За результатами правової експертизи наказу Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства від 4 вересня 2006 року N 296 «Про затвердження Методичних рекомендацій щодо встановлення порядку розміщення малих архітектурних форм для здійснення підприємницької діяльності», проведеної Міністерством юстиції України, наказую:
1. Скасувати наказ Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства від 4 вересня 2006 року N 296 «Про затвердження Методичних рекомендацій щодо встановлення порядку розміщення малих архітектурних форм для здійснення підприємницької діяльності».
2. Управлінню планування та забудови територій (Піддубна І. Г.) у тижневий термін:
2.1. Надіслати копію цього наказу до Міністерства юстиції України.
2.2. Відкликати з місць застосування наказу Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства від 4 вересня 2006 року N 296 «Про затвердження методичних рекомендацій щодо встановлення порядку розміщення малих архітектурних форм для здійснення підприємницької діяльності».
2.3. Підготувати Методичні рекомендації щодо встановлення порядку розміщення малих архітектурних форм для здійснення підприємницької діяльності для розгляду на засіданні Колегії Мінрегіонбуду.
3. Контроль за виконанням цього наказу покласти на заступника Міністра В. А. Негоду.

Т. в. о. Міністра А. В. Беркута

Відмовлено у порушенні провадження з перегляду
ухвалою Судової палати у господарських справах
Верховного Суду України
від 9 листопада 2006 року
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: головуючого Подоляк О. А., суддів: Кочерової Н. О., Рибака В. В., розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ВАТ «Ржищівський завод продтоварів» на постанову від 13.06.2006 р. Київського апеляційного господарського суду у справі N 41/102 за позовом ВАТ «Ржищівський завод продтоварів» (надалі — Завод) до ТОВ «Будсервіс» (надалі — Товариство); підприємця [...] (надалі — Підприємець) про визнання договору недійсним, за участю представників: від позивача — [...], від відповідача-1 — [...], від відповідача-2 — [...], в судовому засіданні 06.09.2006 р. оголошувалась перерва для підготовки повного тексту постанови, встановив:
В грудні 2005 р. Завод звернувся до суду з позовом про визнання недійсним договору оренди N 03 від 16.10.2004 р., укладеного між Підприємцем (орендодавець) та Товариством (орендар), мотивуючи вимоги ст. ст. 180, 207 ГК України, ст. ст. 11, 16, 203, 215, 799 ЦК України.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що в порушення ч. 2 ст. 799 ЦК України договір оренди за участю фізичної особи — підприємця не посвідчений нотаріально; договір оренди не містить всіх істотних умов, зокрема, строку дії договору.
Товариство та Підприємець проти задоволення вимог заперечували з мотивів відповідності договору оренди N 03 від 16.10.2004 р. вимогам законодавства.
Рішенням господарського суду міста Києва від 17.03.2006 р. (суддя Пилипенко О. Є.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 13.06.2006 р. (судді: Губенко Н. М., Барицька Т. Л., Ропій Л. М.), в позові відмовлено з підстав необґрунтованості та неправомірності позовних вимог.
Не погоджуючись з постановою, Завод звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить рішення і постанову скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позову, мотивуючи скаргу порушенням і неправильним застосуванням судами норм матеріального та процесуального права.
В судовому засіданні 06.09.2006 р. оскаржувачем заявлено клопотання про оголошення повного тексту постанови суду касаційної інстанції, у зв’язку з чим судом оголошувалась перерва.
Заслухавши пояснення представників сторін, розглянувши матеріали справи, оцінивши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України прийшла до висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи із наступного.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами, 16.10.2004 р. між Підприємцем (орендодавець) та Товариством (орендар) укладено договір оренди автомобіля КАМАЗ і причепа (надалі — Договір оренди), відповідно до умов якого орендодавець передав в тимчасове користування орендарю транспортні засоби: автомобіль марки КАМАЗ-5410, реєстраційний N АА 2617 АМ, рік випуску — 1992, колір — білий, сідловий тягач, тех. талон КІС N 952626; причіп бортовий марки — ЧМЗАП 9399, реєстраційний N АА 2812 XX, рік випуску — 1992, колір — червоний, тех. талон КІС N 952621.
Відповідно до п. 3.1 Договору оренди останній укладено на термін з 16.10.2004 р. до 16.09.2005 р. Термін дії договору може бути змінений за погодженням сторін.
Додатковою угодою від 16.09.2005 р. до Договору оренди термін дії договору продовжено до 31.07.2006 р.
В 2005 році сталося ДТП, внаслідок якого вказані транспортні засоби, що знаходилися в оренді у Товариства, зазнали ушкоджень, у зв’язку із чим останнє, з посиланням на Договір оренди, звернулось до суду із позовом до Заводу про відшкодування шкоди.
Судами встановлено, що орендодавцем за Договором оренди є фізична особа — підприємець.
Згідно ч. 2 ст. 799 ЦК України договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.
Водночас, відповідно до ч. 2 ст. 9 ЦК України законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання.
Господарський кодекс України визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання (ст. 1 ГК України).
Відповідно до ст. ст. 2, 55 ГК України учасниками відносин у сфері господарювання є, зокрема, суб’єкти господарювання — учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов’язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. Суб’єктами господарювання є, зокрема, господарські організації — юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку; громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.
В силу положень ст. 3 ГК України під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб’єкти підприємництва — підприємцями. Майнові та інші відносини, що виникають між суб’єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності, є господарсько-виробничими відносинами.
Стаття 4 ГК України розмежовує відносини у сфері господарювання з іншими видами відносин, зазначаючи, що не є предметом регулювання цього кодексу майнові та особисті немайнові відносини, що регулюються Цивільним кодексом України, одночасно вказуючи при цьому, що особливості регулювання майнових відносин суб’єктів господарювання визначаються саме Господарським кодексом України.
Відповідно до ст. 2 ЦК України учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи.
Стаття 24 ЦК України встановлює, що фізичною особою як учасником цивільних відносин визнається людина, яка набуває цивільної правоздатності у момент її народження (ст. 25 ЦК України). Цивільна дієздатність фізичної особи визначається її здатністю усвідомлювати свої дії та керувати ними, у окремих випадках, вона обумовлена необхідністю досягнення людиною певного віку, але у будь-якому випадку вона не залежить від інших організаційних або формальних чинників, таких як її реєстрація у компетентних державних органах тощо (ст. 30 ЦК України).
Згідно ст. 80 ЦК України юридичною особою є організація, створена та зареєстрована у встановленому законом порядку. Цивільна правоздатність та дієздатність юридичної особи, виникають з моменту її створення і припиняються з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення (ст. 91 ЦК України). Юридична особа вважається створеною з моменту її державної реєстрації. Дані державної реєстрації включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення (ст. 89 ЦК України).
Поряд з цим, Цивільний кодекс України (ст. 50) передбачає право фізичної особи на здійснення нею підприємницької діяльності, не забороненої законом. Фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом. Інформація про державну реєстрацію фізичних осіб — підприємців є відкритою.
Згідно ч. 1 ст. 128 ГК України громадянин визнається суб’єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.
У господарських відносинах фізичні особи — підприємці приймають участь перш за все як підприємці, а не як фізичні особи, та лише на підставі їх реєстрації і внесення відомостей про них до єдиного державного реєстру.
Набуття [...] статусу суб’єкта підприємницької діяльності (фізичної особи — підприємця) підтверджується копіями свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи — підприємця від 06.10.2004 р. та довідки Головного управління статистики у м. Києві N 2100.
Частиною 2 ст. 128 ГК України передбачено, що громадянин-підприємець відповідає за своїми зобов’язаннями усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення.
Відповідно до ст. 52 ЦК України фізична особа — підприємець відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.
Під час здійснення господарської діяльності фізичні особи — підприємці реалізують свою господарську компетенцію, тобто сукупність господарських прав та обов’язків. При цьому решта прав та обов’язків фізичної особи, що становлять її правоздатність як людини, набуваються та виконуються нею поза межами здійснення нею господарської діяльності, в порядку реалізації нею її цивільної дієздатності, передбаченої Цивільним кодексом України, та регулюються ним. Останнє випливає зі змісту ч. 3 ст. 45 ГК України, відповідно до якої щодо громадян положення цього кодексу поширюються на ту частину їх діяльності, яка за своїм характером є підприємницькою.
Стаття 51 ЦК України передбачає, що до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.
На відміну від ч. 2 ст. 799 ЦК України, норми параграфа 5 глави 30 ГК України не встановлюють вимог щодо нотаріального посвідчення договорів оренди транспортних засобів у сфері господарювання.
Положення ч. 2 ст. 799 ЦК України не можуть бути застосовані у відношенні Договору оренди, оскільки правове регулювання підприємницької діяльності юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців, в даному випадку, є тотожними. У відношенні договорів оренди транспортних засобів, укладених юридичними особами, ЦК України та ГК України не вимагають обов’язкового нотаріального посвідчення.
За загальним правилом (ст. 209 ЦК України) правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути нотаріально посвідчений.
Відтак, Договір оренди не потребував обов’язкового нотаріального посвідчення.
Посилання позивача, як на підставу визнання Договору оренди недійсним, на те, що останній не містить всіх істотних умов, правомірно не прийняті судами до уваги.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами, Підприємець та Товариство домовились укласти угоду у певній формі, узгодили її умови, уповноважені особи підписали договір і скріпили його печатками, а сторони приступили до його виконання. За таких обставин, коли Договір оренди виконувався сторонами у передбачений спосіб, відсутні підстави вважати, що сторони не досягли згоди по всіх істотних умовах.
З урахуванням викладеного, висновки судів про відповідність Договору оренди вимогам законодавства та про відсутність правових підстав для визнання його недійсним відповідають фактичним обставинам та наявним матеріалам справи, нормам матеріального і процесуального права, є законними та обґрунтованими.
Перевіривши у відповідності до ч. 2 ст. 1115 ГПК України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого господарського суду та постанові апеляційного господарського суду, колегія суддів дійшла висновків про те, що господарські суди в порядку ст. ст. 43, 47, 43, 99, 101 ГПК України всебічно, повно і об’єктивно розглянули в судовому процесі всі обставини справи в їх сукупності; дослідили подані сторонами в обґрунтування своїх вимог і заперечень докази; належним чином проаналізували відносини сторін.
На підставі встановлених фактичних обставин місцевим господарським судом з’ясовано дійсні права і обов’язки сторін, правильно застосовано матеріальний закон, що регулює спірні правовідносини, обґрунтовано та правомірно відмовлено у позові.
В свою чергу, суд апеляційної інстанції, відповідно до ч. 1 ст. 101 ГПК України, повторно розглядаючи справу, повно з’ясував обставини, які мали значення для правильного розгляду поданої апеляційної скарги. Висновки апеляційного суду ґрунтуються на доказах, наведених в постанові суду, та відповідають положенням чинного законодавства. Як наслідок, прийнята апеляційним господарським судом постанова відповідає положенням ст. 105 ГПК України та вимогам, що викладені в постанові Пленуму Верховного Суду України від 29.12.76 р. N 11 «Про судове рішення», зі змінами та доповненнями.
Посилання оскаржувача на інші обставини не приймаються колегією суддів до уваги з огляду на положення ст. 1117 ГПК України та з підстав їх суперечності матеріалам справи.
Твердження оскаржувача про порушення і неправильне застосування апеляційним господарським судом норм матеріального та процесуального права при прийнятті постанови не знайшли свого підтвердження, в зв’язку з чим підстав для зміни чи скасування законного та обґрунтованого судового акта колегія суддів не вбачає.
Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119, 11111 ГПК України, суд постановив:
Касаційну скаргу ВАТ «Ржищівський завод продтоварів» залишити без задоволення.
Постанову Київського апеляційного господарського суду від 13.06.2006 р. у справі N 41/102 залишити без змін.

Головуючий, суддя О. Подоляк
Судді: Н. Кочерова
В. Рибак

Господарські суди України

На підставі вивчення доповідних записок про роботу господарських судів України у 2007 році Вищий господарський суд України здійснив узагальнення порушених у доповідних записках питань щодо застосування у вирішенні спорів деяких норм Господарського процесуального кодексу України (далі — ГПК) і вважає за доцільне довести відповіді на зазначені питання до відома господарських судів України.
1. Чи повинен господарський суд за наслідками розгляду будь-яких клопотань учасників процесу, у тому числі усних, виносити ухвалу як окремий процесуальний документ або ж результат такого розгляду має відображатися в рішенні суду, прийнятому по суті справи?
Відповідно до приписів статті 84 ГПК:
- описова частина рішення має містити окремий виклад, зокрема, клопотань сторін та їх представників, інших учасників процесу (пункт 2 частини першої);
- у мотивувальній частині рішення вказуються, зокрема, доводи, за якими господарський суд відхилив клопотання сторін.
Отже, результати розгляду клопотань учасників судового процесу повинні відображатися в судовому рішенні, прийнятому по суті спору.
Якщо ж господарський спір не вирішується по суті (відкладення розгляду справи, зупинення провадження у справі, залишення позову без розгляду тощо), результати розгляду клопотання учасників судового процесу відображаються у відповідних ухвалах.
Обов’язкового винесення ухвали як окремого процесуального документа стосовно кожного (будь-якого) клопотання учасника процесу ГПК не передбачає. Водночас у разі потреби можливе і навіть необхідне винесення за зазначеним клопотанням саме такої ухвали, наприклад, у вирішенні питання про відвід судді (частина п’ята статті 20 ГПК), про вжиття запобіжних заходів (частина п’ята статті 434 ГПК), про вжиття заходів до забезпечення позову (стаття 66 ГПК), зміну способу та порядку виконання судового рішення (стаття 121 ГПК) тощо.
Усні заяви і клопотання учасників судового процесу повинні зазначатися в протоколі судового засідання (пункт 6 частини другої статті 811 ГПК), а результати розгляду таких клопотань (з викладенням стислого змісту останніх) мають відображатися у відповідних рішеннях та ухвалах господарського суду.
2. Чи підлягає розгляду в господарському суді позовна вимога про визнання недійсним правочину і актів приймання-передачі майна, якими, як установлено господарським судом, оформлено відповідний правочин?
Стаття 12 ГПК не відносить до підвідомчості господарських судів справи у спорах про визнання недійсними актів приймання-передачі як таких.
Водночас якщо судом з’ясовано, що правочин оформлено шляхом підписання сторонами актів приймання-передачі продукції, спір про визнання такого правочину недійсним підлягає вирішенню господарським судом на загальних підставах, причому предметом відповідного спору виступає саме правочин, а не зазначені акти.
3. За правилами якого судочинства мають розглядатися справи за позовами, в яких об’єднано вимоги про визнання права власності на певне майно і про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, згідно з яким таке право фактично заперечується?
За правилами якого процесуального кодексу повинна розглядатися позовна вимога про анулювання свідоцтва про право власності, коли орган державної влади виступає лише як реєстратор відповідного права?
У вирішенні відповідних питань слід враховувати такі положення рекомендацій президії Вищого господарського суду України від 27.06.2007 N 04-5/120 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам»:
- господарські суди на загальних підставах вирішують спори, пов’язані з захистом права власності, в тому числі з визнанням цього права (пункт 3);
- до компетенції господарських судів не відноситься розгляд справ у спорах про оскарження лише таких рішень, ухвалених суб’єктом владних повноважень, якими останній зобов’язує суб’єкта господарювання вчинити певні дії, утриматись від вчинення певних дій або нести відповідальність, за умови, що оскаржуваний акт згідно із законодавством України є обов’язковим до виконання; інші ж справи за участю суб’єктів господарювання та суб’єктів владних повноважень не мають ознак справ адміністративної юрисдикції і повинні розглядатися господарськими судами на загальних підставах (пункт 5).
4. Чи є господарським спір за позовом виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України про стягнення капіталізованих платежів при ліквідації юридичної особи?
У відповідних відносинах виконавча дирекція Фонду виступає як суб’єкт владних повноважень у системі загальнообов’язкового державного соціального страхування, а тому справа із зазначеного спору не підвідомча господарському суду (див. також пункти 3, 5 і 11 рекомендацій президії Вищого господарського суду України від 27.06.2007 N 04-5/120 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам»).
5. Чи підвідомчі господарським судам справи у спорах щодо відведення земельних ділянок, про вилучення самовільно зайнятих земельних ділянок та про визнання недійсними рішень органів місцевого самоврядування стосовно надання або вилучення земельних ділянок?
Чи можуть бути предметом спору державні акти, що посвідчують право на земельну ділянку?
У вирішенні першого з наведених питань слід враховувати викладене в пункті 15 рекомендацій президії Вищого господарського суду України від 27.06.2007 N 04-5/120 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам», де зазначено, зокрема, таке:
- господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб’єкти господарської діяльності, оскільки земля є об’єктом цивільних прав і обов’язків і використовується в господарській діяльності на підставі цивільно-правових угод. До таких справ слід відносити справи, пов’язані із захистом права власності або користування землею, в яких, захищаючи свої цивільні права і охоронювані законом інтереси, беруть участь суб’єкти господарської діяльності;
- якщо предметом спору є право власності на земельну ділянку або право користування нею, в тому числі відновлення порушеного права третьою особою, яка на підставі рішень владних органів претендує на спірну земельну ділянку, то такий спір є спором про право і незалежно від участі в ньому органу, яким земельна ділянка надана у власність або у користування, повинен вирішуватися в порядку господарського судочинства.
Що ж до документів, які посвідчують право на земельну ділянку (право власності на земельну ділянку або право користування нею), то вони не можуть виступати предметом спору, оскільки не мають статусу актів державного чи іншого органу, а видаються на підставі та на виконання рішень уповноважених на це органів про надання земельних ділянок відповідно у власність або у постійне користування.
6. Чи підлягають розглядові господарським судом позовні вимоги, пов’язані з визнанням недійсними прилюдних торгів, аукціону?
В останньому абзаці пункту 3 рекомендацій президії Вищого господарського суду України від 27.06.2007 N 04-5/120 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» зазначено, зокрема, що в господарських судах мають вирішуватися усі спори, що виникають з господарських договорів між суб’єктами господарювання і органами державної влади, включаючи угоди, які укладаються шляхом проведення конкурсу, біржових торгів, аукціонів тощо.
7. Чи підвідомчі господарським судам спори за участю органів виконавчої влади, до відання яких віднесено питання охорони інтелектуальної власності, про визнання недійсними правоохоронних документів?
У пункті 3 рекомендацій президії Вищого господарського суду України від 27.06.2007 N 04-5/120 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» зазначено, що господарські суди на загальних підставах вирішують спори, пов’язані з використанням у господарському обороті об’єктів інтелектуальної власності, включаючи спори за позовами суб’єктів господарювання до органів державної влади про визнання недійсними актів про видачу документів, що посвідчують право інтелектуальної власності.
8. Чи підвідомчі господарським судам справи зі спорів за позовами автомобільних перевізників до органів місцевого самоврядування та розпорядників бюджетних коштів про стягнення заборгованості зі сплати компенсації втрат автомобільному перевізникові внаслідок перевезення пільгових категорій пасажирів та регулювання тарифів (статті 7, 11 Закону України «Про автомобільний транспорт»)?
Згідно зі статтею 7 Закону України «Про автомобільний транспорт» на органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування покладено обов’язки, зокрема, із забезпечення укладення договору на автобусних маршрутах загального користування з автомобільним перевізником — переможцем конкурсу на відповідних автобусних маршрутах загального користування та забезпечення компенсації втрат автомобільному перевізнику внаслідок перевезення пільгових категорій пасажирів та регулювання тарифів.
У вирішенні питання про підвідомчість спорів, пов’язаних з виконанням відповідних договорів, господарським судам необхідно враховувати викладене в пункті 6 рекомендацій президії Вищого господарського суду України від 27.06.2007 N 04-5/120 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам», де зазначено, зокрема, що не всі угоди, укладені суб’єктами владних повноважень, їх посадовими чи службовими особами на реалізацію своїх повноважень, відносяться до адміністративних договорів. Зі змісту адміністративного договору вбачається наявність відносин влади і підпорядкування, що відрізняє його від цивільних угод. У разі ж укладання цивільної угоди між суб’єктом владних повноважень і суб’єктом господарської діяльності договірні відносини між сторонами ґрунтуються на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності. Тому до адміністративних договорів не відносяться угоди, укладені за правилами Цивільного кодексу України, інших актів цивільного або господарського законодавства.
9. Чи підвідомчі господарському суду справи зі спорів про стягнення сум надмірно сплаченого митного збору?
Відповідні спори пов’язані з виконанням уповноваженим державним органом своїх владних управлінських функцій, а тому вони не належать до підвідомчості господарських судів.
10. Чи може бути розглянуто господарським судом справу за позовом споживача електричної енергії про оскарження протоколу засідання комісії енергопостачальної компанії щодо визначення обсягу споживчої електроенергії? Якщо ні, то яким чином споживач може реалізувати право на судовий захист своїх прав та охоронюваних законом інтересів?
Згідно з пунктом 6.42 Правил користування електричною енергією (затверджені постановою Національної комісії регулювання електроенергетики України від 31.07.96 N 28, у редакції постанови названої Комісії від 17.10.2005) на підставі акта порушень (виявлених у споживача електричної енергії) уповноваженими представниками постачальника електричної енергії під час засідань з розгляду актів про порушення визначається обсяг недоврахованої електричної енергії та сума завданих споживачем збитків, рішення комісії оформлюється протоколом, який разом з іншими документами надається споживачу.
У постанові Верховного Суду України від 12.06.2007 зі справи N 3/576н викладено правову позицію, згідно з якою:
- рішення комісії постачальника електричної енергії та протокол, яким воно оформлене, за своїми ознаками не належить до актів господарських товариств, які відповідно до закону чи установчих документів мають обов’язковий характер для учасників відповідних правовідносин; такі рішення та протокол є лише фіксацією порушення, яке було виявлено при проведенні перевірки дотримання Правил користування електричною енергією;
- зазначені акти можуть бути використані як докази у разі звернення постачальника електричної енергії з позовом до суду і підлягають оцінці останнім згідно з вимогами статті 43 ГПК.
Таким чином, споживач електричної енергії в разі незгоди з рішенням названої комісії не позбавлений права та можливості доводити в суді ті обставини, на які він (споживач) посилається як на підставу своїх заперечень проти такого рішення.
11. Чи підвідомчі господарським судам справи зі спорів, пов’язаних з припиненням юридичної особи — господарського товариства?
Господарські суди на загальних підставах вирішують спори, пов’язані з утворенням суб’єктів господарювання, їх реорганізацією і ліквідацією, включаючи спори про визнання недійсними установчих документів, припинення діяльності юридичної особи та скасування її державної реєстрації, крім відповідних спорів за позовами суб’єктів владних повноважень (пункт 3 рекомендацій президії Вищого господарського суду України від 27.06.2007 N 04-5/120 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам»).
12. Чи підвідомчі господарським судам справи зі спорів за позовами фізичних осіб, які не є учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, про визнання недійсними рішень учасників (засновників, акціонерів) таких товариств?
Справи зі спорів за позовами громадян (фізичних осіб), які не є учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, про визнання недійсними рішень учасників (засновників, акціонерів) таких товариств не підпадають під ознаки пункту 4 частини першої статті 12 ГПК. Однак з огляду на приписи статей 1 і 12 названого Кодексу справи з названих спорів, позивачами в яких виступають, наприклад, громадяни, що в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності і на думку яких у зв’язку з прийняттям відповідних рішень порушуються або оспорюються їх права і охоронювані законом інтереси, підлягають розглядові господарськими судами на загальних підставах, хоч би ці громадяни й не були учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств — відповідачів у справах.
Тому у вирішенні питання про підвідомчість зазначених справ слід враховувати не лише характер правовідносин, у яких вони виникли, а й суб’єктний склад сторін. Про це йдеться і в підпункті 1.5 пункту 1 (зокрема, в останньому абзаці цього підпункту) рекомендацій президії Вищого господарського суду України від 28.12.2007 N 04-5/14 «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин».
13. Чи є корпоративними спори за позовами учасників (акціонерів) господарських товариств про визнання недійсними угод, укладених такими товариствами?
В останньому абзаці підпункту 1.1 пункту 1 рекомендацій президії Вищого господарського суду України від 28.12.2007 N 04-5/14 «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин» зазначено, що до корпоративних належать спори за позовами учасників (акціонерів) господарських товариств про визнання недійсними правочинів, укладених товариством, якщо позивач обґрунтовує позовні вимоги порушенням його корпоративних прав або інтересів.
14. Чи належить до корпоративних спір, пов’язаний з оскарженням дій реєстратора щодо внесення змін до реєстру власників іменних цінних паперів та із спонуканням реєстратора внести відповідні зміни до реєстру?
Спори за позовами акціонерів до реєстраторів, пов’язані з внесенням змін до реєстрів власників іменних цінних паперів, укладенням зміною, розірванням, визнанням недійсними договорів на ведення названих реєстрів безпосередньо стосується прав і обов’язків акціонерного товариства. Тому останнє є учасником названих спорів. З урахуванням наведеного, а також і того, що підстави таких позовів пов’язані з реалізацією акціонерами їх корпоративних прав, зазначені спори є корпоративними і вирішуються господарськими судами.
З цього приводу див. підпункт 1.7 пункту 1 рекомендацій президії Вищого господарського суду України від 28.12.2007 N 04-5/14 «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин».
15. Чи належать до корпоративних спори за позовами спадкоємців учасників (акціонерів) господарських товариств, якщо такі спадкоємці не вступили до відповідних товариств?
Пункт 4 частини першої статті 12 ГПК не відносить до складу сторін корпоративного спору осіб, які мають право на набуття корпоративних прав шляхом вступу до господарського товариства або придбання акцій (див. у зв’язку з цим підпункт 1.10 пункту 1 рекомендацій президії Вищого господарського суду України від 28.12.2007 N 04-5/14 «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин»).
16. Чи підлягають розглядові господарськими судами як такі, що виникають з корпоративних відносин, справи за участю виробничих кооперативів споживчої кооперації?
У постанові Верховного Суду України від 19.02.2008 N 18/12-2290/1(14/680/07) викладено правову позицію, згідно з якою:
- пунктом 4 статті 12 ГПК визначено, що господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов’язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів;
- господарськими товариствами, згідно зі статтею 79 Господарського кодексу України, визнаються товариства або інші суб’єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об’єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку;
- відповідно до статті 93 Господарського кодексу України підприємством колективної власності визнається корпоративне або унітарне підприємство, що діє на основі колективної власності засновника (засновників). Підприємствами колективної власності є виробничі кооперативи, підприємства споживчої кооперації.
Таким чином, справа за участю виробничого кооперативу споживчої кооперації підвідомча господарському суду.
17. Чи підлягають вирішенню господарськими судами спори, пов’язані з оскарженням учасниками господарського товариства рішень відповідних органів останнього щодо звільнення посадових осіб даного товариства?
У вирішенні питань, пов’язаних з розмежуванням трудових і корпоративних спорів, необхідно враховувати викладене в підпункті 1.12 пункту 1 рекомендацій президії Вищого господарського суду України від 28.12.2007 N 04-5/14 «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин».
18. Які повинні бути дії апеляційного господарського суду в разі надходження до нього із загального апеляційного суду апеляційної скарги зі справи, яка виникла не з корпоративних відносин?
Відповідно до пункту 2 Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних спорів» від 15.12.2006 N 483-V після набрання чинності цим Законом скарги у справах, передбачених пунктом 4 частини першої статті 12 ГПК (тобто справи, що виникають з корпоративних відносин), по яких не порушено (не відкрито) провадження, розглядаються господарським судом у порядку, встановленому ГПК.
У разі помилкової передачі загальним апеляційним судом апеляційному господарському суду справи, яка не підпадає під ознаки названої норми ГПК, матеріали такої справи повертаються загальному апеляційному суду у той же спосіб, у який ця справа передавалася ним апеляційному господарському суду.
19. 1) Чи вправі розглядати справу суддя, яким було винесено в цій справі ухвалу про повернення позовної заяви без розгляду або ухвалу про забезпечення позову, якщо відповідні ухвали було скасовано апеляційною чи касаційною інстанцією?
2) Чи має право суддя, що приймав за результатами розгляду справи рішення або ухвалу, які в подальшому змінено або скасовано в апеляційному чи в касаційному порядку, здійснювати розгляд поданих у цій же справі заяви про зміну способу та порядку виконання рішення або скарги на дії чи бездіяльність органу Державної виконавчої служби?
Частиною першою статті 20 ГПК передбачено, що суддя, який брав участь у розгляді справи, не може брати участі в новому розгляді справи у разі скасування рішення, ухвали, прийнятої за його участю.
В абзаці третьому пункту 4 роз’яснення президії Вищого господарського суду України від 18.09.97 N 02-5/289 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України» (в редакції рекомендацій президії Вищого господарського суду України від 01.02.2005 N 04-5/26 та від 25.04.2005 N 04-5/144) зазначено, що у разі скасування апеляційною або касаційною інстанцією ухвал, які не стосуються суті спору, в тому числі про забезпечення позову, справу може бути передано на розгляд судді чи суддів, якими винесено відповідну ухвалу.
Не може вважатися підставою для відводу судді й скасування в апеляційному або в касаційному порядку ухвали про повернення позовної заяви без розгляду, оскільки в такому разі справа передається місцевому господарському суду не на новий розгляд, а для розгляду по суті.
Так само не є новим розглядом справи й розгляд заяви про зміну способу та порядку виконання рішення або скарги на дії чи бездіяльність органів Державної виконавчої служби (статті відповідно 121 і 1212 ГПК).
20. Який порядок подання заяв (клопотань) про зміну підстав або предмету позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, відмову від позову?
Відповідно до частини першої статті 78 ГПК відмова позивача від позову викладається у вигляді адресованої господарському суду письмової заяви.
Що ж до решти зазначених заяв (клопотань), то ГПК не визначає, в якій формі — усній чи письмовій — вони викладаються. Однак, виходячи з того, що позовна заява подається до господарського суду в письмовій формі (стаття 54 ГПК), а зміна підстав або предмету позову, розміру позовних вимог означають зміну істотних складових позову, відповідні заяви (клопотання) також мають подаватись до суду в письмовій формі.
Якщо клопотання про зміну підстав або предмету позову, збільшення або зменшення позовних вимог заявлено позивачем (його представником) в усній формі, суд повинен запропонувати позивачеві (його представникові) викласти таке клопотання в письмовій формі, а якщо це неможливо зробити в даному судовому засіданні — оголосити перерву в засіданні або відкласти розгляд справи (стаття 77 ГПК).
Крім того, з огляду на приписи статей 42, 43 та частин першої — третьої статті 22 ГПК суд має вживати заходів до того, щоб усі учасники судового процесу мали можливість одержати копії відповідної заяви (клопотання) або іншим чином ознайомитись з її змістом. З цією метою такі копії можуть бути вручені іншим учасникам судового процесу (їх представникам) безпосередньо в судовому засіданні (під розпис на оригіналі заяви) або надіслані їм позивачем поштою з наданням суду доказів надсилання у встановлений судом строк.
З цього приводу див. також пункт 8 роз’яснення президії Вищого господарського суду України від 10.12.96 N 02-5/422 «Про судове рішення».
Якщо зазначена заява (клопотання) подається представником позивача, такий представник має бути належним чином уповноважений на вчинення відповідних дій (стаття 28 ГПК).
У разі коли порядок подання заяви (клопотання) про зміну підстав або предмету позову, збільшення або зменшення позовних вимог, відмову від позову не дотримано, господарський суд розглядає по суті первісно заявлені вимоги.
21. За яких умов копія письмового доказу, що подається фізичною особою, може вважатися засвідченою належним чином?
Відповідно до частини другої статті 36 ГПК письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії.
Якщо копія документа, що є письмовим доказом, подається до господарського суду фізичною особою, то це може бути копія, засвідчена підписом особи, яка її подає, із зазначенням прізвища такої особи.
За наявності у суду сумнівів щодо відповідності копій документів чи інших матеріалів оригіналам він не позбавлений права та можливості витребувати у встановленому ГПК порядку оригінали таких документів (матеріалів) або їх нотаріально засвідчені копії (див. статтю 75 Закону України «Про нотаріат» в редакції Закону України від 15.03.2006).
22. Яким чином має діяти господарський суд у випадках, коли певні обставини справи можуть бути підтверджені лише поясненнями фізичних осіб?
Чинний ГПК не передбачає такого джерела доказування, як показання свідків. Однак це не означає неможливості використання як засобів установлення фактичних даних (обставин) у справі письмових та усних пояснень фізичних осіб, яким відомі відповідні дані (обставини).
Так, згідно з частиною другою статті 32 ГПК відповідні дані встановлюються, зокрема, поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь у судовому процесі.
Якщо пояснення представника сторони чи третьої особи, який з’явився у судове засідання, не є достатніми й вичерпними, господарський суд не позбавлений права зобов’язати — шляхом винесення відповідної ухвали — таку сторону (третю особу) забезпечити участь у судовому засіданні також й іншого працівника (працівників) даного підприємства чи організації, в тому числі і з зазначенням в такій ухвалі посади та/або прізвища, ім’я, по-батькові працівника, явка якого в судове засідання є обов’язковою, або ж витребувати у підприємства (організації) письмове пояснення відповідного працівника (працівників).
Крім того, стаття 30 ГПК надає господарському суду право викликати посадових осіб та інших працівників підприємств, установ, організацій, державних та інших органів для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи (в тому числі, на вимогу суду, — в письмовій формі).
Відповідна норма застосовується в тому разі, коли згадані підприємства (установи, організації, органи) не є сторонами або третіми особами у справі, що розглядається господарським судом.
В усіх наведених випадках слід витребовувати пояснення в письмовій формі.
23. Якими доказами повинно підтверджуватися місце проживання фізичних осіб — учасників судового процесу та яким чином господарський суд має встановлювати місце проживання?
Відповідно до пункту 2 частини другої статті 54 ГПК позовна заява повинна містити, зокрема, місце проживання (для фізичних осіб).
Місце проживання фізичної особи визначається згідно з вимогами статті 29 Цивільного кодексу України.
У пункті 11 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15.03.2007 N 01-8/123 «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2006 році» зазначено, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб — учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.
Водночас законодавство України, в тому числі ГПК, не зобов’язує й сторону у справі, зокрема позивача, з’ясовувати фактичне місце проживання фізичної особи — сторони у справі (тим більше, що за приписом частини шостої зазначеної статті Цивільного кодексу України фізична особа може мати кілька місць проживання) та зазначати таке фактичне місце проживання в позовній заяві чи в інших процесуальних документах.
В разі коли фактичне місце проживання фізичної особи — учасника судового процесу невідоме, то:
- позивач у позовній заяві вправі зазначити останнє відоме йому місце проживання такої особи (на час подання позову) з поданням суду документів (матеріалів), що підтверджують відповідні відомості; це можуть бути: договори (контракти), в яких вміщено такі відомості; витяги з державного реєстру — стосовно громадян, які в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності; довідки та інші документи, видані адресним бюро, органами внутрішніх справ тощо;
- господарський суд вправі надсилати процесуальні документи за останнім відомим йому на час такого надсилання місцем проживання фізичної особи — учасника судового процесу.
Якщо фізична особа — учасник судового процесу своєчасно не довела до відома господарського суду або інших учасників процесу про зміну свого фактичного місця проживання, то всі процесуальні наслідки такої бездіяльності покладаються на цю фізичну особу.
Якщо ж господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи вважає за потрібне з’ясувати фактичне місце проживання фізичної особи — учасника судового процесу, то він не позбавлений права після порушення провадження у справі здійснити це, зокрема, шляхом витребування відповідних доказів у порядку, передбаченому частинами першою і другою статті 38 ГПК, у тому числі з органів внутрішніх справ, органів державної податкової служби, адресних бюро та ін. Запит щодо подання таких доказів за необхідності може бути виданий господарським судом заінтересованій стороні (її представникові).
24. 1) Чи повинен господарський суд у призначенні судової експертизи обґрунтовувати неможливість розгляду справи без з’ясування питань, поставлених на вирішення експерта?
2) Чи може бути скасована ухвала господарського суду про призначення експертизи з мотивів помилковості його висновку про таку неможливість?
З огляду на вимогу пункту 3 частини другої статті 86 ГПК в принципі будь-яка ухвала господарського суду (в тому числі й ухвала про призначення судової експертизи) має бути належним чином мотивована.
За змістом частини першої статті 41 ГПК судова експертиза призначається для роз’яснення не будь-яких питань, що виникають при вирішенні господарського спору, а лише таких, які потребують спеціальних знань (у відповідній галузі науки, техніки, мистецтва тощо).
В абзацах третьому та четвертому пункту 2 роз’яснення президії Вищого господарського суду України від 11.11.98 N 02-5/424 «Про деякі питання практики призначення судової експертизи» (в редакції рекомендацій президії Вищого господарського суду України від 16.01.2008 N 04-5/5, далі — Роз’яснення), зазначено:
«Судова експертиза повинна призначатися лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення фактичних даних, що входять до предмета доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування.
Якщо наявні у справі докази є суперечливими, їх оцінку в разі необхідності може бути здійснено господарським судом з призначенням відповідної судової експертизи».
Крім того, за змістом пункту 51 Роз’яснення в ухвалі про призначення судової експертизи зазначається, крім іншого, обставини справи, які мають значення для проведення судової експертизи, підстави її призначення, мотиви, за якими відхилено пропозиції учасників судового процесу стосовно проведення судової експертизи, підстави призначення додаткової, повторної, комісійної, комплексної експертизи.
З урахуванням викладеного господарський суд, виносячи ухвалу про призначення судової експертизи, має відповідним чином обґрунтувати в ній необхідність проведення такої експертизи.
Що ж до другого з наведених питань, то в його вирішенні слід враховувати наведене в пункті 103 Роз’яснення.
25. Чи підлягають розглядові в господарських судах позови про визнання недійсними висновків експертів?
У пункті 1 і в підпункті 6.2.5 пункту 6 роз’яснення президії Вищого арбітражного суду України від 26.01.2000 N 02-5/35 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів» зазначено, зокрема, що:
- нормативний акт — це прийнятий уповноваженим державним чи іншим органом у межах його компетенції офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, носить загальний чи локальний характер та застосовується неодноразово. Що ж до актів ненормативного характеру (індивідуальних актів), то вони породжують права і обов’язки тільки у того суб’єкта (чи визначеного ними певного кола суб’єктів), якому вони адресовані;
- господарські суди розглядають на загальних підставах справи у спорах про визнання недійсними актів, прийнятих (виданих) іншими, крім державних, органами, у тому числі актів господарських товариств, громадських організацій тощо, які відповідно до закону чи установчих документів мають обов’язковий характер.
Законодавство України не надає висновку судового експерта статусу документа, який мав би обов’язковий характер чи породжував права і обов’язки у певного суб’єкта чи кола суб’єктів, а отже такий висновок не може вважатися актом державного чи іншого органу і оспорюватися в судовому порядку.
26. Яким чином слід здійснювати приєднання матеріалів щодо вжиття (виконання) запобіжних заходів до матеріалів позовного провадження, якщо позов подано до іншого господарського суду, ніж той, що виніс ухвалу про вжиття таких заходів?
ГПК не передбачено обов’язкового приєднання матеріалів щодо вжиття (виконання) запобіжних заходів до матеріалів позовного провадження. Якщо у господарського суду, який здійснює розгляд позову, виникне потреба у залученні до справи матеріалів, пов’язаних із вжиттям (виконанням) запобіжних заходів, він не позбавлений права та можливості за клопотанням учасника судового процесу чи з своєї ініціативи витребувати у відповідної особи належним чином завірені копії таких матеріалів, а якщо є потреба у залученні їх оригіналів — й витребувати їх в порядку статті 38 ГПК з іншого суду, де вони знаходяться.
27. Яким чином суд з метою обчислення суми державного мита повинен визначити вартість майна в разі застосування правових наслідків недійсності правочину (частина друга статті 216 Цивільного кодексу України) чи наслідків визнання господарського зобов’язання недійсним (частина друга статті 208 Господарського кодексу України)?
Суд, як правило, не повинен визначати вартість майна, що витребується. За змістом пункту 3 частини другої статті 54 і статті 55 ГПК відповідний обов’язок покладається на позивача (в тому числі і в тих випадках, коли згадані правові наслідки застосовуються з ініціативи господарського суду).
Лише у випадках неправильного зазначення позивачем ціни позову вона визначається суддею (частина третя статті 55 ГПК). Суд не позбавлений права з цією метою витребувати додаткові документи і матеріали як в учасників даного судового процесу, так і в інших підприємств та організацій незалежно від їх участі у справі (частина перша статті 38 ГПК), а в разі необхідності призначити відповідну судову експертизу (проведення експертної оцінки майна).
Необхідно враховувати також припис пункту 29 Інструкції про порядок обчислення та справляння державного мита, затвердженої наказом Головної державної податкової інспекції України від 22.04.93 N 15, згідно з яким у випадку, коли позивач у заяві не вказує суму позову або встановити точно його ціну неможливо, суддя, приймаючи позовну заяву, попередньо встановлює розмір належного до сплати мита; якщо при винесенні судом рішення загальна сума позову збільшується, мито обчислюється виходячи із збільшеної суми позову, при цьому різниця, що утворилася, підлягає стягненню з позивача або при повному задоволенні позову — з відповідача. На це положення (а також пункт 30) названої Інструкції звернув увагу й Верховний Суд України у постанові від 25.12.2007 N 8/219-07.
28. В якому розмірі на сторону у справі покладаються витрати, пов’язані з оплатою послуг адвоката? Чи може господарський суд визнати розмір такої оплати завищеним та стягнути відповідну суму в меншому розмірі?
У вирішенні відповідних питань слід враховувати викладене в:
- пункті 12 роз’яснення президії Вищого арбітражного суду України від 04.03.98 N 02-5/78 «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України», в якому зазначено: «Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування названих витрат, крім державного мита, не повинен бути неспіврозмірним, тобто явно завищеним. За таких обставин суд з урахуванням обставин конкретної справи, зокрема, ціни позову, може обмежити цей розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для даної справи»;
- абзаці третьому пункту 11 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 14.12.2007 N 01-8/973 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм процесуального права», за яким у визначенні розумно необхідного розміру сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, можуть братися до уваги, зокрема: встановлені нормативно-правовими актами норми видатків на службові відрядження (якщо їх установлено); вартість економних транспортних послуг; час, який міг би витратити на підготовку матеріалів кваліфікований фахівець; вартість оплати відповідних послуг адвокатів, яка склалася в країні або в регіоні; наявні відомості органів статистики або інших органів про ціни на ринку юридичних послуг; тривалість розгляду і складність справи тощо. Докази, які підтверджують розумність витрат на оплату послуг адвоката, повинна подавати сторона, що вимагає відшкодування таких витрат.
29. Чи можливе віднесення до «інших витрат, пов’язаних з розглядом справи» (в розумінні статті 44 ГПК) витрати сторін у справі, яких вони зазнали у зв’язку з відрядженням представників (своїх працівників) для участі в судових засіданнях (проїзд, проживання, харчування та ін.), а також кошти, сплачені за надання правової допомоги не адвокатом, а іншою особою (юристом), яка не перебуває зі стороною у трудових відносинах?
Чи повинен суд, не знайшовши підстав для віднесення відповідних сум на іншу сторону у справі, зазначити про це у резолютивній частині рішення?
В абзаці другому пункту 1 роз’яснення президії Вищого арбітражного суду України від 04.03.98 N 02-5/78 «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України» зазначено, що до інших витрат у розумінні статті 44 ГПК відносяться, зокрема, суми, які підлягають сплаті особам, викликаним до господарського суду для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи (стаття 30 ГПК).
Водночас у господарського суду немає передбачених законом підстав вважати відповідними витратами згадані у наведеному питанні видатки сторони у справі, а так само зазначати про відмову в їх стягненні у резолютивній частині судового рішення.
Якщо сторона у справі вважає, що зазнала збитків у зв’язку з оплатою видатків на відрядження свого працівника (працівників) або з оплатою послуг фахівця (крім адвоката), який не перебуває з нею у трудових відносинах, то вона не позбавлена права звернутися в установленому законом порядку до іншої сторони (сторін) з позовною вимогою про відшкодування таких збитків.
30. Чи можливе припинення провадження у справі щодо частини позовних вимог у зв’язку з їх непідвідомчістю (у відповідній частині) господарському суду?
У вирішенні відповідного питання слід враховувати викладене в абзаці другому пункту 4 рекомендацій президії Вищого господарського суду України від 27.06.2007 N 04-5/120 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам», де зазначено, що в разі подання позову, в якому об’єднано вимоги, що підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, господарський суд приймає позовну заяву в частині вимог, що підлягають розглядові господарськими судами, в іншій частині з посиланням на пункт 1 частини першої статті 62 ГПК — відмовляє у прийнятті позовної заяви; якщо ж у розгляді справи буде встановлено, що провадження у відповідній частині порушено помилково, господарський суд припиняє провадження у справі в цій частині згідно з пунктом 1 частини першої статті 80 ГПК.
31. Чи може господарський суд вирішити в одному процесуальному документі — рішенні — питання про припинення провадження у справі щодо частини позовних вимог, про залишення частини позовних вимог без розгляду, а також про залучення до участі у справі третьої особи, або для вчинення відповідних дій необхідно виносити ухвали як окремі процесуальні документи?
Питання про припинення провадження у справі в частині позовних вимог, а так само про залишення позовних вимог у певній частині без розгляду можуть бути вирішені господарським судом в єдиному процесуальному документі, яким закінчується розгляд справи, — рішенні суду.
Що ж до третіх осіб (як тих, що заявляють самостійні вимоги на предмет спору, та і тих, які таких вимог не заявляють), то за змістом частини першої статті 26 та частини першої статті 27 ГПК такі особи можуть вступити у справу (бути залученими до участі у справі) лише до прийняття рішення господарським судом. Пов’язані з цим процесуальні питання вирішуються виключно ухвалами господарського суду (частина друга статті 26 та частина третя статті 27 ГПК).
32. Чи можлива зміна судом апеляційної інстанції рішення місцевого господарського суду з тих підстав, що:
1) на момент апеляційного перегляду такого рішення: змінився стан здійснення розрахунків між сторонами (внаслідок часткового погашення заборгованості під час розгляду справи в апеляційній інстанції);
2) докази часткової оплати боргу з певних причин не були подані заінтересованою стороною до суду першої інстанції?
Частиною першою статті 104 ГПК, яка визначає вичерпний перелік підстав для скасування або зміни рішення, не передбачено можливості такого скасування (зміни) у зв’язку із зміною стану розрахунків між сторонами, яка сталася після прийняття рішення місцевого господарського суду.
Що ж до другого із зазначених випадків, то питання про прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів має вирішуватися з урахуванням припису частини першої статті 101 ГПК, за яким додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього. Приймаючи додаткові докази, суд апеляційної інстанції має викладати мотивувальну частину своєї постанови із зазначенням відповідного обґрунтування заявником неможливості їх подання суду першої інстанції та з оцінкою апеляційною інстанцією такого обґрунтування.
33. Чи може вважатись скасованим рішення місцевого господарського суду, якщо резолютивна частина постанови апеляційної інстанції повністю відповідає такому рішенню, однак у постанові йдеться про помилкове застосування місцевим господарським судом норм матеріального та/або процесуального права, яке, втім, не призвело до прийняття неправильного рішення по суті справи?
За змістом пунктів 2 і 3 статті 103 та частини другої статті 105 ГПК, зокрема, пункту 9 цієї частини, рішення місцевого господарського суду може вважатися скасованим повністю або частково тільки якщо у резолютивній частині відповідної постанови апеляційної інстанції міститься чіткий і однозначний висновок про таке скасування, як-от: «Рішення господарського суду (найменування місцевого господарського суду) від (дата) у справі N … скасувати» або «Рішення господарського суду (найменування місцевого господарського суду) від (дата) у справі N … скасувати в частині… (зазначається, в якій саме частині)».
34. Чи можливе у перегляді судового рішення за нововиявленими обставинами залучення до участі у справі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору?
У постанові Верховного Суду України від 15.01.2008 N 2-13/12828.1-2006 викладено правову позицію, згідно з якою:
відповідно до частини восьмої статті 114 ГПК у разі скасування судового рішення за результатами його перегляду за нововиявленими обставинами справа розглядається господарським судом за правилами, встановленими цим Кодексом;
отже, в такому випадку немає ніяких процесуальних перешкод для вирішення судом питання про залучення до участі у справі третіх осіб, якщо рішення може вплинути на їх права або обов’язки щодо однієї з сторін.
(пункт 34 у редакції інформаційного листа Вищого
господарського суду України від 08.04.2008 р. N 01-8/218)
35. Чи вправі господарський суд змінити редакцію затвердженої ним мирової угоди за наявності заяви сторін, в якій висловлюється їх згода на це?
Законом не передбачено права господарського суду самостійно змінювати умови мирової угоди сторін, навіть за наявності згоди останніх на це, оскільки провадження у справі згідно з пунктом 7 частини першої статті 80 ГПК припинено.
36. Чи може бути підставою для задоволення вимог про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, вчинення такого напису поза межами строку, передбаченого статтею 88 Закону України «Про нотаріат»?
Стаття 88 Закону України «Про нотаріат» визначає як одну з неодмінних умов вчинення нотаріусом виконавчого напису додержання встановленого для цього строку (три роки з дня виникнення права вимоги, у відносинах між підприємствами, установами та організаціями — не більше одного року, або ж у межах іншого встановленого законом для відповідної вимоги строку давності).
Вчинення виконавчого напису поза межами встановленого строку є порушенням вимог названого Закону і підставою для визнання зазначеного напису недійсним.
37. Яку саме дату слід зазначати в наказі, що видається місцевим господарським судом на виконання постанови апеляційного господарського суду як дату набрання такою постановою законної сили: дату прийняття постанови або дату підписання її повного тексту?
Згідно з частиною третьою статті 105 ГПК постанова апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття. Отже, така дата і повинна зазначатися у відповідному наказі як дата набрання постановою законної сили, незалежно від того, коли підписано її повний текст.
38. Чи вправі господарський суд під час знаходження матеріалів справи в апеляційній чи в касаційній інстанції здійснювати розгляд скарги на дії чи бездіяльність органу Державної виконавчої служби?
В абзаці другому пункту 8 роз’яснення президії Вищого господарського суду України від 28.03.2002 N 04-5/365 «Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України» зазначено, зокрема, що виконання рішення, ухвали, постанови господарського суду є невід’ємною частиною судового процесу, тому господарські суди не повинні порушувати нове провадження за скаргою надії чи бездіяльність органів Державної виконавчої служби.
До того ж розгляд зазначених скарг, як правило, потребує дослідження судом матеріалів тих справ, у зв’язку з виконанням судових рішень в яких і подано відповідну скаргу.
Отже, відсутність в господарському суді матеріалів справи унеможливлює розгляд скарги на дії чи бездіяльність органу Державної виконавчої служби.
Тому у наведеній ситуації господарському суду слід шляхом винесення відповідної ухвали відкладати вирішення питання про прийняття до розгляду зазначеної скарги до повернення матеріалів справи з апеляційної чи з касаційної інстанції.
39. Чи можлива у виконавчому провадженні заміна кредитора згідно з договором відступлення права вимоги?
Заміна кредитора у зобов’язанні, як і саме зобов’язання, є інститутом цивільного права, в той час як відносини, пов’язані із здійсненням виконавчого провадження, не мають характеру цивільно-правових у розумінні частини першої статті 1 Цивільного кодексу України, а управненою стороною в цих відносинах виступає не кредитор, а стягувач. Тому зазначена заміна не є можливою.
Що ж до заміни сторони на стадії виконання судового рішення, то така заміна можлива не інакше як на підставах та в порядку, визначених ГПК та Законом України «Про виконавче провадження».
40. У який спосіб може бути захищено права особи, яка не погоджується з оцінкою майна, проведеною в порядку здійснення виконавчого провадження?
У вирішенні відповідного питання слід враховувати викладене в пункті 28 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 14.08.2007 N 01-8/675 «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2007 року».
41. Чи слід вважати пропущеним строк оскарження рішення третейського суду в разі, якщо про таке рішення стороні не було відомо у зв’язку з підписанням третейської угоди невстановленою особою із скріпленням її підробленою печаткою (що встановлено господарським судом згідно з висновком судової експертизи)?
Відповідно до частини четвертої статті 51 Закону України «Про третейські суди» (далі — Закон) заяву про скасування рішення третейського суду може бути подано до компетентного суду протягом трьох місяців з дня прийняття рішення третейським судом.
Подання заяви про скасування рішення третейського суду з пропуском установленого Законом строку є підставою для винесення господарським судом ухвали про відмову в прийнятті такої заяви; про це зазначено в підпункті 1.9.1 пункту 1 рекомендацій президії Вищого господарського суду України від 11.04.2005 N 04-5/639 «Про деякі питання практики застосування господарськими судами Закону України «Про третейські суди».
Водночас з урахуванням того, що передбачений наведеною нормою Закону строк є процесуальним і з її змісту не вбачається присікального характеру цього строку, господарський суд у наведеній ситуації не позбавлений права в порядку статті 53 ГПК відновити пропущений строк оскарження рішення третейського суду.
42. Як має діяти господарський суд, якщо до нього оскаржено рішення третейського суду, прийняте як з господарського, так і з трудового спору?
У наведеній ситуації господарський суд приймає заяву про оскарження рішення третейського суду (за відсутності перешкод для цього) в тій частині згаданого рішення, в якій відповідну справу законом віднесено до підвідомчості господарського суду, в іншій же частині в прийнятті заяви відмовляє (див. також підпункт 1.9.1 пункту 1 рекомендацій президії Вищого господарського суду України від 11.04.2005 N 04-5/639 «Про деякі питання практики застосування господарськими судами Закону України «Про третейські суди»).
Якщо ж буде встановлено, що провадження в такій іншій частині господарським судом порушено помилково, то провадження в цій частині підлягає припиненню згідно з пунктом 1 частини першої статті 80 ГПК.
* * *
Внести зміну до пункту 19 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 14.12.2007 N 01-8/973 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм процесуального права», замінивши в тексті зазначеного в цьому пункті питання слово «спростування» словом «скасування».

Заступник Голови Вищого
господарського суду України
В. Москаленко

Господарські суди України

Вищий господарський суд України здійснив узагальнення порушених господарськими судами питань щодо застосування норм Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) та Господарського кодексу України (далі — ГК України) і вважає за доцільне довести відповіді на зазначені питання до відома господарських судів.

1. Чи співвідносяться ЦК України та ГК України як загальний та спеціальний закони? Норми якого кодексу підлягають переважному застосуванню?
При вирішенні даного питання слід виходити з того, що при правозастосуванні застосовується не в цілому закон як нормативно-правовий акт, а відповідна правова норма чи її частина, за змістом якої і визначається чи є ця норма (її частина) спеціальною чи загальною.
Так, наприклад, за загальним правилом статті 293 ГК України за договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов’язується передати другій стороні у власність, повне господарське відання чи оперативне управління певний товар в обмін на інший товар. Проте, в ЦК України містяться спеціальні норми про особливий вид міни (бартеру), які підлягають переважному застосуванню перед статтею 293 ГК України. Зокрема, стаття 715 ЦК України допускає обмін товару на роботи, послуги, а стаття 716 ЦК України передбачає особливості правового регулювання відносин, що виникають на підставі таких договорів.
Відповідно до частини першої статті 1 ЦК України цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Згідно з частиною другою статті 9 ЦК України законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин, які позначаються тут як майнові відносини у сфері господарювання.
Відповідно до частини першої статті 4 ГК України не є предметом регулювання цього Кодексу, зокрема, майнові та особисті немайнові відносини, що регулюються Цивільним кодексом України, при цьому відповідно до частини першої статті 4 ГК України особливості регулювання майнових відносин суб’єктів господарювання визначаються цим Кодексом.
Тому спеціальні норми ГК України, які встановлюють особливості регулювання майнових відносин суб’єктів господарювання, підлягають переважному застосуванню перед тими нормами ЦК України, які містять відповідне загальне регулювання. Наприклад, правила частини першої статті 232 ГК України, відповідно до якої збитки відшкодовуються в частині, не покритій штрафними санкціями (залікова неустойка), підлягають переважному застосуванню перед правилами частини першої статті 624 ЦК України, відповідно до якої неустойка підлягає стягненню у повному розмірі, незалежно від відшкодування збитків (штрафна неустойка).
При цьому слід враховувати, що відповідно до частини другої статті 4 ЦК України основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України. Тому в разі, якщо норми ГК України не містять особливостей регулювання майнових відносин суб’єктів господарювання, а встановлюють загальні правила, які не узгоджуються із відповідними правилами ЦК України, слід застосовувати правила, встановлені ЦК України.
2. Як розуміти поняття «звичаї ділового обороту», яке міститься у статті 7 ЦК України?
Виходячи зі змісту частини першої статті 7 ЦК України, звичаєм ділового обороту є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у сфері ділового обороту.
Цивільний кодекс України містить відсилання до звичаїв ділового обороту, зокрема у таких статтях: 529, 531, пункті 2 статті 538, 627, 654, 668, 682, 687, 689, 691, 846, 857, 938, 1014, 1021, 1059, 1068, 1088, 1089, 1099 тощо.
Якщо звичай визнаний господарським судом загальновідомим на підставі частини першої статті 35 ГПК України, він не потребує доказування. В іншому випадку наявність звичаю, його застосування у певній сфері цивільних відносин, на певній території тощо, згідно зі статтею 33 ГПК України, повинна довести сторона, яка посилається на звичай як на підставу своїх вимог і заперечень.
Відповідно до абзацу третього частини першої статті 7 ЦК України звичай може бути зафіксований у відповідному документі. Разом з тим фіксація певних правил поведінки у документі сама по собі не є доказом того, що ці правила є звичаєм. Зокрема, відповідно до статті 630 ЦК України типові умови договорів певного виду, оприлюднених у встановленому порядку, можуть застосовуватись як звичай ділового обороту лише у разі, якщо вони відповідають вимогам статті 7 ЦК України.
Відповідно до статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Разом з тим сторони вправі укласти договір, який суперечить звичаю. Відповідно до частини другої статті 7 ЦК України звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується.
Документами, що застосовуються в Україні, в яких зафіксовані звичаї ділового обороту, є «Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів» у редакції 1993 р., Принципи міжнародних комерційних договорів (Принципи УНІДРУА) у редакції 1994, «Інкотермс» Офіційні правила тлумачення торговельних термінів «Міжнародної торгової палати» у редакції 2000 року.
3. Чи можна визнати договір поставки неукладеним або недійсним, якщо сторонами не дотримано приписів частини четвертої статті 265 ГК України?
Відповідно до частини четвертої статті 265 ГК України умови договорів поставки повинні викладатися сторонами відповідно до вимог Міжнародних правил щодо тлумачення термінів «Інкотермс».
Відповідно до пункту 1 «Інкотермс» Офіційних правил тлумачення торговельних термінів «Міжнародної торгової палати» у редакції 2000 року метою Інкотермс є забезпечення єдиного набору міжнародних правил для тлумачення найбільш уживаних торговельних термінів у зовнішній торгівлі. Інкотермс від початку завжди призначалися для застосування при продажі товарів, що поставляються через національні кордони, тобто, вони є міжнародними торговельними термінами. Однак на практиці Інкотермс також включаються у договори купівлі-продажу товарів виключно в межах внутрішніх ринків.
Таким чином, розробники Інкотермс визначають, що застосування цих правил має велике практичне значення саме при зовнішній торгівлі, з метою уніфікувати торгові норми законодавства різних країн. В той же час допускається їх застосування у внутрішніх поставках.
Відповідно до статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Згідно зі статтею 180 ГК України господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов’язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.
У частині четвертій статті 265 ГК України мова йде про форму закріплення істотних умов поставки. Отже, якщо сторони договору вказали в ньому всі істотні умови поставки, але виклали їх не за правилами Інкотермс (у випадку якщо ні одна зі сторін не вимагала застосування правил Інкотермс), то в даному випадку не можна вважати договір поставки неукладеним.
При вирішенні питання про визнання договору поставки неукладеним в судовому порядку, слід виходити з того, що визнання договору неукладеним є застосуванням одного зі способів захисту прав, не передбачених законом, а тому не відповідає приписам статті 16 ЦК України та статті 20 ГК України.
Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою — третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. У статті 203 ЦК України зазначається, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Таким чином, в даній статті мова йде про відповідність закону саме змісту правочину, а не форми, тому визнати договір поставки недійсним, на тій підставі, що він не містить вказівки на правила Інкотермс, не можна.
4. У разі можливості використання аналогії закону для регулювання цивільних відносин та аналогії права, який вид аналогії (закону чи права) підлягає переважному застосуванню?
Аналогія закону чи аналогія права застосовується у тому випадку, якщо є прогалина в правовому регулюванні відповідних відносин.
При аналогії закону застосовується норма, що регулює подібні правовідносини. Аналогія права передбачає застосування загальних засад законодавства. При цьому необхідно довести, що саме на підставі цього принципу повинні бути врегульовані відповідні відносини.
Оскільки, відповідно до положень частини другої статті 8 ЦК України аналогія права застосовується у разі неможливості використання аналогії закону, тому у вказаному випадку необхідно застосовувати аналогію закону.
5. У частині першій статті 2 ЦК України встановлено, що учасниками цивільних відносин є фізичні та юридичні особи. Разом з тим, в Україні здійснюють діяльність колективні утворення, які не є фізичними особами, але і не мають статусу юридичної особи, наприклад, легалізовані громадські організації (незареєстровані як юридичні особи), певні державні органи (Кабінет Міністрів України, Верховна Рада України).
Чи регулюють норми ЦК України діяльність вказаних колективних утворень?
Стаття 2 ЦК України містить виключний перелік суб’єктів, які є учасниками цивільних відносин.
Згідно зі статтею 14 Закону України «Про об’єднання громадян» легалізація (офіційне визнання) об’єднань громадян здійснюється шляхом їх реєстрації або повідомлення про заснування, при цьому об’єднання громадян, легалізовані шляхом повідомлення про заснування, не є юридичними особами. Такі об’єднання громадян не наділені цивільною правоздатністю, не є учасниками цивільних відносин, а тому не можуть набувати цивільних прав та обов’язків. Відповідно до статей 1, 21, 26, 27 ГПК України об’єднання громадян, які не є юридичними особами, не можуть бути сторонами або третіми особами в судовому процесі.
Згідно з частиною другою статті 2 ЦК України учасниками цивільних відносин є, зокрема, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади. Відповідно до статей 170, 171, 172 ЦК України держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов’язки відповідно через органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Отже, ЦК України регулює цивільні відносини за участю держави Україна, Автономної Республіки Крим, територіальних громад, у яких зазначені суб’єкти набувають і здійснюють цивільні права та обов’язки через свої органи.
Такими органами, зокрема, є Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України. Участь цих органів у цивільних правовідносинах реалізується апаратом Верховної Ради України (Постанова Верховної Ради України N 1678-III «Про структуру апарату Верховної Ради України» від 20 квітня 2000 р.) та Секретаріатом Кабінету Міністрів України (Закон України «Про Кабінет Міністрів України» від 21 грудня 2006 р. та постанова Кабінету Міністрів України N 761 від 6 травня 2000 р. «Про затвердження Тимчасового положення про Секретаріат Кабінету Міністрів України та Тимчасового положення про Службу Прем’єр-міністра України»), згідно з якими вони є юридичними особами.
6. Як розуміти поняття «дестинатор», що застосовується у частині другій статті 103 ЦК України?
У частині другій статті 103 ЦК України, де йдеться про зміну мети установи, застосовується термін «дестинатори», який не є загальновживаним і визначення якого відсутнє. Значення цього терміну слід з’ясовувати, виходячи з контексту норми, в якій його вжито. Відповідно до частини третьої статті 83 ЦК України установою є організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об’єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна. Таким чином, дестинатори — це вигодонабувачі, які не беруть участь в заснуванні і управлінні установою, і яким за наміром засновників, виходячи з мети установи, передаються вигоди від використання майна установи.
7. Чи є тотожними поняття «припинення підприємницької діяльності» та «припинення юридичної особи»?
ЦК та ГК України розрізняють поняття «припинення юридичної особи» та «припинення підприємницької діяльності юридичної особи».
У випадку припинення юридичної особи відбувається і припинення її підприємницької діяльності. Зокрема, у частині першій статті 51 ГК України серед випадків, в яких відбувається припинення підприємницької діяльності, вказується припинення існування підприємця.
Проте, припинення підприємницької діяльності не означає автоматичного припинення юридичної особи.
8. Як співвідноситься частина перша статті 113 ЦК України, де зазначається, що господарським товариством є юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками, з частиною другою статті 114 ЦК України, згідно з якою господарське товариство, крім повного і командитного товариств, може бути створене однією особою, яка стає його єдиним учасником?
Внутрішнього протиріччя між цими нормами не існує.
З належністю учаснику (акціонеру) господарського товариства частки у статутному капіталі закон пов’язує певний обсяг прав учасника (акціонера), який залежить від питомої ваги цієї частки у статутному капіталі (відношення кількості акцій акціонера до загальної кількості акцій). Згідно з частиною другою статті 114 ЦК України товариство з обмеженою відповідальністю, товариство з додатковою відповідальністю, акціонерне товариство може бути створене однією особою, якій належить весь обсяг прав учасників (акціонерів).
9. Яким чином має здійснюватися ліквідація товариства відповідно до вимог частини четвертої статті 144 та частини третьої статті 155 ЦК України, за заявою власника (власників) чи за рішенням суду, у разі, якщо вартість чистих активів товариства стає меншою від визначеного законом мінімального розміру статутного капіталу? Хто в таких випадках може бути ініціатором ліквідації товариства?
Відповідно до частини четвертої статті 144 та частини третьої статті 155 ЦК України якщо вартість чистих активів товариства з обмеженою відповідальністю, акціонерного товариства стає меншою від визначеного законом мінімального розміру статутного капіталу, товариство підлягає ліквідації.
Закон України «Про господарські товариства» не містить норми, яка б регулювала порядок ліквідації товариства. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Оскільки закон не встановлює органу, який вправі звертатись до суду у зазначених випадках, передбачених частиною четвертою статті 144 та частиною третьою статті 155 ЦК України, ліквідація товариства у цих випадках згідно з частиною четвертою статті 145 та частиною другою статті 159 ЦК України може здійснюватись за рішенням вищого органу товариства.
Крім того, в цих випадках ліквідація господарського товариства може здійснюватись також і за позовом прокурора. Це пов’язано з тим, що Закон України «Про прокуратуру» від 22 квітня 1993 р. передбачає повноваження прокурора здійснювати контроль за дотриманням чинного законодавства. Так, відповідно до пункту 6 статті 20 Закону до повноважень прокурора у межах нагляду за додержанням і застосуванням законів належить повноваження звертатися до суду із заявами про захист прав і законних інтересів громадян, держави. А також підприємств та інших юридичних осіб.
Відповідно до положень Рішення Конституційного Суду України від 08.04.99 р. у справі N 1-1/99 за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) із врахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
10. Відповідно до частини першої статті 105 ЦК України учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, зобов’язані негайно письмово повідомити про це орган, що здійснює державну реєстрацію, який вносить до єдиного державного реєстру відомості про те, що юридична особа перебуває у процесі припинення.
Яким чином має бути реалізований припис щодо негайного повідомлення реєструючого органу про припинення юридичної особи?
Порядок повідомлення судом органу, який здійснює державну реєстрацію, про прийняття рішень щодо припинення юридичної особи, встановлений статтями 38 та 39 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців».
11. Відповідно до частин першої та другої статті 105 ЦК України на орган, який здійснює державну реєстрацію, в зв’язку з прийняттям рішення про припинення юридичної особи покладаються певні обов’язки.
Чи можливе у справі про припинення юридичної особи залучення реєструючого органу як третьої особи, за пропозицією якої суд прийме рішення про склад ліквідаційної комісії?
Відповідно до частини першої статті 105 ЦК України учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, зобов’язані негайно письмово повідомити про це орган, що здійснює державну реєстрацію, який вносить до єдиного державного реєстру відомості про те, що юридична особа перебуває у процесі припинення. Відповідно до частини другої статті 105 ЦК України учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, призначають за погодженням з органом, який здійснює державну реєстрацію, комісію з припинення юридичної особи (ліквідаційну комісію, ліквідатора тощо) та встановлюють порядок і строки припинення юридичної особи відповідно до цього Кодексу.
Якщо суд вважатиме необхідною участь у справі органу, що здійснює державну реєстрацію, то він (суд) має право залучити реєструючий орган до участі у справі в якості третьої особи.
12. Відповідно до частини другої статті 105 ЦК України учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, призначають за погодженням з органом, який здійснює державну реєстрацію, комісію з припинення юридичної особи (ліквідаційну комісію, ліквідатора тощо) та встановлюють порядок і строки припинення юридичної особи відповідно до цього Кодексу. Який механізм визначення судом членів комісії по припиненню юридичної особи?
Вирішення даного питання, а саме механізм визначення членів комісії по припиненню юридичної особи, віднесено на розсуд суду. Зокрема, погодження з органом, який здійснює державну реєстрацію, комісії з припинення юридичної особи може полягати у одержанні від нього інформації про учасників юридичної особи та осіб, які мають право вчиняти юридичні дії від імені юридичної особи без довіреності, для вирішення питання про включення цих осіб до складу комісії з припинення юридичної особи.
13. У частині другій статті 112 ЦК України визначено, що у разі відмови ліквідаційної комісії у задоволенні вимог або ухилення від їх розгляду кредитор має право до затвердження ліквідаційного балансу юридичної особи звернутись до суду із позовом саме до ліквідаційної комісії.
Оскільки ліквідаційна комісія не відноситься до суб’єктів, перелічених у статті 1 ГПК України, виникає питання чи підвідомчі спори за позовами кредиторів до ліквідаційних комісій господарським судам?
За змістом статей 111, 112 ЦК України ліквідаційна комісія діє не від власного імені, а від імені юридичної особи як її орган. Отже, в частині другій статті 112 ЦК України йдеться про звернення до суду з позовом до юридичної особи в особі її ліквідаційної комісії. Такі спори підвідомчі господарським судам.
14. Чи є тотожними поняття «статутний капітал» у розумінні норм ЦК України та поняття «статутний фонд», про яке йдеться в ГК України?
Згідно з частиною першою статті 144 ЦК України статутний капітал товариства з обмеженою відповідальністю складається з вартості вкладів його учасників.
До набрання чинності ЦК України законодавче визначення поняття «статутний фонд» було відсутнє. При цьому у частині другій статті 13 Закону України «Про господарські товариства» визначалось, що вклад, оцінений у карбованцях, становить частку учасника та засновника у статутному фонді. У частині другій статті 86 ГК України це визначення відтворене майже дослівно: вклад, оцінений у гривнях, становить частку учасника та засновника у статутному фонді товариства. Оскільки з частини першої статті 13 Закону України «Про господарські товариства», частини першої статті 86 ГК України вбачається, що вкладами учасників є майно, то наведені визначення слід розуміти таким чином, що частки учасників та засновників у статутному фонді товариства становлять вартість вкладів учасників, а не самі вклади.
Отже, поняття «статутний капітал» та «статутний фонд» є тотожними.
15. Як співвідносяться поняття «підприємницькі товариства» та «непідприємницькі товариства», наведені у ЦК України, з поняттями «комерційні підприємства» та «некомерційні підприємства». Чи є вони тотожними?
ЦК України згідно зі статтею 83 поділяє поняття «юридична особа» на два поняття за ознакою наявності чи відсутності учасників юридичної особи: якщо юридична особа має учасників (тобто якщо є особа або особи, яким належать правомочності на участь в управлінні даною юридичною особою), то це — товариство, якщо юридична особа не має учасників — то це установа.
Поняття «товариство», в свою чергу, ЦК України (статті 84, 85) поділяє на два поняття за ознакою наявності чи відсутності у учасників товариства корпоративного права на отримання певної частки прибутку (дивідендів): товариство, яке здійснює підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками, є підприємницьким товариством, товариство, яке не має на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками, є непідприємницьким товариством.
Оскільки установа не має учасників, то вона не може розподіляти прибуток між учасниками, але за загальним правилом статті 86 ЦК України може, як і непідприємницьке товариство, здійснювати підприємницьку діяльність.
ГК України (частина перша статті 167) містить невичерпний перелік корпоративних прав: правомочність на участь в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Разом з тим ГК України, на відміну від ЦК України, не використовує корпоративних прав як ознак для поділу поняття «підприємство» на комерційні та некомерційні.
Натомість ГК України містить визначення поняття господарської комерційної діяльності (підприємництва) у главі 4 та поняття некомерційної господарської діяльності (некомерційного господарювання) у главі 5. Згідно зі статтею 42 ГК України підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Згідно з частиною першою статті 52 ГК України некомерційне господарювання — це самостійна систематична господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання, спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку.
Таким чином, ГК України використовує в якості ознаки для поділу вказаних вище понять наявність чи відсутність мети одержання прибутку (який, звичайно, може бути одержаний і без наявності такої мети, як побічний результат), а не наявності чи відсутності можливості розподіляти прибуток між учасниками (чи сплати суми прибутку або його частини єдиному учаснику).
Тому поняття «комерційні підприємства» та «некомерційні підприємства» не є тотожними поняттям «підприємницькі товариства» та «непідприємницькі товариства».
16. Відповідно до частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Вказана суперечність відповідно до статті 215 ЦК України є підставою для визнання правочину недійсним.
Проте в судовій практиці часто виникають спори про визнання договорів недійсними з підстав їх суперечності актам законодавства, яке не є цивільним (антимонопольного, податкового тощо).
В зв’язку з цим виникає питання щодо правомірності визнання судом недійсними правочинів у зазначених випадках на підставі норм ЦК України.
Поняття правочину є цивільно-правовим поняттям. Тому і норми про недійсність тих чи інших правочинів є цивільно-правовими. Разом з тим закони часто містять норми, які відносяться до різних галузей права. Зокрема закон публічно-правової направленості може містити окремі цивільно-правові норми. Тому, якщо такий закон містить норми, які встановлюють умови недійсності правочину, то такі норми підлягають застосуванню.
17. Чи є обов’язковим застосування наслідків недійсності правочину при вирішенні спору про визнання недійсним правочину чи іншого спору без пред’явлення позивачем вимоги про застосування таких наслідків, з огляду на редакцію статті 216 ЦК України?
Згідно з частиною п’ятою статті 216 ЦК України суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи. Отже, застосування наслідків недійсності нікчемного правочину судом за відсутності відповідної позовної вимоги заінтересованої сторони сформульовано в даній нормі як право, а не обов’язок суду.
Згідно з пунктом 2 статті 83 ГПК України господарський суд також може вийти за межі позовних вимог і застосувати наслідки недійсності оспорюваного правочину, якщо про це є клопотання заінтересованої сторони.
При цьому слід враховувати, що згідно з абзацом другим частини першої статті 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Отже, наслідки недійсності правочину залежать від того, які саме дії були здійснені сторонами на виконання такого правочину. Тому суд, приймаючи рішення про застосування наслідків недійсності правочину, повинен повно і всебічно з’ясувати обставини, що мають значення для застосування таких наслідків, та неухильно дотримуватись положень статті 43 ГПК України щодо створення сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідних умов для встановлення таких фактичних обставин справи на засадах змагальності сторін.
18. Яка заінтересована особа, крім сторін по угоді, може виступати позивачем у спорах про визнання угод недійсними? Яким чином оцінюється інтерес позивача до угоди, по якій він не виступає контрагентом і на який момент здійснюється оцінка: на момент укладення спірної угоди, чи на момент, який може наступити в майбутньому?
За загальним правилом частини третьої статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин); згідно з частиною п’ятою статті 216 ЦК України вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред’явлена будь-якою заінтересованою особою.
ЦК України не дає визначення поняття «заінтересована особа». Тому коло заінтересованих осіб має з’ясовуватись в кожному конкретному випадку в залежності від обставин справи та правових норм, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, якщо інше не встановлено законом. Так, в деяких випадках ЦК України встановлює, за чиїм саме позовом правочин може бути визнаний недійсним (частина друга статті 223, частини перша та друга статті 225).
19. Чи повинен господарський суд, прийнявши судове рішення про визнання недійсним правочину, яким права та обов’язки передбачені лише на майбутнє, вказувати в рішенні про припинення можливості настання таких прав та обов’язків у майбутньому?
Згідно з частиною першою статті 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення (частина перша статті 236 ЦК України). Зазначена норма означає, що нікчемний правочин є недійсним з моменту його вчинення в силу закону, а рішення суду про визнання оспорюваного правочину недійсним має зворотну силу в часі.
Частина друга статті 236 ЦК України, згідно з якою якщо за недійсним правочином права та обов’язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється, не встановлює винятків із правил частини першої статті 236 ЦК України. Натомість частина друга статті 236 ЦК України конкретизує норму абзацу першого частини першої статті 216 ЦК України, згідно з якою недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. Саме, частина друга статті 236 ЦК України встановлює, що за нікчемним правочином та за правочином, визнаним судом недійсним, не виникають не тільки ті права та обов’язки, настання яких сторони передбачали з моменту укладення правочину, а й ті, виникнення яких передбачалося лише в майбутньому.
Момент, з якого нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є таким, а також припинення можливості настання у майбутньому прав та обов’язків за такими правочинами, імперативно встановлені частинами першою та другою статті 236 ЦК України, і не можуть бути змінені судом. Тому в разі задоволення судом позову про визнання правочину недійсним в рішенні не слід вказувати ні момент, з якого правочин є недійсним, ні про припинення можливості настання прав та обов’язків за правочином у майбутньому.
20. Відповідно до частини другої статті 205 ЦК України правочин, для якого законом не встановлена обов’язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. Згідно зі статтею 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти правочини, зокрема, між юридичними особами.
У судовій практиці часто виникають спори про стягнення з боржника коштів за товар поставлений кредитором за накладною без підписання сторонами письмового правочину у будь-якій формі (окремий документ, обмін листами, факсами тощо), при цьому відповідач у судові засідання не з’являється.
З наведених норм виникає питання чи можна вважати в наведеному прикладі такі дії сторін правочином та чи підлягає позов про стягнення коштів в цьому випадку задоволенню?
Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він відповідає вимогам статті 207 ЦК України. Зокрема, відповідно до частини першої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв’язку.
Якщо правочин не відповідає вимогам статті 207 ЦК України, то його не можна вважати вчиненим у письмовій формі. Разом з тим за загальним правилом частини першої статті 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом, але рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків. В разі недодержання сторонами письмової форми правочину, для з’ясування факту його вчинення та змісту слід застосовувати за аналогією частину другу статті 205 ЦК України. Поведінка сторін, що засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків, може доводитись письмовими та іншими доказами, крім свідчень свідків.
21. Як слід застосовувати положення ГК України про недійсність господарських зобов’язань з огляду на положення ЦК України про недійсність правочинів?
ЦК України містить загальні правила про недійсні правочини — правочини, які не створюють тих наслідків, на які вони направлені (частина перша статті 216 ЦК України), при цьому поділяє їх на два види: нікчемні (частина друга статті 215 ЦК України) та оспорювані (частина третя статті 215 ЦК України), принципова відмінність між якими полягає в тому, що нікчемний правочин є недійсним в силу закону, а оспорюваний стає недійсним внаслідок прийняття судового рішення, яке має зворотну силу у часі (стаття 236 ЦК України).
ГК України зазначеного поділу не передбачає, а натомість у суперечності із ЦК України фактично розглядає як оспорювані (частина перша статті 207 ГК України) всі ті зобов’язання, які виникають з правочинів, які за ЦК України є нікчемними. У частині другій статті 207 ГК України вживається термін «нікчемна умова», але визначення відповідного поняття відсутнє. У частині третій статті 207 ГК України встановлюється, що виконання господарського зобов’язання, визнаного судом недійсним, припиняється з дня набрання рішенням суду законної сили, та передбачає можливість визнання зобов’язання недійсним на майбутнє, що також суперечить статті 236 ЦК України.
Таким чином, стаття 207 ГК України не містить особливостей регулювання господарських відносин, а містить загальні правила про недійсність господарських зобов’язань, які суперечать ЦК України як за термінологією, так і за змістом. Тому стаття 207 ГК України відповідно до абзацу першого частини другої статті 4 ЦК України, абзацу другого частини першої статті 4 ГК України застосовуватись не може.
22. Чи є чинною довіреність, яка не ґрунтується на договорі чи акті органу юридичної особи з огляду на положення частин 1, 2 статті 244, частини 3 статті 243 ЦК України, частини 4 статті 297 ГК України?
Відповідно до частини першої статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Отже, учасниками цього правовідношення є представник та особа, яку він представляє (довіритель). Треті особи, у відносинах з якими представник діє від імені довірителя, не є учасниками зазначеного правовідношення. Відповідно до частини третьої статті 237 ЦК України представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.
Відповідно до статті 239 ЦК України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє. Отже, за загальним правилом представник не є учасником правовідношення, яке виникає внаслідок вчинення ним правочину від імені довірителя.
Тому правовідношення представництва та правовідношення, яке виникає внаслідок вчинення представником правочину від імені особи, яку він представляє, є різними правовідносинами. Відповідно до частини третьої статті 244 ЦК України довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами; довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі. За змістом цієї норми довіреністю є письмовий документ, що підтверджує повноваження представника діяти від імені довірителя у відносинах з третіми особами. Тому довіреність є чинною незалежно від того, чи ґрунтується вона на договорі, акті органу юридичної особи, чи не ґрунтується, а випадки, наведені у частині першій та другій статті 244 ЦК України, не складають виключного переліку випадків, у яких може видаватися довіреність.
Правила частини третьої статті 243 ЦК України, частини четвертої статті 297 ГК України щодо підтвердження повноважень комерційного представника (комерційного агента) слід застосовувати з урахуванням того, що повноваження представника можуть бути підтверджені в договорі, укладеному представником і довірителем у письмовій формі, якщо договір в цій частині відповідає вимогам частин другої, третьої статті 247, частин першої, другої статті 245, статті 246 ЦК України.
23. Відповідно до частини першої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчать про визнання нею свого боргу або іншого обов’язку. Що можна вважати такими діями?
Вказана норма, на відміну від частини другої статті 79 ЦК УРСР, розповсюджується як на громадян, так і на юридичних осіб, оскільки не містить спеціальних вимог до суб’єктного складу спірних правовідносин.
Такими діями можуть бути будь-які дії боржника, які свідчать, що боржник визнав себе зобов’язаною особою по відношенню до кредитора. Зокрема, до дій які свідчать про визнання боргу можуть відноситися: повне або часткове визнання претензії, часткове погашення самим боржником чи за його згодою іншою особою основного боргу і (або) неустойки, сплата процентів по основному боргу; прохання про відстрочку виконання. При цьому в тих випадках, коли передбачалось виконання зобов’язання частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник здійснив дії, які свідчать про визнання лише частини (періодичного платежу), такі дії не можуть бути підставою для перерви перебігу строку позовної давності по іншим частинам (платежам).
Господарський суд в кожному конкретному випадку повинен дослідити обставини, які свідчать про визнання боргу. Якщо факт визнання боргу встановлений, давність переривається в день такого визнання.
24. Відповідно до частини другої статті 264 ЦК України позовна давність переривається у разі пред’явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Чи переривається строк позовної давності у випадку, якщо господарським судом було відмовлено у прийнятті позовної заяви до розгляду або позивачу повернено позовну заяву?
Відмова господарського суду в прийнятті позовної заяви до розгляду в порядку статті 62 ГПК України або повернення позовної заяви у відповідності до статті 63 ГПК України свідчить, що не був дотриманий встановлений порядок подання позову і позовна давність у таких випадках не переривається. Якщо після повернення позовної заяви позивач, усунувши допущене порушення, повторно звернувся до господарського суду і позовна заява прийнята, то позовна давність переривається в день повторного подання позову.
25. Чи тягнуть норми, викладені у частинах третій та четвертій статті 267 ЦК України, неможливість застосування судом позовної давності за власною ініціативою та неможливість відмовити у позові у зв’язку зі спливом позовної давності без заяви сторони про її застосування?
На відміну від імперативного правила статті 75 ЦК УРСР, яке передбачало обов’язковість застосування позовної давності, частина третя статті 267 ЦК України передбачає можливість застосування цього правового інституту лише за заявою сторони. Господарський суд за власною ініціативою не має права застосовувати позовну давність.
Заява про застосування позовної давності одного з відповідачів, не поширюється на позовні вимоги до інших відповідачів, в тому числі і при солідарній відповідальності. Проте, суд повинен відмовити у задоволенні позову до відповідача, який не заявляв про застосування позовної давності, за наявності заяви про пропуск позовної давності іншого відповідача, якщо виходячи з характеру спірних правовідносин, вимоги позивача не можуть бути задоволені (повністю або в частині) лише за рахунок відповідача, який не заявляв про застосування позовної давності, наприклад у випадку подання позову про витребування неподільної речі, яка знаходиться в спільній власності декількох осіб.
26. Який зміст поняття «пільговий строк», яке застосовується в абзаці другому частини п’ятої статті 261 ЦК України?
Згідно з абзацом другим частини п’ятої статті 261 ЦК України за зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання; якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Згідно з частиною другою статті 530 ЦК України якщо строк (термін) виконання боржником обов’язку не встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час; боржник повинен виконати такий обов’язок у семиденний строк від дня пред’явлення вимоги, якщо обов’язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства. Отже, під пільговим строком у розумінні абзацу другого частини п’ятої статті 261 ЦК України слід розуміти строк, протягом якого боржник після пред’явлення йому вимоги повинен виконати свій обов’язок.
27. Чи вважається заява позивача про поновлення позовної давності заявою про застосування позовної давності в розумінні статті 267 ЦК України?
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Відповідно до частин четвертої та п’ятої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові, але якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Отже, якщо позивач звертається до суду з доводами про наявність поважних причин пропущення позовної давності та просить задовольнити позов, то таке звернення не можна вважати заявою про застосування строків позовної давності.
28. При розгляді категорії справ, пов’язаних з перевезенням вантажів, актуальною є проблема протиріччя правових норм, що містяться в ЦК і ГК України.
Так, пункт 3 статті 925 ЦК України передбачає, що до вимог, які випливають із договору перевезення вантажу, пошти застосовується позовна давність в один рік. Одночасно, пунктом 5 статті 315 ГК України встановлено, що для пред’явлення перевізником до вантажовідправника та вантажоодержувачів позовів, що випливають з перевезення, встановлюється шестимісячний строк.
При такій колізії норм нагальним є питання — якою правовою нормою має керуватись господарський суд при з’ясуванні обставин дотримання перевізником строків позовної давності?
Відповідно до частини другої статті 9 ЦК України встановлено, що законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання. Це стосується і положень про позовну давність.
Частиною першою статті 223 ГК України передбачено, що при реалізації в судовому порядку відповідальності за правопорушення у сфері господарювання застосовуються загальний та скорочені строки позовної давності, передбачені ЦК України, якщо інші строки не встановлено цим Кодексом. Згідно з частиною п’ятою статті 315 ГК України для пред’явлення перевізником до вантажовідправників та вантажоодержувачів позовів, що випливають з перевезення, встановлюється шестимісячний строк. Такої ж тривалості установлено строк для подання позовів залізниць до вантажовідправників, вантажоодержувачів і пасажирів, що випливають з Статуту залізниць.
Між нормами частини третьої статті 925 ЦК України та частини п’ятої статті 315 ГК України не має суперечності, бо вони співвідносяться як загальна та спеціальна: за загальним правилом до вимог, що випливають із договору перевезення вантажу, пошти, застосовується позовна давність в один рік з моменту, що визначається відповідно до транспортних кодексів (статутів), але для пред’явлення перевізником до вантажовідправників та вантажоодержувачів позовів, що випливають з перевезення, встановлюється шестимісячний строк.
29. Згідно зі статтею 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов’язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. З аналізу змісту вказаної норми виникають питання.
Якщо кредитор передав новому кредитору право вимоги за договором в обсязі, що існував на момент передачі, чи має право новий кредитор вимагати з боржника штрафні санкції передбачені договором, але нараховані після передачі права вимоги? Чи може кредитор передати новому кредитору частину права вимоги (основного боргу, штрафних санкцій тощо)?
У випадку заміни кредитора у зобов’язанні до нового кредитора переходять усі права первісного кредитора у зобов’язанні, якщо інше не встановлено договором або законом. До нового кредитора в тому числі переходить в повному обсязі і право на неустойку як субсидіарне право.
Якщо предмет зобов’язання є подільним (наприклад, зобов’язання по сплаті грошових коштів як основного боргу), то новому кредитору може бути передана лише частина прав первісного кредитора разом із субсидіарними правами у відповідній частині. Субсидіарні права не можуть передаватися самостійно без передачі основних прав за зобов’язанням.
30. Роз’яснити притримання, як вид забезпечення виконання зобов’язання, зокрема, порядок реалізації притриманої речі (статті 597, 591 ЦК України).
Суть притримання як способу забезпечення виконання зобов’язань полягає, по-перше, в тому, що кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов’язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов’язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її до виконання боржником зобов’язання, по-друге, в тому, що кредитор має право на задоволення своїх вимог з вартості притриманої речі. Згідно зі статтею 597 ЦК України вимоги кредитора, який притримує річ, задовольняються з її вартості відповідно до статті 591 ЦК України, тобто в порядку, встановленому для реалізації предмета застави.
31. Згідно з частиною третьою статті 203 ГК України господарське зобов’язання припиняється зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребування. Для зарахування достатньо заяви однієї сторони.
Яким повинен бути предмет позову у разі незгоди іншої сторони, якій подана заява іншої сторони про зарахування, із наявністю зустрічної однорідної вимоги?
Згідно з частиною третьою статті 203 ГК України господарське зобов’язання припиняється зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребування. Для зарахування достатньо заяви однієї сторони. Аналогічні правила містить і стаття 601 ЦК України.
Отже, заява однієї сторони про зарахування зустрічної однорідної вимоги є одностороннім правочином, який має наслідком припинення зобов’язань. Якщо друга сторона вважає, що заява першої сторони є нікчемним правочином, а відтак не припиняє зобов’язання (наприклад, за відсутністю зобов’язання другої сторони або в разі недопустимості зарахування зустрічних вимог згідно з частинами четвертою, п’ятою статті 203 ГК України, статтею 602 ЦК України), то друга сторона вправі звернутися до суду з позовом про примусове виконання зобов’язання першою стороною в натурі або про застосування інших способів захисту, встановлених законом.
32. Чи є поняття «строк договору», визначене статтею 631 ЦК України, та поняття «строк дії договору», визначене частиною сьомою статті 180 ГК України, тотожними? Чи може відсутність строку дії господарського договору, як істотної умови в розумінні статті 180 ГК України, бути підставою визнання його неукладеним?
Згідно з частиною першою статті 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов’язки відповідно до договору. Згідно з частиною сьомою статті 180 ГК України строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов’язання сторін, що виникли на основі цього договору. Оскільки змістом зобов’язання є права і обов’язки сторін, то поняття «строк договору» та «строк дії договору» є тотожними.
Згідно з частиною третьою статті 180 ГК України при укладенні господарського договору сторони зобов’язані у будь-якому разі погодити, зокрема, строк дії договору. Отже, строк дії господарського договору є його істотною умовою. Разом з тим слід мати на увазі, що строк дії договору, який сторони зобов’язані погодити, не обмежений будь-яким максимальним строком. Тому сторони можуть визначити, що договір діє до припинення прав та обов’язків, які з нього виникли.
При цьому слід враховувати, що за змістом статті 637, частин третьої та четвертої статті 213 ЦК України метою тлумачення договору є виявлення справжньої волі сторін, що згідно з частиною першою статті 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом, та що згідно з частиною першою статті 7 ЦК України цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту. Згідно зі звичаєм, що склався в діловому обороті, не зазначення в договорі строку дії договору свідчить про волю сторін на встановлення правила про те, що договір діє до припинення зобов’язання, що виникло з договору, виконанням або з інших підстав відповідно до закону. Отже, за відсутності в господарському договорі строку дії договору у суду немає підстав вважати його неукладеним, якщо докази, наявні у справі, не свідчать про те, що справжня воля сторін полягала у намірі досягнути згоди про строк дії договору в майбутньому.
33. Чи може відсутність ціни у господарському договорі, як істотної умови в розумінні статті 180 ГК України, бути підставою визнання його неукладеним?
Згідно з частиною третьою статті 180 ГК України при укладенні господарського договору сторони зобов’язані у будь-якому разі погодити, зокрема, ціну. Отже, ціна є істотною умовою господарського договору, а за її відсутності договір є неукладеним.
Разом з тим слід мати на увазі, що зазначену норму слід застосовувати лише до тих господарських договорів, за якими одна сторона зобов’язана сплатити іншій певну суму грошових коштів. Якщо за умовами господарського договору сплата грошових коштів не передбачається, то до такого договору частина третя статті 180 ГК України в частині ціни як істотної умови застосовуватись не може, оскільки зазначення ціни в такому договорі не створює прав та обов’язків сторін.
Наприклад, згідно з частиною першою статті 293 ГК України за договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов’язується передати другій стороні у власність, повне господарське відання чи оперативне управління певний товар в обмін на інший товар. Тому, якщо за таким договором не передбачається грошова доплата (частина перша статті 293 ГК України), то визначення ціни в такому договорі не є обов’язковим, оскільки воно не впливає на господарське зобов’язання з такого договору. В разі порушення зобов’язання однією із сторін настають наслідки, встановлені законом або договором, зокрема виникає обов’язок боржника по відшкодуванню збитків. При цьому згідно з частиною першою статті 225 ГК України до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб’єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов’язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов’язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом. Усі ці складові визначаються виходячи з об’єктивних критеріїв, і не залежать від ціни, зазначеній сторонами в договорі. При цьому сторони не позбавлені права визначити в договорі ціну для цілей оподаткування, але її зазначення не є обов’язковим, оскільки якщо ціну не зазначено або вона є нижчою за звичайну ціну, то згідно із підпунктом 7.1.1 пункту 7.1 статті 7 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», пунктом 4.2 статті 4 Закону України «Про податок на додану вартість» для цілей оподаткування застосовується звичайна ціна.
34. Яку процедуру укладення основного договору необхідно застосовувати: згідно з частиною третьою статті 635 ЦК України — це направлення пропозиції про укладення, а ГК України — це направлення проекту договору?
Згідно з частиною третьою статті 635 ЦК України сторона, яка уклала попередній договір, може направити другій стороні пропозицію про укладення основного договору, а згідно з частиною третьою статті 182 ГК України — проект договору. Виходячи зі змісту частини другої статті 638 ЦК України, якою встановлено, що договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною, поняття «пропозиція про укладення договору» та «проект договору» є рівнозначними.
При цьому слід мати на увазі, що документ, який не містить вказівок на всі істотні умови договору, не є пропозицією про укладення договору (проектом договору). Разом з тим пропозиція про укладення договору (проект договору) може містити вказівки на істотні умови договору шляхом посилання на текст попереднього договору, якщо такі умови в ньому визначені.
35. Яка правова природа угоди про наміри? Відповідно до частини шостої статті 182 ГК України таку угоду неможливо визнати попереднім договором, а згідно з частиною четвертою статті 635 ЦК України такий варіант можливий при обумовлені в тексті про надання йому сили попереднього договору.
Згідно з частиною четвертою статті 635 ЦК України договір про наміри (протокол про наміри тощо), якщо в ньому немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не вважається попереднім договором. Згідно з частиною шостою статті 182 ГК України угода сторін про наміри (протокол про наміри тощо) не визнається попереднім договором і не породжує юридичних наслідків.
При застосуванні зазначених норм слід виходити з того, що документ, який відповідає вимогам частини першої статті 635 ЦК України, частин першої та другої статті 182 ГК України, є попереднім договором, незалежно від його назви, навіть якщо сторони визначили його як договір про наміри, протокол про наміри тощо. Такий попередній договір створює для сторін юридичні наслідки. Якщо ж документ, названий сторонами попереднім договором, не відповідає вимогам частини першої статті 635 ЦК України, частин першої та другої статті 182 ГК України, то він не є попереднім договором, хоча б він і містив наміри сторін до співробітництва, до розробки проектів договорів та їх укладення в майбутньому тощо.
36. Як правильно слід зазначити у резолютивній частині рішення про спонукання укласти договір при задоволенні позовних вимог: «Зобов’язати укласти договір» чи «Договір N … від … вважати укладеним з моменту набрання чинності рішенням суду», оскільки, виходячи з положень частини другої статті 187 ГК України, день набрання чинності рішенням суду, яким вирішено питання щодо переддоговірного спору, вважається днем укладення відповідного господарського договору, а відповідно до приписів статті 84 ГПК України суд приймає рішення про зобов’язання укласти договір?
Згідно з частиною другою статті 187 ГК України день набрання чинності рішенням суду, яким вирішено питання щодо переддоговірного спору, вважається днем укладення відповідного господарського договору, якщо рішенням суду не визначено інше. Згідно з частиною третьою статті 84 ГПК України у спорі, що виник при укладанні або зміні договору, в резолютивній частині вказується рішення з кожної спірної умови договору, а у спорі про спонукання укласти договір-умови, на яких сторони зобов’язані укласти договір, з посиланням на поданий позивачем проект договору. Зазначені норми не суперечать одна одній, оскільки суд вправі задовольнити позов про спонукання укласти договір лише в разі, якщо встановить, що існує правовідношення, в силу якого сторони зобов’язані укласти договір, але одна із сторін ухилилася від цього. Тому в резолютивній частині рішення, яким задовольняється позов про спонукання укласти договір, слід вказувати на те, що спірний договір є укладеним.
37. Як слід застосовувати положення ЦК та ГК України щодо істотних умов договорів при наявності права сторін відступити від положень актів цивільного законодавства (частина третя статті 6 ЦК України)? Як співвідносяться такі права сторін з забороною суперечності змісту правочину Цивільному кодексу України та актам цивільного законодавства (частина перша статті 203 ЦК України)?
Абзац перший частини третьої статті 6 ЦК України, згідно з яким сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, слід застосовувати разом із абзацом другим, де сказано, що сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
Таким чином, сторони не можуть врегулювати свої відносини на власний розсуд не тільки тоді, коли в нормі сказано «сторони в договорі не можуть відступити від положень…» або міститься подібний вираз (наприклад, частина четверта статті 216 ЦК України), а і тоді, коли обов’язковість для сторін положень певної норми випливає з її змісту — тобто тоді, коли зі змісту норми можна зробити висновок, що норма є імперативною. Зокрема, якщо законом встановлені істотні умови договору, то недосягнення згоди з усіх істотних умов означає, що права та обов’язки за договором не виникли, оскільки договір є неукладеним в силу імперативної вказівки закону (частини першої статті 638 ЦК України).
Якщо ж, навпаки, в нормі сказано «якщо інше не встановлено договором» або міститься подібний вираз, то це вказує на те, що норма не є імперативною, і сторони в договорі можуть відступити від її положень і врегулювати свої відносини на власний розсуд.
Часто в нормі не сказано прямо ні «сторони в договорі не можуть відступити від положень…», ні «якщо інше не встановлено договором», та не містяться подібні вирази. Питання про те, чи є така норма імперативною або диспозитивною, слід вирішувати шляхом аналізу змісту цієї норми в кожному окремому випадку.
Отже, зміст частини третьої статті 6 ЦК України полягає у законодавчому закріпленні співвідношення між диспозитивними та імперативними нормами: імперативна норма встановлює правила, які не можуть бути змінені сторонами в договорі, а диспозитивна норма дозволяє таку зміну. До набрання чинності ЦК України це співвідношення відображалося лише у теорії права.
38. Як слід застосовувати положення абзацу четвертого частини четвертої статті 179 ГК України? Що слід розуміти під відступом від змісту типового договору?
Затвердження типових договорів є формою державного регулювання договірних відносин у сфері господарювання, яке полягає у прийнятті відповідним органом нормативно-правового акта. Згідно з частиною другою статті 179 ГК України типові договори затверджуються Кабінетом Міністрів України, уповноваженими ним органами виконавчої влади у визначених законом випадках.
Згідно з абзацом четвертим частини четвертої статті 179 ГК України сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови. При цьому слід враховувати, що укладення договору спрямоване на набуття, зміну або припинення прав та обов’язків. Тому викладення умов договору у спосіб, відмінний від застосованого у типовому договорі (приміром, викладення умов договору іншими словами), не є відступом від змісту типового договору. Під таким відступом слід розуміти включення сторонами до господарського договору умов, які створюють регулювання, що за змістом прав і обов’язків сторін суперечить відповідному регулюванню, передбаченому типовим договором.
Крім того, відповідно до частини другої статті 630 ЦК України, якщо в договорі не міститься посилання на типові умови, то такі типові умови можуть застосовуватись як звичай ділового обороту в разі їх відповідності вимогам статті 7 ЦК України. Оскільки типові умови розробляються, як правило, на підставі узагальненої практики ділового обороту у певній сфері договірних відносин, то можливість їх застосування не обмежується випадками, коли про це прямо зазначено в договорі. Такі типові умови можуть застосовуватись як звичаї ділового обороту, зокрема з метою усунення прогалин, які виникають в процесі правового регулювання взаємовідносин сторін, для тлумачення договору тощо, але за умови їх відповідності положенням статті 7 ЦК України.
39. Держава є суб’єктом відповідальності, однак не визначено, хто саме (який орган) буде її представляти.
Цивільне законодавство визначає (стаття 174 ЦК України), що держава як самостійний учасник цивільних відносин, як суб’єкт цивільного права, що має відокремлене майно, несе відповідальність за своїми зобов’язаннями своїм майном, крім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернено стягнення.
Відповідно до статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов’язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Тому суд в кожному конкретному випадку повинен з’ясувати, який саме державний орган є уповноваженим органом.
40. Рішенням Конституційного Суду України від 9 липня 2002 року N 15-рп/2002 у справі за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий Дім «Кампус Коттон клаб» щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів) визнано неконституційним положення щодо необхідності застосування досудового врегулювання спорів, а тому чи підлягає застосуванню стаття 222 ГК України?
Конституційний Суд України в Рішенні від 9 липня 2002 року N 15-рп/2002 у справі за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий Дім «Кампус Коттон клаб» щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів) зазначив, що положення частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. При цьому Конституційний Суд України вказав, що встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб’єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.
Частиною другою статті 222 ГК України встановлено не обов’язок, а право суб’єкта господарювання чи іншої юридичної особи — учасника господарських відносин, чиї права або законні інтереси порушено, з метою безпосереднього врегулювання спору з порушником цих прав або інтересів звернутися до нього з письмовою претензією. Тому стаття 222 ГК України не суперечить вказаному рішенню Конституційного Суду України.
Разом з тим слід враховувати, що згідно з частиною восьмою статті 222 ГК України одержувач претензії зобов’язаний повідомити заявника про результати розгляду претензії. Строк розгляду претензії її одержувачем встановлено частиною шостою статті 222 ГК України. Тому, якщо господарський суд при розгляді справи дійде висновку, що спір виник внаслідок неправильних дій сторони, яка не надала відповідь на претензію, господарський суд має право покласти на неї державне мито незалежно від результатів вирішення спору на підставі частини другої статті 49 ГПК України.
41. Як співвідносяться поняття збитків, наведені у частині першій статті 225 ГК України та у частині другій статті 22 ЦК України? Які норми підлягають застосуванню у господарських відносинах?
Поняття збитків, навед

О необходимости реформирования нотариата или завершении начатых реформ говорят уже давно, и не только нотариусы. Одним из этапов обсуждения, который может существенно помочь в принятии нового закона о нотариате, стало комитетское слушание «Актуальные вопросы организации нотариата на Украине», организованное Комитетом Верховного Совета Украины по вопросам правовой политики. Следует отметить, что в слушании приняли участие члены Комитета: Сергей Мищенко (председатель Комитета и соавтор проекта № 1286-1), Александр Лавринович, Юрий Мирошниченко (автор проекта № 1286-2), Иван Плющ, а также народный депутат и соавтор законопроекта № 1286-1 Ирина Бережная; заместитель министра юстиции Леонид Ефименко, представители научных организаций, представители общественных организаций: Владимир Марченко, Людмила Павлова, Игорь Сидоров, Владимир Черныш, а также почетный председатель союза нотариусов ФРГ Штефан Циммерман, кроме этого, в слушаниях участвовали сами нотариусы — как частные, так и государственные.

Открывая слушания, г-н Мищенко определил цель, которая преследуется: обсуждение законопроектов, зарегистрированных в парламенте под №№ 1286, 12861, 1286-2, 1425, 1425-1 и имеющих целью реформирование нотариата, с тем, чтобы узнать, в каком направлении развивать законотворческую деятельность. Поэтому важными для реформирования нотариата являются не только выступления, но и последующая реакция нотариусов на проекты, изложенная в письменном виде и предоставленная Комитету. Необходимое условие деятельности нотариуса заключается в надлежащем законодательном регулировании нотариата. Обобщая предыдущие обсуждения и письменные резолюции общественных организаций нотариусов по поводу законопроектов о нотариате, г-н Мищенко сказал о поддержке нотариусами реформирования нотариата путем внесения изменений в существующий закон или принятия нового. Он также обратил внимание на существенные концептуальные расхождения в законопроектах и подчеркнул, что неурегулирование определенных коллизий может привести к дальнейшему неэффективному и несбалансированному развитию нотариата. Необходим законопроект, который бы завершал процесс реформирования нотариата в пределах континентального права и внедрения единого нотариата, закреплял бы статус нотариуса как публичного официального лица и профессионала в области права, предусматривал бы новый прозрачный порядок подготовки и доступа лиц к нотариальной деятельности. Только такой комплексный подход поможет правильно построить систему нотариата и обеспечить исполнение им возложенных на него функций.

Кроме этого, г-н Мищенко обратился к нотариусам с тем, чтобы они, оценивая работу авторов законопроектов, не применяли «метод кардинала Ришелье», который говорил: «Дайте мне шесть строчек, написанных самым честным праведником, и я найду, за что его можно повесить».

Единый нотариат

Проблеме перехода к единому нотариату было посвящено два доклада — гна Мирошниченко и частного нотариуса Киевского городского нотокруга Натальи Круковес. Так, народный депутат Украины предложил определиться с ведущей законопроектной идеей, с которой можно было бы работать далее. Два законопроекта — № 1425 и № 1425-1 — направлены на усовершенствование действующего закона и предполагают «косметические» изменения. Три законопроекта под №№ 1286, 1286-1, 12862 предлагают новую концепцию единого нотариата. Г-н Мирошниченко определил для выступающих следующие вопросы: совершенствовать ли действующий закон или принимать абсолютно новый; какой из предложенных проектов брать за основу для дальнейшей работы. Г-жа Круковес поддержала идею необходимости завершения реформирования нотариата и перехода к единому нотариату. Ее поддержала коллега по цеху — частный нотариус Запорожского городского нотокруга Ирина Цекеева: «Нельзя заниматься «косметическим» ремонтом, когда нотариат находится в агонии». Также присутствующие отметили общие проблемы переходного периода, такие как: необходимая квалификация нотариусов, организация сохранности архивов, отток нотариусов из государственного нотариата, разграничение субъектов судебного и административного контроля. Владимир Марченко, частный нотариус, президент Ассоциации частных нотариусов Харьковской области, предположил, что с объединением нотариата необходимо будет решить проблему тех регионов, где и сейчас нет государственных нотариальных контор. Отметим, что по итогам 2007 года в 42 районах нет государственных нотариусов, а в 43 — частных, и по сравнению с 2006 годом количество таких районов значительно возросло. Владимир Черныш, председатель Киевского городского отделения Украинской нотариальной палаты обратил внимание на многолетнюю практику проведения подобных обсуждений, конференций посвященных реформированию нотариата, которые пока ни к какому конкретному результату не привели. Свою поддержку г-н Черныш выразил двум законопроектам: № 1286 и № 1286-1.

Мнение Министерства юстиции Украины относительно реформирования нотариата представил г-н Ефименко. Заместитель министра юстиции предложил принять законопроект, предусматривающий изменения в существующий закон, и продолжить работу над проектами, предусматривающими более глобальные изменения. Также он озвучил некоторые идеи министерства относительно установления размера минимальной платы за нотариальные действия, которые являются обязательными. Нина Ященко, директор департамента нотариата, предложила усовершенствовать доступ к профессии, в частности, увеличить срок стажировки, а также установить обязательный минимальный срок работы в государственной нотариальной конторе после успешной сдачи квалификационного экзамена.

Г-н Лавринович, человек, который непосредственно причастен к изменениям в нотариате в недавнем прошлом, отметил, что причина, из-за которой до сих пор нет нового закона, — отсутствие взаимопонимания и общей идеи среди самих нотариусов. Г-жа Бережная уделила внимание проблеме квотирования нотариусов, точнее — порядка определения необходимости оптимального количества нотариусов в регионе, который сейчас отсутствует. Также она поддержала общее настроение нотариусов относительно необходимости повышения требований к лицам, которые желают заниматься нотариальной деятельностью.

Большинство из присутствующих на слушании нотариусов согласились с г-ном Марченко: «Необходима новая редакция закона, которая прекратит реформы и даст возможность поработать». Следовательно, Комитет может сделать выводы относительно поддержки того или иного проекта нотариусами.

З метою забезпечення дотримання нотаріусами вимог земельного законодавства,

наказую:

Начальникам Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, мм. Києві та Севастополі:

1. Провести перевірки посвідчення державними та приватними нотаріусами угод, у тому числі довіреностей, щодо розпорядження або відчуження, чи угод про наміри щодо відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), визначених підпунктами «а» та «б» пункту 15 розділу X «Перехідних положень» Земельного кодексу України.

Державному підприємству „Інформаційний центр” Міністерства юстиції України надавати на звернення головних управлінь юстиції дані щодо наявності в Державному реєстрі правочинів та Єдиному реєстрі довіреностей відповідної інформації.

2. Про виконання вимог цього наказу, результати проведених перевірок та підготовку подань у порядку, встановленому статтею 12 Закону України «Про нотаріат», інформувати Міністерство юстиції України до 25 квітня 2008 року.

Міністр М.В. Оніщук

Прес-служба Міністерства юстиції України
Tел. 271-16-76
E-mail: press@minjust.gov.ua

Відповідно до статті 62 Закону України „Про банки і банківську діяльність» ВАТ „Ощадбанк» надає довідки по рахунках (вкладах) у разі смерті їх власників на запит державних нотаріальних контор по справах спадщини за рахунками (вкладами) померлих власників рахунків (вкладів).
Останнім часом у зв’язку з виплатою компенсації втрат від знецінення грошових заощаджень (вкладів), поміщених в період до 02 січня 1992 року в установи Ощадного банку СРСР, що діяли на території України, значно збільшилась кількість запитів.
Оскільки у запитах нотаріальних контор зазвичай не вказується регіон (населений пункт) знаходження вкладних рахунків, ВАТ „Ощадбанк» здійснює розшук рахунків померлих власників рахунків (вкладів) по всій мережі банку, яка налічує понад 6 тис. установ, що істотно впливає на строки виконання запитів нотаріальних контор.
З метою прискорення розшуку рахунків (вкладів) померлих власників рахунків (вкладів) звертаємось до вас з проханням довести до державних нотаріальних контор наше наполегливе звернення стосовно конкретизації місця знаходження цих рахунків при оформленні запитів нотаріальними конторами по справах спадщини за рахунками (вкладами) померлих власників рахунків (вкладів).

Заступник голови правління О.Д. Гришко

Год 2008-й и начало работы Верховного Совета Украины шестого созыва характеризуются активным законотворчеством — зарегистрировано большое количество законопроектов на тему нотариата. О чем это говорит? — Скорее всего, о том, что нотариат Украины занимает важнейшее место в жизнедеятельности нашего общества и о том, что он нуждается в коренных изменениях.

Исходя из общих тенденций, можно однозначно утверждать, что «косметическим ремонтом» в виде отдельных изменений не обойтись. Время и масса существенных изменений с 1993 года в законодательной базе требуют принятия новой редакции Закона Украины «О нотариате».

Эта предпосылка нашла подтверждение в выводах участников конференции «Стратегия дальнейшего реформирования системы нотариата на Украине», прошедшей в г. Киеве 12-13 декабря 2007 года. Организаторами конференции выступили: Министерство юстиции Украины, Центр коммерческого права, Агентство США по международному развитию, корпорация «Вызов тысячелетия» при участии Украинской нотариальной палаты. В конференции принимали участие государственные и частные нотариусы, а также представители Главных управлений юстиции из различных регионов Украины. На повестку дня для обсуждения был внесен законопроект «О внесении изменений в Закон Украины «О нотариате» № 3025 (нынче этот законопроект с учетом отдельных изменений зарегистрирован под № 1425).

Цитата из доклада доктора юридических наук, профессора кафедры международного права института международных отношений Киевского национального университета им. Тараса Шевченко Светланы Фурсы в принципе может служить квинтэссенцией главного вывода этой конференции: «Но одна из давних проблем нотариата на Украине и состоит в том, что было разработано множество законопроектов, которые имели свои недостатки. Они обсуждались специалистами, в них вносились существенные замечания, и не только мною, однако они не учитывались, и не разрабатывались новые законопроекты. Такая бессистемная работа была изначально обречена на провал, а реформа нотариата — на потерю драгоценного времени. Поэтому вынесенный на обсуждение законопроект отличается все теми же недостатками, которые были свойственны и другим законопроектам — отсутствием связи между всеми положениями законопроекта, грубыми ошибками в терминологии. В данном законопроекте отражается спешка, но следует признать, что на конференции не ощущалось давление на участников со стороны Минюста с целью рекомендации его Верховному Совету Украины для рассмотрения. Практически все специалисты были согласны с мнением профессора Павла Фриса о том, что такой законопроект не может быть рекомендован. Хотя некоторые участники и высказали мнение, что нотариусам нужен хоть какой-то новый закон, я также согласна, что нельзя экспериментировать на людях и их судьбах. Это, в частности, обусловлено тем, что нотариусам сегодня нужна четкая процедура, которая бы определила правомерность их действий, а организационная структура нотариата существует, но переживает новые проблемы, к решению которых нужны новые и неординарные подходы» (Научно-практический журнал «Нотариат для Вас». — 2008. — № 1—2 (99—100). — С. 29).

Обсуждение реформирования нотариата проходило также 2 февраля 2008 года в г. Киеве на круглом столе, организованном Секцией нотариусов Ассоциации юристов Украины. В обсуждении приняли участие: представители Министерства юстиции Украины, Центра коммерческого права, народные депутаты Украины, государственные и частные нотариусы, представители СМИ.

Участники приняли решение об обращении к Верховному Совету Украины о необходимости принятия новой редакции Закона Украины «О нотариате». Из всех зарегистрированных проектов участники поддержали законопроект Ирины Бережной, Юрия Кармазина, Сергея Мищенко «О нотариате» № 1286-1.

Тему реформирования нотариата также обсуждали 13 марта 2008 года на платформе Европейской Бизнес-Ассоциации. Для обсуждения были приглашены научные работники, представители народных депутатов, Украинской нотариальной палаты, Ассоциации частных нотариусов, прессы.

В результате активного обсуждения участники пришли к выводу, что только новая редакция Закона Украины «О нотариате» может комплексно решить все необходимые вопросы по действительному реформированию нотариата Украины. При этом участники обсуждения однозначно отметили, что за основу необходимо принять законопроект № 1286-1. Кроме научно-практической целесообразности принятия данного законопроекта, этому способствует и то, что его авторами являются представители самых крупных политических объединений: ПР, НУ—НС и БЮТ.

Этой же точки зрения придерживается и главное научно-экспертное управление Аппарата Верховного Совета Украины в своем заключении к проекту Закона Украины «О нотариате» № 1286-1: «При таких условиях считаем целесообразным предложить принять за основу в первом чтении проект № 1286-1 с учетом при его доработке всех конструктивных положений проекта № 1286».

После того как мы смогли убедиться в необходимости комплексного подхода к реформированию нотариата Украины и пришли к выводу, что на сегодня этому соответствует в основном законопроект № 1286-1 под редакцией народных депутатов Ирины Бережной, Юрия Кармазина и Сергея Мищенко, попробуем установить, какие основные цели и задачи при этом должны быть достигнуты.

Начнем с того факта, что нотариус является естественным защитником прав человека и личности, так как оказывает независимую и беспристрастную юридическую помощь на основе равенства, законности и справедливости, предупреждая тем самым возникновение правовых конфликтов в сфере гражданского оборота, выступая при этом гарантом сохранения демократических принципов.

По статистике Международного союза нотариата, в тех странах, где существует нотариат латинского типа, стоимость администрации правосудия для государства в 3—5 раз меньше, чем там, где его нет. Экономическая обоснованность нотариата, когда осуществляется экономия государственных средств, а защита прав и свобод происходит за счет самих субъектов гражданского оборота, гарантирует лучшую реализацию субъективных прав и свобод (так как на себе экономить никто в здравом рассудке не будет) и общественный мир (так как ведет к снижению спорности субъективных прав). В то же время обеспечение независимости нотариусов требует установления справедливого вознаграждения их работы с соблюдением равенства между гражданами на основании установленных единых минимальных тарифов.

Позиции, изложенные в первом пункте, тесно взаимосвязаны с необходимостью перехода к единому нотариату Украины, без разделения его на государственный и частный.

Противники такого перехода выдвигают следующие аргументы:

а) при таком переходе социально незащищенные группы населения утратят возможность доступа к нотариату.

Но на самом деле эта проблема решается просто путем установления льготного обслуживания этой категории граждан, а нотариату предоставляется право списания на затратную часть по установленным минимальным тарифам стоимости совершенных нотариальных действий для этой категории граждан;

б) нотариат (имеется в виду частный) якобы не способен принять на себя ответственность по оформлению наследства.

Это грубое заблуждение, так как дипломы у нас у всех одинаковые, а юридическая практика у частных нотариусов имеется и по более сложным вопросам. Единственное, что целесообразно было бы сделать, чтобы Министерство юстиции обобщило нотариальную практику по наследству и изложило это обобщение в виде рекомендаций, а на основании этих рекомендаций были проведены 10—14-дневные курсы повышения квалификации. На самом деле именно отсутствие таких рекомендаций является главной проблемой.

Наиболее сложным является вопрос относительно того, должно ли государство регулировать количество нотариусов. Если да, то каким образом? В большинстве стран континентального права количество нотариусов регулируется государством. Наш печальный опыт последних двух лет с фактическим отказом государства от этой функции привел к тому, что:

а) государственный нотариат фактически оказался на стадии ликвидации, и только админресурс остановил окончательный переход государственных нотариусов в частные;

б) в результате отдаленные и экономически слабые районы нынче вообще практически остались без нотариата, если, конечно, не принимать во внимание вынужденную титаническую работу госнотариуса одного района по обслуживанию соседнего района, где уже такого нотариуса нет.

Решить эту проблему можно только на уровне закона, установив в нем четкие критерии определения необходимого количества нотариусов в каждом из округов. Критерии — это средняя сумма показателей: густота населения + нагрузка количеством нотариальных действий + сложность этих действий + уровень экономического развития данного района + прогноз миграции населения и возможных законодательных изменений в сторону увеличения дополнительной нагрузки на нотариуса.

Достижение результата по предыдущим пунктам невозможно без решения вопроса обеспечения нотариальными услугами дотационных регионов. По этой проблеме можно привести высказывание Светланы Фурсы, прозвучавшее в докладе на конференции 12—13 декабря 2007 года: «Возвращаясь к проблеме обеспечения всей территории Украины нотариальными услугами, можно с уверенностью утверждать, что такие специалисты не вернутся в маленькие города, поскольку они материально обеспечены и будут искать лучшей жизни в мегаполисах. Этот вывод напрашивается исходя из условия, что для начала осуществления частной нотариальной ­деятельности нужны значительные средства — на помещение, оргтехнику, жилье, помощника, нотариальные бланки и подобные расходы. Если лицо нашло такие средства, то оно может их вложить в другой вид деятельности.

В то же время нужно ставить вопрос о том, готовы ли частные нотариусы ради объединения и исключения из конкуренции государственных нотариусов содержать за счет части своих доходов дотационные нотариальные конторы, которые не способны пока заработать на свое существование — это гарантия деятельности всего нотариата Украины. При этом можно и нужно говорить о том, чтобы с нотариата была снята часть налогов или они были уменьшены, поскольку нотариат будет брать на себя обязанности государства в обеспечении граждан нотариальными услугами. Можно говорить о том, чтобы были пересмотрены нормы государственной пошлины… Вариантов тут несколько, но основным моментом должно стать обеспечение всем необходимым, включая жилье, специалистов, которые согласятся работать в таких регионах… Данную первоочередную проблему нужно решать в кратчайшие сроки, пока недовольство граждан не приобрело угрожающего для нотариата размера…».

Сегодня очень много разговоров и некорректных обоснований того, что отмена квот якобы способствует борьбе с коррупцией в среде нотариата. Но, во-первых, нотариус не является и не может быть субъектом коррупционных действий, а во-вторых, в сфере нотариата коррупция возможна только в вопросах организации и контроля за нотариальной деятельностью, но никак не среди нотариусов.

На самом деле тот порядок допуска к профессии, который сегодня регулируется подзаконными нормативными актами, только увеличил возможности неоднозначных трактовок и возможных злоупотреблений со стороны контролирующих органов.

Однако нотариат не должен оставаться в стороне в борьбе с отмыванием доходов, полученных незаконным путем.

В то же время государству не стоит переоценивать возможности нотариуса в данной сфере: ведь в силу природы нотариальной деятельности ему сложно знать происхождение денежных средств, используемых в легализуемых им сделках и иных юридических действиях.

Важное значение имеет также четкое закрепление в законодательстве разграничения двух видов контроля за деятельностью нотариуса: административного и судебного. «Соответственно, в зависимости от предмета, контроль за деятельностью нотариуса разделяется на два вида:

— контроль за выполнением нотариальной деятельности (или за законностью совершаемых нотариусами нотариальных действий);

— контроль за исполнением нотариусами профессиональных обязанностей (или организации нотариальной деятельности).

При этом только второй вид контроля может осуществляться органами юстиции, а первый должен осуществляться исключительно судебными органами. Принципиально для нотариальной деятельности то, что контроль за законностью совершаемых нотариальных действий может осуществлять исключительно суд как единственный орган, который своим решением вправе признать незаконными: нотариальные действия, отказ в совершении нотариального действия, нотариально удостоверенная сделка, завещание и т.д. Только суд также имеет право признать нотариуса обязанным возмещать ущерб, нанесенный в результате его незаконных действий.

Соответственно органы юстиции могут осуществлять только административный контроль за организацией нотариальной деятельности» (Виктория Баранкова — к.ю.н., доцент кафедры гражданского процесса Национальной юридической академии им. Ярослава Мудрого).

На законодательном уровне необходимо закрепить создание профессионального объединения нотариусов по принципу «снизу вверх». Основная задача такого объединения — это защита прав и интересов нотариусов. Необходимо, чтобы это профессиональное объединение нотариусов располагало значительным объемом полномочий. Это позволит, с одной стороны, вести на равных диалог с государственной властью, компетентной издавать законы, а с другой — обеспечить единство нотариальной практики.

Нотариат должен уметь передавать свои пожелания законодателю, и основная нагрузка здесь ложится на его профессиональное объединение. Следует приветствовать опыт ряда стран, где при парламентах были созданы постоянно действующие представительства нотариальной профессии, что позволяет обеспечить более оперативное и объективное взаимодействие между нотариатом и публичной властью.

Следующая ситуация также тесно связана с закреплением на законодательном уровне необходимости создания профессионального объединения нотариусов, что позволит, во-первых, значительно снизить стоимость нотариальных действий, во-вторых, повысит качество работы, и в-третьих, повысит гарантии защиты нотариальной тайны.

Как вы уже догадались, речь пойдет об электронных реестрах и нотариальных бланках. Согласно опыту развитых стран, указанные инструментарии принадлежат и поддерживаются профессиональным объединением нотариусов.

Таким образом, перемена собственника должна привести к вышеперечисленным результатам:

а) удешевление — определение цены за каждую справку будет устанавливаться не желанием получить банальную прибыль, а путем включения стоимости этих справок в стоимость нотариального действия.

Соответственно профессиональное объединение нотариусов будет определять годовую смету на развитие и содержание этих реестров и бланков исходя из экономической целесообразности;

б) качество — повысится за счет написания современных программ устранения ненужных повторов, двойных стандартов и установления реальной невозможности фальсификации базы данных электронных реестров;

в) нотариальная тайна — получит защиту в виде реального недопуска ко всей информации реестров лиц, не имеющих отношения к нотариату, и исключения внесения в реестры информации, которая составляет нотариальную тайну.

Как ни парадоксально это звучит, но законодательная база, регулирующая нотариальный процесс, организацию нотариальной деятельности, административный и судебный контроль, сегодня находится в катастрофическом состоянии. Классическим примером этого состояния является наша Инструкция о порядке осуществления нотариальных действий нотариусами Украины.

Думаю, быстро изменить ситуацию к лучшему поможет только принятие новой редакции Закона Украины «О нотариате», содержащей раздел о создании профессионального объединения нотариусов и передаче ему прав и обязанностей по прогнозированию, разработке и содержанию законодательной базы нотариата в соответствии с наивысшими стандартами нашего времени.

Однозначно в духе времени средством предупреждения и разрешения правовых конфликтов в мировой юридической практике становятся медиативные процедуры, и нотариусам следует активно брать их на вооружение.

Концепция медиации предполагает, что стороны конфликта обращаются за содействием в разрешении спора к нейтральному медиатору, который с использованием мирных процедур и специально адаптированных технологий помогает сторонам самостоятельно найти решение конфликта.

Соблюдение абсолютного нейтралитета и беспристрастности, полная независимость от кого бы то ни было, сочетание частных и публичных начал правового статуса, повышенной ответственности — нетрудно заменить, что в большинстве своем все эти качества естественным образом характеризуют профессию нотариуса. Участие нотариуса в медиативных процедурах тем предпочтительнее, что оформление нотариусом-медиатором результатов достигнутых соглашений придает им дополнительную устойчивость и неоспоримость в виде нотариального акта, закрепляющего достигнутое при помощи нотариуса-медиатора соглашение, и окончательно завершает конфликт.

Надеюсь, что с учетом приведенных доводов мы с вами придем к необходимости срочного принятия комплексного системного законопроекта «О нотариате» в виде новой редакции и ни в коем случае не допустим очередного «косметического ремонта» в виде принятия отдельных изменений, после которых обязательно проявляются все новые проблемы. Последнее десятилетие наглядно продемонстрировало несостоятельность отдельных изменений и регулирования нотариата подзаконными актами. Сегодня нужен максимально всеобъемлющий и системный законопроект.

Исходя из логики развития и назревшей необходимости в Верховном Совете Украины, уже зарегистрирован законопроект, в основном отвечающий всем вышеперечисленным требованиям и который можно принять за основу — это законопроект «О нотариате» № 12861 под редакцией народных депутатов Ирины Бережной, Юрия Кармазина и Сергея Мищенко. Дело за малым — нужно наше с вами понимание того, что потом может быть поздно. И самое главное, чтобы народные депутаты Верховного Совета Украины наконец-то, как и 2 сентября 1993 года, приняли так необходимый гражданам Закон Украины «О нотариате».

МАРЧЕНКО Владимир — глава Секции нотариусов, член правления Ассоциации юристов Украины, г. Харьков

На виконання Положення про Комісію з розгляду питань щодо анулювання свідоцтв про право на заняття нотаріальною діяльністю, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 19 листопада 1998 року № 63/5, зареєстрованого у Міністерстві юстиції України 24 листопада 1998 року за № 750/3190 (із змінами),

Н А К А З У Ю :

1. Затвердити склад Комісії з розгляду питань щодо анулювання свідоцтв про право на заняття нотаріальною діяльністю:

Оніщук Микола Васильович – Міністр юстиції України;
Цоклан Віктор Іванович – заступник Міністра юстиції України;
Павлова Людмила Миколаївна – Президент Української нотаріальної палати;
Ященко Ніна Вікторівна – директор Департаменту нотаріату та реєстрації адвокатських об’єднань Міністерства юстиції України;
Кириченко Тетяна Сергіївна – головний спеціаліст Департаменту нотаріату та реєстрації адвокатських об’єднань Міністерства юстиції України;
Продан Неля Василівна – начальник Головного управління юстиції у Хмельницькій області;
Шундрик Василь Вікторович – начальник Головного управління юстиції у Житомирській області,;
Сірай Валентина Іванівна — приватний нотаріус, Київський міський нотаріальний округ;
Дудкіна Надія Володимирівна – державний нотаріус, Перша київська обласна державна нотаріальна контора.
2. Наказ Міністерства юстиції України від 6 лютого 2007 року № 125/7 „Про затвердження складу Комісії з розгляду питань щодо анулювання свідоцтв про право на заняття нотаріальною діяльністю” вважати таким, що втратив чинність.

3. Контроль за виконанням цього наказу залишаю за собою.

Міністр Микола Оніщук

З метою однакового і правильного застосування норм матеріального і процесуального права у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин, президія Вищого господарського суду України вважає за необхідне дати такі рекомендації.

1. Підвідомчість і підсудність справ
1. У вирішенні питання про те, чи є спір таким, що виник з корпоративних правовідносин, та чи підлягає він вирішенню господарським судом, слід виходити з вимог пункту 4 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі — ГПК).
1.1. Пункт 4 частини першої статті 12 ГПК передбачає такий склад сторін корпоративного спору: 1) учасник (акціонер, засновник) господарського товариства, в тому числі такий, що вибув, та товариство або 2) учасники (акціонери, засновники) господарського товариства у спорі між ними, пов’язаному із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням цього товариства.
До виключної компетенції господарських судів відносяться справи у спорах між учасниками (акціонерами, засновниками) господарського товариства та господарським товариством, пов’язані з реалізацією та захистом корпоративних прав.
У вирішенні питання про належність спору до корпоративного господарські суди повинні враховувати, що частиною другою статті 194 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) визначено таке: до особи, яка набула право власності на цінний папір, переходять у сукупності усі права, що ним посвідчуються. Внесення змін до реєстру власників іменних цінних паперів визначено у абзаці третьої частини першої статті 5 Закону України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» визначено як умову реалізації прав, посвідчених акціями, а не як момент набуття корпоративних прав. Отже, особа вважається акціонером та відповідно суб’єктом корпоративних прав з моменту набуття права власності на акції.
1.2. До корпоративних спорів належать також спори за позовами учасників (акціонерів) господарських товариств про визнання недійсними правочинів, укладених товариством, якщо позивач обґрунтовує позовні вимоги порушенням його корпоративних прав або інтересів.
1.3. Оскільки пунктом 4 частини першої статті 12 ГПК передбачено, що стороною корпоративного спору може бути також учасник, що вибув з товариства, спори про визнання недійсними рішень про виключення учасника з товариства, а також спори, пов’язані з визначенням та стягненням вартості частки майна товариства, належної до сплати учаснику, який вийшов (вибув) з товариства, належать до корпоративних і підлягають розгляду виключно господарськими судами.
1.4. Як випливає зі змісту пункту 1 частини четвертої статті 12 ГПК, до корпоративних спорів належать спори між учасниками (акціонерами) господарського товариства з приводу створення, припинення товариства та управління його діяльністю. Оскільки установчі документи господарського товариства затверджуються під час створення товариства, подаються для державної реєстрації товариства та в подальшому регулюють відносини з приводу управління господарським товариством, спори за позовами учасників товариства про визнання недійсними установчих документів товариства або їх частини, змін до них належать до корпоративних і вирішуються господарськими судами за місцезнаходженням відповідних господарських товариств.
1.5. Спори за позовами осіб, що не є учасниками (акціонерами) господарського товариства, до господарського товариства за своїм суб’єктним складом не належать до корпоративних. Зокрема, це стосується спорів:
про визнання недійсними рішень органів управління господарських товариств за позовами кредиторів, заставодержателів, орендарів майна або інших осіб, що не є учасниками (акціонерами) відповідних товариств;
про визнання недійсними установчих документів суб’єктів господарювання, їх частини або змін до них за позовами органів державних реєстраторів державної податкової служби, або інших органів, що контролюють діяльність товариства;
Справи з відповідних спорів залежно від складу сторін розглядаються господарськими або загальними судами.
1.6. У визначенні підвідомчості спорів, що виникають з приводу створення, припинення, управління діяльністю інвестиційних фондів, господарським судам необхідно враховувати вид інвестиційного фонду та його організаційно-правову форму. Згідно із Законом України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» корпоративні інвестиційні фонди створюються в організаційно-правовій формі акціонерного товариства. Тому спори, що виникають з корпоративних відносин у корпоративних інвестиційних фондах, є корпоративними у розумінні пункту 4 частини першої статті 12 ГПК і незалежно від складу сторін спору підлягають вирішенню господарським судом за місцезнаходженням корпоративного інвестиційного фонду.
Оскільки діяльність, пов’язана з управлінням активами корпоративних інвестиційних фондів, провадиться компаніями з управління активами на підставі договору, укладеного з корпоративним фондом, спори, що виникають з такої діяльності, є договірними і не належать до корпоративних. Сторонами такого договору є юридичні особи: отже, виходячи з приписів статті 1 та пункту 1 частини першої статті 12 ГПК, спори між ними, пов’язані з укладенням, зміною, розірванням, виконанням або визнанням недійсним договору про управління активами корпоративного інвестиційного фонду, підлягають вирішенню у господарських судах. Підсудність таких спорів визначається за правилами статті 15 ГПК.
1.7. У вирішенні питання про підвідомчість спорів щодо внесення або визнання недійсними змін до реєстрів власників іменних цінних паперів, укладення, зміни, розірвання або визнання недійсними договорів на ведення реєстрів власників іменних цінних паперів за позовами акціонерів господарським судам необхідно враховувати, що відносини з обліку прав власності на цінні папери є такими, що пов’язані з реалізацією корпоративних прав. Відповідно до абзацу третього частини першої статті 5 Закону України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» права на участь в управлінні, одержання доходу тощо, які випливають з іменних цінних паперів (тобто посвідчуються цінними паперами), можуть бути реалізовані з моменту внесення змін до реєстру власників іменних цінних паперів. Обов’язок із забезпечення належного обліку власників іменних цінних паперів покладається на емітента. У частині першій статті 9 Закону України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» визначено, що емітент шляхом укладення відповідного договору зобов’язаний доручити реєстратору ведення реєстру власників іменних цінних паперів, якщо кількість власників іменних цінних паперів емітента перевищує кількість, визначену Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку як максимальну для організації самостійного ведення реєстру емітентом. Таким чином, шляхом укладення договору на ведення реєстру власників іменних цінних паперів емітент доручає реєстратору виконувати його обов’язки перед власниками цінних паперів. Відповідальність за належну організацію обліку власників іменних цінних паперів законодавство покладає на емітента: відповідно до абзацу другого частини першої статті 9 Закону України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» доручення емітентом реєстратору вести реєстр власників іменних цінних паперів не знімає з емітента відповідальності за виконання зобов’язань, що випливають з угод щодо цінних паперів.
Таким чином, судам слід виходити з того, що спори за позовами акціонерів до реєстраторів, пов’язані з внесенням змін до реєстрів власників іменних цінних паперів, укладенням, зміною, розірванням, визнанням недійсними договорів на ведення реєстру власників іменних цінних паперів, безпосередньо стосуються прав і обов’язків акціонерного товариства. Тому акціонерне товариство є учасником названих спорів. Враховуючи наведене, а також і те, що підстави таких позовів пов’язані з реалізацією акціонерами їх корпоративних прав та інтересів, зазначені спори є корпоративними і підлягають розгляду в господарських судах.
Судам необхідно в усіх випадках вирішувати питання про залучення акціонерного товариства до участі у відповідних справах як відповідача або третьої особи залежно від змісту позовних вимог.
1.8. Спори між акціонерним товариством та реєстратором, пов’язані з укладенням, зміною, розірванням, виконанням або визнанням недійсними договорів на ведення реєстру власників іменних цінних паперів, а також спори між акціонерним товариством та депозитарієм, пов’язані з укладенням, зміною, розірванням, виконанням або визнанням недійсними договорів на обслуговування емісії цінних паперів, до корпоративних спорів не належать.
Спори між акціонерами та зберігачами, пов’язані з укладенням, зміною, розірванням, виконанням або визнанням недійсними договорів про відкриття рахунку у цінних паперах, зазначених у статті 7 Закону України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні», не належать до корпоративних і залежно від суб’єктного складу сторін підлягають вирішенню загальними або господарськими судами.
1.9. У тих випадках, коли позивач пред’являє до суб’єкта владних повноважень вимоги, що є похідними від інших вимог у корпоративному спорі, справа підлягає розгляду в господарському суді. Такими, зокрема, є вимоги про скасування державної реєстрації змін до установчих документів у справах про визнання недійсними рішень загальних зборів про внесення змін до установчих документів, вимоги про скасування реєстрації випуску акцій у справах про визнання недійсними рішень загальних зборів про збільшення статутного капіталу акціонерного товариства та інші.
1.10. Пункт 4 частини першої статті 12 ГПК не відносить до складу сторін корпоративного спору осіб, які мають право на набуття корпоративних прав шляхом вступу до господарського товариства або придбання акцій. Тому господарським судам слід виходити з того, що справи у спорах, пов’язаних із розподілом майна подружжя, вступом до господарських товариств спадкоємців, правонаступників, осіб, яким було відчужено частку у статутному капіталі господарських товариств тощо розглядаються залежно від суб’єктного складу сторін спору загальними або господарськими судами.
1.11. У визначенні підвідомчості справ зі спорів, пов’язаних з обігом акцій, господарським судам необхідно розрізняти правовідносини щодо акцій як речей та правовідносини з приводу реалізації корпоративних прав, посвідчених акціями. Хоча змістом акцій є посвідчені ними корпоративні права, однак відповідно до статті 177 ЦК України, цінні папери (в тому числі акції) є речами. Корпоративними є відносини, пов’язані з реалізацією корпоративних прав, посвідчених акціями. Відносини, пов’язані з обігом акцій, до корпоративних не належать.
З урахуванням наведеного, спори про визнання права власності на акції, укладення, розірвання, зміну, виконання а також визнання недійсними договорів купівлі-продажу акцій та спори щодо інших правочинів з акціями, крім спорів, пов’язаних з порушенням переважного права на придбання акцій, не є такими, що виникають з корпоративних відносин і залежно від суб’єктного складу сторін підлягають розгляду господарськими або загальними судами.
1.12. Для розмежування трудових та корпоративних спорів у справах, пов’язаних з рішеннями про обрання або звільнення, відкликання керівників та інших посадових осіб товариства, господарським судам слід враховувати підстави подання позову. Трудовим є спір, пов’язаний із застосуванням норм Кодексу законів про працю України та з порушенням права позивача на працю, підставою ж виникнення корпоративного спору є порушення або оспорювання корпоративних прав учасників (акціонерів) господарських товариств, норм ЦК України, Господарського кодексу України (далі — ГК України), Закону України «Про господарські товариства», вимог установчих документів господарських товариств.
Недотримання вимог законодавства та установчих документів під час скликання та проведення загальних зборів господарського товариства є порушенням прав учасників (акціонерів) на управління товариством, а не трудових прав керівника (інших посадових осіб) товариства. Відповідно з позовом про визнання недійсними рішень загальних зборів з цих підстав вправі звертатися учасники (акціонери) господарського товариства. Тому спори про визнання недійсними рішень загальних зборів з підстав порушення порядку їх скликанням та проведення, в тому числі рішень про обрання, звільнення, відкликання тощо керівників та інших посадових осіб господарських товариств, належать до корпоративних спорів і підлягають вирішенню господарськими судами за місцезнаходженням господарського товариства.
У випадку коли в позовній заяві об’єднано вимоги про визнання недійсним рішення загальних зборів про обрання, звільнення, відкликання, поновлення на посаді тощо керівників чи інших посадових осіб товариства з підстав порушення норм ЦК України, ГК України, Закону України «Про господарські товариства», інших норм цивільного та господарського законодавства, статуту товариства з вимогами скасувати наказ про призначення (звільнення, відкликання) керівника чи іншої посадової особи або розірвати трудовий контракт, укладений з керівником чи іншими посадовими особами товариства, господарський суд повинен на підставі пункту 1 частини першої статті 80 ГПК припинити провадження в частині вимог, які стосуються відповідного наказу або трудового контракту.

2. Спори, пов’язані з реалізацією і захистом корпоративних правв

2.1. Господарським судам у вирішенні спорів між акціонерами та акціонерним товариством необхідно враховувати, що відповідно до частини четвертої статті 5 Закону України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» підтвердженням права власності на цінні папери у документарній формі є сертифікат, а на цінні папери, випущені у бездокументарній формі, або знерухомлені (тобто переведені з документарної форми у бездокументарну), — виписка з рахунку у цінних паперах.
Сертифікати цінних паперів оформлюються на бланках суворої звітності. Відповідно до пунктів 14 — 17 Положення про порядок ведення реєстрів власників іменних цінних паперів, затвердженого рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 17.10.2006 N 1000 (далі — Положення про порядок ведення реєстрів власників іменних цінних паперів), під час внесення до системи реєстру записів про перехід права власності на іменні цінні папери за наслідками цивільно-правових угод сертифікат цінних паперів на ім’я попереднього власника подається реєстратору і погашається.
Господарським судам необхідно мати на увазі, що виписка з реєстру власників іменних цінних паперів не є документом, який посвідчує право власності на акції. Пунктом 24 розділу VII Положення про порядок ведення реєстру власників іменних цінних паперів передбачено надання виписок з реєстру власників іменних цінних паперів на запит зареєстрованих осіб. Водночас назване Положення не містить обмежень щодо підстав та кількості таких запитів та не передбачає механізмів вилучення і погашення виданих виписок при реєстрації переходу права власності на цінні папери. У зв’язку з цим після відчуження акцій у особи можуть зберігатися видані їй раніше виписки з реєстру власників іменних цінних паперів. Виписка з реєстру власників іменних цінних паперів про стан особового рахунку посвідчує факт реєстрації особи у системі реєстру та належності їй певної кількості акцій лише на дату видачі виписки, а не на дату звернення до суду.
Судам слід враховувати також, що сертифікат цінних паперів є доказом права власності на цінні папери за умови його дійсності. Положенням про порядок ведення реєстру власників іменних цінних паперів передбачено недійсність сертифікату цінних паперів, раніше оформленого на ім’я власника цінних паперів, якого за рішенням (вироком) суду позбавлено права власності на цінні папери. Сертифікат, не наданий реєстроутримувачу разом з документом, що підтверджує рішення (вироку) суду, вважається недійсним, про що реєстроутримувачем здійснюється відповідний запис у журналі обліку сертифікатів іменних цінних паперів та повідомляється особа, на ім’я якої він був оформлений, і Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку.
З метою визначення дійсності сертифікату акцій, оформленого на ім’я фізичної особи, господарські суди на підставі пункту 24 розділу VII Положення про порядок ведення реєстру власників іменних цінних паперів повинні витребовувати у реєстратора виписку з реєстру власників іменних цінних паперів про стан особового рахунку позивача — власника іменних акцій на час вирішення спору у господарському суді, на час порушення прав позивача, внаслідок яких виник спір.
2.2. Відповідно до статті 1 ГПК підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статус суб’єкта підприємницької діяльності мають право звертатися до господарського суду захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. Виходячи з цього, господарським судам у вирішенні спорів, що виникають з корпоративних відносин, слід з’ясовувати чи були порушені корпоративні права позивача внаслідок недотримання товариством норм законодавства або вимог установчих документів.
2.2.1. Законодавством не передбачено право акціонера звертатись до суду за захистом прав акціонерного товариства, крім випадків, коли він уповноважений на це відповідним акціонерним товариством, або якщо таке право надається йому статутом акціонерного товариства.
У Рішенні Конституційного Суду України N 18-рп/2004 від 1 грудня 2004 року у справі N 1-10/2004 щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) зазначено, що «акціонер може захищати свої безпосередні права чи охоронювані законом інтереси шляхом звернення до суду у випадку їх порушення, оспорювання чи невизнання самим акціонерним товариством, учасником якого він є, органами чи іншими акціонерами цього товариства. Порядок судового захисту порушених будь-ким, у тому числі третіми особами, прав чи охоронюваних законом інтересів акціонерного товариства, які не можуть вважатися тотожними простій сукупності індивідуальних охоронюваних законом інтересів його акціонерів, визначається законом».
Отже, суди у вирішенні спорів за позовами акціонерів про захист прав акціонерного товариства, в тому числі про визнання недійсними угод, укладених товариством, повинні досліджувати, чи уповноважений акціонер на представництво інтересів акціонерного товариства. Відсутність такого уповноваження може бути підставою для відмови у задоволенні позову.
2.2.2. У вирішенні корпоративних спорів господарським судам слід виходити з того, що особа стає носієм корпоративних прав з моменту набуття права власності на акції акціонерного товариства або вступу до інших господарських товариств. Тому рішення органів господарського товариства, прийняті до вступу позивача до складу учасників товариства або придбання ним акцій, не можуть бути визнані такими, що порушують права позивача, крім випадків, коли такими рішеннями затверджено локальні нормативні акти товариства (в тому числі внесено зміни до установчих документів). Відповідно у господарського суду відсутні підстави для визнання недійсними рішень органів господарських товариств, прийнятих до набуття позивачем корпоративних прав.
2.2.3. Недотримання вимог закону та установчих документів господарських товариств під час скликання і проведення їх загальних зборів є порушеннями права на участь у роботі цього органу. Цим правом відповідно до законодавства наділено лише учасників (акціонерів) господарських товариств. Тому недотримання вимог закону та установчих документів господарських товариств під час скликання і проведення загальних зборів не можуть визнаватися порушеннями прав тих позивачів, які не є учасниками (акціонерами) цього товариства.
2.3. Господарські суди мають враховувати, що закон виходить з презумпції легітимності рішень органів управління господарського товариства, тобто відповідні рішення вважаються такими, що відповідають законові, якщо судом не буде встановлено інше. У разі заявлення вимог про визнання рішень загальних зборів або інших органів дійсними такі вимоги задоволенню не підлягають.
2.4. Відповідно до частини восьмої статті 41, частини першої статті 60 Закону України «Про господарські товариства» загальні збори учасників (акціонерів) акціонерних товариств, товариств з обмеженою або додатковою відповідальністю є правомочними, якщо на них присутні учасники (акціонери) або представники учасників (акціонерів), що володіють у сукупності більш як 60 відсотками голосів від загальної кількості голосів. Зазначеними нормами не передбачається можливість встановлення у статутах цих товариств іншого кворуму. Тому у вирішенні питання про правомочність загальних зборів учасників (акціонерів) господарських товариств господарським судам слід виходити з того, що незалежно від положень статуту товариства щодо кворуму загальних зборів вони є правомочними, якщо на них зареєструвалися учасники, які володіють у сукупності більш як 60 відсотками голосів від загальної кількості голосів.
2.5. Відповідно до частини першої статті 41 Закону України «Про господарські товариства» акціонери (їх представники), які беруть участь у загальних зборах, реєструються із зазначенням кількості голосів, яку має кожний учасник.
Реєстрація акціонерів (їх представників), які прибули для участі у загальних зборах, здійснюється згідно з реєстром акціонерів у день проведення загальних зборів реєстраційною (мандатною) комісією, призначеною виконавчим органом акціонерного товариства або акціонерами, які у сукупності володіють більше ніж 10 % голосів і скликали загальні збори, або реєстратором на підставі укладеного з акціонерним товариством договору. Виходячи з цього, господарський суд може визначити правомочність загальних зборів акціонерів за даними протоколу реєстраційної (мандатної) комісії, в якому повинні бути відображені результати реєстрації акціонерів.
Судам необхідно мати на увазі, що відомості про відсутність кворуму та/або про порушення вимог законодавства під час реєстрації акціонерів, які прибули для участі у загальних зборах, можуть міститись у протоколі контролю за реєстрацією акціонерів, складеному представниками Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку або її територіальних управлінь відповідно до Положення про проведення контролю за реєстрацією акціонерів для участі у загальних зборах акціонерних товариств, затвердженого рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 23.12.98 N 199. Відповідні документи є доказами, які підлягають оцінці судом відповідно до статті 43 ГПК.
2.6. У вирішенні питання про правомочність загальних зборів господарським судам слід враховувати, що накладення арешту на акції означає обмеження права відчужувати акції, а не обмеження прав, посвідчених акціями. Арешт акцій не позбавляє їх власника можливості реалізації посвідчених акціями корпоративних прав і не призводить до зменшення загальної кількості акцій у статутному капіталі акціонерного товариства та, відповідно, загальної кількості голосів акціонерів. Тому у визначенні правомочності загальних зборів акціонерів у господарських судів відсутні підстави для неврахування голосів акціонерів, акції яких перебувають під арештом.
2.7. Участь акціонера у загальних зборах є його правом, а не обов’язком. У законі відсутні норми, які зобов’язували б акціонерів, у тому числі власників значних пакетів акцій, брати участь у загальних зборах акціонерів. Відповідно у господарського суду, незалежно від кількості акцій, якими володіє акціонер, відсутні підстави для прийняття рішень про спонукання акціонера зареєструватися та взяти участь у загальних зборах акціонерів.
2.8. Стаття 159 ЦК України визначає перелік повноважень, що належать до виключної компетенції загальних зборів акціонерів. Одночасно у частині другій цієї статті передбачено, що до виключної компетенції загальних зборів статутом товариства і законом може бути віднесене вирішення й інших питань. Господарським судам слід виходити з того, що коли законом, в тому числі статтею 41 Закону України «Про господарські товариства» та частиною другою статті 9 Закону України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні», передбачено прийняття рішення з того чи іншого питання виключно загальними зборами, ці повноваження не можуть відповідно до статуту акціонерного товариства бути надані або делеговані іншим органам товариства.
Господарські суди також не вправі приймати рішення з питань, віднесених до виключної компетенції загальних зборів, у тому числі про внесення змін до установчих документів господарських товариств, включення особи до складу наглядової ради товариства тощо.
2.9. Відповідно до частини першої статті 156 та пункту 1 частини другої статті 159 ЦК України повноваження щодо внесення змін до статуту акціонерного товариства, у тому числі зміна розміру його статутного капіталу, належить до виключної компетенції загальних зборів акціонерів. Тому після набрання чинності ЦК України положення частини четвертої статті 38 Закону України «Про господарські товариства» щодо можливості приймати рішення про додатковий випуск акцій не більш як на 1/3 розміру статутного капіталу виконавчим органом не повинні застосовуватись. Відтак у вирішенні спорів щодо правомірності прийняття таких рішень виконавчими органами на підставі статуту акціонерного товариства господарським судам слід виходити з того, що з 1 січня 2004 року у відповідній частині статути акціонерних товариств суперечать ЦК України, а тому у вирішенні спорів не повинні братися до уваги.
2.10. ЦК України змінено коло питань, рішення з яких приймаються кваліфікованою більшістю голосів акціонерів. Згідно з частиною четвертою статті 159 ЦК України рішення загальних зборів акціонерів приймаються більшістю не менш як у 3/4 голосів акціонерів, які беруть участь у зборах, тільки з питань внесення змін до статуту товариства та ліквідації товариства. З інших питань рішення приймаються простою більшістю голосів акціонерів, які беруть участь у зборах.
Тому, вирішуючи спори про визнання недійсними рішень загальних зборів, господарські суди не повинні застосовувати положення пунктів «б» і «в» статті 42 Закону України «Про господарські товариства» як такі, що суперечать зазначеним нормам ЦК України.
2.11. Під час вирішення спорів про визнання недійсними рішень загальних зборів недійсними суду слід з’ясовувати, чи відповідає оспорюване рішення вимогам чинного законодавства та/або компетенції органу, що прийняв це рішення, чи були загальні збори правомочними, чи було дотримано визначеного законом порядку скликання і проведення загальних зборів. Зокрема, підставами недійсності рішень загальних зборів є такі:
а) рішення загальних зборів не відповідає нормам чинного законодавства;
б) рішення прийнято неправомочними загальними зборами або правомочність загальних зборів встановити неможливо;
в) рішення з питання, яке відповідно до закону вирішується більшістю у 3/4 голосів присутніх на загальних зборах акціонерів, було прийнято простою більшістю голосів;
г) рішення прийнято з питання, не включеного до порядку денного загальних зборів;
д) рішення з питань зміни розміру статутного капіталу акціонерних товариств прийнято з порушенням обов’язку з надання акціонерам у встановленому законом порядку інформації, передбаченої статтею 40 Закону України «Про господарські товариства», або акціонерам було надано недостовірну чи неповну інформацію;
е) рішення прийнято загальними зборами акціонерів, під час скликання і проведення яких не було дотримано вимог законодавства або статуту акціонерного товариства, якщо це призвело до істотного порушення прав позивача;
є) відсутність протоколу загальних зборів, підписаного відповідно до частини дев’ятої статі 41 Закону України «Про господарські товариства» головою і секретарем зборів.
Підстави, зазначені у пунктах «б» — «е», пов’язані з порушенням прав акціонерів на управління акціонерним товариством. Тому в разі подання позову про визнання недійсними рішень загальних зборів з цих підстав позивачами, які не належать до числа учасників (акціонерів) відповідних господарських товариств, суд на підставі статті 1 ГПК повинен відмовити у задоволенні позову.
2.12. Суди повинні мати на увазі, що відсутність реєстру акціонерів під час проведення загальних зборів акціонерів робить неможливим встановлення правомочності загальних зборів і тому є підставою для визнання недійсними прийнятих цими зборами рішень незалежно від виду акціонерного товариства (відкрите чи закрите акціонерне товариство).
Разом з тим суд може відмовити в позові про визнання рішень загальних зборів акціонерів недійсними за умови наявності належних доказів участі у загальних зборах усіх акціонерів, зокрема, якщо з протоколу загальних зборів акціонерів вбачається, що у зборах брали участь акціонери, які володіють 100 відсотками голосів та підписали протокол як голова та секретар зборів.
2.13. Під час розгляду справ зі спорів про визнання недійсними рішень зборів акціонерів з підстав недотримання вимог закону чи статуту акціонерного товариства щодо повідомлення акціонерів про скликання загальних зборів господарським судам слід враховувати, що передбачений частиною першою статті 43 Закону України «Про господарські товариства» обов’язок опублікувати загальне повідомлення про скликання загальних зборів в одному із офіційних друкованих видань Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України чи Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку встановлений законом для інформування власників акцій, які ще не зареєстровані в системі реєстру власників іменних цінних паперів акціонерного товариства, а також тих осіб, які до проведення загальних зборів можуть придбати акції і зареєструватися у реєстрі власників іменних цінних паперів акціонерного товариства про скликання загальних зборів. Акціонери, зареєстровані у реєстрі власників іменних цінних паперів, повідомляються про скликання загальних зборів шляхом надсилання їм персональних повідомлень.
Тому публікація загального повідомлення про скликання загальних зборів не свідчить про те, що зареєстрований у реєстрі власників іменних цінних паперів акціонер був повідомлений про скликання загальних зборів, а відсутність або порушення строків публікації загального повідомлення не може вважатися порушенням порядку повідомлення тих акціонерів, щодо яких судом встановлено факт його належного персонального повідомлення про скликання цих загальних зборів.
Порядок скликання загальних зборів учасників товариств з обмеженою або додатковою відповідальністю регулюється приписами частини п’ятої статті 61 Закону України «Про господарські товариства» та установчими документами цих товариств. Положення статті 43 Закону України «Про господарські товариства», в тому числі щодо публікації повідомлення про скликання зборів учасників у засобах масової інформації, не поширюються на відносини, пов’язані із скликанням зборів учасників товариств з обмеженою або додатковою відповідальністю.
2.14. Якщо під час розгляду справи судом буде встановлено, що допущені акціонерним товариством порушення порядку персонального повідомлення акціонера не призвели до неможливості його участі у загальних зборах, а також у разі встановлення судом факту присутності акціонера на загальних зборах, зазначені порушення не є підставами для визнання рішень загальних зборів акціонерів недійсними.
Зокрема, якщо статутом товариства передбачено, що акціонери повідомляються персонально рекомендованим листом, то інформування акціонера шляхом надіслання йому простого листа не може бути достатньою підставою для визнання недійсними рішень загальних зборів за наявності доказів отримання акціонером відповідного повідомлення.
2.15. Якщо судом встановлено, що позивач — учасник (акціонер) господарського товариства не повідомив товариство або реєстратора про зміну свого місця проживання (місцезнаходження), посилання позивача на неповідомлення його про скликання загальних зборів не може бути підставою для визнання рішень загальних зборів недійсними.
2.16. Господарським судам у вирішенні спорів зі справ про визнання недійсними рішень загальних зборів за позовами акціонерів, яких не було повідомлено про проведення загальних зборів, необхідно давати оцінку всіх обставин справи в їх сукупності та з’ясовувати, чи порушує оспорюване рішення права та охоронювані законом інтереси позивача.
Позивачеві не може бути відмовлено у задоволенні відповідних вимог тільки з мотивів недостатності його голосів для зміни результатів голосування з прийнятих загальними зборами акціонерів рішень, оскільки вплив акціонера на прийняття загальними зборами рішень не вичерпується лише голосуванням.
2.17. З урахуванням вимог частини третьої статті 92 ЦК України недійсність рішення загальних зборів про обрання керівника господарського товариства не є підставою для визнання недійсними правочинів, вчинених цим керівником від імені товариства.
2.18. Розглядаючи справи про визнання недійсними правочинів, вчинених керівником товариства з перевищенням повноважень, господарським судам необхідно виходити з положень частини третьої статті 92 ЦК України, якою передбачено, що у відносинах з третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.
2.19. Господарським судам у вирішенні спорів про визнання недійсними рішень наглядової ради акціонерного товариства слід виходити з того, що до порядку скликання засідань наглядової ради акціонерного товариства не можуть бути застосовані за аналогією норми, які визначають порядок скликання загальних зборів, оскільки склад та функції відповідних органів є настільки різними, що це виключає можливість застосування аналогії закону.
Підставами визнання недійсними рішень наглядової ради можуть бути такі порушення порядку скликання та проведення засідання ради, які мали наслідком неправомочність засідання наглядової ради.
2.20. Господарським процесуальним законодавством не передбачено можливості звернення до господарського суду зі скаргою на дії або бездіяльність органів управління господарських товариств. Натомість особа, чиї права порушені діями або бездіяльністю органу управління господарського товариства, не позбавлена права на звернення до суду з позовом про зобов’язання господарського товариства вчинити певні дії або утриматись від вчинення певних дій.
2.21. Під час вирішення спорів, пов’язаних з реалізацією права учасників (акціонерів) господарських товариств на інформацію, господарським судам слід враховувати, що відповідно до абзацу першого частини третьої статті 5 Закону України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» права на участь в управлінні, одержання доходу та інші, які випливають з іменних цінних паперів, можуть бути реалізовані з моменту внесення змін до реєстру власників іменних цінних паперів. Відповідно право на отримання інформації про діяльність товариства може бути реалізовано акціонером лише з моменту внесення запису про особу до реєстру власників іменних цінних паперів.
Обсяг відомостей, надання яких вправі вимагати учасник (акціонер) господарського товариства, визначено статтями 10, 48 Закону України «Про господарські товариства». Відповідно до пункту «г» частини першої статті 10 Закону України «Про господарські товариства» на вимогу учасника товариство зобов’язане надавати йому для ознайомлення річні баланси, звіти товариства про свою діяльність, протоколи зборів. Стаття 48 Закону України «Про господарські товариства» встановлює право акціонерів на ознайомлення з протоколами засідань правління. Установчими документами господарських товариств може бути передбачено й інші відомості, які надаються господарським товариством на вимогу учасника (акціонера).
Отже, господарське товариство, якщо його установчими документами не передбачено інше, зобов’язане надавати на вимогу учасника (акціонера) лише річні баланси, документи річної звітності товариства, протоколи загальних зборів, а також надавати йому для ознайомлення книгу протоколів засідань правління.
Закон не встановлює обмежень щодо періоду часу, за який учасник товариства має право отримувати інформацію.
2.22. Розглядаючи справи зі спорів про стягнення сум дивідендів, господарські суди повинні виходити з того, що відповідно до пункту «д» частини 5 та частини 6 статті 41 Закону України «Про господарські товариства» затвердження річних результатів діяльності акціонерного товариства, порядку розподілу прибутку, строку та порядку виплати частки прибутку (дивідендів) належить до виключної компетенції загальних зборів. Суд вправі прийняти рішення про стягнення дивідендів лише за наявності рішення загальних зборів акціонерного товариства про спрямування прибутку на виплату дивідендів, виходячи з якого визначається розмір належних акціонеру-позивачу дивідендів, строки та порядок їх виплати.
Прийняття господарським судом рішення стосовно спрямування прибутку (частини прибутку) товариства на виплату дивідендів виходить за межі компетенції господарського суду.
2.23. Право на отримання частини прибутку акціонерного товариства належить кожному власнику акцій цього товариства. Законодавством переважне право на отримання частини прибутку надано лише власникам привілейованих акцій (частина сьома статті 6 Закону України «Про цінні папери і фондовий ринок»). Усі власники простих акцій мають рівні права на отримання дивідендів, якщо загальними зборами акціонерів прийнято рішення про спрямування прибутку (частини прибутку) на їх виплату. При цьому прибуток (частина прибутку) розподіляється між усіма акціонерами пропорційно кількості належних їм акцій. Відтак рішення загальних зборів про нарахування і виплату дивідендів лише одному або частині акціонерів, які не є власниками привілейованих акцій, є таким, що порушує права інших акціонерів на отримання частини прибутку товариства.
2.24. Відповідно до частини другої статті 9 Закону України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» рішення про передачу ведення реєстру власників іменних цінних паперів приймається виключно на загальних зборах акціонерів. У випадках, передбачених абзацом третім частини другої статті 9 Закону України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» та пунктом 2 розділу I і пунктом 4 розділу IX Положення про порядок ведення реєстрів власників іменних цінних паперів, рішення про передачу реєстру власників іменних цінних паперів реєстратору може бути прийнято виконавчим органом акціонерного товариства за погодженням з наглядовою радою.
У зв’язку з цим господарським судам необхідно враховувати, що прийняття рішення про витребування у реєстратора реєстру власників іменних цінних паперів та документів системи реєстру для передачі їх іншому реєстратору за відсутності відповідного рішення загальних зборів або виконавчого органу акціонерного товариства виходить за межі компетенції суду. Відповідний позов підлягає задоволенню лише у разі невиконання відповідного рішення загальних зборів або виконавчого органу товариства.

3.1. Господарським судам у вирішенні спорів, пов’язаних з набуттям, передачею та припиненням корпоративних прав, слід враховувати, що норми, які визначають правовий статус акціонера, є спеціальними стосовно норм, які визначають правовий статус учасника господарського товариства. Тому у господарських судів немає підстав для застосування норм, що визначають порядок вступу особи до складу учасників господарського товариства, виходу та виключення учасника з господарського товариства до відносин, пов’язаних з набуттям, передачею та припиненням корпоративних прав щодо акціонерного товариства. Отже, у господарських судів немає підстав для задоволення позовних вимог про вихід або виключення позивача-акціонера з акціонерного товариства та виділення йому частки майна товариства (крім випадку ліквідації товариства).
3.2. Носіями корпоративних прав у товариствах з обмеженою відповідальністю, товариствах з додатковою відповідальністю, командитних та повних товариствах є учасники цих товариств. Стаття 116 ЦК України передбачає право учасника господарського товариства здійснити відчуження належної йому частки у статутному (складеному) капіталі товариства. Порядок відчуження частки у статутному капіталі залежить від виду господарського товариства.
3.2.1. Відповідно до статті 127 ЦК України та статті 69 Закону України «Про господарські товариства» передача учасником повного товариства своєї частки (її частини) іншим учасникам цього товариства або третім особам може здійснюватись за згодою всіх учасників. Відсутність згоди хоча б одного з учасників робить неможливою передачу частки у повному товаристві іншим учасникам товариства або третім особам.
3.2.2. Згідно із статтею 135 ЦК України правовий статус повних учасників командитного товариства встановлюється положеннями ЦК України про учасників повного товариства. Отже, повні учасники командитного товариства мають право передати свою частку іншим учасникам товариства або третім особам за правилами статті 127 ЦК України та статті 69 Закону України «Про господарські товариства». Застосовуючи приписи статті 127 ЦК України та статті 69 Закону України «Про господарські товариства» до відносин, пов’язаних із передачею частки повного учасника командитного товариства, господарським судам слід виходити з того, що положеннями цих статей передбачається наявність згоди лише усіх повних учасників командитного товариства, а не його вкладників.
Вкладник командитного товариства має право передати свою частку іншим вкладникам або третім особам незалежно від згоди інших учасників товариства — повних чи вкладників, оскільки пунктом 7 частини другої статті 137 ЦК України та пунктом «є» частини першої статті 79 Закону України «Про господарські товариства» передбачено обов’язок вкладника лише повідомити командитне товариство про таку передачу.
3.2.3. Перехід прав на частку у статутному капіталі товариств з обмеженою відповідальністю врегульовано статтею 147 ЦК України та статтею 53 Закону України «Про господарські товариства». Відповідно до частини четвертої статті 151 ЦК України вказані положення застосовуються також до відносин, пов’язаних з переходом частки у статутному капіталі товариств з додатковою відповідальністю.
Згідно з частиною першої статті 147 ЦК України та частиною першої статті 53 Закону України «Про господарські товариства» учасники товариств з обмеженою та з додатковою відповідальністю мають право продати чи іншим чином відступити свою частку (її частину) у статутному капіталі одному або кільком учасникам цього товариства. Закон не обмежує це право необхідністю отримання згоди інших учасників товариства на передачу частки.
3.2.4. Судам слід мати на увазі, що частина друга статті 147 ЦК України та частина друга статті 53 Закону України «Про господарські товариства» надає можливість передбачити в статуті товариства заборону на відчуження частки третім особам або необхідність отримання згоди учасників товариства на таке відчуження. Частина п’ята статті 147 ЦК України передбачає можливість встановити у статуті, що перехід до спадкоємців чи правонаступників учасника належної йому частки допускається лише за згодою інших учасників товариства.
Частина перша статті 55 Закону України «Про господарські товариства» передбачає переважне право правонаступників та спадкоємців на вступ до господарського товариства. Отже, відмовивши спадкоємцю або правонаступнику учасника товариства у прийнятті до товариства, учасники товариства повинні розподілити частку учасника, що вибув, між собою або зменшити статутний капітал у порядку, передбаченому статтею 52 Закону України «Про господарські товариства».
3.2.5. Якщо спадкоємцю чи правонаступнику не було надано згоди на вступ до товариства, а частка учасника, що вибув, була придбана самим товариством і протягом визначеного частиною п’ятою статті 53 Закону України «Про господарські товариства» строку реалізована третім особам без пропозиції спадкоємцю чи правонаступнику придбати її, спадкоємець (правонаступник) вправі вимагати переведення на нього прав покупця (набувача) частки у статутному капіталі товариства.
3.2.6. Якщо спадкоємець (правонаступник) відмовився від участі у товаристві з обмеженою або з додатковою відповідальності або йому було відмовлено у прийнятті до товариства, до відносин, пов’язаних з виплатою спадкоємцю або правонаступнику вартості частки майна товариства за аналогією може бути застосована стаття 54 Закону України «Про господарські товариства».
3.2.7. Учасник товариства з обмеженою або з додатковою відповідальністю має право на відчуження частки (її частини) у статутному капіталі третім особам за умови дотримання переважного права інших учасників товариства на придбання відчужуваної частки.
3.3. Пунктом 3 частини другої статті 137 ЦК України та пунктом «в» частини першої статті 79 Закону України «Про господарські товариства» передбачено право вкладників командитного товариства переважно перед третіми особами набувати відчужувану частку (її частину) в складеному капіталі товариства. Оскільки йдеться про намір вкладників викупити частку, що відчужується, судам слід виходити з того, що зазначені норми ЦК України та Закону України «Про господарські товариства» передбачають переважне право вкладника на придбання частки тільки у разі її оплатного відчуження.
Абзац другий частини другої статті 147 ЦК України передбачає переважне право учасників товариств з обмеженою відповідальністю на купівлю частки (її частини) у статутному капіталі товариства, що відчужується. Відповідно до статті 135 ЦК України таким же правом користуються учасники товариств з додатковою відповідальністю. Оскільки у абзаці другому частини другої статті 147 ЦК України йдеться про переважне право на купівлю частки (її частини), переважне право не поширюється на відносини дарування, іншого безоплатного відчуження частки у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю або товариства з додатковою відповідальністю, а також обмін цієї частки (її частини) на інше майно.
3.4. Здатність іноземного громадянина набувати статусу учасника товариства визначається особистим законом цього громадянина. Відповідно до частини першої статті 16 Закону України «Про міжнародне приватне право» особистий закон фізичної особи визначається за його громадянством. Зміст корпоративних прав визначається за правом країни, до якої належить юридична особа. Відповідно до частини першої статті 25 названого Закону особистим законом юридичної особи вважається право держави місцезнаходження юридичної особи.
3.5. Відповідно до статей 126, 135, 148, 151 ЦК України учасники повних товариств, створених на невизначений строк, командитних товариств, товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю мають право вийти з цих товариств.
Згідно зі статтями 126, 135 ЦК України учасники повних товариств та повні учасники командитних товариств повинні повідомити товариство про свій вихід не менше ніж за три місяці.
Учасники товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю повинні повідомити товариство про свій вихід не пізніше, ніж за три місяці або у інший передбачений статутом строк.
Подання заяви про вихід з товариства є дією, спрямованою на припинення корпоративних прав та обов’язків учасника товариства. Право учасника товариства на вихід з товариства не залежить від згоди товариства чи інших його учасників. Враховуючи викладене, учасник вважається таким, що вийшов з товариства з обмеженою або з додатковою відповідальністю з моменту прийняття загальними зборами рішення про виключення учасника з товариства на підставі його заяви про вихід, а у випадку відсутності такого рішення — з дати закінчення строку, встановленого законом або статутом товариства для повідомлення про вихід з товариства.
Відповідно до статті 54 Закону України «Про господарські товариства» при виході учасника з товариства з обмеженою відповідальністю йому виплачується вартість частини майна товариства, пропорційна його частці у статутному (складеному) капіталі та частину прибутку, одержаного товариством у відповідному році до виходу учасника. При цьому вартість майна та розмір частини прибутку товариства, належні до виплати учаснику, який виходить, повинні обчислюватись на дату волевиявлення учасника вийти з товариства, тобто на дату подання учасником заяви про вихід з товариства.
3.6. Статтею 130 ЦК України передбачено, що учаснику повного товариства при виході з товариства виплачується вартість частини майна товариства, пропорційна частці цього учасника у складеному капіталі товариства, якщо інше не встановлено засновницьким договором. Частина третя статті 71 Закону України «Про господарські товариства» визначає, що при виході учасника з повного товариства, яке продовжує діяльність, учаснику виплачується вартість його внеску відповідно до балансу, складеного на день виходу. У вирішенні спорів, пов’язаних з виходом учасників повних товариств та виплатою вартості їх часток, господарським судам слід керуватися положеннями статті 71 Закону України «Про господарські товариства», якщо учасник вийшов з товариства до набрання чинності ЦК України. Якщо учасник вийшов з повного товариства після набранням чинності ЦК України, то у визначенні розміру частки, належної йому до сплати, господарські суди повинні керуватись положеннями статті 130 ЦК України.
Пунктом 6 частини другої статті 137 ЦК України та пунктом «е» частини першої статті 79 Закону України «Про господарські товариства» передбачено право вкладника командитного товариства вийти з товариства після закінчення фінансового року та одержати свій вклад у порядку, передбаченому засновницьким договором (меморандумом). Водночас, законодавством не передбачено права вкладників командитного товариства на отримання при виході з товариства частки майна товариства, пропорційної розміру їх частки у складеному капіталі товариства.
3.7. Вартість майна товариства, яка враховується у визначенні частки, вартість якої належить до сплати учаснику, що вибув, визначається як сумарна вартість активів товариства за вирахуванням його зобов’язань.
У разі виходу з господарського товариства учасника, який володіє часткою, що належить державі (територіальній громаді), вартість внеску такого учасника відповідно до статті 7 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» підлягає обов’язковій оцінці суб’єктом оціночної діяльності. Така оцінка є обов’язковою і в тих випадках, коли учасником господарського товариства виступає юридична особа, повністю заснована на державній власності.
Господарським судам у вирішенні спорів, пов’язаних з визначенням та/або стягненням вартості частки майна, належної до сплати учаснику, що вибув, слід задовольняти клопотання сторони про проведення оцінки майна товариства суб’єктом оціночної діяльності з метою визначення вартості такої частки.
3.8. Розглядаючи справи у спорах, пов’язаних із стягненням на користь учасника товариства, що вибув, частки майна товариства, господарські суди повинні враховувати, що законом не передбачено права акціонерів на вихід з акціонерного товариства з виплатою акціонерові вартості частки майна товариства, пропорційній розміру його частки у статутному капіталі акціонерного товариства. Відповідно до частини першої статті 6 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» акція є іменним цінним папером, який посвідчує право на отримання частини майна акціонерного товариства лише у разі його ліквідації. Оскільки акція є об’єктом цивільного обороту, її власник вправі реалізувати свої корпоративні майнові права шляхом відчуження належних йому акцій.
3.9. Пункт 5 частини першої статті 126 ЦК України передбачає вибуття учасника з повного товариства у разі звернення стягнення на частину майна повного товариства, що відповідає частці учасника у складеному капіталі товариства. Відповідно до частини першої статті 135 ЦК України це правило поширюється на повних учасників командитних товариств.
Відповідно до статті 73 Закону України «Про господарські товариства» звернення стягнення на частку учасника в повному товаристві за його власними зобов’язаннями не допускається. При недостатності майна учасника для покриття боргів за зобов’язаннями кредитори можуть вимагати у встановленому порядку виділення частки учасника-боржника.
У вирішенні спорів, пов’язаних із зверненням стягнення на частку учасника повного товариства або повного учасника командитного товариства, господарським судам слід керуватися нормами ЦК України, оскільки відповідно до пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності цим Кодексом, його положення застосовуються до тих прав і обов’язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.
Стаття 137 ЦК України та стаття 79 Закону України «Про господарські товариства» передбачають право вкладників командитного товариства лише на їх вклад до статутного капіталу, тому стягнення за зобов’язаннями вкладника командитного товариства може бути звернено лише на частку вкладника у статутному капіталі товариства, а не на частку майна товариства, пропорційну його частці.
3.10. Статтею 128 ЦК України, статтями 64, 72 Закону України «Про господарські товариства» передбачено можливість виключення учасника повного товариства, учасників товариств з обмеженою відповідальністю, які систематично не виконують чи неналежним чином виконують свої обов’язки або перешкоджають досягненню цілей товариства. В силу статей 135, 151 ЦК України, статей 65 і 77 Закону України «Про господарські товариства» дія наведених норм поширюються на повних учасників командитних товариств та учасників товариств з додатковою відповідальністю.
У вирішенні спорів, пов’язаних з виключенням таких учасників з відповідних товариств, господарським судам слід враховувати, що прийняття рішення про виключення учасника з господарського товариства законом віднесено до компетенції учасників цих товариств, а не господарського суду. Суд лише перевіряє обґрунтованість та законність прийняття рішення про виключення учасника у разі подання останнім позову про визнання такого рішення недійсним.
У рішенні про виключення учасника з господарського товариства повинно бути обґрунтовано причини такого виключення і зазначено, які саме факти невиконання статутних обов’язків стали підставою виключення учасника з товариства, в чому полягає систематичність невиконання учасником товариства його обов’язків, якими саме діями (бездіяльністю) учасник перешкоджає досягненню цілей товариства. Відсутність відповідних відомостей у рішенні про виключення учасника з товариства може бути підставою визнання такого рішення недійсним за позовом даного учасника.
Господарським судам слід враховувати, що законодавством не передбачено можливості виключення вкладників з командитних товариств та акціонерів з акціонерних товариств.
Участь акціонера в акціонерному товаристві та його корпоративні права ґрунтуються на належності йому акцій цього товариства на праві власності. Відповідно до статті 41 Конституції України право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, з підстав і в порядку, встановлених законом.
3.11. Частина третя статті 81 ГК України передбачає переважне право акціонерів закритого акціонерного товариства на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами товариства. Господарські суди, застосовуючи цю норму у вирішенні спорів, повинні враховувати, що переважне право поширюється лише на випадки продажу акцій закритого акціонерного товариства, але не на інші випадки їх відчуження.
У разі примусової реалізації акцій їх продавцем виступає не акціонер, а уповноважений на це державний орган (посадова особа). Порядок такої реалізації регулюється Законом України «Про виконавче провадження».
3.12. Оскільки акції, розміщені акціонерним товариством, не є його майном, акціонери закритого акціонерного товариства не є співвласниками майна товариства і між ними відсутні відносини спільної часткової власності. Тому у господарських судів відсутні підстави для застосування частини четвертої статті 362 ЦК України у вирішенні спорів, пов’язаних із захистом переважного права на придбання акцій закритого акціонерного товариства, що продаються.
Проте вміщений у статті 16 ЦК України перелік способів захисту цивільних прав не є вичерпним. На вимогу позивача суд може застосовувати й інші, ніж передбачені цією статтею, способи захисту прав, якщо вони не суперечать законодавству і не порушують права інших осіб.
Оскільки переважним правом на придбання акцій, що продаються, наділено усі акціонерів закритого акціонерного товариства, господарський суд під час вирішення спору, пов’язаного з порушенням переважного права акціонерів закритих акціонерних товариств, повинен залучати до участі у справі усіх акціонерів закритого акціонерного товариства.
У вирішенні таких спорів господарським судам необхідно враховувати положення статуту закритого акціонерного товариства, які визначають порядок реалізації акціонерами товариства переважного права на придбання акцій, що продаються. У разі відсутності у статуті товариства таких положень господарський суд задовольняє заявлені вимоги акціонерів про переведення на них прав покупців акцій пропорційно кількості акцій, якими вони володіють.

4. Спори, пов’язані з визнанням установчих документів господарських товариств повністю або частково недійсними

4.1. Вирішуючи спори про визнання недійсними установчих документів господарських товариств, господарські суди повинні виходити з того, що затвердження установчого документа є необхідною дією у процесі створення господарського товариства. Тому для визначення підстав визнання установчих документів недійсними господарським судам слід керуватись пунктом 2 частини першої статті 110 ЦК України.
З урахуванням положень цієї норми, підставами прийняття рішення про визнання недійсними установчих документів господарського товариства є порушення закону, які не можуть бути усунуті.
Такою підставою може бути відсутність в установчих документах тих відомостей, які згідно із законом повинні обов’язково в них міститися. Даними відомостями відповідно до статей 88, 120, 134, 143, 151, 154 ЦК України, статей 57, 82 ГК України, статей 4, 37, 51, 65, 67, 76 Закону України «Про господарські товариства» є відомості про вид товариства, предмет і цілі його діяльності, склад засновників та учасників, найменування та місцезнаходження, розмір та порядок утворення статутного (складеного) капіталу, порядок розподілу прибутків та збитків, склад та компетенцію органів товариства та порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, по яких необхідна кваліфікована більшість голосів, порядок внесення змін до установчих документів та порядок ліквідації і реорганізації товариства, а також:
для акціонерних товариств — види акцій, що випускаються, їх номінальну вартість, співвідношення акцій різних видів, кількість акцій, що купуються засновниками, наслідки невиконання зобов’язань по викупу акцій, строк та порядок виплати частки прибутку (дивідендів) один раз на рік за підсумками календарного року;
для товариств з обмеженою та з додатковою відповідальністю — розмір часток кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення ними вкладів, розмір і порядок формування резервного фонду, порядок передання (переходу) часток у статутному фонді та граничний розмір відповідальності учасників товариства з додатковою відповідальністю;
для повних товариств — розмір частки кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення вкладів, форму їх участі у справах товариства;
для командитних товариств — розмір часток кожного з учасників з повною відповідальністю, розмір, склад і порядок внесення ними вкладів, форму їх участі у справах товариства, сукупний розмір часток вкладників командитного товариства. розмір, склад і порядок внесення ними вкладів.
Відповідно до частини четвертої статті 4 Закону України «Про господарські товариства» відсутність зазначених відомостей в установчих документах є підставою для відмови у державній реєстрації товариства. Тому якщо за наслідками розгляду справи встановлено, що на момент державної реєстрації господарського товариства його установчі документи не містили цих відомостей і не були приведені у відповідність із законом, господарський суд має підстави, керуючись положенням абзацу другого частини другої статті 38 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців», визнати установчі документи та запис про державну реєстрацію господарського товариства недійсними.
4.2. За наявності наміру сторін і реальної можливості приведення установчих документів товариства у відповідність з вимогами закону господарським судам рекомендується з метою недопущення припинення товариств, які здійснюють господарську діяльність, надавати сторонам можливість привести установчі документи у відповідність до закону.
Якщо до прийняття судом рішення про визнання установчих документів недійсними, їх було приведено у відповідність до закону, у суду немає підстав для прийняття рішення про визнання відповідних установчих документів недійсними.
4.3. Стаття 1 ГПК надає підприємствам, установам, організаціям та громадянам-підприємцям право звертатися до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. Тому якщо за наслідками розгляду справи господарським судом не встановлено порушення прав або охоронюваних законом інтересів позивача у зв’язку з невідповідністю змісту установчих документів закону або недотриманням закону під час їх прийняття, суд не має підстав для прийняття рішення про визнання установчих документів товариства або їх окремих положень недійсними.
4.4. Визнання недійсними установчих документів господарського товариства відповідно до пункту 2 частини першої статті 110 ЦК України є підставою для ліквідації товариства. Таке рішення створює правові наслідки не лише для учасників спору, а й для усіх осіб, що перебувають з товариством у господарських, цивільних, трудових та інших правовідносинах. Виходячи з цього, господарським судам рекомендується у вирішенні спорів про визнання недійсними установчих документів господарського товариства у зв’язку з неправомірністю участі одного із засновників (учасників) товариства в його створенні, визнавати недійсними тільки положення установчих документів про участь відповідного засновника (учасника), якщо з обставин справи можна зробити висновок, що товариство могло бути створене і без участі цього засновника (учасника).
4.5. Вирішуючи спори про визнання недійсними установчих документів господарських товариств, господарським судам слід виходити з того, що статут є локальним нормативним актом, а не правочином, тому до нього не можуть застосовуватися положення статей 203 та 215 ЦК України, які визначають підстави недійсності правочину.
4.6. Господарським судам необхідно враховувати, що стаття 82 ГК України, статті 143, 151, 154 ЦК України, а також статті 4 Закону України «Про господарські товариства» (зі змінами і доповненнями, внесеними Законом України від 27.04.2007 N 997-V), визначають установчим документом акціонерних товариств, товариств з обмеженою та з додатковою відповідальністю виключно статут товариства. Відповідно до пункту 4 Прикінцевих положень ГК України до господарських відносин, що виникли до набрання чинності відповідними положеннями ГК України зазначені положення застосовуються щодо тих прав і обов’язків, які продовжують існувати або виникли після набрання чинності цими положеннями. Аналогічні правила містить пункт 4 Прикінцевих і перехідних положень ЦК України. Отже, визнання недійсним установчого договору акціонерного товариства, товариства з обмеженою чи з додатковою відповідальністю, створеного до набрання чинності ГК України та ЦК України, не є підставою скасування державної реєстрації товариства або визнання недійсним запису про державну реєстрацію товариства.
4.7. Якщо після державної реєстрації господарського товариства у зв’язку із внесенням змін до відповідних законів доповнено перелік відомостей, які повинні міститися в установчих документах,
ост