Міністерством юстиції розглянуто лист Головного територіального управління юстиції у Донецькій області від 24 травня 2017 року № 4-12-447 щодо окремих питань проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та повідомляється.

Відносини у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно врегульовані Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі — Закон).

До основних засад державної реєстрації, визначених статтею 3 Закону, віднесено обов’язковість проведення державної реєстрації в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (далі — Державний реєстр прав) та визнання дійсними речових прав на нерухоме майно, які виникли до 01 січня 2013 року, за умови, якщо реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення.

При цьому об’єктом державної реєстрації згідно зі статтею 4 Закону є речові права на нерухоме майно та їх обтяження, зокрема, право власності та похідні від нього речові права.

Відповідно до вимог ст. 355 Цивільного кодексу України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).
Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.
При спільній частковій власності кожен співвласник із самого початку має чітко визначену частку в праві власності – так звану ідеальну частку (наприклад, 1/2 чи 5/9), а тому має право на володіння, користування та розпорядження цією часткою.
Право спільної сумісної власності не поділено на частки, тому всі співвласники мають однакове, рівне право володіти, користуватися та розпоряджатися певним майном. Такі самі рівні можливості щодо здійснення права спільної власності мають чоловік і дружина.
Частина 3 ст. 368 Цивільного кодексу України визначає, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Аналогічні положення містить ст. 60 Сімейного кодексу України, згідно з якою майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині й чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один із них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Відповідно до вимог ст. 68 Сімейного кодексу України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою.
Якщо майно придбано подружжям за час шлюбу, то реєстрація прав на таке майно (квартира, житловий будинок, автотранспортні засоби тощо) лише на ім’я одного з подружжя не спростовує презумпції належності його до спільної сумісної власності подружжя. Тобто якщо в відповідному документі власником чи набувачем указано одного із подружжя, це не свідчить про те, що він є одноособовим власником такого майна.
Як зазначалося вище, розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Унаслідок розірвання шлюбу співвласники перестають бути подружжям, однак правовий режим їхнього майна, набутого за час шлюбу, залишається попереднім – спільною сумісною власністю; але вже колишнього подружжя. Колишнє подружжя може бути співвласником такого майна протягом невизначеного строку, аж до моменту поділу майна, його знищення.
Стаття 1226 Цивільного кодексу України визначає, що у випадку смерті учасника права спільної сумісної власності його частка спадкується на загальних підставах і може переходити до спадкоємців як за законом, та і за заповітом.
Пунктами 224, 241 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України при цьому передбачено, що нотаріус може видати свідоцтво про право на спадщину за законом чи за заповітом після смерті одного з учасників спільної сумісної власності лише після виділення (визначення) частки померлого у спільному майні.
Якщо в спільному майні подружжя правовстановлювальний документ на таке майно оформлений на того з подружжя, що є живим,

ВАСИЛЬ КРАТ
кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного права № 1 Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»
НАУКОВИЙ ВИСНОВОК ЩОДО ЗАСВІДЧЕННЯ ВІРНОСТІ ФОТОКОПІЇ ПАСПОРТА
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Виключення з Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України абзацу третього п. 255 розділу 27 глави III спричинило дискусію в нотаріальних колах щодо допустимості засвічення вірності фотокопії паспорта. При цьому основний аргумент на підтримку позиції недопустимості засвідчення вірності копії паспорта базується на тому, що існує відповідна заборона в п. 3 Указу Президії Верховної Ради СРСР «Про порядок видачі і засвідчення підприємствами, установами й організаціями копій документів, що стосуються прав громадян» .
АНАЛІТИЧНА ЧАСТИНА
І. Правова основа засвідчення вірності документа
1. Законодавчою основою вчинення такої нотаріальної дії, як засвідчення вірності документа, є ч. 1 ст. 75 Закону України «Про нотаріат», згідно з якою нотаріуси, посадові особи органів місцевого самоврядування, які вчиняють нотаріальні дії, засвідчують вірність копій документів, виданих підприємствами, установами і організаціями за умови, що ці документи не суперечать законові, мають юридичне значення і засвідчення вірності їх копій не заборонено законом.
2. Тлумачення цієї норми дозволяє стверджувати, що засвідчення вірності копій :
• здійснюється нотаріусами чи посадовими особами органів місцевого самоврядування, які вчиняють нотаріальні дії;
• стосується документів, виданих підприємствами, установами і організаціями;
• відбувається за умови, що ці документи не суперечать законові та мають юридичне значення;
• проводиться, якщо відсутня заборона на рівні закону для засвідчення вірності копії певного документа.
Таким чином, засвідчення вірності копій, зокрема і фотокопії паспорта, можливе тільки за наявності всіх перелічених умов. Особливу увагу при відповіді на запитання про можливість засвідчення вірності фотокопії паспорта варто зосередити на аналізі розуміння паспорта як документа та наявності/відсутності законодавчої зборони вчинення такої нотаріальної дії.
ІІ. Паспорт як документ

10–12 червня 2016 року в м. Тбілісі, Республіка Грузія, пройшла міжнародна конференція «Соціальна роль нотаріату», присвячена двадцятиріччю незалежного грузинського нотаріату, в якій взяли участь представники Нотаріальної палати України, а саме Президент Нотаріальної палати України Марченко Володимир Миколайович, голова Комісії Нотаріальної палати України з міжнародного співробітництва, член Комісії із соціального захисту нотаріусів МСЛН Бєднов Олександр Анатолійович, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Голубнича Ольга Василівна та приватний нотаріус Мелітопольського міського нотаріального округу Запорізької області Бєднова Наталія Віталіївна.

З вітальним словом до учасників конференції звернулися голова Нотаріальної палати Грузії Ніно Хоперія, Президент Міжнародного союзу нотаріату (UINL) Даніель-Седар Сенгор, Президент Комісії з міжнародного нотаріального співробітництва (CCNI) Міжнародного союзу нотаріату (UINL) Мішель Мерлотті, Президент Комісії з європейських справ (CAE) Міжнародного союзу нотаріату (UINL ) П’єр Беке.

З доповідями виступили:

Президент Комісії з Міжнародного нотаріального співробітництва (CCNI) Міжнародного Союзу нотаріату (UINL) Мішель Мерлотті — на тему «Нотаріус як гарант безпеки транзакцій та миротворець у громадянському суспільстві»;

Віце-президент Федеральної нотаріальної палати Німеччини Ріхард Бок — на тему «Легітимація за допомогою правових процедур і нотаріальне посвідчення»;

нотаріус Грузії Давид Окрошидзе і нотаріус Естонії, представник CCNI в державах Східної Європи і СНД Тііт Сепп — на тему «Обов’язок нотаріуса про надання роз’яснення»;

Президент Нотаріальної палати Литви Маріус Страчкайтіс — на тему «Роль нотаріуса в посвідченні правочинів за участю соціально незахищених громадян».

Конференція завершилася підбиттям підсумків та прийняттям Декларації про соціальну роль нотаріату.

Підсумкові тези Міжнародної конференції «Соціальна роль нотаріату», присвяченої двадцятиріччю незалежного грузинського нотаріату:

1. Кодифікація права забезпечує зменшення витрат перед тими країнами, в яких діє прецедентне право і витрати на судову систему значно більші, про це свідчить неупереджена статистика. Велике вбачається на відстані!

2. Автентичність акта — це гарантії безпеки приватної власності і збереження нервової системи. Впевнений погляд у майбутнє є головним підсумком автентичності акта за допомогою нотаріуса. За статистикою десять країн за більшістю критеріїв, які впевнено дивляться у майбутнє (Японія, Панама, Вєтнам, Чилі, Уругвай, Швейцарія, Коста Рика, Маврикій — члени МСЛН, Катар, Ботсвана — не члени МСЛН), і надважливим є факт, що ВІСІМ з цих країн є країнами саме з Латинським нотаріатом!!!

3. Нотаріус повинен обов’язково використовувати юридичну мову, але таким чином, щоб клієнти без належної освіти це розуміли, відповідно це повинно бути максимально наближено до пересічного громадянина.

4. Технологічні інструменти — так, але юридична думка попереду.

5. Головні ремарки невід’ємності важливості професії нотаріуса:

• професія структурована та дисциплінована;
• вчиняються дії від імені держави, але за рахунок клієнтів. Небюджетність нотаріату має переваги — державі він нічого не вартує, але надає автентичності актам і таким чином захищає приватну власність;
• нотаріальний акт не може бути дематеріалізований.

6. Переваги нотаріального посвідчення та гарантію безспірності нотаріального акта забезпечують:

• квотування, у тому числі через додатковий екзамен і постійний контроль підвищення професійного рівня;
• регуляція державою та палатами нотаріусів — впевненість чистоти процесу;
• нотаріус зобов’язаний чітко пояснити наслідки та результати;
• нотаріус зобов’язаний перевірити достовірність, додатково з’ясувати позиції сторін;
• оплата через рахунок нотаріуса — це гарантія і для продавця, і для покупця.

7. Нотаріус вчиняє нотаріальні дії, а не надає послуги в інтересах будь-кого. Відповідно плата нотаріусу зазвичай у підсумку виходить меншою за умови оплати супровідних дій іншими професіоналами без участі нотаріуса.

8. Консультація нотаріуса — це фактична медіація, побудована на базі психології, етичних норм, неупереджено та за умови постійного підвищення професійного рівня.

9. Інтернет, електронні інструментарії — човен, завдяки якому нотаріус наближається до будь-якого громадянина або до юридичної особи. Для звичайної психології, у тому числі і нотаріуса, електронно-цифрове посвідчення, без участі «живої» людини (людського фактору) є певним стримуючим фактором!!! Якщо ми як професія не змінимо своє сприйняття до «електронного» посвідчення і не пояснимо суспільству, то ми з часом втратимо обов’язковість та необхідність звернення за допомогою та захистом до нотаріуса .

Підсумок нашої роботи — спільна декларація. Працюємо, і нотаріат України разом з МСЛН забезпечить безспірність цивільного обороту, захист приватної власності, медіативну допомогу та посприяє громадянам безболісно адаптуватися до наближення електронного світу!

ОЛЕНА ЧУЄВА,
приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу, член Консультативно-методичної ради при Департаменті нотаріату, фінансового моніторингу юридичних послуг та реєстрації адвокатських об’єднань при Міністерстві юстиції України
НАЙМ (ОРЕНДА) НЕРУХОМОГО МАЙНА. ЧИ ЗАВЖДИ ПОТРІБНА РЕЄСТРАЦІЯ?
О, сколько нам открытий чудных
Готовят просвещенья дух
И опыт, сын ошибок трудных,
И гений, парадоксов друг…
А.С. Пушкин
Чим довше фахівець працює у відповідній галузі права, тим менше приділяє уваги питанням, які начебто не можуть тлумачитись неоднозначно. А між тим і зовсім просте питання потребує осмислення, нотаріус просто зобов’язаний замислюватись над кожною нотаріальною або реєстраційною дією, яку він вчинює на прохання відповідної особи, щоб в майбутньому такі дії не привели до судового спору.
Замислитись над зазначеною проблемою мене змусило спілкування з колегою, яка не так, як я, розтлумачила один з нормативних документів, що регулює реєстраційні процедури щодо права оренди (найму) нерухомого майна. Деякими думками я хочу поділитися з вами, вельми­шановні читачі журналу МЕН.
Правові відносини користування нерухомим майном в нашій країні регулюються цілою низкою правових актів. На жаль, не всі вони мають однозначне тлумачення.
Отже, предметом розгляду стане ст. 794 та глава 59 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) через призму Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Частина 1 ст. 182 ЦК України встановлює, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації, а ч. 4 уточнює, що порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.
Спеціальним законом, який регламентує порядок державної реєстрації прав, є Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі — Закон № 1952). Статтею 2 вказаного Закону встановлено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно (далі — державна реєстрація прав) — офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Згідно зі ст. 3 цього ж Закону державна реєстрація прав є обов’язковою. Інформація про права на нерухоме майно та їх обтяження підлягає внесенню до Державного реєстру прав. Держава гарантує достовірність зареєстрованих прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

ДМИТРО ЖУРАВЛЬОВ,
доктор юридичних наук, доцент
ПЕРСПЕКТИВИ РОЗШИРЕННЯ ПОВНОВАЖЕНЬ НОТАРІУСІВ. СУЧАСНІ ІНФОРМАЦІЙНІ ТЕХНОЛОГІЇ НА СЛУЖБУ СУСПІЛЬСТВУ: ЕЛЕКТРОННИЙ АПОСТИЛЬ
Інтенсивний розвиток науково-технічного прогресу, направлений на прискорення економічних процесів у суспільстві, призвів до широкого використання електронних засобів зв’язку та інформаційно-комунікаційних технологій (далі — ІКТ), за допомогою яких сьогодні активно відбувається оперативне поширення інформації в різних сферах правовідносин та здійснюється електронний документообіг. У зв’язку з веденням господарської діяльності за допомогою інтернету та електронного документообігу особливо гостро постає питання про необхідність створення єдиної ефективної системи безпеки нотаріально завірених та позначених апостилем офіційних документів.
Як свідчить статистика, більша частина обігу інформації і документів сьогодні здійснюється саме в електронному вигляді. Використання електронного цифрового підпису (далі — ЕЦП) і електронного документообігу сприяє зростанню економічних процесів, поширює інформаційно-комунікаційні технології на всі сфери суспільного життя та дозволяє заощаджувати.
Міжнародний досвід свідчить про необхідність впровадження електронних та інформаційних технологій в нотаріальний процес України та тісно з ним пов’язаний процес надання адміністративних послуг щодо апостилювання офіційних документів (зокрема, використання електронного підпису як невід’ємного елемента електронного документа).

Так, нотаріус при наданні юридичної вірогідності документам, які викладені на папері, використовує різноманітні бази даних (реєстри), при формуванні витягів з них використовує та скріплює їх ЕЦП, який за юридичною силою рівнозначний власноручному підпису. Згадані правила визначені у ст. 3 Закону України «Про електронний цифровий підпис». Разом з тим і Закон України «Про електронні документи та електронний документообіг» підкреслює необхідність наявності ЕЦП в електронному документі для визнання його дійсності.

Ви можете отримати повну версію статті безкоштовно

АНДРІЙ АСАУЛЮК,
приватний нотаріус Ужгородського районного нотаріального округу
ЩОДО ВИДАЧІ ЗІ СПРАВ НОТАРІУСА ДЕРЖАВНИХ АКТІВ НА ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЕЛЬНУ ДІЛЯНКУ НА ВИМОГУ НАБУВАЧІВ ЗЕМЕЛЬНИХ ДІЛЯНОК
Після прийняття Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо документів, що посвідчують право на земельну ділянку, а також порядку поділу та об’єднання земельних ділянок» від 05.03.2009 № 1066-VI (далі — Закон), який набрав чинності 01.05.2009, у нотаріусів з’явилась нова, досі не відома функція — повертати державні акти, що зберігаються у справах нотаріуса, на вимогу набувачів земельних ділянок (покупців, обдаровуваних, спадкоємців тощо). Можливість набувачів отримати зі справ нотаріуса державний акт, виданий на ім’я попереднього власника земельної ділянки, визначена п. 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» вказаного Закону, яким передбачено таке:
«2. Положення цього Закону щодо посвідчення права власності на земельні ділянки документами, зазначеними у частині другій статті 126 Земельного кодексу України, поширюються також на випадки, коли зазначені документи були укладені (видані) до набрання чинності цим Законом, але державні акти на право власності на земельні ділянки видані не були. В такому випадку нотаріус, який посвідчив (видав) відповідний документ, звертається з письмовим запитом до органу, який здійснює державну реєстрацію земельних ділянок, про підтвердження того, що державний акт на право власності на землю (земельну ділянку) не виданий новому власнику земельної ділянки. Після надходження до нотаріуса письмового підтвердження такого факту державний акт на право приватної власності на землю, державний акт на право власності на землю або державний акт на право власності на земельну ділянку вилучається нотаріусом із його справ та після здійснення відмітки про перехід права власності на неї, долучається до відповідного документа, зазначеного у частині другій статті 126 Земельного кодексу України. Термін розгляду зазначеного запиту органом, який здійснює державну реєстрацію земельних ділянок, не повинен перевищувати 14 календарних днів.
У разі якщо нотаріус, який до набрання чинності цим Законом посвідчив (видав) зазначений у частині другій статті 126 Земельного кодексу України документ, припинив діяльність, але державний акт на право власності на земельну ділянку органом, який здійснював видачу таких актів, не видано, письмовий запит, передбачений абзацом першим цього пункту, до органу, який здійснює державну реєстрацію земельних ділянок, вилучення державного акта на право приватної власності на землю, державного акта на право власності на землю або державного акта на право власності на земельну ділянку з державного нотаріального архіву та проставлення на ньому відмітки про перехід права власності на земельну ділянку, здійснює державний нотаріус відповідного державного нотаріального архіву.
У разі відсутності у справах нотаріуса державного акта на право приватної власності на землю, державного акта на право власності на землю або державного акта на право власності на земельну ділянку, що видавався її відчужувачу, новому власнику (набувачеві) земельної ділянки видається державний акт на право власності на земельну ділянку протягом 30 календарних днів з дня подання ним до органу, який здійснює видачу державного акта на право власності на земельну ділянку, усіх передбачених законодавством документів».
З метою створення єдиної практики серед нотаріусів щодо вилучення зі справ державних актів нижче пропоную розглянути механізм повернення таких актів.
Але спочатку трохи теорії.

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
РІШЕННЯ
КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ
у справі за конституційним зверненням приватного підприємства «ІКІО» щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 Сімейного кодексу України
м. Київ Справа № 18/2012
19 вересня 2012 року
№ 17рп/2012
Конституційний Суд України у складі суддів:
Головіна Анатолія Сергійовича — головуючого, доповідача,
Бауліна Юрія Васильовича,
Бринцева Василя Дмитровича,
Вдовіченка Сергія Леонідовича,
Винокурова Сергія Маркіяновича,
Гультая Михайла Мирославовича,
Запорожця Михайла Петровича,
Колоса Михайла Івановича,
Лилака Дмитра Дмитровича,
Пасенюка Олександра Михайловича,
Сергейчука Олега Анатолійовича,
Стецюка Петра Богдановича,
Стрижака Андрія Андрійовича,
Шаптали Наталі Костянтинівни,
Шишкіна Віктора Івановича,
розглянув на пленарному засіданні справу за конституційним зверненням приватного підприємства «ІКІО» щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 Сімейного кодексу України (далі — Кодекс).
Приводом для розгляду справи відповідно до статей 42, 43 Закону України «Про Конституційний Суд України» стало конституційне звернення приватного підприємства «ІКІО».
Підставою для розгляду справи згідно зі статтею 94 Закону України «Про Конституційний Суд України» є наявність неоднозначного застосування судами України положення частини першої статті 61 Кодексу.
Заслухавши суддю-доповідача Головіна А.С., дослідивши матеріали справи та висновки науковців Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого», Національного університету «Одеська юридична академія», Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, Конституційний Суд України
УСТАНОВИВ:
1. Приватне підприємство «ІКІО» звернулося до Конституційного Суду України з клопотанням дати офіційне тлумачення положення частини першої статті 61 Кодексу, відповідно до якого об’єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту, в аспекті того, чи є статутний капітал та майно приватного підприємства об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Суб’єкт права на конституційне звернення стверджує, що неоднакова судова практика порушила його конституційні права, оскільки неоднозначне розуміння змісту права спільної сумісної власності подружжя судами загальної юрисдикції призводить до прийняття різних за змістом і правовими наслідками рішень. В одному випадку суди визначили майно та статутний капітал приватного підприємства «ІКІО», створеного за рахунок спільної сумісної власності подружжя, як об’єкт права спільної сумісної власності подружжя і здійснили його поділ у відсотковому співвідношенні між спадкоємцями, в інших — виходили з того, що статутний капітал та майно такого підприємства не є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, а тому один із подружжя має право тільки на частку одержаних доходів від діяльності приватного підприємства.
2. Вирішуючи порушене в конституційному зверненні питання, Конституційний Суд України виходить з такого.
2.1. Відповідно до Конституції України засади регулювання шлюбу і сім’ї визначаються ви- ключно законами України; шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка, кожен із подружжя має рівні права і обов’язки у шлюбі та сім’ї (частина перша статті 51, пункт 6 частини першої статті 92). У статті 3 Кодексу встановлено, що сім’я створюється на підставі шлюбу та на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, серед яких визначено проживання жінки та чоловіка однією сім’єю.
Рівність прав і обов’язків у шлюбі та сім’ї включає в себе також їх рівність у майнових відносинах, які регулюються положеннями Кодексу та Цивільного кодексу України (далі — ЦК України).
Основою майнових відносин подружжя є положення про те, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 Кодексу).
Об’єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 Кодексу).
Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентовано статтею 63 Кодексу, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Розпоряджання спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя.
Право подружжя на поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у статті 69 Кодексу. Поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 Кодексу), або реалізується через виплату грошової чи матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).
Спадкування є іншим видом набуття особистої приватної власності кожного з подружжя. При цьому до складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті; не входять до складу спадщини права та обов’язки, що нерозривно пов’язані з особою спадкодавця (статті 1218, 1219 ЦК України). Тому у складі спадщини може перебувати будь-яке майно, крім прав та обов’язків, нерозривно пов’язаних з особою спадкодавця.
З наведених положень випливає, що власність у сім’ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя. Підставами набуття права спільної сумісної власності подружжя є юридично визначений факт шлюбних відносин або проживання чоловіка і жінки однією сім’єю, а особистої приватної власності кожного з подружжя є, зокрема, поділ, виділ належної частки за законом та спадкування.
2.2. Відповідно до Конституції України усі суб’єкти права власності рівні перед законом (частина четверта статті 13); кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю; право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом (частини перша, друга статті 41); правовий режим власності визначається виключно законами України (пункт 7 частини першої статті 92).
Одним із видів розпоряджання власністю є право власника використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом; законом можуть бути встановлені умови використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності (стаття 320 ЦК України).
В Україні залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного капіталу діють підприємства унітарні та корпоративні; унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний капітал, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства; унітарними є підприємства, засновані, зокрема, на приватній власності засновника (частини третя, четверта статті 63 Господарського кодексу України (далі — ГК України).
Матеріальну основу діяльності підприємства становлять виробничі і невиробничі фонди, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства; джерелами формування майна підприємства є: грошові та матеріальні внески засновників; доходи, одержані від реалізації продукції, послуг, інших видів господарської діяльності; доходи від цінних паперів; кредити банків та інших кредиторів; капітальні вкладення і дотації з бюджетів; майно, придбане в інших суб’єктів господарювання, організацій та громадян у встановленому законодавством порядку; інші джерела, не заборонені законодавством України (частини перша, друга статті 66 ГК України).
Вклад до статутного капіталу та виділене із спільної сумісної власності подружжя майно (кошти) передаються у власність приватного підприємства. Відповідно до статті 191 ЦК України підприємство є єдиним майновим комплексом, що використовується для здійснення підприємницької діяльності; до складу підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або законом; підприємство як єдиний майновий комплекс є нерухомістю; підприємство або його частина можуть бути об’єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів. Тобто зі змісту цієї статті вбачається, що стосовно підприємства як єдиного майнового комплексу або його частини можуть виникати цивільні права і обов’язки.
На думку Конституційного Суду України, приватне підприємство (або його частина), засноване одним із подружжя, — це окремий об’єкт права спільної сумісної власності подружжя, до якого входять усі види майна, у тому числі вклад до статутного капіталу та майно, виділене з їх спільної сумісної власності.
Таким чином, Конституційний Суд України дійшов висновку, що статутний капітал та майно приватного підприємства, сформовані за рахунок спільної сумісної власності подружжя, є об’єктом їх спільної сумісної власності.
Враховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150, 153 Конституції України, статтями 51, 62, 66, 67, 69 частини першої статті 95 Закону України «Про Конституційний Суд України», Конституційний Суд України
ВИРІШИВ:
1. В аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 61 Сімейного кодексу України треба розуміти так, що статутний капітал та майно приватного підприємства є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.
2. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.
Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у «Віснику Конституційного Суду України» та в інших офіційних виданнях України.
КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ