Україна є однією з потужних аграрних країн світу. Розвиток аграрного сектора економіки обумовлений природними українськими ресурсами, селекційними досягненнями та правовою регламентацією. Сорт рослин в Україні розглядається як об’єкт інтелектуальної власності та його охорона, побудована на засадах інтелектуальної власності. Правова регламентація відносин у сфері сортів рослин встановлена Міжнародною конвенцію з охорони нових сортів рослин від 02.12.1961 [1], Законами України «Про охорону прав на сорти рослин», «Про насіння і садивний матеріал», «Про зерно та ринок зерна в Україні», іншими нормативними актами.

Сорт рослин є одним з найбільш перспективних товарів, що має спроможність економічного обігу довгий час. Особливо це стосується сортів стандартів. Наприклад, Методична комісія Українського інституту експертизи сортів рослин 27 березня 2015 року схвалила, зокрема, національні стандарти для сортів картоплі за напрямами використання: для чіпсового напряму — Опал; для виробництва крохмалю — Курас; для швидкого харчування та переробки на картоплю фрі — Розаголд [2, с. 109]. Для юриста ці відомості вказують, що кожен з названих сортів має правову охорону; для економістів — ці сорти будуть затребувані та принесуть доходи їх володільцям.

Нотаріус у своїй діяльності може мати справу щодо переходу майнових прав на сорт рослин, зокрема, за процедурою спадкування. Тому виникає необхідність детально розглянути особливості цього перспективного об’єкта інтелектуальної власності, видів суб’єктів та майнових прав на нього, видів охоронних документів.

І. СОРТ РОСЛИН ЯК ОБ’ЄКТ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

Поняття сорту рослин як об’єкта інтелектуальної власності формувалося поетапно. Спочатку виникають науково-технічні можливості та намагання селекціонерів виявити нові, більш успішні, родючі сорти рослин. З часом цей напрямок став уже громадським рухом, зокрема у 1911 році в Харкові відбувся 1-й з’їзд селекціонерів і насіннязнавців країни. У 1930 році у США введена форма патенту на сорт рослин, у 1961 році група європейських країн прийняла в Парижі Міжнародну конвенцію з охорони нових сортів рослин [3, с. 125]. Наведений науковий та правовий шлях призвів до сучасного розуміння сорту рослин як об’єкта правової охорони.

У ст. 1 Закону України «Про охорону прав на сорти рослин» встановлено, що сорт рослин — окрема група рослин (клон, лінія, гібрид першого покоління, популяція) в рамках нижчого із відомих ботанічних таксонів (рід, вид, різновидність) незалежно від того, чи задовольняє вона умови виникнення правової охорони [4]. Правова охорона надається, якщо сорт відмінний, однорідний та стабільний, йому присвоєна назва і він придатний для поширення в Україні. Наведені ознаки в українському законодавстві цілком відповідають вимогам, установленим Міжнародним союзом з охорони нових сортів рослин, зокрема, набуття сортом правової охорони є відповідність його критеріям новизни, відмінності, однорідності та стабільності.

Таким чином, ознаками нового сорту рослин є: новизна; придатність; назва. Розглянемо більш детально ці ознаки.

Новизна сорту визначена у ч. 3 ст. 11 Закону України «Про охорону прав на сорти рослин»: сорт є новим, якщо до дати, на яку заявка вважається поданою, заявник чи інша особа за його дозволом не продавали чи будь-яким іншим способом не передавали матеріал сорту для комерційного використання [4]. Згідно з Конвенцією УПОВ (1991) матеріал сорту, який подається на правову охорону не повинен бути в комерційному вжитку понад один рік у межах країни заявника або чотири — за межами цієї країни, а для деревних і чагарникових — шість років. Варто звернути увагу, що новизна сорту обумовлюється не фактом виявлення неіснуючого до цього сорту, а фактом саме наявності чи відсутності комерційного використання. У цьому є певна специфіка новизни сорту рослин як критерію охороноздатності об’єкта інтелектуальної власності.

Наступний критерій охороноздатності сорту рослин є його придатність. Згідно зі ст. 14 Закону України «Про охорону прав на сорти рослин» сорт вважається придатним для поширення в Україні, якщо він відмінний, однорідний та стабільний, може бути використаний для задоволення потреб суспільства і не заборонений для поширення з підстав загрози життю і здоров’ю людей, нанесення шкоди тваринному і рослинному світу, збереженню довкілля [4]. Отже, придатність за українським законодавством є комплексною категорією, що охоплює ознаки відмінності, однорідності, стабільності та умов використання сорту рослин.

Відмінність головним чином базується на чіткій видимій фенотипічній різниці між новим сортом та існуючими найбільш схожими сортами, загальновідомими в комерційному середовищі, або які проходять випробування.
Однорідність сорту оцінюється відносно способу розмноження. Стабільність означає незмінність однієї або більше ознак від його офіційного опису у процесі розмноження (ця ознака сорту не підтримується у США, Латинській Америці, Австралії, Канаді, які включають її або ознаку відмінності або однорідності) [3, с. 126]. Наведені ознаки підлягають встановленню та перевірці при проведенні відповідних експертиз сорту рослин.

Щодо ознаки використання сорту рослин, то вона охоплює дві умови: можливість задоволення потреби суспільства у новому сорті рослин та його поширення не може нанести загрози життю і здоров’ю людей, тваринному і рослинному світу, довкіллю. Тобто сорт рослин повинен мати споживчі якості та бути безпечним як для людини, так і для тваринного та рослинного світу (зокрема, не містити пилок, що не дає можливість вільного розмноження іншої рослини).

ДЕРЖАВНА СЛУЖБА ФІНАНСОВОГО МОНІТОРИНГУ УКРАЇНИ
ЛИСТ
від 02.09.2011 p. № 4409/0340-6-5
[Щодо реєстрації та повідомлення Держфінмоніторингу України нотаріусами інформації про фінансові операції, що підлягають обов’язковому
фінансовому моніторингу]
1. Чи обов’язково нотаріус повідомляє Держфінмоніторинг України про фінансові операції, у випадку посвідчення договорів купівлі-продажу нерухомого майна, за умови, що сума такої операції дорівнює чи перевищує 400000 гривень або дорівнює чи перевищує суму в іноземній валюті, еквівалентну 400000 гривень, у разі відсутності достатніх підстав підозрювати, що вони пов’язані з легалізацією (відмиванням), доходів, одержаних злочинним шляхом?
Відповідно до підпункту «г» пункту 8 частини другої статті 5 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму» (далі — Закон) спеціально визначеними суб’єктами первинного фінансового моніторингу є, зокрема, нотаріуси, у випадках, передбачених статтями 6 і 8 Закону.
Частиною першою статті 8 Закону встановлено, що нотаріуси виконують обов’язки суб’єкта первинного фінансового моніторингу, якщо вони беруть участь у підготовці і здійсненні правочину щодо: купівлі-продажу нерухомості; управління активами клієнта; управління банківським рахунком або рахунком у цінних паперах; залучення коштів для утворення юридичних осіб, забезпечення їх діяльності та управління ними; утворення юридичних осіб, забезпечення їх діяльності чи управління ними, а також купівлі-продажу юридичних осіб.
Пунктом 3 частини другої статті 6 Закону встановлено обов’язок суб’єкта первинного фінансового моніторингу забезпечувати виявлення фінансових операцій, що підлягають фінансовому моніторингу, до початку, у процесі, в день виникнення підозр, після їх проведення або при спробі їх проведення чи відмови клієнта від їх проведення.
Слід зауважити, що відповідно до пункту 5.1 Положення про здійснення фінансового моніторингу суб’єктами первинного фінансового моніторингу, державне регулювання та нагляд за діяльністю яких здійснює Міністерство юстиції України від 29.09.2010 № 2339/5, зареєстрованого в Міністер¬стві юстиції України 29.09.2010 за № 860/18155 виявлення фінансових операцій, що підлягають фінансовому моніторингу, в тому числі тих, які можуть бути пов’язані, стосуються або призначені для фінансування тероризму, здійснюється суб’єктом (відокремленим підрозділом) на підставі:
ознак операцій, які відповідно до Закону підлягають внутрішньому фінансовому моніторингу;
типологій міжнародних організацій, що здійснюють діяльність у сфері протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму, опублікованих на офіційних веб-сайтах Держфінмоніторингу України та Мін’юсту;
критеріїв ризику, визначених Держфінмоніторингом України;
рекомендацій Мін’юсту.
Відповідно до частини першої статті 16 Закону фінансова операція підлягає внутрішньому фінансовому моніторингу, якщо вона, зокрема, має одну або більше наступних ознак:
заплутаний або незвичний характер фінансової операції чи сукупності пов’язаних між собою фінансових операцій, що не мають очевидного економічного сенсу або очевидної законної мети;
невідповідність фінансової операції характеру та змісту діяльності клієнта;
виявлення фактів неодноразового проведення фінансових операцій, характер яких дає підстави вважати, що метою їх здійснення є уникнення процедур обов’язкового фінансового моніторингу або ідентифікації, передбачених цим Законом (зокрема дві чи більше фінансові операції, що проводяться клієнтом протягом одного робочого дня з однією особою та можуть бути пов’язані між собою, за умови, що їх загальна сума дорівнює чи перевищує суму, ви¬значену частиною першою статті 15 цього Закону).
Водночас, відповідно до пункту 6 частини другої статті 6 Закону спеціально визначені суб’єкти первинного фінансового моніторингу — нотаріуси зобов’язані повідомляти Держфінмоніторинг України, зокрема про:
фінансові операції, що підлягають внутрішньому фінансовому моніторингу, якщо є достатні підстави підозрювати, що вони пов’язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, — у день виникнення підозр, а не пізніше ніж через десять робочих днів з дня реєстрації таких операцій або спроби їх проведення;
виявлені фінансові операції, стосовно яких є достатні підстави підозрювати, що вони пов’язані, стосуються або призначені для фінансування тероризму, — в день їх виявлення або спроби їх проведення, а також інформувати про це визначені законом правоохоронні органи.
В той же час, відповідно до частини шостої статті 8 Закону нотаріуси як суб’єкти первинного фінансового моніторингу не повідомляють Держфінмоніторинг України про свої підозри щодо фінансових операцій, у разі, якщо відповідна інформація стала їм відома за обставин, що є предметом таємниці вчинюваних нотаріальних дій, крім випадків посвідчення договорів купівлі-продажу нерухомого майна, за умови, що сума такої операції дорівнює чи перевищує 400000 гривень або дорівнює чи перевищує суму в іноземній валюті, еквівалентну 400000 гривень.
Таким чином, нотаріус повідомляє Держфінмоніторинг України про фінансові операції з по¬свідчення договору купівлі-продажу нерухомості на суму, що дорівнює чи перевищує 400000 гривень або дорівнює чи перевищує суму в іноземній валюті еквівалентну 400000 гривень, лише у випадку, якщо у нього виникають підозри, що такі операції пов’язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом або якщо вони пов’язані, стосуються або призначені для фінансування тероризму.
У таких випадках, згідно з частиною четвертою статті 12 Закону, подання нотаріусом інформації до Держфінмоніторингу України в установленому порядку не є порушенням професійної таємниці.
Водночас, сам по собі факт посвідчення нотаріусом договору купівлі-продажу нерухомого майна, за умови, що сума такої операції дорівнює чи перевищує 400000 гривень або дорівнює чи перевищує суму в іноземній валюті, еквівалентну 400000 гривень, не є безпосередньою підставою для повідомлення Держфінмоніторингу України про зазначену фінансову операцію як таку, що пов’язана з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванням тероризму.
2. Чи розповсюджуються на нотаріусів вимоги статті 15 Закону щодо реєстрації та повідомлення Держфінмоніторингу України інформації про фінансові операції, що підлягають обов’язковому фінансовому моніторингу?
Згідно з абзацом другим частини шостої статті 6 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму» (далі — Закон) для нотаріусів як для спеціально визначених суб’єктів первинного фінансового моніторингу не встановлено обов’язку, реєструвати та повідомляти Держфінмоніторинг України про фінансові операції, що підлягають обов’язковому фінансовому моніторингу, а тому вимоги статті 15 Закону «Фінансові операції, що підлягають обов’язковому фінансовому моніторингу» не поширюються на спеціально визначених суб’єктів первинного фінансового моніторингу, в тому числі на нотаріусів.
3. Яким чином заповнити поля 630 «Код ВФМ» та 640 «Коментар до коду» форми № 2-ФМ «Реєстр фінансових операцій, що підлягають фінансовому моніторингу» у разі подання до Держфінмоніторингу України інформації про фінансові операції, що підлягають внутрішньому фінансовому моніторингу?
Частиною третьою статті 12 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму» (далі — Закон) передбачено, що порядок реєстрації фінансових операцій, що підлягають фінансовому моніторингу, а також подання Держфінмоніторингу України інформації про фінансові операції, що підлягають фінансовому моніторингу, інші фінансові операції, що можуть бути пов’язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванням тероризму, для суб’єктів первинного фінансового моніторингу (крім банків) встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 25.08.2010 № 747 затверджено Порядок взяття на облік суб’єктів первинного фінансового моніторингу, реєстрації ними фінансових операцій, що підлягають фінансовому моніторингу, і подання Державній службі фінансового моніторингу інформації про зазначені та інші фінансові операції, що можуть бути пов’язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванням тероризму (далі — Порядок).
З метою забезпечення виконання зазначеного Порядку Держфінмоніторингом України прийнято наказ від 26.08.2010 № 148 «Про затвердження форм обліку та подання інформації, пов’язаної із здійсненням фінансового моніторингу, та Інструкції щодо їх заповнення», який зареєстрований у Міністерстві юстиції України 06.10.2010 за № 891/18186 (далі — Інструкція).
Згідно із пунктом 1 розділу III Інструкції форма № 2-ФМ «Реєстр фінансових операцій, що підлягають фінансовому моніторингу» (далі — форма № 2-ФМ) формується із послідовних записів про фінансову операцію, при цьому кожний запис складається із заповнених бланків форм за відповідними розділами. Усі записи в Реєстрі нумеруються послідовно та мають наскрізну нумерацію. Бланки форм, передбачені розділом III реєстру, заповнюються для кожного учасника фінансової операції окремо.
Пунктом 18 частини першої статті 1 Закону визначено, що учасниками фінансової операції є клієнт, контрагент, а також особи, які діють від їх імені або в їхніх інтересах.
Форма № 2-ФМ повинна обов’язково включати відомості щонайменше про двох учасників: клієнта та контрагента.
Відповідно до пункту 19 частини першої статті 1 Закону клієнт — це будь-яка особа, яка звертається за наданням послуг або користується послугами суб’єкта первинного фінансового моніторингу.
Згідно з Інструкцією, контрагент — це особа, яка є другою стороною фінансової операції (контр¬агентом може виступати суб’єкт первинного фінансового моніторингу), при якій між клієнтом та контрагентом відбувається передача активів.
При цьому помилковим є визначення учасниками фінансової операції одночасно двох клієнтів або контрагентів.
Таким чином, клієнтом, може бути як покупець так і продавець, в залежності від того, яка саме особа звернулася за наданням послуг до нотаріуса.
Залежно від характеру фінансової операції форма № 2-ФМ може містити декілька відомостей про клієнтів, контрагентів та інших учасників фінансової операції згідно з Довідником кодів типів осіб, що мають відношення до фінансової операції (додаток 8 до Інструкції).
Суб’єкт первинного фінансового моніторингу при визначенні особи, що має відношення до фінансової операції, та заповненні розділу III «Відомості про учасника фінансової операції» форми № 2-ФМ керується таким правилом: суб’єкт первинного фінансового моніторингу не може виступати у фінансовій операції, дані про яку він вносить у реєстр як клієнт.
Слід врахувати, що форма № 2-ФМ заповнюється шляхом внесення кодів у відповідні поля з використанням довідників кодів, які містяться в додатках до Інструкції.
У випадку, якщо нотаріус бере участь у підготовці та здійснені правочину щодо купівлі-продажу нерухомості та при цьому встановив, що ринкова вартість нерухомості занижена, нотаріус як суб’єкт первинного фінансового моніторингу відповідно до підпункту «б» пункту 6 частини другої статті 6 Закону зобов’язаний повідомити про таку фінансову операцію Держфінмоніторинг України у день виникнення підозр, але не пізніше ніж через десять робочих днів з дня реєстрації такої операції або спроби її проведення.
Поля 630 «Код ВФМ» та 640 «Коментар до коду» форми № 2-ФМ повинні бути задані обов’язково якщо фінансова операція підлягає внутрішньому фінансовому моніторингу.
Звертаємо увагу, що «Код ВФМ» 900 додатку 3 Інструкції використовується спеціально визначеними суб’єктами первинного фінансового моніторингу у всіх випадках реєстрації (подання) фінансових операцій, що підлягають внутрішньому фінансовому моніторингу. При цьому інші «Коди ВФМ» спеціально визначеними суб’єктами первинного фінансового моніторингу, зокрема нотаріусами, згідно Інструкції не використовуються.
У разі посвідчення нотаріусом договору купівлі-продажу нерухомого майна з підозрою оцінки нижче ринкової вартості у полі 630 форми № 2-ФМ необхідно вказати «Код ВФМ» 900 та у полі 640 прокоментувати суть підозри.
Також інформуємо Вас, що рекомендації щодо заповнення окремих полів форм обліку та подання інформації, пов’язаної із здійсненням фінансового моніторингу, розміщені на веб-сайті Держфінмоніторингу України у рубриці «Інформаційна взаємодія»/ «Технологія електронної взаємодії»/ «Для небанківських установ».

Ви можете отримати повну версію статті безкоштовно…

Ви можете отримати повну версію статті безкоштовно

Чи може укласти договір дарування від імені дарувальника його представник, якщо доручення на укладення договору дарування було видане у 2003 році й не містить ПІБ обдаровуваного?
Мова йде про дію у часі акту цивільного законодавства. Акт діє у часі певний проміжок, що офіційно встановлюється, але зазвичай не обмежується певним строком – йдеться про момент набрання ним чинності та момент припинення його дії.
Таким чином, щоб досягнути практичного результату, який ставиться при прийнятті того чи іншого правового акту, обов’язково потрібно визначитися з наступними факторами:
1) момент набрання чинності правовим актом;
2) виокремлення відносин, на які він поширюється, а саме – чи підпадають під його регулювання відносини, що виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, котрий втратив чинність;
3) момент втрати чинності правового акту.
Конституція України в ст. 58 закріпила один з найважливіших загальновизнаних принципів сучасного права: закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі. Цим ще раз підкреслюючи важливість для суспільства вирішення на законодавчому рівні питання щодо дії закону та інших правових актів у часі. Вказаний принцип означає поширення закону тільки на майбутнє і відповідно непоширення на відносини, які виникли до набрання ним чинності, за винятком випадків, коли правовим актом пом’якшується або скасовується відповідальність особи (ч. 1 ст. 58 Конституції України).
Фіксація незворотності дії актів цивільного законодавства у часі – як принципу на рівні Конституції є гарантією стабільності суспільних відносин, особливо відносин між людиною і державою. Це породжує впевненість кожного, що його існуюче становище не буде погіршено законом або іншим нормативно-правовим актом, який буде видано пізніше.
Цивільний кодекс України (надалі – ЦК України), в свою чергу, фактично переніс закріплену на рівні Конституції ідею щодо неприпустимості зворотної дії правових актів у часі у площину приватноправової сфери. У відповідності зі ст. 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом’якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо ж цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов’язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
Деколи встановлюються правила, відповідно до яких регулюються відносини, що

На адресу Міністерства юстиції України надходять численні звернення щодо надання роз’яснень стосовно можливості державної реєстрації фізичної особи підприємцем, яка має паспорт громадянина України, що містить або не містить безконтактний електронний носій, у вигляді ID-картки.

Закон України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» (далі — Закон) визначає правові та організаційні засади створення та функціонування Єдиного державного демографічного реєстру та видачі документів, що посвідчують особу, підтверджують громадянство України чи спеціальний статус особи, а також права та обов’язки осіб, на ім’я яких видані такі документи.

Відповідно до статті 21 Закону паспорт громадянина України є документом, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України.

Перелік відомостей, які містяться в паспорті громадянина України, визначений частиною сьомою статті 21 Закону.

Крім того, повідомляємо, що зразок бланка, технічний опис та Порядок офор­млення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 25.03.2015 № 302.

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
14 листопада 2007 року м. Київ

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:
суддів — Бутенка В. І. (доповідач),
Горбатюка С. А.,
Панченка О. І.,
Сороки М. О.,
Штульмана І. В.,
розглянувши в порядку письмового касаційного провадження адміністративну справу за скаргою А. на дії Д го обласного управління юстиції, —
встановила:
У серпні 2002 року А. звернувся до суду із вказаною скаргою.
У скарзі зазначав, що він є приватним нотаріусом Л. го нотаріального округу Д.-ї області. Наказом Д. го обласного управління юстиції від 25 червня 2002 року № 414 призупинено його приватну нотаріальну діяльність на три місяці для укладення договорів з філією ДП «Держінформюст» та внесення в комп’ютерну базу даних всієї інформації щодо посвідчених ним доручень та заповітів.
Заявник вважав цей наказ неправомірним, оскільки нотаріальні дії ним реєструвались у реєстрах нотаріальних дій у відповідності із вимогами Закону України «Про нотаріат», а створення ДП «Держінформюст» і введення Єдиного реєстру доручень та укладання цивільних угод про надання інформаційно-технічних послуг цим підприємством, як і стягнення нотаріусами плати за ці послуги на користь підприємства, на його думку, не відповідає законодавству, яке регулює діяльність приватних нотаріусів.
Рішенням В. го районного суду м. Д. від 08 грудня 2003 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Д.-ї області від 19 березня 2004 року, у задоволенні скарги відмовлено.
Не погоджуючись із вказаними судовими рішеннями, А. подав касаційну скаргу, в якій просить їх скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення вимог його скарги. В скарзі він посилається на порушення судами норм матеріального та процесуального права.
Колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Порядок правового регулювання діяльності нотаріату в Україні встановлено Законом України «Про нотаріат» № 3425-ХІІ від 2 вересня 1993 року, відповідно до якого правовою основою діяльності нотаріату є Конституція України, цей Закон, інші законодавчі акти України.
Підстави припинення приватної нотаріальної діяльності передбачені ст. 30 цього Закону.
Так, приватна нотаріальна діяльність припиняється, а реєстраційне посвідчення анулюється управліннями юстиції Ради Міністрів Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій у випадках:
подання приватним нотаріусом письмового клопотання про припинення своєї діяльності;
анулювання свідоцтва про право на заняття нотаріальною діяльністю;
коли приватний нотаріус не уклав договір службового страхування чи не вніс страхову заставу для забезпечення відшкодування шкоди, передбачену статтею 28 цього Закону, або не поповнив страхову заставу до встановленого розміру;
коли приватний нотаріус без поважних причин не виконує своїх обов’язків протягом двох місяців і не повідомив про це управління юстиції;
невідповідності приватного нотаріуса займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок стану здоров’я, що на тривалий час перешкоджає нотаріальній діяльності.
Таким чином, наведений у статті 30 Закону України «Про нотаріат» перелік підстав для припинення приватної нотаріальної діяльності є виключним і розширеному тлумаченню не підлягає. Крім того, вказаним Законом не передбачено взагалі такого виду припинення приватної нотаріальної діяльності, як тимчасове припинення (призупинення) такої діяльності.
Між тим, суди першої та апеляційної інстанцій при розгляді справи встановили лише факти порушення позивачем нормативних актів Міністерства юстиції України, що і було покладено в основу судових рішень, залишивши поза увагою питання відповідності оскарженого наказу Д го обласного управління юстиції наведеним вимогам Конституції України та Закону України «Про нотаріат».
Внаслідок допущення згаданих порушення норм матеріального і процесуального права суди дійшли передчасного висновку про відмову А. у задоволенні скарги.
За таких обставин, колегія суддів вважає за необхідне відповідно до ст. 227 КАС України скасувати ухвалені в справі судові рішення і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, під час якого суду слід врахувати вищевикладене та у відповідності із вимогами закону вирішити даний спір.
Керуючись ст. ст. 220, 221, 222, 223, 227, 230 КАС України, колегія суддів —
ухвалила:
Касаційну скаргу А. задовольнити частково.
Рішення В. го районного суду м. Д. від 08 грудня 2003 року та ухвалу апеляційного суду Д.-ї області від 19 березня 2004 року — скасувати.
Справу направити до суду першої інстанції на новий розгляд в іншому складі суду.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає.
Згідно ст. ст. 236, 237 КАС України рішення суду касаційної інстанції може бути оскаржено до Верховного Суду України лише за винятковими обставинами протягом одного місяця з дня відкриття таких обставин.

Судді: Бутенко В. І.
Горбатюк С. А.
Панченко О. І.
Сорока М. О.
Штульман І. В

1. Особа має довіреність на автомобіль, в якій серед іншого визначено право його продавати, передавати в оренду, заставляти тощо. Чи може така особа укласти договір позики грошей та заставити автомобіль, що належить йому за довіреністю?

Відповіді
А. Може
Б. Не може

Правильна відповідь: Б.
Цивільний кодекс України (ст. 238):
3. Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

2. Чи можна посвідчити довіреність на вчинення будь-яких дій?

Відповіді
А. Можна, бо це генеральна довіреність
Б. Можна, нотаріус лише посвідчує волю особи
В. У довіреності мають бути тільки чіткі юридичні дії

Правильна відповідь: В.
Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (глава 4 розділу ІІ):
2.1. У довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити представнику. Дії, які належить вчинити представнику, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними.

3. Чи можна посвідчити довіреність на укладення заповіту у разі, якщо заповідач проживає за кордоном і не має можливості посвідчити заповіт в Україні особисто?

Відповіді
А. Можна
Б. Можна, якщо зазначити особу майбутнього спадкоємця
В. Не можна

Правильна відповідь: В.
Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (глава 4 розділу ІІ):
2.3. Довіреність на вчинення правочину, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто довірителем, нотаріусом не посвідчується.
Цивільний кодекс України (ст. 1234):
2. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.

4. Чи можна посвідчити довіреність на дарування квартири?

Проаналізовано правову підставу відмови особи від прийняття ідентифікаційного номера та можливість посвідчення правочинів із такими особами.
Ключові слова: Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, ідентифікаційний номер, правочин, паспорт, посвідчення правочину.
Проанализировано правовое основание отказа лица от принятия идентификационного номера и возможность удостоверения сделок с такими лицами.
Ключевые слова: Инструкция о порядке совершения нотариальных действий нотариусами Украины, идентификационный номер, сделка, паспорт, удостоверение сделки.
Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (п. 19), затверджена наказом Міністерства юстиції України № 20/5 від 3 березня 2004 р. та зареєстрована в Міністерстві юстиції України 3 березня 2004 р. за № 283/8882 [1], установлює, що при посвідченні правочинів нотаріусом у текстах правочинів зазначаються: для фізичних осіб – ідентифікаційний номер за даними Державного реєстру фізичних осіб – платників податків. При цьому положення Інструкції не містить винятків або відповіді на питання «Як діяти нотаріусу, коли особа не має ідентифікаційного номера?».
Разом із тим, чинне законодавство, а саме ч. 2 ст. 1 Закону України № «Про Державний реєстр фізичних осіб – платників податків та інших обов’язкових платежів» [2], який регулює створення Державного реєстру фізичних осіб – платників податків та інших обов’язкових платежів, дозволяє особам, які через свої релігійні або інші переконання відмовилися від прийняття ідентифікаційного номера, здійснювати будь-які платежі без ідентифікаційного номера.
Виникає питання: чи може нотаріус за участі такої особи посвідчувати правочини?
На мою думку, безумовно може, адже закон дозволяє громадянину не мати ідентифікаційного номера і жодна Інструкція не може громадянина позбавити цього права, але на підтвердження свого права особа має надати нотаріусу докази того, що вона через свої релігійні переконання відмовилася від прийняття ідентифікаційного номера.
Державна податкова адміністрація України спільно з Міністерством внутрішніх справ України розробили й затвердили Порядок унесення відмітки до паспорта громадянина України щодо ідентифікаційного номера фізичної особи – платника податків та інших обов’язкових платежів наказом від 19 жовтня 2004 р. № 602/1226 [3], згідно з яким визначено процедуру внесення відмітки про наявність права здійснювати будь-які платежі без ідентифікаційного номера до паспорта фізичної особи, яка через свої релігійні або інші переконання відмовляється від прийняття ідентифікаційного номера та офіційно повідомила про це орган державної податкової служби.
Відповідно до встановленого порядку, особа, яка відмовляється від прийняття ідентифікаційного номера, повідомляє про це у формі спеціальної заяви орган державної податкової служби за своїм місцем реєстрації та надає відповідний комплект документів:
– свідоцтво про народження;
– паспорт громадянина України;
– свідоцтво про шлюб (за наявності);
– свідоцтво про розірвання шлюбу (за наявності);
– свідоцтво про зміну імені (за наявності);
– копію документа про присвоєння ідентифікаційного номера (за наявності).
Посадова особа органу державної податкової служби отримує заповнену заяву з додатком і, у разі відсутності розбіжностей між даними заяви та пред’явленими документами, формує особову справу й у термін до 30 календарних днів із дня прийняття заяви надає заявнику довідку спеціальної форми або відмовляє в наданні такої довідки із зазначенням причин відмови.
Термін дії довідки – 30 календарних днів. Після отримання вищевказаної довідки особа зобов’язана звернутися до органу внутрішніх справ у службу громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб, за місцем її реєстрації для внесення відмітки до паспорта. У разі відсутності невідповідностей на 7 – 9 сторінку паспорта вноситься відмітка у вигляді штампу (розмір 75 х 30 міліметрів) такого змісту: «Має право здійснювати будь-які платежі без ідентифікаційного номера», (прізвище, ім’я та по батькові посадової особи, підпис, дата, номер довідки).
При заміні паспорта, до якого раніше було внесено відмітку про право здійснювати будь-які платежі без ідентифікаційного номера, до нового паспорта відмітка переноситься автоматично.
На практиці виникають ситуації, коли

Закон України «Про заставу» від 2 жовтня 1992 року № 2654-XII;
Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року № 435-IV (надалі за текстом – ЦК України);
Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 року № 2768-ІІІ (надалі за текстом – ЗК України);
Закон України «Про нотаріат» від 2 вересня 1993 року № 3425-XII;
Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджена наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 року, № 20/5;
Закон України «Про державну підтримку сільського господарства України» від 24 червня 2004 року № 1877-IV;
Закон України «Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва» від 23 грудня 2004 року № 2286-IV;
Закон України «Про зерно та ринок зерна в Україні» від 4 липня 2002 року № 37-IV;
Закон України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» від 18 листопада 2003 року № 1255-IV;
Постанова Кабінету Міністрів України (надалі за текстом – КМУ) від 18 лютого 2004 року № 184, зі змінами, «Про затвердження порядку використання коштів, передбачених у Держаному бюджеті України на 2006 рік на здійснення фінансової підтримки підприємств агропромислового комплексу через механізм здешевлення коротко-і довгострокових кредитів»;
Постанова КМУ від 10 червня 2006 року № 817 «Про затвердження переліку об’єктів державного цінового регулювання на 2006/07 маркетинговий рік»;
Наказ Мінагрополітики України від 13 травня 2005 року № 201 «Про затвердження Типових умов господарських договорів між цукровими заводами, бурякосіючими господарствами та іншими суб’єктами бурякоцукрового комплексу незалежно від форми власності щодо вирощування та закупівлі цукрових буряків для виробництва цукру квоти «А»»;
Закон України «Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру» від 17 червня 1999 року № 758-XIV, у редакції від 15 квітня 2004 року.
Загальні вимоги
При укладанні та посвідченні договору застави майбутнього врожаю:
1. Нотаріус установлює сторони та осіб, які звернулися за вчиненням нотаріальної дії.
2. Нотаріус витребовує відомості і документи, необхідні для вчинення нотаріальної дії.
3. Нотаріус ознайомлюється та аналізує документи, які підтверджують право на передачу в заставу майна, яке стане власністю заставодавця після укладення договору застави (майбутній урожай), якщо це передбачено договором.
4. Нотаріус ознайомлюється з текстом та умовами кредитного договору.
5. Нотаріус перевіряє наявність приватних або публічних обтяжень щодо майна, переданого в заставу, та Заставодавця.
6. Нотаріус виготовляє проект договору застави майбутнього врожаю.
7. Виготовлений проект узгоджується сторонами договору.
8. Договір підписується сторонами та скріплюється печатками юридичних осіб.
9. Нотаріус посвідчує договір.
10. Після посвідчення договору нотаріус реєструє нотаріальну дію в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій.
11. На підставі заяви про реєстрацію обтяження рухомого майна нотаріус вносить відповідний запис до Державного реєстру обтяжень рухомого майна.
Договір застави майбутнього врожаю має свою специфіку. Відмінність цього договору від інших договорів застави майна полягає у своєрідності предмета застави. Для того щоб зрозуміти і усвідомити дану тему, необхідно ознайомитися з вищевказаними законами та нормативними документами.
Застава – це спосіб забезпечення зобов’язань (ст. 1 Закону України «Про заставу»).
Заставою може бути забезпечена будь-яка дійсна або майбутня вимога. Така вимога може випливати з договору позики, кредиту тощо. Застава має похідний характер від забезпеченого нею зобов’язання (ст. 3 Закону України «Про заставу»). Відносини застави, які не передбачені Законом України «Про заставу», регулюються іншими актами законодавства України.
Для вивчення питання практики посвідчення договорів застави майбутнього врожаю необхідно насамперед усвідомити, що ця, на перший погляд проста, тема поєднує в собі важливі аспекти як в теорії, так і на практиці застосування.
Наразі важко визначитися, до якого виду застав належить застава майбутнього врожаю.
При розгляді застави майнових прав відповідно до ст. 49 Закону України «Про заставу», застава майбутнього врожаю не може трактуватися як застава майнових прав, оскільки зі змісту вказаної статті випливає, що майнове право – це право вимоги заставодавця до третіх осіб за зобов’язаннями, відповідно до яких він є кредитором.
Якщо розглядати заставу майбутнього врожаю як заставу товарів в обігу або в переробці, то відповідно до ст. 41 Закону України «Про заставу» договір застави товарів в обігу або в переробці повинен індивіалізувати предмет застави шляхом зазначення знаходження товарів у володінні заставодавця чи їх розташування в певному цеху, складі, іншому приміщенні або в інший спосіб, достатнім для ідентифікації сукупності рухомих речей як предмета застави. Зі змісту зрозуміло, що предмет застави характеризується родовими ознаками. У разі застави майбутнього врожаю предмет застави характеризується кількістю, класом, сортом, категорією, квотою. Тому ототожнювати договір застави майбутнього врожаю із заставою товарів в обігу чи переробці буде помилковим.
Договір застави майбутнього врожаю передбачений Законом України «Про заставу», але зазначений Закон не визначає правила його застосування. Безсумнівно, загальні вимоги щодо посвідчення договорів застави Закон передбачає, а тому він є основним.
За змістом ст. 509 ЦК України зобов’язання виникають з підстав, передбачених ст. 11 ЦК України: на підставі договорів та інших правочинів. Саме це дає можливість дійти висновку, що законність договору застави майбутнього врожаю не викликає сумніву.
Із самої назви – «Застава майбутнього врожаю» – зрозуміло, що йдеться про процеси, що