Сімейний кодекс України (далі – СК України) дає широкі можливості регулювання сімейних відносин із застосуванням договорів. Так, стаття 189 СК України встановлює, щобатьки мають право укласти договір про сплату аліментів на дитину, у якому визначити розмір та строки виплати. При цьому важливе значення для дійсності такого договору має його форма – це обов’язково письмова форма і нотаріальне посвідчення.
Дуже важливою нормою з точки зору захисту прав дитини є ч. 2 цієї ж статті, згідно з якою у разі невиконання одним із батьків свого обов’язку за договором, аліменти з нього можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса. Можливість використання такого інструменту захисту прав та інтересів, як виконавчий напис нотаріуса, має важливе значення, тому що це є одним з найбільш ефективних та діючих механізмів, які дозволяють у найменші строки та найменшими витратами задовольнити законні вимоги.
В той же час існує точка зору, яка висловлена Ларисою Драгнєвіч у журналі «Нотаріат для Вас» №5 за 2005 рік, що вчинення виконавчого напису за договором відносно рухомого майна, в тому числі договору про сплату аліментів на дитину, забороняється. Ця позиція аргументується тим, що 18.11.2003 р. було прийнято Закон України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» № 1255-IV (далі – Закон № 1255). Цей Закон не передбачає виконавчий напис серед засобів звернення стягнення на предмет забезпечувального або договірного обтяження. Таким чином, зроблено висновок, що гроші – це рухоме майна, а отже неможливо вчиняти виконавчий напис за договорами відносно грошових зобов’язань.
Але звернемо увагу на наступне:
1) Предметом регламентування Законом № 1255 є обтяження рухомого майна, а не всі договірні відносини щодо рухомого майна.
Відповідно до ст. 3 Закону № 1255, обтяженням визнається

Ви можете отримати повну версію статті безкоштовно

В силу залога кредитор (залогодержатель) имеет право в случае неисполнения должником (залогодателем) обязательства, обеспеченного залогом, получить удовлетворение за счет заложенного имущества преимущественно перед другими кредиторами этого должника, если иное не установлено законом или договором.
Ипотекой называется вид обеспечения исполнения обязательства недвижимым имуществом, которое остается у ипотекодателя, согласно с которым ипотекодержатель имеет право в случае неисполнения должником обеспеченного ипотекой обязательства получить удовлетворение своих требований за счет предмета ипотеки преимущественно перед иными кредиторами этого должника в порядке, установленном Законом «Об ипотеке».
Если Вы помните, в соответствии с Гражданским кодексом 1963 года в силу залога залогодержатель имел право получить удовлетворение своих требований из стоимости заложенного имущества. Это принципиальное отличие в формулировках позволяет утверждать, что законодатель по иному видит возможность защиты прав залогодержателя, что нашло свое подтверждение в появлении возможности в соответствии со ст. ст. 36, 37, 38 Закона Украины «Об ипотеке» и ст. ст. 29 и 30 Закона Украины «Об обеспечении требований кредиторов и регистрации обременений» залогодержателю, ипотекодержателю приобретать право собственности или право продажи предмета ипотеки или заложенного движимого имущества. Но об этом немного позже.
Оформление ипотеки происходит путем заключения ипотечного договора, который заключается в письменной форме между одним или несколькими ипотекодателями и ипотекодержателями и подлежит нотариальному удостоверению. Хотелось бы обратить внимание на название договора. Законодатель назвал этот договор ипотечным договором, а не договором ипотеки, как зачастую встречается. Существенными условиями такого договора является указание
– для ипотекодателя и ипотекодержателя – юридических лиц сведений: о наименовании, местонахождении и идентификационном коде;
– для ипотекодателя и ипотекодержателя – физических лицах сведения: фамилию, имя, отчество, адрес места проживания, идентификационный номер (и для нерезидентов в том числе, не в силу этого закона, а в соответствии с Инструкцией о порядке совершения нотариальных действий нотариусами Украины);
– описание предмета ипотеки, достаточное для его идентификации и/или его регистрационные данные. Нужно обратить внимание на то, что при ипотеке земельного участка имеет значение его целевое назначение;
– ссылка в договоре на наличие или отсутствие заставной.
Кроме этих сведений, в ипотечном договоре обязательно должны быть указаны

ВИЇМКА ТА ОБШУК У НОТАРІУСА:
НОВЕ В ЗАКОНОДАВСТВІ
Нещодавно до Закону України «Про нотаріат» та до Кримінально-процесуального кодексу України (далі — КПК України) були внесені певні досить істотні зміни, спрямовані на підвищення рівня захищеності нотаріальної таємниці. Оскільки знання про належний порядок проведення обшуку та виїмки є запорукою законності та ефективного захисту нотаріусами своїх прав та законних інтересів, вважаємо за доцільне висвітлити у цій статті підстави і порядок проведення обшуку та виїмки на робочому місці нотаріуса.
Виїмка та обшук є слідчими діями, які пов’язані зі значним обмеженням конституційних прав і свобод громадян. Існування подібних примусових заходів у кримінальному процесі є необхідним для ефективного захисту як публічних, так і приватних інтересів, однак необґрунтоване їх застосування, порушення закону при їх проведенні спричиняють істотні порушення прав і законних інтересів особи, наслідки яких виходять за межі кримінально-процесуальної діяльності. Крім того, що зазначені слідчі дії втручаються у сферу особистого життя, звичного, нормального режиму роботи установ і підприємств, в результаті їх проведення вилучаються предмети і документи, що може негативно позначитись на професійній діяльності нотаріуса, ускладнити і навіть паралізувати її. Нерідкими
є випадки порушень порядку проведення виїмки та обшуку з боку представників правоохоронних органів. Вони можуть виявлятися у відмові пред’явити постанову про проведення слідчої дії перед її початком, у відсутності понятих, намаганні чинити психологічний тиск на нотаріуса з метою примусити його видати певні документи за відсутності постанови судді, яка є необхідною підставою для проведення примусової виїмки. Слід визнати правильною практику встановлення засобів відеоспостереження в нотаріальних офісах. Використання відеоматеріалів може значно полегшити оскарження неправомірних дій посадових осіб правоохоронних та інших державних органів.
Виїмка та обшук є слідчими діями, спрямованими на вилучення предметів і документів, які мають значення для встановлення обставин злочину та вирішення кримінальної справи.
Відповідно до ч.1 ст. 178 КПК України виїмка проводиться у випадках, коли є точні дані, що предмети чи документи, які мають значення для справи, знаходяться у певної особи чи в певному місці. Як правило, документи, пов’язані з професійною діяльністю нотаріуса, зберігаються в приміщенні, де він працює, або в приміщенні, де зберігаються архівні документи. Тому найбільш характерним є проведення виїмки саме в цих місцях.
Обшук відрізняється від виїмки передусім своїм пошуковим характером. На відміну від виїмки фактичною основою обшуку є не точні дані про місцезнаходження шуканих об’єктів, а достатні підстави вважати, що знаряддя злочину, речі й цінності, здобуті злочинним шляхом, а також інші предмети і документи, які мають значення для встановлення істини в справі чи забезпечення цивільного позову, знаходяться в певному приміщенні або місці чи в якої-небудь особи (ч. 1 ст. 177 КПК України).
Пошуковий характер обшуку полягає в тому, що насамперед ця слідча дія спрямована на відшукання матеріалізованої інформації, яка стосується події злочину та має значення для повного, всебічного та об’єктивного розслідування справи. У криміналістичній літературі особливість характеру пошукових дій під час проведення обшуку, як правило, пов’язується з тим, що слідчий не володіє вичерпною інформацією про об’єкт пошуку та його точне місцезнаходження, тобто слідчий, призначаючи проведення обшуку, не завжди може визначити, який саме предмет або річ необхідно відшукати, і де або у кого знаходиться необхідна річ або предмет. Об’єкти пошуку, як правило, конкретно слідчому невідомі, він має про них уяву в загальних рисах (наприклад, про знаряддя здійснення злочину, цінності тощо), але місцезнаходження їх приблизно відоме .
Слід зазначити, що обшук може проводитись і в ситуації більшої інформаційної визначеності, коли слідчому точно відомо, який саме предмет (документ) необхідно знайти, але точне місце йому невідоме. Тому проведення самостійних пошукових дій у випадку відмови видати об’єкт при проведенні виїмки є не примусовою виїмкою, як інколи вважають слідчі та співробітники органів дізнання, а обшуком.
Юридичні підстави для проведення обшуку і виїмки відрізняються залежно від місця проведення цих слідчих дій: 1) в житлі чи іншому володінні особи та 2) в іншому місці (на яке не поширюється правовий режим охорони житла та іншого володіння особи, передбачений ст. 30 Конституції України , ч.1 і 3 ст. 14-1, ч. 5, 6 ст. 177 та ч. 4 ст. 178 КПК України). Крім цього, виїмка може бути добровільна і примусова.
Розглянемо підстави й порядок проведення виїмки і обшуку в іншому місці.

Нотаріуси, відповідно до пп. 2.1.5 Інструкції про порядок обчислення і сплати страхувальниками та застрахованими особами внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування до Пенсійного фонду України (далі — Інструкція), затвердженої Постановою правління Пенсійного фонду України від 19.12.2003 № 21-1, відносяться до страхувальників, тобто осіб, які відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.03 № 1058-ІV сплачують страхові внески на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування.
Конкретні розміри страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування встановлюються відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування».
На 2010 рік відповідно до Закону України «Про встановлення прожиткового мінімуму та мінімальної заробітної плати» від 20.10.2009 р. № 1646-ІV та Закону України «Про Державний бюджет України на 2010 рік» від 27.04.2010 № 2154-VI, п. 4 ст. 11 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», п. 4.3 Інструкції для осіб, які забезпечують себе роботою самостійно, зокрема займаються нотаріальною діяльністю, розмір страхового внеску на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування встановлено у розмірі 33,2 відсотки від суми «чистого» доходу (прибутку), отриманого від відповідної діяльності, що підлягає оподаткуванню податком на доходи фізичних осіб.
Відповідно до пп. 5.3.3 Інструкції нотаріуси сплачують страхові внески один раз на рік до 1 квітня року, наступного за звітним, на підставі даних річної податкової декларації.

ОЛЕГ ПЕРВОМАЙСЬКИЙ,
кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри цивільного права Київського національного університету імені Тараса Шевченка
ОКРЕМІ ПИТАННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПОДІЛУ МАЙНА, ЩО Є В СПІЛЬНІЙ СУМІСНІЙ ВЛАСНОСТІ
Відповідно до ч. 1 ст. 355 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).
Спільне майно може бути як одиничним та єдиними об’єктом, наприклад, квартира, транспортний засіб, так і являти собою сукупність кількох речей. В останньому випадку сукупність речей, які є спільним майном, за загальним правилом не слід розглядати в якості складної речі (ст. 188 ЦК) чи складових частин речі (ст. 187 ЦК) за винятком тих випадків, коли спільне майно об’єктивно підпадає під поняття складної речі чи складових частин речі, як це витлумачує ЦК.
Поняття «право спільної власності» є родовим поняттям, що за певним критерієм поділяється на два види: спільну часткову та спільну сумісну власність. Зазначений поділ є дихотомічним та виключає можливість виокремлення за цим же критерієм інших видів права спільної власності. Критерієм поділу спільної власності на два види є визначеність часток у праві власності. У випадку коли частки у праві спільної власності ви¬значені, йдеться про спільну часткову власність (ч. 1 ст. 356 ЦК), коли ж частки у праві спільної власності не визначені, то мається на увазі спільна сумісна власність (ч.1 ст. 368 ЦК).
З урахуванням потреб цивільного обороту, а саме стабільності останнього та, знову ж таки, більшої визначеності щодо обсягу прав учасників цивільних відносин на об’єкти цивільних прав, в ч. 4 ст. 355 ЦК встановлено презумпцію існування спільної власності з визначенням часток у праві спільної власності. Тобто, якщо іншого не встановлено законом або договором, спільна власність є частковою.
Не дивлячись на подібного роду презумпцію, режим спільної сумісної власності є надзвичайно поширеним на практиці з огляду на його існування в майнових відносинах подружжя стосовно їх спільного майна. Спростування законодавчої презумпції ч. 4 ст. 355 ЦК щодо спільного майна подружжя ґрунтується на положеннях ч. 3 ст. 368 ЦК та ст. 60 Сімейного кодексу України (далі — СК), відповідно до яких майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою сумісною власністю.
Право спільної сумісної власності виникає на підставі положень закону також: у членів сім’ї в результаті їх спільної праці та придбавання майна за спільні грошові кошти (ч. 4 ст. 368 ЦК), у чоловіка та жінки, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою та в будь-якому іншому шлюбі (ст. 74 СК).
Власне, у всіх цих випадках можна говорити про спростування презумпції, що встановлена в ч. 4 ст. 355 ЦК, та встановлення нової презумпції, відповідно до якої власність, наприклад подружжя, є спільною сумісною. Однак й ця презумпція може бути спростована, наприклад, шлюбним договором чи іншим договором між подружжям.
Достатньо відомим прикладом рівності перспектив виникнення права спільної часткової або спільної сумісної власності була здійснювана свого часу приватизація житлового фонду, під час якого особи, які брали участь у приватизації, за спільним рішенням могли обрати подальший правовий режим належного їм вже на праві власності житла, обираючи між спільною частковою або спільною сумісною власністю .
Передбачається можливість виникнення або спільної часткової, або спільної сумісної власності як альтернативних правових режимів спільної власності й у Законі України «Про особисте селянське господарство» , відповідно до ч. 2 ст. 6 якого майно, яке використовується для ведення особистого селянського господарства, може бути власністю однієї особи, спільною частковою або спільною сумісною власністю його членів відповідно до закону.
Чинне цивільне законодавство не надає підстав для визнання права спільної власності, а тим більше права спільної сумісної власності окремим різновидом права власності, що має відмінні ознаки в порівняні зі свого роду звичайним правом власності.

ДЕЯКІ АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ВДОСКОНАЛЕННЯ НОРМАТИВНОПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ОРЕНДИ ДЕРЖАВНОГО МАЙНА
Міністерство юстиції України безпосередньо на практиці не реалізує державну політику у сфері оренди державного майна, однак, як орган, на який покладено повноваження щодо здійснення правової експертизи всіх проектів законів та інших актів законодавства на предмет їх відповідності Конституції та законам України, а також вимогам нормопроектувальної техніки, Мін’юст постійно бере участь у процесах вдосконалення нормативного регулювання відносин у сфері оренди державного майна, підтримує ініціативи Фонду державного майна та спільно з Фондом вивчає проблемні питання оренди державного майна.
У цій статті увага звертається на основні та найбільш актуальні питання, пов’язані з орендою державного майна, які виникали у практиці Міністерства юстиції.
1. До питання про визначення об’єкта оренди відповідно до Закону України «Про оренду державного та комунального майна»
Відповідно до частини першої статті 4 Закону України «Про оренду державного майна» об’єктами оренди за цим Законом є:
цілісні майнові комплекси державних підприємств та організацій, підприємств, заснованих на майні, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності, їх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць);
нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення) та інше окреме індивідуально визначене майно вказаних підприємств;
майно, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації).
Тобто Законом передбачається, що дія його положень поширюється на державне майно, а під поняттям «державне майно» розуміється майно, яке закріплене за державними підприємствами, до кола яких зазвичай прийнято відносити лише державні унітарні підприємства, тобто підприємства, які утворені одним засновником та які мають статутний капітал, який не розподілений на частки (а саме — це державні комерційні та казенні підприємства).
Виникає питання щодо можливості застосування норм цього Закону до майна державних корпоративних підприємств — державних акціонерних компаній, 100 відсотків акцій яких належить державі в особі міністерств чи інших суб’єктів управління, а також можливості та доцільності поширення порядку передачі майна в оренду, визначеного Законом України «Про оренду державного та комунального майна» на такі компанії.
Існують 2 протилежні підходи до вирішення питання щодо власника майна, яке передане державним акціонерним товариствам, 100 відсотків акцій яких належить державі.
Перший підхід полягає у повному поширенні загальних положень щодо юридичних осіб (і зокрема господарських товариств) на всі товариства, утворені за участю держави, та визнання усього майна, переданого до статутного капіталу господарського товариства, його приватною власністю (так званий цивілістичний підхід). Обрання керівним цього підходу тягне за собою визнання того, що державні акціонерні товариства здійснюють передачу майна, на базі якого вони утворені, самостійно та без дотримання процедури, передбаченої Законом для майна державних комерційних підприємств. Основним законодавчим аргументом прихильників цього підходу є положення Цивільного та Господарського кодексів та Закону України «Про господарські товариства». А саме: відповідно до статті 115 ЦК господарське товариство є власником: 1) майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу; 2) продукції, виробленої товариством у результаті господарської діяльності; 3) одержаних доходів; 4) іншого майна, набутого на підставах, що не заборонені законом. Згідно зі статтею 85 ГК господарське товариство є власником: майна, переданого йому у власність засновниками і учасниками як внески; продукції, виробленої в результаті господарської діяльності товариства; доходів, одержаних від господарської діяльності товариства; іншого майна, набутого товариством на підставах, не заборонених законом. Аналогічні положення містить і стаття 12 Закону України «Про господарські товариства», згідно з якою товариство є власником: майна, переданого йому учасниками у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу.
Другий підхід базується на тому, що державні акціонерні товариства мають особливості в утворенні, які полягають в першу чергу у визначенні того, що майно, передане господарським товариствам, 100 відсотків статутного капіталу яких належить державі, має ознаки державного майна і відносно такого майна діють обмеження щодо вільного розпорядження, які передбачені для державного майна. У зв’язку з цим і передача такого майна в оренду також має відбуватися із дотриманням порядку, передбаченого положеннями Закону України «Про оренду державного та комунального майна».
Аналіз положень чинного законодавства у сфері управління державною власністю дає підстави стверджувати, що на сьогодні є законодавчі підстави вважати майно таких компаній державною власністю, що закріплюється за такими компаніями на праві господарського відання. Законодавець чітко не встановлює цього, але постійно робить кроки у напрямку до визначення 2 підходу. Підтвердження цього можна знайти у положеннях Законів України «Про акціонерні товариства», «Про управління об’єктами державної власності», «Про холдингові компанії».
А саме, виходячи із змісту статті 15 Закону України «Про приватизацію державного майна», заснування акціонерного товариства державою з передачею до статутного фонду державного майна не є способом відчуження державного майна відповідно до цього Закону. Законодавство не містить положень, які б надавали повноваження органам державної влади відчужувати державне майно із державної власності шляхом внесення до статутного фонду державної акціонерної компанії.
Відповідно до Закону України «Про управління об’єктами державної власності» державні господарські об’єднання, державні холдингові компанії, інші державні господарські організації є суб’єктами управління об’єктами державної власності (стаття 4 Закону). Цим Законом також не передбачено набуття права власності державною акціонерною компанією на передані до її статутного фонду пакети акцій.
Крім того, необхідно зазначити, що корпоративні права держави, надані господарським структурам в управління, не можуть бути відчужені з державної власності без дозволу Кабінету Міністрів України. Стосовно них не можуть вчинятися дії, наслідком яких може бути відчуження цих корпоративних прав з державної власності. Відчуження корпоративних прав держави здійснюється відповідно до законодавства з питань приватизації (частина друга статті 9 Закону).
Статтею 1 Закону України «Про акціонерні товариства» передбачено, що особливості правового статусу, утворення, діяльності, припинення акціонерних товариств, що провадять діяльність на ринках фінансових послуг, а також державних акціонерних товариств, визначаються законами. Таким чином, зазначеним Законом передбачається встановлення на законодавчому рівні особливостей правового статусу державних акціонерних товариств. На сьогодні законопроектів з порушеного питання немає, однак ця норма уже свідчить про те, що виключне застосування у даному випадку цивілістичного підходу є невірним.
Єдиним законодавчим актом, який на сьогодні чітко врегульовує питання правового статусу майна акціонерних товариств, єдиним засновником і учасником яких виступає держава, є Закон України «Про холдингові компанії в Україні». А саме, за пропозицією Президента України вказаний Закон було доповнено частиною 13 статті 6, згідно з якою пакети акцій (часток, паїв) або інше майно, передані до статутного фонду державної холдингової компанії (а такою є холдингова компанія, утворена у формі відкритого акціонерного товариства, не менш як 100 відсотків акцій якого належить державі), перебувають у державній власності і закріплюються за нею на праві господарського відання.
Проте цих положень недостатньо для належного, остаточного і всебічного регулювання порушеного питання, оскільки на сьогодні переважна більшість державних акціонерних компаній згідно з їх установчими документами не є холдинговими компаніями, хоч фактично за усіма ознаками їх можна віднести до холдингових компаній (стаття 1 Закону визначає, що холдингова компанія — це акціонерне товариство, яке володіє, користується та розпоряджається холдинговими корпоративними пакетами акцій (часток, паїв) двох або більше корпоративних підприємств).
Остаточну крапку у цьому питанні повинен все-таки поставити законодавець. Для завершення тривалих дискусій з цього питання необхідним є чітке та однозначне визначення правового статусу такого майна саме на законодавчому рівні (шляхом прийняття окремого закону про державні акціонерні товариства або шляхом внесення змін до вже існуючих — законів про управління об’єктами державної власності та про акціонерні товариства).
2. Деякі проблемні питання визначення суб’єктів орендних відносин
1) передача в оренду майна, закріпленого за Національною академією наук України, галузевими академіями наук, а також передача в оренду майна науковими та учбовими закладами відповідно до законів України «Про наукові парки» та «Про вищу освіту».
Відповідно до положень чинних законів України «Про оренду державного та комунального майна», «Про особливості правового режиму майнового комплексу Національної академії наук України», «Про наукові парки», «Про вищу освіту» таким суб’єктам, як Національна академія наук, галузеві академії наук, наукові парки, національні вищі навчальні заклади надано повноваження самостійно виступати орендодавцем нерухомого майна, що їм належить.
А саме відповідно до частини другої статті 1 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» відносини оренди рухомого та нерухомого майна, об’єктів майнового комплексу Національної академії наук України та галузевих академій наук регулюються цим Законом з урахуванням особливостей, передбачених Законом України «Про особливості правового режиму майнового комплексу Національної академії наук України».
А стаття 5 цього Закону визначає, що орендодавцями держмайна є, зокрема, Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва — щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, а також майна, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), крім майна, що належить до майнового комплексу Національної академії наук України та галузевих академій наук, а також майна, що належить вищим навчальним закладам та/або науковим установам, що надається в оренду партнерам наукових парків.
Відповідно до статті 3 Закону України «Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу» Національна академія наук України:
виступає орендодавцем цілісних майнових комплексів та нерухомого майна, що передано державою у безстрокове користування Національній академії наук України;
надає дозвіл організаціям, що віднесені до відання Національної академії наук України, на укладення договорів оренди майна, у тому числі нерухомого, що обліковується на балансах їх організацій.
При цьому цей Закон передбачає, що кошти, що отримані від оренди об’єктів майнового комплексу Національної академії наук України, в повному обсязі спрямовуються на виконання статутних завдань Національної академії наук України та організацій, що віднесені до відання Національної академії наук України.
Водночас згідно зі статтею 4 цього Закону галузеві академії наук:
виступають орендодавцями цілісних майнових комплексів та нерухомого майна, що передано державою у безстрокове користування галузевим академіям наук;
надають дозвіл організаціям, що віднесені до відання галузевих академій наук, на укладення договорів оренди майна, у тому числі нерухомого, що обліковується на балансах їх організацій.
Стаття 13 Закону України «Про наукові парки» визначає особливості статусу вищого навчального закладу або наукової установи — засновника наукового парку та зокрема, передбачає, що вищий навчальний заклад та/або наукова установа можуть бути засновниками юридичних осіб та/або їх об’єднань для організації та виконання проектів наукового парку. Вищий навчальний заклад та/або наукова установа мають право бути орендодавцем приміщень та обладнання для партнерів наукового парку на строк реалізації проектів наукового парку згідно із статтею 20 цього Закону. (Строк реалізації проекту наукового парку не може перевищувати семи років з дня його державної реєстрації — стаття 15).
Стаття 20 цього Закону встановлює, що за проектами наукового парку, зареєстрованими згідно із статтею 15 цього Закону, реалізація яких передбачає використання приміщень та обладнання вищого навчального закладу та/або наукової установи, за поданням виконавчого органу управління наукового парку між вищим навчальним закладом та/або науковою установою і партнером наукового парку укладається договір оренди на строк, передбачений умовами реалізації проекту наукового парку.
Крім того, відповідно до статті 26 Закону України «Про вищу освіту» Національному вищому навчальному закладу за рішенням Кабінету Міністрів України може бути надано повноваження: виступати орендодавцем нерухомого майна, що належить вищому навчальному закладу.
Таким чином, наведеними законами встановлено виняток із загального правила щодо визначення особи орендодавця державного майна, а саме — Національна академія, галузеві академії, вищі учбові заклади виступають самостійними орендодавцями.
Такий підхід не узгоджується, вступає у суперечність із загальним підходом щодо визначення єдиним орендодавцем державного майна Фонду державного майна України, на який покладено реалізацію політики у сфері оренди державного майна та здійснення контролю за цими процесами.
Крім того, наведеними законодавчими актами не передбачено жодного обмеження щодо розміру (обсягу) майна, яке може передаватися в оренду самостійно вищими навчальними закладами, а також не передбачено жодних повноважень Фонду державного майна України щодо погодження чи контролю укладення відповідних договорів, що може призвести до безконтрольної передачі в оренду навіть цілісних майнових комплексів цих державних установ.
Ураховуючи, що однією з основних ознак законодавства є його єдність та цілісність, вважаємо, що першочерговим має бути узгодження між собою вищезазначених законів України в напрямку забезпечення єдиного підходу та єдиної політики у сфері регулювання питань оренди державного майна.
Кроки у цьому напрямку здійснюються, а саме, Міністерством економіки України підготовлено проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», спрямований на врегулювання цих відносин;
2) повноваження у сфері оренди державних господарських об’єднань — одних із самостійних та специфічних суб’єктів управління об’єктами державної власності.
До господарських об’єднань згідно з Господарським кодексом належать асоціації, концерни, корпорації та консорціуми, які утворюються учасниками-підприємствами з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань.
Ступінь координації визначається видом об’єднання, найбільше — в концернах, оскільки передбачається централізація функцій науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності.
Об’єднання підприємств, утворене державними підприємствами, є державним господарським об’єднанням, що утворюється за рішенням Кабінету Міністрів України або, у визначених законом випадках, рішенням міністерств (інших органів, до сфери управління яких входять підприємства, що утворюють об’єднання).
Згідно з Законом України «Про управління об’єктами державної власності» державні господарські об’єднання визнані самостійними суб’єктами управління об’єктами державної власності відносно тих підприємств, що увійшли до їх складу.
Проте за цим Законом вони мають дуже обмежені повноваження, що на сьогодні не дає можливості повноцінно виступати суб’єктом управління по відношенню до тих підприємств, установ, організацій, які входять до складу такого об’єднання.
А саме: згідно зі статтею 9 Закону України «Про управління об’єктами державної власності» господарські структури:
укладають контракти з керівниками державних підприємств та державних акціонерних товариств;
розробляють річні фінансові та інвестиційні плани, а також інвестиційні плани на середньострокову перспективу (3–5 років) і подають на затвердження уповноваженому органу управління, який здійснює контроль за їх діяльністю;
забезпечують розроблення і затверджують річні фінансові та інвестиційні плани, а також інвестиційні плани на середньострокову перспективу (3–5 років) державних підприємств і державних акціонерних товариств;
проводять аналіз і обов’язкові щорічні аудиторські перевірки своєї фінансово-господарської діяльності та подають отримані результати органу виконавчої влади, який здійснює контроль за їх діяльністю.
Всі інші повноваження з управління залишаються в уповноваженого органу управління — міністерства, до сфери якого підприємство-учасник входило до вступу в господарське об’єднання. При цьому слід зазначити, що, враховуючи, що підприємство залишається у сфері управління міністерства, навіть надані господарському об’єднанню повноваження дублюються міністерством, що часто на практиці призводить до виникнення конфліктних ситуацій між цими двома суб’єктами управління (найпоширенішою є призначення 2 керівників підприємства-учасника).
Така розпорошеність повноважень щодо управління одним об’єктом державної власності між державним господарським об’єднанням та іншими суб’єктами управління (міністерствами) створює подвійну і складну процедуру прийняття управлінських рішень, в результаті чого створення таких структур взагалі є неефективним та не виправдовує ціль їх утворення.
Міністерство юстиції України ініціює зміни до законодавства щодо правового статусу цих суб’єктів, які охоплюють наділення їх значно ширшим колом повноважень з управління, в тому числі і щодо оренди. Підготовленим Міністерством юстиції України проектом Закону України «Про господарські об’єднання» (який Кабінетом Міністрів України було внесено до Верховної Ради України, реєстраційний № 7057 від 28 серпня 2010 року) передбачається, зокрема, чітко встановити, що орган державної влади, який здійснює контроль за державним господарським об’єднанням, погоджує відчуження, списання, передачу в оренду державного майна державного господарського об’єднання у порядку, встановленому для державних підприємств; а також наділити господарські об’єднання як самостійних суб’єктів управління об’єктами державної власності таким обсягом повноважень щодо його учасників — державних суб’єктів господарювання, який мають уповноважені органи управління відносно тих державних підприємств, що перебувають в їх сфері управління.
Зокрема, передбачається, що саме державне господарське об’єднання:
а) надає (як цього вимагає від уповноваженого органу управління частина третя статті 9 Закону України «Про оренду державного та комунального майна») орендодавцям об’єктів державної власності згоду на оренду державного майна, яке належить учасникам, і пропозиції щодо умов договору оренди, які повинні забезпечувати ефективне використання орендованого майна та здійснення на орендованих підприємствах технічної політики в контексті завдань галузі;
б) контролює виконання орендарями інвестиційних і технічних програм розвитку орендованих об’єктів державної власності, якщо такі умови передбачені договором оренди;
в) організовує контроль за використанням орендованого державного майна.
3. До питання щодо можливості передачі в оренду майна, закріпленого за органами державної влади
Законодавство з питань оренди містить заборону передавати в оренду майно, що закріплене за органами державної влади.
Так, відповідно до частини другої статті 4 Закону України «Про оренду державного майна» не можуть бути об’єктами оренди об’єкти державної власності, що мають загальнодержавне значення і не підлягають приватизації відповідно до частини другої статті 5 Закону України «Про приватизацію державного майна» (крім пам’яток культурної спадщини), а також об’єкти, включені до переліку об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, затвердженого Законом України «Про перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації», які випускають підакцизну продукцію, крім цілісних майнових комплексів, які випускають підакцизну продукцію, переданих в оренду до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 29 червня 2004 року.
Частиною другою статті 5 Закону України «Про приватизацію державного майна» майно органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, майно Збройних Сил України (крім майна, щодо якого цим Законом встановлено особливості приватизації), Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України, правоохоронних і митних органів віднесено до об’єктів, які забезпечують виконання державою своїх функцій, забезпечують обороноздатність держави, її економічну незалежність, та об’єкти права власності Українського народу, майно, що становить матеріальну основу суверенітету України, та є у зв’язку з цим об’єктом загальнодержавного значення.
Водночас практика показала, що органи влади володіють певним майном, яке безпосередньо не використовується для забезпечення здійснення ними своїх функцій щодо реалізації державної політики. У зв’язку з цим законодавцем було прийнято рішення дозволити в певній частині органам державної влади передавати закріплене за ними майно в оренду.
Так, статтею 72 Державного бюджету України на 2010 рік було установлено, що у 2010 році нерухоме майно органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України, правоохоронних і митних органів, що не використовується зазначеними органами для здійснення своїх функцій, може бути передано в оренду строком до 1 січня 2011 року.
Це був тимчасовий захід, але він показав, що питання щодо доцільності надання такого права органам державної влади є актуальним.
У зв’язку з цим 23 грудня 2010 року Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України», пунктом 14 якого частину першу статті 4 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» доповнено положенням, відповідно до якого нерухоме майно органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України, правоохоронних і митних органів, що не використовується зазначеними органами для здійснення своїх функцій, може бути передано в оренду без права викупу орендарем та передачі в суборенду.
Слід звернути увагу, що зазначені зміни передбачають лише право передачі такого майна в оренду та не визначають порядку його реалізації і процедури передачі такого майна в оренду. Вважаємо, що з метою унеможливлення зловживань у цій сфері необхідно на законодавчому рівні визначити відповідний порядок, а також встановити критерії та порядок віднесення майна органів влади до категорії такого, що не використовується ними для здійснення своїх функцій, строк невикористання, після якого можливою є передача їх майна.
Все наведене вище свідчить, що законодавство у сфері орендних відносин постійно вдосконалюється і цей процес має бути безперервним з огляду на стрімкі зміни цього виду суспільних відносин.
Заступник начальника відділу
законодавства з питань
підприємництва та приватизації І. В. Даценко

Крім звичайних договорів (купівлі-продажу, міні, дарування, найму) стосовно тварин власниками можуть укладатися такі мало відомі широкому колу осіб та не передбачені цивільним законодавством договори, як договір з хендлером та договір перетримки. Вказані договори можна розглядати як договори надання послуг, а тому на них поширюються відповідні положення Цивільного кодексу України (далі — ЦК України).

І. Договір з хендлером

Поняття хендлера походить від англійського hand, що означає рука. Таким чином, під хендлером розуміється людина, яка представляє собаку під час виставки. Часто хендлером надаються і додаткові послуги, зокрема, щодо грумінгу, підготовки собаки до виставки тощо. Слід одразу зазначити, що укладання договору з хендлером для участі у виставці не є обов’язковим, оскільки все це може робити і власник собаки самостійно. До хендлера зазвичай звертаються за відсутності необхідних навичок, а також враховуючи той факт, що це людина, яка, крім навичок дресури, добре обізнана у всіх тонкощах виставкового процесу, його писаних та неписаних правилах. Варто також пам’ятати, що підготовка та участь у виставках вимагає як від собаки, так і від хендлера, доброї фізичної форми, чим можуть похвалитися не всі власники. Зрештою, причини звернення до послуг хендлера можуть бути будь-які і на особливості відповідного договору вони не впливають.

До основних моментів договору з хендлером можуть бути віднесені такі:

1. Відомості про сторони договору

Задля уникнення неприємних ситуацій, бажано, щоб хендлер, крім особистих даних (прізвище, ім’я, по-батькові, паспортні та контактні дані), також надав підтвердження його кваліфікації, рекомендації. Власник собаки, крім особистих даних, також має надати документи, що підтверджують право власності, володілець — право володіння.

2. Відомості про собаку

2.1 Опис собаки (кличка, дата народження, стать, порода, масть, вид шерсті та особливі прикмети).

2.2. У разі, наявності родоводу до даної частини договору включаються дані про родовід та інформація про заводчика.

2.3. Дані ветеринарного паспорта, відомості про щеплення. Необхідно також вказати, коли і яким препаратом собаку було оброблено від паразитів (бліх, кліщів, гельмінтів).

3. Відомості про страхування відповідальності за шкоду, спричинену третім особам

Нагадаємо, що відповідно до п. 28 ч. 1 ст. 7 Закону України від 07.03.1996 «Про страхування»^[1] страхування відповідальності власників собак належить до обов’язкових видів відповідальності. У свою чергу слід звернути увагу на деякі положення постанови Кабінету Міністрів України від 09.07.2002 № 944 «Про затвердження Порядку і правил проведення обов’язкового страхування відповідальності власників собак за шкоду, яка може бути заподіяна третім особам» (далі — Порядок)^[2].

Так, відповідно до п. 1 Порядку власником собаки вважається юридична чи фізична особа, яка здійснює догляд за собакою, що належить їй на праві власності або на інших підставах, які не суперечать законодавству (договір оренди, доручення тощо). Слід зауважити, що це положення є дещо спірним, оскільки далі п. 8 Порядку вказує на те, що у разі зміни власника собаки дія договору страхування поширюється на нового власника за умови переоформлення цього договору на його ім’я. Якщо власником вважається фізична особа, яка здійснює догляд за собакою, що належить їй на праві власності або на інших підставах, які не суперечать законодавству (договір оренди, доручення тощо), незрозуміло, чи буде передача собаки хендлеру вважатися зміною власника в сенсі Порядку (абстрагуємось від того, що автори Порядку явно змішують поняття права власності та права володіння). Єдине, що можна порадити, — це уточнювати такий момент в договорі страхування, щоб уникнути спірних ситуацій.

ГРОМАДСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ
«АСОЦІАЦІЯ НОТАРІУСІВ МІСТА ХАРКОВА ТА ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ»

61002, м. Харків, вул. Ольмінського, буд. 6

код ЄДРПОУ 24275948, п/р. 2600800119855 в АТ «РЕГІОН­БАНК» у м. Харкові, МФО 351254

(057) 714­27­90, (057) 714­27­89

 

«20» лютого 2015 р. № 5

Першому заступнику Міністра внутрішніх справ України Згуладзе-Глуксманн Е.

 

АНАЛІТИЧНА ЗАПИСКА
ЩОДО ВПОРЯДКУВАННЯ ПРОЦЕДУРИ РЕЄСТРАЦІЇ ТА ВІДЧУЖЕННЯ АВТО НА ВТОРИННОМУ РИНКУ ЗА НАСЛІДКАМИ РЕОРГАНІЗАЦІЇ СТРУКТУРИ МРЕВ ДАІ

У країні в період проведення реформ та боротьби з корупцією у владі здійснюється реформування структури МРЕВ ДАІ. У зв’язку з тим, що на органи ДАІ було покладено функції реєстрації автотранспортних засобів, потрібно на державному рівні врегулювати питання державної реєстрації автомобілів та порядку відчуження авто на вторинному ринку.

Проблема реєстрації та відчуження авто на вторинному ринку має певні чинники, які впливають на економіку держави (перехід права власності, корупційна та кримінальна складова в органах ДАІ).

Зумовлені вони тим, що саме нормативно-правова база реалізації транспортних засобів на вторинному ринку не відповідає вимогам сьогодення.

Продаж транспортних засобів регулюється постановою Кабінету Міністрів від 11.11.2009 № 1200 «Про затвердження Порядку здійснення оптової та роздрібної торгівлі транспортними засобами та їх складовими частинами, що мають ідентифікаційні номери».

Процедура укладання звичайних цивільно-правових договорів, таких як відчуження транспортних засобів, повністю контролюється силовим відомством. А це — нонсенс.

Комісіонери стоять на обліку в Державтоінспекції, нею ж видаються бланки довідок-­рахунків, актів прийому-передачі і нею ж здійснюється реєстраційний облік транспортного засобу на ім’я нового власника.

Отже, нібито діє принцип єдиного вікна, а фактично сьогодні ми маємо один із найбільших тіньових ринків — ринок продажу автомобілів, масштаби якого просто вражають: приблизно понад 300 тис. людей, які здійснюють посередницькі послуги, не сплачують податків за свою незаконну діяльність (також десь кожен другий працівник ДАІ надає посередницькі послуги щодо автотранспорту), шалені кошти в іноземній валюті готівкою, які там обертаються складають приблизно 1/10–1/20 частину бюджету держави. Як же вивести із тіні та контролювати цей ринок і ввести його в законне правове поле, де держава могла б контролювати ці продажі, а найголовніше — отримати податки в бюджет, забезпечити безспірність переходу права власності на авто, прибрати корупційну складову, стабілізувати курс іноземних валют та припинити спекуляцію цих валют на чорному ринку.

Можливі шляхи вирішення цього питання

1. Сьогодні найважливіше для держави — стабілізація курсоутворення. Якщо брати до уваги виключно фізичних осіб, то вони використовують валюту (не враховуючи її накопичення) передусім у двох випадках: придбання нерухомості або старих авто. В інших випадках громадяни України розраховуються гривнею.

Нерухомість здебільшого придбавають раз у житті, а авто можуть міняти кожні 2–3 роки, та і на сім’ю може бути і не одне авто.

Можна припустити, що приблизно 10–20% валюти фізичною особою придбавається саме для обороту на ринку старих авто.

Отже, запровадження розрахунків за авто виключно у національній валюті певною мірою зніме ажіотаж на валютному ринку!

Наприклад, у Європі не існує стихійних неконтрольованих автобазарів, «перекупників», неконтрольованої та необмеженої готівки іноземної валюти, яка розгойдує економіку держави та стимулює громадян купувати цю валюту в готівковій формі, сприяє подальшому розвитку чорного ринку, спричиняє неймовірну шкоду банківській системі та іншим сферам життя, адже купівля громадянами іноземної валюти потрібна лише для придбання нерухомості та автомобілів.

Посередники на ринку б/в авто, які сьогодні мають право посвідчувати угоди та виписку довідок рахунків — це корупційні схеми дуже багатьох років, як то заниження реальної вартості авто для ухилення від сплати податків та зборів, надання інформації стороннім особам, тісна корупційна співпраця зі співробітниками МРЕВ, система відкатів, які неможливо було зламати та змінити, адже дуже багато людей у цьому були зацікавленні на найвищому рівні. Та що там говорити: навіть зараз при відчуженні транспортного засобу згоди дружини на відчуження майна, яке перебуває в спільній сумісній власності, як того вимагає ст. 65 Сімейного кодексу України, вони не контролюють.

Сьогодні ми маємо стихійний «чорний» ринок автобазарів часів СРСР, «приватних перекупників», працюють також комісійні автомайданчики з продажу б/в авто, які обов’язково повинні мати статус юридичної особи, спеціальний вид діяльності, власний рахунок в установах банку, щодо яких немає визначених законодавством вимог, як це встановлено щодо європейських автомайданчиків, а саме: виставковий майданчик площею від 0,30 га має що найменш 5–10 зареєстрованих працівників, що дає змогу тільки реальним (а не на папері) підприємствам працювати легально та прозоро. Це надасть можливість фіскальним органам реально контролювати грошові потоки, пов’язані з розрахунками за проданий комісійний товар, як того вимагає нині чинна постанова.

Ці юридичні особи повинні були бути виключними посередниками між продавцем та покупцем, шляхом зарахування коштів  на їх офіційний рахунок у національній валюті з подальшим перерахунком на рахунок продавця, що мало б припинити купівлю транспортних засобів за іноземну валюту, юридичні особи повинні сплачували податки за комісію, надавати звіти про всі операції з продажу авто та виступати податковими агентами із перевіркою сплати податків та зборів.

2. Друга проблема — це втрата з бюджету податків від діяльності нелегальних «перекупів» на ринку б/в авто, яка вибудована на такому юридичному інструментарії, як так звана «генеральна довіреність» на один об’єкт (автомобіль).

Цю проблему можливо вирішити двома шляхами:

а)  ліквідувати «генеральну довіреність» на один об’єкт (автомобіль) шляхом дорівнення наслідків від її видачі до наслідків відчуження авто, інакше кажучи — здійснювати оподаткування

або

б)  ліквідувати «генеральну довіреність» на один об’єкт (автомобіль) та можливість її передоручення шляхом внесення відповідних змін до Цивільного кодексу України.

Звісно, що в обох випадках ці обмеження не повинні стосуватися дітей, батьків та подружжя, а також тих дій, які були вчинені до набрання чинності новими правилами гри на вторинному ринку авто.

Впровадження податку на отримання так званої «генеральної довіреності» на один об’єкт (автомобіль) прибере будь-яку бізнесову зацікавленість для отримання нелегального доходу для так званих «перекупів». При цьому слід враховувати, що ліквідація «генеральної довіреності» не позбавляє права на експлуатацію транспортного засобу, оскільки за чинним законодавством його експлуатація можлива за наявності свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу.

У підсумку бюджет отримає податки. Потрібно стимулювати людей переоформлювати автомобілі законним способом шляхом здешевлення бюрократичної складової та посилення відповідальності саме власника, а не користувача автомобіля.

3. Не є таємницею, що велика корупційна складова на базі вторинного ринку авто вибудована в рядах діючого ДАІ — це і база викрадених авто, і база арештованих авто тощо.

Після ліквідації органів ДАІ значна частина працюючих там автоматично переходять «на роботу» перекупництва. Знову ми не отримаємо надходження до бюджету, та й надалі будемо робити вигляд, що у нас цієї проблеми не існує. Якщо зараз цього не зробити, ми цього не зробимо ніколи. Тому на базі реєстру обтяження рухомого майна, до якого мають доступ нотаріуси, потрібно побудувати нову схему перевірки автомобілів.

4. У ДАІ є електронна база транспортних засобів і до неї має бути відкритий доступ.

Наявність Державного реєстру речових прав спонукає на його прикладі до створення аналога на його базі.

Простота та публічність напрацьованих механізмів щодо нерухомого майна доводить необхідність та реальність використання подібних інструментів щодо авто.

Знову ж таки, вирішальним буде те, що цей захід не потребуватиме додаткових витрат бюджету — буде використане вже існуюче технічне забезпечення, і з цим будуть працювати вже наявні досвідчені фахівці-нотаріуси.

5. З метою захисту прав власника, забезпечення контролю та наповнення бюджету, отримання податків, забезпечення безспірності, кваліфікованого правового супроводу та одночасної реєстрації права власності доцільно задіяти систему нотаріальних органів.

Нотаріус сам організовує свою роботу, має спеціальні знання та досвід, корупція в його роботі повністю відсутня (адже послуги оплачуються за домовленістю сторін), має робоче місце, найманих працівників, оргтехніку та ін.

Приватний нотаріус забезпечує себе самостійно і не потребує бюджетних відрахувань на своє утримання, відповідальність приватного нотаріуса застрахована, також він відповідає своїм майном, репутацією (адже конкуренція дуже велика).

Передання нотаріусам виключного права посвідчувати правочини щодо відчуження транспортних засобів, реєструвати право власності у відповідному реєстрі звільнить державний орган від багатьох проблем та корупції, які існували до цього, в тому числі і відповідальності у разі заподіяння суб’єктам шкоди.

Адже досвід та професіоналізм нотаріуса вже довів свою ефективність на прикладі ліквідації систем БТІ та передання нотаріусам права реєструвати право власності на нерухоме майно.

За великим рахунком, відчуження нерухомості та його реєстрація за своєю правовою основою майже нічим не відрізняється від відчуження транспортного засобу та переходу права власності на нього, бо транспортний засіб — таке саме майно, тільки рухоме. Для цього нотаріусів треба приєднати до загальнодержавних реєстрів, які були в органах ДАІ, та зробити їх виключними реєстраторами прав на транспортні засоби.

Також є доцільним законодавчо передбачити розрахунки сторін через спеціально регламентований Національним банком України «транзитним» рахунком нотаріуса.

Таким чином ми отримуємо податки в бюджет, заспокоюємо валютний ринок, прибираємо кримінальну складову при розрахунках та гарантуємо сторонам безспірність виконання умов правочину.

Нотаріус самостійно та добросовісно перевіряє сплату всіх податків та зборів, утримує та впорядковує архів цих документів в порядку, передбаченому нормами Податкового кодексу України, надає інформацію про вчинені дії ДФС України, забезпечує безспірність цих правочинів, а також сплачує податок (15%, 20%) та ЄСВ (34,7%) від отриманого ним прибутку.

Загальний підсумок комплексної реалізації пропозицій

1. Для держави:

наповнення бюджету, контроль та отримання податків;

встановлення пріоритету у грошовому обігу національної валюти та стабілізація курсоутворення;

знищення ще однієї ланки корупційної складової;

створення та/або об’єднання публічного реєстру;

не потребує додаткових витрат бюджетних коштів.

2. Для учасників цивільного обігу:

спрощення процедури відчуження авто в межах норм Цивільного кодексу України;

створення легального ринку відчуження б/в авто;

професійний правовий супровід та забезпечення гарантій безспірності посвідчення правочинів щодо відчуження авто.

3. Для держави та учасників цивільного обігу

отримання довіри суспільства та встановлення гарантій на ринку відчуження б/в авто.

З повагою
Президент Громадської організації
«Асоціація нотаріусів міста Харкова
та Харківської області»                                              В.М. Марченко