У наші дні використання інформаційних технологій не має меж. Віртуальний простір переймає від реального все підряд, у тому числі й злочинність у її нових формах і проявах. Поняття кіберпростору, введеного письменником Вільямом Гібсоном у п’єсі «Le Neuromancer», описує віртуальний простір як такий, в якому циркулюють електронні дані всіх комп’ютерів світу.

Практично кожен чув про кіберзлочинність і, можливо, навіть особисто з нею зіштовхувався. Вона включає в себе різні види злочинів, що здійснюються за допомогою комп’ютера і в мережі Інтернет. Об’єктом кіберзлочинів є персональні дані, банківські рахунки, паролі та інша особиста інформація як фізичних осіб, так і бізнесу, та державного сектора. Кіберзлочинність є загрозою не тільки на національному, але й на світовому рівні.

Комісія з питань кібербезпеки Нотаріальної палати України (далі — Комісія) була створена згідно з резолюцією Позачергового з’їзду нотаріусів, що відбувся 22–23 квітня 2016 року.

Враховуючи чисельні випадки несанкціо­нованого втручання у роботу державних реєстрів шляхом надсилання шкідливого програмного забезпечення на офіційні електронні адреси нотаріусів, що надавало можливість віддаленого керування за допомогою логінів та паролів нотаріусів, і, як наслідок, неправомірно (безпідставно) здійснювати реєстраційні дії, необхідно було терміново вживати заходів, які б допомогли якісно вплинути на інформаційну безпеку у сфері нотаріату. Адже ситуація, що склалась, практично нівелювала гарантії законності діяльності нотаріату як інституції, якій делеговано пріоритетні функції державної реєстрації визначальних прав громадянського суспільства: речових прав на нерухоме майно та гарантій ведення бізнесу.

Так, одним із першочергових завдань було доведення серйозності проблеми до широкого загалу нотаріусів та формування необхідної правової культури дотримання правил інформаційної безпеки при роботі з державними реєстрами. З перших днів роботи Комісія проводила аналітично-методичну роботу тощо з метою реалізації покладених на неї завдань із запобігання кіберзлочинності в діяльності нотаріату України загалом та несанкціонованому втручанню в роботу державних реєстрів зокрема.

Комісією за результатами першого засідання, яке відбулося у травні 2016 року, було розроблено методичні рекомендації, як запобігти несанкціонованому втручанню та які оперативні заходи як юридичні, так і технічні, необхідно вживати у випадку виявлення несанкціонованого втручання. Ці методичні рекомендації були розміщені на офіційному сайті Нотаріальної палати України (далі — НПУ) та направлені до відома та розповсюдження головам територіальних відділень НПУ і передані у НАІС.

Постійно провадиться робота з консолідації потерпілих нотаріусів, відпрацювання єдиної правової позиції, зокрема, здійснюється співпраця з кіберполіцією як в регіонах, так і ГУ Національної поліції, що допомагає об’єднати порушені кримінальні справи за випадками несанкціонованого втручання в державні реєстри в одне провадження та вжити конкретних заходів з відновлення порушених прав у результаті неправомірних реєстраційних дій, а саме накладення арештів в рамках кримінального провадження на майно, яке стало об’єктом злочинного посягання. Також проведено зустрічі з представниками судової влади та сформована позитивна судова практика при розгляді позовних заяв до нотаріусів, що є потерпілими від несанкціонованого втручання, про визнання їх дій неправомірними, а саме про відмову у задоволенні таких позовів.

Останнім часом постає значна кількість питань, пов’язаних із блокуванням доступу нотаріусів до Єдиних та Державних реєстрів інформаційної мережі Міністерства юстиції України.

При цьому наслідки такого блокування не лише суттєво ускладнюють, а часом і унеможливлюють здійснення нотаріусами своєї професійної діяльності, а також створюють проблеми для здійснення і захисту своїх суб’єктивних прав фізичними та юридичними особами.

Однією зі складових вказаної проблеми є колізії в законодавстві, яке регулює нотаріальну та реєстраційну діяльність. Адже сьогодні нотаріуси уповноважені не лише на здійснення нотаріальної діяльності, а також є державними реєстраторами речових та корпоративних прав.

Так, відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» і п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону України  «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань» нотаріуси є державними реєстраторами у відповідних сферах. Отже, кожен нотаріус автоматично стає державним реєстратором, а також автоматично втрачає вказаний статус у разі припинення нотаріальної діяльності.

Зазначені види діяльності незалежно від того, що мають різну правову природу, є взаємо­пов’язаними. Обмеження у можливості провадження одного з них часто унеможливлює провадження й іншого.

Особливої ваги це питання набуває у випадках, коли існує розпочате нотаріальне провадження, яке не може бути завершене реєстраційною дією у зв’язку з блокуванням доступу нотаріуса до державних реєстрів.

Безумовно, вказана проблема є комплексною і складається з багатьох складових. Розглянемо три з них.

По-перше, проблеми виникають у результаті відключення нотаріусів від Єдиного реєстру спеціальних бланків нотаріальних документів у випадку зупинення нотаріальної діяльності за наслідками перевірки їхньої діяльності Міністерством юстиції України (далі — Мін’юст).

Варто зазначити, що зупинення нотаріальної діяльності і відключення нотаріусів від Єдиного реєстру спеціальних бланків нотаріальних документів є одним із видів санкцій, які можуть бути застосовані Мін’юстом чи головним територіальним управлінням юстиції до нотаріуса за наслідками перевірки організації роботи нота­ріусів та дотримання ними порядку вчинення нотаріальних дій і виконання правил нотаріального діловодства.

Повноваження щодо накладення вказаних санкцій передбачені Законом України «Про нотаріат» та деталізовані у Порядку проведення перевірки організації роботи державних нотаріальних контор, державних нотаріальних архівів, організації нотаріальної діяльності приватних нотаріусів, дотримання державними і приватними нотаріусами порядку вчинення нотаріальних дій та виконання правил нотаріального діловодства, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 17.02.2014 № 357/5.

При цьому слід чітко розмежовувати наслідки зазначених санкцій. Так, якщо у разі прийняття рішення про припинення нотаріальної діяльності особа втрачає статус нотаріуса, то зупинення нотаріальної діяльності не призводить до таких наслідків.

Зокрема, відповідно до ч. 6 ст. 29² Закону України «Про нотаріат» приватний нота­ріус, діяльність якого зупинена, за відсутності заміщення його іншим приватним нота­ріусом має право вчиняти окремі нотаріальні дії, зокрема знімати заборону відчуження нерухомого майна та видавати дублікати документів, а для вчинення цих дій нотаріус повинен мати доступ до певних реєстрів.

ЗМІСТ

Загальні положення

Розгляд Міністерством юстиції скарг на дії державних реєстраторів

2.1. Аналіз повноважень Міністерства юстиції у сфері контролю за діяльністю державних реєстраторів та їхня відповідність принципам права

2.2. Аналіз процесуальних аспектів здійснення контролю Міністерством юстиції у сфері державної реєстрації

Здійснення Міністерством юстиції функцій контролю (моніторинг і камеральні перевірки) у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно

3.1. Загальні положення про моніторинг і камеральні перевірки

3.2. Блокування доступу нотаріусів до державного реєстру речових прав як порушення права на здійснення професійної діяльності

3.3. Проведення камеральних перевірок

3.4. Період, за який Міністерство юстиції може проводити моніторинг і камеральні перевірки

3.5. Вплив блокування доступу нотаріусів до державного реєстру речових прав на нерухоме майно на наслідки нотаріального провадження, що було розпочате на момент блокування

Висновки і пропозиції

Відповідно до законодавства України забороняється експлуатація транспортних засобів, що не зареєстровані у підрозділах Державтоінспекції. Тому для кожного авто­власника залишається актуальною проблема реєстрації (перереєстрації) транспортного засобу. У цій статті поговоримо, зокрема, про те, як відбувається державна реєстрація (пере­реєстрація) транспортних засобів в Україні; які документи для цього необхідні і куди слід звертатися, аби зареєструвати свої права.

Нормативно-правові акти

Закон України «Про дорожній рух» (далі — Закон);

постанова Кабінету Міністрів України від 03.11.1998 № 1740 «Про затвердження Порядку сплати збору на обов’язкове державне пенсійне страхування з окремих видів господарських операцій»;

постанова Кабінету Міністрів України від 07.09.1998 № 1388 «Про затвердження Порядку державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів» (далі — Порядок № 1388);

наказ Міністерства внутрішніх справ України від 11.08.2010 № 379 «Про затвердження Інструкції про порядок здійснення підрозділами Державтоінспекції МВС державної реєстрації, перереєстрації та обліку транспортних засобів, оформлення і видачі реєстраційних документів, номерних знаків на них» (далі — Інструкція № 379);

постанова Кабінету Міністрів України від 04.06.2007 № 795 «Про затвердження переліку платних послуг, які надаються підрозділами Міністерства внутрішніх справ та Державної міграційної служби, і розміру плати за їх надання» (далі — Перелік платних послуг № 795);

постанова Кабінету Міністрів України від 26.10.2011 № 1098 «Деякі питання надання підрозділами Міністерства внутрішніх справ та Державної міграційної служби платних послуг» (далі — постанова № 1098);

наказ Міністерства внутрішніх справ від 31.05.2013 № 537 «Про затвердження Інструкції про порядок проведення криміналістичних досліджень транспортних засобів і реєстраційних документів, що їх супроводжують, працівниками Експертної служби МВС України»;

наказ Міністерства внутрішніх справ України від 30.01.2013 № 72 «Про деякі питання діяльності центрів надання послуг, пов’язаних з використанням автотранспортних засобів»;

лист департаменту Державної автомобільної інспекції Міністерства внутрішніх справ України від 04.09.2004 № С-417.

ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ ЗАКОНОДАВЧИХ ЗМІН
щодо поширення правового режиму спільної сумісної власності подружжя на приватизоване майно (житло та земельні ділянки)
Закон України «Про внесення зміни до статті 61 Сімейного кодексу України щодо об’єктів права спільної сумісної власності подружжя» від 11.01.2011 р. № 2913-VI вніс повний дисбаланс у правовідносини, які виникли у громадян України у зв’язку з реалізацією Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» , у правовідносини подружжя, а тим більше в судову та нотаріальну практику, яка склалася до прийняття цих змін.
Так, ст. 61 Сімейного кодексу України (далі — СК України) доповнено частиною п’ятою, а саме: «Об’єктом права спільної сумісної власності подружжя є житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, та земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації».
Пропонуємо здійснити теоретично-правовий аналіз співвідношення положень Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» та внесених до ст. 61 СК України змін.
Однією з підстав набуття права власності громадянами України відповідно до ст. 345 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) є набуття права власності в разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності.
Серед видів приватизації розрізняють приватизацію житлового та земельного фонду як конституційне право кожного громадянина. Відповідно до п. 5 ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» кожний громадянин України має право приватизувати займане ним житло безоплатно в межах номінальної вартості житлового чека або з частковою доплатою один раз.
Приватизація здійснюється шляхом безоплатної передачі громадянам квартир (будинків), кімнат у гуртожитках з розрахунку санітарної норми 21 квадратний метр загальної площі на наймача і кожного члена його сім’ї та додатково 10 квадратних метрів на сім’ю або продажу надлишків загальної площі квартир (будинків) громадянам України, що мешкають в них або перебувають в черзі потребуючих поліпшення житлових умов. Однак зазначені надлишки громадяни могли придбати за рахунок так званих житлових чеків або приватизаційних паперів, які отримувалися всіма громадянами України і використовувалися при приватизації державного житлового фонду або ж для приватизації частки майна державних підприємств, земельного фонду.
Отже, право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду з використанням житлових чеків отримали громадяни України, які постійно проживали в цих квартирах (будинках) або перебували на обліку потребуючих поліпшення житлових умов до введення в дію Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду». Іншими словами, приватизація є спеціальною правовою підставою набуття права власності на державне житло, адже суб’єктом такого набуття може бути не будь-який громадянин України, а лише той, який відповідає вимогам приватизаційного законодавства, а відтак приватизація державного житла є індивідуальним актом його переходу у власність конкретного громадянина.
Передача займаних квартир (будинків, кімнат у гуртожитках) здійснюється у спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім’ї, які постійно мешкають у цій квартирі (будинку, кімнаті у гуртожитку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов’язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку, кімнати у гуртожитку) (п. 2 ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»).
Таким чином, закон чітко визначив, що у випадку приватизації житла виникає або спільна сумісна, або спільна часткова власність членів сім’ї. Звернемо увагу, що в законі не йдеться про спільну сумісну власність подружжя. Це підкріплюється і тим, що законодавець визначив порядок здійснення прав щодо розпорядження приватизованим майном, який за безпосередньою вказівкою регулюється цивільним законодавством (ст. 12 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»).
Якщо проаналізувати зміст поняття «майно, набуте подружжям за час шлюбу», яке вживається у ст. 60 СК України, де передбачено підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя, то доходимо висновку, що сімейне законодавство не розкриває його змісту. О. В. Дзера цілком слушно відзначає, що значення термінів «нажите», «набуте» майно немає допоки свого однозначного тлумачення. Така неоднозначність у розумінні цього терміна не сприяє ефективному застосуванню правових норм на практиці .

ВОЛОДИМИР МАРЧЕНКО,
нотаріус, шеф-редактор науково-практичного журналу «Мала енциклопедія нотаріуса», член Консультативно-методичної ради при Департаменті нотаріату, фінансового моніторингу юридичних послуг та реєстрації адвокатських об’єднань при Міністерстві юстиції України
Про тарифи на електроенергію для нотаріуса
Звертаю увагу колег, що редакція журналу «Мала енциклопедія нотаріуса» не залишає поза увагою «витратне» питання діяльності нотаріуса. Тарифам на електроенергію було присвячено матеріали журналу «Мала енциклопедія нотаріуса» № 6 за 2004 рік, № 3 за 2006, № 6 за 2008 рік, а також це питання було продубльовано в книзі «Коментовані зразки документів (за чинним законодавством)», том 3.
Лист НКРЕ України від 22.04.2011 р. № 900/11/27-11 «Щодо надання роз’яснень (на заміну листа НКРЕ від 28.03.2006 № 01-39-09/1538)» знову привернув увагу до цього питання, яким вперше за багато років регулятор вніс корективи в усталену практику. І це при тому, що фундаментальні нормативні акти не змінилися ні за змістом, ні за сферою застосування.
Для полегшення розуміння проблематики наводжу нижче повний текст цього листа:

Часто особи можуть і не знати про заощадження своїх родичів та кошти, що ті збирають роками з наміром зробити своїм дітям чи онукам подарунок. Отже, спадкування права на вклад (депозит) залишається одним з найбільш проблемних як у доктрині цивільного права, так і в практичному застосуванні.

Оскільки серед науковців цей цивільно-правовий інститут є не до кінця вивченим, визначимо юридичну природу розпорядження вкладом, зробленого на випадок смерті у банківській установі або шляхом визначення цього у заповіті.

Так, В.К. Дроніков вважає, що з моменту смерті вкладника внесок належить третій особі, яка є не спадкоємцем, а лише набувачем вигоди і тому не відповідає за боргами спадкодавця, а прийняття вкладу з умовою видачі його після смерті спадкодавця є договором[1].

Погоджуються з цим й Б.С. Антимонов та К.А. Граве, які зазначають, що це особливий випадок договору на користь третьої особи, який укладається у разі смерті вкладника, а тому право третьої особи на вклад не виникає до його смерті; відтак заява третьої особи про бажання скористатися вкладом за життя вкладника позбавлена юридичного значення[2].

Щодо питання про віднесення розпорядження вкладника банку до заповіту серед науковців існують різні точки зору. Так, В.І. Серебровський розглядає розпорядження щодо вкладів не як заповіт, а як розпорядження на користь третьої особи[3], а С.Я. Фурса стверджує, що законодавець прирівнює заповіт до відповідного розпорядження вкладника банку[4]. Як різновид заповіту розглядає розпорядження правом на вклад і З.В. Ромовська[5], а М.В. Гордон вважає, що заповідальне розпорядження необхідно розглядати як спеціальний вид заповіту[6]. Доцільною є точка зору О.Є. Кухарєва, що розпорядження правом на вклад не можна розглядати як вид заповіту[7] на підставі норми ст. 1247 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) щодо нотаріального засвідчення заповітів. Так, згідно з ч. 3 ст. 1247 ЦК України заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251–1252 ЦК України. При цьому серед посадових і службових осіб, які мають право засвідчувати заповіти, не зазначено посадових осіб банківських установ, які б засвідчували розпорядження вкладників.

Спробуємо проаналізувати спірні й недостатньо врегульовані питання, які виникають при спадкуванні права на вклад у банку (фінансовій установі) та спонукають спадкоємців звертатися до суду з метою захисту своїх спадкових прав.

Зауважимо, що за ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) — це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору[8].

За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Відносно договору банківського рахунку законодавець допускає й таке, що стороною цього договору можуть виступати інші фінансові установи, за виключенням банків.

За ст. 1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку.

Особливістю договору банківського вкладу на користь третьої особи порівняно із загальними положеннями про такий вид зобов’язань, сформульованими у ст. 636 ЦК України, є зазначення особи на ім’я якої зроблений вклад. Тому істотною умовою цього договору є фіксація імені фізичної особи (прізвища, власного імені та по батькові), а у разі якщо вклад зроблено на користь установи, товариства або іншої організації — зазначення найменування юридичної особи. Особа, що укладає договір банківського вкладу на користь іншої особи, реалізує у повному обсязі права вкладника лише до моменту пред’явлення третьою особою до банку першої вимоги, що випливає з прав вкладника, або вираження нею іншим способом наміру скористатися такими правами[9].

Залишається дискусійним питання встановлення права власності на грошові кошти, розміщені на банківському депозитному вкладі за договором банківського вкладу (депозиту), оскільки предмет зазначеного договору до кінця не вивчений, а отже, як і об’єкт цього договору, потребує більш ретельного вивчення.

Цивільно-правовий договір банківського вкладу (депозиту) виникає з приводу передачі вкладником грошової суми (вкладу) банку в національній грошовій одиниці чи іншій валюті.

Готівкові кошти є речами, а тому можуть бути об’єктом права власності. Гроші, що за договором банківського вкладу (депозиту) внесені до банку, зливаються із загальною масою грошей та переходять в його власність. Грошові кошти, що передані вкладником у готівковій формі, приймаються в касі банку та обліковуються на іменному вкладному (депозитному) рахунку. Банк набуває права власності на грошові кошти, тобто на певні матеріальні об’єкти у вигляді купюр і монет відповідного номіналу. У свою чергу банк використовує ці кошти на власний розсуд, здійснюючи активні та пасивні операції.

Безготівкові кошти на банківському депозитному вкладі є не речами, а свідченням зобов’язального права вимоги вкладника до банку.

Відповідно до ст. 190 ЦК України майном як особливим об’єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки. Таким чином, незалежно від підходу до правової природи безготівкових коштів вони у будь-якому випадку включаються до складу майна особи
у розумінні ЦК України. Тому грошова сума (як у готівковій, так і в безготівковій формі), яка була внесена вкладником до банку за договором банківського вкладу (депозиту), на період перебування вкладу в банку належить вкладникові на праві приватної власності[10].

Вкладник має зобов’язальне право вимоги до банку, яке він може передати своєму спадкоємцю, а отже розпорядитися таким правом. Спадкодавець вправі розпорядитися належним йому правом вимоги грошових коштів, які були внесені на підставі договору банківського вкладу (депозиту) або рахунку[11]. Якщо ж розпорядження вкладника міститься в договорі банківського вкладу, досліджуване розпорядження є умовою цього договору, що наближає договір банківського вкладу до договору на користь третьої особи.

Статтею 1228 ЦК України встановлено право вкладника розпорядитися правом на вклад у банку (фінансовій установі) на випадок своєї смерті, склавши заповіт або зробивши відповідне розпорядження банку (фінансовій установі). Тобто законодавець вказує на спеціального суб’єкта права на заповідальне розпорядження — вкладника, відповідно особа, яка не є вкладником, не може робити заповідальних розпоряджень.

Особливостями такого інституту, як заповідальне розпорядження, зазначаютьО.Є. Блінков[12] та А.А. Громов[13], є те, по-перше, що розпорядитися можна лише грошовими коштами, а по-друге, що розпорядження може стосуватися лише грошових коштів, які є на рахунках. Але зазначимо, що не всі права на грошові кошти, що знаходяться в банку (фінансовій установі), можуть бути предметом відповідного розпорядження вкладника. До них не належать грошові кошти, які перебувають у банку на підставі договорів про надання індивідуального банківського сейфа, що охороняється банком (ст. 970 ЦК України), та індивідуального банківського сейфа, що не охороняється банком (ст. 971 ЦК України). Така суттєва відмінність пов’язується з тим, що на підставі вказаних договорів виникають правовідносини зі зберігання. За таких умов спадкодавець може розпорядитися грошима, які знаходяться в індивідуальному сейфі, тільки шляхом посвідчення заповіту у встановленому порядку[14].

Ви можете отримати повну версію статті безкоштовно…

Станислав ПОГРЕБНЯК
– ВЫ ЧЕЛОВЕК ИЛИ АГЕНТ?
(тогда плачу я) (а тогда – Вы)
Кем уплачивается НДФЛ с доходов частных нотариусов*
Как известно, Закон об НДФЛ крайне скуп в части налогообложения нотариусов. Как справедливо отмечается во многих письмах ГНАУ (см., например, письма от 01.06.2005 г. № 5079/K/17-3115 в «Бухгалтере» № 24’2005, с. 12–13, и от 12.03.2010 г. № 2486/6/17-0716, № 5024/7/17-0717), в Законе нет специального раздела, в котором говорилось бы об особенностях налогообложения лиц, осуществляющих независимую профессиональную деятельность, к примеру частную нотариальную деятельность. Тем не менее некоторые особенности крупицами причудливо разбросаны по тексту Закона.
Так, первый раз Закон вспоминает о нотариусах в п. 1.9, где дается определение независимой профессиональной деятельности:
«Независимая профессиональная деятельность – деятельность, состоящая в участии физических лиц в научной, литературной, артистической, художественной, образовательной или преподавательской деятельности, так же как деятельности врачей (в том числе стоматологов, зубных техников), адвокатов, частных нотариусов, аудиторов, бухгалтеров, оценщиков, инженеров или архитекторов и помощников указанных лиц или лиц, занятых религиозной (миссионерской) деятельностью, другой подобной деятельности, при условии что такие лица не являются наемными работниками или субъектами предпринимательской деятельности, которые согласно абзацу второму пункта 1.8 настоящей статьи приравниваются к наемному лицу ».
В свою очередь п. 1.19 Закона относит лицо, осуществляющее независимую профессиональную деятельность, к категории самозанятых лиц.
Затем п. 1.15 и п/п. 8.2.2 Закона признают лицо, осуществляющее независимую профессиональную деятельность (то есть и нотариуса) и использующее наемный труд других физических лиц, налоговым агентом в отношении выплаты заработной платы (других выплат и вознаграждений) таким другим физическим лицам.
Подпункт 6.3.3«е» Закона лишает лицо, имеющее доходы от независимой профессиональной деятельности, права на налоговую социальную льготу.
Ну а п/п. 4.3.25 Закона исключает из налогооблагаемого дохода доход (прибыль), полученный самозанятым лицом от осуществления независимой профессиональной деятельности, если такое лицо избрало специальную (упрощенную) систему налогообложения такого дохода (прибыли) в соответствии с законом. Правда, данная норма в отношении нотариусов является мертвой, поскольку закон не позволяет этой категории плательщиков избрать какую-либо упрощенную систему налогообложения.
К сложным налого-нотариальным вопросам относится, в частности, проблема уплаты НДФЛ с доходов, получаемых нотариусами от юридических лиц и физических лиц – предпринимателей. С доходами, получаемыми от нерезидентов и простых физических лиц, все значительно проще. В силу п/п. 8.2.1 Закона такие доходы должны быть включены в состав общего годового налогооблагаемого дохода, и по этому налогу должна быть представлена годовая декларация.
Итак, существует два возможных варианта обложения доходов, получаемых нотариусами от юридических лиц и физических лиц – предпринимателей: