Якщо ви вранці відкриваєте газету і читаєте якусь статтю, то в більшості випадків перед вами службовий об’єкт інтелектуальної власності. Ці об’єкти є досить поширеними у науково-технічній та творчій діяльності. У зв’язку з цим нотаріус при здійсненні нотаріальних дій може стикнутися з необхідністю розмежування вільного об’єкта інтелектуальної власності і службового.

Залежно від зазначених режимів дії нотаріуса при здійсненні суб’єктами майнових прав на об’єкт будуть різними. Тому необхідно звернути увагу на особливості поняття видів службових об’єктів інтелектуальної власності здійснення відносно них суб’єктивних прав.

І. ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ СЛУЖБОВИХ ОБ’ЄКТІВ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

Службовий об’єкт інтелектуальної власності — це об’єкт, який створено творцем при виконанні трудових обов’язків. Тому такі об’єкти ще називають залежними, оскільки виникає залежність здійснення прав на об’єкт самостійно творцем.

Зв’язок залежності між створеним об’єктом інтелектуальної власності та роботодавцем виникає внаслідок того, що службовий об’єкт інтелектуальної власності:

створено за завданням роботодавця або створення об’єкта є предметом трудового договору, або розробка об’єкта є похідним результатом трудової діяльності (це професії журналіста, викладача, наукового співробітника, автора-літератора, режисера, інженера тощо);

створений об’єкт за своїм предметом та метою відповідає завданням роботодавця (викладач ВНЗ розроб­ляє лекції, методичне забезпечення підручниками за курсами, що викладаються у ВНЗ, або створюється винахід науковим співробітником, який відноситься до сфери розробок НДІ);

об’єкт створено за завданням роботодавця;

при створенні об’єкта робітник-творець використовує досвід роботодавця, його обладнання, секрети виробництва;

за створений об’єкт виплачується винагорода, яка може бути елементом заробітної плати або окремої виплати у вигляді премії;

службовий об’єкт створено у період дії трудових правовідносин (або іншого терміну, встановленого у трудовому договорі).

Наведене свідчить, що службовий об’єкт інтелектуальної власності має зв’язок із творчістю автора, досвідом та завданням роботодавця.

Варто звернути увагу, що розуміння сутності службового об’єкта інтелектуальної власності встановлюється у різних країнах залежно від вимог відповідного законодавства. Отже, якщо громадянин України створив службовий винахід/твір в інтересах іноземної компанії, то правовий режим цього об’єкта (у більшості випадків) буде визначатися законодавством за місцем реєстрації компанії. Наприклад, у Патентному законі Великобританії (параграф 43 (2)) встановлено поняття місця роботи працівника-винахідника, а саме: він повинен працювати переважно у Великобританії, або не мати місця роботи взагалі або місце його роботи неможливо визначити; він може працювати в іншому місці, але діяльність роботодавця повинна здійснюватися у Великобританії [1].

Нотаріус для встановлення факту існування службового об’єкта інтелектуальної власності може здійснити огляд та дослідження таких документів, як:

патент (надає змогу розмежувати автора та патентовласника-робото­давця);

трудовий договір/контракт (в його предметі повинно окремо визначатися завдання щодо створення об’єктів інтелектуальної власності, окремим розділом/пунктом визначатися порядок передання створеного об’єкта від працівника до роботодавця);

трудова книжка (надає можливість визначити наявність трудових право­відносин, період дії трудових правовідносин);

письмове завдання на створення об’єкта (видається роботодавцем працівнику з конкретним визначенням виду та характеристик об’єкта);

акт прийому-передачі створеного об’єкта/акт виконаних робіт;

ліцензійний договір (як виняток).

Види службового об’єкта інтелектуальної власності поділяються на два типи залежно від правового режиму: вільні (службові об’єкти інтелектуальної власності, майнові права на які переходять до творця від роботодавця внаслідок відмови роботодавця від реєстрації прав на нього або якщо їх створення не пов’язано із правовідносинами з роботодавцем) та залежні об’єкти (майнові права на такий об’єкт виключно належать роботодавцю). Іноді визначити правовий режим службового об’єкта є складним завданням.

Для встановлення правового режиму службового об’єкта інтелектуальної власності необхідно здійснити юридичний пошук за такими критеріями: правове регулювання; коло суб’єктів; характеристики об’єкта.

Правове регулювання правового режиму службових об’єктів інтелектуальної власності поділяється на нормативне (законодавство визначається за країною реєстрації компанії або місця її діяльності у якості резидента на момент створення об’єкта) та індивідуальне (акти локального регулювання компанії, зокрема, статут (як виняток), положення про винахідництво, положення про службові об’єкти інтелектуальної власності, завдання на створення об’єкта, колективний договір тощо).

Аналіз правового регулювання надасть можливість визначити вимоги до суб’єкта-творця, об’єкта інтелектуальної власності, порядку реєстрації прав на об’єкт та відмови від майнових прав від об’єкта.

Суб’єктивний склад при залежному службовому об’єкті інтелектуальної власності охоплює лише двох суб’єктів: роботодавця та працівника, між якими існують трудові відносини (якщо між ними встановлюються цивільні правовідносини, то об’єкт створюється на

Шановний Володимире Миколайовичу!
Державне підприємство «Національні інформаційні системи» (далі — ДП «НАІС», Підприємство) опрацювало Ваш лист від 17.08.2017 № 50/3 стосовно деяких питань, пов’язаних з роботою Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі — Державний реєстр прав) та, в межах компетенції, повідомляє наступне.
Стосовно питання 1. Про заплановані технічні роботи щодо оновлення програмного забезпечення Державного реєстру прав, а також інформацію щодо переліку змін, впроваджених із оновленням системи, ДП «НАІС» інформує користувачів як на офіційному веб-сайті Підприємства, так і шляхом надсилання повідомлень користувачам за допомогою програмних засобів зазначеного реєстру.
Стосовно питання 2. При виконанні пошукового запиту в програмному забезпеченні Державного реєстру прав (платформа UnityBase) за параметрами «ПІБ + адреса об’єкта», результатом буде перелік записів, в яких міститься інформація про суб’єкта зі вказаним ПІБ стосовно об’єктів нерухомого майна зі вказаною адресою. Пошук за параметрами «ПІБ + адреса об’єкта» працює за принципом «ТА».
При виконанні пошукового запиту в програмному забезпеченні Державного реєстру прав (платформа UnityBase) за параметрами «ПІБ + податковий номер», результатом буде перелік записів, в яких міститься:
інформація про суб’єкта зі вказаним ПІБ та податковим номером,
інформація про суб’єкта з відмінними від вказаного ПІБ та вказаним податковим номером,
інформація про суб’єкта зі вказаним ПІБ, щодо яких не внесено податковий номер.
Тобто всі записи за повним та частковим співпадінням. Пошук за параметрами «ПІБ + податковий номер» працює за принципом «ТА + АБО».

О. В. ЗАЛІЗНЮК,
провідний спеціаліст відділу правової допомоги та легалізації документів Управління нотаріату та фінансового моніторингу юридичних послуг Департаменту нотаріату, банкрутства та функціонування центрального засвідчувального органу
НАДАННЯ ПРАВОВОЇ ДОПОМОГИ У МАЙНОВИХ ПРАВОВІДНОСИНАХ ТА СПАДКУВАННІ ВІДПОВІДНО ДО ПОЛОЖЕНЬ КОНВЕНЦІЇ ПРО ПРАВОВУ ДОПОМОГУ І ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ У ЦИВІЛЬНИХ, СІМЕЙНИХ ТА КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ ВІД 22 СІЧНЯ 1993 РОКУ
22 січня 1993 року держави — члени СНД (Договірні Сторони) підписали Конвенцію про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах (далі — Конвенція). Цей документ спрямований на забезпечення належного захисту прав і законних інтересів осіб, що проживають на територіях країн СНД.
10 листопада 1994 року Верховною Радою України було ратифіковано цю Конвенцію та 14 квітня 1995 року вона набула чинності для України.
Зазначену Конвенцію слід застосовувати у відносинах України з Республікою Білорусь, Азербайджанською Республікою, Республікою Узбекистан, Російською Федерацією, Республікою Казахстан, Республікою Таджикистан, Республікою Вірменія, Киргизькою Республікою, Республікою Молдова, Грузією та Туркменістаном.
Відповідно до статті 1 Конвенції громадяни кожної із її держав-учасниць (далі — Договірні Сторони), а також особи, що проживають на їхніх територіях, користуються на території всіх інших Договірних Сторін по відношенню до своїх особистих і майнових прав таким самим правовим захистом, як і власні громадяни даної Договірної Сторони.
Громадяни кожної Договірної Сторони, а також особи, які проживають на їхніх територіях, мають право вільно та безперешкодно звертатися до суду, прокуратури та інших установ кожної Договірної Сторони, до компетенції яких відносяться цивільні, сімейні та кримінальні справи, можуть бути їх учасниками, подавати клопотання, подавати позови і здійснювати інші процесуальні дії на тих самих умовах, що і громадяни кожної Договірної Сторони.
Відповідно до статті 5 Конвенції при здійсненні правової допомоги компетентні установи юстиції Договірних Сторін зносяться одна з одною через свої центральні органи, якщо цією Конвенцією не передбачений інший порядок зносин.
У статті 14 Конвенції передбачений обов’язок Договірних Сторін пересилати на прохання без перекладу і безкоштовно свідоцтва про реєстрацію актів цивільного стану, документи про освіту, стаж роботи та інші документи, що стосуються особистих або майнових прав і інтересів громадян запитуваної Договірної Сторони й інших осіб, що проживають на їхній території.
При виконанні статті 14 Конвенції центральним органом в Україні є Міністерство юстиції України.
28 березня 1997 року у Москві було підписано Протокол (далі — Протокол) до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, який набрав чинності в Україні з 17 вересня 1999 року.
Зазначеним Протоколом, зокрема, внесено зміни до статей 5 та 14 Конвенції, а саме — при здійсненні правової допомоги компетентні установи юстиції Договірних Сторін зносяться одна з одною через свої центральні, територіальні та інші органи, якщо цією Конвенцією не передбачений інший порядок зносин. Договірні Сторони визначають перелік своїх центральних, територіальних та інших органів, уповноважених на здійснення безпосередніх зносин, про що повідомляють депозитарію (держава, міжнародна організація або її головна виконавча посадова особа, якій здається на зберігання оригінал міжнародного договору і яка виконує стосовно цього договору функції, передбачені міжнародним правом).
Зміни, що внесені Протоколом до положень цієї Конвенції, необхідно застосовувати у відносинах України з Республікою Білорусь, Республікою Казахстан, Республікою Таджикистан, Республікою Вірменія та Російською Федерацією, та Республікою Молдова.
Отже, у відносинах із цими державами статті 5 та 14 Конвенції діють виключно у редакції цього Протоколу.
У Конвенції передбачено можливість пересилати установами юстиції Договірних Сторін свідоцтва про реєстрацію актів громадянського стану без перекладу і безкоштовно — безпосередньо через органи реєстрації актів громадянського стану Договірних Сторін з повідомленням громадян про пересилання документів. На таких самих умовах мають передаватися документи про освіту, трудовий стаж та інші документи, що стосуються особистих або майнових прав та інтересів власних громадян та інших осіб, які проживають на їхніх територіях. Водночас Протоколом до Конвенції запроваджується обов’язковий переклад російською мовою, у випадку виконання документів державними мовами Договірних сторін.
На сьогодні Міністерство юстиції України вже отримало від Російської Федерації, Республіки Білорусь, Республіки Казахстан, Республіки Таджикистан списки управлінь юстиції, які наділені правом прямих зносин з відповідними управліннями юстиції України.
Відповідно до наказу Міністерства юстиції України «Про запровадження безпосередніх зносин органів юстиції України в рамках Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 року в частині виконання доручень у цивільних справах» від 2 серпня 2007 року №597/5, на виконання статті 5 Конвенції в редакції Протоколу до неї, з 1 жовтня 2007 року були визначені органи, що уповноважені на здійснення безпосередніх зносин з відповідними уповноваженими органами Договірних Сторін Протоколу. Такими органами є Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головні управління юстиції в областях, містах Києві та Севастополі.
Водночас ціла низка країн не приєднались до Протоколу у частині розширення компетентних органів юстиції, уповноважених безпосередньо надавати правову допомогу, і здійснюють правове співробітництво виключно через центральні органи виконавчої влади. Серед них Республіка Молдова, Республіка Узбекистан, Киргизька Республіка, Азербайджанська Республіка, Грузія та Туркменістан.
Отже, при виконанні статті 14 Конвенції виключно через Міністерство юстиції України здійснюються зносини з компетентними установами юстиції:
Республіки Узбекистан;
Киргизької Республіки;
Республіки Азербайджан;
Грузії;
Туркменістану.
При виконанні пункту першого статті 14 Конвенції безпосередні зносини здійснюють Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головні управління юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, визначені з цією метою Міністерством юстиції України у відносинах з компетентними установами юстиції:
Республіки Білорусь;
Республіки Казахстан;
Республіки Молдова;
Республіки Таджикистан;
Республіки Вірменія;
Російської Федерації.
При виконанні пункту другого статті 14 Конвенції у відносинах з компетентними установами юстиції:
Республіки Білорусь;
Республіки Казахстан;
Республіки Таджикистан;
Республіки Вірменія;
Російської Федерації.
Принагідно також згадати і про наявність ряду чинних двосторонніх договорів України, які теж охоплюють відносини в частині надання правової допомоги, майнових правовідносин та спадкування:
договір між Україною та Республікою Грузія про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах від 9 січня 1995 року;
договір між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 13 грудня 1993 року;
договір між Україною та Республікою Узбекистан про правову допомогу та правові відносини у цивільних та сімейних справах від 19 лютого 1998 року.
Відповідно до статті 13 Конвенції усі документи, складені та посвідчені згідно із чинним законодавством країни, не потребують додаткового посвідчення і користуються на територіях інших Договірних Сторін доказовою силою офіційних документів. До таких документів може бути зроблений переклад на російську мову, справжність перекладу або підпису перекладача на яких повинен бути засвідчений у встановленому порядку державним або приватним нотаріусом України. Такі документи повинні бути прийняті на території країн СНД без будь-якого додаткового засвідчення.
Слід також згадати і статтю 17 Конвенції, відповідно до якої у відносинах одна з одною при виконанні цієї Конвенції установи юстиції Договірних Сторін користуються державними мовами Договірних Сторін або російською мовою.
Протоколом від 1997 року зазначену статтю було доповнено реченням такого змісту:
«У випадку виконання документів державними мовами Договірних Сторін до них додаються засвідчені переклади російською мовою».
Конвенція також врегульовує майнові питання. Право власності на нерухоме майно та питання про те, яке майно є нерухомим, визначається згідно із законодавством країни, на території якої розташоване майно.
Право власності на транспортні засоби, що підлягає внесенню до державних реєстрів, визначається по законодавству Договірної Сторони, на території якої розташований орган, який здійснював таку реєстрацію транспортного засобу.
Виникнення і припинення права власності чи іншого речового права на майно, яке є предметом угоди визначається по законодавству місця укладення угоди, якщо інше не передбачене угодою сторін.
Зобов’язання про відшкодування шкоди, крім тих, що передбачені договорами і іншими правомірними діями, визначаються за законодавством Договірної Сторони, на території якої мала місце подія чи інша обставина, що слугувала основою для вимоги про відшкодування шкоди.
Конвенція закріплює право громадян кожної із Договірних Сторін щодо успадковування на територіях інших Договірних сторін майна чи прав за законом чи заповітом на рівних умовах і в тому ж обсязі, що і власні громадяни. Право спадкування нерухомого майна визначається за законодавством Договірної Сторони, на території якої розташоване це майно.
Відповідно до статті 45 Конвенції право спадкування майна визначається по законодавству тієї Договірної Сторони, на території якої спадкодавець мав останнє постійне місце проживання. Однак право спадкування нерухомого майна визначається законодавством Договірної Сторони, на території якої знаходиться це майно.
Згідно зі статтею 48 Конвенції провадження в справах про спадкування рухомого майна мають вести установи Договірних Сторін, на території яких спадкодавець мав місце проживання у момент своєї смерті.
Провадження в справах про спадкування нерухомого майна компетентні вести установи Договірних Сторін, на території яких знаходиться нерухоме майно.
Якщо спадкодавець на день своєї смерті проживав на території однієї із країн, що зазначені вище, і до складу спадкового майна входять грошові вклади, то для вирішення питання щодо оформлення спадкових прав потрібно звертатися до компетентних органів країни, у якій проживав спадкодавець на день своєї смерті.
Якщо спадкується нерухоме майно, то потрібно звертатися до компетентної установи Договірної сторони, на території якої знаходиться це майно.
Що стосується заповіту, то здатність до складання та скасування заповіту, а також форма заповіту і його зміна визначаються згідно з правом тієї країни, де заповідач мав місце проживання на момент складання заповіту. Однак заповіт чи його зміна не можуть бути визнані недійсними внаслідок недодержання форми, якщо остання відповідає вимогам права місця його складення.
У Конвенції досить детально розроблений механізм та обсяги надання правової допомоги, а також форма та зміст доручень про надання правової допомоги. Ці дані активно використовуються в українській нотаріальній практиці, оскільки Закон України «Про нотаріат» дає право нотаріусам або посадовим особам, які вчиняють нотаріальні дії, витребовувати від фізичних та юридичних осіб відомості та документи, необхідні для вчинення нотаріальної дії.
Зокрема, для видачі свідоцтва про право на спадщину, а також для підтвердження родинних стосунків нотаріус перевіряє факт смерті спадкодавця, час і місце відкриття спадщини, наявність підстав для закликання до спадкоємства за законом осіб, які подали заяву про видачу свідоцтва, склад спадкового майна, на яке видається свідоцтво про право на спадщину.
З цією метою, у разі необхідності, нотаріус готує відповідний запит до компетентних органів іншої держави (країни-учасниці Конвенції) щодо отримання відповідних відомостей чи документів, необхідних для оформлення спадщини.
Наприклад, відомості щодо реєстрації, місця проживання, наявності спадкової справи, заповіту, копії актового запису про народження, шлюб, розірвання шлюбу, смерть.
При оформленні таких запитів, нотаріус повинен керуватися статтею 7 Конвенції, яка встановлює основні вимоги до запитів.
Зокрема, запит нотаріуса повинен містити:
найменування установи, якій адресується запит;
найменування установи, яка направляє запит;
найменування справи, щодо якої готується запит про правову допомогу;
зміст запиту та інші відомості, необхідні для його виконання.
Зміст запиту повинен містити:
Прізвище, ім’я, по-батькові особи щодо якої готується запит;
дату народження (у разі наявності таких відомостей) та дату смерті особи, щодо якої готується запит. Якщо дата народження або дата смерті не вказана, то необхідно додавати копію свідоцтва про народження чи смерть, тощо;
останнє місце проживання померлого, щодо якого витребовується інформація;
адреси та назви установ, від яких необхідно витребувати інформацію (назва нотаріальної контори, банківської установи).
Додатково можна зазначити будь-яку іншу інформацію, яка може бути корисною для надання відповіді по суті порушених питань.
Запит повинен бути підписаний керівником установи (завідувачем державною нотаріальною конторою чи приватним нотаріусом) та скріплений гербовою печаткою цієї контори чи печаткою приватного нотаріуса.
Крім того, запити нотаріусів повинні відповідати вимогам Правил ведення нотаріального діловодства, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 22 грудня 2010 року № 3253/5.
Договірні Сторони самі сплачують всі витрати, що виникають під час надання правової допомоги на їхніх територіях.
Одночасно слід зазначити, що право на спадкування мають особи, визначені у заповіті (стаття 1223 Цивільного кодексу України). У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261–1265 зазначеного Кодексу.
Статтею 1270 Кодексу передбачено, що для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.
Згідно статті 1269 Кодексу спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини. Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто. Заяву про прийняття спадщини від імені малолітньої, недієздатної особи подають її батьки (усиновлювачі), опікун.
Спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Видача такого свідоцтва конкретними строками не обмежується (частина перша статті 1296 Кодексу).
Частиною першою статті 1297 Кодексу передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов’язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.
Відповідно до статті 1221 Кодексу місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця.
Якщо по законодавству Договірної Сторони, яке потрібно застосовувати при спадкуванні, спадкоємцем є держава, то рухоме майно, що є предметом спадкування, переходить до Договірної Сторони, громадянином якої був спадкодавець на момент смерті, нерухоме майно — Договірній Стороні, на території якої воно знаходиться.
Установи Договірних Сторін приймають відповідно до вимог внутрішнього законодавства заходи, які необхідні для забезпечення охорони спадщини, що залишене на їхніх територіях громадянами інших договірних Сторін, чи для управління ним.
Про заходи, які були прийняті для охорони спадкового майна, негайно повідомляється дипломатичному представництву чи консульській установі Договірної Сторони, громадянином якої був спадкодавець. Таке представництво чи установа може приймати участь в здійсненні цих заходів.
Отже, враховуючи вищезазначене, можна зробити висновок, що приєднання України до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах є одним із важливих кроків нашої держави на шляху до всебічного забезпечення належного захисту прав і законних інтересів наших громадян.

Згідно з ч.2 ст.55 Закону України про нотаріат при посвідченні угод про відчуження або заставу житлового будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна перевіряється відсутність заборони відчуження або арешту майна.
З цього випливає, що наявність арешту унеможливлює такі дії (тобто, відчуження або заставу вказаного майна — предмета іпотеки).
У разі наявності заборони відчуження такого жорсткого припису закон не містить, а вказує на можливість укладення правочину про відчуження майна, обтяженого боргом, але лише в разі згоди кредитора й набувача на переведення боргу на набувача. Тобто, одночасно з укладенням договору про відчуження майна відбувається і заміна сторони (боржника)
в зобов’язанні.
Державна реєстрація іпотеки здійснюється згідно зі ст..4 Закону «Про іпотеку» та являє собою певне обтяження, тобто звуження можливостей власника майна-предмета іпотеки з приводу здійснення правомочностей по розпорядженню цим майном.

Договір купівлі-продажу нерухомості регулюється загальними положеннями про купівлю-продаж Цивільного кодексу України (далі — ЦК) і не виділений в окремий розділ. Але юрист, який аналізує та застосовує на практиці законодавство, що регулює відносини, пов’язані з купівлею-продажем нерухомості, усвідомлює, наскільки важливими вони є в економічному розвитку держави, яким широким є коло осіб, інтереси яких так чи інакше пов’язані з фінансовою складовою купівлі-продажу нерухо­мості. Ідеться про інтереси сторін такого договору, інтереси суб’єктів, що супроводжують та забезпечують укладення та виконання такого договору (ріелтори, юристи, нотаріуси, банківські установи), інтереси держави, яка забезпечує функціонування інституту власності, інтереси органів місцевого самоврядування. У такому розумінні ціна договору є тією умовою, яка стосується не тільки сторін договору, але й зачіпає інтереси інших суб’єктів.

Чи є ціна продажу істотною умовою договору купівлі-продажу нерухомості? Згідно зі ст. 638 ЦК істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди. Нагадаю, що договір є неукладеним, якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов.

Для визначення кола істотних умов договору купівлі-продажу нерухомості необхідно звернутись до спеціальних норм ЦК, які регулюють цей вид договорів.

Отже, істотні умови, ті, що визначені законом, сформовані завдяки правовому регулюванню ЦК, а також окремим законам України, що регулюють певні види договорів чи цивільних правовідносин, які виникають на підставі договорів. Як зазначає В.В. Луць, коло істотних умов, які названі такими законом, можна визначити, проаналізувавши норми ЦК України і спеціальних нормативних актів, що регулюють даний вид договірних відносин^[1].

Законодавством визначена можливість передбачити в договорі широке коло умов. Ці умови можуть бути не тільки істотними, а й звичайними. Положення, визначені імперативними нормами закону, є обов’язковими для сторін і становлять той масив істотних умов договору, що визначені законом.

Ви можете отримати повну версію статті безкоштовно……

У статті досліджуються особливості функціонування юридичних осіб у формі командитних товариств, аналізується їх правове регулювання, формуються пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства у сфері регламентації відносин за участю такого виду господарських товариств.
Ключові слова: господарське товариство, командитне товариство, вкладник, повний учасник, меморандум.
В статье исследуются особенности функционирования юридических лиц в форме коммандитных обществ, анализируется их правовое регулирование, формируются предложения по совершенствованию действующего законодательства в сфере регламентации отношений с участием такого вида хозяйственных обществ.
Ключевые слова: хозяйственное общество, коммандитное общество, вкладчик, полный участник, меморандум.
The article deals with features of functioning entities in the form of partnership, analyzed their regulation, generated propositions of improvement legislation regulating the relations with this type of business companies.
Keywords: business company, partnership, investor, a full participant, a memorandum.
У сучасному цивільному обороті беруть участь різні види юридичних осіб: підприємства, господарські товариства, кооперативи, громадські організації тощо. Всі вони наділені статусом, визначеним законодавством, володіють цивільними правами та несуть юридичні обов’язки. Однак останнім часом склалася тенденція, коли окремі форми юридичних осіб більш активно використовуються для досягнення спільних цілей. Використання інших організаційно-правових форм юридичної особи здійснюється у менших масштабах. Так, основною формою функціонування юридичних осіб, що займаються господарською діяльністю, є, як правило, товариства з обмеженою відповідальністю та акціонерні товариства.
За цих умов видаються невиправдано забутими інші організаційно-правові форми, що використовуються законодавцем як спосіб правового оформлення участі у спільній підприємницькій діяльності. Одним з таких видів юридичних осіб, який можна віднести до найдавніших організаційно-правових форм підприємництва, є командитне товариство.
Легальне визначення командитного товариства надане у ст. 133 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) [1]. Слід відзначити, що у законодавстві деяких іноземних держав (наприклад, Російської Федерації) командитне товариство має іншу назву — товариство на вірі (ч. 1 ст. 82 ЦК РФ). Термін «командитне товариство» вважається міжнародним варіантом назви зазначеної організаційно-правової форми. Даний термін також закріплений у чинному законодавстві України.
ЦК України під командитним розуміє товариство, в якому разом з учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном (повними учасниками), є один чи кілька учасників (вкладників), які несуть ризик збитків, пов’язаних із діяльністю товариства, у межах сум зроблених ними вкладів та не беруть участі в діяльності товариства (ч. 1 ст. 133 ЦК України).
Незважаючи на актуальність даної тематики, ці питання лише частково досліджувалися в юридичній науці. Теоретичною та методологічною базою публікації стали наукові праці відомих вчених: О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової, І. М. Кучеренко, В. М. Кравчука, Р. А. Майданика.

ВАСИЛЬ КРАТ,
кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного права № 1 Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»
НАКЛАДЕННЯ АРЕШТУ: ПРОБЛЕМАТИКА ПРАВОЗАСТОСУВАННЯ
Правове регулювання та практичне здійснення накладення арешту належить до найбільш складних питань у виконавчому провадженні. Одним із ключових аспектів такої проблематики є накладення арешту на майно боржника при відкритті виконавчого провадження без складення акта опису такого майна.
В літературі вказується, що арешт може запроваджуватись як окремою постановою державного виконавця і визначати певні види майна, на які його накладено (цінні папери, рахунки боржника у банках та інших фінансових установах), так і постановою про відкриття виконавчого провадження .
У судовій практиці сформувалося дві прямо протилежні позиції з цього питання. Наприклад, при розгляді справи по оскарженню дій Відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції в Харківській області Вищий господарський суд України вказав, що відповідно до ст. 55 Закону України «Про виконавче провадження» державним виконавцем за постановою про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження може бути накладений арешт лише у межах суми стягнення за виконавчим документом. Водночас, при накладенні арешту державний виконавець обов’язково повинен провести опис майна боржника та скласти про це акт опису й арешту майна боржника .
Навпаки, в іншій справі Вищий господарський суд України зауважив, що в оскаржуваній постанові про відкриття виконавчого провадження державним виконавцем чітко визначено межі суми стягнення за виконавчим документом та арешт накладено у межах суми стягнення, а також заборонено здійснювати відчуження майна лише в межах суми боргу, що відповідає приписам зазначених статей Закону України «Про виконавче провадження». Проведення опису і арешту майна боржника одночасно з винесенням постанови про відкриття виконавчого провадження є правом державного виконавця, тому його дії в цій частині згідно вимог закону не є обов’язковими .
Системний аналіз положень нової редакції Закону України «Про виконавче провадження» дозволяє стверджувати про існування передумов для перспективної наявності аналогічних проблем в правозастосуванні, пов’язаних із арештом майна боржника без проведення його опису. Це зумовлено відсутністю в новій редакції Закону України «Про виконавче про-вадження», до речі так як і в попередній, чіткої та однозначної концепції до розуміння арешту і правил його здійснення. При цьому необхідно відмітити, що законодавець або не може остаточно визначитися щодо концепції арешту, або усвідомлено запроваджує конструкцію як «заочного», так і арешту, поєднаного із описом майна боржника.
На користь можливості здійснення державним виконавцем «заочного» арешту свідчать, зокрема, норми, які встановлюють що:

Ви можете отримати повну версію статті безкоштовно..

У відповідності до ст. 1046 Цивільного кодексу України (надалі – ЦК) за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Виходячи з положень закону про те, що гроші передаються позичальникові у власність, договір позики можна віднести до договорів про відчуження майна. У зв’язку з цим, при посвідченні таких договорів, необхідно дотримуватися норм законодавства, що регулюють порядок їх укладення.
По-перше, необхідно дотримуватися положень ч. 3 ст. 65 Сімейного кодексу України (надалі – СК), яка зазначає, що для укладення одним із подружжя договорів на розпорядження майном, яке є об’єктом їх спільної сумісної власності, необхідна письмова згода другого з подружжя, якщо це майно є цінним. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
У відповідності до ст. 1047 ЦК закон потребує для договору позики письмову форму, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, – незалежно від суми. Обов’язковість нотаріальної форми не передбачена. Але грошові кошти чи інші речі, визначені родовими ознаками, що передаються за договором позики, можуть бути цінними для подружжя.
У зв’язку з цим пропоную, при посвідченні договорів позики вимагати письмову згоду другого з подружжя позикодавця. Без згоди подружжя такий правочин може бути посвідчений, якщо з поданих нотаріусу документів може бути встановлено, що грошові кошти або речі є особистою приватною власністю – набуті до реєстрацію шлюбу; набуті за час шлюбу, але:
1) на умовах, передбачених шлюбним або іншим договорами, укладеними між подружжям,
2) на підставі договору дарування або в порядку спадкування,
3) за кошти, які належали їй (йому) особисто.
При посвідченні