ВЕРХОВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 грудня 2018 року м. Київ

справа № 509/4156/15-а адміністративне провадження № К/9901/7504/18

Верховний Суд у складі Судової палати для розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду: – головуючого судді — Гімона М.М. (суддя­доповідач), – суддів: Анцупової Т.О., Берназюка Я.О., Гриціва М.І., Мороз Л.Л., Коваленко Н.В., Кравчука В.М., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу №509/4156/15­а за позовом ОСОБА_2 до Авангардівської селищної ради Овідіопольського району Одеської області про визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування, за касаційною скаргою Авангардівської селищної ради Овідіопольського району Одеської області на постанову Одеського апеляційного адміністративного суду (у складі колегії суддів: Шляхтицького О.І., Джабурія О.В., Крусяна А.В.) від 20 січня 2016 року, ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

1. У вересні 2015 року ОСОБА_2 (надалі також — позивач) звернулася з адміністративним позовом до Авангардівської селищної ради Овідіопольського району Одеської області (надалі також — відповідач), в якому просила визнати незаконним рішення Авангардівської селищної ради Овідіопольського району Одеської області № 1338­V від 18 червня 2015 року «Про відмову ОСОБА_2 в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) в межах с. Авангард, Овідіопольського району Одеської області».

2. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначала, що 6 травня 2015 року вона звернулася до Авангардійської селищної ради з відповідним клопотанням про передачу безоплатно у власність земельної ділянки приблизною площею 0,10 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка). Клопотання було зареєстровано 6 травня 2015 року, про що свідчить відмітка канцелярії Авангардійської селищної ради на її примірнику. Перебіг встановленого законом місячного терміну щодо надання дозволу або відмови в цьому закінчився 5 червня 2015 року. Отже, позивач вважає, що рішення Авангардівської селищної ради про відмову в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою є незаконним. Згідно чинного законодавства у відповідача не було права приймати рішення про відмову в наданні дозволу після спливу встановленого законом місячного строку з дня реєстрації клопотання.

3. Постановою Овідіопольського районного суду Одеської області від 11 листопада 2015 року у задоволенні адміністративного позову було відмовлено.

4. Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 20 січня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Овідіопольського районного суду Одеської області від 11 листопада 2015 року у справі № 509/4156/15­а задоволено. Постанову Овідіопольського районного суду Одеської області від 11 листопада 2015 року скасовано та прийнято нову постанову, якою визнано незаконним та скасовано рішення Авангардівської селищної ради Овідіопольського району Одеської області № 1338­V від 18 червня 2015 року «Про відмову ОСОБА_2 в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) в межах с. Авангард Овідіопольського району Одеської області».

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 листопада 2018 року Київ

справа № 814/2229/17 провадження № К/9901/54959/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: – головуючого — Смоковича М.І., – суддів: Білоуса О.В., Стрелець Т.Г., розглянув у попередньому судовому засіданні в касаційній інстанції справу за позовом приватного нотаріуса Миколаївського міського нотаріального кругу ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України, за участю третьої особи — Державне підприємство «Національні інформаційні системи» про визнання протиправним та скасування наказу, провадження, в якій відкрито за касаційною скаргою Міністерства юстиції України на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду, ухвалене 24 січня 2018 року у складі колегії суддів: головуючого судді — Устинова І.А., суддів: Брагаря В.С., Птичкіної В.В., та постанову Одеського апеляційного адміністративного суду, прийняту 25 травня 2018 року, у складі колегії суддів: головуючого судді: Косцової І.П., суддів: Стас Л.В., Турецької І.О.

І. Суть спору

1. У жовтні 2017 року приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального кругу ОСОБА_1 (далі також — позивач) звернулася до суду з позовом до Міністерства юстиції України (далі також — відповідач), за участю третьої особи — Державне підприємство «Національні інформаційні системи», у якому просила: 1.1. визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства юстиції України № 3257/5 від 20 жовтня 2017року «Про тимчасове блокування державного реєстратора приватного нотаріуса Миколаївського міського нотаріального округу ОСОБА_1 до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно».

2. В обґрунтування своїх вимог позивач зазначала, що відповідачем у ході проведення перевірки державного реєстратора — приватного нотаріуса Миколаївського міського нотаріального округу ОСОБА_1 на предмет дотримання вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» порушено вимоги Порядку здійснення контролю у сфері державної реєстрації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 грудня 2016 року № 990.

2.1. Звертала увагу на те, що спірний наказ прийнято без врахування всіх фактичних обставин справи, оскільки з Актом за результатами проведення моніторингу реєстраційних дій позивача ніхто не ознайомлював, копію цього Акта позивач не отримувала, Наказ про проведення камеральної перевірки отримала поштою, а про існування Довідки від 13 жовтня 2017 року позивач взагалі не знала, жодних пояснень щодо неї надати не мала можливості.

3. Відповідач позов не визнав. Заперечуючи проти позовних вимог, відповідач зазначив що оскаржені дії та наказ вчинені (прийняті) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначений законом.

Проблематика організаційних правовідносин в цивілістиці пов’язується з особистістю такого відомого вченого радянської доби, як професор О.О. Красавчиков, який ще в 60­ті рр. XX ст. окреслив поняття і особливості організаційних відносин, основні види цивільних організаційно­правових відносин та їх зв’язок з іншими цивільними правовідносинами [1]. Сформульовані автором напрацювання не втрачають своєї актуальності і в сучасних реаліях. Більше того, в умовах істотного структурного та іншого ускладнення соціальних зв’язків, прискорення динаміки суспільних відносин необхідність їх упорядкування і відповідної організації стає основним завданням права як регулятора. Все частіше виникають ситуації, коли відповідні відносини, у тому числі й ті, що складають предмет цивільного права, не можуть бути врегульовані без організаційних чинників, до кола яких відносяться в першу чергу організаційні відносини. У цивільному праві варто назвати такі дві підгалузі, як корпоративне і спадкове право, які не можуть функціонувати без організаційних відносин. У корпоративному праві, яке є «правом організацій», організаційна складова і відповідні їй відносини містяться у самій назві. На жаль, на рівні позитивного права організаційні відносини не знайшли свого відображення як при визначенні предмета корпоративного права, так і його складових. Однак це свідчить лише про певний напрямок перспективної правотворчості у сфері цивільного законодавства. Спадкове право охоплює певне коло цивільних правовідносин, які опосередковують перехід прав і обов’язків від спадкодавця до спадкоємців. Враховуючи, що спадкове право забезпечує спадкування (спадкове правонаступництво), уникнути організаційних чинників і правовідносин неможливо. Можна сказати, що предмет спадкового права складають майнові та організаційні відносини, що свідчить про певний «дуалізм» цієї підгалузі цивільного права. Безумовно, організаційним відносинам у спадковому праві притаманні всі риси цієї групи правовідносин. Зокрема, їх похідний і забезпечувальний стосовно майнових відносин характер, спрямованість на упорядкування останніх [2]. Водночас організаційним відносинам у спадковому праві притаманна і певна специфіка, зокрема використання широкого кола розпорядчих правочинів (при прийнятті спадщини, відмові від прийняття спадщини, поділі і перерозподілі спадщини). Організаційні відносини в спадковому праві виникають на певній стадії динаміки спадкового процесу, зокрема при здійсненні і охороні права на спадщину. Організаційними є відносини, що виникають при прийнятті спадщини, вжитті заходів з охорони спадкового майна, управлінні спадщиною, оформленні права на спадщину та ін. При визначенні специфіки суб’єктного складу слід вказати, що на відміну від спадкових правовідносин, суб’єктом яких виступають спадкоємці, організаційні відносини можуть виникати і без участі спадкоємців, але, безперечно, в інтересах спадкоємців. Суб’єктами організаційних відносин можуть бути особи, які здійснюють оформлення прав на спадщину, охорону і управління нею. До таких суб’єктів належать нотаріуси, виконавці заповіту, особи, які здійснюють управління спадщиною. Організаційні відносини виникають, приміром, унаслідок укладання договору на управління спадщиною (ст. 1285 Цивільного кодексу України, далі — ЦК).

1. Чи сумісний статус депутата місцевої ради зі здійсненням нотаріальної діяльності?
Відповідь Відповідно до ст. 3 Закону України «Про нотаріат» нотаріус — це уповноважена державою фізична особа, яка здійснює нотаріальну діяльність у державній нотаріальній конторі, державному нотаріальному архіві або незалежну професійну нотаріальну діяльність, зокрема посвідчує права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняє інші нотаріальні дії, передбачені законом, з метою надання їм юридичної вірогідності. Відповідно до ч. 2 ст. 49 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» депутат ради представляє інтереси всієї територіальної громади, має всю повноту прав, що забезпечують його активну участь у діяльності ради та утворюваних нею органів, несе обов’язки перед виборцями, радою та її органами, виконує їх доручення. Враховуючи вищезазначене, як нотаріус, так і депутат місцевої ради при здійсненні своєї діяльності та виконанні покладених на них обов’язків діють не у власних інтересах. Щодо питання сумісності статусу депутата місцевої ради зі здійсненням нотаріальної діяльності, то законодавством, а саме відповідно до положень ст. 3 Закону України «Про нотаріат», ст. 7 Закону України «Про статус депутатів місцевих рад» та ч. 2 ст. 25 Закону України «Про запобігання корупції» обмеження не встановлені.

2. Для посвідчення договору купівлі-продажу житлового будинку і земельної ділянки звернулися фізичні особи (продавець і покупець), і для підтвердження права власності на житловий будинок продавець надав договір купівлі-продажу, оформлений 29 червня 2000 року Українською універсальною біржею між покупцем і продавцем (фізичними особами) та цей договір 7 липня 2000 року зареєстрований в Бюро технічної інвентаризації (БТІ). Також у грудні 2018 року власник житлового будинку і земельної ділянки зареєстрував право власності на зазначений житловий будинок і земельну ділянку в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно у Державного реєстратора міськвиконкому. Таким чином, нотаріальне посвідчення купівлі-продажу житлового будинку не відбувалося і примусовий продаж відповідно до вимог Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» також не здійснювався. Відповідно до Цивільного кодексу України, що діяв на той час та листа Міністерства юстиції України від 11 грудня 2002 року № 14–7/1390, цей договір купівлі-продажу житлового будинку вважається недійсним, але чи має нотаріус відмовляти у вчиненні нотаріальної дії, якщо право власності зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно?

Відповідь Правочини щодо відчуження майна, право власності на яке підлягає реєстрації, згідно з п.п. 1.1 п. 1 глави 2 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України посвідчуються за умови подання документів, що посвідчують право власності (довірчої власності) на майно, що відчужується, крім випадків, передбачених п. 3 глави 7 розділу І цього Порядку, та у передбачених законодавством випадках, документів, що підтверджують державну реєстрацію прав на це майно в осіб, які його відчужують. Згідно з редакцією ст. 227 Цивільного кодексу Української РСР, яка діяла на момент вказаних Вами відносин, договір купівлі­продажу жилого будинку мав бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією зі сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (ст. 47 цього Кодексу). Отже, правовстановлюючий документ, а саме договір купівлі­продажу, мав бути нотаріально посвідчений. Нотаріус відповідно до пунктів 1 та 2 глави 13 розділу I Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України відмовляє у вчиненні нотаріальної дії у випадках, передбачених Законом. Згідно з ч. 2 ст. 49 Закону України «Про нотаріат» нотаріус або посадова особа, яка вчиняє нотаріальні дії, не приймає для вчинення нотаріальних дій документи, якщо вони не відповідають вимогам, встановленим у ст. 47 цього Закону. У свою чергу, також необхідно звернути увагу на те, що з 1 січня 2004 року нотаріальному посвідченню підлягають не лише договори купівлі­продажу, міни, дарування жилого будинку, як було передбачено статтями 227, 242, 244 Цивільного кодексу Української РСР, у разі, якщо хоча б однією зі сторін є громадянин, а усі договори купівлі­продажу нерухомого майна незалежно від того, хто є стороною такого договору.

1 січня 2019 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вирішення питання колективної власності на землю, удосконалення правил землекористування у масивах земель сільськогосподарського призначення, запобігання рейдерству та стимулювання зрошення в Україні» від 10.07.2018 № 2498­VIII (далі — Закон № 2498), який установив деякі новели і спрямував шляхи удосконалення правил землекористування у масивах земель сільськогосподарського призначення, коригуючи норми законів щодо регулювання правовідносин, які стосуються земельного сервітуту, зокрема: строку дії, видів земельних сервітутів і встановлення земельних сервітутів для здійснення заходів із меліорації земель. Землекористування є юридичною формою реалізації інтересів власників земельних ділянок і землекористувачів, у тому числі й інтересів держави. Його можна розглядати як забезпечену та гарантовану державою правову можливість конкретної особи отримувати в установленому порядку корисні властивості земельної ділянки. Особливо актуальною на практиці є така організаційно­правова форма права землекористування, як земельний сервітут (глава 16 Земельного кодексу України, далі — ЗК, глава 32 Цивільного кодексу України, далі — ЦК). Сервітутні земельні відносини регулюються главою 16 ЗК і статтями 401–406 глави 32 ЦК. ЦК визначає сервітут як «право користування чужим майном» (ч. 1 ст. 401). При цьому не розкриває визначення сервітуту, яке міститься у ст. 98 ЗК, і не наводить його ознаки. Однак загальновідомо, що у ст. 401 ЦК зазначені види сервітутів: земельні та особисті. Зі змісту ч. 1–2 ст. 401 ЦК стає зрозумілим, що сервітут може бути встановлений щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів і може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені в інший спосіб, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Тотожні вимоги містить і ст. 100 ЗК: сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Щодо певного майна в інтересах конкретно визначеної особи він вважається особистим (персональним), а якщо встановлений на користь власника (володільця) сусідньої земельної ділянки (а не конкретно визначеної особи) — земельним (предіальним). Земельні сервітутні відносини за своєю сутністю є речовими, а не договірними. Оскільки це речове право, яке належить власнику пануючої земельної ділянки, а сервітуарій має виключне й абсолютне право користуватися чужим майном у визначеному обсязі. Правовідносини із приводу встановлення сервітуту можуть виникнути за наявності двох суб’єктів, одним із яких є власник земельної ділянки, яка обтяжується сервітутом, а іншим — майбутній суб’єкт сервітутного права на це майно (річ) — особа, в інтересах якої встановлений сервітут (і яку заведено називати «сервітуарій»). Як бачимо, суб’єктами сервітутних відносин завжди є два суб’єкти: власник земельної ділянки та її землекористувач.

Науково-правова експертиза

І. Предмет науково-правової експертизи

Навчально-науковим інститутом права та психології Національного університету «Львівська політехника» відповідно до листа Нотаріальної палати України від 31.10.2018 року № 66/2 положень статей 37, 371[1]  Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та положення статей 34, 34[1] Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» у контексті співвідношення нотаріальної та реєстраційної діяльності, відповідності Конституції України встановлення у законодавстві подвійної відповідальності для нотаріусів за порушення у сфері державної реєстрації прав (блокування доступу та анулювання свідоцтва про право на зайняття нотаріальною діяльністю), встановлення на законодавчому рівні процедури перевірки державного реєстратора та застосування санкцій заочно, а також відсутність їх розмежування по видах порушень , відповідності Конституції України здійснення Міністерством юстиції України, вобхід судової гілки влади, повноважень скасування рішення державного реєстратора на підставі якого виникають, змінюються, або припиняються права власності на нерухоме майно, корпоративні права, скачування записів державної реєстрації прав та їх обтяжень, без судового рішення, та надано їх доктринальне тлумачення.

1. Договір іпотеки нотаріально посвідчений за місцезнаходженням предмета іпотеки. Де посвідчується додаткова угода про зміни до такого договору іпотеки: за місцем посвідчення договору іпотеки чи можливо за місцезнаходженням однієї із сторін?
Договір про внесення змін до іпотечного договору має бути посвідчений тим нотаріусом, який посвідчив іпотечний договір. Такий висновок можна зробити виходячи з вимог п. 48 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, який встановлює, що якщо нотаріус, який посвідчив договір, позбавлений можливості посвідчити договір про його зміну або розірвання (у разі смерті, заміщення приватного нотаріуса у разі неможливості виконання ним своїх обов’язків, призупинення здійснення приватним нотаріусом своєї діяльності, передачі документів до державного нотаріального архіву тощо), договір про зміну або розірвання основного договору може бути посвідчений іншим нотаріусом. При цьому таким нотаріусом складається додатковий примірник договору, який направляється ним за місцем зберігання договору, що змінюється або розривається, для долучення до нього. Такий порядок встановлюється для випадку, коли нотаріус, що посвідчив іпотечний договір, не має змоги посвідчити договір про внесення змін. Виходячи з положень вищезазначеної Інструкції, можливість обрати місце посвідчення договору не може поширюватися на місце посвідчення договору про внесення змін. Сторони визначають для себе місце посвідчення іпотечного договору та повинні мати на увазі, що місце внесення змін або розірвання договору вже визначене діючим законодавством.
2. Відповідно до ст. 33 Закону України «Про іпотеку», якщо предметом іпотеки є два або більше об’єкти нерухомого майна, стягнення звертається в обсязі, необхідному для повного задоволення вимог іпотекодержателя. Чи потрібна для оформлення виконавчого напису оцінка незалежного оцінювача про вартість кожної із складових предмета іпотеки?
Не потрібна, бо необхідність проведення відповідної оцінки не передбачена діючим законодавством.
3. У п. 2 ч. 1 ст. 18 Закону України «Про іпотеку» вказано, що істотною умовою іпотечного договору є: «зміст та poзмір основного зобов’язання, строк i порядок його виконання та/або посилання на правочин, у якому встановлено основне зобов’язання».
Аналізуючи відповідні зміни до Закону, можна зробити висновок, що вимоги до умов договору іпотеки спрощуються, так як в разі збільшення розміру основного зобов’язання або строку його виконання не потрібно вносити відповідні зміни до договору іпотеки, тому що було лише посилання на правочин (кредитний договір), у якому встановлено основне зобов’язання.
Статтею 19 Закону передбачено, що будь-яке збільшення основного зобов’язання або відсотків за основним зобов’язанням може бути здійснено після державної реєстрації відповідних відомостей про зміну умов обтяження нерухомого майна іпотекою.
Тобто, якщо збільшується основне зобов’язання, відсотки або строк виконання основного зобов’язання, а в договорі іпотеки було лише посилання на правочин, в якому встановлено основне зобов’язання, Банк не зможе внести відповідні зміни до реєстру іпотек, оскільки до договору іпотеки зміни вноситись не будуть. А нотаріуси вносять зміни до реєстру іпотек лише в разі нотаріального посвідчення змін до договору іпотеки.
Питання:
а) Чи можливо лише посилання в договорі іпотеки на правочин, в якому встановлено основне зобов’язання, чи все-таки потрібно обов’язково вказувати в договорі іпотеки «зміст та розмір основного зобов’язання, строк i порядок його виконання?»
б) Чи не використає клієнт факт відсутності «змісту та розміру основного зобов’язання, строку і порядку його використання» для звернення до суду для визнання договору іпотеки недійсним (ч. 2 ст. 18 Закону України «Про іпотеку»).
в) Яким чином і на підставі якого документа здійснювати державну реєстрацію змін в Державному реєстрі іпотек у тому випадку, коли в договорі іпотеки е лише посилання на правочин, в якому встановлено основне зобов’язання?
Маючи таку можливість та відповідаючи на запитання, хотілось би ще раз звернути увагу колег на вимогу законодавця у разі будь-якого збільшення основного зобов’язання або процентів за основним зобов’язанням, крім випадків, коли таке збільшення передбачене іпотечним договором, здійснювати збільшення після державної реєстрації відповідних відомостей про зміну умов обтяження нерухомого майна іпотекою. Тобто в першу чергу сторони вносять зміни до договору, за яким виникло основне зобов’язання, потім проходить реєстрація відомостей про зміну умов обтяження і лише після цього вносяться зміни до іпотечного договору. Давайте пам’ятати про це, щоб не ставити під сумнів пріоритет,

ОЛЕНА САМОЩЕНКО,
приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу
ВИДИ ТА ПІДСТАВИ ПРОВЕДЕННЯ ПЕРЕВІРОК ЗА ПОДАТКОВИМ КОДЕКСОМ УКРАЇНИ
Відповідно до Податкового кодексу України, що набув чинності 01.01.2011 р., контролюючими органами є органи державної податкової служби й митні органи (ст. 41). Законом України «Про державну податкову службу в Україні» одним із головних завдань органів державної податкової служби визначено здійснення контролю за додержанням податкового законодавства, правильністю обчислення, повнотою і своєчасністю сплати до бюджетів, державних цільових фондів податків і зборів (обов’язкових платежів), а також неподаткових доходів, установлених законодавством.
Види, порядок проведення та строки проведення перевірок органами державної податкової служби визначаються в гл. 8 Податкового кодексу України.
Ми вже розглядали порядок проведення перевірок, які були передбачені Законом України «Про державну податкову службу в Україні». Податковим кодексом України (далі — ПКУ) значно розширені види перевірок та підстави їх проведення.
Порівняльна таблиця

1. Підприємство як об’єкт та як суб’єкт права
1.1. Відповідно до ЦК України підприємство є об’єктом права. Водночас за ГК України та деякими іншими законами підприємство визнається суб’єктом права.
Уперше полеміка про сутність підприємства як об’єкта або суб’єкта цивільних прав виникла серед цивілістів наприкінці XIX — початку XX століття. У цей час переважає розуміння підприємства як об’єкта права. У радянському праві підприємство стало розумітися як суб’єкт права з правами юридичної особи, як «підрозділ народного господарства», що діяв під керівництвом певного державного органу й відповідно до плану. Очевидно, це пов’язано з економічними змінами, що відбулися в суспільстві, відсутністю на той час приватної власності та підприємницької діяльності, а відтак, і неможливості існування підприємства як об’єкта прав, що використовується в підприємницькій діяльності.
У 90-х роках минулого сторіччя підприємство стало розумітися двояко — і як об’єкт права, і як суб’єкт права. Така ситуація збереглася і сьогодні: відбулося поєднання нового розуміння підприємства як об’єкта прав з уже відомим радянській цивілістиці поняттям підприємства як суб’єкта права, що призвело до проблем в осмисленні цього правового явища.
1.2. Крім ЦК, підприємство як об’єкт права назване в ч. 1 ст. 4 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» в редакції Закону від 14.03.1995 р. № 98/95-ВР (цілісним майновим комплексом (ЦМК) є господарський об’єкт із завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг) з наданою йому земельною ділянкою, на якій він розміщений, автономними інженерними комунікаціями, системою енергопостачання). Згідно з п. 3 Національного стандарту № 1 «Загальні засади оцінки майна і майнових прав», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 10.09.2003 р. № 1440, ЦМК — це об’єкти, сукупність активів яких дає змогу провадити певну господарську діяльність; ЦМК є підприємства, а також їхні структурні підрозділи (цехи, виробництва, дільниці тощо), які можуть бути виділені в установленому порядку в самостійні об’єкти з подальшим складанням відповідного балансу і можуть бути зареєстровані як самостійні суб’єкти господарської діяльності.
Отже, законодавство використовує різні терміни до цього об’єкта: і просто «підприємство», і «єдиний майновий комплекс», і «цілісний майновий комплекс».
1.3. Водночас у ГК підприємство розглядається як суб’єкт права. Відповідно до ст. 62 ГК підприємство — це самостійний суб’єкт господарювання. У ч. 2 ст. 167 ЦК України вказується, що держава має право створювати державні підприємства як юридичні особи публічного права. При цьому в розумінні суб’єкта права підприємство сприймається по-різному:
а) як юридична особа; тоді між поняттями «підприємство» та «юридична особа» можна поставити знак рівності. Як такі підприємства поділяються на певні види та організаційні форми (ст. 63 ГК);
б) як такі юридичні особи, що не підпадають під ознаки «товариств» та «установ», наданих у ст. 83 ЦК, і тому під підприємствами розуміють інші організаційно-правові форми юридичних осіб. Ними є державні та комунальні унітарні підприємства (комерційні та казенні). Узагалі це питання є настільки заплутаним, що однозначного його вирішення в сучасному стані регулювання ЦК та ГК існувати не може .
1.4. Таким чином, українське законодавство сумістило в собі всі існуючі у світі підходи до розуміння підприємства.
Трактування підприємства як об’єкта прав переважає в закордонному цивільному й торговому праві. У ряді країн континентальної правової системи при визначенні підприємств використовується поняття особливої правової спільності, яка складається з усього майна підприємства (Італія) або ж з більшої його частини (Бельгія, Франція). У Бельгії та у Франції до складу цієї спільності не включаються нерухомість і зобов’язання підприємства, які мають особливий правовий режим. У Німеччині підприємством визнається вся сукупність майна, включаючи нерухомість, борги й права вимоги. Одноманітний торговий кодекс США (розд. 6) певним чином регулює процедуру «комплексного продажу», за якої до складу підприємства включаються його активи у вигляді устаткування, матеріалів, товарів, іншого матеріального й нематеріального рухомого майна.
У французькому праві розмежовується поняття «підприємство» та «майновий комплекс». Підприємство («enterprise») використовується лише в значенні суб’єкта прав . Поняття ж майнового комплексу, що використовується для здійснення підприємницької діяльності (тобто підприємство як об’єкт права), входить до визначення підприємства в якості суб’єкта як одна з його ознак. Отже, французьке законодавство розглядає майновий комплекс як сукупність прав і вважає його безтілесною рухомістю .
Разом з тим у деяких країнах підприємство визнається суб’єктом цивільного й торгового права. У Ліхтенштейні, деяких країнах Латинської Америки фізична особа має право створити підприємство з обмеженою відповідальністю, яке може самостійно виступати в майновому обороті як суб’єкт права .
2. Сутність підприємства
2.1. Ще здавна склався підхід щодо сутності підприємства як особливого роду діяльності . Важливість у розумінні підприємства саме як діяльності знаходить свій прояв, по-перше, у тому, що хоч воно і є комплексом майна, тобто складається з речей, але вони призначені та використовуються для підприємницької діяльності (і не для жодної іншої). По-друге, стверджується навіть, що об’єктом прав служать не самі елементи, які складають комплекс, що іменується підприємством, а діяльність, яка здійснюється за допомогою останніх .
Саме це економічне сприйняття підприємства й послугувало підставою до прямування юридичної думки шляхом віднесення його до об’єктів права.
Підприємницька діяльність, як правило, має тенденцію розширюватися. Спостерігається становлення та укріплення бізнесу, внаслідок чого підприємці (комерсанти, у чиїх руках започатковано або зосереджено в подальшому бізнес) могли змінюватися, що аж ніяк не відбивалося на правовому режимі майна. Тому таке майно настільки відокремилося і «затьмарило» своїх власників, унаслідок чого часто саме підприємство як сукупність майна, майнових прав та обов’язків, що охоплюються однією фірмою, стає адресатом більшості правових приписів, особливо у сфері антимонопольного, трудового, екологічного законодавства .
Одночасно набрало міцності й паралельне розуміння підприємства, сутністю якого вбачалося «меновое хозяйство, которое фактически оценивается в обороте как самостоятельный субъект, характеризуемый относительной неизменностью, отводящий на второй план своего владельца и, как правило, не ассоциируемый с именем последнего» . Тобто відбувається перетинання понять підприємства як об’єкта, відокремленого від суб’єкта, та одночасно цей об’єкт підноситься в ранг суб’єкта (не більш-не менш) за значущістю та сутністю самого явища.
Увага! Розуміння майна як комплексу, використовуваного в підприємницькій діяльності, зробило акцент на діяльності. А вже діяльність, тобто виробництво в межах певної виробничої одиниці, породило її ототожнення з підприємством як майном, тобто суб’єкта з об’єктом. У французькому праві це так і залишилося. У німецькому — підприємство визначено як об’єкт, а в СРСР воно виступало лише як суб’єкт. У сучасній Україні воно сприймається у подвійній якості — і як об’єкт, і як суб’єкт права.
2.2. У ЦК підприємство визначається як майновий комплекс і, виходячи зі ст. 191 ЦК, його можна охарактеризувати таким чином.
Мається на увазі не просто майно, а майновий комплекс, до того ж єдиний. При цьому підприємство являє собою не випадковий набір окремих видів майна, а системну сукупність майна, що сформовано та використовується за призначенням. Сам термін «комплекс» (лат. complexus — зв’язок, сполучення) підкреслює єдність всього майна, яке сприймається як дещо цілісне.
Майно (комплекс майна) призначене для використання його в підприємницькій діяльності. Цим він відрізняється від інших комплексів, які також можуть належати юридичній особі (академмістечко, національний парк тощо), але не використовуються в підприємницькій діяльності.
Оскільки єдиний майновий комплекс (підприємство) використовується для підприємницької діяльності, воно перебуває в постійній динаміці. Це майно «на ходу», тобто з постійно змінюваним складом, що ускладнює його визначення як предмета договору при продажу підприємства як об’єкта.
Підприємство як майновий комплекс визнається нерухомістю за призначенням. Тому на нього має поширюватися правовий режим нерухомих речей. Водночас українське право не послідовне в цьому питанні, особливо що стосується державної реєстрації прав на підприємства як на нерухомість, про що йтиметься нижче.
2.3. Названі ознаки хоча й зафіксовані або виходять зі ст. 191 ЦК, але вони не безпроблемні. Іноді постають питання, на які з буквального сприйняття цієї статті надати відповідь досить важко.
Так, чи може бути підприємством сукупність майна, що використовується для діяльності, яка не відноситься законом до підприємницької, але що припускає отримання прибутку, наприклад, нотаріальна, адвокатська, певні творчі майстерні (архітекторів, дизайнерів тощо). Очевидно, це питання пов’язано з розумінням підприємницької діяльності взагалі, яке потребує сутнісних змін.
Буває й так, що при здійсненні підприємницької діяльності в юридичної особи немає власного майна (вона не є власником), наприклад, орендується приміщення й обладнання, оргтехніка, але бізнес і прибуток є. Тоді чи вважатиметься така діяльність підприємством? Думається, що слід позитивно відповісти на це запитання, адже єдиний майновий комплекс припускає сукупність майнових прав, які не обов’язково є речовими, зокрема, правом власності (див. коментар до ст. 190 ЦК). Сучасні технологічні підприємства можуть бути певною мірою й віртуальними, але вони належать юридичним особам, які мають таку ознаку, як майнову відокремленість.
Визнання підприємства нерухомістю незалежно від того, чи входить до його складу нерухоме майно, очевидно, викликане необхідністю застосування до правочинів з ним таких вимог, як до нерухомості. Адже такі правочини, звичайно, потребують підвищеної надійності, що має бути певним чином забезпечена як для учасників цього правочину, так і для третіх осіб. Проте, визнавши підприємство нерухомістю, ЦК не містить окремих правил щодо правочинів з ними (так, у ЦК відсутній окремий вид договорів купівлі-продажу). Автоматичне застосування до правочинів з підприємством усіх вимог ЦК та інших нормативно-правових актів, як для іншої нерухомості, неможливе.
3. Склад підприємства
3.1. Попри всі застереження, зроблені вище, підприємство визначається як єдиний майновий комплекс з позначенням його складових. Так воно зазвичай і сприймається.
Склад підприємства як єдиного майнового комплексу, що використовується для підприємницької діяльності, має бути обумовлений саме цим призначенням. Тоді складові, що утворюють підприємство, можна поділити на три групи:
рухомі й нерухомі речі, призначені для здійснення підприємницької діяльності: земельна ділянка, будинки, споруди, устаткування, сировина, виготовлені й призначені до збуту й виготовлювані в процесі виробництва товари тощо;
майнові права й обов’язки, включаючи права на кошти в кредитних установах;
права інтелектуальної власності, на фірмове найменування, товарний знак.
Розглянемо окремі складові підприємства.
3.2. Часто вказують на такі незвичайні для об’єкта цивільного права елементи, як клієнтела (ті, хто користується послугами підприємства) і працівників (ті, завдяки яким і здійснюється підприємницька діяльність з майновим комплексом). Ці дві складові є системоутворюючими, тому що найчастіше решта майна й навіть об’єкти права інтелектуальної власності можна «наростити» завдяки саме їм.
Клієнтела (бізнес), або, інакше кажучи, стійкі правові зв’язки юридичної особи — виробника зі споживачами виробленої продукції або послуг, мають дуже велике значення в умовах конкурентного середовища, в якому здійснюється підприємницька діяльність. У зв’язку з цим відзначається, що функціонуюче підприємство як об’єкт права коштує набагато дорожче, ніж певна балансова вартість речей, що входять до його складу.
В українському законодавстві клієнтела (бізнес) не включене до складу підприємства. Водночас у дійсності, за усталеними звичаями вона відіграє важливу, а іноді визначальну роль. Це очевидно на такому досить простому прикладі, коли перукар іде із салону з наміром розпочати свій бізнес. Він це робить тільки тоді, якщо чітко уявлятиме, що його клієнти підуть за ним, де б він не працював.
3.3. Одним зі спірних є питання включення членів трудового колективу до складу підприємства як майнового комплексу. (Зрозуміло, що проблемність саме в тому й полягає, що йдеться не про підприємство як юридичну особу.) При цьому, звичайно, не йдеться про те, що працівники прирівнюються до речей, а також про майнові права й обов’язки працівників, що мають місце по відношенню до них, оскільки вони регулюються трудовим, а не цивільним законодавством і мають не цивілістичну природу. Проблема бачиться в тому, що згідно зі ст. 36 КЗпП зміна власника майна організації не є підставою для припинення трудових договорів із працівниками організації. Припинення трудового договору з ініціативи власника можливе лише в разі скорочення чисельності або штату працівників.
З одного боку, новий власник підприємства повинен сам вирішувати, наскільки ефективно працюють люди, і в кому з них він зацікавлений, і навпаки, оскільки від цього залежить його бізнес. З іншого боку, трудове законодавство гарантує права працівника, і з цим теж треба рахуватися. Іноді законодавством прямо заборонено звільнення працівників приватизованого підприємства з ініціативи нового власника чи уповноваженого ним органу, принаймні протягом установленого строку. Така норма міститься в ст. 26 Закону України «Про приватизацію державного майна» від 04.03.1992 р. № 2163-XII.
Унаслідок цього виникає начебто «роботодавче правонаступництво» . Очевидно, це питання слід вирішувати не шляхом заборон і приписів, а за допомогою узгодження норм трудового й цивільного права, соцзабезпечення.
Увага! У будь-якому разі члени трудового колективу (обов’язки стосовно них) не входять до складу підприємства.
3.4. У ст. 191 ЦК йдеться про право на торговельну марку або інше позначення у складі підприємства, і окремо не вказується на права інтелектуальної власності щодо інших різних об’єктів, перелічених у ст. 420 ЦК. З одного боку, можна ці всі права віднести до виразу «інші права», який вживається в ст. 191 ЦК, але, з іншого боку, такий підхід, м’яко кажучи, навряд чи виправданий, оскільки часто, особливо останнім часом, саме правам інтелектуальної власності приділяється істотна увага, і цінуються вони значно вище, ніж застарілі засоби виробництва у складі підприємства.
До прав інтелектуальної власності в складі підприємства, зокрема, можуть належати виключне право на використання охоронюваних патентом винаходу, промислового зразка, корисної моделі. Не виключене й майнове право інтелектуальної власності на твори літератури, науки, мистецтва тощо, що актуально, наприклад, для видавництв. Ці права в грошовому виразі враховуються на балансі юридичної особи як нематеріальні активи.
Прийнято вважати правом інтелектуальної власності й франшизу, під якою розуміють право на використання об’єктів права інтелектуальної власності (торговельних марок, промислових зразків, винаходів та інших, зазначених у ст. 1116 ЦК об’єктів), комерційного досвіду й ділової репутації, зокрема для продажу продукції, надання послуг, виконання робіт під егідою вже устояної, налагодженої діяльності, що користується попитом, іншої організації з її атрибутикою (як правило, під її товарним знаком). Іноді окремо виділяють гудвіл — ділову репутацію організації та ноу хау (комерційну таємницю).
Франшиза й гудвіл виступають як нематеріальні активи. Однак ці три види інтелектуальної власності — ноу хау, франшиза, гудвіл — не названі в ЦК. Тим часом у нормативних документах щодо регулювання бухгалтерського обліку продовжують рекомендувати враховувати ноу хау як об’єкт нематеріальних активів. Таке положення в законодавстві ускладнює оцінку й постановку їх на облік, хоча, проігнорувавши їх, можна суттєво спотворити дані про активи підприємства.
Проблемним є питання про комерційне (фірмове) найменування, тобто чи може воно бути в складі підприємства. Комерційне найменування (а) не підлягає особливій реєстрації незалежно від реєстрації організації; (б) є об’єктом права інтелектуальної власності й (в) засобом індивідуалізації юридичної особи. Право на комерційне найменування не може бути відчужене окремо від юридичної особи, і дія майнових прав інтелектуальної власності припиняється з ліквідацією самої юридичної особи або з переходом підприємства до нового власника.
Отже, комерційне (фірмове) найменування є одночасно атрибутом як юридичної особи, так і підприємства, тобто діяльності, яку воно здійснює. Сьогодні відсутнє поняття фірми, під якою могла б здійснюватися різна діяльність юридичної особи й що становила б невіддільну частину її одного або декількох підприємств. Наприклад, юридична особа ТОВ «Дозвілля» має перукарню «Локон», спортклуб «Грація», кафе «Богема» і баню «Мильня», тобто чотири фірми, під якими здійснюється різний бізнес, функціонують різні підприємства в складі однієї організації. Однак комерційне (фірмове) найменування в неї одне й не можна стверджувати, що право на фірмове найменування юридичної особи входить до складу підприємства як майнового комплексу.
3.5. У зв’язку з тим, що організації, які займаються підприємницькою діяльністю, зобов’язані сплачувати податки, виникає питання, чи потрібно включати до складу підприємства цей обов’язок, який хоча і є майновим, однак не цивільно-правовим. Виходячи з того, що сплачується податок на прибуток й інші податки в порядку, передбаченому податковим законодавством, обов’язок щодо їхньої сплати має лежати на власникові підприємства, і він не включається до складу підприємства.
3.6. Слід також розібратися, чи можна розглядати як підприємство майно, закріплене за філією юридичної особи. Згідно з ч. 1 ст. 95 ЦК філія може виконувати всі функції юридичної особи або його частини. В одному випадку філія може становити єдине технологічне ціле й випускати ту ж саму продукцію, що й юридична особа. Відтак майно, закріплене за філією, можна
розглядати як підприємство.
В іншому разі, якщо філія виконує тільки частину функцій юридичної особи, майно філії не може визнаватися підприємством.
Увага! Основним критерієм, що дозволяє стверджувати про окреме підприємство (єдиний майновий комплекс), є завершеність того циклу діяльності, яку здійснює філія. Крім того, слід пам’ятати, що майно філії враховується на окремому балансі, що полегшує його відокремлення.
3.7. Має сенс ще раз звернути увагу, що коли йдеться про підприємство, то мається на увазі комплекс майна, використовуваного в підприємницькій діяльності. Звідси виникає цілком природне запитання: чи може майно, що має інше призначення (соціально-побутове, культурне), входити до складу такого комплексу? Наприклад, якщо промислове підприємство побудувало та утримує за рахунок власних коштів або безоплатно базу відпочинку, профілакторій або інший аналогічний об’єкт невиробничого призначення, то як визначити долю цього майна? Чи може воно значитися в майновому комплексі підприємства? А, як правило, у більшості державних підприємств радянського періоду, майно яких згодом підлягало приватизації, було майно невиробничого призначення.
Очевидно, що такі об’єкти не входять до складу підприємства як єдиного майнового комплексу. Вони не можуть уважатися частиною підприємства не тільки за своїм призначенням, а й тому, що кожний з них здатний функціонувати самостійно (наприклад, база відпочинку, дитячий табір, клуб, їдальня та ін.). До складу підприємства входить лише те майно, яке необхідно для нормального функціонування підприємства, тобто все те, що покликано забезпечити діяльність конкретного майнового комплексу.
3.8. Слід також зауважити, що оскільки між підприємством і організацією не можна ставити знак рівності, тому що перше є об’єктом, а друге — суб’єктом права, то не виключено, що в організації (в юридичної особи) можуть бути кілька підприємств. Наприклад, в АТ є підприємство з пошиття одягу, торговельний майданчик і фітнес-клуб. Усі три об’єкти різні й за призначенням, видами діяльності і як підприємства, до складу яких входить зовсім різне майно.
4. Оборот підприємства
4.1. Розгляду підприємства як оборотоздатного об’єкта надається настільки великого значення, що висловлюються навіть твердження, що воно, на відміну від звичайних нерухомих речей, не може стати об’єктом речових прав, а як єдиний майновий комплекс воно існує лише для майнового обороту, тобто тільки у випадках і в межах відчуження (переходу) прав на це різнорідне за природою майно . Наскільки з цим можна погодитися, питання не просте, тому що підприємство належить організації, яка як власник здійснює щодо нього свої правомочності. І це для організації важливо й має сенс тільки тоді, коли вона володіє й користується всім майновим комплексом для здійснення підприємницької діяльності.
Однак, дійсно, у відносинах власності відіграють роль не підприємство в цілому, а його складові, що особливо видно при здійсненні правомочності розпорядження, оскільки в процесі використання єдиного майнового комплексу ніхто не замислюється про його єдність. Він виконує насамперед виробничу функцію. При цьому також постійно здійснюється й розпорядження його складовими — виготовленою продукцією, коштами та ін. Можливий також продаж нерухомості — будинків, споруд. Водночас саме при переході прав на підприємство в цілому основного значення набуває його цілісність. Тому саме для обороту стає важливою характеристика такого об’єкта, як підприємство.
4.2. Підприємство в цілому або його частина як майновий комплекс і самостійний об’єкт цивільних прав може бути предметом будь-якого передбаченого або принаймні не забороненого законом правочину. Підприємства продаються, купуються, здаються в оренду, заставляються, переходять у спадщину.
Правовий режим підприємства як особливого об’єкта цивільних прав має значення не тільки для договору продажу підприємства, а й для оренди, особливо майнових комплексів державних і комунальних підприємств, оренда яких регулюється спеціальним однойменним Законом. Може йтися й про укладання договору управління підприємством (як майном) згідно з гл. 70 ЦК України, у тому числі при управлінні спадщиною, до складу якої входить підприємство
(ст. 1285 ЦК).
4.3. Якщо говорити про відчуження та відповідно придбання підприємства, то можливі дві правові конструкції: відчуження/придбання підприємства як майнового комплексу (об’єкта прав) або придбання акцій (якщо підприємство належить акціонерному товариству) або частки в статутному капіталі ТОВ, якому підприємство належить як майновий комплекс. Різниця очевидна як відносно об’єктів, так і правової процедури відчуження/придбання.
У першому випадку об’єктом будуть акції (цінні папери) або частки в статутному капіталі, а в другому — підприємство як єдиний майновий комплекс.
4.4. При купівлі акцій/частки в статутному капіталі ТОВ послідовність дій буде така:
укладання договору купівлі-продажу
акцій/часток (за умови дотримання права переважної купівлі акцій акціонерами приватного АТ або учасниками ТОВ);
складання передавального розпорядження (заяви колишнього власника акцій про внесення відомостей про нового акціонера до реєстру акціонерів);
унесення змін до установчих документів у випадку відчуження частки в статутному капіталі ТОВ і державна реєстрація зазначених змін.
4.5. У випадку придбання підприємства як єдиного майнового комплексу ситуація ускладнюється, оскільки в ЦК відсутнє окреме регулювання цього питання, незважаючи на очевидність його важливості. Унаслідок цього найголовніше, що викликає проблему, це конкретизація такого об’єкта, як підприємства, що виступатиме в обороті як таке і являє собою істотну умову будь-якого договору (ст. 638 ЦК України). За відсутності порозуміння щодо предмета договору, тобто досягнення домовленості з цього приводу, він вважається неукладеним. Звичайно, що таке може статися саме тоді, коли сторони не визначилися зі складом підприємства. Отже, за відсутності законодавчих приписів стосовно деталізації складу підприємства при його відчуженні це має бути зроблено сторонами, які зацікавлені в чіткому визначенні предмета договору й мають ужити заходів щодо однозначного вирішення цього питання.
5. Склад підприємства та правовстановлювальні документи
5.1. Незважаючи на те, що в ст. 191 ЦК зазначаються складові підприємства, в дійсності чітко визначити, що входить до його складу, практично неможливо з таких підстав.
По-перше, підприємство є «плаваючим» об’єктом, склад якого не фіксується в кожний момент, оскільки триває виробництво, використовується сировина, виготовляється та реалізується готова продукція. Отже, навіть протягом робочого дня склад такого об’єкта, як підприємство, може змінюватися. Утім, якщо звертається стягнення на «непрацююче» підприємство (наприклад, у процесі банкрутства припиняється підприємницька діяльність юридичної особи), то визначення його складу
значно полегшується.
По-друге, у ЦК та інших законах відсутні конкретні вимоги щодо визначення складу підприємства та переліку документів на його підтвердження.
По-третє, окремі складові підприємства мають спеціальний правовий режим, порушення якого не допускається. Це нерухомість, цінні папери та об’єкти права інтелектуальної власності (нематеріальні активи). Права на зазначені об’єкти та їх облік здійснюються у встановленому законом порядку. І на це не впливає те, чи входять вони до складу підприємства, чи ні. На ці об’єкти видаються й окремі правовстановлювальні документи або документи на підтвердження прав на них.
Так, права на земельні ділянки підтверджуються державним актом на право власності на земельну ділянку, що відчужується, який долучається до документа, на підставі якого відбувся перехід права власності на земельну ділянку, в кожному випадку її відчуження; право власності на приміщення та будинки — Свідоцтвом про право власності, випискою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; на акції — реєстром власників іменних цінних паперів; на об’єкти права промислової власності — зокрема, патентом; зобов’язальні права вимоги і борги — зобов’язаннями (договорами), з яких вони виникли, або рішенням суду.
По-четверте, зазначене вище стосується правовстановлювальних документів на складові підприємства. Між тим само підприємство є нерухомістю (ч. 3 ст. 191 ЦК), а тому згідно зі ст. 182 ЦК право на нього потребує державної реєстрації. Однак Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не врегулював реєстрацію прав на підприємство (крім згадки про це в п. 6 ч.1 ст. 7, де йдеться про «державну реєстрацію прав на об’єкти нерухомого майна та підприємство як єдиний майновий комплекс, розміщені на території, що більша, ніж Автономна Республіка Крим, одна область, місто Київ чи Севастополь»).
5.2. Отже, оскільки підприємство є нерухомістю, то згідно ст. 182 ЦК має бути державна реєстрація прав на нього, але вона не провадиться. Провадиться лише державна реєстрація тих об’єктів нерухомості, які входять до його складу, — землі, споруд, будинків тощо.
Не існує й єдиного правовстановлювального документа на підприємство. Таким, звичайно, не можна вважати ані його установчі документи (бо вони підтверджують правовий статус юридичної особи), ані бухгалтерські документи, які не встановлюють право.
Відтак, виходить непроста ситуація: підприємство як об’єкт (майно, єдиний майновий комплекс) передбачається в ЦК, а право власності на нього не може бути підтверджене наявністю ані його державної реєстрації, ані обов’язкових вимог до його складу. Це унеможливлює продаж підприємства як такого.
5.3. Завдяки такому суперечливому підходу до регулювання підприємства як об’єкта права, до складу якого входять інші об’єкти, до яких законодавець висуває певні вимоги, з’являється немовби «подвійний об’єкт». Наприклад, підприємство як єдиний майновий комплекс та будівля або незавершене будівництво як нерухомість у його складі. Для покупця часто важливо придбати не окрему будівлю, а будівлю у складі єдиного майнового комплексу. Тим самим він набуде й право на користування земельною ділянкою, і обладнанням, установленим у цій будівлі. Реалізувати все в сукупності важливо й при зверненні стягнення на майно боржника, оскільки, як правило, це підвищує вартість цього майна і принаймні унеможливлює знецінення того майна, яке залишається без попиту, якщо його продавати не як складову єдиного майнового комплексу.
5.4. Щоб уникнути негативних наслідків, сторони можуть орієнтуватися на норму російського законодавства, якою передбачені такі документи, що надаються на підтвердження складу підприємства:
акт інвентаризації, проведеної відповідно до встановлених правил до продажу підприємства;
бухгалтерський баланс;
висновок незалежного аудитора про склад і вартість підприємства;
перелік усіх боргів (зобов’язань), що включаються до складу підприємства, з указівкою кредиторів, характеру, розміру й строків виконання їхніх вимог;
рішення наглядової ради про вчинення значного правочину (якщо вартість підприємства становить від 10 до 25 % активів за даними останньої річної фінансової звітності АТ) або рішення загальних зборів акціонерів, якщо вартість майна понад 25 % останньої річної фінансової звітності АТ (ст. 70 Закону України «Про акціонерні товариства»);
підтвердження повідомлення всіх кредиторів організації з можливістю визначити дату повідомлення, письмова згода кредитора на переведення боргу.
Крім того, додаються всі документи, що вимагаються при продажу нерухомих об’єктів, які входять до складу підприємства, — правовстановлювальні та витяги з державного реєстру.
5.5. При цьому слід пам’ятати, що підприємство є окремим об’єктом права, навіть, якщо до його складу входять інші нерухомі речі. Тому хоч указані документи й додаються, а право на конкретні об’єкти нерухомості, які входять до складу підприємства, підлягає окремій реєстрації, але окремі договори стосовно їх відчуження не укладаються. Вони відчужуються в складі підприємств.
У разі включення до складу єдиного майнового комплексу земельної ділянки потрібно враховувати, що ЗК України (ст. 132) передбачено низку вимог до правочинів про перехід права власності на земельні ділянки, які обов’язково необхідно включити до тексту договору купівлі-продажу підприємства.
5.6. Те саме стосується і продажу частини підприємства. Проте якщо йдеться про такий предмет продажу частини підприємства, як нерухомість, варто керуватися загальними вимогами щодо відчуження об’єктів нерухомості.
Увага! Слід зазначити такі труднощі, які спіткають процес відчуження підприємства:
– оскільки підприємство є нерухомістю, право на нього має підлягати державній реєстрації, однак сучасне законодавство не містить відповідного регулювання, що унеможливлює надання правовстановлювальних документів на підприємство як об’єкт права;
– до складу підприємства входять інші нерухомі речі, право на які підлягає державній реєстрації;
– ЄМК, будучи підприємством «на ходу», додає труднощів у встановленні чіткого складу його складових, зокрема виготовленої продукції, сировини тощо.
5.7. При переході прав на підприємства за правочинами важливим є правильність оформлення документів, що підтверджують право на такі його складові, як об’єкти права інтелектуальної власності. Це можуть бути документи, що підтверджують передачу прав (авторський договір на передачу прав на використання твору, ліцензійний договір і т. д.), а також документи, що підтверджують факт приймання-передачі самого об’єкта як результату творчої праці.
5.8. Оскільки до складу підприємства входять борги й права вимоги, то їх треба по-перше, усі точно позначити, по-друге, дотримувати умов заміни осіб у зобов’язанні (статті 516, 517, 520 ЦК). У кожному разі до підписання договору купівлі-продажу підприємства повинен бути складений перелік усіх боргів (зобов’язань), що включаються до його складу. Після передачі підприємства продавець (орендодавець) несе відповідальність за зобов’язаннями, що були включені до складу підприємства в порядку, передбаченому в ст. 519 ЦК.
6. Форма договору відчуження підприємства
Згідно зі ст. 657 ЦК договір купівлі-продажу підприємства укладається в письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.
Нотаріальне посвідчення цього договору здійснюється відповідно до Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, а державна реєстрація — згідно з Тимчасовим порядком державної реєстрації правочинів. Державна реєстрація проводиться нотаріусом шляхом унесення запису до Державного реєстру правочинів одночасно з нотаріальним посвідченням договору.
7. Купівля-продаж підприємства
7.1. При купівлі-продажу підприємства від продавця потребується здійснення певних значущих дій, без яких укладання договору буде неможливе. Так, він за свій рахунок повинен підготувати підприємство до передачі покупцеві, для чого проводить усю роботу з інвентаризації, складання всіх бухгалтерських документів, проведення аудиту, а якщо буде потреба — оцінки незалежним оцінювачем, повідомляє кредиторів і боржників про продаж підприємства й одержує від кредиторів згоду на переведення боргу, повідомляє покупця про недоліки, виявлені в майні, що входить до складу підприємства, становить і надає покупцеві акт приймання-передачі.
7.2. День підписання продавцем і покупцем акта приймання-передачі, як правило, пов’язаний з моментом передачі покупцеві підприємства й переходу на нього ризику випадкової загибелі або випадкового ушкодження підприємства. Однак відповідно до ч. 4 ст. 334 ЦК момент переходу права власності на підприємство визначається датою державної реєстрації договору.
Ці питання дуже важливі й потребують регулювання в договорі, оскільки якщо передача підприємства відбудеться раніше укладання договору й переходу права власності на нього, то покупець одержує право розпоряджатися майном підприємства, не будучи його власником, що не може не викликати проблем. Об’єктивно необхідна саме передача всього майна, що входить до складу підприємства, без чого покупцеві не тільки проблематично розібратися з його складом, але й стати правонаступником прав на окремі об’єкти, що входять до складу підприємства. Однак передача майна після виникнення права власності, пов’язаного з нотаріальним посвідченням і державною реєстрацією договору, також може викликати негативні наслідки. Тому краще було в такій ситуації передбачити інший момент переходу права власності на підприємство — з моменту підписання акта приймання-передачі, що не суперечить ст. 334 ЦК (див. коментар до ст. 334 ЦК України).
7.3. Істотними особливостями відрізняється правове регулювання відносин, пов’язаних із продажем підприємств при приватизації державного або комунального майна, а також при неспроможності (банкрутстві) боржника. В обох випадках норми, що містяться в спеціальному законодавстві, мають пріоритет над положеннями ЦК, що регулюють договір купівлі-продажу нерухомості. Підприємство як майновий комплекс є об’єктом продажу при застосуванні такого способу приватизації, як викуп орендованого державного або комунального майна.
7.4. Значними особливостями відрізняється продаж підприємства (бізнесу) організації — боржника при застосуванні до неї процедур неспроможності (банкрутства). Продаж належного боржникові підприємства як єдиного майнового комплексу допускається при застосуванні до боржника таких процедур банкрутства, як призначення розпорядника майна боржника, санація, мирова угода. У ході санації продаж підприємства боржника можливий, якщо це передбачене планом санації (статті 18, 19 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»).
При продажу підприємства боржника відповідно до вказаного Закону грошові зобов’язання й обов’язкові платежі боржника на дату прийняття господарським судом заяви про порушення справи про банкрутство не включаються до складу майнових активів боржника, тобто підприємство продається без боргів, пов’язаних із цим майновим комплексом, які утворювалися до порушення справи про банкрутство в господарському суді.
Продаж підприємства (бізнесу) боржника проводиться на відкритих торгах, якщо інше не передбачено планом санації. Керуючий санацією виступає як організатор таких торгів або залучає з цією метою спеціалізовану організацію. Торги проводяться у формі аукціону або конкурсу. Однак планом санації може бути передбачено, що підприємство продається за окремим договором продажу, що укладається з конкретним покупцем.
8. Спадкування підприємства
8.1. Насамперед слід зазначити, що не будь-яке підприємство як єдиний майновий комплекс може успадковуватися. Не може успадковуватися майновий комплекс державних і комунальних унітарних підприємств, казенних підприємств.
8.2. Не може входити до складу спадщини померлого учасника господарського товариства підприємство як майновий комплекс цього господарського товариства. Аналогічна ситуація у випадку смерті члена виробничого кооперативу. Успадковується частка в статутному/складеному капіталі господарського товариства або пай у кооперативі. При цьому до спадкоємців переходить право на частку в статутному капіталі/пай, поєднане з можливістю стати учасником товариства/членом кооперативу або з правом вимоги виплати вартості частини майна товариства, пропорційної частці в статутному капіталі (виплати вартості паю або виділу його в натурі) (див. коментар до ст. 1219 ЦК України). Однак і в останньому випадку не має місце спадкування підприємства, а може йтися лише про майнове право вимоги.
8.3. Якщо підприємство як майновий комплекс належить приватному підприємству (ст. 113 ГК), то воно може успадковуватися лише у випадку, якщо приватне підприємство не було власником майна, а мало його на праві господарського відання. Відповідно власником майна був засновник приватного підприємства .
8.4. Успадковуватися може підприємство як майновий комплекс, використовуваний для здійснення підприємницької діяльності померлою фізичною особою — підприємцем. Складність при цьому полягає в тому, що майно фізичної особи — підприємця, яка діє у сфері підприємницької діяльності без утворення юридичної особи, юридично не відокремлене від її особистого майна. Хоча при цьому склад підприємства може бути встановлений за допомогою даних бухгалтерського й податкового обліку, який вів померлий підприємець.

Ви можете отримати повну версію статті безкоштовно