ОЛЕГ ПОПОВЧЕНКО,
кандидат юридичних наук, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу
ГАРАНТІЇ НОТАРІАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В АСПЕКТІ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ
Зростання економіки призводить до зростання злочинності в її сфері. У той же час постійне збільшення кількості злочинів у сфері економіки, господарської діяльності, проти майнових та деяких, пов’язаних з ними, немайнових прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, удосконалення способів їх вчинення неминуче призводить до випадків залучення нотаріусів до сфери кримінального судочинства.
Навіть Юрген Торвальд не обійшовся без згадки про нотаріуса в одній зі своїх праць з історії криміналістики й судової експертизи при висвітленні справи про отруєння миш’яком Шарля Лафаржа у 1840 році, з якою пов’язується зародження судової токсикології [1, 123–135].
Другий приклад — справа Джона Хейга, вбивці дев’яти осіб, який був повішений у 1949 році. Використовуючи нібито завірений нотаріусом контракт, він видавав себе за вбитого ним власника грального залу в передмісті Лондона і став спадкоємцем майна всієї його сім’ї, також ним вбитої [2, 107–111].
Нещодавно Скотланд-Ярд за сприяння правоохоронців США викрив групу міжнародних шахраїв, що здійснили махінації з позиками під неіснуючі облігації на десятки мільйонів доларів США. Жертвами стали приватні європейці, уявлення яких про посвідчення облігацій урядом створювали бланки Бюро державного боргу США, нотаріально завірені посольствами США в Ірландії й Люксембурзі [3, 21]. Схожа афера з використанням нотаріально посвідчених бланків банку Португалії відбулася в 1925 році. Група Артура Рейса впевнила не лише приватні, а й державні установи в тому, що представляє організацію, яка кредитує Анголу, замовила друкування нових банкнот і отримала першу їх партію на суму в 10 мільйонів ескудо [4].
У цих прикладах нотаріуси та особи, які виконували нотаріальні функції, були свідками злочинів. Але буває й так, що нотаріус сам притягається до відповідальності за вчинення злочину. Так, у березні 1875 році в Петербурзькому окружному суді присяжні визнали нотаріуса Лисенкова винним у підробці заповіту капітана Сєдакова на користь його дружини [5, 62].
Перша відома спроба провести судово-психологічне дослідження в Росії була здійснена в 1883 році при розслідуванні гучної справи з обвинувачення московського нотаріуса Назарова у зґвалтуванні актриси Черемхової [6, 4–5].
Вказані приклади не випадкові. Вони вказують на те, що кримінальні справи стосовно нотаріусів або осіб, які використовували нотаріальні документи для вчинення злочинів, являють підвищений суспільний інтерес, привертають увагу громадськості, стають резонансними. В таких справах до істини слідство й суд можуть дійти, лише подолавши протидію сторони захисту, застосувавши досягнення передового досвіду або виявивши вперше такий досвід.
Ґенеза вітчизняної боротьби із злочинами осіб, які виконували нотаріальні функції, як осіб спеціального роду служби пов’язана з історією нашого нотаріату і сягає своїм корінням у середньовіччя. Вже в XVI–XVII ст. стають відомими факти не внесення піддячим запису про правочин до книги з метою привласнення мита, спричинення дяками збитків тощо [7, 18–19]. Суспільна небезпека цих злочинів завжди полягала в тому, що зловживання нотаріальними повноваженнями здатні дезорганізовувати комерцію і торгівлю, заподіяти істотну шкоду особам, суспільству, державі. Петро I в Указі про покарання за державні й партикулярні злочини від 25.10.1723 р. дорівняв ці злочини до державних, встановивши за них покарання у вигляді страти. В законах «Про злочини чиновників по службі», що увійшли до розд. V т. XV «Зводу законів» 1832 року Микола I передбачив для тих, хто вчиняє нотаріальні дії, відповідальність за розголошення таємниці й підлог (статті 281, 283, 284). Злочини і проступки нотаріусів окремо були вказані у від. 4 гл. 11 розд. 5 «Про злочини і провину по службі державній і суспільній» Уложення про покарання кримінальні й виправні 1845 року [8, 264–309]. Чинний КК України, на відміну від попереднього КК УРСР 1960 року, серед суб’єктів вчинення злочинів згадує нотаріуса в ст. 358 «Підроблення документів, печаток, штампів та бланків, їх збут, використання підроблених документів» [9].
Сучасна практика розслідування шахрайств свідчить, що певна їх частина не обходиться без нотаріусів. Вони посвідчують довіреності, за якими позбавляють житла власників, реалізують крадені автомобілі, посвідчують акти дарування, маскуючи вимагання майна, тощо [10]. З використанням нотаріально завірених документів вчиняються злочини у сфері вексельного обігу [11, 81]. Відомими стають факти розтрати нотаріусами грошей, переданих їм для зберігання [12, 4]. За статистикою, в 2007 році було закінчено розслідування 8 (в 2006 р. — 8, у 2005 р. — 10) кримінальних справ щодо нотаріусів України [13, 17–18].
Таким чином, можна дійти висновку, що злочини скоює і до кримінальної відповідальності притягується дуже мала кількість нотаріусів. Кількість злочинів, які тим чи іншим способом стосуються нотаріальної діяльності, не мають систематичного зростання, вона є законсервованою в межах статистичної похибки.
Організовані злочинні групи часто викрадають нотаріальні бланки, підроблюють печатки приватних нотаріусів та державних нотаріальних контор, що полегшує вчинення злочину, а в деяких випадках без них вчинення злочину є неможливим (довіреність на розпорядження майном тощо) [14, 36]. Наприклад, у лютому 2002 року при обшуку приміщення московської фірми «Бурон», яка з 1993 року займалася працевлаштуванням громадян за кордоном і одночасно діяла як організована міжнародна злочинна група, було вилучено з тайника-сейфа, поряд із сотнями фальшивих паспортів, бланків віз, печаток МВС і посольств США, Ізраїлю, Греції, Польщі та інших держав, печатки та штампи різних нотаріусів [15, 31–32]. Організовані форми злочинності у сфері економіки просто не можуть існувати без правового забезпечення, і з цієї причини до їх кримінального бізнесу залучаються нотаріуси [16, 749].
У літературі підкреслюється, що нотаріуси входять до віктимної групи осіб, які за своїм соціальним і матеріальним положенням схильні стати жертвою розбійного нападу [17, 16]. Нотаріуси потерпають і від інших тяжких злочинів. Наприклад, 03.07.2008 р. в Солнечногорську Московської області були вбиті у зв’язку з їх професійною діяльністю два відомих нотаріуси [18].
Розслідування цих злочинів являє собою складну систему дій працівників органів розслідування, обумовлену різними об’єктивними й суб’єктивними обставинами. Основою для її побудови завжди є загальні положення криміналістичної методики й методики розслідування конкретного виду злочину. Вони визначають найбільш доцільну систему слідчих дій і оперативно-розшукових заходів при вирішенні конкретних слідчих ситуацій. Проте розроблені системи не звільняють слідчого, як і інших працівників розслідування, від ініціативної й творчої діяльності [19, 96].
Як відомо, переважна більшість норм, які регулюють кримінально-процесуальні відносини, була прийнята ще за часів СРСР, і в їх основу закладено мораль соціалістичного суспільства. А неадекватність законів соціально-політичним реаліям, їх нездатність забезпечити узгодження суспільних інтересів вважаються основними чинниками, які негативно впливають на ефективність чинного українського законодавства [20, 16]. Поступово, починаючи з 1993 року до чинного КПК почали вноситися зміни й доповнення, які закладають в кримінально-процесуальне право загальновизнані моральні цінності і традиції.
З цим процесом пов’язується поява свідоцького імунітету, професійного захисту підозрюваного, повідомлення родичів про затримання особи, апеляційне оскарження тощо. Але повернення норм моралі, знецінених у соціалістичну добу, ще не завершено. До того ж сучасна вітчизняна теорія процесуального права ще не повною мірі рефлексована щодо самої себе, спрямованість на розуміння етичних засад кримінального судочинства ще не знайшла адекватного відображення в наукових пошуках. Адже зовнішньо ще можна й не побачити радикальних відмінностей кримінально-процесуального права України й УРСР, але насправді змінено сам дух цього права. Із засобу боротьби зі злочинністю в радянський період воно перетворюється на засіб захисту й відновлення прав осіб, які беруть участь у кримінальному процесі.
Проте трансформація нового духу кримінально-процесуального права видається складним і довготривалим процесом. Ми перебуваємо в ситуації реформування кримінально-процесуального права України за відсутності чіткої концепції його розвитку. На практиці застосовуються норми КПК 1960 року, а проекти нового кримінально-процесуального закону зазнали гострої критики на міжнародному й національному рівнях, і прийняття його найближчим часом не очікується. На наш погляд, складається ситуація самовиявлення права в межах нових ціннісних орієнтирів українського суспільства, які традиційно пов’язуються з ментальністю та релігією народу. Яскравим проявом подальшого розвитку моральних цінностей в українському кримінально-процесуальному праві XXI ст. стало закріплення в КПК норм щодо обмеження гласності при розгляді кримінальних справ у судах, якщо відкритий судовий процес буде суперечити не лише інтересам охорони державної таємниці, а й іншої захищеної законом таємниці (ч. 1 ст. 20), а також щодо заборони допиту як свідків нотаріусів з приводу того, що їм довірено або стало відомо при здійсненні професійної діяльності, якщо вони не звільнені від обов’язку зберігати професійну таємницю особою, що довірила їм ці відомості (п. 1 ч. 1 ст. 69). Ці положення створили первинні умови для охорони нотаріальної таємниці, яка визначена в ст. 8 Закону «Про нотаріат», а через неї й приватних інтересів певних осіб у кримінальному процесі. Фактично цим кроком законодавець виявив своє бажання підвищити авторитет нотаріуса в кримінальному процесі, зблизити вплив норм кримінально-процесуального права і законодавства про нотаріат, щоб краще захистити права та законні інтереси осіб, які залучаються до сфери кримінально-процесуальної діяльності. Раніше він був байдужим до цього, але цей час минув. Попереду подальші кроки на шляху до пошуку розумної взаємодії кримінально-процесуальних норм і правил нотаріальної діяльності, врахування особливостей статусу нотаріуса, розумних компромісів між публічними й приватними інтересами в кримінальному процесі, оскільки процесуальне становище учасників кримінального процесу є прямим відображенням співвідношення приватних і публічних засад при провадженні в кримінальній справі.
Проте сучасна практика свідчить, що цих норм для захисту нотаріальної таємниці не вистачає. 85,6% опитаних автором дізнавачів і слідчих не вважають за потрібне застосовувати зазначені норми при перевірці інформації про злочини, а відмову нотаріусів надавати їм пояснення з приводу вчинених нотаріальних дій розглядають як протидію. З опитаних нотаріусів 75,7% осіб вважають, що процедура окремих слідчих дій не враховує особливостей нотаріальної сфери. Майже всі опитані (93,7%) відзначили брак літератури з питань провадження кримінально-процесуальних дій з участю нотаріусів або в їх службових приміщеннях. Проаналізовані кримінальні справи, в яких допитувався як свідок нотаріус, не містять даних щодо згоди його клієнтів на дачу показань про довірені йому відомості. Не зважаючи на явну сумнівність у допустимості використання таких показань в доказуванні, вони покладалися органами досудового розслідування й суду в основу їх процесуальних рішень.
З цього приводу доцільно згадати Статут кримінального судочинства 1864 року, який вперше у вітчизняному судочинстві передбачив особливості проведення слідчих дій за участю нотаріуса й притягнення його до кримінальної відповідальності. Відповідно до його норм губернські й повітові нотаріуси за злочини, вчинені у зв’язку зі службою, віддавалися до суду за ухвалою судової палати (ст. 1080) і справи щодо них були підсудні окружному суду (ст. 1072) [21, 225–230]. Таким чином, кримінально-процесуальне законодавство того часу практично поширювало на них правові гарантії, характерні для посадових осіб судового відомства.
І хоча КПК УРСР 1922, 1927 і 1960 років не передбачали жодних нюансів у зв’язку з участю в кримінальному процесі нотаріусів, яких тоді вважали службовцями, що стояли на захисті інтересів соціалістичної держави, яка домінувала над індивідуумом, з набуттям Україною незалежності, її вступом до Ради Європи й обранням курсу на адаптацію свого законодавства до європейського, в її КПК повинні з’явитися не лише норми щодо захисту нотаріальної таємниці при допиті нотаріуса й слуханні справи в суді (ч. 1 ст. 20, п. 1 ч. 1 ст. 69), а й норми, що забезпечать охорону цієї таємниці під час провадження різних кримінально-процесуальних дій на досудових і судових етапах кримінального процесу. З цього приводу можна скористатися як позитивним історичним досвідом, так і досвідом деяких держав СНД, що мають схожу модель кримінального судочинства та схожі правові традиції. Наприклад, за зловживання повноваженнями приватними нотаріусами в Росії передбачено не лише можливість притягнення їх за ст. 202 КК РФ до кримінальної відповідальності як спеціальних суб’єктів, якщо їх діяннями було заподіяно шкоду інтересам комерційної організації, а й встановлений особливий порядок такого притягнення.
Все це дає підстави стверджувати, що окремі відносини у сфері кримінального судочинства, до яких залучається нотаріус і які доступні правовому регулюванню, оскільки їм не важко надати конкретну процесуальну форму, на жаль, досі залишаються не врегульованими. Частіше процесуальним законом заборонено дії, засоби або способи поведінки владних суб’єктів, що явно й за будь-яких умов суперечать моралі (наприклад, заборонено домагатися показань обвинувачуваного й інших осіб, які беруть участь у справі, через насильство, погрози та інші незаконні дії). Проте у стосунках з органами нотаріату дізнавачі та слідчі дуже часто діють за загальними правилами й не вважають їх такими, що мають якийсь особливий статус. Так вважають 78% опитаних нами працівників органів досудового розслідування.
На практиці це призводить до конфліктних ситуацій, що ніяк не сприяє реалізації завдань кримінального судочинства. Наприклад, 13.05.2003 р. приватний нотаріус М., посилаючись на ст. 8 Закону України «Про нотаріат» про додержання нотаріальної таємниці, відмовив слідчому у видачі реєстру нотаріальних дій за 2001 рік, оскільки, по-перше, кримінальна справа була порушена за фактом шахрайського заволодіння квартирою жителя м. Х. Л., а книга реєстру містить інформацію про декілька тисяч нотаріальних дій з його клієнтами; по-друге, справи стосується одна сторінка цієї книги, а в самій книзі їх 200. Незважаючи на це заперечення нотаріуса, ця книга на певний час у нього неодноразово вилучалася для проведення слідчих дій [22]. Деякі з таких конфліктів вже стали предметом розгляду в Європейському Суді з прав людини і вказують на наявність порушень ч. 2 ст. 6, ст. 8, ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р. [23] стосовно обшуку офісу приватного нотаріуса та розповсюдження його конфіденційної інформації органами кримінальної юстиції України [24].
Такі приклади свідчать про певне ігнорування українськими правоохоронцями моралі та норм, що регулюють відносини у сфері життєдіяльності громадянського суспільства. Але нехтуючи загальнолюдськими цінностями не можна боротися зі злочинами, виправляти долі людей, зміцнювати престиж права й правосуддя. Система процесуальних гарантій включає в себе не лише норми, що закріплюють зміст принципів кримінального процесу, права та обов’язки його суб’єктів, юридичну відповідальність за невиконання чи неналежне виконання покладених на них обов’язків, а й фактичну кримінально-процесуальну діяльність, а також вимоги, що ставляться до цієї діяльності нормами моралі. З цього приводу слушною є думка, що вищі соціальні цінності (психологічне здоров’я суспільства) повинні мати пріоритет перед інтересами розкриття злочинів [25, 144].
Нормальні стосунки нотаріуса та його клієнта можуть базуватися лише на засадах взаємної довіри, оскільки особа може розраховувати на гарантовану законом повноцінну юридичну допомогу лише тоді, коли вона може довіритися нотаріусу без будь-якої тривоги й сумнівів. При цьому нотаріусу можуть відкриватися такі душевні таємниці, такі подробиці «особистого і сімейного життя, стосовно яких сліпа Феміда повинна бути і глухою» [26, 54]. Хіба не є очевидною аморальність положень закону, коли нотаріус змушений надавати інформацію третім особам, нехай і правоохоронцям, довірену йому особою, яка цілком йому довіряла. Як свідчать результати проведеного анкетування практикуючих нотаріусів, 87% з них за будь-яких умов будуть намагатися не розголошувати довірених їм особистих таємниць клієнтів.
Сфера нотаріальної діяльності — лише невелика частка суспільного життя, але тут специфічні моральні, етичні норми завжди відігравали важливу роль, адже сукупність таких норм складає етику нотаріуса, яка, у свою чергу, є елементом його професійного статусу. Перед будь-яким нотаріусом щодня постає необхідність у поведінці, не врегульованій формально. І тут йому доводиться керуватися сукупністю професійних морально-етичних норм. Ці правила нотаріальної дисципліни існують для забезпечення моральної єдності нотаріальної професії.
У професійному житті нотаріус змушений часто вступати у відносини з правоохоронними органами держави. Тому для збереження його незалежності та довіри до нього громадян важливо, щоб ці відносини були гармонійними. Як зазначає швейцарський вчений Роланд Ніклаус: «Ніколи не можна порушувати довірчих відносин, що установилися між нотаріусом і клієнтом. Навіть коли клієнт звільняє нотаріуса від обов’язку зберігати професійну таємницю, нотаріус може відмовитися говорити з цього приводу… Іноді нотаріус виявляється між двох вогнів. Він зобов’язаний, з одного боку, стосовно клієнта зберігати професійну таємницю, а з іншого боку — надавати відомості у відповідні органи. У деяких випадках важко досягти рівноваги, але нотаріус повинний завжди пам’ятати про перевагу професійної таємниці» [27, 30].
Правове становище нотаріуса в кримінальному судочинстві дещо посилив прийнятий 01.10.2008 р. Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про нотаріат» [28], яким було змінено редакцію статей, що визначають права й обов’язки нотаріуса, зміст та засоби охорони нотаріальної таємниці (статті 5, 8 та ін.). Про посилення процесуальних гарантій нотаріальної діяльності свідчить також нова ст. 8-1 «Гарантії нотаріальної діяльності», в якій ідеться про обшук, огляд приміщення нотаріуса тощо.
З огляду на п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28.03.2008 р. № 2 «Про деякі питання застосування судами України законодавства при дачі дозволів на тимчасове обмеження окремих конституційних прав і свобод людини і громадянина під час здійснення оперативно-розшукової діяльності, дізнання і досудового слідства», в якому зазначено, що проведення огляду, обшуку або виїмки, накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку щодо осіб, особливий статус яких визначений відповідними законами, відбувається відповідно до КПК з урахуванням відповідних положень цих законів [29], наявність таких гарантій сприятиме в перспективі домінуванню в судовій практиці положень Закону «Про нотаріат», в яких закріплено правила охорони нотаріальної таємниці. Хоча, на мій погляд, гарантії нотаріальної діяльності й правове становище нотаріуса в кримінальному процесі ще не відповідають належному рівню й потребують подальшого вдосконалення.
Список використаних джерел
Торвальд Ю. Век криминалистики / Ю. Торвальд; Под ред. Ф. М. Решетникова. – 3-е изд.: Пер. с нем. – М.: Прогресс, 1991. – 323 с.
Антонян Ю. М. Сексуальные преступления. Чикатило и другие: Научно-популярное исследование / Ю. М. Антонян, А. А. Ткаченко – М.: Амальтея, 1993. – 320 с.
Цанава В. В. Опыт борьбы с экономическими преступлениями в США (основные документы, термины, меры борьбы и их комментарии) / В. В. Цанава – Макеевка, 1998. – 122 с.
Стеценко О. История масштабной фальсификации / О. Стеценко // Юридическая практика. – 2006. – № 41 (459).
Сергеич П. Искусство речи на суде / П. Сергеич – М.: Юрид. лит., 1988. – 384 с.
Коченов М. М. Судебно-психологическая экспертиза / М. М. Коченов – М., 1977. – 179 с.
Обухов О. А. Злоупотребление полномочиями частными нотариусами и аудиторами: основания криминализации, проблемы квалификации и дифференциации ответственности: Дис. на соиск. учен. степени канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 «Уголовное право и криминология; уголовно-исполнительное право». – Нижний Новгород, 2004. – 202 с.
Российское законодательство Х–ХХ веков: В 9 т. / Отв. ред. О. И. Чистяков. – Т. 6: Законодательство первой половины XIX века. – М., 1988. – 431 с.
Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25–26. – Ст. 131.
Кукса В. Мошенничество, заверенное нотариусом / В. Кукса // Зеркало недели. – 2003. – 15–21 ноября. – № 44 (469).
Гамза В. А. Преступления в сфере вексельного обращения: криминалистическая характеристика и меры предупреждения. Учебно-практическое пособие / В. А. Гамза, И. Б. Ткачук. – М.: Изд-ль Шумилова И. И., 2004. – 160 с.
Лученок А. И. Мошенничество в бизнесе / А. И. Лученок. – Мн.: Амалфея, 1997. – 272 с.
Інформаційно-аналітичні матеріали щодо сучасного стану нотаріату в Україні. – К.: Міністерство юстиції України, 2008.
Інформаційно-аналітичні матеріали щодо сучасного стану нотаріату в Україні. – К.: Міністерство юстиції України, 2008.
Кобец П. Н. Состояние и стратегия борьбы с преступностью иностранных граждан и лиц без гражданства на территории России: Пособие / П. Н. Кобец. – М.: ВНИИ МВД России, 2002. – 101 с.
Руководство для следователей / Под общ. ред. В. В. Мозякова. – М.: Экзамен, 2005. – 912 с.
Макаренко Е. И. Расследование разбойных нападений с проникновением в жилище / Е. И. Макаренко. – Ташкент, 1991. – 88 с.
День памяти нотариусов // Юридическая практика. – 2008. – № 34 (556).
Кузьменко Н. К. Систематизация неотложных следственных действий при раскрытии и расследовании преступлений: Учебное пособие / Н. К. Кузьменко. – К.: НИиРНО КВШ МВД СССР им. Ф. Э. Дзержинского, 1981. – 98 с.
Мельник О. М. Правове регулювання та шляхи підвищення його ефективності: Автореф. дис. … на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.09 «Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза» / О. М. Мельник. – К.: ІДП ім. В. М. Корецького НАН України, 2004. – 20 с.
Устав уголовного судопроизводства 20 ноября 1864 г. // Российское законодательство Х–ХХ веков: Тексты и комментарии: В 9 т. – Т. 8: Судебная реформа / Под общ. ред. О. И. Чистякова. Отв. ред. Б. В. Виленский. – М.: Юрид. лит., 1991. – С. 120–251.
Кримінальна справа № 2002159 // Архів Дзержинського РВ ГУ МВС України в Х. обл.
Конвенція про захист прав і основоположних свобод від 04.11.1950 р. Офіційний переклад затверджено Міністерством закордонних справ України 27.01.2006 р. // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_004.
Справа «Пантелеєнко проти України» (Заява № 11901/02): Рішення Європейського Суду з прав людини від 29.06.2006 р. // Офіційний вісник України. – 2007. – 26 березня. – № 19. – Ст. 783.
Михеєнко М. М. Кримінальний процес України: Підручник / М. М. Михеєнко, В. Т. Нор, В. П. Шибіко. – К., 1992. – 431 с.
Кони А. Ф. Собрание сочинений: [В 8 т.] – Т. 4 / Под общ ред. В. Г. Базанова и др. / А. Ф. Кони. – М., 1967. – 543 с.
Ніклаус Р. Нотаріальна етика. Основні принципи і практика / Р. Ніклаус // Нотаріат для Вас. – 2001. – № 7–8 (липень–серпень). – С. 26–31.
Про внесення змін до Закону України «Про нотаріат»: Закон України від 01.10.2008 р. // Офіційний вісник України. – 2008. – № 81. – Ст. 2729.
Про внесення змін до Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»: Закон України від 18.01.2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 14. – Ст. 72.

ГАННА БОКАНЬ,
приватний нотаріус Севастопольського міського нотаріального округу
ОФІС У БАГАТОКВАРТИРНОМУ БУДИНКУ ТА ЗЕМЕЛЬНИЙ ПОДАТОК
На початку 2012 року податкові інспектори часто відвідували офісні приміщення або розсилали листи з проханням надати деякі документи та сплатити податок на земельну ділянку, на якій знаходиться багатоквартирний будинок, в якому розташований офіс нотаріуса. Нотаріуси — це категорія людей дуже порядних, які суворо дотримуються законів і вимог чинного законодавства. Багатьох турбує питання: чи повинні нотаріуси сплачувати відповідно до норм чинного податкового законодавства податок на земельну ділянку? Спробуємо проаналізувати цю ситуацію.
Плата за землю передбачена розділом ХІІІ Податкового кодексу України. Згідно з цим розділом платниками податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі, а об’єктами оподаткування є: земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні; земельні частки (паї), які перебувають у власності.
Земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території державної або комунальної власності, відповідно до ст. 42 Земельного кодексу України (далі — ЗК України) надаються в постійне користування підприємствам, установам і організаціям, які здійснюють управління цими будинками. У разі приватизації громадянами багатоквартирного жилого будинку відповідна земельна ділянка може передаватися безоплатно у власність або надаватись у користування об’єднанню власників. Порядок використання земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначається співвласниками. Розміри та конфігурація земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначаються на підставі відповідної землевпорядної документації.
Таким чином, ЗК України не передбачає можливості стати власником чи користувачем земельної ділянки власнику офісу, який знаходиться в багатоповерховому будинку. І це цілком зрозуміло, тому що надання власнику офісного приміщення у власність або користування земельною ділянкою, яка прилягає до офісу, порушувало б права інших власників приміщень та квартир у цьому будинку.

ДОГОВІР
дарування квартири
Місто Луганськ, чотирнадцятого січня дві тисячі тринадцятого року.
Ми, що нижче підписалися: Н.., 19.. року народження, місце проживання зареєстровано за адресою: місто Луганськ, вулиця .., будинок .., квартира .., реєстраційний номер облікової картки платника податків за даними Державного реєстру фізичних осіб — платників податків — … (далі — «Дарувальник»), з однієї сторони, та Ч.., 19.. року народження, місце проживання зареєстровано за адресою: місто Луганськ, вулиця .., будинок .., квартира .., реєстраційний номер облікової картки платника податків за даними Державного реєстру фізичних осіб — платників податків — … (далі — «Обдаровуваний»), з іншої сторони, попередньо ознайомлені нотаріусом із загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину, повністю усвідомлюючи значення своїх дій та згідно зі своїм вільним волевиявленням, яке відповідає нашій внутрішній волі, уклали цей Договір про таке:
1.1. За цим Договором Дарувальник Н… передає Обдаровуваному безоплатно належну йому на праві власності квартиру у власність, а Обдаровуваний Ч… приймає цю квартиру у власність.
1.2. Предметом цього Договору є квартира, що розташована за адресою: місто Луганськ, вулиця .., будинок ..(..), квартира ..(..), та складається із: однієї кімнати, житловою площею 27,7 кв. м, загальною площею 55,3 кв. м, знаходиться на 3­му поверсі…
1.3. Варіант 1: Зазначена квартира належить Дарувальнику на праві власності на підставі договору купівлі­продажу квартири, посвідченого … 27 (двадцять сьомого) травня 2009 (дві тисячі дев’ятого) року за реєстром № … та зареєстрованого в Державному реєстрі правочинів за номером: …; право власності на цю квартиру на підставі вищезгаданого документа зареєстроване за ним в Міському комунальному підприємстві бюро технічної інвентаризації … 24 (двадцять четвертого) червня 2009 (дві тисячі дев’ятого) року, номер запису: .., в книзі: .., реєстраційний номер майна в Реєстрі прав власності на нерухоме майно: …
Проведено державну реєстрацію права власності на цю квартиру за Дарувальником в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, що підтверджується Витягом з Державного реєстру прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності за індексним номером: … від 14 січня 2013 року, реєстраційний номер об’єкта нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно: …
Варіант 2:
Зазначена квартира належить Дарувальнику на праві власності на підставі договору купівлі­продажу квартири, посвідченого 27 (двадцять сьомого) травня 2009 (дві тисячі дев’ятого) року за реєстром № … та зареєстрованого в Державному реєстрі правочинів за номером: …; право власності на цю квартиру на підставі вищезгаданого документа зареєстроване за ним в Міському комунальному підприємстві бюро технічної інвентаризації … 24 (двадцять четвертого) червня 2009 (дві тисячі дев’ятого) року, номер запису: .., в книзі: .., реєстраційний номер майна в Реєстрі прав власності на нерухоме майно: …
Державна реєстрація права власності за Дарувальником в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно підтверджується Витягом з Державного реєстру прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № _____ від 14 січня 2013 року, реєстраційний номер об’єкта нерухомого майна: …

М.М. БАХУРИНСЬКА
кандидат юридичних наук, доцент кафедри земельного та аграрного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка
НОВЕЛИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ РЕЄСТРАЦІЇ ПРАВ НА ЗЕМЕЛЬНІ ДІЛЯНКИ
У статті проаналізовано новели правового регулювання та порядок проведення державної реєстрації прав на земельні ділянки за чинним законодавством в умовах реформування в Україні практики оформлення прав на земельні ділянки та інше нерухоме майно.
Ключові слова: правове регулювання, державна реєстрація прав на земельні ділянки, оформлення прав на земельні ділянки.
В статье проанализировано нововведения правового регулирования и порядок проведения государственной регистрации прав на земельные участки за действующим законодательством в условиях реформирования в Украине практики оформления прав на земельные участки и другое имущество.
Ключевые слова: правовое регулирование, государственная регистрация прав на земельные участки, оформление прав на земельные участки.
In the article were analyzed the novels of the legal regulation and the procedure of the state registration of rights on the plots of land according to the current legislation under conditions of the reformation of the practice of execution of rights on the plots of land and other real estate in Ukraine.
Keywords: legal regulation, the state registration of rights on the plots of land, execution of rights on the plots of land.
Особливої актуальності в умовах реформування реєстраційно-кадастрової системи набувають питання державної реєстрації прав на землю, яка тривалий час знаходилась в неупорядкованому стані. Через недоліки в законодавстві оформлення прав на землю було тривалою та витратною процедурою, яка при цьому не забезпечувала повноцінного та достовірного підтвердження прав на землю. Вказана ситуація призводила до виникнення численних земельних спорів, що були пов’язані з масовими порушеннями права громадян на землю.
У науці земельного права дослідженням проблем та шляхів реформування системи державної реєстрації прав на земельну ділянку займалися В.І. Андрейцев [1], Д.С. Бусуйок [7], С.В. Гринько [2], А.М. Мірошниченко [3], М.В. Шульга [4] та ін. Проте, на жаль, законодавець не сприйняв напрацьовані вченими доктринальні положення, обравши копіювання окремих елементів системи державної реєстрації прав на землю в іноземних країнах, постійно при цьому змінюючи підходи, внаслідок чого окремі правові приписи, що регулюють відповідні відносини в цій сфері, не узгоджені між собою, не дають відповіді на всі питання, які стосуються самої сутності державної реєстрації та порядку її проведення [4, с. 20].
Із прийняттям у 2004 році Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» [5] законодавець став на шлях розбудови єдиної системи державної реєстрації прав на нерухоме майно, заснованої на взаємодії між державним земельним кадастром та державним реєстром речових прав на нерухоме майно. Вказаним законом було проголошено про формування та дію Єдиного державного реєстру прав, який базується на державному обліку земельних ділянок усіх форм власності та розташованого на них іншого нерухомого майна, їх обмежень та правочинів щодо нерухомого майна [6, с. 15].
З метою остаточного впровадження нової системи державної реєстрації прав на нерухоме майно 11 лютого 2010 р.
Верховна Рада України прийняла нову редакцію Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» [7], а 7 липня 2011 р. — Закон України «Про державний земельний кадастр» [8], які остаточно набули чинності 1 січня 2013 р.
Для надання оцінки законодавчим новелам необхідно проаналізувати порядок проведення державної реєстрації прав на земельні ділянки, що діяв до 1 січня 2013 р. Державну реєстрацію прав на земельні ділянки умовно можна поділити на такі стадії:
формування земельної ділянки як об’єкта права власності чи права користування;
державна реєстрація земельної ділянки;
державна реєстрація документів, що посвідчують право власності та право користування.
Формування земельної ділянки як об’єкта права власності чи права користування полягає у вчиненні дій щодо юридичного відокремлення від земної поверхні її певної частини межовими знаками, позначення її місця розташування та визначення змісту прав на таку частину земної поверхні. Відокремлення частини земельної поверхні та формування на її основі окремої земельної ділянки здійснюється шляхом визначення ліній проходження меж ділянки, прив’язки поворотних точок (кутів) земельної ділянки до геодезичних пунктів національної геодезичної мережі, відображення просторових параметрів земельної ділянки у землевпорядній документації та її перенесення в електронну форму.
Правовою підставою для початку здійснення дій з формування земельної ділянки є дозвіл уповноваженого органу державної влади та місцевого самоврядування на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.
На підставі вказаного вище дозволу землевпорядна організація за дорученням та за рахунок зацікавленої особи (фізична або юридична особа, що мають намір отримати земельну ділянку у власність або у користування) розробляють проект землеустрою, що погоджується державою, в особі органів державної виконавчої влади районного рівня.
До недавнього часу проект землеустрою підлягав погодженню органами земельних ресурсів, містобудування та архітектури, державної санітарно-епідеміологічної служби, екології та природних ресурсів, охорони культурної спадщини.
У кінці 2009 року процедура такого погодження була спрощена. Земельний кодекс України був доповнений ст. 186-1, якою передбачене створення у кожному районі (місті обласного підпорядкування) постійно діючої Комісії з питань розгляду питань, пов’язаних з погодженням документації із землеустрою. Однак у деяких регіонах комісії фактично не засідають, тому зацікавлені особи вимушені погоджувати документацію з землеустрою в кожного з органів окремо, як це було передбачено попереднім законодавством.
Після погодження документації із землеустрою вказана документація має пройти перевірку та державну експертизу з метою підтвердження її правильності, достовірності та відповідності чинному законодавству України.
Необхідною умовою для державної реєстрації земельної ділянки є присвоєння їй кадастрового номера, що є засобом індивідуалізації та юридичної ідентифікації земельної ділянки.
Кадастровий номер формується за результатом розробки землевпорядною організацією документації із землеустрою у порядку, передбаченому Постановою Кабінету Міністрів України від 18 серпня 2010 р. №749 [9].
Процедура формування земельної ділянки як об’єкта права власності чи права користування завершується оформленням протоколу перевірки документації із землеустрою та обмінного файла, в якому зазначаються дата та номер протоколу проведення перевірки; обліковий номер заяви і документації із землеустрою; вид та найменування документації із землеустрою; прізвище, ім’я, по батькові, реєстраційний номер облікової картки платника податків (ідентифікаційний номер) згідно з Державним реєстром фізичних осіб — платників податків та інших обов’язкових платежів — для фізичної особи або серію, номер паспорта — для фізичної особи, яка через свої релігійні переконання відмовляється від прийняття номера та повідомила про це відповідному органу державної податкової служби; найменування набувача права на земельну ділянку, ідентифікаційний код згідно з Єдиним державним реєстром підприємств та організацій України або податковий номер — для юридичної особи; категорія земель; цільове призначення земельної ділянки; місце розташування земельної ділянки; визначений кадастровий номер земельної ділянки; відомості про розробника документації із землеустрою; відомості про відповідність документації із землеустрою — умовам надання земельної ділянки щодо її цільового призначення, оцінки, кількісних та якісних характеристик згідно із дозволом на розроблення документації із землеустрою, даних обмінного файла — документації із землеустрою, даних про земельну ділянку — черговому кадастровому плану, обмінного файла — вимогам до його структури, змісту та формату, відповідність вимогам, установленим до структури кадастрового номера земельної ділянки, відповідність структурних елементів кадастрового номера земельної ділянки даним індексної кадастрової карти, відсутність дублювання кадастрового номера земельної ділянки; викопіювання з чергового кадастрового плану; загальний висновок щодо результатів проведення перевірки документації із землеустрою та обмінного файла; дата внесення відомостей до автоматизованої системи (у разі внесення); прізвища, ініціали та посади осіб, що провели перевірку документації із землеустрою та обмінного файла.
Протокол проведення перевірки підписується посадовою особою територіального органу Держземагентства та засвідчується печаткою.
Наступним етапом у формуванні земельної ділянки є її державна реєстрація.
Державна реєстрація земельної ділянки здійснюється територіальним органом Держ­земагентства за її місцезнаходженням.
Право ініціювати проведення державної реєстрації земельної ділянки мають замовник землевпорядної документації по її відведенню (громадянин чи юридична особа) або уповноважена замовником особа (землевпорядна організація) шляхом подання до територіального органу Держземагентства заяви. До заяви додаються такі документи:
1) копія документа, що посвідчує особу, якій надається земельна ділянка у власність або власника земельної ділянки, а у разі подання заяви уповноваженою ними особою — також копія документа, що підтверджує його повноваження діяти від імені таких осіб;
2) копія реєстраційного номера облікової картки платника податків (ідентифікаційного номера) згідно з Державним реєстром фізичних осіб — платників податків та інших обов’язкових платежів — для фізичної особи, крім осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття номера та повідомили про це відповідний орган державної податкової служби, ідентифікаційного коду згідно з Єдиним державним реєстром підприємств та організацій України або податкового номера — для юридичної особи;
3) технічна документація із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку з позначкою територіального органу Держземагентства про визначення кадастрового номера з рішенням органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про надання земельної ділянки у власність (користування) — у разі надання у власність (користування) земельної ділянки, межі якої встановлені в натурі (на місцевості), без зміни її цільового призначення;
4) проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки з позначкою територіального органу Держземагентства про визначення кадастрового номера з рішенням органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про надання або передачу земельної ділянки у власність (користування) — у разі надання у власність (користування) земельної ділянки із зміною цільового призначення та/або надання у власність (користування) земельної ділянки, межі якої не встановлені в натурі (на місцевості);
5) технічна документація із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку, право користування земельною ділянкою, при поділі чи об’єднанні земельних ділянок з позначкою територіального органу Держземагентства про визначення кадастрового номера — у разі поділу земельної ділянки чи об’єднання земельних ділянок;
6) цивільно-правовий договір про відчуження земельної ділянки — у разі продажу земельної ділянки із земель державної та комунальної власності;
7) договір оренди земельної ділянки — у разі оренди земельної ділянки, що перебуває в державній або комунальній власності (кількість примірників договору повинна бути на один примірник більша, ніж кількість сторін договору);
8) копія документа, що підтверджує право спадкоємця на земельну ділянку, — у разі звернення спадкоємця громадянина України, щодо якого прийнято рішення про передачу безоплатно у приватну власність земельної ділянки відповідно до законодавства;
9) рішення суду — у разі здійснення державної реєстрації на підставі рішення суду;
10) копії документів, що підтверджують оплату за проведення державної реєстрації.
Таким чином, внесення запису про земельну ділянку до Поземельної книги становить кадастрову гарантію юридичного існування земельної ділянки та, відповідно, є гарантією наявності в особи права власності на неї.
Державна реєстрація державних актів на право власності на земельну ділянку. Під час внесення до Поземельної книги запису про земельну ділянку, що формується, одночасно провадиться і державна реєстрація Державних актів на право власності на земельну ділянку. Проте відомості про державний акт вносяться не до Поземельної книги, а до Книги записів про державну реєстрацію державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди землі. Така Книга є складовою частиною державного реєстру земель та містить відомості про зареєстровані державні акти на право власності на земельну ділянку, на право постійного користування земельною ділянкою та договори оренди (суборенди) землі із зазначенням кадастрових номерів земельних ділянок. Державна реєстрація державних актів здійснюється з метою запобігання їх підробки і фальшування та, відповідно, є важливою гарантією набутого права власності чи іншого права на землю. Проте з 1 січня 2013 р. ведення Книг записів про державну реєстрацію державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди землі вже припинено.
1 січня 2013 року є датою, з якою пов’язується кардинальне реформування в Україні практики оформлення прав на земельні ділянки та інше нерухоме майно.
Саме в цей день набули чинності два законодавчі акти, якими запроваджують істотні нововведення у правове регулювання відносин щодо земельної та неземельної нерухомості. Мова йде про Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та Закон України «Про державний земельний кадастр». Суть нововведень полягає у тому, що якщо до 1 січня 2013 р. в Україні формування земельних ділянок та оформлення прав на них здійснюється шляхом ведення одного реєстру — Державного реєстру земель, — який вело Державне агентство земельних ресурсів України та його територіальні органи, то з 1 січня 2013 р. формування земельних ділянок має фіксуватись в Державному земельному кадастрі, а оформлення прав на земельні ділянки — у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно, яким є земельна ділянка, згідно з ч. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» є офіційним визнанням і підтвердженням державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на неї та обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Указом Президента України від 08.04.2011 р. № 445/2011 затверджено Положення Держземагентства, відповідно до якого воно є органом, що здійснює ведення Державного земельного кадастру та державну реєстрацію прав на земельні ділянки. Водночас, відповідно до Указу Президента України від 05.10.2011р. № 965/2011, який набрав чинності з 01.01.2013 p., повноваження Держземагенства в частині державної реєстрації прав на земельні ділянки були припинені. З 2013 року державну реєстрацію прав на земельні ділянки здійснює Укрдержреєстр, повноваження якого закріплено в Положенні, затвердженому Указом Президента України від 06.04.2011 р. № 401/2011. Тобто Державний земельний кадастр має функціонувати паралельно із Державним реєстром речових прав на нерухоме майно. Взаємодію органів державної реєстрації прав та органів, що здійснюють ведення Державного земельного кадастру, визначено Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та Законом України «Про Державний земельний кадастр». Вона передбачає, у тому числі, підстави та порядок передачі відомостей між зазначеними органами.
В Державному земельному кадастрі буде міститись інформація про земельну ділянку, так би мовити «технічна інформація», а в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно — вся інформація про речові права на земельні ділянки.
Відповідно до статті ЗО Закону України «Про Державний земельний кадастр» та статті 28-1 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» Кабінетом Міністрів України прийнято постанову від 22.02.2012 р. № 118 «Про інформаційну взаємодію органу, що здійснює ведення Державного земельного кадастру, та органу державної реєстрації прав», якою передбачено, що надання інформації про зареєстровані земельні ділянки та про заре­єстровані права здійснюється на центральному рівні Укрдержреєстром та Держземагентством в електронному вигляді телекомунікаційними каналами зв’язку з використанням електрон­ного цифрового підпису шляхом пересилання обмінних файлів між Укрдержреєстром та Держземагентством.
Новостворена земельна ділянка (з 1 січня 2013 р.) спочатку має проходити державну ре­єстрацію в органах земельних ресурсів, внаслідок чого вона виникає як об’єкт цивільного обігу, після чого на підставі відповідних документів здійснюється державна реєстрація прав на вказану земельну ділянку Укрдержреєстром.
Таким чином, реформа системи державної реєстрації прав на земельні ділянки має незавершений характер, оскільки залишаються розділеними між двома органами державної влади та двома реєстраційними системами функції ведення кадастру та функції реєстрації прав на неї, в той час як в більшості країн світу здійснюється об’єднання обох реєстрів в універсальну кадастрово-реєстраційну систему, яка об’єднує функції обліку нерухомості (кадастрову) та реєстрації прав на неї (юридичну) і відомості якої мають багатоцільове призначення та використання [10].
Фактично незважаючи на проведену реформу в Україні, продовжує діяти двокомпонентна (дуальна) кадастрово-реєстраційна система, що призводить до консервації притаманних Україні проблем:
• дублювання функції, здійснення обміну інформації, використання різного програмного забезпечення призводять до збільшення вартості утримання кадастрово-реєстраційної системи, збільшують строки державної реєстрації та призводять до зниження оперативності актуалізації інформації в двох різних базах даних;
• в умовах притаманного Україні низького рівня виконавської дисципліни, координації і взаємодії державних відомств, їх боротьба за контроль над фінансовими потоками та отримання адміністративної ренти призводять до фактичної недієздатності нової системи державної реєстрації прав на землю.
Ще однією проблемою нової реформи стала невизначеність з переліком та підстави надання документів, на підставі яких здійснюється державна реєстрація прав на землю. Особливо це стосується питання реєстрації прав на новостворені земельні ділянки. Так, з 01.01.2013 року державні акти про право власності на земельну ділянку не видаються. їх замінили свідоцтва про право власності на нерухоме майно, які будуть видаватись органами державної реєстрації прав.
При цьому з урахуванням відмови законодавця від державних актів як документів, що посвідчують права на землю, невирішеним залишається питання порядку підтвердження та правової підстави реєстрації права постійного користування на землю, оскільки видача будь-яких свідоцтв в цьому випадку не передбачена. Тому нагальною проблемою є внесення змін до законодавства, яке б надавало право уповноваженим органам видавати свідоцтва і у випадку посвідчення права на постійне користування земельними ділянками.
Крім того, слід враховувати, що з 1 січня 2013 року повноваження з державної реєстрації надані не тільки державі, в особі державної реєстраційної служби, а й делеговані органам нотаріату.
Власник земельної ділянки або уповноважена ним особа для проведення державної реєстрації права власності на неї може звернутись з відповідною заявою та документами до реєстраційної служби самостійно або через державного кадастрового реєстратора, який проводив реєстрацію земельної ділянки.
При проведенні державної реєстрації права власності через державного кадастрового реєстратора реєстраційну службу відвідувати не доведеться, документи будуть видаватись через відповідного державного кадастрового реєстратора.
Якщо ж із земельною ділянкою будуть вчинятись нотаріальні дії, державна реєстрація прав на неї здійснюється безпосередньо нотаріусом одночасно із вчиненням таких дій, без попереднього та подальшого звернення до реєстраційної служби.
Збільшення переліку осіб, уповноважених на здійснення державної реєстрації прав на земельні ділянки, через непідготовленість більшості нотаріусів та відсутність ефективних методів контролю може призвести до зловживань, маніпуляції та перекручення реєстраційно-кадастрової інформації. Тому необхідно терміново провести необхідне навчання, а також видати роз’яснення щодо застосування правових норм при державній реєстрації прав на землю для уникнення порушення прав громадян та пов’язаних з цим численних спорів та скарг.
Отже, запровадження з 1 січня 2013 року реформи системи державної реєстрації прав на земельні ділянки через непідготовленість органів державної влади, законодавчі прогалини, відсутність роз’яснень та спеціальних інструкцій з питань практичного застосування нових правових норм зіткнулось з численними проблемами та колізіями. Збереження двокомпонентної (дуальної) кадастрово-реєстраційної системи вимагає продовження реформи з метою побудови єдиної системи на основі об’єднання кадастрової та юридичної функцій в єдиному реєстрі. Саме тому для забезпечення ефективності системи державної реєстрації прав на земельні ділянки необхідне усунення законодавчих прогалин з метою забезпечення державної реєстрації різноманітних прав на землю, включаючи право на постійне землекористування. В цілому проведена реформа має позитивний характер, але має бути продовжена з метою побудови системи державної реєстрації прав на земельні ділянки, спрямованої на мінімізацію законодавчих недоліків та посилення захисту прав та законних інтересів громадян.
Список використаної літератури
1. Андрейцев В.І. Земельне право і законодавство суверенної України: актуальні проблеми практичної теорії / В.І. Андрейцев; КНУТШ, Юридичний ф-т; Євразійська асоціація правничих шкіл та правників; Центр правничої допомоги та досліджень. – 2-ге вид., виправл. – К.: Знання, 2007. – 450 с.
2. Гринько С.В. Правові аспекти реєстрації прав на землю : моногр. – К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2004. – 172 с.
3. Земельне право України : підруч. / А.М. Мірошниченко. – К.: Правова єдність, 2009. – 712 с.
4. Шульга М.В. Проблеми державної реєстрації прав на землю / Науково-практичний журнал // Комерційне право України. – 2009. – № 9. – С. 20–24.
5. Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» від 1 липня 2004 p. № 1952-1 // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 51. – Ст. 553.
6. Бусуйок Д.В. Правові аспекти державної реєстрації прав на землю та їх обтяжень / Науковий вісник Національного університету біоресурсів і природокористування України //Серія: Право. Збірник наукових праць. – 2010. – № 2. – С. 15.
7. Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» від 7 липня 2011 p. № 1952-1 //Відомості Верховної Ради України. – 2011. – № 51. – Ст. 553.
8. Закон України «Про державний земельний кадастр» від 7 липня 2011 p. № 1952-1 //Відомості Верховної Ради України. – 2012. – № 8. – Ст. 348.
9. Про затвердження Тимчасового порядку присвоєння кадастрового номера земельній ділянці: Постанова Кабінету Міністрів України від 18 серпня 2010 р. № 749 // Офіційний вісник України. – 2009. – № 75. – Ст. 2263.
10. Кадастрово-реєстраційна система в Україні: нинішній стан і перспективи розвитку / Центр Разумкова // Національна безпека і оборона. – 2001. – № 6. – С. 6.

Консультативно­методична рада з питань нотаріату при Головному територіальному управлінні юстиції у Харківській області щодо зняття заборони відчуження нерухомого майна та державної реєстрації припинення обтяження речових прав на нерухоме майно повідомляє наступне.

Відповідно до вимог статті 74 Закону України «Про нотаріат» одержавши повідомлення установи банку, підприємства чи організації про погашення позики (кредиту), повідомлення про припинення іпотечного договору або договору застави, а також припинення чи розірвання договору довічного утримання, звернення органів опіки та піклування про усунення обставин, що обумовили накладення заборони відчуження майна дитини, нотаріус знімає заборону відчуження жилого будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна.

17 квітня 2015 року набрав чинності наказ Міністерства юстиції України № 454/5 від 30.03.2015 «Про внесення змін до Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України», згідно якого змінено порядок зняття заборони відчуження нерухомого майна. Діюча редакція «Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України» (далі — Порядок) надає право заінтересованій особі звертатися до будь­якого нотаріуса, не обмежуючись необхідністю звернення до нотаріуса, який накладав заборону.

Нотаріус знімає заборону відчуження майна при одержанні повідомлень, перелік яких міститься у п. 5.1. глави 15 розділу ІІ Порядку. Особливостями є те, що якщо заборону знімає нотаріус, який її не накладав, він направляє за місцем зберігання справи, що містить відомості про накладання заборони, повідомлення про зняття заборони.

При знятті заборони на примірнику правочину, що залишається у справах нотаріуса, тобто у разі звернення до нотаріуса, який накладав заборону, проставляється відмітка про зняття заборони з зазначенням дати. Відмітка підписується нотаріусом, проставляється печатка. Наприклад: «Мною, Івановим І.І., приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу, на підставі статті 74 Закону України «Про нотаріат» та у зв’язку з припиненням іпотечного договору, посвідченого 20 грудня 2012 року за реєстровим № 253, знято заборону відчуження (назва майна, його місцезнаходження / місце реєстрації) у зв’язку з виконанням зобов’язань за кредитним договором № 123/3/4 від 20.12.2012 (повідомлення ПАТ «УкрСиббанк» від 15.05.2015 № 12/2/3/4­ 12)» або «Мною, Івановим І.І., приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу, на підставі статті 74 Закону України «Про нотаріат» та у зв’язку зі смертю (дата, прізвище, ім’я та по батькові відчужувача), який (яка) був (була) відчужувачем зазначеного у цьому договорі майна, знято заборону відчуження (назва майна, його місцезнаходження / місце реєстрації)».

Харківський окружний адміністративний суд

м. Харків, вул. Мар’їнська 18-Б-3, 61004

Позивач:

Самощенко Олена Анатоліївна, самозайнята особа, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу, реєстраційний номер облікової картки платника податків 2222222221, місце проживання: 61024, м. Харків; адреса розташування робочого місця приватного нотаріуса: 61024, м. Харків.

Відповідач:

Державна податкова інспекція у Київському районі м. Харкова Харківської області ГУ Міндоходів у Харківській області,

61002, м. Харків, вул. Чернишевська, буд. 41

Ціна позову: ____ гривень

АДМІНІСТРАТИВНИЙ ПОЗОВ

про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 10 червня 2015 року № Ф-0022081702, виданої Державною податковою інспекцією у Київському районі м. Харкова Харківської області ГУ Міндоходів у Харківській області;

про визнання протиправним та скасування Рішення № 0023281702 про застосування штрафних санкцій за донарахування територіальним органом доходів і зборів або платником своєчасно не нарахованого єдиного внеску від 24 червня 2015 року, прийнятого державною податковою інспекцією у Київському районі м. Харкова ГУ Міндоходів у Харківської області.

В період з 20 травня по 03 червня 2015 року посадовою особою відділу контрольно-перевірочної роботи доходів і зборів з фізичних осіб управління доходів і зборів з фізичних осіб ДПІ у Київському районі м. Харкова проведено документальну планову виїзну перевірку діяльності самозайнятої особи — приватного нотаріуса Самощенко Олени Анатоліївни з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 01 січня 2012 року по 31 грудня 2014 року.

За результатами перевірки складений акт про результати документальної планової виїзної перевірки від 10.06.2015 р. № 1740/20-31-17-02-08/2464400821 (далі — Акт) та виписана вимога № Ф-0022081702 про сплату боргу (недоїмки) від 10.06.2015 року на суму 0000,00 грн (далі — Вимога). Вказана вимога була отримана мною 10.06.2015 року.

17 червня 2015 року ця вимога в порядку ст. 25 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» від 08.07.2010 № 2464-VI (далі — Закон № 2464) мною була оскаржена як незаконна.

24 червня 2015 року було прийняте Рішення № 0023281702 про застосування штрафних санкцій за донарахування територіальним органом доходів і зборів або платником своєчасно не нарахованого єдиного внеску на суму 0000,00 грн, яке отримане мною 24.06.2015 року (далі — Рішення).

26 червня 2015 року вказане Рішення в порядку ст. 25 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» мною було оскаржене як незаконне.

15 липня 2015 року мною було отримано Рішення про результат розгляду скарг № 1025/с/20-40-10-04-14 від 10.07.2015, яким мої скарги від 17.06.2015 та від 26.06.2015 залишені без задоволення, а Вимога та Рішення без змін.

Вважаю, що:

Вказані Вимога та Рішення підлягають скасуванню повністю з наступних підстав:

По перше:

Нормативно-правовим документом, що визначає правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, є Закон № 2464.

Відповідно до статті 1 Закону № 2464:

єдиний внесок на загальнообов’язкове державне соціальне страхування (далі — єдиний внесок) — консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов’язкового державного соціального страхування в обов’язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб та членів їхніх сімей на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов’язкового державного соціального страхування (п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону № 2464).

Виключно Законом № 2464 визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов’язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску (п. 2 статті 2 ).

Завданнями центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, є забезпечення адміністрування єдиного внеску шляхом його збору, ведення обліку надходжень від його сплати та здійснення контролю за сплатою єдиного внеску (стаття 12 Закону № 2464). Адміністрування єдиного соціального внеску включає в себе ідентифікацію, облік платників ЄСВ та об’єктів оподаткування, сервісне обслуговування платників податків, організацію та контроль за сплатою ЄСВ відповідно до законодавства. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 21.05.2014 № 236 «Про Державну фіскальну службу України» (далі — постанова № 236) Державна фіскальна служба України (ДФС) здійснює адміністрування податків і зборів, митних та інших платежів, єдиного внеску в порядку, встановленому законом.

В статтях 9, 10 Податкового кодексу України (далі — ПКУ) встановлений повний перелік загальнодержавних та місцевих податків та зборів, і в цьому переліку немає єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування. Таким чином, сфера дії ПКУ не поширюється на єдиний внесок. Тобто на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов’язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску, поширюється тільки дія Закону № 2464.

Нотаріус у своїй діяльності має справу з різними категоріями осіб. Іноді спілкування може закінчитися у суді, до якого нотаріус вимушений звертатися для захисту своєї честі, гідності, ділової репутації. Якщо звернутися до Єдиного реєстру судових рішень, то справи щодо захисту честі, ділової репутації, у яких бере участь нотаріус, можна поділити на дві групи: І — нотаріус бере участь як позивач; ІІ — нотаріус виступає відповідачем у справі. При цьому можна помітити, що більшість справ закінчується відмовою у задоволенні позовних вимог. Чому так відбувається? І як діяти нотаріусу у разі необхідності взяти участь у правовідносинах, об’єктом яких є честь, гідність, ділова репутація? Відповідь на ці питання є предметом нашого дослідження.

І. ПОНЯТТЯ ЧЕСТІ, ГІДНОСТІ ТА ДІЛОВОЇ РЕПУТАЦІЇ ЯК ОБ’ЄКТА ЗАХИСТУ

Згідно зі ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю [1]. У п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27.02.2009 № 1 вказано, що чинне законодавство не містить визначення понять гідності, честі чи ділової репутації, оскільки вони є морально-етичними категоріями й одночасно особистими немайновими правами, яким закон надає значення самостійних об’єктів судового захисту. Під гідністю слід розуміти визнання цінності кожної фізичної особи як унікальної біопсихосоціальної цінності. З честю пов’язується позитивна соціальна оцінка особи в очах оточуючих, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло. Під діловою репутацією фізичної особи розуміється набута особою суспільна оцінка її ділових і професійних якостей при виконанні нею трудових, службових, громадських чи інших обов’язків. Під діловою репутацією нотаріусів розуміється оцінка їх громадської, професійної чи іншої діяльності, яку здійснює така особа як учасник суспільних відносин [2]. Наведені категорії згідно зі ст. 201 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) віднесено до особистих немайнових благ [3]. Відповідно до ст. 275 ЦК особисті немайнові права можуть бути предметом цивільно-правого захисту у разі їх порушення [3]. Крім того, ст. 297 ЦК закріплено, що кожен має право на повагу до його гідності та честі; гідність та честь фізичної особи є недоторканними [3]. Окремо зазначимо, що нотаріус — це уповноважена державою фізична особа (ст. 3 Закону України «Про нотаріат» [4]), а отже, на нотаріуса поширюється увесь спектр захисту його честі, гідності, ділової репутації як фізичної особи. Незважаючи на таку законодавчу побудову норми стосовно змістовного розуміння, нотаріусу як суб’єкту правовідносин варто все ж таки розмежувати участь нотаріуса у судовій справі як громадянина та як професійного учасника — нотаріуса. В останньому випадку справа щодо захисту честі, гідності, ділової репутації нотаріуса повинна стосуватися поширення недостовірної інформації, образи нотаріуса як особи, що здійснює свої професійні дії у сфері нотаріату. Зокрема, це можуть бути відомості стосовно правильності оформлення документації, що здійснюється нотаріусом; його праці з реєстрами; роботи з нотаріальною таємницею тощо. Тобто у такому випадку відсутній елемент особистості та індивідуальності нотаріуса як громадянина.
Варто звернути увагу, що гідність, честь, ділова репутація виступають оціночними моральними категоріями. При цьому вони мають інформаційний характер щодо особи нотаріуса та його діяльності. Тому мають об’єктивну форму інформації (усну, письмову, електронну) та повинні відповідати фактичній достовірності. Поширення будь-якої інформації щодо нота­ріуса базується і на вимогах Закону України «Про захист суспільної моралі», тобто ця інформація не може порушувати систему етичних норм, правил поведінки, що склалися у суспільстві на основі традиційних духовних і культурних цінностей, уявлень про добро, честь, гідність, громадський обов’язок, совість, справедливість [5].
Честь, гідність, ділова репутація є немайновими благами. Різниця між цими категоріями полягає не лише у суб’єктній спрямованості, а й у вартісному визначенні. Як відомо, економічно оцінити немайнові блага особи дуже складно, а тому вони визначаються самостійно суб’єктом. Однак ділова репутація, на відміну від гідності й честі, може мати майновий зміст, що проявляється у вартості затрат на створення іміджу, підвищення рейтингу, престижності продукції й самого суб’єкта (витрати на рекламу, організацію виставок, презентації, спонсорські витрати тощо) [6, с. 213]. Це правило необхідно пам’ятати при обґрунтуванні позовних вимог щодо захисту ділової репутації.

ОЛЕНА ЧУЄВА,
приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу, член Консультативно-методичної ради при Департаменті нотаріату, фінансового моніторингу юридичних послуг та реєстрації адвокатських об’єднань при Міністерстві юстиції України, член Кваліфікаційної комісії нотаріату Головного управління юстиції в Харківській області
ДОГОВІР З РОЗСТРОЧЕННЯМ (ВІДСТРОЧЕННЯМ) ПЛАТЕЖУ: СПРОБУЄМО ДІЙТИ ІСТИНИ
Можливість існування у цивільному правообігу України договорів з розстроченням (відстроченням) платежу не ставиться під сумнів. Цивільний кодекс України (далі — ЦК України) 2003 року надає право сторонам правочину узгодити його умови та порядок їх виконання на власний розсуд. Саме в цьому і полягає свобода договору, закріплена ст. 627 цього Кодексу. Також ст. 6 ЦК України передбачено, що сторони мають право врегулювати у договорі, який перед­бачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами.
У свою чергу, можливість укладання договору купівлі-продажу з розстроченням платежу прямо передбачена ч. 2 ст. 692 ЦК України, а правові наслідки такого договору законодавець закріпив у ст. 694 цього ж Кодексу.
Незважаючи на те, що порядку відчуження нерухомості законодавством України відведено особливу роль, все ж таки не можна стверджувати, що правові відносини щодо купівлі-продажу нерухомості не підпадають під регулювання вищезазначених норм. Отже, сторонами може бути укладено договір купівлі-продажу нерухомості з розстроченням або відстроченням платежу, а нотаріус, відповідно, має його посвідчити.
Як відомо, з 1 січня 2013 року ситуація на ринку нерухомості в Україні кардинально змінилася, оскільки право на реєстрацію прав на нерухомість поряд з державними реєстраторами одержали і нотаріуси як спеціальні суб’єкти у разі виникнення права в результаті нотаріально посвідченого правочину. Тому і постало питання: ким і коли повинно бути зареєстровано право власності покупця за таким договором у разі укладання сторонами договору з відстроченням (розстроченням) платежу? Спробуємо знайти відповідь.
Частиною 3 ст. 334 ЦК України встановлено, що право власності за договором, що підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення. Але в ч. 4 цієї ж статті зазначено, що права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.
Згідно з абз. 3 ч. 5 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що державна реєстрація прав у результаті вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об’єктом незавершеного будівництва проводиться нотаріусом, яким вчинено таку дію. У свою чергу, ч. 9 ст. 15 цього ж Закону встановлює, що державна реєстрація прав, їх обтяжень у результаті вчинення нотаріальної дії (надання відмови в ній) проводиться одночасно з вчиненням такої дії.
Отже, Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» чітко регламентує порядок виникнення права власності за договорами, що підлягають нотаріальному посвідченню, а саме: договір нотаріально посвідчується нотаріусом, який одночасно реєструє право у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, відповідно право власності у Покупця на куплене, але не оплачене майно виникає одночасно з нотаріальним посвідченням та держреєстрацією.
Однак не правильно було б стверджувати, що право власності у цьому випадку не можна залишити за продавцем. Зокрема, ст. 697 ЦК України прямо передбачена така можливість. У цьому разі нотаріус повинен посвідчити договір купівлі-продажу, а право власності після виконання покупцем умов про оплату буде зареєстроване державним реєстратором державної реєстраційної служби.

Правова позиція в справі № 6-165цс13 від 12 лютого 2014 року

Відповідно до п.п. 2 та 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно від добросовісного набувача в тому разі, якщо майно було викрадене в нього або вибуло з його володіння не з його волі іншим шляхом.

У випадку, якщо майно вибуло з володіння власника на підставі вчиненого правочину перевірці судом при вирішенні справи підлягає чинність правочину.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначено в ст. 203 ЦК України. Зокрема, згідно з ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Недотримання цієї вимоги є підставою недійсності правочину (ч. 1 ст. 215 ЦК України).

Вирішуючи питання про наявність чи відсутність в учасника правочину волевиявлення на його вчинення, суду слід виходити з ретельного дослідження наявних у справі доказів як кожного окремо, так і їх в сукупності.

Зокрема, у разі вчинення правочину представником суду слід з’ясувати, чи був наділений представник його довірителем повноваженнями на вчинення правочину, чи діяв він в межах наданих йому повноважень, а якщо ні, то чи схвалив в подальшому довіритель укладений представником в його інтересах правочин.

Правова позиція в справі № 6-170цс14 від 19 листопада 2014 року

Стаття 216 ЦК України визначає особливі правові наслідки недійсності правочину. Зокрема, кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Проте суд касаційної інстанції, підтримавши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій статей 215, 216 ЦК України, не врахував, що реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним.

Норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використання правового механізму, установленого статями 215, 216 ЦК України. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно.

Правова позиція в справі № 6-218цс14 від 28 січня 2015 року

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:

було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом цієї норми закону майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення третейського суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.

Правова позиція в справі № 6-12цс13 від 03 квітня 2013 року

ОЛЬГА РОЗГОН,
кандидат юридических наук, доцент, доцент кафедры гражданско-правовых дисциплин Харьковского национального университета имени В. Н. Каразина
ЗАВЕЩАНИЕ В ПОЛЬЗУ ЖИВОТНЫХ ИЛИ ЗАВЕЩАТЕЛЬНОЕ НАЗНАЧЕНИЕ ОПЕКУНА ДЛЯ УХОДА ЗА ЖИВОТНЫМ В ФОРМЕ ЗАВЕЩАТЕЛЬНОГО ВОЗЛОЖЕНИЯ
В последнее время все чаще может возникнуть ситуация, когда лицо желает составить завещание в пользу животных, а сами животные объявляются наследниками, т. е. субъектами наследственных (гражданско-правовых) отношений.
В литературе на этот счет высказываются порой очень неординарные мнения, хотя и не лишенные определенной логики.
Прежде всего, животные — биологические объекты, которые относятся к фауне: сельскохозяйственные, домашние, дикие, в том числе домашняя и дикая птица. Домашние животные — собаки, коты и другие животные, которые на протяжении продолжительного исторического периода традиционно содержатся и разводятся человеком, а также животные видов или пород, искусственно выведенных человеком для удовлетворения эстетичных нужд и нужд в общении, которые, как правило, не имеют жизнеспособных диких популяций, которые состоят из особей с аналогичными морфологическими признаками, и существуют продолжительное время в их естественном ареале .
Подобные сообщения и случаи порождают в сознании людей уверенность, что животных можно назначить наследниками, но на самом ли деле это так? С одной стороны, ни в одной стране мира животные не являются участниками имущественных отношений, не могут быть носителями права собственности, быть авторами, нести имущественные обязанности и отвечать по ним. Но при условии, что речь идет о животных как таковых.
Первые животные, получившие от хозяев наследство, появились в конце XIX века. Ими стали дворняга Серко в России (ей купчиха Мария Леонтьева из Углича завещала более ста тысяч рублей в деньгах, золоте и недвижимости) и датский дог Тигр, получивший в наслед¬ст¬во от французского барона де Жуара 150000 франков. Родственники пытались отсудить у собачек наследство, но безуспешно. И российская двор¬няга, и дог до конца своих дней купались в золоте. На могиле Тигра поставили памятник стоимостью в тысячу франков. А остальные деньги собак перешли государству.
Наследство лабрадора по кличке Флосси составляет недвижимость на сумму 3 млн. долларов США. Таким способом его решила отблагодарить Дрю Бэрримор за то, что он спас ее во время пожара. Бордер колли Кейт и Тина после смерти своей хозяйки получили ее дом, а так же 1000000$. Леона Хелмсли оставила своей мальтийской болонке 12 млн. долларов США. Пудель Тоби унаследовал 30 млн. долларов США от своего отца, которому в свою очередь эта сумма досталась от нью-йоркской светской львицы Эллы Вендель.
Самая богатая собака в мире, занесенная в книгу рекордов Гиннесса, живет в Италии и откликается на кличку Гюнтер IV. Состояние этой немецкой овчарки на сегодня оценивается в 372 миллиона долларов. А денежки достались Гюнтеру от его отца ― Гюнтера III: тот настолько сумел пленить свою хозяйку графиню Карлотту фон Либенштайн, что она оставила ему все, чем владела. Жизнь нынешнего собст¬венника миллионов ― Гюнтера IV ― похожа на фарс, во всяком случае, она красноречиво говорит о своеобразном чувстве юмора собачьего опекуна. Так, у овчарки есть собственный BMW с откидным верхом и вилла во Флориде — купленная в 2000 году у… Мадонны.
Житель американского города Коламбус Джонатан Джексон поручил выстроить обще¬житие для кошек с удобными спальнями, столовой, библиотекой и концертным залом, в котором кошки могли бы наслаждаться музыкой, и удобной крышей для прогулок.
Из знаменитостей кардинал Ришелье завещал все имущество своим четырнадцати котам. Солист английской группы «Queen» Фреди Меркьюри также оставил значительную часть многомиллионного наследства любимым кошкам. Кошки актрисы Берил Рейд после ее смерти получили дом стоимостью 1,8 млн. долларов США.
Британский издатель Майлз Блэкуэлл сделал самую обычную курицу наследницей его состоя¬ния в 18 млн. долларов США.
Всемирно известный американский певец Майкл Джексон назначил своим наследником свою любимую обезьяну. Шимпанзе по кличке Калу унаследовал все состояние своей хозяйки ― Патрисии О’Нил, в девичестве Кавендиш, дочь графини Кенмор, в размере 74 млн. евро. Жительница Копенгагена оставила свое состояние ― 30 тысяч долларов ― шестерым шимпанзе.
Хозяйка черепахи Сильверстоун, Кристина Фойл, оставила ей наследство в размере 200000$. А вот 52-летняя черепаха по кличке Большой Тоби была любимицей миллионера Дональда Мосса. Умирая, он завещал пресмыкающемуся $100 тыс.
С другой стороны, тот или иной правопорядок может признавать животных лицами, используя такой излюбленный юристами метод законодательной техники, как фикция. Так, например, известный миллионер и кинопродюсер Роджер Доркас все свое имущество, оцениваемое в 65 млн. долларов, завещал любимому псу Максимилиану и лишь 1 цент жене (актрисе Уэнди Дитрих Доркас). После смерти мужа миссис Доркас обратилась с иском в суд о признании завещания незаконным, который был отклонен, поскольку суд посчитал, что, во-первых, миллионер имел полное право распорядиться своими деньгами, как считал нужным, а во-вторых, оставив жене 1 цент, «позаботился о ней в той мере, в которой считал необходимым». Оказалось, что Максимилиан и при жизни хозяина был вполне обеспеченным лицом (!), поскольку на его имя Роджер Доркас открыл счет в банке, а когда пришло время платить налоги, потратил немало средств и сил на то, чтобы выправить псу настоящие, человеческие документы. Миссис Доркас ничего не оста¬валось, как добиться в суде права вступить в законный брак с Максимилианом, который, согласно имевшимся документам, был почти человеком ― с номером социального страхования, номером налогоплательщика и т. д. Суд не нашел никаких законов, препятствовавших вступлению миссис Доркас в повторный брак с подобным «лицом». Одновременно Максимилиан был признан недееспособным, а его новая жена была назначена опекуном всего имущест¬ва. Недавно миссис Доркас овдовела вторично, правда, во второй раз ее супруг составить завещание уже не смог…
Однако в завещании «прямо» реализовать это желание невозможно, поскольку домашнее животное не принадлежит ни к одной из категорий субъектов, в пользу которых может быть составлено завещание. Анализ норм наследственного законодательства не позволяет вести речь о наследнике животного.
Им присваивают имена, но не наделяют субъек¬тивными имущественными правами и обязанностями, а то, что в прессе называют «оставить наследство» тому или иному животному, на самом деле является завещательным возложением, когда завещатель возлагает на одного или нескольких наследников обязанность содержать принадлежащих ему домашних животных, а также осуществлять необходимый надзор и уход за ними .
Данную проблему можно решить именно с помощью установки в завещании соответствующих обязанностей, то есть возложения. Так, на законодательном уровне впервые санкционирована такая разновидность завещательного возложения, как обеспечение содержания домашних животных (механизм завещательного возложения, а не завещательного отказа использован ввиду того, что животное ― не субъект права, а его объект).
Завещатель вправе возложить на одного или нескольких наследников обязанность содержать принадлежащих завещателю домашних животных, а также осуществлять необходимый надзор и уход за ними или обязанность организовать приют для бездомных животных.
Завещательное возложение должно быть указано в завещании, поскольку вне рамок завещания любое адресованное наследнику подобное возложению требование будет лишь пожеланием. Завещательное возложение является односторонне обязывающей сделкой . Это суждение не может противоречить самой природе завещания, оставаясь частью завещательного распоряжения.
Надо сказать, что законодательство советского периода не знало таких возложений. Представляется, и не без оснований, что это является заимствованием из наследственной практики стран англосаксонского права, сложившегося под влиянием традиций и общественного менталитета. Действительно, обращаясь к практике западных государств, нередко можно встретить примеры составления многомиллионных завещаний в пользу любимого питомца.
Однако, как можно предположить, речь здесь идет не о таком широком понимании круга возможных наследников (субъектов наследст¬венного правопреемства) в законодательстве, а, скорее, о довольно широком представлении принципа «свободы завещания», границы которого обозначены весьма поверхностно.
Кроме того, в США существуют организации, которые специализируется на оказании финансовых услуг животным.
Уже 40-й штат США, а именно Мэриленд, на законодательном уровне принял решение о возможности завещания средств на уход за домашними животными. В итоге появляются «наследственные» фонды. По закону для домашних питомцев после смерти хозяина назначается постоянный опекун, который получает средст¬ва на ветеринарный уход, питание и услуги «компаньона» для собаки. Данный закон еще раз подчеркивает, что домашние животные во многих семьях становятся полноценными членами семьи.
Остается непонятным только один вопрос, может ли домашнее животное получить больше, чем члены семьи Homo Sapiens?.. Это суды рассматривают в своей практике. Суды в США крайне редко отменяют завещания в пользу животных, ведь главным аргументом, по которому может быть оспорено завещание, является давление на завещателя.
Недавно американское общество всколыхнул инцидент ― миллиардерша потребовала завещать своей болонке десять миллионов долларов. Но этого не дали сделать именно обиженные родственники. С тех пор, чтобы завещать нажитое имущество любимому животному, надо указать в тексте завещания опекуна животного. Именно он будет распоряжаться оставленной суммой в интересах четвероногих друзей. Но родственникам умершего дали право обжаловать оставленную сумму.
Действительно, за границей довольно часто собственники собак включают в свои завещания домашних животных в качестве наследников. По нашему законодательству такая возможность исключена. В России и в Украине пока нет животных-миллионеров. Как правило, суды встают на сторону родственников усопших. Однако поскольку законодательство не предус¬матривает даже возможности составлять завещания в пользу животных, достаточно найти опекуна для своего питомца и оформить наследство на него.
По законодательству Украины в завещании с возложением обязанностей в отношении имущества наследников завещатель вправе указать цель, с которой данное имущество должно быть использовано. Так, в ч. 2 ст. 1240 Гражданского кодекса Украины (далее — ГК Украины) указано, что завещатель может опре¬де¬лить обязанностью наследника, который согласится на принятие наследства, направить определенные действия на достижение общест¬венно полезной цели.