ГАННА КОХАН,
кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільно-правових дисциплін юридичного факультету Дніпропетровського гуманітарного університету, приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу
ЧИ ПОТРІБНА МЕДІАЦІЯ УКРАЇНІ?
Сьогодні Україна стрімко наближається до підписання Угоди про Асоціацію з ЄС. Останні події наприкінці 2013 року та на початку 2014 року є найяскравішим підтвердженням прагнення українського народу до європейських стандартів. Досвід цих подій підказує, що вміння домовлятися стає прерогативою не тільки дипломатів й політиків, а й юристів, бізнесменів та майже всіх соціальних верств населення. Нехай кожен для себе особисто відповість на запитання: «Чи є важливим вміння домовлятися?» «Чи краще злий мир, аніж добра війна?» «Які переваги у тому, що конфлікт можна вирішити мирним шляхом?» Саме для розв’язання подібних питань й існує медіація, причому на будь-якому рівні конфлікту, на будь-якій його стадії. Якщо поступово рухатись у бік можливості вирішити справу з результатом, вигідним для обох сторін, — чи не є це саме такий спосіб, який потрібно повсюдно впровадити в наше українське суспільство?
За науковою термінологією «медіація» (англ. mediation — посередництво) — вид альтернативного врегулювання спорів, метод вирішення спорів із залученням посередника (медіатора), який допомагає сторонам конфлікту налагодити процес комунікації і проаналізувати конфліктну ситуацію таким чином, щоб вони самі змогли обрати той варіант рішення, який би задовольняв інтереси і потреби усіх учасників конфлікту. На відміну від формального судового чи господарського процесу, під час медіації сторони доходять згоди самі — медіатор не приймає рішення за них.
Розглянемо принципи медіації.
По-перше, добровільність: кожна зі сторін добровільно приймає рішення щодо участі в переговорах і усвідомлює, що рішення може бути досягнуте тільки шляхом співробітництва, а можливість добровільного припинення процесу існує на будь-якому етапі.
По-друге, конфіденційність: усе, що відбувається на медіації, не розголошується ні медіатором, ні сторонами (за винятком ситуацій, коли сторони планують завдати шкоди собі чи комусь).
По-третє, щирість намірів щодо вирішення конфлікту.
По-четверте, неупередженість посередника.
По-п’яте, нейтральність, безоціночність: під час процесу медіатор не займає позицію однієї зі сторін, не оцінює їх, а в однаковій мірі допомагає обом. Медіатор є нейтральним відносно конфлікту (не «втягується» у суперечку) і, в той же час, щиро прагне допомогти сторонам знайти найкраще для обох рішення.
Крім цього, існує розподіл відповідальності: сторони несуть відповідальність за прийняття рішення та його виконання, медіатор — за дотримання правил та принципів процедури, а також за правомочність сторін й неформальність та гнучкість процедури медіації.
Хотілося б зробити невеличкий екскурс в історію медіації.
Використання посередників для вирішення спорів фіксується з давніх часів, історики відзначають подібні випадки ще в торгових відносинах фінікійців та у Вавилоні. У Стародавній Греції існувала практика використання посередників (proxenetas), римське право, починаючи з кодексу Юстиніана (530–533 роки н.е.), визнавало посередництво. Римляни використовували різні терміни для позначення поняття «посередник»: internuncius, medium, intercessor, philantropus, interpolator, conciliator, interlocutor, interpres, і, нарешті, mediator. У деяких традиційних культурах до фігури посередника ставилися з особливою повагою і шанували нарівні з жерцями або вождями племені.
Медіація в її сучасному розумінні стала розвиватися в другій половині XX сторіччя, перш за все, в країнах англосаксонського права — США, Австралії, Великобританії, після чого почала поширюватися і в Європі. Перші спроби застосування медіації, як правило, стосувалися вирішення спорів у сфері сімейних відносин. Згодом медіація отримала визнання при вирішенні широкого спектра конфліктів і суперечок, починаючи від конфліктів в місцевих громадах і закінчуючи складними багатосторонніми конфліктами в комерційній та публічній сфері.
Галузі, в яких застосування медіації є найпоширенішим:
1) між- і внутрішньокорпоративні суперечки;
2) спори у банківській і страховій сфері;
3) супровід проектів, реалізація яких зачіпає інтереси багатьох сторін;
4) конфлікти на роботі;
5) сімейні суперечки;
6) спори, пов’язані з авторським правом та інтелектуальною власністю;
7) медіація в освіті;
8) міжкультурні конфлікти і багато іншого.
Взагалі процедура медіації є дуже розповсюдженим способом вирішення спорів у всьому світі. Розглянемо приклади деяких країн.
Медіація в США
Експериментальні програми медіації з використанням добровольців-медіаторів почалися в США на початку 1970-х в декількох великих містах. Вони виявилися настільки успішними, що сотні інших програм були проведені по всій країні протягом двох наступних десятиліть, і на сьогодні практика медіації досить поширена в Сполучених Штатах.
Судова практика США орієнтована на те, щоб більшість спорів вирішувалася добровільно до судового засідання, а суддя може перервати суд і порадити сторонам попрацювати з медіатором. Без медіаторів у сфері економіки, політики, бізнесу в цій країні не проходить жоден серйозний переговорний процес, випускаються журнали, що висвітлюють проблеми медіації («Щоквартальний журнал з медіації»). Існує Національний інститут дозволу диспутів, який займається розробкою нових методів медіації, діють приватні та державні служби медіації. Великий вплив має Американська арбітражна асоціація (American Arbitration Association), яка затвердила свої Правила третейського розгляду (арбітражу) та медіації, що використовуються, в тому числі, при розгляді внутрішніх суперечок.
Медіація також поширена не тільки в англосаксонській системі права, а й у країнах романо-германської правової сім’ї.
Медіація в Європі
Кількість європейських країн, які прийняли закони про медіацію між правопорушником і потерпілим, на сьогодні збільшується. Слід зазначити, що не завжди в законах використовується термін «медіація». У деяких країнах медіація згадується в законах опосередковано, наприклад, йдеться про можливість відшкодування, примирення або «прийняття відповідальності» перед потерпілим. Більше того, у випадках, коли медіація згадується в законах безпосередньо, вона описується в загальних словах. Це також передбачає, що правові гарантії не містяться у формальному законі, а якщо вони й існують, то лише у другорядних постановах або в прецедентах. До того ж формальний закон часто не містить інформації про становище та організацію служб медіації або про статус медіаторів. Загалом в Європі можна виділити три типи правового регулювання медіації.
По-перше, медіація закріплена в законах про ювенальну юстицію. Подібне явище існує в Каталонії (Іспанія), Англії та Уельсі, Фінляндії, Німеччині, Ірландії та Польщі. Медіація в такому випадку ініціюється прокурором або суддею (або, як в Англії та Уельсі, поліцією чи службою пробації) і діє як один з альтернативних видів впливу у кримінальних справах.
По-друге, медіація відносно дорослих правопорушників може регулюватися положеннями кримінально-процесуальних кодексів (Австрія, Бельгія, Фінляндія, Франція, Німеччина, Польща, Словенія) та/або окремими положеннями у кримінальних кодексах (Фінляндія, Німеччина, Польща). В Австрії та Франції в кримінально-процесуальному кодексі також встановлюється медіація для неповнолітніх (réparation [відшкодування] у Франції). Найбільш поширеною є система, коли медіація ініціюється прокурором, який, відповідно до його або її повноважень, може прийняти рішення про передачу справи на медіацію і організувати подальше виконання, як тільки процес медіації завершений. Як правило, йдеться про умовне звільнення. У Швейцарії в кримінальному кодексі передбачається можливість медіації на стадії після винесення вироку, зокрема під час відбування покарання у в’язниці, а також існує федеральний закон про сприяння жертвам правопорушень.
По-третє, медіація може регулюватися автономним «законом про медіацію», в якому в деталях встановлюються організація і процес медіації. Подібний закон існує з 1991 року в Норвегії (Закон про муніципальні комітети з медіації; застосовується як до неповнолітніх, так і до дорослих, і охоплює кримінальні та цивільні делікти). У 2002 році в Швеції був прийнятий закон про медіацію, який також повинен виконуватися у співпраці з муніципальними службами. До цієї категорії також належить закон про служби пробації та медіації Чеської республіки (2001), за яким створена база для роботи служб пробації та медіації на території всієї країни.
З приводу законодавчих процедур слід згадати Рамкове рішення Ради Європейського Союзу від 15.03.2001 «Про статус правопорушників в кримінальному процесі». Ця постанова визначає медіацію у кримінальних справах як «пошук, до або під час кримінального процесу, рішення шляхом переговорів між потерпілим і правопорушником, за посередництва компетентної особи» (ст. 1). У ст. 10 встановлюється, що кожна держава — член Євросоюзу «повинна намагатися просувати медіацію у кримінальних справах щодо правопорушень, які вона вважає відповідними для подібних заходів, і має забезпечити прийняття до уваги згоди між потерпілим і правопорушником, що досягнута в ході подібної медіації по кримінальних справах». У ст. 17 встановлюється, що це має бути приведено у виконання через «закони, постанови та адміністративні постанови, затверджені до 22.05.2006».
Відповідно до принципу презумпції невинності (ст. 6.2 Європейської Конвенції з прав людини) рішення про визнання винним може прийматися органами кримінального правосуддя тільки в умовах належного судового процесу. Як цей принцип узгоджується з медіацією, яка передбачає визнання фактів, що зазвичай відбувається на досудовій стадії, до встановлення вини? Насправді медіація не має сенсу, якщо невідомі основні факти справи. Отже, передача справ на медіацію повинна керуватися вимогою, що обвинувачений визнає якусь ступінь відповідальності за конкретний вчинок. Згідно з параграфом 14 рекомендації «основні факти справи повинні зазвичай визнаватися обома сторонами в якості основи медіації. Участь у медіації не може використовуватися як докази або визнання провини в подальшому судовому процесі». Таким чином, правопорушнику не потрібно визнавати провину в юридичному сенсі цього терміну. Більше того, участь у медіації не повинна бути використана проти обвинуваченого, якщо справа після медіації передається назад органам кримінального правосуддя. Вищевказане демонструє очевидність того, що використання медіації та відновлювального правосуддя загалом ґрунтується не на юридичному понятті визнання провини, а на більш широкому, моральному понятті. Наразі триває пошук більш гнучкого і відкритого визначення, яке було б недостатнім для визнання кримінальної відповідальності. У якості прикладу можна навести закон про ювенальну юстицію Австрії, в якому встановлюється, що правопорушник повинен «погодитися або прийняти відповідальність за своє правопорушення». У цьому сенсі цікаво, що за положеннями австрійського закону дія перестає вважатися кримінально караною за своєю природою з причини проведених відновлювальних дій з боку особи, яка вчинила правопорушення (Groenhuijsen, 2000). Але необхідно виконання додаткових правових гарантій під час проведення медіації: згадуються в рекомендації (параграф 8) право на юридичну допомогу, переклад і, для неповнолітніх, на допомогу з боку батьків. Всі ці права повинні реалізовуватися під час процесу медіації.
Медіація в Росії
На сьогодні в Росії застосування медіації в арбітражних і цивільних судах регламентується Федеральним законом № 193-ФЗ «Про альтернативну процедуру врегулювання спорів за участю посередника (процедуру медіації)», який набрав чинності з 1 січня 2011 року. Цим законом встановлюється позасудова процедура врегулювання цивільно-правових спорів за участю нейтральних осіб (медіаторів) як альтернатива судовому або адміністративному розгляду. Визначається сфера застосування: врегулювання цивільних, сімейних і трудових суперечок. При цьому процедура медіації не може застосовуватися в цивільних, трудових, сімейних відносинах, якщо результати врегулювання спору можуть зачепити інтереси третіх осіб, що не беруть участь у процедурі медіації, або публічні інтереси (наприклад, у справах про неспроможність (банкрутство)). Цим законом встановлюються вимоги до угоди про проведення процедури медіації. Угода укладається в письмовій формі і повинна містити відомості: про сторони, предмет суперечки, медіатора (медіаторів) або організацію, що здійснює надання послуг з проведення процедури медіації, порядок проведення процедури медіації, умови участі сторін в оплаті витрат, пов’язаних з проведенням процедури медіації, термін проведення процедури медіації (він не повинен перевищувати 180 днів). При цьому медіатор і сторони повинні вживати всіх можливих заходів для того, щоб зазначена процедура була завершена в термін не більше 60 днів. Призначення медіатора визначається за взаємною згодою сторін, а послуги з проведення процедури медіації можуть надаватися як на платній, так і на безкоштовній основі. У законі прописані також процедури медіації — позасудова, досудова і судова, яка передбачає проведення процедури медіації на будь-якій стадії судового розгляду. Встановлюються вимоги до медіаторів, діяльність яких може здійснюватися як на професійній основі (особи, які досягли віку 25 років, мають вищу професійну освіту та пройшли курс навчання за програмою підготовки медіаторів, що затверджується в порядку, визначеному Урядом РФ), так і на непрофесійній основі (особи, досягли віку 18 років, які мають повну дієздатність і не мають судимості), а також особливості правового становища саморегульованих організацій медіаторів та їх основні функції. Крім цієї сфери застосування медіації, існує зовсім інший напрямок діяльності, який полягає у створенні шкільних служб примирення, членами яких стають самі учні школи. Вони навчаються медіації та утворюють самостійну форму шкільного самоврядування. Завдяки цьому в школах, де функціонують такі служби, підвищується ступінь відповідальності та комунікативної компетентності серед учнів.
Медіація в Азії
Оскільки азіатські країни дотримуються досить консервативного підходу до вирішення проблем, то й інститут медіації тут не отримав достатнього поширення.
Медіація в Австралії
В Австралії донедавна не існувало національної системи акредитації для організацій медіації, проте після Національної конференції з медіації в травні 2006 року почалося формування національної системи стандартів акредитації у цій сфері. Представники наведених організацій визнають, що медіатори (на відміну від арбітрів або посередників) повинні мати професійну акредитацію. В Австралії велика кількість організацій вдається до послуг медіаторів, але клієнти медіаторів не можуть отримати підтвердження, що їм надаються послуги належної якості. Через значне різноманіття послуг, що надаються організаціями медіації, складно виробити набір стандартів, які могли б застосовуватися до всіх послуг у цій сфері, в той же час виробляються стандарти для окремих видів медіації
В чому ж полягають переваги медіації, чому саме цей спосіб так активно застосовують в багатьох країнах світу? Перевагами медіації є:
економія часу;
зниження вартості процесу вирішення спору;
можливість впливати на результат;
конфіденційність процедури;
можливість збереження або відновлення ділових взаємин з партнерами;
можливість запобігти виникненню подібних конфліктів у майбутньому;
гарантія виконання рішення (у випадку успішної медіації).
Щодо процедури медіації, то процес складається з певних етапів, кожен з яких має свою мету і зміст. Для успішного проведення медіації необхідно, щоб перехід до наступного етапу відбувався після того, як буде досягнуто всі цілі на попередньому.
Етап 1. Підготовка до медіації
Підготовка є вирішальним етапом у процесі медіації. Етап підготовки до спільної зустрічі передбачає роботу з двома важливими компонентами: налагодження контактів зі сторонами та організація простору для проведення медіації.
Медіатор попередньо розмовляє з кожним учасником конфлікту окремо. Така розмова проводиться з тим, щоб:
проінформувати учасників про процедуру медіації, роль медіатора і учасників в ній та отримати згоду на участь у медіації;
пояснити принципи і правила медіації та отримати згоду сторін дотримуватися цих правил;
упевнитися, що час, призначений для зустрічі, зручний для всіх;
відповісти на питання учасників конфлікту.
Перед проведенням медіації необхідно підготувати приміщення до спільної зустрічі: розставити стільці (найкраще — колом), принести всі необхідні для роботи документи та письмове приладдя тощо.
Етап 2. Вступна частина медіації (вступне слово медіатора)
На цьому етапі медіатор знайомить учасників з процедурою медіації та її принципами, обговорює зі сторонами правила медіації, відповідає на питання сторін. Перш ніж безпосередньо перейти до обговорення змісту конфліктної ситуації, необхідно переконатися, що сторони розуміють суть процедури, її принципи та погоджуються дотримуватися правил і брати участь у медіації. Для цього медіатор запитує учасників, чи все з того, що він сказав про медіацію, їм зрозуміло і чи є у них запитання стосовно перебігу спільної зустрічі. Якщо учасники мають запитання, медіатор пояснює незрозумілі моменти ще раз, якщо ні — пропонує сторонам підписати Згоду на участь у медіації.
Етап 3. Розповіді сторін
Цей етап починається з прохання медіатора описати конфліктну ситуацію, пояснити, що сталося. Медіатор може звернутися до одного з учасників або запропонувати сторонам визначитися, хто розпочинатиме розповідь. Завдання цього етапу — надати сторонам можливість висловитися стосовно конфліктної ситуації і їх ставлення до неї. Важливо, перш ніж перейти до вирішення конфлікту, детально визначити і узгодити між сторонами суть проблеми та ключові моменти, що потребують розв’язання. Якщо цей етап буде пропущено або не буде сформульовано основних питань для обговорення, існує ризик, що подальший процес переговорів затягнеться у часі або, у гіршому випадку, конфлікт не матиме перспективи бути врегульованим.
Значну увагу на цьому етапі необхідно приділяти роботі із емоціями та переживаннями сторін стосовно конфліктної ситуації та тих наслідків, до яких вона призвела. Важливість цього етапу також полягає у тому, що він є базовим у побудові діалогу між сторонами, оскільки вони є основними суб’єктами комунікації, а роль медіатора полягає виключно у полегшенні процесу спілкування між учасниками. Для ефективної роботи медіатора в нагоді стануть навички активного слухання.
Етап «Розповіді сторін» закінчується лише тоді, коли повністю визначені всі проблеми та інтереси, зазначені сторонами, і сторони повністю задоволені цими результатами.
Етап 4. Розв’язання проблеми
Завдання цього етапу — визначити шляхи розв’язання проблеми та знайти варіант, який задовольнить обидві сторони конфлікту. Для цього медіатор повинен допомогти сторонам:
визначити, які питання потрібно розв’язати в першу чергу, щоб створити основу для подальших рішень;
розглянути питання від найважливіших до менш суттєвих, якщо атмосфера не надто напружена. Коли напруженість значна, обирати першими до опрацювання найлегші пункти.
Важливим елементом етапу розв’язання проблеми є визначення переліку проблем. Варто пам’ятати, що сторони повинні спочатку дійти порозуміння у визначенні проблем, а потім намагатися розробити рішення. Не варто одразу «зациклюватись» на якомусь одному варіанті розв’язання. Перед прийняттям рішення необхідно напрацювати різноманітні можливості — для цього можна використати метод «мозкового штурму». Оцінювати можливі варіанти вирішення ситуації доречно тільки тоді, коли їх було запропоновано декілька. Обговорення шляхів розв’язання конфлікту передбачає визначення переваг і недоліків кожного із запропонованих варіантів. Крім того, доречно визначити реалістичність виконання зазначених способів виходу з конфліктної ситуації для обох учасників, адже від цього залежить майбутній успіх «відновлення» стосунків. Також варто обговорити, до яких наслідків приведе виконання того чи іншого плану для сторін. Наслідки можуть торкатися фінансових справ, часу, стосунків із друзями, родиною, самооцінки тощо. Наприкінці доречно допомогти сторонам визначити справедливі критерії, якими вони керуватимуться у прийнятті рішень.
Етап 5. Укладання та підписання угоди
Останній етап процедури медіації присвячено підписанню документа, який офіційно закріплює досягнуте протягом попереднього етапу порозуміння. Порозуміння саме по собі — це завжди добре, однак, допоки воно залишається словесною декларацією, немає впевненості, що сторони дійсно порозумілися, як конкретно (до деталей) вони будуть виконувати спільний план виходу з конфліктної ситуації. Хоча, треба сказати, в практичній діяльності не бракує випадків укладання між сторонами усної угоди, яка, одначе, завжди має значно нижчий статус (особливо для школярів) порівняно з письмовою угодою.
Угода повинна містити детальний план виходу з конфліктної ситуації з вказаними часовими рамками та розподілом відповідальності між учасниками конфлікту. Формулювання угоди повинні бути чіткими.
Види та техніки медіації
Медіація, орієнтована на вирішення проблем (problem-solving or settlement-directed approach).
Основною особливістю цього підходу є зосередженість на інтересах людей, а не на позиціях: позиція — це результат конфлікту, який сторона заявляє як найбільш бажаний; інтереси — мета, яка повинна бути задоволена або досягнута. У рамках цього підходу медіатор спочатку пропонує сторонам викласти свої позиції, а вже потім допомагає їм визнати, що у сторін існують спільні інтереси та потреби.
Трансформативна медіація (transformative approach).
Цей підхід дозволяє учасникам визначити хід медіації, в той час як медіатор слідує за ними (а не навпаки, коли учасники виконують вказівки медіатора). В центрі уваги — спілкування сторін, надання їм можливості по-новому поглянути на події і зрозуміти це серцем, а не тільки розумом. Тут ключовими компонентами є слухання: саме це допомагає учасникам конфлікту пережити якусь «трансформацію» і прийти до взаєморозуміння, що в свою чергу сприяє визнанню ними потреб один одного і більш чуйного ставлення до таких потреб.
Наративна медіація (narrative approach).
Наративний підхід заснований на переконанні в тому, що медіатори та учасники конфлікту здійснюють тривалий вплив один на одного в ході діалогу, тобто сам процес виглядає як процес, в ході якого учасники викладають свій погляд на події.
Екосистемна або сімейно орієнтована медіація (ecosystemic or family-focused approach).
Вказана техніка медіації добре підходить для врегулювання сімейних конфліктів тому, що основним завданням в ході вирішення подібних конфліктів є допомога сім’ям в подоланні змін і збереженні нормальних відносин з дітьми. Цей підхід також застосовується до міжкультурних конфліктів і суперечок між людьми різних поколінь.
Медіація, заснована на розумінні (understanding-based approach).
Головна мета підходу полягає у вирішенні спору за допомогою розуміння, оскільки більш глибоке розуміння сторонами їх власних перспектив, пріоритетів та інтересів, як і перспектив, пріоритетів та інтересів усіх інших сторін, робить їх здатними спільними зусиллями подолати конфлікт, що виник між ними. У рамках цього підходу ключове значення має відповідальність сторін за ті рішення, які вони приймають. Такий підхід передбачає, що самі учасники, а не професіонали, найбільш повно уявляють собі суть спору і мають найкращі можливості знайти рішення.
Відновлювальна медіація (restorative mediation).
Цей підхід, який є близьким за змістом до попереднього, сформувався як самостійний саме в Росії і випливає з більш широкого підходу до правосуддя в цілому в такому його сенсі, як «відновлювальне правосуддя». «Відновлювальна медіація спрямована на створення умов для діалогу, в процесі якого відповідальність за прийняті рішення лежить на сторонах — учасниках конфлікту, і в результаті якого відбувається загладжування шкоди і відновлення відносин, відновлення внутрішньоособистісних статусів учасників конфлікту. Таким чином, основне завдання медіатора — створити такі умови для сторін та їх діалогу, в яких вони зможуть самі створити важливий відновлювальний ефект примирення і укладення договору.
Оціночна медіація (evaluative approach).
Медіатор впливає на процес медіації, оцінюючи те, що відбувається, а за певних обставин здійснює вплив і на результат діалогу, при необхідності пропонуючи свої варіанти вирішення конфлікту.
Онлайнова медіація.
Медіація за допомогою Інтернет-технологій є одним з різновидів медіації. Використання Інтернет-технологій розширює можливості медіаторів у спорах між особами та організаціями, які віддалені один від одного або в силу інших причин (наприклад, інвалідності) не можуть брати безпосередню участь у процедурах медіації, а також у ситуаціях, де значимість спору не виправдовує вартість особистої присутності медіатора. Онлайнова медіація може також бути корисною в якості попередньої фази основного процесу медіації — наприклад, в ситуаціях, де важливу роль відіграє фактор часу, для початку підготовки сторін і проведення процедури «мозкового штурму».
Медіація може розрізнятися за видами.
Медіація у школах — засіб, який використовується й в Україні.
Фахівці Українського Центру Порозуміння розробили модель шкільної служби вирішення конфліктів, де школярі-медіатори під керівництвом координатора-психолога допомагають своїм одноліткам вирішувати конфліктні ситуації, використовуючи медіацію та інші види відновних практик (наприклад, коло ухвалення рішень).
Завдяки зусиллям УЦП і партнерів, нині діє понад 60 шкільних служб розв’язання конфліктів в 10 областях України.
Примирення потерпілого та правопорушника.
Полягає в організації зустрічей потерпілого і правопорушника за справами, які передаються із правоохоронних та судових органів у разі, якщо злочинець визнав факт вчинення ним злочину. Вона є спробою досягнення добровільного порозуміння (примирення) між потерпілим і правопорушником з метою відшкодування завданої матеріальної та моральної шкоди.
Потерпілий має право ставити усі питання, які його хвилюють, може виказати свої почуття та дати зрозуміти злочинцю, що він пережив внаслідок злочину і як це змінило його життя. Крім цього, потерпілий має можливість зрозуміти, що значить злочин для того, хто його вчинив. Оскільки потерпілий зустрічається безпосередньо з винною особою, його панівні стереотипи переглядаються, а страх зменшується. Одночасно злочинці мають змогу побачити в жертвах реальних людей. Вони дізнаються про наслідки свого злочину «з перших рук», що призводить до появи нового погляду на попередні стереотипи і спроби самовиправдання. Таким чином, злочинцям надається шанс конкретними діями поновити справедливість, а також, якщо вони будуть до цього готові, виказати розкаяння і просити вибачення.
Існують кілька видів медіації: пряма медіація, яка означає безпосередню зустріч сторін, та непряма (або «човникова медіація»), коли медіатори передають інформацію від однієї сторони до іншої.
Медіація між потерпілими та правопорушниками є найпоширенішою формою відновлювального правосуддя в Європі.
Медіація у галузі корпоративного управління, на думку автора, є дуже прогресивним напрямком розв’язання конфліктних ситуацій для того, щоб не доводити справу до судового розгляду.
Конфлікти між членами Ради
В межах Ради конфлікт, як правило, є неминучим — особливо якщо Рада складається з незалежних, розумних, досвідчених і відвертих директорів. Це не є погано. Рішення Ради повинні ухвалюватися в результаті процесу, під час якого директори аналізують усю наявну інформацію і проводять «палкі дебати». Порушувані ними питання включають стратегію, контроль за діяльністю компанії, конфлікт інтересів та винагороди, що виплачуються виконавчому керівництву компанії. Рада, між членами якої ніколи не виникають спори або розбіжності у поглядах, швидше за все, є пасивною Радою, або, інакше кажучи, поганою Радою, яка не виконує ані функцій нагляду, ані обов’язків піклування. Це, в свою чергу, може спричинити крах компанії (добре відомий випадок банкрутства корпорації WorldCom у США). Як визначено Канцлерським судом штату Делавар у 1985 році, Рада, яка не приділяє належної уваги аналізу питань і наявної інформації перш, ніж ухвалити рішення, не виконує своїх фідуціарних обов’язків.
Питання управління, стандарти і вимоги можуть бути невичерпним джерелом для виникнення непорозумінь і конфліктів. Такі приклади включають:
відносини між незалежними директорами і головним виконавчим директором (головою виконавчого органу управління компанії);
межу між наглядом і управлінням;
потреби членів Ради в інформації, надання недостатнього або занадто великого обсягу інформації виконавчим органом управління;
баланс короткострокових і довгострокових інтересів компанії.
Спори, пов’язані з питаннями корпоративного управління
Суперечки, що кваліфікуються як спори в галузі корпоративного управління (або спори, безпосередньо пов’язані з управлінням компанією), здебільшого виникають за участі акціонерів, членів Ради та провідних виконавчих посадових осіб компанії. Спори, однією зі сторін яких є працівники компанії (крім провідних виконавчих посадових осіб), зазвичай підпадають під категорію трудових спорів, хоча вони також можуть впливати на управління компанією, і Рада повинна приділяти їм належну увагу. Спори з участю зовнішніх зацікавлених сторін (наприклад, клієнтів і постачальників), як правило, вирішуються в межах комерційних спорів. Спори, серед іншого, можуть стосуватися: конфліктів інтересів членів Ради або провідних виконавчих посадових осіб компанії; обрання членів Ради та призначення членів правління; розміру винагород/премій, що виплачуються членам Ради; звільнення членів Ради / провідних виконавчих посадових осіб компанії; оцінки вартості акцій (стосовно емісії нових акцій чи облігацій або «витіснення міноритарних акціонерів»); умов запропонованого поглинання; придбання активів компанії або розпорядження ними.
В період з 2001 по 2006 роки 20% спорів, врегульованих Міжнародною торговельною палатою, були пов’язані з розбіжностями в питаннях корпоративного управління. Приклади таких спорів включають: оцінку акцій; спори між акціонерами; винагороди, що виплачуються членам Ради; спори, пов’язані з питаннями банкрутства; участь акціонерів у процесі ухвалення рішень, а також питання поглинання. Як видно з переліку прикладів, складеного Організацією економічного співробітництва та розвитку, концепція «спорів, пов’язаних з питаннями корпоративного управління», є неоднорідною і містить багато видів спорів, кожен з яких має власні динаміку і фокус.
Спори між посадовими особами компанії:
аудит, конфлікт інтересів або питання, пов’язані з винагородами.
Спори між інвесторами (акціонерами та/або власниками облігацій):
оцінка вартості акцій, запропоноване поглинання, придбання активів компанії або розпорядження ними.
Спори між акціонерами і компанією:
право голосу або виплата дивідендів.
Спори між компанією та її посадовими особами:
зазвичай ці спори стосуються порушення фідуціарних зобов’язань. Акціонери, діючи від імені компанії, можуть ініціювати такі спори. Як правило, у цих випадках акціонери подають претензію до Ради з приводу того, що вона припустилася неналежної поведінки або порушила правила. Оскільки акціонери виступають як постраждала сторона, ці спори ще називають «похідними спорами».
Медіація в адміністративних справах
Медіація в адміністративних справах — це позасудова процедура з вирішення спору між органами державної влади чи місцевого самоврядування та приватними особами. Така процедура спрямована на мирне вирішення публічно-правових спорів, налагодження діалогу між громадянами та органами влади, розвантаження адміністративних судів. Як свідчить практика, медіація як альтернативний спосіб вирішення адміністративних спорів широко використовується та закріплена на законодавчому рівні у таких країнах, як США, Польща, Німеччина, Велика Британія, Норвегія та інших. Запровадженням медіації в адміністративних спорах на території України займається Центр досліджень місцевого самоврядування.
Хотілося б наприкінці згадати про Кодекс поведінки медіаторів, який існує для працівників цієї галузі: Європейський кодекс поведінки медіаторів (англ. European Code of Conduct for Mediators) — звід етичних правил посередників, розроблений групою професійних медіаторів за підтримки Європейської комісії. Він був прийнятий 2 липня 2004 року на конференції Європейської комісії в Брюсселі і схвалений професійними посередниками та особами, що цікавляться питаннями медіації. Цей Кодекс встановлює ряд принципів, до яких може приєднатися будь-який медіатор на добровільній основі і під свою особисту відповідальність. Кодекс призначений для застосування в усіх видах медіації у цивільних та комерційних справах. Прихильність положенням кодексу не повинна вступати в протиріччя з національним законодавством або правилами, встановленими в окремих професіях.
Автор сподівається, що українське суспільство вже дозріло до розуміння того, що вміння домовлятися — це природна якість, яка взагалі може стати «рятувальним кругом» у вирішенні конфліктної ситуації мирним шляхом як для будь-якої суспільної організації, так і для країни в цілому.
Список використаних джерел
1. Вільна енциклопедія Вікіпедія: http://uk.wikipedia.org/wiki
2. Ерік М. Рунессон, Марі-Лоранс Гі. Медіація конфліктів і спорів у галузі корпоративного управління / Ерік М. Рунессон і Марі-Лоранс Гі – Вашингтон : [s. n.], 2007. – 68 с.
3. Шамлікашвілі Цисана. Медіація як метод позасудового вирішення спорів / Цисана Шамлікашвілі. – М. : Міжрегіональний центр управлінського та політичного консультування, 2006.
4. Бірюков П.Н. Процедура медіації в Австрії /П. Н. Бірюков, А. В. Пронін // Арбітражний та цивільний процес. – 2011 – № 10.
5. Медіація — мистецтво вирішувати конфлікти. Знайомство з теорією, методом і професійними технологіями / [укладачі: Г. Мета, Г. Похмелкина / Переклад з нім. Г. Похмелкін]. – М. : Verte, 2004.
