І. Правила нарахування єдиного внеску з доходів нотаріуса

Черговий рік промайнув швидко. Початок 2015 року — пора складати звітність щодо  єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування (далі — єдиний внесок).

У 2014 році адмініструванням єдиного внеску займалися податківці, які в минулому році з Міністерства доходів і зборів України в черговий раз перейменувалися — тепер у Державну фіскальну службу України (далі — ДФСУ). Але податківці продовжують займатися обліком єдиного внеску (до Пенсійного фонду ці повноваження не передано).

У нормативному регулюванні справляння єдиного внеску за 2014 рік нічого не змінилося. Як і раніше, порядок його справляння регламентують такі нормативно-правові акти:

Закон України «Про збір і облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» від 08.07.2010 № 2464-VI (далі — Закон № 2464);

Інструкція про порядок нарахування і сплати єдиного внеску  на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, затверджена наказом Міндоходів від  09.09.2013 № 455 (далі — Інструкція № 455) — визначає процедуру нарахування і сплати єдиного внеску, нарахування і сплати фінансових санкцій, стягнення заборгованості зі сплати страхових коштів;

Порядок формування та подання страхувальниками звіту щодо сум нарахованого єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, затверджений наказом Міндоходів від  09.09.2013 № 454 (далі — Порядок № 454) — встановлює порядок, строки подання звітності щодо єдиного внеску та їх форму.

Цікаво, що найближчим часом підзаконні Інструкція № 455 та Порядок № 454 у черговий раз мають бути перезатверджені. І причин тут дві.

Перша — у зв’язку з перетворенням Міндоходів у ДФСУ головним над ДФСУ є Мінфін. Тож саме Мінфін має затверджувати підзаконну нормативку з єдиного внеску.

Другою причиною є зміни у справлянні єдиного внеску, що набули чинності з 1 січня 2015 року. Про зміни читайте на с. 9.

Зараз стисло нагадаємо правила нарахування та сплати єдиного внеску, які слід застосовувати за результатами діяльності у 2014 році.

Правило 1

Нотаріуси як особи, які забезпечують себе роботою самостійно — займаються незалежною професійною діяльністю, є платниками єдиного внеску (п. 5 ч. 1 ст. 4 Закону № 2464 і п.п. 4 п. 2.1 Інструкції № 455). Для цілей застосування Закону № 2464 і Інструкції № 455 нотаріуси є страхувальниками.

Правило 2

Єдиний внесок з нотаріальної діяльності сплачується за обов’язковою ставкою 34,7% від бази. Ця ставка включає лише пенсійне страхування та страхування на випадок безробіття. Щоб бути застрахованим за іншими видами соціального страхування, нотаріус може добровільно застрахуватися шляхом сплати єдиного внеску за більшою ставкою (36,6% або 36,21%, або 38,11%), уклавши договір про добровільне страхування.

Правило 3

Базою для справляння єдиного внеску є сума доходу (прибутку), отриманого від нотаріальної діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб.

При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску за місяць, у якому отримано дохід (прибуток) (п. 3.3 та п.п. 3 п. 4.5 Інструкції № 455). Платникам, які зобов’язані здійснити доплату до мінімального страхового внеску, органами Міндоходів для узгодження надсилається повідомлення-розрахунок за формою згідно з додатком 1 до Інструкції № 455, у якому зазначається розрахунок сум такої доплати, які підлягають сплаті за результатами їх діяльності за звітний рік (п.п. 3 п. 4.5 Інструкції № 455).

Мінімальним страховим внеском є сума єдиного внеску, що визначається розрахунково як добуток мінімального розміру заробітної плати на розмір внеску, встановлений законом на місяць, за який нараховується заробітна плата (дохід), та підлягає сплаті щомісяця (ст. 1 Закону № 2464).

Розмір мінімального внеску для 2014 року ми навели в графі 2 таблиці (с. 71).

Верхня межа бази нарахування єдиного внеску за кожний місяць звітного року також обмежена максимальною величиною, яка визначена на рівні 17 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (ч. 3 ст. 7 Закону № 2464 та п. 3.16 Інструкції № 455).

Розміри мінімальної та максимальної бази та сум єдиного внеску страхового внеску наведено в таблиці.

Мінімальний та максимальний розміри єдиного внеску у 2014 році

Таким чином, якщо нотаріус у кожному місяці 2014 року отримає дохід у сумі, що перевищує максимальну величину (17 прожитмінімумів), то він має заплатити єдиний внесок у сумі 86219,76 грн. (7184,98 х 12 міс.).

М. В. ШУЛЬГА,
доктор юридичних наук, завідувач кафедри екологічного права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого
Т. Г. ВАРШАМЯН,
Юридична фірма «DART Lex»
ОСОБЛИВОСТІ ВИЗНАННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ ТА ПРИЙНЯТТЯ В ЕКСПЛУАТАЦІЮ САМОЧИННО ЗВЕДЕНИХ ОБ’ЄКТІВ ІНДИВІДУАЛЬНОЇ ЗАБУДОВИ
Цивільним кодексом України (далі – ЦК України) передбачено, що будівництво об’єкта нерухомості є однією з підстав виникнення права власності (ст. 331). Таке будівництво має здійснюватись у встановленому порядку відповідно до вимог Земельного кодексу України (далі – ЗК України), ЦК України, Законів України «Про основи містобудування», «Про планування і забудову територій», «Про архітектурну діяльність», постанови Кабінету Міністрів України від 08.10.2008 р. № 923 «Про порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів» тощо.
Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації (ст. 331 ЦК України).
Але іноді з урахуванням фактичних обставин у забудовника виникає необхідність визнання права власності до завершення будівництва. Це питання згідно із законом вирішується в судовому порядку.
Окремо слід сказати про долю самочинного будівництва , яке може бути визнане об’єктом права власності. Важливою ознакою самочинного будівництва згідно зі ст. 376 ЦК виступає відсутність належного дозволу. Термін «належний дозвіл» – узагальнюючий. Він об’єднує дозвіл на будівництво та дозвіл на виконання будівельних робіт.
За загальним правилом визнання права власності на об’єкти самочинного будівництва віднесено до компетенції судів. Закон встановлює порядок визнання права власності на самочинно збудовані об’єкти нерухомого майна.
Вивчення судової практики свідчить, що вона йде шляхом визнання права власності на такі об’єкти без попереднього прийняття їх в експлуатацію у встановленому законом порядку. Узагальненням цієї практики стало розроблення проекту постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами ст. 376 Цивільного кодексу України».
При визнанні права власності на самочинне будівництво суд має з’ясувати наявність декількох умов, що є обов’язковими при винесенні рішення, яким позовні вимоги зацікавленої особи – позивача можуть бути задоволені.
Такими умовами виступають наявність технічного висновку про стан будівельних конструкцій, дозволу на збереження самочинно побудованої нерухомості, який видається органами виконавчої влади або місцевого самоврядування, технічного паспорта на об’єкт нерухомості, який збудовано самочинно, виготовленого тим бюро технічної інвентаризації (далі – БТІ), яке в подальшому буде проводити реєстрацію об’єкта згідно з вимогами Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого Наказом Міністерства юстиції України від 07.02.2002 р. № 7/5. Слід мати на увазі й те, що особа має право звернутися до суду за захистом свого цивільного права лише в разі його порушення, невизнання або оспорювання (ч. 1 ст. 15 ЦК України). Отже,

Ви можете отримати повну версію статті безкоштовно…

Варіант 1. Доступ до Статуту юридичної особи за допомогою веб-порталу Міністерства юстиції України

Згідно з п. 4 ст. 14 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань» документи в паперовій формі приймаються за описом, примірник якого в день їх надходження видається заявнику з відміткою про дату їх отримання та кодом доступу в той спосіб, відповідно до якого були подані документи.

У верхньому правому кутку першої сторінки цього опису зазначено унікальний код за допомогою якого за посиланням https://usr.minjust.gov.ua/ua/freesearch можна побачити Статут юридичної особи, ввівши у поле «Результат надання адміністративних послуг» і натиснувши «пошук».

Варіант 2. Доступ до Статуту юридичної особи за допомогою Реєстру юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань

У п. 12 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженій наказом Міністерства юстиції України № 20/5 від 3 березня 2004 року, зареєстрованій у Міністерстві юстиції України 3 березня 2004 року за № 283/8882 (далі за текстом – Інструкція) передбачено, що нотаріальні акти вчиняються за наявності двох умов:
– після їхньої оплати, а також у передбачених законом випадках після сплати до бюджету податку з доходів фізичних осіб;
– у день подачі усіх необхідних документів.
Особливістю нотаріального провадження щодо вчинення протесту векселя є необхідність іще однієї умови: акт про протест векселя повинен бути вчинений у межах строків, визначених вексельним законодавством. При цьому не діє інститут відкладення чи зупинення нотаріального провадження.
Такий висновок випливає з аналізу статей Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі (далі за текстом – УВЗ (уніфікований вексельний закон)) і законодавства про нотаріат.
У статтях 44, 59, 60 УВЗ визначено строки вчинення протесту в неоплаті, протесту в неакцепті, протесту в неоплаті в порядку посередництва, протесту в неакцепті в порядку посередництва. Також у статтях 53, 54 УВЗ визначено правові наслідки недотримання цих строків і можливість їхнього продовження до 30 днів включно лише за наявності непереборної сили. У вексельному законодавстві не визначено конкретно поняття непереборної сили, але зазначено, що непереборною силою не вважаються обставини, які мають суто особистий характер для держателя векселя або для осіб, яким він доручив пред’явлення векселя або здійснення протесту, і прикладом непереборної сили є встановлення державою юридичної заборони.
При опротестуванні векселів у нотаріальному провадженні застосовуються чотири види строків.
І. Строк пред’явлення вимоги зобов’язаній за векселем особі (статті 21, 22, 34, 35, 38, 56, 59 УВЗ).
ІІ. Строк вчинення протесту векселя нотаріусом (статті 44, 56, 60 УВЗ, п. 3 ст. 2 Закону України «Про обіг векселів в Україні»).
ІІІ. Строк звернення до нотаріуса для вчинення протесту держателем векселя (п. 296 Інструкції).
IV. Cтрок пред’явлення вимоги нотаріусом зобов’язаній за векселем особі (п. 298 Інструкції);
Із них нотаріальними строками є лише другий, третій і четвертий. Але усі чотири види строків взаємопов’язані:
– строк вчинення протесту векселя нотаріусом обчислюється на базі строку пред’явлення вимоги зобов’язаній за векселем особі або співпадає з ним;
– строк звернення до нотаріуса для вчинення протесту держателем векселя обчислюється на базі строку вчинення протесту векселя;
– строк пред’явлення вимоги нотаріусом зобов’язаній за векселем особі обчислюється на базі строку звернення до нотаріуса для вчинення протесту держателем векселя.
І. Строк пред’явлення вимоги зобов’язаній за векселем особі регулюється нормами УВЗ і залежить від:
1) змісту вимоги;
2) строку платежу за векселем.
1. Вимоги до зобов’язаних осіб за векселем можуть пред’являти держатель векселя, держатель копії векселя і держатель неакцептованого примірника переказного векселя.
Держатель векселя може пред’являти вимоги про:
1) акцепт переказного векселя трасатом (статті 22–24 УВЗ);
2) оплату простого векселя векселедавцем (ст. 77 УВЗ);
3) оплату переказного векселя акцептантом або трасатом (статті 34, 38 УВЗ);
4) датування акцепту переказного векселя акцептантом (ст. 25 УВЗ);
5) датування відмітки на простому векселі зі строком платежу у такий-то час від пред’явлення векселедавцем (ст. 78 УВЗ);
6) акцепт у порядку посередництва особою, вказаною на векселі як посередник на випадок неакцепту (ст. 56 УВЗ);
7) платіж у порядку посередництва особою, вказаною на векселі як посередник на випадок необхідності (ст. 60 УВЗ).
8) платіж у порядку посередництва особою, яка акцептувала вексель у порядку посередництва (ст. 60 УВЗ).
Держатель неакцептованого іншого примірника переказного векселя зобов’язаний пред’являти вимоги про:
1) видачу акцептованого примірника векселя особою, в якої він знаходиться (ст. 66 УВЗ);
2) акцепт неакцептованого примірника переказного векселя акцептантом (ст. 66 УВЗ);
3) оплата неакцептованого примірника переказного векселя акцептантом (ст. 66 УВЗ).
Держатель копії векселя зобов’язаний пред’являти вимогу про:
1) видачу оригіналу векселя особою, в якої він знаходиться (ст. 68 УВЗ).
2. Строки пред’явлення цих вимог залежать від строків платежу за векселем.
В УВЗ передбачено чотири види строків платежу за векселем (ст. 33 УВЗ):
– за пред’явленням;
– у визначений строк від пред’явлення;
– у визначений строк від дати складання;
– на визначену дату.
Векселі, що містять інші строки платежу або передбачають оплату частинами, є недійсними.
За наявності такого негативного юридичного наслідку, питання формулювання у векселі строку платежу вимагає детального аналізу нотаріусів у нотаріальному провадженні щодо вчинення протесту векселя.
Аналіз матеріалів практики засвідчив, що нотаріуси здебільшого правильно застосовують нормативні положення щодо строку платежу за векселем. Але неправильне застосування норм допускається у випадках, коли учасники вексельного обігу використовують свої права на зазначення суттєвих написів на векселі. Нотаріуси вказівки щодо строку оплати на векселі тлумачать як зазначення інших строків. Таке тлумачення норм вексельного законодавства є неправильним, оскільки можливість використання вказівок прямо передбачена в законі і зазначаються вони поряд зі строком платежу.
Наприклад, на векселі зі строком платежу «за пред’явленням» трасант і індосанти можуть зазначати суттєві написи у формі вказівок (ст. 34 УВЗ). За загальним правилом вексель строком платежу «за пред’явленням» повинен бути пред’явлений до платежу протягом одного року від дати його складання, але трасант і індосанти можуть указати коротший строк, наприклад:
– «за пред’явленням протягом шести місяців»;
– «за пред’явленням до (вказати конкретну дату в межах одного року від дати складання)»;
– будь-який інший рівнозначний вислів.
Лише трасант має право вказати більш тривалий строк, наприклад:
– «за пред’явленням протягом двох років»;
– «за пред’явленням до (вказати конкретну дату за межами одного року від дати складання)»;
– будь-який інший рівнозначний вислів.
Також трасант може зазначити, що вексель зі строком платежу «за пред’явленням» не може бути пред’явлений до платежу раніше визначеної дати, наприклад:
– «за пред’явленням, але не раніше (вказати конкретну дату)»;
– «за пред’явленням не раніше (вказати конкретну дату)»;
– «за пред’явленням із (вказати конкретну дату);
– або будь-який інший рівнозначний вислів.
Також неправомірною є практика відмовляти у вчиненні акту про протест векселя, якщо на векселі зазначено не «за пред’явленням», а «по пред’явленню».
Висновок про те, що у векселі вказано не передбачений законом строк платежу є безпідставним, оскільки це лише граматична помилка, яка не перешкоджає нотаріусу зробити однозначний висновок про вид строку платежу за векселем. Така практика є проявом негативного формалізму, що не сумісний із виконанням нотаріусами обов’язку сприяти особам у здійсненні їхніх прав та захисті законних інтересів.
Ще одним важливим аспектом до проблеми формулювання у векселі строку платежу у векселях зі строком платежу «у визначений строк від пред’явлення» і «у визначений строк від дати складання» є можливим використання висловів:
– півмісяця;
– один місяць, два місяці тощо;
– півтора місяці, два з половиною місяці тощо.
Наприклад, «через півмісяця від пред’явлення» і «через два з половиною місяці від складання».
А при зазначені на векселі строку платежу «на визначену дату» допускається

Першому заступнику
Глави Адміністрації
Президента України
Акімовій Ірині Михайлівні
Шановна Ірино Михайлівно!
Нотаріуси України з розумінням ставляться до ініціативи Президента України В. Ф. Януковича щодо скорочення асортименту (переліку) адміністративних послуг, поділяючи нагальну необхідність реформ саме в цій сфері.
Останнім часом занепокоєння колег викликали повідомлення в ЗМІ про доручення Президента України щодо підготовки законодавчих пропозицій з питань врегулювання плати за нотаріальні послуги та скасування «непотрібних» нотаріальних послуг.
Звертаємо Вашу увагу, що вчинення нотаріальних дій не може бути прирівняне до діяльності з надання послуг у ринкових господарських відносинах, так само воно не може бути віднесене і до сфери «адміністративних послуг».
Професійна діяльність нотаріусів здійснюється виключно у сфері юстиції, суворо регламентована законом та перебуває під жорстким контролем Міністерства юстиції України. Підприємництво у сфері нотаріату заборонено законом і нотаріуси позбавлені можливості виконувати будь-яку іншу оплачувану роботу, крім викладацької та наукової (ст. 3 Закону України «Про нотаріат»). Беручи до уваги специфіку нотаріату, ідея про необхідність регулювання «ринку нотаріальних послуг» стоїть в одному ряду з ідеєю регулювання «ринку послуг по збиранню податків», «ринку послуг з правосуддя», «ринку послуг прокурорського нагляду» тощо.
Держава поклала на нотаріат обов’язок посвідчувати права та факти, що мають юридичне значення, з метою надання їм юридичної вірогідності. Приватні нотаріуси суворо дотримуються вимог держави щодо спеціального обладнання приміщень нотаріальних контор та організації нотаріального діловодства, ведення електронних державних реєстрів, безстрокового зберігання архіву нотаріальних документів, що є власністю держави. Дотримання цих суворих вимог потребує серйозних фінансових витрат.
Приватні нотаріуси є самозайнятими особами і самостійно забезпечують заробітком себе та значну кількість осіб, що перебувають з ними в трудових відносинах, більшу частину своїх доходів вони передають у розпорядження держави у вигляді:
– податку на дохід (17% — податок з доходу);
– внеску на державне пенсійне страхування (34,7% — єдиний соціальний внесок);
– ведення державних реєстрів (від 10% до 45% вартості нотаріально дії);
– інших обов’язкових для нотаріуса платежів та витрат.
Крім того, на нотаріусів державою покладено ряд інших додаткових функцій, а саме: проведення фінансового моніторингу правочинів, повідомлення податкових органів про розмір доходів громадян та розмір сплачених податків з доходу. При цьому жодного фінансування зазначених вище функцій з боку держави нотаріат не отримує.
Згідно зі ст. 27 Закону України «Про нотаріат» приватний нотаріус несе повну матеріальну відповідальність за збитки, що виникли з його вини.
Нотаріат України є головним інститутом позасудового захисту цивільних прав у державі і суспільстві, діє на засадах повного самофінансування, суттєво поповнює дохідну частину державного бюджету.
Нотаріальна діяльність не є надрентабельною та наддохідною. Всесвітня криза не обійшла і нотаріат: відсутність активності в банківській сфері, затишшя на ринку нерухомості й землі говорять самі за себе. Порівняно з 2007–2008 рр. так звана «прибутковість» приватної нотаріальної діяльності знизилась у рази, сьогодні вже є непоодинокі випадки припинення нотаріусами нотаріальної діяльності через неможливість самофінансування та утримання додаткових робочих місць.
Саме в цей час особливо виважено слід поставитись до формування тарифної політики в нотаріальній діяльності. Поспішне, непродумане введення тарифів призведе до розвалу існуючої системи нотаріату, відтоку кваліфікованих нотаріальних кадрів, зниження кількості створених ними робочих місць (секретарів, консультантів, помічників), а головне — до втрати поваги до закону, стабільності та захищеності прав держави і приватних прав, і , як наслідок, розвалу системи нотаріату як такої, оскільки сьогодні основний тягар щодо забезпечення всебічного захисту прав держави та приватних прав несе на собі нотаріат України.
Насамкінець варто зауважити, що у 2010 році Міністерством юстиції України розроблено та затверджено Концепцію реформування органів нотаріату України, реалізація якої передбачає системне та послідовне вжиття необхідних заходів щодо регулювання діяльності українського нотаріату відповідно до міжнародних стандартів, досвіду інших держав Латинського нотаріату, у тому числі і з питань встановлення розміру плати (тарифів) за вчинення нотаріальних дій.
Звертаючись до Вас, нотаріат України апелює до мудрості державної влади, яка зацікавлена не допустити підриву сфери цивільного обороту, забезпечення охорони та захисту прав та інтересів громадян і держави, зниження надходжень до бюджету і врешті-решт знищення історично важливого інституту демократичного суспільства, яким є нотаріат України.

З повагою
Голова Секції нотаріусів
Асоціації правників України Володимир Марченко

14 вересня 2011 року

Експертиза цінності документів, утворених у процесі діяльності державної нотаріальної контори чи приватного нотаріуса, проводиться згідно з п. 2.1 Інструкції про порядок передачі нотаріальних документів на тимчасове зберігання до державного нотаріального архіву [1]:
– 1 у поточному діловодстві під час складання номенклатури справ або перегляду чинної номенклатури справ, формування документів у справи й перевірки правильності віднесення документів до справ;
– 2 під час підготовки справ до наступного зберігання в державному нотаріальному архіві.
Експертиза цінності документів здійснюється щорічно відповідальною за діловодство особою державної нотаріальної контори чи приватним нотаріусом під методичним керівництвом державного нотаріального архіву.
Експертиза документів проводиться на підставі номенклатур справ документів із зазначенням строків зберігання. Одночасно перевіряється якість і повнота чинної номенклатури справ, правильність визначення строків зберігання справ, передбачених номенклатурою, відповідно до чинних Переліків, дотримання встановлених правил оформлення документів і формування справ.
Із введенням в дію Переліку типових документів, що створюються

МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ
НАКАЗ
від 26 травня 2009 року № 914/5

ПРО ЗАТВЕРДЖЕННЯ МЕТОДИЧНИХ РЕКОМЕНДАЦІЙ
ЩОДО ДЕРЖАВНОЇ РЕЄСТРАЦІЇ ПРАВ ВЛАСНОСТІ
НА ОБ’ЄКТИ НЕРУХОМОГО МАЙНА НА ПІДСТАВІ РІШЕНЬ СУДІВ
Відповідно до підпункту 31 пункту 4 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14.11.2006 № 1577, наказую:
1. Затвердити Методичні рекомендації щодо державної реєстрації прав власності на об’єкти нерухомого майна на підставі рішень судів.
2. Департаменту цивільного законодавства та підприємництва (І. І. Завальна) довести цей наказ до відома начальників Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади.
3. Начальникам Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі довести цей наказ до відома бюро технічної інвентаризації.
4. Контроль за виконанням цього наказу покласти на заступника Міністра Л. В. Єфіменка.
Міністр М. Оніщук

ЗАТВЕРДЖЕНО
наказом Міністерства юстиції України
від 26 травня 2009 р. № 914/5
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
ЩОДО ДЕРЖАВНОЇ РЕЄСТРАЦІЇ ПРАВ ВЛАСНОСТІ НА ОБ’ЄКТИ НЕРУХОМОГО МАЙНА НА ПІДСТАВІ РІШЕНЬ СУДІВ
I. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
Рішення судів про визнання права власності на об’єкти нерухомого майна, про встановлення факту права власності на об’єкти нерухомого майна, про передачу безхазяйного нерухомого майна до комунальної власності є правовстановлювальними документами, на підставі яких проводиться державна реєстрація прав власності на об’єкти нерухомого майна (пункт 10 додатка 1 до пункту 2.1 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції від 7 лютого 2002 року № 7/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції 18 лютого 2002 року за № 157/6445).
В контексті розгляду цього питання, судове рішення – це вирок, рішення, постанова, ухвала, що ухвалені (постановлені) судами у кримінальних, цивільних, господарських справах, у справах адміністративної юрисдикції та у справах про адміністративні правопорушення, а також судовий наказ, виданий в порядку наказного провадження у цивільних справах (пункт 2 Порядку ведення Єдиного державного реєстру судових рішень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 2006 року № 740).
Конституцією України встановлено, що судові рішення, які набрали законної сили, обов’язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, – і за її межами.
Тимчасовим положенням про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції від 7 лютого 2002 року № 7/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції 18 лютого 2002 року за № 157/6445, встановлено, що забороняється тлумачення прав реєстратором відомостей про заявлені права власності (пункт 3.5). Так, державна реєстрація прав на нерухоме майно має здійснюватися у відповідності до резолютивної частини рішення суду.
II. ДЕРЖАВНА РЕЄСТРАЦІЯ ПРАВ ВЛАСНОСТІ НА НЕРУХОМЕ МАЙНО НА ПІДСТАВІ РІШЕНЬ СУДІВ, ЯКІ УХВАЛЕНІ (ПОСТАНОВЛЕНІ) СУДАМИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
1. Згідно зі статтею 208 Цивільного процесуального кодексу України (далі – Кодекс) судові рішення викладаються у двох формах:
1) ухвали;
2) рішення.
Питання, пов’язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду у випадках, встановлених Кодексом, вирішуються судом шляхом постановлення ухвал.
Судовий розгляд закінчується ухваленням рішення суду.
Таким чином, ухвали постановлені судами першої інстанції вирішують лише процесуальні питання і не є правовстановлювальними документами, на підставі яких проводиться державна реєстрація прав власності на об’єкти нерухомого майна.
У свою чергу, при вирішенні справи по суті суди ухвалюють рішення, і у випадку, якщо ухвалено рішення про визнання прав власності на нерухоме майно, то таке рішення є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності.
2. Кодексом передбачена можливість апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції.
Апеляційний суд ухвалює рішення та постановляє ухвалу (стаття 313 Кодексу). Згідно зі статтею 314 Кодексу, розглянувши справу, апеляційний суд постановляє ухвалу у випадках:
• відхилення апеляційної скарги і залишення рішення суду без змін (в такому випадку, якщо судом першої інстанції ухвалено рішення про визнання права власності на нерухоме майно, то таке рішення є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності на нерухоме майно);
• скасування рішення з направленням справи на новий розгляд (в такому випадку рішення суду першої інстанції, ухвала апеляційного суду не є правовстановлювальними документами, на підставі яких проводиться державна реєстрація прав власності);
• скасування рішення суду із закриттям провадження у справі або залишенням заяви без розгляду (у таких випадках рішення суду першої інстанції, ухвала апеляційного суду не є правовстановлювальними документами, на підставі яких проводиться державна реєстрація прав власності).
Апеляційний суд може скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення або змінити рішення (у випадку скасування рішення суду першої інстанції правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності, є рішення апеляційного суду про визнання права власності на нерухоме майно, а у випадку зміни рішення суду першої інстанції правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності, є те рішення суду, яким визнано право власності).
3. Кодекс передбачає можливість оскарження судових рішень у цивільних справах до Верховного Суду України.
Верховний Суд України розглядає рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також рішення і ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду.
Статтею 360 Кодексу встановлено, що ухвалені Верховним Судом України рішення або постановлені ним ухвали набирають законної сили з моменту їх проголошення і оскарженню не підлягають.
Статтею 344 Кодексу передбачено, що, розглянувши справу, суд касаційної інстанції постановляє ухвалу у разі:
• відхилення касаційної скарги і залишення судових рішень без змін (в такому випадку, якщо Верховний Суд України постановив ухвалу про залишення рішення апеляційного суду без змін, яким визнано право власності на нерухоме майно, то рішення апеляційного суду є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності на нерухоме майно; якщо Верховний Суд України постановив ухвалу про залишення рішення суду першої інстанції без змін, якою визнано право власності на нерухоме майно, то рішення суду першої інстанції є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності на нерухоме майно);
• скасування судових рішень із передачею справи на новий розгляд (в такому випадку рішення суду першої інстанції, апеляційного суду, ухвала Верховного Суду України не є правовстановлювальними документами, на підставі яких проводиться державна реєстрація прав власності);
• скасування судових рішень із закриттям провадження у справі або залишенням заяви без розгляду (у таких випадках рішення суду першої інстанції, апеляційного суду, ухвала Верховного Суду України не є правовстановлювальними документами, на підставі яких проводиться державна реєстрація прав власності);
• скасування судових рішень і залишення в силі судового рішення, що було помилково скасоване апеляційним судом (в такому випадку, правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності, є рішення суду першої інстанції про визнання права власності на нерухоме майно);
Суд касаційної інстанції може скасувати судове рішення і ухвалити нове або змінити рішення (у випадку скасування рішення суду правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності, є рішення Верховного Суду України про визнання права власності на нерухоме майно, а у випадку зміни судового рішення правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності, є те рішення суду, яким визнано право власності).
III. ДЕРЖАВНА РЕЄСТРАЦІЯ ПРАВ ВЛАСНОСТІ НА НЕРУХОМЕ МАЙНО НА ПІДСТАВІ РІШЕНЬ, ЯКІ УХВАЛЕНІ (ПОСТАНОВЛЕНІ) СУДАМИ У ГОСПОДАРСЬКИХ СПРАВАХ
1. Статтею 12 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що господарським судам підвідомчі:
1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім:
• спорів про приватизацію державного житлового фонду;
• спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов;
• спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;
• спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів;
• інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів;
2) справи про банкрутство;
3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції;
4) справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов’язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів (такі справи розглядаються господарським судом за місцезнаходженням господарського товариства згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців (стаття 16).
2. Статтею 45 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що господарські суди здійснюють правосуддя шляхом прийняття обов’язкових до виконання на усій території України рішень, ухвал, постанов.
Згідно зі статтею 82 Господарського процесуального кодексу України при вирішенні господарського спору по суті (задоволення позову, відмова в позові повністю або частково) господарський суд приймає рішення.
Таким чином, рішення про визнання прав власності на нерухоме майно є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності.
Якщо господарський спір не вирішується по суті (відкладення розгляду справи, зупинення, припинення провадження у справі, залишення позову без розгляду тощо), господарський суд виносить ухвалу (стаття 86 Господарського процесуального кодексу України).
Тобто як і у цивільному судочинстві, ухвали, винесені господарськими судами, вирішують лише процесуальні питання і не є правовстановлювальними документами, на підставі яких проводиться державна реєстрація прав власності на об’єкти нерухомого майна.
3. Господарський процесуальний кодекс України передбачає можливість перегляду судових рішень в апеляційному порядку.
Перегляд за апеляційною скаргою або поданням рішення місцевого господарського суду здійснює апеляційний господарський суд (стаття 92).
Відповідно до статті 105 Господарського процесуального кодексу України за наслідками розгляду апеляційної скарги (подання) апеляційний господарський суд приймає постанову. Статтею 103 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що апеляційна інстанція за результатами розгляду апеляційної скарги (подання) має право:
• залишити рішення місцевого господарського суду без змін, а скаргу (подання) без задоволення (в такому випадку, рішення місцевого суду, яким визнано право власності, є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності на нерухоме майно);
• скасувати рішення повністю або частково і прийняти нове рішення (в такому випадку, правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності, є постанова апеляційного суду про визнання права власності на нерухоме майно; якщо рішення, яким визнавалося право власності на нерухоме майно скасовано частково в частині визнання права власності, то таке рішення не є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності, а якщо рішення скасовано частково і прийнято нове рішення про визнання права власності, то рішення суду апеляційної інстанції є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності);
• скасувати рішення повністю або частково і припинити провадження у справі або залишити позов без розгляду повністю або частково (у таких випадках рішення місцевого суду, яким визнавалося право власності, постанова апеляційного суду не є правовстановлювальними документами, на підставі яких проводиться державна реєстрація прав власності);
• змінити рішення (в такому випадку, правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності, є те рішення суду, яким визнається право власності на нерухоме майно).
4. Господарський процесуальний кодекс України передбачає можливість перегляду судових рішень у касаційному порядку.
Статтею 108 ГПК встановлено, що касаційною інстанцією є Вищий господарський суд України, який переглядає за касаційними скаргами (поданнями) рішення місцевого господарського суду, що набрало законної сили, та постанови апеляційного суду.
За наслідками розгляду касаційної скарги (подання) суд приймає постанову (стаття 111-11). Згідно зі статтею 1119 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги (подання) має право:
• залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу (подання) без задоволення (в такому випадку, якщо Вищим господарським судом України прийнято постанову про залишення постанови апеляційного суду без змін, якою визнано право власності на нерухоме майно, то постанова апеляційного суду є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності на нерухоме майно; якщо Вищим господарським судом України прийнято постанову про залишення рішення суду першої інстанції без змін, якою визнано право власності на нерухоме майно, то рішення суду першої інстанції є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності на нерухоме майно);
• скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції повністю або частково і прийняти нове рішення (в такому випадку, якщо Вищим господарським судом України прийнято постанову про визнання права власності на нерухоме майно, то така постанова є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності на нерухоме майно; якщо рішення першої інстанції, яким визнавалося право власності на нерухоме майно скасовано частково в частині визнання права власності на нерухоме майно, то рішення Вищого господарського суду України не є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності, а якщо рішення першої інстанції скасовано частково і Вищим господарським судом України прийнято постанову про визнання права власності, то така постанова є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності);
• скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, якщо суд припустився порушень, передбачених частиною другою статті 111-10 цього Кодексу (в такому випадку рішення суду першої інстанції, постанова апеляційної інстанції, постанова Вищого господарського суду України не є правовстановлювальними документами, на підставі яких проводиться державна реєстрація прав власності);
• скасувати рішення першої інстанції, постанову апеляційної інстанції повністю або частково і припинити провадження у справі чи залишити позов без розгляду повністю або частково (у таких випадках рішення суду першої інстанції, постанови апеляційної інстанції, Вищого господарського суду України не є правовстановлювальними документами, на підставі яких проводиться державна реєстрація прав власності);
• змінити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції (в такому випадку, якщо Вищим господарським судом України прийнято постанову про визнання права власності на нерухоме майно, то така постанова є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності на нерухоме майно);
• залишити в силі одне із раніше прийнятих рішень або постанов (в такому випадку, якщо залишено в силі рішення суду першої інстанції, якою визнано право власності, то таке рішення є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності; якщо залишено в силі постанову апеляційної інстанції, якою визнано право власності, то така постанова є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності).
5. Господарський процесуальний кодекс України передбачає можливість перегляду судових рішень Вищого господарського суду України Верховним Судом України.
Статтею 111-20 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що за результатами розгляду касаційної скарги, касаційного подання Генерального прокурора України на постанову чи ухвалу Вищого господарського суду України ухвалюється постанова Верховного Суду України.
Відповідно до статті 111-18 Господарського процесуального кодексу України Верховний Суд України за результатами розгляду касаційної скарги, касаційного подання Генерального прокурора України на постанову чи ухвалу Вищого господарського суду України має право:
• залишити постанову чи ухвалу без змін, а скаргу (подання) без задоволення (в такому випадку, якщо постановою Верховного Суду України постанову Вищого господарського суду України, якою визнано право власності на нерухоме майно, залишено без змін, то постанова Вищого господарського суду України є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності на нерухоме майно);
• скасувати постанову і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції або скасувати ухвалу і передати справу на розгляд до Вищого господарського суду України (в такому випадку постанова Верховного Суду України, постанова Вищого господарського суду України не є правовстановлювальними документами, на підставі яких проводиться державна реєстрація прав власності);
• скасувати постанову чи ухвалу і припинити провадження у справі (у такому випадку постанова Верховного Суду України, постанова Вищого господарського суду України не є правовстановлювальними документами, на підставі яких проводиться державна реєстрація прав власності).
IV. ДЕЯКІ АСПЕКТИ ЩОДО ДЕРЖАВНОЇ РЕЄСТРАЦІЇ ПРАВ ВЛАСНОСТІ НА НЕРУХОМЕ МАЙНО НА ПІДСТАВІ РІШЕНЬ СУДІВ ЯК ЦИВІЛЬНОГО, ТАК І ГОСПОДАРСЬКОГО СУДОЧИНСТВА
1. Кодексом встановлено, що особливою формою судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги, є судовий наказ (стаття 95).
Тобто в розумінні Кодексу судовий наказ є рішенням суду, оскільки вирішує заяву по суті заявлених вимог. Водночас статтею 103 Кодексу передбачено, що судовий наказ має відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим Законом України «Про виконавче провадження».
Отже, судовий наказ, яким вирішено вимогу щодо права власності на нерухоме майно, є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності.
2. Наказ, передбачений Господарським процесуальним кодексом України, відрізняється за своєю юридичною природою від судового наказу, передбаченого Кодексом.
Згідно зі статтею 116 Господарського процесуального кодексу України виконання рішення господарського суду провадиться на підставі виданого ним наказу, який є виконавчим документом.
Тобто відповідно до положень Господарського процесуального кодексу України наказ видається судом з метою виконання рішення суду.
Таким чином, наказ, передбачений Господарським процесуальним кодексом України, не є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності. В такому випадку правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності, є рішення суду про визнання прав власності на нерухоме майно.
3. Кодексом та Господарським процесуальним кодексом України передбачено, що одним із засобів вирішення спору є мирова угода, яка може стосуватися лише прав і обов’язків сторін щодо предмета спору.
У разі укладення сторонами мирової угоди суд постановляє (виносить) ухвалу про закриття провадження у справі (статті 175, 205 Кодексу та 78, 121 Господарського процесуального кодексу України).
Мирова угода, затверджена ухвалою суду, є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності (пункт 14 додатка 1 до пункту 2.1 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції від 7 лютого 2002 року № 7/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції 18 лютого 2002 року за № 157/6445).
4. Що стосується роз’яснення рішення суду, то згідно зі статтею 221 Кодексу, статтею 89 Господарського процесуального кодексу України якщо рішення суду є незрозумілим для осіб, які брали участь у справі, суд за їхньою заявою постановляє (виносить) ухвалу, в якій роз’яснює своє рішення, не змінюючи при цьому його змісту.
Тобто роз’яснення рішення суду не може змінювати суть рішення суду, вирішувати нові питання та здійснюється судом виключно з метою викладення більш ясно і точно тих частин рішення, розуміння яких викликає труднощі.
Таким чином, виходячи з аналізу норм Кодексу та Господарського процесуального кодексу України, роз’яснення рішення суду не є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності на нерухоме майно.
Крім того суд може з власної ініціативи або за заявою осіб, які беруть участь у справі, виправити допущені у судовому рішенні описки чи арифметичні помилки. Питання про внесення виправлень вирішується в судовому засіданні, про що постановляться (виноситься) ухвала (стаття 219 Кодексу та 89 Господарського процесуального кодексу України).
Отже, «основне» рішення суду, яким визнано право власності, та ухвала суду про виправлення описок чи арифметичних помилок у цьому рішенні є правовстановлювальними документами, на підставі яких проводиться державна реєстрація прав власності. Тобто при подачі документів для державної реєстрації прав власності на нерухоме майно необхідно подавати зазначене рішення суду та ухвалу суду про виправлення описок чи арифметичних помилок у цьому рішенні.
5. Кодексом та Господарським процесуальним кодексом України передбачено, що суд, який ухвалив рішення, може за заявою осіб, що беруть участь у справі, чи з власної ініціативи ухвалити (прийняти) додаткове рішення.
Згідно з Кодексом (пункт 1 частини першої статті 220) та Господарським процесуальним кодексом України (стаття 88) суд має право прийняти додаткове рішення, якщо з якоїсь позовної вимоги, яку було розглянуто в засіданні суду, не ухвалено (не прийнято) рішення.
Крім того, Кодексом встановлено, що додаткове рішення може бути ухвалене у випадку, якщо суд, вирішивши питання про право, не зазначив майно, яке підлягає передачі, або які дії треба виконати (пункт 2 частини першої статті 220).
Отже, додаткове рішення суду про визнання прав власності на нерухоме майно є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності. Таким чином, при подачі документів для державної реєстрації прав власності на нерухоме майно необхідно подавати зазначене додаткове рішення суду разом з «основним» рішенням суду.
V. ДЕЯКІ АСПЕКТИ ЩОДО ДЕРЖАВНОЇ РЕЄСТРАЦІЇ ПРАВ ВЛАСНОСТІ НА НЕРУХОМЕ МАЙНО НА ПІДСТАВІ РІШЕНЬ ТРЕТЕЙСЬКИХ СУДІВ
1. Законом України «Про третейські суди» передбачено, що будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом, юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду.
В контексті розгляду цього питання, третейський суд – це недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та/або юридичних осіб у порядку, встановленому Законом, для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин (абзац другий частини першої статті 2 вказаного Закону).
Звертаємо увагу, що 5 березня 2009 року Верховною Радою України прийнято Закон України № 1076-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо діяльності третейських судів та виконання рішень третейських судів» (набрав чинності 31 березня 2009 року) (далі – Закон), яким внесено зміни та доповнення до Господарського процесуального кодексу України, Закону України «Про виконавче провадження» та Закону України «Про третейські суди».
2. Так, Законом внесено зміни та доповнення, зокрема, до статті 6 Закону України «Про третейські суди», яка встановлює підвідомчість справ третейським судам. Третейські суди в порядку, передбаченому Законом України «Про третейські суди», можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема:
• справ, однією із сторін в яких є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб’єкт під час здійснення ним владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, державна установа чи організація, казенне підприємство (пункт 6);
• справ у спорах щодо нерухомого майна, включаючи земельні ділянки (пункт 7);
• справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення (пункт 8);
• справ, за результатами розгляду яких виконання рішення третейського суду потребуватиме вчинення відповідних дій органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими чи службовими особами та іншими суб’єктами під час здійснення ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 13).
Наведені норми чітко визначають підвідомчість справ третейським судам і виокремлюють винятки (справи), що не можуть бути передані на розгляд третейського суду.
3. Відповідно до частини першої статті 50 Закону України «Про третейські суди» сторони, які передали спір на вирішення третейського суду, зобов’язані добровільно виконати рішення третейського суду, без будь-яких зволікань чи застережень.
Сторони третейського розгляду – це позивач та відповідач. Позивачами є фізичні та юридичні особи, що пред’явили позов про захист своїх порушених чи оспорюваних прав або охоронюваних законом інтересів. Відповідачами є фізичні та юридичні особи, яким пред’явлено позовні вимоги (абзац сьомий частини другої статті 2 зазначеного Закону).
Згідно з пунктом 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону не підлягають примусовому виконанню рішення третейських судів, прийняті до набрання чинності Законом і не виконані на день набрання чинності Законом, у справах, які відповідно до Закону не підвідомчі третейським судам.
Відповідно до пункту 7 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 2 квітня 2009 року № 01-08/194 «Про Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо діяльності третейських судів та виконання рішень третейських судів» після 31 березня 2009 року господарські суди не повинні видавати накази на виконання рішень третейських судів у розглянутих останніми справах, які зазначено в пунктах 1 – 13 статті 6 Закону України «Про третейські суди», в тому числі в тих випадках, коли на час розгляду таких справ вони були підвідомчі третейським судам.
Отже, після 31 березня 2009 року не підлягають виконанню рішення третейських судів, прийняті до набрання чинності Законом і не виконані на день набрання чинності Законом, у справах, які відповідно до Закону не підвідомчі третейським судам.
ВРАХОВУЮЧИ ВИКЛАДЕНЕ, ЗАЗНАЧАЄМО, ЩО РІШЕННЯ ТРЕТЕЙСЬКИХ СУДІВ У СПРАВАХ, ЯКІ ВІДПОВІДНО ДО ЗАКОНУ НЕ ПІДВІДОМЧІ ТРЕТЕЙСЬКИМ СУДАМ, У ТОМУ ЧИСЛІ У СПОРАХ ЩОДО НЕРУХОМОГО МАЙНА, ПРИЙНЯТІ ДО НАБРАННЯ ЧИННОСТІ ЗАКОНОМ І НЕ ВИКОНАНІ ДО 31 БЕРЕЗНЯ 2009 РОКУ (ЗОКРЕМА, НЕ ЗДІЙСНЕНО ДЕРЖАВНОЇ РЕЄСТРАЦІЇ ПРАВ ВЛАСНОСТІ НА НЕРУХОМЕ МАЙНО), НЕ Є ПІДСТАВОЮ ДЛЯ ПРОВЕДЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ РЕЄСТРАЦІЇ ПРАВ ВЛАСНОСТІ НА НЕРУХОМЕ МАЙНО.

МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ
ГОЛОВНЕ УПРАВЛІННЯ ЮСТИЦІЇ У М. КИЄВІ
01001, Україна, м. Київ-1, пров. Музейний, 2-Д
тел.: 270-58-40
07.11.2008 р. № 03-08-1586
Завідувачам Київських державних
нотаріальних контор
Приватним нотаріусам Київського
міського нотаріального округу
Інформаційний лист
щодо надання інформації про вчинені нотаріальні дії та документів органам
Пенсійного фонду України
Головне управління юстиції у м. Києві в зв’язку з надходженням численних усних та письмових запитів приватних нотаріусів Київського міського нотаріального округу щодо надання інформації, що стосується вчинених ними нотаріальних дій, та нотаріально посвідчених документів органам Пенсійного фонду України для перевірки правильності обчислення і сплати збору до Пенсійного фонду України при посвідченні правочинів, пов’язаних з відчуженням нерухомого майна, повідомляє наступне.
Відповідно до п. 9 ст. 1 Закону України «Про збір на обов’язкове державне пенсійне страхування», платниками такого збору є підприємства, установи та організації незалежно від форм власності та фізичні особи, які придбавають нерухоме майно, за винятком державних підприємств, установ і організацій, що придбавають нерухоме майно за рахунок бюджетних коштів, установ та організацій іноземних держав, що користуються імунітетами і привілеями згідно із законами та міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також громадян, які придбавають житло і перебувають у черзі на одержання житла або придбавають житло вперше.
Відповідно до п. 16 ст. 14 Закону України «Про систему оподаткування», такий збір належить до загальнодержавних.
Згідно пп. 2.1.2 п. 2.1 ст. 2 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та цільовими державними державними фондами», до контролюючих органів відносяться органи Пенсійного фонду України — стосовно збору на обов’язкове державне пенсійне страхування. Підпунктом 2.2.1 п. 2.2 ст. 2 зазначеного закону передбачено, що контролюючі органи мають право здійснювати перевірки своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати лише стосовно тих податків і зборів (обов’язкових платежів), які віднесені до їх компетенції цим пунктом.
Пенсійний Фонд України у своєму листі від 19.08.08 № 14639/09-10 надав роз’яснення щодо порядку організації та проведення перевірок.
Так, у даному листі зазначається, що повноваження органів Пенсійного фонду України щодо здійснення контрольних функцій передбачені ст. 64 Закону України від 09.07.2003 № 1058-IV (1058–15) «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» (далі — Закон № 1058-IV) та ст. 2 Закону України від 21.12.2000 № 2181-III (2181–14) «Про порядок погашення зобов’язань платників податків».
Зокрема, органи Пенсійного фонду України мають право, в межах своїх повноважень, проводити планову та, у передбачених законодавством випадках, позапланову перевірку на будь-яких підприємствах, в установах, організаціях, фізичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності бухгалтерських книг, звітів, кошторисів, інших документів, пов’язаних з нарахуванням, обчисленням та сплатою страхових внесків, а також цільового використання його коштів, зокрема підприємствами (об’єднаннями), установами, організаціями (їх філіями, відділеннями та іншими відокремленими підрозділами) незалежно від форм власності, фізичними особами — суб’єктами підприємницької діяльності, які використовують працю найманих працівників, а також здійснюють контроль за справлянням збору на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування з відповідних об’єктів оподаткування, зокрема, з операцій купівлі-продажу валют, ювелірних виробів, відчуження легкових автомобілів.
Пенсійний фонд України у згаданому листі як на підставу призначення та порядок проведення вказаних перевірок посилається на Закон України від 05.04.2007 № 877-V «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності». Цей Закон визначає правові та організаційні засади, основні принципи і порядок здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності, повноваження органів державного нагляду (контролю), їх посадових осіб і права, обов’язки та відповідальність суб’єктів господарювання під час здійснення державного нагляду (контролю). Статтею 2 даного закону визначено сферу його дії, а саме: дія цього Закону поширюється на відносини, пов’язані зі здійсненням державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності.
Згідно зі ст. 3 Господарського кодексу України, під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб’єкти підприємництва — підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність).
Частина друга ст. 3 Закону України «Про нотаріат» передбачає, що нотаріус не може перебувати в штаті інших державних, приватних та громадських підприємств і організацій, займатися підприємницькою і посередницькою діяльністю, а також виконувати іншу оплачувану роботу, крім тієї, яка передбачена абзацом другим статті 4 цього Закону, а також викладацькою і науковою у вільний від роботи час.
Пункт 1. 9 статті 1 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» визначає діяльність приватних нотаріусів як незалежну професійну діяльність.
Крім того, указом Президента України від 23.08.98 № 932/ 98 визначено, що вчинення нотаріальних дій не є підприємницькою діяльністю і не має на меті одержання прибутку.
Таким чином, приватна нотаріальна діяльність не є підприємницькою та не є господарською діяльністю.
Враховуючи наведене, Головне управління юстиції у м. Києві вважає за необхідне звернутись до Пенсійного фонду України із запитом про роз’яснення підстав призначення перевірок приватних нотаріусів з питань правильності обчислення і сплати збору до Пенсійного фонду України при посвідченні правочинів, пов’язаних з відчуженням нерухомого майна, з посиланням на норми чинного законодавства України.
Крім того, статтею 8 Закону України «Про нотаріат» передбачено, що нотаріуси та інші посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, зобов’язані додержувати таємниці цих дій.
Довідки про вчинені нотаріальні дії та документи видаються тільки громадянам та юридичним особам, за дорученням яких або щодо яких вчинялися нотаріальні дії.
На письмову вимогу суду, прокуратури, органів дізнання і слідства довідки про вчинені нотаріальні дії та документи видаються у зв’язку з кримінальними, цивільними або господарськими справами, що знаходяться у їх провадженні.
На письмову вимогу державної податкової інспекції видаються довідки, документи і копії з них, необхідні для визначення правильності стягнення державного мита та цілей оподаткування.
Вказані в частинах першій і шостій цієї статті особи, винні в порушенні таємниці вчинюваних нотаріальних дій, несуть відповідальність у порядку, встановленому законодавством України.
Як вбачається зі змісту даної статті, органи Пенсійного фонду України не належать до осіб, на письмову вимогу яких нотаріусом мають надаватися довідки про вчинені нотаріальні дії, документи, а також інша інформація, пов’язана із вчиненими нотаріальними діями.
Крім того, стаття 5 вказаного Закону чітко регламентує обов’язки нотаріуса, в тому числі щодо зберігання в таємниці відомостей, одержаних ним у зв’язку з вчиненням нотаріальних дій. Нотаріуси зобов’язані здійснювати свої професійні обов’язки відповідно до цього закону і принесеної присяги.
Тому, з урахуванням викладеного, з метою недопущення порушення конституційних прав громадян та порушення названих вимог Закону України «Про нотаріат», що, в свою чергу, може спричинити звернення громадян з позовом про відшкодування збитків в зв’язку з розголошенням таємниці нотаріальних дій, надати інформацію щодо посвідчених договорів купівлі-продажу нерухомого майна та копій платіжних доручень про сплату покупцями збору на обов’язкове державне пенсійне страхування з операцій купівлі-продажу нерухомого майна або надати доступ до нотаріальних документів працівникам Пенсійного фонду не вбачається можливим.
Головне управління юстиції у м. Києві наголошує на недопущенні порушення вимог діючого законодавства та звертає вашу увагу, що відповідно до п. ж) ст. 12 Закону України «Про нотаріат», у разі порушення нотаріусом вимог, передбачених частиною другою статті 3, частиною першою статті 8 та статтею 9 цього Закону, свідоцтво про право на зайняття нотаріальною діяльністю може бути анульоване Міністерством юстиції України.

Начальник Управління нотаріату
Головного управління у м. Києві О. О. Сотнікова
Коментар шеф-редактора
У зв’язку з виходом у світ Інформаційного листа Головного Управління юстиції м. Києва від 07.11.2008 р. № 03-08-1586 щодо надання інформації про вчинені нотаріальні дії та документів органам Пенсійного фонду України приємно відзначити взаємопорозуміння офіційної точки зору та нотаріальної спільноти, які тепер разом стоять на захисті збереження нотаріальної таємниці у випадку спроби проведення перевірок нотаріусів ПФ України щодо процедури сплати громадянами 1 % при посвідченні договорів купівлі-продажу нерухомого майна.
Як шеф-редактор хочу відзначити дійсно велику користь спілкування нотаріусів на платформі сайта WWW.YURRADNIK.COM.UA в розділі «Малий форум» та його високий інтелектуальний рівень. З питання, що розглядається, необхідно відзначити найбільш високу користь узагальнюючого матеріалу позицій нотаріусів, яка до виходу у світ листа ГУЮ м. Києва, що коментується, неодноразово дозволяла нотаріусам зберегти нотаріальну таємницю. Ідеться про «Пам’ятку для нотаріуса», розроблену нашим колегою Ігорем Наявко.
«На ваше повідомлення № 4348/02 від 26.11.2007 р. повідомляю, що відповідно до вимог ч. 2 ст. 32 Конституції України не допускається збір, зберігання, використання й поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом. Ст. 8 Закону України «Про нотаріат» передбачає, що нотаріуси й інші посадові особи, які роблять нотаріальні дії, зобов’язані додержувати таємниці нотаріальних дій. Інформація про здійснення нотаріальних дій може надаватися тільки на письмову вимогу суду, прокуратури, органів слідства у випадку порушення або відкриття цими органами справ. Подібна інформація також може надаватися на вимогу фінансових органів для перевірки сплати державного збору на користь держави.
Відповідно до п. 7 Інструкції про порядок здійснення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України 3 березня 2004 року, серед органів, на вимогу яких нотаріус повинен надати інформацію про зроблені нотаріальні дії, органи Пенсійного фонду України не зазначені.
Посилання на Закон України «Про здійснення контролю за сплатою збору на обов’язкове державне пенсійне страхування» від 21 квітня 1999 року, Закон України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 року є безпідставними, оскільки у вищезгаданих законах передбачена перевірка суб’єктів підприємницької діяльності. Приватний нотаріус не є суб’єктом підприємницької діяльності, а відповідно не є суб’єктом такої перевірки. Про те, що здійснення нотаріальних дій не є підприємницькою діяльністю і не має на меті одержання прибутку, говориться також в Указі Президента від 23 серпня 1998 року № 932 «Про врегулювання діяльності нотаріату на Україні».
Відповідно до вимог п. 7.3.3 Інструкції про порядок вирахування й сплати страхувальниками й застрахованими особами внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування вирахування й сплата збору на обов’язкове державне пенсійне страхування по операціях відчуження автомобілів здійснюються особами, що здобувають на них право власності, а відповідно до п. п. 7.4.1, 7.4.2 вищезгаданої Інструкції платниками по операціях купівлі-продажу нерухомого майна є підприємства, фізичні особи, які можуть бути перевірені органами Пенсійного фонду на предмет його сплати, а не приватні нотаріуси.
Тому з урахуванням викладеного, для того щоб не допустити порушення конституційних прав громадян та порушення вимог названих законодавчих актів України, що, у свою чергу, може спричинити звернення громадян з позовом про відшкодування збитків у зв’язку з розголошенням таємниці нотаріальних дій, надати доступ до нотаріальних документів працівникам Пенсійного фонду я не маю можливості».
P. S. У цьому номері «МЕН» наведено ще ряд проблемних питань застосування окремих, остаточно не врегульованих норм, що регламентують взаємовідносини ПФ та нотаріусів.
І в їх вирішенні ми також сподіваємося на порозуміння на зразок вищенаведеного листа, що коментується.

ОЛЕНА МОРОЗ,
приватний нотаріус Хмельницького міського нотаріального округу
НОВИЙ ЗАКОНОДАВЧИЙ 2013 РІК
(огляд змін у нормативно-правових актах, до яких повинні бути готові нотаріуси з 01.01.2013)
Майже кожен новий рік знаменується для нота­ріусів суттєвими змінами ключових нормативно-правових актів — 2013 рік не стане винятком. Так, з 01.01.2013 набирають чинності зміни до низки нормативно-правових актів, якими у своїй роботі керуються нотаріуси: Цивільного та Земельного кодексів України, Закону України «Про нотаріат», Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» тощо. Ця стаття має на меті узагальнити основні зміни та систематизувати їх таким чином, щоб був зрозумілим порядок підготовки нотаріуса до зустрічі нового законодавчого року. Для більшої зручності та наочної систематизації стаття поділена на відповідні тематичні блоки.
ДЕРЖАВНА РЕЄСТРАЦІЯ ПРАВ НА НЕРУХОМЕ МАЙНО
Найсуттєвішим нововведенням з 1 січня 2013 року буде, звісно, нова для нотаріуса роль державного реєстратора речових прав на нерухоме майно, яка вносить кардинальні зміни в орга­нізацію процесу вчинення нотаріальних дій.
Перелік основних нормативно-правових актів з відповідними змінами, що регулюють порядок державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, прийнятими на час подання статті до друку, є досить значним:
• Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01.07.2004 № 1952-IV;
• Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення та спрощення процедури державної реєстрації земельних ділянок та речових прав на нерухоме майно» від 04.07.2012 № 5037-VI;
• постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень і Порядку надання витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно» від 22.06.2011 № 703;
• постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно» від 26.10.2011 № 1141;
• постанова Кабінету Міністрів України «Про інформаційну взаємодію органу, що здійснює ведення Державного земельного кадастру, та органу державної реєстрації прав» від 22.02.2012 № 118;
• наказ Міністерства юстиції України «Про затвердження Порядку доступу нотаріусів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно» від 02.08.2011 № 1936а/5;
• наказ Міністерства юстиції України «Про впорядкування відносин, пов’язаних із державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 17.04.2012 № 595/5;
• наказ Міністерства юстиції України «Про затвердження форм рішень державного реєстратора прав на нерухоме майно та вимог до їх оформлення» від 26.12.2011 № 3601/5;
• наказ Міністерства юстиції України « Про затвердження зразка та опису печатки державного реєстратора прав на нерухоме майно» від 22.11.2011 № 3360/5;
• наказ Міністерства юстиції України «Про затвердження Порядку передачі документів між органами державної реєстрації прав» від 20.01.2012 № 111/5;
• наказ Міністерства юстиції України «Про затвердження Порядку прийняття і розгляду заяв про внесення змін до запису та заяв про скасування запису Державного реєстру речових прав на нерухоме майно» від 12.12.2011 № 3502/5;
• наказ Міністерства юстиції України «Про затвердження форми та опису відмітки державного реєстратора прав на нерухоме майно на заставній» від 12.12.2011 № 3503/5;
• наказ Міністерства юстиції України «Про затвердження Положення про порядок постачання, зберігання, обліку та звітності витрачання спеціальних бланків документів інформаційної системи Міністерства юстиції України та внесення змін до деяких нормативно-правових актів Міністерства юстиції України» від 14.07.2004 № 67/5;
• наказ Міністерства юстиції «Про затвердження Плану заходів із запровадження системи державної реєстрації прав на нерухоме майно та реалізації Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення та спрощення процедури державної реєстрації земельних ділянок та речових прав на нерухоме майно» від 22.08.2012 № 776/7 (далі — План заходів);
• проект Закону України «Про внесення змін до Декрету Кабінету Міністрів Украї­ни «Про державне мито» щодо ставок за проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно» від 24.10.2012 № 8296-д, прийнятого 20.11.2012.
Далі за текстом статті вже згадувані нормативно-правові акти будуть наводитись лише за їхнім номером (крім Наказу № 776/7).
Крім того, для вивчення суто технічних аспектів роботи Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі — ДРРП) нотаріуси можуть скористатись «Інструкцією користувача. Реєстратор речових прав. Версія 1.5.0» .
У вересні цього року всі нотаріуси мали змогу отримати через реєстр нотаріальних блан­ків оновлення для встановлення учбової версії ДРРП та здійснювати його дослідну експлуатацію. Загалом принципи роботи у цьому реєстрі несуттєво відрізняються від звичних для нотаріусів інших Державних та Єдиних реєстрів. Але при дослідній експлуатації у нота­ріусів виникали й виникають багато питань як практичних, так і теоретичних. Наприклад: як здійснити реєстрацію права власності в ДРРП на ім’я спадкодавця з відкриттям розділу при зверненні спадкоємців за видачею свідоцтва про право на спадщину; чи можна здійснити відкриття розділу, якщо за вчиненням нотаріальної дії (на­приклад, дарування) звернувся лише один співвласник, а відомостей про інших співвласників немає; як максимально повно здійснювати пошук за реєстром перед вчиненням нотаріальної дії та відобразити це в єдиному документі, в тому числі в друкованому вигляді; як здійснювати перенесення та погашення записів зі «старого» реєстру до «нового» тощо.
Варто зазначити,що