Інформаційний лист ВГСУ від 07.04.2008 р. N 01-8/211

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ІНФОРМАЦІЙНИЙ ЛИСТ

від 07.04.2008 р. N 01-8/211

Господарські суди України

Вищий господарський суд України здійснив узагальнення порушених господарськими судами питань щодо застосування норм Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) та Господарського кодексу України (далі — ГК України) і вважає за доцільне довести відповіді на зазначені питання до відома господарських судів.

1. Чи співвідносяться ЦК України та ГК України як загальний та спеціальний закони? Норми якого кодексу підлягають переважному застосуванню?
При вирішенні даного питання слід виходити з того, що при правозастосуванні застосовується не в цілому закон як нормативно-правовий акт, а відповідна правова норма чи її частина, за змістом якої і визначається чи є ця норма (її частина) спеціальною чи загальною.
Так, наприклад, за загальним правилом статті 293 ГК України за договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов’язується передати другій стороні у власність, повне господарське відання чи оперативне управління певний товар в обмін на інший товар. Проте, в ЦК України містяться спеціальні норми про особливий вид міни (бартеру), які підлягають переважному застосуванню перед статтею 293 ГК України. Зокрема, стаття 715 ЦК України допускає обмін товару на роботи, послуги, а стаття 716 ЦК України передбачає особливості правового регулювання відносин, що виникають на підставі таких договорів.
Відповідно до частини першої статті 1 ЦК України цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Згідно з частиною другою статті 9 ЦК України законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин, які позначаються тут як майнові відносини у сфері господарювання.
Відповідно до частини першої статті 4 ГК України не є предметом регулювання цього Кодексу, зокрема, майнові та особисті немайнові відносини, що регулюються Цивільним кодексом України, при цьому відповідно до частини першої статті 4 ГК України особливості регулювання майнових відносин суб’єктів господарювання визначаються цим Кодексом.
Тому спеціальні норми ГК України, які встановлюють особливості регулювання майнових відносин суб’єктів господарювання, підлягають переважному застосуванню перед тими нормами ЦК України, які містять відповідне загальне регулювання. Наприклад, правила частини першої статті 232 ГК України, відповідно до якої збитки відшкодовуються в частині, не покритій штрафними санкціями (залікова неустойка), підлягають переважному застосуванню перед правилами частини першої статті 624 ЦК України, відповідно до якої неустойка підлягає стягненню у повному розмірі, незалежно від відшкодування збитків (штрафна неустойка).
При цьому слід враховувати, що відповідно до частини другої статті 4 ЦК України основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України. Тому в разі, якщо норми ГК України не містять особливостей регулювання майнових відносин суб’єктів господарювання, а встановлюють загальні правила, які не узгоджуються із відповідними правилами ЦК України, слід застосовувати правила, встановлені ЦК України.
2. Як розуміти поняття «звичаї ділового обороту», яке міститься у статті 7 ЦК України?
Виходячи зі змісту частини першої статті 7 ЦК України, звичаєм ділового обороту є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у сфері ділового обороту.
Цивільний кодекс України містить відсилання до звичаїв ділового обороту, зокрема у таких статтях: 529, 531, пункті 2 статті 538, 627, 654, 668, 682, 687, 689, 691, 846, 857, 938, 1014, 1021, 1059, 1068, 1088, 1089, 1099 тощо.
Якщо звичай визнаний господарським судом загальновідомим на підставі частини першої статті 35 ГПК України, він не потребує доказування. В іншому випадку наявність звичаю, його застосування у певній сфері цивільних відносин, на певній території тощо, згідно зі статтею 33 ГПК України, повинна довести сторона, яка посилається на звичай як на підставу своїх вимог і заперечень.
Відповідно до абзацу третього частини першої статті 7 ЦК України звичай може бути зафіксований у відповідному документі. Разом з тим фіксація певних правил поведінки у документі сама по собі не є доказом того, що ці правила є звичаєм. Зокрема, відповідно до статті 630 ЦК України типові умови договорів певного виду, оприлюднених у встановленому порядку, можуть застосовуватись як звичай ділового обороту лише у разі, якщо вони відповідають вимогам статті 7 ЦК України.
Відповідно до статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Разом з тим сторони вправі укласти договір, який суперечить звичаю. Відповідно до частини другої статті 7 ЦК України звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується.
Документами, що застосовуються в Україні, в яких зафіксовані звичаї ділового обороту, є «Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів» у редакції 1993 р., Принципи міжнародних комерційних договорів (Принципи УНІДРУА) у редакції 1994, «Інкотермс» Офіційні правила тлумачення торговельних термінів «Міжнародної торгової палати» у редакції 2000 року.
3. Чи можна визнати договір поставки неукладеним або недійсним, якщо сторонами не дотримано приписів частини четвертої статті 265 ГК України?
Відповідно до частини четвертої статті 265 ГК України умови договорів поставки повинні викладатися сторонами відповідно до вимог Міжнародних правил щодо тлумачення термінів «Інкотермс».
Відповідно до пункту 1 «Інкотермс» Офіційних правил тлумачення торговельних термінів «Міжнародної торгової палати» у редакції 2000 року метою Інкотермс є забезпечення єдиного набору міжнародних правил для тлумачення найбільш уживаних торговельних термінів у зовнішній торгівлі. Інкотермс від початку завжди призначалися для застосування при продажі товарів, що поставляються через національні кордони, тобто, вони є міжнародними торговельними термінами. Однак на практиці Інкотермс також включаються у договори купівлі-продажу товарів виключно в межах внутрішніх ринків.
Таким чином, розробники Інкотермс визначають, що застосування цих правил має велике практичне значення саме при зовнішній торгівлі, з метою уніфікувати торгові норми законодавства різних країн. В той же час допускається їх застосування у внутрішніх поставках.
Відповідно до статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Згідно зі статтею 180 ГК України господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов’язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.
У частині четвертій статті 265 ГК України мова йде про форму закріплення істотних умов поставки. Отже, якщо сторони договору вказали в ньому всі істотні умови поставки, але виклали їх не за правилами Інкотермс (у випадку якщо ні одна зі сторін не вимагала застосування правил Інкотермс), то в даному випадку не можна вважати договір поставки неукладеним.
При вирішенні питання про визнання договору поставки неукладеним в судовому порядку, слід виходити з того, що визнання договору неукладеним є застосуванням одного зі способів захисту прав, не передбачених законом, а тому не відповідає приписам статті 16 ЦК України та статті 20 ГК України.
Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою — третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. У статті 203 ЦК України зазначається, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Таким чином, в даній статті мова йде про відповідність закону саме змісту правочину, а не форми, тому визнати договір поставки недійсним, на тій підставі, що він не містить вказівки на правила Інкотермс, не можна.
4. У разі можливості використання аналогії закону для регулювання цивільних відносин та аналогії права, який вид аналогії (закону чи права) підлягає переважному застосуванню?
Аналогія закону чи аналогія права застосовується у тому випадку, якщо є прогалина в правовому регулюванні відповідних відносин.
При аналогії закону застосовується норма, що регулює подібні правовідносини. Аналогія права передбачає застосування загальних засад законодавства. При цьому необхідно довести, що саме на підставі цього принципу повинні бути врегульовані відповідні відносини.
Оскільки, відповідно до положень частини другої статті 8 ЦК України аналогія права застосовується у разі неможливості використання аналогії закону, тому у вказаному випадку необхідно застосовувати аналогію закону.
5. У частині першій статті 2 ЦК України встановлено, що учасниками цивільних відносин є фізичні та юридичні особи. Разом з тим, в Україні здійснюють діяльність колективні утворення, які не є фізичними особами, але і не мають статусу юридичної особи, наприклад, легалізовані громадські організації (незареєстровані як юридичні особи), певні державні органи (Кабінет Міністрів України, Верховна Рада України).
Чи регулюють норми ЦК України діяльність вказаних колективних утворень?
Стаття 2 ЦК України містить виключний перелік суб’єктів, які є учасниками цивільних відносин.
Згідно зі статтею 14 Закону України «Про об’єднання громадян» легалізація (офіційне визнання) об’єднань громадян здійснюється шляхом їх реєстрації або повідомлення про заснування, при цьому об’єднання громадян, легалізовані шляхом повідомлення про заснування, не є юридичними особами. Такі об’єднання громадян не наділені цивільною правоздатністю, не є учасниками цивільних відносин, а тому не можуть набувати цивільних прав та обов’язків. Відповідно до статей 1, 21, 26, 27 ГПК України об’єднання громадян, які не є юридичними особами, не можуть бути сторонами або третіми особами в судовому процесі.
Згідно з частиною другою статті 2 ЦК України учасниками цивільних відносин є, зокрема, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади. Відповідно до статей 170, 171, 172 ЦК України держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов’язки відповідно через органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Отже, ЦК України регулює цивільні відносини за участю держави Україна, Автономної Республіки Крим, територіальних громад, у яких зазначені суб’єкти набувають і здійснюють цивільні права та обов’язки через свої органи.
Такими органами, зокрема, є Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України. Участь цих органів у цивільних правовідносинах реалізується апаратом Верховної Ради України (Постанова Верховної Ради України N 1678-III «Про структуру апарату Верховної Ради України» від 20 квітня 2000 р.) та Секретаріатом Кабінету Міністрів України (Закон України «Про Кабінет Міністрів України» від 21 грудня 2006 р. та постанова Кабінету Міністрів України N 761 від 6 травня 2000 р. «Про затвердження Тимчасового положення про Секретаріат Кабінету Міністрів України та Тимчасового положення про Службу Прем’єр-міністра України»), згідно з якими вони є юридичними особами.
6. Як розуміти поняття «дестинатор», що застосовується у частині другій статті 103 ЦК України?
У частині другій статті 103 ЦК України, де йдеться про зміну мети установи, застосовується термін «дестинатори», який не є загальновживаним і визначення якого відсутнє. Значення цього терміну слід з’ясовувати, виходячи з контексту норми, в якій його вжито. Відповідно до частини третьої статті 83 ЦК України установою є організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об’єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна. Таким чином, дестинатори — це вигодонабувачі, які не беруть участь в заснуванні і управлінні установою, і яким за наміром засновників, виходячи з мети установи, передаються вигоди від використання майна установи.
7. Чи є тотожними поняття «припинення підприємницької діяльності» та «припинення юридичної особи»?
ЦК та ГК України розрізняють поняття «припинення юридичної особи» та «припинення підприємницької діяльності юридичної особи».
У випадку припинення юридичної особи відбувається і припинення її підприємницької діяльності. Зокрема, у частині першій статті 51 ГК України серед випадків, в яких відбувається припинення підприємницької діяльності, вказується припинення існування підприємця.
Проте, припинення підприємницької діяльності не означає автоматичного припинення юридичної особи.
8. Як співвідноситься частина перша статті 113 ЦК України, де зазначається, що господарським товариством є юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками, з частиною другою статті 114 ЦК України, згідно з якою господарське товариство, крім повного і командитного товариств, може бути створене однією особою, яка стає його єдиним учасником?
Внутрішнього протиріччя між цими нормами не існує.
З належністю учаснику (акціонеру) господарського товариства частки у статутному капіталі закон пов’язує певний обсяг прав учасника (акціонера), який залежить від питомої ваги цієї частки у статутному капіталі (відношення кількості акцій акціонера до загальної кількості акцій). Згідно з частиною другою статті 114 ЦК України товариство з обмеженою відповідальністю, товариство з додатковою відповідальністю, акціонерне товариство може бути створене однією особою, якій належить весь обсяг прав учасників (акціонерів).
9. Яким чином має здійснюватися ліквідація товариства відповідно до вимог частини четвертої статті 144 та частини третьої статті 155 ЦК України, за заявою власника (власників) чи за рішенням суду, у разі, якщо вартість чистих активів товариства стає меншою від визначеного законом мінімального розміру статутного капіталу? Хто в таких випадках може бути ініціатором ліквідації товариства?
Відповідно до частини четвертої статті 144 та частини третьої статті 155 ЦК України якщо вартість чистих активів товариства з обмеженою відповідальністю, акціонерного товариства стає меншою від визначеного законом мінімального розміру статутного капіталу, товариство підлягає ліквідації.
Закон України «Про господарські товариства» не містить норми, яка б регулювала порядок ліквідації товариства. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Оскільки закон не встановлює органу, який вправі звертатись до суду у зазначених випадках, передбачених частиною четвертою статті 144 та частиною третьою статті 155 ЦК України, ліквідація товариства у цих випадках згідно з частиною четвертою статті 145 та частиною другою статті 159 ЦК України може здійснюватись за рішенням вищого органу товариства.
Крім того, в цих випадках ліквідація господарського товариства може здійснюватись також і за позовом прокурора. Це пов’язано з тим, що Закон України «Про прокуратуру» від 22 квітня 1993 р. передбачає повноваження прокурора здійснювати контроль за дотриманням чинного законодавства. Так, відповідно до пункту 6 статті 20 Закону до повноважень прокурора у межах нагляду за додержанням і застосуванням законів належить повноваження звертатися до суду із заявами про захист прав і законних інтересів громадян, держави. А також підприємств та інших юридичних осіб.
Відповідно до положень Рішення Конституційного Суду України від 08.04.99 р. у справі N 1-1/99 за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) із врахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
10. Відповідно до частини першої статті 105 ЦК України учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, зобов’язані негайно письмово повідомити про це орган, що здійснює державну реєстрацію, який вносить до єдиного державного реєстру відомості про те, що юридична особа перебуває у процесі припинення.
Яким чином має бути реалізований припис щодо негайного повідомлення реєструючого органу про припинення юридичної особи?
Порядок повідомлення судом органу, який здійснює державну реєстрацію, про прийняття рішень щодо припинення юридичної особи, встановлений статтями 38 та 39 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців».
11. Відповідно до частин першої та другої статті 105 ЦК України на орган, який здійснює державну реєстрацію, в зв’язку з прийняттям рішення про припинення юридичної особи покладаються певні обов’язки.
Чи можливе у справі про припинення юридичної особи залучення реєструючого органу як третьої особи, за пропозицією якої суд прийме рішення про склад ліквідаційної комісії?
Відповідно до частини першої статті 105 ЦК України учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, зобов’язані негайно письмово повідомити про це орган, що здійснює державну реєстрацію, який вносить до єдиного державного реєстру відомості про те, що юридична особа перебуває у процесі припинення. Відповідно до частини другої статті 105 ЦК України учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, призначають за погодженням з органом, який здійснює державну реєстрацію, комісію з припинення юридичної особи (ліквідаційну комісію, ліквідатора тощо) та встановлюють порядок і строки припинення юридичної особи відповідно до цього Кодексу.
Якщо суд вважатиме необхідною участь у справі органу, що здійснює державну реєстрацію, то він (суд) має право залучити реєструючий орган до участі у справі в якості третьої особи.
12. Відповідно до частини другої статті 105 ЦК України учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, призначають за погодженням з органом, який здійснює державну реєстрацію, комісію з припинення юридичної особи (ліквідаційну комісію, ліквідатора тощо) та встановлюють порядок і строки припинення юридичної особи відповідно до цього Кодексу. Який механізм визначення судом членів комісії по припиненню юридичної особи?
Вирішення даного питання, а саме механізм визначення членів комісії по припиненню юридичної особи, віднесено на розсуд суду. Зокрема, погодження з органом, який здійснює державну реєстрацію, комісії з припинення юридичної особи може полягати у одержанні від нього інформації про учасників юридичної особи та осіб, які мають право вчиняти юридичні дії від імені юридичної особи без довіреності, для вирішення питання про включення цих осіб до складу комісії з припинення юридичної особи.
13. У частині другій статті 112 ЦК України визначено, що у разі відмови ліквідаційної комісії у задоволенні вимог або ухилення від їх розгляду кредитор має право до затвердження ліквідаційного балансу юридичної особи звернутись до суду із позовом саме до ліквідаційної комісії.
Оскільки ліквідаційна комісія не відноситься до суб’єктів, перелічених у статті 1 ГПК України, виникає питання чи підвідомчі спори за позовами кредиторів до ліквідаційних комісій господарським судам?
За змістом статей 111, 112 ЦК України ліквідаційна комісія діє не від власного імені, а від імені юридичної особи як її орган. Отже, в частині другій статті 112 ЦК України йдеться про звернення до суду з позовом до юридичної особи в особі її ліквідаційної комісії. Такі спори підвідомчі господарським судам.
14. Чи є тотожними поняття «статутний капітал» у розумінні норм ЦК України та поняття «статутний фонд», про яке йдеться в ГК України?
Згідно з частиною першою статті 144 ЦК України статутний капітал товариства з обмеженою відповідальністю складається з вартості вкладів його учасників.
До набрання чинності ЦК України законодавче визначення поняття «статутний фонд» було відсутнє. При цьому у частині другій статті 13 Закону України «Про господарські товариства» визначалось, що вклад, оцінений у карбованцях, становить частку учасника та засновника у статутному фонді. У частині другій статті 86 ГК України це визначення відтворене майже дослівно: вклад, оцінений у гривнях, становить частку учасника та засновника у статутному фонді товариства. Оскільки з частини першої статті 13 Закону України «Про господарські товариства», частини першої статті 86 ГК України вбачається, що вкладами учасників є майно, то наведені визначення слід розуміти таким чином, що частки учасників та засновників у статутному фонді товариства становлять вартість вкладів учасників, а не самі вклади.
Отже, поняття «статутний капітал» та «статутний фонд» є тотожними.
15. Як співвідносяться поняття «підприємницькі товариства» та «непідприємницькі товариства», наведені у ЦК України, з поняттями «комерційні підприємства» та «некомерційні підприємства». Чи є вони тотожними?
ЦК України згідно зі статтею 83 поділяє поняття «юридична особа» на два поняття за ознакою наявності чи відсутності учасників юридичної особи: якщо юридична особа має учасників (тобто якщо є особа або особи, яким належать правомочності на участь в управлінні даною юридичною особою), то це — товариство, якщо юридична особа не має учасників — то це установа.
Поняття «товариство», в свою чергу, ЦК України (статті 84, 85) поділяє на два поняття за ознакою наявності чи відсутності у учасників товариства корпоративного права на отримання певної частки прибутку (дивідендів): товариство, яке здійснює підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками, є підприємницьким товариством, товариство, яке не має на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками, є непідприємницьким товариством.
Оскільки установа не має учасників, то вона не може розподіляти прибуток між учасниками, але за загальним правилом статті 86 ЦК України може, як і непідприємницьке товариство, здійснювати підприємницьку діяльність.
ГК України (частина перша статті 167) містить невичерпний перелік корпоративних прав: правомочність на участь в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Разом з тим ГК України, на відміну від ЦК України, не використовує корпоративних прав як ознак для поділу поняття «підприємство» на комерційні та некомерційні.
Натомість ГК України містить визначення поняття господарської комерційної діяльності (підприємництва) у главі 4 та поняття некомерційної господарської діяльності (некомерційного господарювання) у главі 5. Згідно зі статтею 42 ГК України підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Згідно з частиною першою статті 52 ГК України некомерційне господарювання — це самостійна систематична господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання, спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку.
Таким чином, ГК України використовує в якості ознаки для поділу вказаних вище понять наявність чи відсутність мети одержання прибутку (який, звичайно, може бути одержаний і без наявності такої мети, як побічний результат), а не наявності чи відсутності можливості розподіляти прибуток між учасниками (чи сплати суми прибутку або його частини єдиному учаснику).
Тому поняття «комерційні підприємства» та «некомерційні підприємства» не є тотожними поняттям «підприємницькі товариства» та «непідприємницькі товариства».
16. Відповідно до частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Вказана суперечність відповідно до статті 215 ЦК України є підставою для визнання правочину недійсним.
Проте в судовій практиці часто виникають спори про визнання договорів недійсними з підстав їх суперечності актам законодавства, яке не є цивільним (антимонопольного, податкового тощо).
В зв’язку з цим виникає питання щодо правомірності визнання судом недійсними правочинів у зазначених випадках на підставі норм ЦК України.
Поняття правочину є цивільно-правовим поняттям. Тому і норми про недійсність тих чи інших правочинів є цивільно-правовими. Разом з тим закони часто містять норми, які відносяться до різних галузей права. Зокрема закон публічно-правової направленості може містити окремі цивільно-правові норми. Тому, якщо такий закон містить норми, які встановлюють умови недійсності правочину, то такі норми підлягають застосуванню.
17. Чи є обов’язковим застосування наслідків недійсності правочину при вирішенні спору про визнання недійсним правочину чи іншого спору без пред’явлення позивачем вимоги про застосування таких наслідків, з огляду на редакцію статті 216 ЦК України?
Згідно з частиною п’ятою статті 216 ЦК України суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи. Отже, застосування наслідків недійсності нікчемного правочину судом за відсутності відповідної позовної вимоги заінтересованої сторони сформульовано в даній нормі як право, а не обов’язок суду.
Згідно з пунктом 2 статті 83 ГПК України господарський суд також може вийти за межі позовних вимог і застосувати наслідки недійсності оспорюваного правочину, якщо про це є клопотання заінтересованої сторони.
При цьому слід враховувати, що згідно з абзацом другим частини першої статті 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Отже, наслідки недійсності правочину залежать від того, які саме дії були здійснені сторонами на виконання такого правочину. Тому суд, приймаючи рішення про застосування наслідків недійсності правочину, повинен повно і всебічно з’ясувати обставини, що мають значення для застосування таких наслідків, та неухильно дотримуватись положень статті 43 ГПК України щодо створення сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідних умов для встановлення таких фактичних обставин справи на засадах змагальності сторін.
18. Яка заінтересована особа, крім сторін по угоді, може виступати позивачем у спорах про визнання угод недійсними? Яким чином оцінюється інтерес позивача до угоди, по якій він не виступає контрагентом і на який момент здійснюється оцінка: на момент укладення спірної угоди, чи на момент, який може наступити в майбутньому?
За загальним правилом частини третьої статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин); згідно з частиною п’ятою статті 216 ЦК України вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред’явлена будь-якою заінтересованою особою.
ЦК України не дає визначення поняття «заінтересована особа». Тому коло заінтересованих осіб має з’ясовуватись в кожному конкретному випадку в залежності від обставин справи та правових норм, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, якщо інше не встановлено законом. Так, в деяких випадках ЦК України встановлює, за чиїм саме позовом правочин може бути визнаний недійсним (частина друга статті 223, частини перша та друга статті 225).
19. Чи повинен господарський суд, прийнявши судове рішення про визнання недійсним правочину, яким права та обов’язки передбачені лише на майбутнє, вказувати в рішенні про припинення можливості настання таких прав та обов’язків у майбутньому?
Згідно з частиною першою статті 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення (частина перша статті 236 ЦК України). Зазначена норма означає, що нікчемний правочин є недійсним з моменту його вчинення в силу закону, а рішення суду про визнання оспорюваного правочину недійсним має зворотну силу в часі.
Частина друга статті 236 ЦК України, згідно з якою якщо за недійсним правочином права та обов’язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється, не встановлює винятків із правил частини першої статті 236 ЦК України. Натомість частина друга статті 236 ЦК України конкретизує норму абзацу першого частини першої статті 216 ЦК України, згідно з якою недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. Саме, частина друга статті 236 ЦК України встановлює, що за нікчемним правочином та за правочином, визнаним судом недійсним, не виникають не тільки ті права та обов’язки, настання яких сторони передбачали з моменту укладення правочину, а й ті, виникнення яких передбачалося лише в майбутньому.
Момент, з якого нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є таким, а також припинення можливості настання у майбутньому прав та обов’язків за такими правочинами, імперативно встановлені частинами першою та другою статті 236 ЦК України, і не можуть бути змінені судом. Тому в разі задоволення судом позову про визнання правочину недійсним в рішенні не слід вказувати ні момент, з якого правочин є недійсним, ні про припинення можливості настання прав та обов’язків за правочином у майбутньому.
20. Відповідно до частини другої статті 205 ЦК України правочин, для якого законом не встановлена обов’язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. Згідно зі статтею 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти правочини, зокрема, між юридичними особами.
У судовій практиці часто виникають спори про стягнення з боржника коштів за товар поставлений кредитором за накладною без підписання сторонами письмового правочину у будь-якій формі (окремий документ, обмін листами, факсами тощо), при цьому відповідач у судові засідання не з’являється.
З наведених норм виникає питання чи можна вважати в наведеному прикладі такі дії сторін правочином та чи підлягає позов про стягнення коштів в цьому випадку задоволенню?
Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він відповідає вимогам статті 207 ЦК України. Зокрема, відповідно до частини першої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв’язку.
Якщо правочин не відповідає вимогам статті 207 ЦК України, то його не можна вважати вчиненим у письмовій формі. Разом з тим за загальним правилом частини першої статті 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом, але рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків. В разі недодержання сторонами письмової форми правочину, для з’ясування факту його вчинення та змісту слід застосовувати за аналогією частину другу статті 205 ЦК України. Поведінка сторін, що засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків, може доводитись письмовими та іншими доказами, крім свідчень свідків.
21. Як слід застосовувати положення ГК України про недійсність господарських зобов’язань з огляду на положення ЦК України про недійсність правочинів?
ЦК України містить загальні правила про недійсні правочини — правочини, які не створюють тих наслідків, на які вони направлені (частина перша статті 216 ЦК України), при цьому поділяє їх на два види: нікчемні (частина друга статті 215 ЦК України) та оспорювані (частина третя статті 215 ЦК України), принципова відмінність між якими полягає в тому, що нікчемний правочин є недійсним в силу закону, а оспорюваний стає недійсним внаслідок прийняття судового рішення, яке має зворотну силу у часі (стаття 236 ЦК України).
ГК України зазначеного поділу не передбачає, а натомість у суперечності із ЦК України фактично розглядає як оспорювані (частина перша статті 207 ГК України) всі ті зобов’язання, які виникають з правочинів, які за ЦК України є нікчемними. У частині другій статті 207 ГК України вживається термін «нікчемна умова», але визначення відповідного поняття відсутнє. У частині третій статті 207 ГК України встановлюється, що виконання господарського зобов’язання, визнаного судом недійсним, припиняється з дня набрання рішенням суду законної сили, та передбачає можливість визнання зобов’язання недійсним на майбутнє, що також суперечить статті 236 ЦК України.
Таким чином, стаття 207 ГК України не містить особливостей регулювання господарських відносин, а містить загальні правила про недійсність господарських зобов’язань, які суперечать ЦК України як за термінологією, так і за змістом. Тому стаття 207 ГК України відповідно до абзацу першого частини другої статті 4 ЦК України, абзацу другого частини першої статті 4 ГК України застосовуватись не може.
22. Чи є чинною довіреність, яка не ґрунтується на договорі чи акті органу юридичної особи з огляду на положення частин 1, 2 статті 244, частини 3 статті 243 ЦК України, частини 4 статті 297 ГК України?
Відповідно до частини першої статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Отже, учасниками цього правовідношення є представник та особа, яку він представляє (довіритель). Треті особи, у відносинах з якими представник діє від імені довірителя, не є учасниками зазначеного правовідношення. Відповідно до частини третьої статті 237 ЦК України представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.
Відповідно до статті 239 ЦК України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє. Отже, за загальним правилом представник не є учасником правовідношення, яке виникає внаслідок вчинення ним правочину від імені довірителя.
Тому правовідношення представництва та правовідношення, яке виникає внаслідок вчинення представником правочину від імені особи, яку він представляє, є різними правовідносинами. Відповідно до частини третьої статті 244 ЦК України довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами; довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі. За змістом цієї норми довіреністю є письмовий документ, що підтверджує повноваження представника діяти від імені довірителя у відносинах з третіми особами. Тому довіреність є чинною незалежно від того, чи ґрунтується вона на договорі, акті органу юридичної особи, чи не ґрунтується, а випадки, наведені у частині першій та другій статті 244 ЦК України, не складають виключного переліку випадків, у яких може видаватися довіреність.
Правила частини третьої статті 243 ЦК України, частини четвертої статті 297 ГК України щодо підтвердження повноважень комерційного представника (комерційного агента) слід застосовувати з урахуванням того, що повноваження представника можуть бути підтверджені в договорі, укладеному представником і довірителем у письмовій формі, якщо договір в цій частині відповідає вимогам частин другої, третьої статті 247, частин першої, другої статті 245, статті 246 ЦК України.
23. Відповідно до частини першої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчать про визнання нею свого боргу або іншого обов’язку. Що можна вважати такими діями?
Вказана норма, на відміну від частини другої статті 79 ЦК УРСР, розповсюджується як на громадян, так і на юридичних осіб, оскільки не містить спеціальних вимог до суб’єктного складу спірних правовідносин.
Такими діями можуть бути будь-які дії боржника, які свідчать, що боржник визнав себе зобов’язаною особою по відношенню до кредитора. Зокрема, до дій які свідчать про визнання боргу можуть відноситися: повне або часткове визнання претензії, часткове погашення самим боржником чи за його згодою іншою особою основного боргу і (або) неустойки, сплата процентів по основному боргу; прохання про відстрочку виконання. При цьому в тих випадках, коли передбачалось виконання зобов’язання частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник здійснив дії, які свідчать про визнання лише частини (періодичного платежу), такі дії не можуть бути підставою для перерви перебігу строку позовної давності по іншим частинам (платежам).
Господарський суд в кожному конкретному випадку повинен дослідити обставини, які свідчать про визнання боргу. Якщо факт визнання боргу встановлений, давність переривається в день такого визнання.
24. Відповідно до частини другої статті 264 ЦК України позовна давність переривається у разі пред’явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Чи переривається строк позовної давності у випадку, якщо господарським судом було відмовлено у прийнятті позовної заяви до розгляду або позивачу повернено позовну заяву?
Відмова господарського суду в прийнятті позовної заяви до розгляду в порядку статті 62 ГПК України або повернення позовної заяви у відповідності до статті 63 ГПК України свідчить, що не був дотриманий встановлений порядок подання позову і позовна давність у таких випадках не переривається. Якщо після повернення позовної заяви позивач, усунувши допущене порушення, повторно звернувся до господарського суду і позовна заява прийнята, то позовна давність переривається в день повторного подання позову.
25. Чи тягнуть норми, викладені у частинах третій та четвертій статті 267 ЦК України, неможливість застосування судом позовної давності за власною ініціативою та неможливість відмовити у позові у зв’язку зі спливом позовної давності без заяви сторони про її застосування?
На відміну від імперативного правила статті 75 ЦК УРСР, яке передбачало обов’язковість застосування позовної давності, частина третя статті 267 ЦК України передбачає можливість застосування цього правового інституту лише за заявою сторони. Господарський суд за власною ініціативою не має права застосовувати позовну давність.
Заява про застосування позовної давності одного з відповідачів, не поширюється на позовні вимоги до інших відповідачів, в тому числі і при солідарній відповідальності. Проте, суд повинен відмовити у задоволенні позову до відповідача, який не заявляв про застосування позовної давності, за наявності заяви про пропуск позовної давності іншого відповідача, якщо виходячи з характеру спірних правовідносин, вимоги позивача не можуть бути задоволені (повністю або в частині) лише за рахунок відповідача, який не заявляв про застосування позовної давності, наприклад у випадку подання позову про витребування неподільної речі, яка знаходиться в спільній власності декількох осіб.
26. Який зміст поняття «пільговий строк», яке застосовується в абзаці другому частини п’ятої статті 261 ЦК України?
Згідно з абзацом другим частини п’ятої статті 261 ЦК України за зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання; якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Згідно з частиною другою статті 530 ЦК України якщо строк (термін) виконання боржником обов’язку не встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час; боржник повинен виконати такий обов’язок у семиденний строк від дня пред’явлення вимоги, якщо обов’язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства. Отже, під пільговим строком у розумінні абзацу другого частини п’ятої статті 261 ЦК України слід розуміти строк, протягом якого боржник після пред’явлення йому вимоги повинен виконати свій обов’язок.
27. Чи вважається заява позивача про поновлення позовної давності заявою про застосування позовної давності в розумінні статті 267 ЦК України?
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Відповідно до частин четвертої та п’ятої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові, але якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Отже, якщо позивач звертається до суду з доводами про наявність поважних причин пропущення позовної давності та просить задовольнити позов, то таке звернення не можна вважати заявою про застосування строків позовної давності.
28. При розгляді категорії справ, пов’язаних з перевезенням вантажів, актуальною є проблема протиріччя правових норм, що містяться в ЦК і ГК України.
Так, пункт 3 статті 925 ЦК України передбачає, що до вимог, які випливають із договору перевезення вантажу, пошти застосовується позовна давність в один рік. Одночасно, пунктом 5 статті 315 ГК України встановлено, що для пред’явлення перевізником до вантажовідправника та вантажоодержувачів позовів, що випливають з перевезення, встановлюється шестимісячний строк.
При такій колізії норм нагальним є питання — якою правовою нормою має керуватись господарський суд при з’ясуванні обставин дотримання перевізником строків позовної давності?
Відповідно до частини другої статті 9 ЦК України встановлено, що законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання. Це стосується і положень про позовну давність.
Частиною першою статті 223 ГК України передбачено, що при реалізації в судовому порядку відповідальності за правопорушення у сфері господарювання застосовуються загальний та скорочені строки позовної давності, передбачені ЦК України, якщо інші строки не встановлено цим Кодексом. Згідно з частиною п’ятою статті 315 ГК України для пред’явлення перевізником до вантажовідправників та вантажоодержувачів позовів, що випливають з перевезення, встановлюється шестимісячний строк. Такої ж тривалості установлено строк для подання позовів залізниць до вантажовідправників, вантажоодержувачів і пасажирів, що випливають з Статуту залізниць.
Між нормами частини третьої статті 925 ЦК України та частини п’ятої статті 315 ГК України не має суперечності, бо вони співвідносяться як загальна та спеціальна: за загальним правилом до вимог, що випливають із договору перевезення вантажу, пошти, застосовується позовна давність в один рік з моменту, що визначається відповідно до транспортних кодексів (статутів), але для пред’явлення перевізником до вантажовідправників та вантажоодержувачів позовів, що випливають з перевезення, встановлюється шестимісячний строк.
29. Згідно зі статтею 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов’язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. З аналізу змісту вказаної норми виникають питання.
Якщо кредитор передав новому кредитору право вимоги за договором в обсязі, що існував на момент передачі, чи має право новий кредитор вимагати з боржника штрафні санкції передбачені договором, але нараховані після передачі права вимоги? Чи може кредитор передати новому кредитору частину права вимоги (основного боргу, штрафних санкцій тощо)?
У випадку заміни кредитора у зобов’язанні до нового кредитора переходять усі права первісного кредитора у зобов’язанні, якщо інше не встановлено договором або законом. До нового кредитора в тому числі переходить в повному обсязі і право на неустойку як субсидіарне право.
Якщо предмет зобов’язання є подільним (наприклад, зобов’язання по сплаті грошових коштів як основного боргу), то новому кредитору може бути передана лише частина прав первісного кредитора разом із субсидіарними правами у відповідній частині. Субсидіарні права не можуть передаватися самостійно без передачі основних прав за зобов’язанням.
30. Роз’яснити притримання, як вид забезпечення виконання зобов’язання, зокрема, порядок реалізації притриманої речі (статті 597, 591 ЦК України).
Суть притримання як способу забезпечення виконання зобов’язань полягає, по-перше, в тому, що кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов’язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов’язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її до виконання боржником зобов’язання, по-друге, в тому, що кредитор має право на задоволення своїх вимог з вартості притриманої речі. Згідно зі статтею 597 ЦК України вимоги кредитора, який притримує річ, задовольняються з її вартості відповідно до статті 591 ЦК України, тобто в порядку, встановленому для реалізації предмета застави.
31. Згідно з частиною третьою статті 203 ГК України господарське зобов’язання припиняється зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребування. Для зарахування достатньо заяви однієї сторони.
Яким повинен бути предмет позову у разі незгоди іншої сторони, якій подана заява іншої сторони про зарахування, із наявністю зустрічної однорідної вимоги?
Згідно з частиною третьою статті 203 ГК України господарське зобов’язання припиняється зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребування. Для зарахування достатньо заяви однієї сторони. Аналогічні правила містить і стаття 601 ЦК України.
Отже, заява однієї сторони про зарахування зустрічної однорідної вимоги є одностороннім правочином, який має наслідком припинення зобов’язань. Якщо друга сторона вважає, що заява першої сторони є нікчемним правочином, а відтак не припиняє зобов’язання (наприклад, за відсутністю зобов’язання другої сторони або в разі недопустимості зарахування зустрічних вимог згідно з частинами четвертою, п’ятою статті 203 ГК України, статтею 602 ЦК України), то друга сторона вправі звернутися до суду з позовом про примусове виконання зобов’язання першою стороною в натурі або про застосування інших способів захисту, встановлених законом.
32. Чи є поняття «строк договору», визначене статтею 631 ЦК України, та поняття «строк дії договору», визначене частиною сьомою статті 180 ГК України, тотожними? Чи може відсутність строку дії господарського договору, як істотної умови в розумінні статті 180 ГК України, бути підставою визнання його неукладеним?
Згідно з частиною першою статті 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов’язки відповідно до договору. Згідно з частиною сьомою статті 180 ГК України строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов’язання сторін, що виникли на основі цього договору. Оскільки змістом зобов’язання є права і обов’язки сторін, то поняття «строк договору» та «строк дії договору» є тотожними.
Згідно з частиною третьою статті 180 ГК України при укладенні господарського договору сторони зобов’язані у будь-якому разі погодити, зокрема, строк дії договору. Отже, строк дії господарського договору є його істотною умовою. Разом з тим слід мати на увазі, що строк дії договору, який сторони зобов’язані погодити, не обмежений будь-яким максимальним строком. Тому сторони можуть визначити, що договір діє до припинення прав та обов’язків, які з нього виникли.
При цьому слід враховувати, що за змістом статті 637, частин третьої та четвертої статті 213 ЦК України метою тлумачення договору є виявлення справжньої волі сторін, що згідно з частиною першою статті 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом, та що згідно з частиною першою статті 7 ЦК України цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту. Згідно зі звичаєм, що склався в діловому обороті, не зазначення в договорі строку дії договору свідчить про волю сторін на встановлення правила про те, що договір діє до припинення зобов’язання, що виникло з договору, виконанням або з інших підстав відповідно до закону. Отже, за відсутності в господарському договорі строку дії договору у суду немає підстав вважати його неукладеним, якщо докази, наявні у справі, не свідчать про те, що справжня воля сторін полягала у намірі досягнути згоди про строк дії договору в майбутньому.
33. Чи може відсутність ціни у господарському договорі, як істотної умови в розумінні статті 180 ГК України, бути підставою визнання його неукладеним?
Згідно з частиною третьою статті 180 ГК України при укладенні господарського договору сторони зобов’язані у будь-якому разі погодити, зокрема, ціну. Отже, ціна є істотною умовою господарського договору, а за її відсутності договір є неукладеним.
Разом з тим слід мати на увазі, що зазначену норму слід застосовувати лише до тих господарських договорів, за якими одна сторона зобов’язана сплатити іншій певну суму грошових коштів. Якщо за умовами господарського договору сплата грошових коштів не передбачається, то до такого договору частина третя статті 180 ГК України в частині ціни як істотної умови застосовуватись не може, оскільки зазначення ціни в такому договорі не створює прав та обов’язків сторін.
Наприклад, згідно з частиною першою статті 293 ГК України за договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов’язується передати другій стороні у власність, повне господарське відання чи оперативне управління певний товар в обмін на інший товар. Тому, якщо за таким договором не передбачається грошова доплата (частина перша статті 293 ГК України), то визначення ціни в такому договорі не є обов’язковим, оскільки воно не впливає на господарське зобов’язання з такого договору. В разі порушення зобов’язання однією із сторін настають наслідки, встановлені законом або договором, зокрема виникає обов’язок боржника по відшкодуванню збитків. При цьому згідно з частиною першою статті 225 ГК України до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб’єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов’язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов’язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом. Усі ці складові визначаються виходячи з об’єктивних критеріїв, і не залежать від ціни, зазначеній сторонами в договорі. При цьому сторони не позбавлені права визначити в договорі ціну для цілей оподаткування, але її зазначення не є обов’язковим, оскільки якщо ціну не зазначено або вона є нижчою за звичайну ціну, то згідно із підпунктом 7.1.1 пункту 7.1 статті 7 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», пунктом 4.2 статті 4 Закону України «Про податок на додану вартість» для цілей оподаткування застосовується звичайна ціна.
34. Яку процедуру укладення основного договору необхідно застосовувати: згідно з частиною третьою статті 635 ЦК України — це направлення пропозиції про укладення, а ГК України — це направлення проекту договору?
Згідно з частиною третьою статті 635 ЦК України сторона, яка уклала попередній договір, може направити другій стороні пропозицію про укладення основного договору, а згідно з частиною третьою статті 182 ГК України — проект договору. Виходячи зі змісту частини другої статті 638 ЦК України, якою встановлено, що договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною, поняття «пропозиція про укладення договору» та «проект договору» є рівнозначними.
При цьому слід мати на увазі, що документ, який не містить вказівок на всі істотні умови договору, не є пропозицією про укладення договору (проектом договору). Разом з тим пропозиція про укладення договору (проект договору) може містити вказівки на істотні умови договору шляхом посилання на текст попереднього договору, якщо такі умови в ньому визначені.
35. Яка правова природа угоди про наміри? Відповідно до частини шостої статті 182 ГК України таку угоду неможливо визнати попереднім договором, а згідно з частиною четвертою статті 635 ЦК України такий варіант можливий при обумовлені в тексті про надання йому сили попереднього договору.
Згідно з частиною четвертою статті 635 ЦК України договір про наміри (протокол про наміри тощо), якщо в ньому немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не вважається попереднім договором. Згідно з частиною шостою статті 182 ГК України угода сторін про наміри (протокол про наміри тощо) не визнається попереднім договором і не породжує юридичних наслідків.
При застосуванні зазначених норм слід виходити з того, що документ, який відповідає вимогам частини першої статті 635 ЦК України, частин першої та другої статті 182 ГК України, є попереднім договором, незалежно від його назви, навіть якщо сторони визначили його як договір про наміри, протокол про наміри тощо. Такий попередній договір створює для сторін юридичні наслідки. Якщо ж документ, названий сторонами попереднім договором, не відповідає вимогам частини першої статті 635 ЦК України, частин першої та другої статті 182 ГК України, то він не є попереднім договором, хоча б він і містив наміри сторін до співробітництва, до розробки проектів договорів та їх укладення в майбутньому тощо.
36. Як правильно слід зазначити у резолютивній частині рішення про спонукання укласти договір при задоволенні позовних вимог: «Зобов’язати укласти договір» чи «Договір N … від … вважати укладеним з моменту набрання чинності рішенням суду», оскільки, виходячи з положень частини другої статті 187 ГК України, день набрання чинності рішенням суду, яким вирішено питання щодо переддоговірного спору, вважається днем укладення відповідного господарського договору, а відповідно до приписів статті 84 ГПК України суд приймає рішення про зобов’язання укласти договір?
Згідно з частиною другою статті 187 ГК України день набрання чинності рішенням суду, яким вирішено питання щодо переддоговірного спору, вважається днем укладення відповідного господарського договору, якщо рішенням суду не визначено інше. Згідно з частиною третьою статті 84 ГПК України у спорі, що виник при укладанні або зміні договору, в резолютивній частині вказується рішення з кожної спірної умови договору, а у спорі про спонукання укласти договір-умови, на яких сторони зобов’язані укласти договір, з посиланням на поданий позивачем проект договору. Зазначені норми не суперечать одна одній, оскільки суд вправі задовольнити позов про спонукання укласти договір лише в разі, якщо встановить, що існує правовідношення, в силу якого сторони зобов’язані укласти договір, але одна із сторін ухилилася від цього. Тому в резолютивній частині рішення, яким задовольняється позов про спонукання укласти договір, слід вказувати на те, що спірний договір є укладеним.
37. Як слід застосовувати положення ЦК та ГК України щодо істотних умов договорів при наявності права сторін відступити від положень актів цивільного законодавства (частина третя статті 6 ЦК України)? Як співвідносяться такі права сторін з забороною суперечності змісту правочину Цивільному кодексу України та актам цивільного законодавства (частина перша статті 203 ЦК України)?
Абзац перший частини третьої статті 6 ЦК України, згідно з яким сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, слід застосовувати разом із абзацом другим, де сказано, що сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
Таким чином, сторони не можуть врегулювати свої відносини на власний розсуд не тільки тоді, коли в нормі сказано «сторони в договорі не можуть відступити від положень…» або міститься подібний вираз (наприклад, частина четверта статті 216 ЦК України), а і тоді, коли обов’язковість для сторін положень певної норми випливає з її змісту — тобто тоді, коли зі змісту норми можна зробити висновок, що норма є імперативною. Зокрема, якщо законом встановлені істотні умови договору, то недосягнення згоди з усіх істотних умов означає, що права та обов’язки за договором не виникли, оскільки договір є неукладеним в силу імперативної вказівки закону (частини першої статті 638 ЦК України).
Якщо ж, навпаки, в нормі сказано «якщо інше не встановлено договором» або міститься подібний вираз, то це вказує на те, що норма не є імперативною, і сторони в договорі можуть відступити від її положень і врегулювати свої відносини на власний розсуд.
Часто в нормі не сказано прямо ні «сторони в договорі не можуть відступити від положень…», ні «якщо інше не встановлено договором», та не містяться подібні вирази. Питання про те, чи є така норма імперативною або диспозитивною, слід вирішувати шляхом аналізу змісту цієї норми в кожному окремому випадку.
Отже, зміст частини третьої статті 6 ЦК України полягає у законодавчому закріпленні співвідношення між диспозитивними та імперативними нормами: імперативна норма встановлює правила, які не можуть бути змінені сторонами в договорі, а диспозитивна норма дозволяє таку зміну. До набрання чинності ЦК України це співвідношення відображалося лише у теорії права.
38. Як слід застосовувати положення абзацу четвертого частини четвертої статті 179 ГК України? Що слід розуміти під відступом від змісту типового договору?
Затвердження типових договорів є формою державного регулювання договірних відносин у сфері господарювання, яке полягає у прийнятті відповідним органом нормативно-правового акта. Згідно з частиною другою статті 179 ГК України типові договори затверджуються Кабінетом Міністрів України, уповноваженими ним органами виконавчої влади у визначених законом випадках.
Згідно з абзацом четвертим частини четвертої статті 179 ГК України сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови. При цьому слід враховувати, що укладення договору спрямоване на набуття, зміну або припинення прав та обов’язків. Тому викладення умов договору у спосіб, відмінний від застосованого у типовому договорі (приміром, викладення умов договору іншими словами), не є відступом від змісту типового договору. Під таким відступом слід розуміти включення сторонами до господарського договору умов, які створюють регулювання, що за змістом прав і обов’язків сторін суперечить відповідному регулюванню, передбаченому типовим договором.
Крім того, відповідно до частини другої статті 630 ЦК України, якщо в договорі не міститься посилання на типові умови, то такі типові умови можуть застосовуватись як звичай ділового обороту в разі їх відповідності вимогам статті 7 ЦК України. Оскільки типові умови розробляються, як правило, на підставі узагальненої практики ділового обороту у певній сфері договірних відносин, то можливість їх застосування не обмежується випадками, коли про це прямо зазначено в договорі. Такі типові умови можуть застосовуватись як звичаї ділового обороту, зокрема з метою усунення прогалин, які виникають в процесі правового регулювання взаємовідносин сторін, для тлумачення договору тощо, але за умови їх відповідності положенням статті 7 ЦК України.
39. Держава є суб’єктом відповідальності, однак не визначено, хто саме (який орган) буде її представляти.
Цивільне законодавство визначає (стаття 174 ЦК України), що держава як самостійний учасник цивільних відносин, як суб’єкт цивільного права, що має відокремлене майно, несе відповідальність за своїми зобов’язаннями своїм майном, крім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернено стягнення.
Відповідно до статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов’язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Тому суд в кожному конкретному випадку повинен з’ясувати, який саме державний орган є уповноваженим органом.
40. Рішенням Конституційного Суду України від 9 липня 2002 року N 15-рп/2002 у справі за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий Дім «Кампус Коттон клаб» щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів) визнано неконституційним положення щодо необхідності застосування досудового врегулювання спорів, а тому чи підлягає застосуванню стаття 222 ГК України?
Конституційний Суд України в Рішенні від 9 липня 2002 року N 15-рп/2002 у справі за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий Дім «Кампус Коттон клаб» щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів) зазначив, що положення частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. При цьому Конституційний Суд України вказав, що встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб’єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.
Частиною другою статті 222 ГК України встановлено не обов’язок, а право суб’єкта господарювання чи іншої юридичної особи — учасника господарських відносин, чиї права або законні інтереси порушено, з метою безпосереднього врегулювання спору з порушником цих прав або інтересів звернутися до нього з письмовою претензією. Тому стаття 222 ГК України не суперечить вказаному рішенню Конституційного Суду України.
Разом з тим слід враховувати, що згідно з частиною восьмою статті 222 ГК України одержувач претензії зобов’язаний повідомити заявника про результати розгляду претензії. Строк розгляду претензії її одержувачем встановлено частиною шостою статті 222 ГК України. Тому, якщо господарський суд при розгляді справи дійде висновку, що спір виник внаслідок неправильних дій сторони, яка не надала відповідь на претензію, господарський суд має право покласти на неї державне мито незалежно від результатів вирішення спору на підставі частини другої статті 49 ГПК України.
41. Як співвідносяться поняття збитків, наведені у частині першій статті 225 ГК України та у частині другій статті 22 ЦК України? Які норми підлягають застосуванню у господарських відносинах?
Поняття збитків, навед

отримати