ІГОР НАЯВКО,
приватний нотаріус Нікопольського міського нотаріального округу
ОСОБЛИВОСТІ ПОСВІДЧЕННЯ ДОВІРЕНОСТЕЙ З ВРАХУВАННЯМ СТАТТІ 1003 ЦИВІЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ
Посвідчення довіреності є однією з найбільш поширених нотаріальних дій, тому не зайвим буде приділити увагу порядку її посвідчення та оформлення.
Довіреність є письмовим документом, що видається однією особою (довірителем) іншій (представнику) для представництва інтересів перед третіми особами. Необхідно дуже виважено підходити до посвідчення довіреності, а також до повноважень, які повірена особа надає представникові, оскільки вчинений останнім правочин створює, змінює і припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє. Відповідно до ч. 1 та абзаців 1, 2 ч. 3 ст. 202 Цивільного кодексу України (далі — ЦК Украї¬ни) правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов’язки лише для особи, яка його вчинила. І саме тому потрібно приділяти особливу увагу тексту такого правочину, як довіреність.
Згідно з Цивільним кодексом Української РСР теорія права розрізняла залежно від обсягу повноважень, що надаються повіреному особою, яку він представляє, два види довіреності:
загальна довіреність;
спеціальна (у тому числі разова) дові¬ре¬ність.
Загальна (так звана генеральна) довіре¬ність уповноважує представника на здійснення правочинів та інших юридичних дій різного характеру. До загальних довіреностей, зокрема, відносились довіреності на розпорядження майном, оформлення будь-яких дозволених законом угод, виконання представницьких функцій в різних органах тощо.
Але з прийняттям ЦК України в 2003 році порядок представництва та суть самих довіреностей кардинально змінились. Чинне законодавство взагалі не передбачає такого поняття, як загальна довіреність. Крім того, потрібно зауважити, що довіреність — це документ, похідний від договору доручення, а відповідно до ст. 1003 ЦК України у договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Дії, які належить вчинити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними.

УКРАЇНА
ДОНЕЦЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
12 січня 2009 р.
Постановлена у нарадчій кімнаті о 14 год. 20 хв.
Донецький окружний адміністративний суд у складі судді – Наумової К. Г
При секретарі судового засідання – Даниленко А. В. 
Розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративну справу
за позовом: А. (м. К. )
до Головного управління юстиції у Д.-й області (м. Д. )
про визнання неправомірними наказу № 414 від 25.06.2002 року, а також дії щодо його виконання та зобов’язання вчинити певні дії за участю сторін: позивач – не з’явився
представник відповідача: Ж. – за дов. № Х від 00.00.0000 року
Ш. – за дов. № Х від 00.00.0000 року

А. (м. К. ) (надалі – Позивач) звернувся до В.-го районного суду м. Д. з позовом до Д.-го обласного управління юстиції (м. Д. ) (надалі – Відповідач) про визнання неправомірними наказу № 414 від 25.06.2002 року, а також дій щодо його виконання та зобов’язання усунути допущені порушення, шляхом скасування спірного наказу та публікування інформації про це в місцевій газеті «З.» і надання відповідної інформації нотаріусам Д.-ої області.
Рішенням В.-го районного суду м. Д. від 08.12.2003 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Д.-ї області від 19.03.2004 року, у задоволенні скарги було відмовлено. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 14.11.2007 року рішення В.-го районного суду м. Д. від 08.12.2003 року та ухвалу апеляційного суду Д.-ї області від 19.03.2004 року скасовано. Справа направлена на новий розгляд по суду першої інстанції.
Ухвалою В.-го районного суду м. Д. від 02.06.2008 року адміністративну справу передано на розгляд до Д.-го окружного адміністративного суду у відповідності до вимог п. 2 ст. 18, 22 КАС України.
18.06.2008 року ухвалою Д.-го окружного адміністративного суду справа прийнята до провадження.
Позивач обґрунтовує позовні вимоги наступним. 25 червня 2002 року відповідач прийняв спірний наказ всупереч Закону України «Про нотаріат». Виконання спірного наказу вимагає від нього здійснення функцій посередника підприємницької діяльності, розголошення таємниці нотаріальних дій. До того ж, призупинення нотаріальної діяльності не передбачене законодавством, а саме, ст. 30 Закону України «Про нотаріат». Позивач вважає, що причини для призупинення його діяльності відсутні, оскільки він не порушив жодної вимоги Закону, а накази і інструкції не можуть мати надзаконну силу. В обґрунтування своїх вимог позивач надав експертний висновок фахівців Національної юридичної академії України ім. Я. Мудрого від 19.05.2008 року щодо відповідності вимогам Закону України «Про нотаріат» інституту призупинення нотаріальної діяльності, висновки якого вказують на те, що зупинення приватної нотаріальної діяльності не відповідає вимогам чинного Закону України «Про нотаріат» і не передбачено його нормами в якості санкції за відповідну протиправну поведінку приватного нотаріуса. Позивач надав до суду клопотання про розгляд справи без його участі.
Відповідач проти позову заперечує посилаючись на наступне. Спірний наказ вважає законним та обґрунтованим. Нотаріальна діяльність позивача була призупинена задля усунення порушень чинного законодавства і виконання роботи по внесенню в електронну базу даних Єдиних реєстрів інформації щодо посвідчених довіреностей, заповітів тощо. Але позивач наказ не виконав, продовжував працювати і в подальшому оскаржив його до суду. Наказ винесений відповідно до пп. 35 п. 4 Положення про Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласні, Київське та Севастопольське міські управління юстиції, затвердженого наказом Міністерства юстиції України № 36/5 від 30.08.2000 року та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України за № 558/4779 від 30.08.2000 року. Відповідач також повідомив, що 05.01.2004 року винесений наказ за № 2-1 про анулювання реєстраційного посвідчення, який винесений на підставі наказу Міністерства юстиції України від
року № 162/5 «Про анулювання свідоцтва про право на заняття нотаріальною діяльністю А.». Рішенням Печерського районного суду м. Києва від
року зазначений наказ визнано правомірним. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 03.02.2005 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
У ході судового розгляду судом встановлено, що згідно наказу Міністерства юстиції України від 25.01.2007 року № 21/5 Д.-ке обласне управління юстиції було ліквідовано. На його базі створене Головне управління юстиції у Д.-ій області, яке є його правонаступником. Ухвалою Д.-го окружного адміністративного суду від 11.07.2008 року здійснено заміну відповідача.
Дослідивши наявні в матеріалах справи докази та заслухавши пояснення представників сторін суд-
ВСТАНОВИВ:
25 червня 2003 року начальник Д.-го обласного управління юстиції видав наказ № 414 «Про зупинення нотаріальної діяльності А.», яким призупинив нотаріальну діяльність позивача терміном на 3 місяця для укладання договору з філією ДП «Держінформюст» та внесення в комп’ютерну базу даних всієї необхідної інформації щодо посвідчених доручень та заповітів. Згідно цього наказу у позивача також вилучили гербову печатку, штампи, реєстр та бланки нотаріальних документів. Відповідач також вказав, що спірний наказ необхідно довести до відома всіх нотаріусів області.
20 липня 2002 року у суспільно-політичній газеті К. «З.» за № 56 (11474) на другій сторінці К. міським управлінням юстиції опублікована до відома жителів міста і району інформація, що нотаріальна діяльність позивача тимчасово призупинена до 25 вересня 2002 року.
Спірний наказ було винесено у зв’язку з тим, що позивач порушує накази Міністерства юстиції щодо Єдиних реєстрів міністерства юстиції. Позивач відмовлявся реєструвати посвідчені доручення у Єдиному реєстрі доручень, посвідчені заповіти в Єдиному реєстрі заповітів та спадкових справ та укласти договір з філією ДП «Держінформюст», чим ускладнив і унеможлив роботу не тільки К.-ї державної нотаріальної контори, а й інших нотаріусів області. Позивачеві неодноразово відповідачем надавався термін для виконання вимог Міністерства юстиції, але позивач не мав наміру усунути порушення. При цьому позивач не вважає свої дії порушенням вимог діючого законодавства.
Позивач не погодився зі спірним наказом та оскаржив його до суду.
23.12.2003 року Міністерство юстиції України своїм наказом № 162/5 анулювало свідоцтво про право на заняття нотаріальною діяльністю позивача (№ 646 від 14.03.1994 року). На підставі вказаного наказу 05.01.2004 року відповідач наказом № 2-1 здійснив анулювання реєстраційного посвідчення позивача № 1 від 25.04.1994 року.
Порядок правового регулювання діяльності нотаріату в Україні встановлено Законом України «Про нотаріат» (надалі – Закон). Згідно ст. 2 Закону правовою основою діяльності нотаріату є Конституція України, цей Закон, інші законодавчі акти України. У відповідності до вимог ст. 5 нотаріус зобов’язаний здійснювати свої професійні обов’язки відповідно до цього Закону і принесеної присяги. Сприяти громадянам і юридичним особам у здійсненні їх прав, інтересів та обов’язків. Зберігати в таємниці відомості, одержані нотаріусом у зв’язку з вчиненням нотаріальних дій тощо.
Згідно Закону нотаріуси здійснюють свою діяльність на підставі свідоцтва про право на заняття нотаріальною діяльністю, яке видається Міністерством юстиції України. Свідоцтво про право на заняття нотаріальною діяльністю може бути анульовано у випадках, передбачених ст. 12 Закону.
Ст. 24 Закону передбачено, що приватна нотаріальна діяльність підлягає реєстрації управліннями юстиції Ради Міністрів Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.
У відповідності до статті 30 Закону зазначено, що приватна нотаріальна діяльність припиняється, а реєстраційне посвідчення анулюється управліннями юстиції Ради Міністрів Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій у випадках:
подання приватним нотаріусом письмового клопотання про припинення своєї діяльності;
анулювання свідоцтва про право на заняття нотаріальною діяльністю;
коли приватний нотаріус не уклав договір службового страхування чи не вніс страхову заставу для забезпечення відшкодування шкоди, передбачену статтею 28 цього Закону, або не поповнив страхову заставу до встановленого розміру;
коли приватний нотаріус без поважних причин не виконує своїх обов’язків протягом двох місяців і не повідомив про це управління юстиції;
невідповідності приватного нотаріуса займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок стану здоров’я, що на тривалий час перешкоджає нотаріальній діяльності.
У відповідності до статті 33 Закону контроль за законністю виконання приватними нотаріусами своїх обов’язків здійснюється Міністерством юстиції України, управліннями юстиції Ради Міністрів Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій. Контроль за здійсненням приватної нотаріальної діяльності позивача здійснював відповідач.
Аналіз норм Закону України «Про нотаріат» свідчить, що приватна нотаріальна діяльність може бути тільки припинена і лише на підставах, викладених у Законі. Інших засобів впливу на діяльність приватних нотаріусів контролюючим органам, у тому числі шляхом призупинення нотаріальної діяльності, Законом не встановлено.
Міністерство юстиції України діє на підставі Положення, яке затверджене Указом Президента України від 30 грудня 1997 року. На підставі п. 6 Положення воно здійснює свою діяльність безпосередньо та через утворені у встановленому порядку головні управління юстиції Міністерства юстиції в Автономній Республіці Крим, обласні, Київське та Севастопольське міські управління юстиції.
Пп. 24 пункту 4 Положення передбачено, що Міністерство юстиції України організовує роботу установ нотаріату, перевіряє їх діяльність і вживає заходів до ії поліпшення, контролює законність вчинення нотаріальних дій державними і приватними нотаріусами, видає та анулює свідоцтва про право на зайняття нотаріальною діяльністю, забезпечує реєстрацію приватної нотаріальної діяльності, організовує виготовлення та контролює використання спеціальних
бланків нотаріальних документів, веде реєстр свідоцтв про право на зайняття нотаріальною діяльністю, визначає кількість приватних нотаріусів у межах нотаріальних округів, затверджує зразки печаток державних і приватних нотаріусів та умови замовлення на їх виготовлення.
Головні управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласні, Київське та Севастопольське міські управління юстиції діють на підставі відповідного Положення, яке затверджено Наказом Міністерства юстиції України 30.08.2000 р. № 36/5 та зареєстровано в Міністерстві юстиції України 30 серпня 2000 року за № 558/4779. Пп. 35 п. 4 вказаного Положення передбачено, що зазначені управління юстиції і відповідач у тому числі, можуть призупиняти діяльність нотаріусів, готувати обґрунтовані подання на розгляд Мін’юсту України щодо анулювання свідоцтва про право на заняття нотаріальною діяльністю.
Суд не приймає посилання відповідача на приписи вказаного Положення, з огляду на наступне.
Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно п. 14 статті 92 Конституції України виключно законами України визначається організація і діяльність органів нотаріату.
З огляду на викладене, відповідач повинен діяти у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Органам юстиції Законом у редакції, яка діяла на період спірних правовідносин (винесення спірного наказу), не передбачено такого способу впливу на діяльність приватних нотаріусів, як призупинення їх нотаріальної діяльності.
Вищий адміністративний суд України, який розглядав цю справу у якості касаційної інстанції, своєю ухвалою від 14.11.2007 року визначив, що наведений у ст. 30 Закону перелік підстав для припинення приватної нотаріальної діяльності є виключним і розширеному тлумаченню не підлягає. Крім того. Законом не передбачено взагалі такого виду припинення приватної нотаріальної діяльності, як тимчасове припинення (призупинення) такої діяльності.
Згідно п. 5 ст. 227 Кодексу адміністративного судочинства України висновки Вищого адміністративного суду України і мотиви, з яких скасовані рішення, є обов’язковими для суду першої чи апеляційної інстанції при розгляді справи.
Відповідно до п. 1 ст. 9 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Враховуючи наведене, наказ начальника Донецького обласного управління юстиції від 25 червня 2003 року № 414 «Про зупинення нотаріальної діяльності А.» та дії щодо його виконання не можуть вважатися законними, відповідно позовні вимоги про визнання протиправними цього наказу, а також дій щодо його виконання підлягають задоволенню.
Суд також звертає увагу на те, що Законом України «Про нотаріат» та Положенням про Головні управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласні, Київське та Севастопольське міські управління юстиції не передбачені повноваження відповідача щодо самостійного скасування своїх наказів.
У відповідності до п. 2 ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.
На підставі викладеного та враховуючи необхідність повного захисту прав, свобод та інтересів позивача, суд вважає можливим вийти за межі позовних вимог та скасувати наказ начальника Д.-го обласного управління юстиції № 414 від 25.06.2002 року.
Згідно ст. 162 КАС України у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про: визнання протиправними рішення суб’єкта владних повноважень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і про скасування або визнання не чинним рішення чи окремих його положень, про поворот виконання цього рішення чи окремих його положень із зазначенням способу його здійснення.
Враховуючи те, що спірний наказ був опублікований у суспільно-політичній газеті К.-ни «З.», поновлення порушеного права повивача в такому випадку можливо таким же способом, яким таке право було порушено, тобто шляхом опублікування у суспільно-політичній газеті К.-ни «З.» інформації про скасування наказу № 414 від 25.06.2002 року.
З огляду на зазначене позовні вимоги щодо зобов’язання відповідача опублікувати інформацію про скасування наказу № 414 від 25.06.2002 року в місцевій газеті «З.» та надання відповідної Інформації нотаріусам Д.-ї області також підлягають задоволенню.
Згідно ст. 94 КАС України якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб’єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України (або відповідного місцевого бюджету, якщо іншою стороною був орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа).
Враховуючи викладене та керуючись Законом України «Про нотаріат», ст. ст. 2, 7-12, 69-72, 87-98, 122-163, 254, Кодексу адміністративного судочинства, суд-
ПОСТАНОВИВ:
Позов задовольнити,
Визнати протиправним та скасувати наказ начальника Д.-го обласного управління юстиції № 414 від 25.06.2002 року «Про зупинення нотаріальної діяльності А.».
Визнати протиправними дії Д.-го обласного управління юстиції щодо виконання наказу начальника Д.-го обласного управління юстиції № 414 від 25.06.2002 року «Про зупинення нотаріальної діяльності А.».
Зобов’язати Головне управління юстиції в Д.-ій області опублікувати інформацію про скасування наказу № 414 від 25.06.2002 року в місцевій газеті «З.» та надати відповідну інформацію нотаріусам Д.-ї області.
Стягнути з коштів Державного бюджету України на користь А. витрати по сплаті судового збору у сумі З грн. 40 коп.
Зазначена постанова може бути оскаржена до Д.-го апеляційного адміністративного суду.
Дана постанова суду набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, встановленого КАС України, якщо таку заяву не було подано.
У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.
Якщо строк апеляційного оскарження буде поновлено, то вважається, що постанова суду не набрала законної сили.
Заява про апеляційне оскарження постанови подається протягом десяти днів з дня її проголошення, а в разі складення постанови у повному обсязі відповідно до статті 160 КАС України – з дня складення в повному обсязі. Апеляційна скарга на постанову подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження.
Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.
Заява про апеляційне оскарження чи апеляційна скарга, подані після закінчення строків, встановлених цією статтею, залишаються без розгляду, якщо суд апеляційної інстанції за заявою особи, яка їх подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється ухвала.
Заява та скарга подається на ім’я Д.-го апеляційного адміністративного суду через Д.-го окружного адміністративного суду.
Постанову підписано 19 січня 2009 р.
Суддя К. Г. Наумова

Ви можете отримати повну версію статті безкоштовно….

Принцип свободи заповіту є основою спадкового права, тому потребує дослідження не тільки в аспекті його змістовного наповнення, а й розробки певних засобів правової охорони.

У цивільному праві поняття заповіту є багатозначним: воно розглядається і як правочин, і як вид та підстава спадкування, і як розпорядження фізичної особи на випадок смерті. Багатозначність заповіту зумовлює необхідність дослідження різних теоретичних і практичних аспектів цього правового явища. Законодавець визначає заповіт як особисте розпорядження фізичної особи, зроблене нею на випадок своєї смерті (ч. 1 ст. 1233 ЦК України). Таким чином, є очевидним, що легальне визначення заповіту відображає лише один бік цього правового явища. Привертає увагу й та обставина, що термін розпорядження використано у контексті закону щодо заповіту в різних значеннях: і як сам заповіт (ч. 1 ст. 1233 ЦК України), і як певні самостійні складові заповіту (ст. 1240 ЦК України), і як певні схожі з ним конструкції (наприклад, розпорядження вкладника банку чи іншої установи за ст. 1228 ЦК України). Це свідчить про їх певний логічний зв’язок.

Проаналізуємо заповіт у всіх визначених напрямках.

Як правочин заповіт характеризується тим, що є одностороннім, тобто учиняється стороною, яка зазвичай представлена однією особою, за винятком спільного заповіту подружжя (ст. 1243 ЦК України), в якому спадкодавець представлений двома особами — дружиною і чоловіком. Заповіт є правочином майнового характеру, тобто його змістом є розпорядження майном і майновими правами, зроблене заповідачем. Така ознака у положеннях ЦК України не знайшла свого відображення, однак випливає з природи заповіту. Ще з часів римського права заповіт розглядався як розпорядження щодо майна. Так само його визначали і всі подальші кодифікації цивільного законодавства. Наприклад, розробники проекту Цивільного уложення Російської імперії (кін. XIX — поч. XX ст.) вказували, що майнові розпорядження зазвичай складали найбільш істотний компонент змісту заповіту. Між тим, включення до заповіту різного роду немайнових розпоряджень не робило само по собі заповіт недійсним[1]. Ці твердження справедливі і для сучасного цивільного права України: на сьогоднішній день заповіт, який містить лише розпорядження немайнового характеру, також має право на існування. Про можливість включення до заповіту розпоряджень немайнового характеру свідчать окремі положення цивільного законодавства України, зокрема ст. 1240 ЦК України, за якою заповідач може зобов’язати спадкоємця до вчинення певних дій немайнового характеру, а саме щодо розпорядження особистими паперами, визначення місця і форми здійснення ритуалу поховання.

Навіть аналіз легального визначення заповіту не в повній мірі співвідноситься з визначенням правочину за ч. 1 ст. 202 ЦК України, а це дозволяє говорити, що заповіт наповнений певною специфікою. Він посідає особливе місце серед юридичних фактів, інакше кажучи правочин sui generis.

Суб’єктом заповіту може бути тільки фізична особа з повною цивільною дієздатністю, тобто особи обмежені в цивільній дієздатності або ж визнані судом недієздатними права на заповіт не мають.

Так, рішенням Гагарінського районного суду м. Севастополя від 24.05.2005, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Севастополя від 01.12.2005, задоволено позов С. та визнано недійсним заповіт складений 11.05.2004 І. на користь І-ва, оскільки на момент складення заповіту спадкодавець був недієздатним згідно з рішенням Гагарінського районного суду м. Севастополя від 17.03.2004.

Ви можете отримати повну версію статті безкоштовно

Ви можете отримати повну версію статті безкоштовно……

Начальнику

Державної податкової

інспекції в м. _____________

25 листопада 2014 року мною було отримано лист ОДПІ Головного управління Міндоходів у ХХХ області від 18.11.2014 № 1018/01.22 про надання мною, приватним нотаріусом міського нотаріального округу, пояснень та належним чином завірених копій документів, пов’язаних з обчисленням суми чистого оподатковуваного доходу, суми доходу, на яку нараховується єдиний внесок у розрізі місяців у період з 01.01.2013 по 21.12.2013.

І. Щодо надання пояснень

Нормативно­правовим документом, що визначає правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, є Закон України від 08.07.2010 № 2464­VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» (далі — Закон № 2464).

Відповідно до ст. 1 Закону № 2464:

єдиний внесок на загальнообов’язкове державне соціальне страхування (далі — єдиний внесок) — консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов’язкового державного соціального страхування в обов’яз­ковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб та членів їхніх сімей на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов’язково­го державного соціального страхування (п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону);

максимальна величина бази нарахування єдиного внеску — максимальна сума дохо­ду застрахованої особи, що дорівнює сімнадцяти розмірам прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом, на яку нараховується єдиний вне­сок (п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону);

мінімальний страховий внесок — сума єдиного внеску, що визначається розрахун­ково як добуток мінімального розміру заробітної плати на розмір внеску, встановлений законом на місяць, за який нараховується заробітна плата (дохід), та підлягає сплаті щомісяця (п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону);

платник єдиного внеску — фізичні особи, які забезпечують себе роботою самостійно, та фізичні особи, які використовують працю інших осіб на умовах трудового договору (п. 5 ч. 1 ст. 4 Закону).

Стаття 8 Закону № 2464 визначає: по­перше, єдиний внесок не входить до системи оподаткування; по­друге, порядок нарахування, обчислення і сплати єдиного внеску визначається цим Законом, в частині адміністрування — Податковим кодексом України (далі — ПКУ), та прийнятими відповідно до них нормативно­правовими актами центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику. Виключно Законом № 2464 визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов’язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та ве­денням обліку єдиного внеску (п. 2 ст. 2 Закону).

Статтею 9 Закону № 2464 визначено порядок обчислення і сплати єдиного внеску:

«Платники єдиного внеску, зазначені у пункті 5 частини першої статті 4 Закону, зобов’язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний рік, до 1 травня наступного року.

Періодом, за який платники єдиного внеску подають звітність до органу доходів і зборів (звітним періодом), є календарний місяць, крім платників, зазначених у пунк­тах 4 і 5 частини першої статті 4 Закону № 2464, для яких звітним періодом є кален­дарний рік».

На підставі ст. 6 Закону № 2464 було видано наказ Міністерства доходів та зборів від 09.09.2013 № 454 «Про затвердження Порядку формування та подання страхувальниками звіту щодо сум нарахованого єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування», в п. 3.4 якого зазначено:

НАУКОВО-ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
ЩОДО ВЧИНЕННЯ ПРАВОЧИНІВ ОСОБАМИ, ЯКІ ПЕРЕБУВАЮТЬ
У ФАКТИЧНИХ ШЛЮБНИХ ВІДНОСИНАХ
У статті 74 Сімейного кодексу України (далі — СК України) вперше за багато років надається правова оболонка відносинам, які зазвичай характеризуються як «фактичні шлюбні відносини» або «фактичний шлюб». При цьому закон уникає вказаних словосполучень і застосовує таке визначення як «жінка та чоловік, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі». Логіка такого підходу зрозуміла лише після ознайомлення з позицією авторки коментарю до нового Сімейного кодексу України Ромовської З. В., яка, зокрема, пояснила, що зареєстрований шлюб та відносини чоловіка та жінки, які проживають однією сім’єю без реєстрації шлюбу, — це дві форми організації сімейного життя. Особи, які проживають однією сім’єю без реєстрації шлюбу, набувають права не як подружжя, а як члени сім’ї . Очевидно, для того щоб навіть термінологічно розмежувати два види відносин, у СК України і не було закладено поняття «фактичний шлюб».
Юридичні терміни мають бути чіткими, стислими і, водночас, ємними за змістом. Тому можна впевнено сказати, що термінологічне словосполучення «жінка та чоловік, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі» не приживеться у вітчизняному правознавстві. Воно занадто складне та словесно об’ємне. По суті, вже сьогодні в науці та на практиці застосовується поняття «фактичний шлюб», і підтримується думка про необхідність уведення його до законодавства.
Це б також надало змогу уникнути використання хибного терміна «цивільний шлюб», який протягом десятиліть застосовується широким загалом. Фахівцям відомо, що «цивільним» у повному розумінні цього слова є саме зареєстрований шлюб. Свого часу цивільним (світським) визначався шлюб, зареєстрований відповідними державними органами, на відміну від церковного шлюбу. Враховуючи те, що в новому СК України, по суті, законодавчо визнаються фактичні шлюбні відносини, немає підстав уникати терміна «фактичний шлюб» та намагатися його штучно завуалювати іншими словосполученнями.
Фактичні шлюбні відносини — це шлюбні за своєю суттю відносини, які не мають лише необхідної формалізації (державної реєстрації). Ці відносини відзначаються серйозністю намірів сторін і спрямовані на тривале співжиття жінки та чоловіка. Загальними ознаками фактичних шлюбних відносин зазвичай уважають: а) співжиття жінки та чоловіка; б) взаємну матеріальну допомогу та підтримку; в) взаємне визнання та виявлення подружніх відносин перед третіми особами; г) можливо, спільне виховання дітей; ґ) інші обставини, що свідчать про проживання жінки та чоловіка однією сім’єю.
Важливим є питання щодо строку спільного проживання фактичного подружжя. З аналізу норм чинного законодавства слід дійти висновку, що визнання певних відносин як відносин фактичного подружжя не залежить від часу, протягом якого сторони проживали однією сім’єю. Нерідко фахівці пов’язують тривалість цих відносин із певними строками у п’ять, сім, десять років, намагаючись проводити паралелі з тими чи іншими строками, що закріплені в СК України. Це неправильно. Наразі СК України не визначає часу, сплив якого свідчив би про існування фактичного шлюбу.
Зазвичай визначення факту існування фактичних шлюбних відносин установлюється вже тоді, коли сторони прожили певний час однією сім’єю. Унаслідок цього «накопичуються» об’єктивні свідчення єдності спільного життя — особи спільно купують майно, спілкуються з родичами та друзями, демонструють свої серйозні відносини стороннім особам, виховують дітей тощо. Якщо виникає спір і необхідність установлення факту проживання жінки та чоловіка однією сім’єю, це питання вирішується судом з урахуванням усіх обставин конкретної справи.
Слід відзначити принципово важливий момент.
«Ставлення» до фактичного подружжя в різних галузях законодавства є різним. Існують три основні підходи:

І. Пропозиції стосовно внесення змін до нормативних актів
стосовно використання бланків для нотаріальних дій
1. Внести зміни до Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України
22-1. Нотаріус перевіряє справжність кожного аркуша документа, який викладений на спеціальних бланках нотаріальних документів та подається для вчинення нотаріальних дій, за допомогою Єдиного реєстру спеціальних бланків нотаріальних документів у порядку, передбаченому Положенням про порядок постачання, зберігання, обліку та звітності витрачання спеціальних бланків нотаріальних документів.

На примірнику документа або його копії, що залишається у справах державної нотаріальної контори чи в приватного нотаріуса, робиться відмітка про перевірку справжності спеціального бланка нотаріального документа за даними Єдиного реєстру спеціальних бланків нотаріальних документів з обов’язковим зазначенням часу, дати та ідентифікаційного номера перевірки.
22-1. Нотаріус перевіряє справжність кожного аркуша документа, який викладений на спеціальних бланках нотаріальних документів та подається для вчинення нотаріальних дій, за допомогою Єдиного реєстру спеціальних бланків нотаріальних документів у порядку, передбаченому Положенням про порядок постачання, зберігання, обліку та звітності витрачання спеціальних бланків нотаріальних документів.
Нотаріус має право не перевіряти справжність аркушів документів, викладених на бланку, якщо даний документ раніше виготовлений цим же нотаріусом.
На примірнику документа або його копії, що залишається у справах державної нотаріальної контори чи в приватного нотаріуса, робиться відмітка про перевірку справжності спеціального бланка нотаріального документа за даними Єдиного реєстру спеціальних бланків нотаріальних документів з обов’язковим зазначенням часу, дати та ідентифікаційного номера перевірки.

2. Внести зміни до

ОЛЕНА ЧУЄВА,
приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу, член Консультативно-методичної ради при Департаменті нотаріату, банкрутства та функціонування центрального засвідчувального органу Міністерства юстиції України
ПРАКТИЧНІ ПИТАННЯ СПАДКОВОГО ПРАВА
У 2002 році вироком суду присуджено відшкодування моральної шкоди гр. О за те, що вбили його сина, але тоді не було з кого стягати, бо засуджений відбував покарання і не працював. Тепер він вийшов, влаштувався на роботу, але гр. О недавно помер, а присуджена йому моральна шкода не відшкодована. Чи може нотаріус видати свідоцтво про право на спадщину на ці кошти?
Так, може. Відповідно до ч. 3 ст. 1230 Цивільного кодексу України до спадкоємця переходить право на відшкодування моральної шкоди, яке було присуджено судом спадкодавцеві за його життя. Про правильність цього твердження також свідчить п. 27 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27.02.2009 р. № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи».