ДЕРЖАВНИЙ КОМІТЕТ УКРАЇНИ З ПИТАНЬ РЕГУЛЯТОРНОЇ ПОЛІТИКИ ТА ПІДПРИЄМНИЦТВА
ЛИСТ
від 15.03.2010 р. N 3185
16 грудня 2009 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії незаконному поглинанню та захопленню підприємств» (далі — Закон N 1720), крім пункту 4 розділу I цього Закону, яким внесено зміни до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» (далі — Закон про реєстрацію) та який набирає чинності через три місяці з дня опублікування Закону, тобто 17 березня 2010 року.
У зв’язку із зазначеним вище надаємо роз’яснення по окремих нормах Закону N 1720.
1). Частина друга статті 8 Закону про реєстрацію доповнюється абзацом другим такого змісту:
«Підпис особи, уповноваженої діяти від імені юридичної особи (виконавчого органу), на реєстраційній картці та заяві про втрату (заміну) документів має бути засвідчений відповідною посадовою особою та скріплений печаткою цієї юридичної особи або нотаріально засвідчений».
Отже, вимоги до оформлення документів, а саме, до реєстраційної картки та до заяви про втрату (заміну) документів, які подаються державному реєстратору для проведення певних реєстраційних дій, доповнено нормою, яка передбачає скріплення печаткою юридичної особи підпису посадової особи — заявника (печатка проставляється на останній сторінці реєстраційної картки, що подається заявником), та встановлює порядок оформлення реєстраційної картки, що подається державному реєстратору для проведення будь-яких реєстраційних дій, у разі втрати печатки юридичної особи, а саме, у цьому випадку підпис посадової особи — заявника має бути посвідчений нотаріально.
Звертаємо увагу, що дія зазначеної норми не поширюється на реєстраційні картки, що подаються для проведення державної реєстрації юридичної особи, утвореної шляхом заснування нової юридичної особи (реєстраційна картка форма N 1), та утвореної в результаті реорганізації діючої (діючих) юридичної особи (реєстраційна картка форма N 2). У даному випадку відсутність печатки не пов’язана з її втратою і, таким чином, підпис посадової особи — заявника на реєстраційних картках форм N 1 та N 2 нотаріальному засвідченню не підлягає. Крім цього, зазначене пояснюється також тим, що згідно із законодавством дієздатність та правоздатність юридичної особи настає тільки після її державної реєстрації.
Додатково повідомляємо, що наказом Держкомпідприємництва від 26.11.2009 N 196 «Про затвердження Змін до Зразка заяви про заміну свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи», який зареєстровано в Міністерстві юстиції України від 16.12.2009 за N 1218/17234, затверджено зміни до Зразка заяви про заміну свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи, затвердженого наказом Держкомпідприємництва від 09.06.2004 N 66 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 29.06.2004 за N 794/9393.
Зазначеними змінами також передбачено завірення підпису заявника печаткою, а у разі відсутності печатки — нотаріального засвідчення цього підпису.
2). Частина дев’ята статті 9 Закону про реєстрацію доповнюється новим абзацом такого змісту:
«довідку, видану органом внутрішніх справ за місцезнаходженням юридичної особи (фізичної особи — підприємця), про реєстрацію заяви про втрату оригіналу свідоцтва про державну реєстрацію, якщо підставою для заміни свідоцтва є його втрата».
Отже, при заміні свідоцтва про державну реєстрацію у зв’язку з його втратою крім документів, які визначені частиною дев’ятою статті 9 Закону про реєстрацію, обов’язково додається довідка, видана органом внутрішніх справ про реєстрацію заяви про втрату оригіналу свідоцтва про державну реєстрацію. Спеціальної форми такої довідки не встановлено, тому довідка органів внутрішніх справ має відповідати формі, яка встановлена загальним діловодством цих органів.
3). Частина п’ятнадцята статті 9 Закону про реєстрацію викладена у новій редакції, яка встановлює новий порядок заміни свідоцтва про державну реєстрацію у зв’язку з його втратою. Заміна свідоцтва здійснюється протягом двох робочих днів з дня опублікування повідомлення про втрату свідоцтва про державну реєстрацію, про що до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців (далі — ЄДР) вноситься відповідний запис.
В зв’язку із зазначеним при заміні свідоцтва про державну реєстрацію у зв’язку з його втратою перш за все до ЄДР має бути внесено запис про втрату свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи. Державному реєстратору для внесення запису до ЄДР подається заява встановленого зразка про заміну свідоцтва про державну реєстрацію; документ, що підтверджує внесення плати за публікацію повідомлення про втрату свідоцтва про державну реєстрацію та довідка, видана органами внутрішніх про реєстрацію заяви про втрату оригіналу свідоцтва.
В програмному забезпечені АРМу державного реєстратора буде реалізована можливість внесення запису про втрату свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи, на підставі чого буде формуватися відповідне повідомлення в Бюлетені державної реєстрації.
Крім цього, в залежності від типу заміни свідоцтва буде передбачено проведення окремих реєстраційних дій, а саме, «Заміна свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи у зв’язку з пошкодженням», а також «Заміна свідоцтва про державну реєстрацію у зв’язку з втратою» з можливістю друку свідоцтва про державну реєстрацію протягом двох робочих днів з дня опублікування повідомлення з автоматичним нагадуванням державному реєстратору про необхідність зазначеного друку.
4). Щодо внесення змін до статті 17 Закону про реєстрацію повідомляємо наступне.
Відомості про юридичну особу доповнюються новими відомостями про:
- органи управління юридичної особи (в АРМі державного реєстратора — текстове поле (відкрите для доповнення), в якому будуть зазначатися органи управління юридичної особи згідно зі статутом, в тому числі:
- вищий орган управління: загальні збори, конференція, ін.;
- виконавчий орган: правління (голова та члени правління), дирекція (голова та члени дирекції), директор, генеральний директор, ін.;
- наглядові органи: наглядова рада, спостережна рада, ін.
- дата обрання (призначення) керівника юридичної особи та осіб, які мають право вчиняти дії від імені юридичної особи без довіреності, у тому числі підписувати договори;
- дата та номер запису про втрату свідоцтва про державну реєстрацію;
- дата та номер запису про втрату оригіналів установчих документів;
- відкриття та закриття рахунків юридичної особи;
- накладення та зняття арештів на рахунки юридичних осіб та їх майно (у тому числі на закріплене за відокремленими підрозділами);
- відкриття виконавчого провадження щодо юридичних осіб.
Перелік відомостей щодо фізичної особи — підприємця, які містяться в ЄДР, доповнюються відомостями про:
- відкриття та закриття рахунків фізичних осіб — підприємців у банках та інших фінансових установах;
- накладення та зняття арештів на рахунки та майно фізичних осіб — підприємців;
- відкриття виконавчого провадження щодо фізичних осіб — підприємців.
Відомості про відкриття та закриття рахунків юридичної особи та фізичної особи — підприємця, накладення та зняття арештів на рахунки та їх майно (у тому числі на закріплене за відокремленими підрозділами юридичної особи), відкриття виконавчого провадження щодо юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців будуть надходити (передаватися) до ЄДР в порядку взаємообміну інформацією з відповідними державними органами. Ці відомості (крім відомостей про відкриття виконавчого провадження щодо юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців) є закритими, що встановлено змінами, внесеними Законом N 1720 до частини першої статті 20 Закону про реєстрацію.
5). Стаття 19 Закону про реєстрацію Законом N 1720 викладена у новій редакції та встановлює наступне.
5.1. З метою запобігання рейдерським захопленням підприємств частиною другою цієї статті встановлено, що у разі, якщо зміни до відомостей про юридичну особу пов’язані зі зміною керівника або осіб, що обираються (призначаються) до органу управління юридичної особи, або осіб, які мають право вчиняти дії від імені юридичної особи без довіреності, перелік документів, які подаються державному реєстратору, доповнюється додатковим документом, а саме, примірником оригіналу або нотаріально засвідченої копії рішення уповноваженого органу управління юридичної особи про зміну зазначених осіб та/або завірену в установленому порядку копію розпорядчого документа про їх призначення.
Частиною третьою зазначеної статті встановлено, що у разі, якщо зміни до відомостей про юридичну особу пов’язані зі зміною обмежень щодо представництва від імені юридичної особи, перелік документів доповнюється додатковим документом, а саме, примірником оригіналу або нотаріально засвідченої копії рішення уповноваженого органу управління юридичної особи, яким встановлено такі обмеження.
При виконанні зазначених норм слід враховувати нижченаведене.
Відповідно до статті 57 Господарського кодексу України статут суб’єкта господарювання повинен містити відомості, зокрема, про органи управління і контролю, їх компетенцію.
Згідно зі статтями 41, 59, 60 Закону України «Про господарські товариства» питання утворення і відкликання виконавчого та інших органів товариства належить до виключної компетенції вищого органу управління товариства. Як вбачається із норми статті 41 зазначеного Закону, рішення загальних зборів товариства оформлюється протоколом, який підписується головою та секретарем зборів.
Крім цього, відповідно до частин 4, 6 статті 65 Господарського кодексу України у разі найму керівника підприємства з ним укладається договір (контракт). На сьогоднішній час законодавчим актом України, який регулює трудові відносини всіх працівників, є Кодекс законів про працю України.
Стаття 21 цього Кодексу розкриває поняття трудового договору. Так, трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов’язаний виконувати роботу, визначену цією угодою. Особливою формою трудового договору є контракт, в якому, зокрема, строк його дії, права, обов’язки і відповідальність сторін, умови розірвання договору можуть встановлюватися угодою сторін.
Згідно зі статтею 24 Кодексу законів про працю укладення трудового договору оформлюється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу про зарахування працівника на роботу.
Отже, документами, що підтверджують зміну керівника або осіб, що обираються (призначаються) до органу управління юридичної особи, або осіб, які мають право вчиняти дії від імені юридичної особи без довіреності (із врахуванням положень статуту суб’єкта господарювання), можуть бути:
- протокол загальних зборів, що є рішенням уповноваженого органу управління юридичної особи про зміну зазначених осіб;
- наказ чи розпорядження власника або уповноваженого ним органу про зарахування працівника на роботу.
5.2. Частиною шостою вказаної статті встановлено підстави для залишення без розгляду документів, які подаються для внесення змін до відомостей про юридичну особу, доповнені окремими позиціями, а саме:
- документи подані не за місцем проведення державної реєстрації;
- документи не відповідають вимогам, встановленим частинами першою — п’ятою статті 8 Закону про реєстрацію;
- документи подані не у повному обсязі;
- документи подані особою, яка не має відповідних повноважень.
Також введена норма, що заявник може повторно звернутися до державного реєстратора в загальному порядку після усунення причин, що були підставою для залишення документів без розгляду.
5.3. Частиною одинадцятою зазначеної статті встановлено, що реєстраційна картка про підтвердження відомостей про юридичну особу має подаватися (надсилатися) щорічно протягом місяця, що настає за датою державної реєстрації юридичної особи (тобто, встановлено той порядок, який існував до змін, що внесені Законом України від 16.03.2006 N 3575-IV). Враховуючи зазначене, повідомлення щодо необхідності подання юридичною особою державному реєстратору реєстраційної картки про підтвердження відомостей про юридичну особу буде роздруковуватися у строки, визначені частинами одинадцятою — дванадцятою статті 19 Закону N 1720-VI, а саме, через рік плюс 1 місяць (місяць дається для подання картки про щорічне підтвердження), що настає за датою державної реєстрації юридичної особи.
Підстави для залишення без розгляду реєстраційної картки про підтвердження відомостей про юридичну особу аналогічні підставам, які визначені для залишення без розгляду документів, що подаються для внесення змін до відомостей про юридичну особу.
5.4. Частиною п’ятнадцятою зазначеної статті визначено, що у разі втрати оригіналів установчих документів засновники (учасники) юридичної особи або уповноважений ними орган чи особа (частина п’ятнадцята статті 19 Закону N 1720-VI) подають:
- заяву про втрату оригіналів установчих документів встановленого зразка;
- документ, що підтверджує внесення плати за публікацію у спеціальному друкованому засобі масової інформації повідомлення про втрату оригіналів установчих документів;
- довідку, видану органом внутрішніх справ за місцезнаходженням юридичної особи, про реєстрацію заяви про втрату оригіналів установчих документів.
На даний час Держкомпідприємництво працює над внесенням змін до наказу Держкомпідприємництва від 09.06.2004 N 66, що зареєстрований в Міністерстві юстиції України 29.06.2004 за N 794/9393, з метою затвердження Зразка заяви про втрату оригіналів установчих документів юридичної особи. До затвердження Зразка заява надається державному реєстратору у довільній формі.
Довідка органів внутрішніх справ має відповідати формі, яка встановлена загальним діловодством цих органів.
Підставами залишення без розгляду заяви про втрату оригіналів установчих документів є:
- оформлення заяви з порушенням вимог, встановлених частинами першою та другою статті 8 Закону про реєстрацію;
- документи, подані не у повному обсязі;
- до державного реєстратора надійшло рішення суду щодо заборони у проведенні реєстраційних дій.
6). До статті 29 Закону про реєстрацію внесені наступні зміни.
6.1. Пакет документів, що подається (надсилається) державному реєстратору для проведення державної реєстрації змін до установчих документів, доповнений документом, що підтверджує правомочність прийняття рішення про внесення змін до установчих документів.
У зв’язку із зазначеним вище повідомляємо наступне.
Відповідно до статті 57 Господарського кодексу України в установчих документах суб’єкта господарювання повинні бути зазначені, зокрема, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень.
Згідно зі статтями 41, 59 Закону України «Про господарські товариства» питання внесення змін до статуту товариства відносяться до виключної компетенції повноважних загальних зборів цього товариства.
Крім цього, як вбачається зі статей 44, 58 зазначеного Закону, представники акціонерів (учасників) можуть бути постійними або призначеними на певний строк. Акціонер (учасник) вправі в будь-який час замінити свого представника у вищому органі (загальних зборах учасників), повідомивши про це виконавчий орган акціонерного товариства (інших учасників).
Отже, реалізація прав акціонера (учасника) щодо участі в управлінні цим товариством має відбуватися із додержанням норм чинного законодавства.
Звертаємо Вашу увагу на те, що чинним законодавством не встановлено вимог щодо порядку оформлення протоколу загальних зборів (крім норм Закону України «Про акціонерні товариства»), що на даний час використовується як елемент рейдерських захоплень підприємств.
З метою запобігання негативним явищам перелік документів, що подається (надсилається) державному реєстратору для проведення державної реєстрації змін до установчих документів, доповнений вимогою щодо подання документа, що підтверджує правомочність прийняття рішення про внесення змін до установчих документів, а саме, правомочність осіб, що приймають участь у загальних зборах, приймати рішення про внесення змін до установчих документів цієї юридичної особи.
Статтями 244, 245 ЦКУ передбачено представництво за довіреністю. Згідно з частиною першою статті 238 ЦКУ представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє.
Відповідно до статті 244 ЦКУ представництво за довіреністю може ґрунтуватися на акті органу юридичної особи.
З визначення довіреності як письмового документа, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами, випливає низка вимог до довіреності, наведених в роз’ясненнях Науково-практичного коментарю до ЦКУ, серед яких зазначається, що у довіреності має бути вказано обсяг повноважень, наданих представникові тим, кого представляють.
Отже, документами, що підтверджують правомочність представників засновників (учасників) юридичної особи щодо участі у зборах та прийняття рішення про внесення змін до установчих документів цієї юридичної особи, можуть бути оригінали або відповідним чином оформлені (в тому числі, нотаріально посвідчені) копії таких документів, зокрема:
а) якщо засновник (учасник) фізична особа — довіреність на представлення інтересів фізичної особи — засновника (учасника);
б) якщо засновник (учасник) юридична особа:
- рішення загальних зборів юридичної особи — засновника про прийняття відповідного рішення та надання повноважень особі щодо представлення інтересів від імені цієї юридичної особи — засновника на загальних зборах;
- довіреність, видана особі на представлення інтересів та прийняття відповідного рішення від імені юридичної особи — учасника (на підставі рішення загальних зборів юридичної особи — засновника);
- розпорядження, наказ юридичної особи або інший розпорядчий документ, що підтверджує повноваження особи на участь у загальних зборах та прийняття відповідного рішення (зокрема, для осіб публічного права);
в) судове рішення щодо надання повноважень особі представляти інтереси іншої фізичної особи — учасника або юридичної особи — учасника.
Крім того, таким документом може бути також протокол реєстрації для участі у загальних зборах, в якому зазначено перелік осіб, що зареєструвалися для участі у загальних зборах, із визначенням кількості голосів кожного, та який (згідно із вимогами Закону України «Про господарські товариства») підписується головою та секретарем зборів.
Таким чином, при вирішенні питання щодо обов’язкового подання додаткового документа, що підтверджує правомочність прийняття рішення про внесення змін до установчих документів, слід враховувати, що питання має вирішуватися у кожному випадку окремо.
6.2. В пакеті документів, що подається (надсилається) державному реєстратору для проведення державної реєстрації змін до установчих документів, у разі втрати оригіналів установчих документів, документ, що підтверджує внесення плати за публікацію у спеціалізованому друкованому засобі масової інформації повідомлення про втрату оригіналів установчих документів, замінений на копію опублікованого в спеціалізованому друкованому засобі масової інформації повідомлення про втрату всіх або частини зазначених оригіналів установчих документів.
У зв’язку із зазначеним, при подачі документів для проведення державної реєстрації змін до установчих документів, у разі втрати оригіналів установчих документів, перш за все заявник має виконати вимоги частини п’ятнадцятої статті 19 Закону про реєстрацію щодо опублікування відповідного повідомлення в спеціалізованому друкованому засобі масової інформації (Бюлетень державної реєстрації), після чого стане можливим надання державному реєстратору копії зазначеної публікації.

Заступник Голови С. І. Третьяков

© Інформаційно-аналітичний центр «ЛІГА», 1991 — 2010
© ТОВ «ЛІГА ЗАКОН», 2007 — 2010

Пріоритети у роботі Міністерства юстиції України на 2010 рік

«ЗАТВЕРДЖУЮ»
Міністр юстиції України
______________ Лавринович О.В.
18 березня 2010 року

П Р І О Р И Т Е Т И
у роботі Міністерства юстиції на 2010 рік
(витяг)

Пріоритетами у діяльності Міністерства є:
1. Удосконалення законодавчого регулювання реалізації конституційних прав і свобод людини.
2. Реформування системи правосуддя.
3. Реформування кримінальної юстиції.
4. Реформування системи виконання покарань.
5. Удосконалення правових засад запобігання та протидії корупції.
6. Підвищення рівня примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), запровадження ефективних механізмів захисту прав і законних інтересів стягувача у виконавчому провадженні.
7. Подальше реформування системи нотаріату з метою створення єдиного нотаріату.
8. Формування системи безоплатної правової допомоги.
9. Удосконалення міжвідомчої координації із захисту інтересів держави в судах України.
10. Здійснення адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу.
11. Вжиття заходів по створенню єдиної системи державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

З метою реалізації визначених пріоритетів робота Міністерства юстиції спрямовуватиметься на виконання таких заходів і завдань:

Пріоритет 7: Подальше реформування системи нотаріату з метою створення єдиного нотаріату.

Стан проблеми, на вирішення якої спрямована реалізація пріоритету:
З прийняттям 1 жовтня 2008 року Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про нотаріат» державних та приватних нотаріусів зрівняно у повноваженнях щодо вчинення нотаріальних дій, що значно розширить можливості громадян до нотаріальних послуг. Крім того, посилено відповідальність нотаріусів, зокрема, визначені підстави та порядок зупинення та припинення приватної нотаріальної діяльності, розширено перелік підстав для анулювання свідоцтва про право на заняття нотаріальною діяльністю.
Створення єдиного нотаріату цим Законом не було передбачено, тому реалізація цього пріоритету можлива шляхом прийняття Закону України «Про нотаріат» у новій редакції, яким слід врегулювати питання організації та діяльності нотаріату, забезпечити ефективне державне регулювання діяльності нотаріату, створення органів професійного самоврядування нотаріусів, єдиного страхового фонду нотаріусів для виплат сум на відшкодування шкоди, завданої фізичним та юридичним особам внаслідок недбалого виконання обов’язків нотаріусом.
Основна мета реалізації пріоритету — забезпечити функціонування нотаріату як публічно-правового інституту, який забезпечує позасудову охорону і захист прав та законних інтересів суб’єктів права і побудований на єдиних принципах, формах та методах організації та здійснення нотаріальної діяльності, а також державного регулювання цієї діяльності. Необхідно провести реформування системи нотаріату, запровадивши єдину форму його діяльності, із прозорістю допуску громадян до професії нотаріуса, покращенням доступу фізичних та юридичних осіб до нотаріальних послуг, створивши професійну самоврядну організацію нотаріусів.
З метою реалізації пріоритету необхідно вжити заходи:

- нормотворчого характеру:
- розробити проект Закону України «Про нотаріат» в новій редакції;

- організаційного характеру:
- забезпечити подання проекту Закону України «Про нотаріат» в новій редакції до Кабінету Міністрів України та його супроводження у Верховній Раді України.

Після прийняття Закону України «Про нотаріат» в новій редакції вжити заходів:

- нормотворчого характеру:
- розробити План заходів щодо реалізації Закону України «Про нотаріат» в новій редакції;
- розробити нормативно-правові акти, спрямовані на реалізацію цього Закону;
- привести нормативно-правові акти Міністерства юстиції у відповідність із Законом «Про нотаріат» (у новій редакції) і скасувати акти, що йому не відповідають;
- підготувати пропозиції щодо ліквідації державних нотаріальних контор;

- організаційного характеру:
- подати на розгляд Верховної Ради України пропозиції про внесення змін до законодавчих актів, що випливають із цього Закону;
- удосконалити анонімну систему кваліфікаційного тестування осіб, які бажають бути допущені до зайняття нотаріальною діяльністю;
- розробити методику встановлення єдиних тарифів за надання нотаріальних послуг;
- провести роботу щодо створення єдиного страхового фонду нотаріусів для виплат сум на відшкодування шкоди, завданої фізичним та юридичним особам внаслідок недбалих або незаконних дій нотаріуса;
- організувати проведення загальних зборів нотаріусів відповідних регіонів з метою створення регіональних самоврядних організації нотаріусів, обрання керівних органів цих організацій та делегатів на З’їзд нотаріусів України;
- забезпечити розробку проекту статуту Всеукраїнської самоврядної організації нотаріусів та його обговорення практикуючими нотаріусами;
- провести перший з’їзд нотаріусів України.

Пріоритет 11: Вжиття заходів по створенню єдиної системи державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Стан проблеми, на вирішення якої спрямована реалізація пріоритету:

На сьогодні одним із проблемних питань в Україні є відсутність єдиної системи державної реєстрації прав на нерухоме майно (у тому числі і на земельні ділянки) та їх обмежень, що унеможливлює належний захист прав фізичних та юридичних осіб на нерухоме майно.
11 лютого 2010 року Верховною Радою України прийнято Закон України за № 1878-VI «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» та інших законодавчих актів України» (далі — Закон).
Законом запроваджується обов’язкова державна реєстрація прав на нерухоме майно та їх обтяжень за принципом «єдиного вікна» та встановлюються гарантії достовірності зареєстрованих прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
Систему органів державної реєстрації прав складатимуть спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань державної реєстрації прав — Міністерство юстиції України та його територіальні органи, які є органами державної реєстрації прав.
Повноцінне функціонування передбаченої Законом системи державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень у порядку, визначеному Законом, має розпочатися з 1 січня 2012 року. Однак, поетапне вжиття відповідних заходів має розпочатися вже у 2010 році.

Основною метою реалізації пріоритету є запровадження єдиної системи державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень за принципом «єдиного вікна», що передбачає реєстрацію усіх прав та обтяжень на нерухоме майно (як на земельні ділянки, так і на об’єкти, розташовані на них).

З метою реалізації пріоритету необхідно вжити заходи:
- нормотворчого характеру:
- розробити та подати в установленому порядку на розгляд Кабінету Міністрів України проекти нормативно-правових актів необхідних для реалізації положень Закону;
- розробити проекти нормативно-правових актів Міністерства юстиції, спрямованих на реалізацію положень Закону;
- переглянути нормативно-правові акти з метою виявлення неузгодженостей із Законом та розробити відповідний проект;
- ініціювати перед іншими центральними органами виконавчої влади (зокрема, Держкомземом, Мінжитлокомунгоспом) внесення змін у відомчі нормативно-правові акти;

- організаційного характеру:
- здійснити заходи щодо підключення до електронного Реєстру прав власності на нерухоме майно відповідних бюро технічної інвентаризації і запровадити єдину узагальнену практику надання інформації з Реєстру прав власності на нерухоме майно та оформлення свідоцтв про право власності на нерухоме майно на спеціальних бланках;
- здійснити заходи щодо створення єдиної системи органів державної реєстрації прав на нерухоме майно (і в Мін’юсті, і в територіальних органах Міністерства).

Міністру юстиції України
Лавриновичу О.В.

Щодо питання співвідношення
норм матеріального права,
нотаріального процесу
та діловодства
в роботі нотаріуса України

Шановний Олександре Володимировичу!

Починаючи з 2008 року простежується досить тривожна тенденція штучно створеного перекосу у визначенні пріоритетів нормативно-правового регулювання порядку вчинення нотаріальних дій, який загрожує діяльності українського нотаріату.
Передусім варто зазначити, що другорядні (а інколи і виключно технологічні) нюанси нотаріальної діяльності поступово посідають в практиці нотаріусів першочергове місце. Ідеться про численні зміни до Правил ведення нотаріального діловодства, реєстрів, форм книг, посвідчувальних написів тощо.
При цьому найважливіші для нотаріуса питання нотаріального процесу, вивчення норм матеріального права, що постійно змінюються, напрацювання єдиної нотаріальної практики тощо залишено поза увагою.
Але водночас проводиться активна робота з нескінченного внесення численних несистемних і взаємо неузгоджених змін до ведення нотаріального діловодства. Останнім часом вивчення та застосування у роботі новел нотаріального діловодства забирає чимало часу нотаріуса, що негативно позначається на рівні професійної підготовки з матеріального права.
Ситуація ускладнюється відсутністю чіткого розмежування понять «нотаріальне діловодство» та «нотаріальний процес». Це призводить до захаращення Правил нотаріального діловодства елементами нотаріального процесу, які мають міститися в тексті Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України. Як результат, замість простого за змістом і суттю класичного діловодства ми маємо пакет нормативних актів з діловодства, які змінюються щорічно після початку року, коли всі номенклатури на поточний рік уже затверджено, книги та наряди заведено. Нерідко такі нормативні акти суперечать одне одному, і, як правило, являють собою суміш діловодства та окремих сегментів нотаріального процесу.
Як підсумок, сьогодні класичного діловодства, напрацьованого десятиріччями, вже не існує, а нового (мається на увазі логічного та однозначно зрозумілого) так і не створено.
Усій нотаріальній спільноті та мені особисто не зрозуміло, навіщо викладати нормативні акти так, щоб потім виникала необхідність їх роз’яснення на численних семінарах. Постає логічне запитання: чому «за радянських» часів ту саму «нормативку» писали так, що після її вивчення не потрібно було проводити нескінченні семінари та розтлумачувати її зміст. Таке враження, що відносно нотаріату існує конкретне завдання зарегулювати нашу діяльність до повної неможливості працювати. Нам не вистачає часу на вивчення законодавства, аналіз правових норм, бо ми повністю «потонули» в діловодстві.
Перелік найбільш нелогічних змін у попередні роки
1. Штамп, яким ми засвідчуємо копії документів, що залишаються в наших справах, змінили з «З оригіналом згідно» на «Згідно з оригіналом» — ця суттєва зміна спричинила заміну цього штампу вартістю 50–150 грн. всіма нотаріусами України. При цьому державним нотаріусам держава не могла забезпечити такої заміни своєчасно, тому вони придбавали штамп або за власний кошт, або були змушені писати текст від руки (а це більше ніж на 50 документах на день).
2. Документи на декількох аркушах потрібно тепер зшивати виключно міцною ниткою білого або червоного кольору (сенс цих змін не зрозумілий , а чому не жовтого або блакитного).
3. Замінено форми майже всіх книг, тобто вони підлягали заміні теж всіма нотаріусами України, типографії не витримували такої напруги, тому своєчасно нікому не вдалось отримати ці книги, що також заблокувало роботу нотаріусів з обслуговування потреб громадян. Одна книга коштувала 80–200 грн., а потрібно було замінити близько 10 книжок. Уявіть, які суми витрачав один нотаріус, та помножте це на кількість нотаріусів України. Звісно, державні нотаріальні контори довгий час були змушені працювати зі старими формами.
4. Найцікавіше те, що через рік після внесення змін (16.11.2009 р.) приймають нові зміни, які знову змінюють форми, причому цього разу зміни казуїстичні: в Алфавітній книзі обліку заповітів було «номер за реєстром», а стало «реєстровий номер»; у наряді 02-43 було «до охорони», стало «щодо охорони», замість «індекс документа» — «номер документа», поміняли місцями графи, в Алфавітній книзі обліку спадкових справ було «дата смерті», а стало «Число, місяць, рік смерті». Майже у всіх журналах і книжках додано графу «№ за порядком», яка зовсім не потрібна в роботі з алфавітами, і навіть шкідлива у книзі реєстрації спадкових прав, оскільки йде декілька більш важливих нумерацій і цей зайвий номер не тільки має жодного значення, а ще й заважає. Але те, що для інших гра слів, для нас нескінченні витрати на нові книжки та штампи. Слід додати, що за умов нормальної прогнозованої роботи нотаріус заводить одну книгу на 3–5 років, що є досить зручним у роботі з алфавітними книгами.
5. У посвідчувальних написах число, місяць, рік ми пишемо тепер словами (хоча завжди в документі хоч один раз дата написана повністю словами за правилами Інструкції про вчинення нотаріальних дій нотаріусами України). Може, це має велике значення для договорів відчуження майна або довіреностей, але це не має жодного значення для засвідчення копії документа — достатньо дати числами. Але тепер це значно ускладнило роботу з копіями. Раніше така проста дія займала 5 хвилин. Потім було введено Реєстр бланків нотаріальних документів і тепер ми ще перевіряємо і бланк, навіть якщо нотаріус особисто вчора на ньому видав документ, друкуємо довідку про цю перевірку — це ще 8–10 хвилин, тепер же у відповідному штампі ще 3–5 хвилин пишемо словами дату. Таким чином, процес засвідчення копії документа займає близько 20 хвилин.
6. Змінами до Інструкції про вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (пункти 13, 27), унесеними наказом Міністерства юстиції України від 15.06.2009 р. № 1062/5, нас змусили залишати копії паспортів осіб, які звернулись за вчиненням нотаріальної дії. По-перше, це не має юридичного підґрунтя. По-друге, це недовіра до кожного окремого нотаріуса. По-третє, якщо хтось вважає, що копія може бути підтвердженням для них, що особа дійсно була в нотаріуса, то вочевидь це не так.
7. Згідно з п. 8.2.6 Правил ведення нотаріального діловодства нотаріусам нав’язали типову номенклатуру справ, у той час коли раніше нотаріус сам складав номенклатуру, де зазначав і заводив ті справи, що мали місце в його практиці. Ця типова номенклатура виявилась настільки недосконалою, що у 2009 році деякі документи не знайшлося, куди підшити, і вони залишились не архівовані. Так і зберігаються тепер у шухляді столу нотаріуса і подальша їх доля невідома (наприклад, документи про реєстрацію та зняття іпотеки). Тобто потрібних нотаріусам нарядів у типовій номенклатурі не виявилось, зате знайшлась безліч нарядів, які у практиці нотаріуса не застосовуються ніколи (наприклад: 01-19 Особові рахунки працівників, 01-11 Документи з грифом «для службового користування» тощо).
8. Непродуманими на майбутнє виявились також зміни до Правил нотаріального діловодства щодо зберігання архіву приватного нотаріуса аж до припинення ним нотаріальної діяльності.
Державний нотаріус має можливість передати свій архів на зберігання до державного нотаріального архіву після 10 років. Інша ситуація склалась у приватних нотаріусів. Згідно зі ст. 14 Закону України «Про нотаріат» (1993 року, зі змінами) документи в нотаріальному архіві визнано державною власністю. Замість того, щоб цю державну власність якомога раніше відбирати у приватних нотаріусів на державне зберігання, адже тільки централізовано можна забезпечити належне зберігання державної архівної власності, вносяться зміни до Правил, якими передбачається довічне утримання архіву приватним нотаріусом. Якщо це скопійовано з правил ведення діловодства інших держав, то треба було мати на увазі, що в тих державах архів нотаріуса є його приватною власністю, він там продається та спадкується. Однак вимагати від приватного нотаріуса додержання стандартів зберігання державної власності неможливо без належного забезпечення рівня його фінансування. А це додаткове навантаження на пересічного громадянина.
9. Зі зберіганням архіву тісно пов’язані ще одні «далекоглядні» зміни до Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, що діють з 03.07.2009 р. (п. 28), згідно з якими нотаріус до кожного правочину залишає у своїх справах копії поданих йому документів. У результаті таких змін архів нотаріуса розростається на очах, тому що до кожного договору за участю юридичної особи залишаємо копію статуту (15–20 аркушів), свідоцтва про державну реєстрацію, протоколів, витягу тощо. Крім того, що це є недоцільним, виникає ще одна проблема: де взяти приміщення для зберігання такого розпухлого архіву через кілька років?
10. Ще з казуїстики: наказом Міністерства юстиції від 19.11.2007 р. № 1101/5 «Про внесення змін до Порядку ведення та заповнення реєстрів для реєстрації нотаріальних дій та деяких нормативно-правових актів Міністерства юстиції України» повністю змінюється форма реєстру для вчинення нотаріальних дій. Наказ опубліковано в Офіційному віснику України вiд 30.11.2007 р. № 88, і за цей місяць всі нотаріуси України повинні були придбати реєстри за новою формою, а старі невикористані здати на макулатуру. Грудень 2007 року нотаріуси провели в лихоманці: типографії не встигали надрукували потрібну кількість реєстрів до початку року і деякі області змушені були припинити приймання громадян у 2008 році до отримання нових реєстрів.
11. 31.12.2008 р. приймаються нові зміни до реєстрів, за якими змінюється рядок «Дата та номер перевірки спеціального бланка нотаріального документа». Наказ, яким запроваджено ці зміни, офіційно публікується в Офіційному віснику України вiд 23.01.2009 р. № 2, текст його в інтернет-джерелах з’являється 11 січня 2009 року (знов-таки заднім числом зареєстрували), і чомусь набрання чинності теж 11.01.2009 р. І це після того, як заздалегідь закуплені реєстри вже підготовлено до роботи (прошито, пронумеровано). При цьому багато нотаріусів стали до роботи вже 2 січня 2009 року, тобто коли діяли старі форми реєстрів. Таким чином, з 2 по 11 січня потрібно було вести старий реєстр, а з 11 січня завести новий.
Але і тут «знайшли» вихід: надіслали листа 15.01.2009 р. № 31-32/14, яким допустили використання розпочатих реєстрів до кінця 2009 року за умови внесення відповідних змін. Уявіть наше здивування, коли наприкінці 2009 року з’являється наказ про чергові зміни до Порядку ведення реєстрів для реєстрації нотаріальних дій від 24.12.2009 р. № 2553/5, який зареєстровано в Міністерстві юстиції України 29.12.2009 р. за № 1260/17276. Але подання звітів розпочалась ще 20 грудня, до цього часу добропорядні нотаріуси вже закупили з острахом нові реєстри. І тексту змін немає, тобто знову ми працюємо всліпу. Текст цього наказу і досі відсутній у базі Верховної Ради України, був викладений у Лізі (інтернет-джерело) і передбачає можливість використання реєстру нотаріальних дій з виправленнями і в 2010 році. Тобто, коли всі вже з новими реєстрами давно працюють.
12. Правилами ведення нотаріального діловодства, затвердженими наказом Міністерства юстиції України від 31.12.2008 р. № 2368/5 нотаріусам було заборонено виправлення помилок в їх документах в інший день, ніж у день учинення дії. Тобто навіть, якщо нотаріусом допущена технічна помилка, і людина звернулась за виправленням наступного дня — все, іншого шляху, ніж укладення нового договору або звернення до суду немає. У жодній професії немає таких обмежень, жодна людина не ризикує втратити своє місце роботи через допущення технічної помилки. При цьому перелік орфографічних, стилістичних, граматичних помилок у нормативно-правових документах того ж самого Міністерства є нескінченним, наприклад «просвідчувальний напис» замість посвідчувального (п. 5 Інструкції про вчинення нотаріальних дій нотаріусами України у редакції наказу Міністерства юстиції України від 15.06.2009 р. № 1062/5); або в Правилах вказано, що штамп на вхідних документах повинен містити «прізвище, ім’я, по батькові приватного нотаріуса, дату надходження документів та його реєстраційний індекс, дату» (знову дату – чергова друкарська помилка), при цьому в додатку до цих же Правил у зразку штампа міститься прізвище та ініціали нотаріуса (п. 6.6 Правил, додаток 13), до того ж зменшили розмір цього штампу на 2 мм. Знов-таки, усім нотаріусам довелось замінити цей штамп, і він такий малесенький, що в нього ледве вміщуються дописані від руки дата та номер документа, зате тепер перевіряючі обов’язково з лінійкою перевіряють розмір вхідного штампу.
13. Наказом від 31.12.2008 р. передбачили у внутрішньому описі справ писати скорочене ПІБ, а з 2010 року повернули повне ПІБ; слова «графітним олівцем» замінити на «простим олівцем». І це далеко не все.
Однак нотаріусів такі накази та листи вже майже не дивують, бо саме такий підхід в Міністерстві юстиції України до прийняття нормативно-правових актів спостерігається приблизно з кінця 2007 року. Бентежить інше: проблемні питання матеріального або процесуального права, які дійсно потребують вирішення, залишаються без уваги.
Також набули катастрофічного розміру витрати нотаріусів у зв’язку з численними замінами форм книг, реєстрів тощо, які у свою чергу лягають як на плечі нотаріуса, так і на плечі громадян України.
Позиція нотаріальної спільноти полягає в тому, що нам необхідно повернути розстановку пріоритетів нотаріальної практики до стану хочу б на два–три роки назад, коли для нотаріусів було важливим саме підвищення кваліфікації у здійсненні нотаріального процесу, застосуванні норм матеріального права, інакше найближчим часом слово «нотаріус» буде мати одне значення — «писар-діловод».
Не принижуючи ролі діловодства в нотаріальній практиці, слід зауважити, що нотаріальна спільнота добре розуміє важливість своєчасної та сумлінної систематизації та зберігання нотаріальних документів на довгі роки, поважає права та законні інтереси громадян, що в майбутньому можуть звернутися до нотаріальних архівів. Діловодство для нотаріуса має бути у вигляді оптимально стислого і зрозумілого нормативного акта, який пройшов громадське обговорення та ухвалення нотаріальною спільнотою, бути узгодженим з діючими нормативно-правовими актами, і регулювати саме діловодство (порядок складання, оформлення та зберігання документів), а не процес учинення нотаріальних дій.
Тому закликаю повернутися до історичних витоків роботи нотаріуса, до напрацювання єдиної нотаріальної практики в галузі нотаріального процесу та матеріального права. Проводити чітке розмежування норм нотаріального процесу та нотаріального діловодства у всіх новостворюваних нормативних актах, чітко розуміючи, яку саме галузь цей акт має врегулювати. Відповідно до досягнення цієї мети невідкладно привести у відповідність до вимог чинного законодавства нормативно-правові акти, що регулюють нотаріальний процес та діловодство, хоча б у найкритичніших моментах шляхом виключення з Правил ведення нотаріального діловодства норм, які регулюють нотаріальний процес:
А. У зв’язку з тим, що аналогічні питання вже врегульовані Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, виключити з Правил ведення нотаріального діловодства від 31.12.2008 р. № 2368/5: абз.1 п. 2.4 ст. 2; абз.2 п.п. 5.4.2 п.5.4 ст. 5; п.п.5.4.4–5.4.15. п. 5.4. ст. 5; п. 5.5.–5.8 ст. 5; п. 6.3–6.5 ст. 6.
Б. Виключити з Правил ведення нотаріального діловодства від 31.12.2008 р. № 2368/5 додатки № 6; 7; 10; 11; 12; 13; 14; 18; 30–41 та перенести їх до Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України від 03.03.2004 р. № 20/5 з відповідною послідовною нумерацією.
Нотаріуси України переконані, що ці зміни надзвичайно позитивно відзначаться на роботі нотаріату взагалі, що призведе до заспокоєння загальної обстановки в нотаріаті, вивільнить час нотаріуса для підвищення професійного рівня і зменшить кількість скарг громадян на дії нотаріуса. Кожний громадянин України буде вдячний за збереження його особистих коштів, а нотаріуси — за надану їм можливість вчиняти нотаріальні дії для громадян без їх вимушеного звернення до суду .
Унесення вказаних змін не потребує додаткових витрат, а, навпаки, підвищує соціальну захищеність пересічного громадянина України.
Також пропонуємо запровадити обов’язкове громадське обговорення та ухвалення всіх майбутніх змін до законодавства, яке регулює організацію діяльності нотаріату, процедуру вчинення нотаріальних дій, порядок ведення нотаріального діловодства, за участю представників нотаріальної спільноти від кожної області України, в першу чергу для того, що б всі нововведення були можливими для практичного застосування та із-за неузгодженості не зупиняли діяльність органів нотаріату по всій території України.
Ми готові взяти активну участь у розробці та кінцевому редагуванні проекту наказу з унесення вищезазначених змін з метою досягнення його максимальної ефективності, однозначного трактування та врахування професійних нюансів при його підготовці на основі практичного досвіду.
З повагою
Член Правління,
Голова Секції нотаріусів
Асоціації правників України Володимир Марченко
19.03.2010 року

Визначення у частині другій статті 125 Конституції України Верховного Суду України як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції означає, що конституційний статус Верховного Суду України не передбачає наділення його законодавцем повноваженнями суду касаційної інстанції щодо рішень вищих спеціалізованих судів, які реалізують повноваження касаційної інстанції

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
РІШЕННЯ
КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ
у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення термінів «найвищий судовий орган», «вищий судовий орган», «касаційне оскарження», які містяться у статтях 125, 129 Конституції України
м. Київ
11 березня 2010 року
N 8-рп/2010
Справа N 1-1/2010

Конституційний Суд України у складі суддів:

Стрижака Андрія Андрійовича — головуючого, Бауліна Юрія Васильовича, Вдовіченка Сергія Леонідовича, Головіна Анатолія Сергійовича, Джуня В’ячеслава Васильовича — доповідача, Дідківського Анатолія Олександровича, Домбровського Івана Петровича, Кампа Володимира Михайловича, Колоса Михайла Івановича, Лилака Дмитра Дмитровича, Маркуш Марії Андріївни, Мачужак Ярослави Василівни, Нікітіна Юрія Івановича, Овчаренка В’ячеслава Андрійовича, Стецюка Петра Богдановича — доповідача, Ткачука Павла Миколайовича, Шишкіна Віктора Івановича,

за участю представника суб’єкта права на конституційне подання Максимова Владислава Володимировича, Постійного представника Верховної Ради України у Конституційному Суді України Селіванова Анатолія Олександровича, представників Верховної Ради України Кармазіна Юрія Анатолійовича, Новікової Юлії Володимирівни, представника Верховного Суду України Константого Олександра Володимировича, представника Вищого адміністративного суду України Цуркана Михайла Івановича, представника Вищого господарського суду України Бондаренка Ігоря Івановича

розглянув на пленарному засіданні справу за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення термінів «найвищий судовий орган», «вищий судовий орган», які містяться у статті 125, терміна «касаційне оскарження», що міститься у статті 129 Конституції України.

Приводом для розгляду справи згідно зі статтями 39, 41 Закону України «Про Конституційний Суд України» стало конституційне подання 46 народних депутатів України.

Підставою для розгляду справи відповідно до статті 93 Закону України «Про Конституційний Суд України» є практична необхідність у офіційній інтерпретації термінів «найвищий судовий орган», «вищий судовий орган», які містяться у статті 125, терміна «касаційне оскарження», що міститься у статті 129 Конституції України.

Заслухавши суддю-доповідача Стецюка П. Б., пояснення Максимова В. В., Селіванова А. О., Кармазіна Ю. А., Новікової Ю. В., Константого О. В., Цуркана М. І., Бондаренка І. І. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України установив:

1. Суб’єкт права на конституційне подання — 46 народних депутатів України — звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням розкрити зміст та дати офіційне тлумачення термінів «найвищий судовий орган», «вищий судовий орган», які містяться у статті 125, терміна «касаційне оскарження», що міститься у статті 129 Конституції України, у їх взаємозв’язку, а також роз’яснити: «чи означає, що конституційний статус Верховного Суду України як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції наділяє його конституційним повноваженням здійснювати наступний після Вищого господарського та Вищого адміністративного судів України касаційний перегляд і перегляд за винятковими обставинами рішень господарських та адміністративних судів; чи означає передбачена пунктом 8 частини третьої статті 129 Конституції України така основна засада судочинства, як «касаційне оскарження рішення суду», тільки одноразове оскарження; чи означає закріплений в частині третій статті 125 Конституції України статус вищих спеціалізованих судів — вищих судових органів, що вони є остаточною процесуальною касаційною інстанцією щодо оскарження рішень місцевих і апеляційних господарських та адміністративних судів; чи є оскарження до Верховного Суду України рішень адміністративних судів за винятковими обставинами їх повторним касаційним оскарженням; чи є перегляд Верховним Судом України судових рішень за винятковими обставинами в адміністративному судочинстві самостійною конституційною засадою судочинства; чи можна в законах України передбачати (встановлювати) інші форми оскарження рішень судів загальної юрисдикції, крім тих, що встановлені в Конституції України як засади судочинства — апеляційне і касаційне оскарження».

Практичну необхідність в офіційному тлумаченні конституційних термінів «найвищий судовий орган» (частина друга статті 125), «вищий судовий орган» (частина третя статті 125), «касаційне оскарження» (пункт 8 частини третьої статті 129) народні депутати України обґрунтовують тим, що запровадження Законом України «Про судоустрій України» у господарському та адміністративному судочинствах, крім касаційних інстанцій — Вищого господарського суду України і Вищого адміністративного суду України (статті 38, 39), ще й наступної — Верховного Суду України (стаття 47), яка перевіряє касаційні процесуальні акти зазначених вищих судів у касаційному порядку, «обумовлює виникнення проблем стосовно визначення суті касаційного провадження, здійснюваного вищими спеціалізованими судами, та повторної касації і виняткового провадження, що здійснює Верховний Суд України, що в підсумку впливає на забезпечення єдності функцій касації» в системі вказаних спеціалізованих судів. У зв’язку з цим суб’єкт права на конституційне подання зазначає, «що в касаційних процесуальних відносинах представлені, з одного боку — вищі спеціалізовані суди з притаманними їм функціями вищого судового органу, а з іншого — Верховний Суд України, який також відповідає ознакам вищої судової установи і до того ж має стосовно спеціалізованих судів по суті касаційний характер завдань і функцій». Тому в клопотанні вказано, що «внаслідок касаційного дуалізму в повноваженнях цих судів мають місце випадки, коли правові позиції вищих спеціалізованих судів і Верховного Суду України різняться, що ускладнює спеціалізованим судам правозастосування».

Для правового обґрунтування практичної необхідності в офіційному тлумаченні наведених положень Конституції України автори клопотання посилаються також на Рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2003 року N 20-рп/2003 (справа про Касаційний суд України), яким визнано неконституційними положення Закону України «Про судоустрій України» щодо утворення в системі судів загальної юрисдикції Касаційного суду України; його складу і повноважень, повноважень суддів, статусу голови, заступників голови та президії; строку його утворення і початку здійснення ним повноважень щодо розгляду в касаційному порядку цивільних і кримінальних справ. При цьому акцентується на правовій позиції, висловленій Конституційним Судом України у вказаному рішенні, яка полягає в тому, «що побудова системи судів загальної юрисдикції узгоджується зі стадіями судочинства, відповідними формами провадження (зокрема, в апеляційній і касаційній інстанціях)» (абзац четвертий підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини).

2. Свої позиції щодо предмета конституційного подання висловили Президент України, Верховний Суд України, Вищий адміністративний суд України, Вищий господарський суд України, вчені Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, Одеської національної юридичної академії, юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Академії суддів України, фахівці Центру політико-правових реформ.

3. Вирішуючи порушені у конституційному поданні питання, Конституційний Суд України виходить з такого.

3.1. Україна є демократичною, правовою державою; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави; права і свободи людини і громадянина захищаються судом (стаття 1, частина друга статті 3, частина перша статті 55 Конституції України).

Право на судовий захист забезпечується конституційними гарантіями здійснення правосуддя судами, утвореними на підставі Конституції України, та у визначеному законом порядку.

Конституційні положення, які стосуються питань системи судів загальної юрисдикції, містяться у розділі VIII «Правосуддя» Конституції України. Статтею 125 Основного Закону України визначено систему судів загальної юрисдикції в Україні. Верховний Суд України є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції, а вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди.

Положенням пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України встановлено одну з основних засад судочинства — забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом. Конституційний Суд України у Рішенні від 11 грудня 2007 року N 11-рп/2007 зазначив: «Реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина» (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини).

3.2. В Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України).

Конституційний Суд України у Рішенні від 2 листопада 2004 року N 15-рп/2004 акцентував: «Верховенство права — це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо» (абзац другий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини).

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визначив окремі ознаки принципу верховенства права у розбудові національних систем правосуддя та здійсненні судочинства, яких мають дотримуватись держави — члени Ради Європи, що підписали Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Так, у справі «Пономарьов проти України» Європейський суд з прав людини наголосив, що «право на справедливий судовий розгляд, яке гарантовано пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata — принципу остаточності рішень суду. Цей принцип стверджує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов’язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення» (пункт 40 мотивувальної частини Рішення від 3 квітня 2008 року).

У справі «Сокуренко і Стригун проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що «стаття 6 Конвенції не зобов’язує держав — учасників Конвенції створювати апеляційні чи касаційні суди. Однак там, де такі суди існують, необхідно дотримуватись гарантій, визначених у статті 6″ (пункт 22 мотивувальної частини Рішення від 20 липня 2006 року).

Відповідно до принципу верховенства права питання розподілу правосудних повноважень між Верховним Судом України та вищими судами, визначення стадій судочинства та форм провадження мають бути підпорядковані гарантіям права кожної людини на справедливий суд.

3.3. У Законі України «Про судоустрій України» (стаття 39), Кодексі адміністративного судочинства України (стаття 210), Господарському процесуальному кодексі України (стаття 108) передбачено, що вищі спеціалізовані суди розглядають у касаційному порядку справи відповідної судової юрисдикції і є судами касаційної інстанції.

Конституційний Суд України, враховуючи частину четверту статті 125 Конституції України, згідно з якою відповідно до закону діють апеляційні та місцеві суди, дійшов висновку, що вищі суди повноважні забезпечувати за законом касаційне оскарження та перегляд рішень судів відповідних юрисдикцій.

Цей висновок узгоджується з правовими позиціями, викладеними Конституційним Судом України у Рішенні від 11 грудня 2003 року N 20-рп/2003 (справа про Касаційний суд України), які полягають в тому, що «за змістом положень частин другої, третьої, четвертої статті 125 Конституції України ними визначена система судів загальної юрисдикції, названі всі її ланки: Верховний Суд України, інші види судів — вищі спеціалізовані, апеляційні, місцеві. Згідно з частиною першою зазначеної статті ця система судів будується за принципами територіальності і спеціалізації» (абзац перший підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини); «системний аналіз положень частин другої, третьої, четвертої статті 125 і пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України засвідчує, що побудова системи судів загальної юрисдикції узгоджується зі стадіями судочинства, відповідними формами провадження (зокрема, в апеляційній і касаційній інстанціях). За змістом цих положень апеляційною інстанцією названі апеляційні суди, а касаційне провадження може здійснюватися у відповідних судах, визначених статтею 125 Конституції України» (абзац четвертий підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини).

3.4. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Конституційний Суд України наголошував: «Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13)» (абзац десятий пункту 9 мотивувальної частини Рішення від 30 січня 2003 року N 3-рп/2003).

Касаційна інстанція реалізує свої процесуальні права в межах касаційного провадження виключно для перевірки правильності юридичної оцінки обставин справи у рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій. Як касаційна інстанція Верховний Суд України повторно після вищих судів перевіряє рішення судів (статті 39, 47 Закону України «Про судоустрій України», розділ XII2 Господарського процесуального кодексу України, частина друга статті 235 Кодексу адміністративного судочинства України), що не може бути виправдано з точки зору забезпечення права на справедливий розгляд справи упродовж розумного строку. Крім того, наявність двох касаційних інстанцій для перевірки рішень спеціалізованих судів не відповідає засадам правової визначеності.

З огляду на викладене Конституційний Суд України дійшов висновку, що правомірним може бути лише одноразове касаційне оскарження та перегляд рішень судів. Конституційний статус Верховного Суду України як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції не передбачає наділення його законодавцем повноваженнями касаційної інстанції щодо рішень вищих спеціалізованих судів, які реалізують повноваження касаційної інстанції.

3.5. Розглядаючи питання про можливість встановлення законодавцем інших форм оскарження рішень судів загальної юрисдикції, крім тих, що встановлені в пункті 8 частини третьої статті 129 Конституції України як засади судочинства — апеляційне і касаційне оскарження, Конституційний Суд України дійшов висновку, що за своїм змістом це конституційне положення не містить вичерпного переліку форм оскарження рішень судів загальної юрисдикції.

Приписом пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України визначено «забезпечення … касаційного оскарження рішення суду» лише як одну з основних засад судочинства, а частиною четвертою цієї статті передбачено, що законом можуть бути визначені також інші засади судочинства в судах окремих судових юрисдикцій. Отже, законодавцем можуть бути передбачені у законах про судоустрій та судочинство й інші форми оскарження та перегляду рішень судів загальної юрисдикції.

Виходячи з викладеного та керуючись статтями 147, 150, 153 Конституції України, статтями 41, 51, 67, 69, 93, 95 Закону України «Про Конституційний Суд України», Конституційний Суд України вирішив:

1. В аспекті конституційного подання:

- визначення у положенні пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України як однієї з основних засад судочинства «забезпечення … касаційного оскарження рішення суду» у системному зв’язку з положеннями частини першої статті 8, статті 125 Основного Закону України означає лише одноразове касаційне оскарження та перегляд рішення суду; законом можуть бути передбачені й інші форми оскарження та перегляду рішень судів загальної юрисдикції;

- визначення у частині третій статті 125 Конституції України вищих судів як вищих судових органів спеціалізованих судів означає, що вищі суди здійснюють на підставах і в межах, встановлених законами про судочинство, повноваження суду касаційної інстанції стосовно рішень відповідних спеціалізованих судів;

- визначення у частині другій статті 125 Конституції України Верховного Суду України як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції означає, що конституційний статус Верховного Суду України не передбачає наділення його законодавцем повноваженнями суду касаційної інстанції щодо рішень вищих спеціалізованих судів, які реалізують повноваження касаційної інстанції.

2. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.

Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у «Віснику Конституційного Суду України» та в інших офіційних виданнях України.

КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ

АСОЦІАЦІЯ ПРИВАТНИХ НОТАРІУСІВ ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

61002, м. Харків, вул. Ольмінського, буд. 6.
код ЄДРПОУ 24275948, п/р. 2600700114657 в АТ “РЕГІОН-БАНК” у м. Харкові, МФО 351254
(057) 714-27-90, (057) 714-27-89

Вих. № 4 від „ 12 ” березня 2010 року
На №_____ „___” _______ 2010 року

Президенту України
Януковичу В.Ф.

Вельмишановний пане Президент!

10 березня цього року Верховна Рада України прийняла ряд законів спрямованих на зняття суперечностей у законодавстві про боротьбу із корупцією. Одночасно було прийнято закон про відтермінування вступу в дію пакета антикорупційних законів до 01.01. 2011 р.

Повинні зауважти, що, на превеликий жаль, не всі протиріччя, пробіли були усунуті в законах прийнятих 10.03.2010 р. На їх подолання спрямовані законопроекти подані народними депутатами України (№ 4119, №5466, №5468, №5470, №5493-1, №6143), які не були розглянуті у зв’язку із першочерговістю вирішення важливих для країни питань створення парламентської коаліції та формування уряду країни.

Вважаємо, що рішення Верховної Ради України з цього приводу повинні бути підтримані у повному обсязі. Підставами для такої позиції є наявність чисельних неузгодженостей у антикорупційному законодавстві, які так і залишились неврегульованими. На вказані пробіли неодноразово звертали увагу народні депутати, представники юридичної наукової громадськості і практики.

Основне питання, яке залишається спірним, пов’язане із визначенням кола суб’єктів корупційних діянь. У прийнятому Законі України „Про засади запобігання та протидії корупції” (Відомості Верховної Ради України, 2009, № 45, ст. 691) в ст. 2 воно визначено надзвичайно широко. Це може призвести до невиправданого посилення репресії в країні, зміни вектору політики у сфері боротьби зі злочинністю з гуманізаційного на антигуманізаційний, призведе до зростання прошарка осіб притягнутих до юридичної відповідальності, що суттєво вплине на моральний клімат у суспільстві.

Одночасно, визначаючи в якості суб’єктів корупційних діянь ті чи інші категорії осіб, законодавці не врахували вже існуючі механізми правової відповідальності, які поширюються на вказаних осіб, що привело до фактичного дубляжу відповідальності. Будучи представником нотаріальної громадськості України, дозволю собі проілюструвати ці положення на прикладі нотаріусів. Так, визначаючи нотаріусів в якості суб’єктів корупційних діянь, законодавці визначили як корупційнй, такі дії, як: одержання неправомірної вигоди, підкуп, незаконне сприяння фізичним та юридичним особам, порушення обмежень щодо заняття підприємницькою діяльністю та вимог щодо сумісництва, незаконне входження до складу правління чи інших керівних органів суб’єктів господарювання та т. ін. За усі ці дії передбачено накладення адміністративного штрафу. Одночасно чинне законодавство “Про нотаріат” за ці ж самі дії передбачає більш суворе покарання – позбавлення особи права на заняття нотаріальною діяльністю, що по суті є більш суворим видом відповідальності.

Наступна проблема пов’язана із спільною роботою родичів. Знов таки прокоментуємо це на прикладі нотаріусів. Надзвичайно поширеним у нашому середовищі є таке явище як династія. Часто батьки, які мають значний досвід роботи передають його своїм нащадкам, приймаючи їх на роботу в якості помічників нотаріусів. Викає питання: що у цьому поганого? Яка у цьому корупція? Така заборона призведе до розриву професійних спадкових зв’язків, які вітаються у цивілізованих країнах. Одночасно в умовах економічної кризи і викликаного нею високого рівня безробіття, “на вулиці” залишаться десятки, сотні громадян, що теж негативно вплине на моральний стан суспільства.

Існують і інші проблеми, які потребують свого законодавчого випрішення. Шлях прийняття законів з прискоренним введенням в дію і подальшого їх постійного вдосконалення не вбачається перспективним. Як юристи вважаємо, що закон повинен бути відпрацьованим на 100 % з тим, щоб до нього не повертатись щонайменше 5-7 років. Тоді можна вести мову про стабільність законодавства, про правову державу.

На ліквідацію цих та інших пробілів і суперечностей і спрямовані законопроекти подані народними депутатами, які залишились нерозглянутими 10.03.2010 р.

У зв’язку із наведеним звертаємось до Вас, пане Президент, з проханням підтримати прийняті Верховною Радою України Закони та дати можливість народним депутатам доопрацювати законодавство про боротьбу із корупцією, яке на нашу думку, у цілому, є надзвичайно необхідним Україні.

З повагою
Президент
Асоціації приватних нотаріусів
Харківської області Марченко В.М.

МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ
ЛИСТ
від 29.01.2010 р. N 516-0-33-10-31
У Міністерстві юстиції України розглянуто звернення, яке надійшло від [...], щодо суперечності норм наказу Міністерства юстиції від 16.11.2009 N 2151/5 «Про затвердження змін до Правил ведення нотаріального діловодства» та Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 12.11.2003 N 492.
Слід зазначити, що форма N 51 посвідчувального напису про засвідчення справжності підпису представника юридичної особи була затверджена Міністерством юстиції СРСР 29.12.73 (з доповненнями від 04.05.84) і застосовувалася нотаріусами при вчиненні нотаріальних до прийняття Закону України «Про нотаріат».
Згідно з формами посвідчувальних написів на правочинах і засвідчуваних документах, які були затверджені наказами Міністерства юстиції від 07.02.94 N 7/5 (втратив чинність), нотаріусами у той період при засвідченні справжності підпису представника юридичної особи застосовувалась відповідно форма N 52 та форма N 58.
Також повідомляємо, що відповідно до наказу Міністерства юстиції від 16.11.2009 N 2151/5 «Про затвердження змін до Правил ведення нотаріального діловодства» додаток N 7 було викладено у новій редакції.
Згідно вказаного додатка з 01.01.2010 при засвідченні справжності підпису представника юридичної особи нотаріус повинен застосовувати посвідчувальний напис по формі N 66. Зазначена форма є уніфікованою і повинна використовуватися нотаріусами при вчиненні такої нотаріальної дії, як засвідчення справжності підпису представника юридичної особи.
Принагідно слід зазначити, що відповідно до статті 7 Закону України «Про нотаріат» нотаріуси у своїй діяльності серед іншого керуються наказами Міністра юстиції України, які повинні неухильно виконуватися.
З повагою,

Заступник Міністра Л. В. Єфіменко

© Інформаційно-аналітичний центр «ЛІГА», 1991 — 2010
© ТОВ «ЛІГА ЗАКОН», 2007 — 2010

МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ
ЛИСТ
від 30.12.2009 р. N 1079-0-2-09-19
У зв’язку зі зверненням <...> у Міністерстві юстиції розглянуто лист <...> щодо надання роз’яснення деяких норм законодавства стосовно садівницьких товариств і повідомляється таке.
1. Щодо питання, чи повинні садівницькі товариства утворюватися у формі кооперативів.
Правові, організаційні, економічні та соціальні основи функціонування кооперації в Україні визначає Закон України «Про кооперацію».
Відповідно до статті 41 «Прикінцеві положення» зазначеного Закону кооперативи та кооперативні об’єднання, які створено до набрання чинності цим Законом, зобов’язані протягом року з дня набрання чинності ним Законом привести свої статути у відповідність із цим Законом. До приведення статутів у відповідність із цим Законом кооперативи та кооперативні об’єднання керуються положеннями діючих статутів у частині, що не суперечить цьому Закону.
Згідно із статтею 1 вказаного Закону кооператив — це юридична особа, утворена фізичними та/або юридичними особами, які добровільно об’єдналися на основі членства для ведення спільної господарської та іншої діяльності з метою задоволення своїх економічних, соціальних та інших потреб на засадах самоврядування.
Обслуговуючий кооператив — це кооператив, який утворюється шляхом об’єднання фізичних та/або юридичних осіб для надання послуг переважно членам кооперативу, а також іншим особам з метою провадження їх господарської діяльності.
Статтею 6 вказаного Закону встановлено, що кооператив є первинною ланкою системи кооперації і створюється внаслідок об’єднання фізичних та/або юридичних осіб на основі членства для спільної господарської та іншої діяльності з метою поліпшення свого економічного стану.
Відповідно до завдань та характеру діяльності кооперативи поділяються на такі типи: виробничі, обслуговуючі та споживчі. За напрямами діяльності кооперативи можуть бути житлово-будівельними, садово-городніми, гаражними, торговельно-закупівельними, транспортними, освітніми, туристичними, медичними тощо.
Таким чином, враховуючи наведені норми законодавства, на сьогоднішній день садівницькі товариства можуть функціонувати у такій організаційно-правовій формі, як обслуговуючі кооперативи відповідно до Закону України «Про кооперацію».
2. Щодо питання, чи може член садівницького товариства внести до товариства свій пайовий внесок майном у вигляді власної земельної ділянки.
Відповідно до частини першої статті 78 Земельного кодексу України (далі — ЗКУ) право власності на землю — це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками.
Власник має право вчинити щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (частина друга статті 319 Цивільного кодексу України (далі — ЦКУ)).
Статтями 10, 11 Закону України «Про кооперацію» визначено, що членами кооперативу можуть бути громадяни України, іноземні та особи без громадянства, юридичні особи України та іноземних держав, що діють через своїх представників, які внесли вступний внесок та пай у розмірах, визначених статутом кооперативу, додержуються вимог статуту і користуються правом ухвального голосу.
В розумінні Закону України «Про кооперацію» пай — майновий поворотний внесок члена (асоційованого члена) кооперативу у створення та розвиток кооперативу, який здійснюється шляхом передачі кооперативу майна, у тому числі грошей, майнових прав, а також земельної ділянки (стаття 2 Закону).
3. Щодо питання, чи може вважатися приватизацією придбання членом товариства земельної ділянки в такого товариства за договором купівлі — продажу.
Статтею 81 Земельного кодексу України (далі — ЗКУ) визначено підстави, за яких громадяни України набувають права власності на земельні ділянки, серед яких, зокрема, розмежовуються:
а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;
б) безоплатна передача із земель державної і комунальної власності;
в) приватизація земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування.
Відповідно до статті 35 ЗКУ приватизація земельної ділянки громадянином — членом садівницького товариства здійснюється без згоди на те інших членів цього товариства. Громадяни України із земель державної і комунальної власності мають право набувати безоплатно у власність або на умовах оренди земельні ділянки для ведення індивідуального або колективного садівництва.
Частиною третьою статті 116 ЗКУ передбачено, що безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян: одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій: одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.
Натомість загальні положення про купівлю-продаж визначено главою 54 ЦКУ.
Зокрема, статтею 655 ЦКУ встановлено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Тобто такий договір є оплатним.
Отже, приватизація земельних ділянок та придбання їх за договором купівлі — продажу є окремими підставами набуття права власності на земельні ділянки.
Разом з тим зазначаємо, що спеціально уповноваженим нейтральним органом виконавчої влади у галузі земельних відносин є Державний комітет із земельних ресурсів, до повноважень якого належить забезпечення реалізації державної політики, розроблення економічного і правового механізму регулювання земельних відносин, узагальнення практики застосування земельного законодавства (пункт «е» статті 15 ЗКУ, Положення про Державний комітет України із земельних ресурсів, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 2008 р. N 224).
Таким чином, роз’яснення земельного законодавства здійснює Держкомзем.
Водночас зазначаємо, що листи Мін’юсту не встановлюють норм права, а носять лише інформаційний характер.

Заступник Міністра Л. Єфіменко

© Інформаційно-аналітичний центр «ЛІГА», 1991 — 2010
© ТОВ «ЛІГА ЗАКОН», 2007 — 2010

ДЕРЖАВНИЙ КОМІТЕТ УКРАЇНИ З ПИТАНЬ РЕГУЛЯТОРНОЇ ПОЛІТИКИ ТА ПІДПРИЄМНИЦТВА
ЛИСТ
від 28.12.2009 р. N 16241
Про надання роз’яснення
Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва розглянув Ваше звернення від 04.12.2009 N 6-19-766 щодо створення та діяльності фермерського господарства та повідомляє нижченаведене.
Правові, економічні та соціальні засади створення та діяльності фермерських господарств як прогресивної форми підприємницької діяльності громадян у галузі сільського господарства України визначає Закон України «Про фермерське господарство» (далі — Закон).
Згідно зі статтею 2 Закону відносини, пов’язані зі створенням, діяльністю та припиненням діяльності фермерських господарств, регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, цим Законом та іншими нормативно-правовими актами України.
Відповідно до статей 1 та 3 зазначеного Закону фермерське господарство може бути створене одним громадянином України або кількома громадянами України, які є родичами або членами сім’ї, відповідно до закону. При створенні фермерського господарства одним із членів сім’ї інші члени сім’ї, а також родичі можуть стати членами цього фермерського господарства після внесення змін до його Статуту.
Згідно зі статтею 5 Закону право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку, виявив бажання та пройшов професійний відбір на право створення фермерського господарства.
Відносини, які виникають у сфері державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців, регулюються Конституцією України, Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» (далі — Закон про реєстрацію) та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону.
Відповідно до частини шостої статті 24 Закону про реєстрацію у разі державної реєстрації фермерського господарства крім документів, які передбачені частиною першою цієї статті, додатково подається копія Державного акта на право приватної власності засновника на землю або копія Державного акта на право постійного користування землею засновником, або нотаріально посвідчена копія договору про право користування землею засновником, зокрема на умовах оренди.
Отже, члени фермерського господарства не є його засновниками.
Вимоги до оформлення документів, які подаються державному реєстратору визначено статтею 8 Закону про реєстрацію.
Так, відповідно до частини п’ятої зазначеної статті установчі документи юридичної особи, а також зміни до них, викладаються письмово, прошиваються, пронумеровуються та підписуються засновниками (учасниками) або уповноваженими особами, якщо законом не встановлено інший порядок їх затвердження. Справжність підписів засновників (учасників) або уповноважених осіб на установчих документах повинні бути нотаріально засвідчені, а засновницькі договори — нотаріально посвідчені. У випадках, які передбачені законом, установчі документи повинні бути погоджені з відповідними органами державної влади.
Також статтею 8 Закону визначено, що підписи громадян на установчих документах про створення фермерського господарства посвідчуються нотаріусом.
Відповідно до частини другої статті 17 Закону про реєстрацію в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців містяться відомості щодо юридичної особи, зокрема, перелік засновників (учасників) юридичної особи, у тому числі ім’я, місце проживання, ідентифікаційний номер фізичної особи платника податків, якщо засновник — фізична особа; найменування, місцезнаходження та ідентифікаційний код, якщо засновник — юридична особа.
Отже, при заповненні реєстраційної картки в графу засновник (засновники) заносяться відомості про засновника (засновників) фермерського господарства.
Також звертаємо Вашу увагу, що відповідно до частини четвертої статті 57 Господарського кодексу України статут суб’єкта господарювання повинен містити відомості про його найменування, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління і контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації суб’єкта господарювання, а також інші відомості, пов’язані з особливостями організаційної форми суб’єкта господарювання, передбачені законодавством. Статут може містити й інші відомості, що не суперечать законодавству.

Заступник Голови С. І. Третьяков

© Інформаційно-аналітичний центр «ЛІГА», 1991 — 2010
© ТОВ «ЛІГА ЗАКОН», 2007 — 2010

Верховна Рада України прийняла Постанову «Про призначення Азарова М.Я. Прем’єр-міністром України»
(Інформаційне управління)

Згідно з постановою, Азарова М.Я. призначено Прем’єр-міністром України.

Результати поіменного голосування про проект Постанови про призначення Азарова М.Я. Прем’єр-міністром України (№6176 ) — за основу та в цілому.

Верховна Рада України прийняла також Постанову про звільнення Тимошенко Ю.В. з посади Премєр-міністра України (№6178).

Зустріч членів АПУ з Міністром юстиції України Олександром Лавриновичем
12 квітня 2010 13:00
12 квітня 2010 року відбудеться зустріч членів АПУ у форматі бізнес-ланчу з Міністром юстиції України Олександром Лавриновичем.
Місце проведення: ресторан «Царське село» (вул. Івана Мазепи 42/1).
Тема обговорення:
«Співпраця у напрямках вибудови у Україні нотаріату європейського типу»
Попередня реєстрація на участь в заході обов’язкова.
Вартість участі – 80 грн.
Зустріч відбувається за ініціативи секції нотаріусів Асоціації правників України.
Контактна особа – Максімов Андрій, тел./факс: (044) 492–88–48, e-mail: event@uba.ua
Лавринович Олександр Володимирович
Дата народження: 28 червня 1956р.
Освіта: Київський університет ім. Т. Шевченка (1973-78), фізик; Національна юридична. академія. України ім. Ярослава Мудрого (1994-98), «Правознавство», юрист; аспірантура Київський політехніний інститут (1984-87); канд. дис. «Інтенсифікація обробки надтвердої кераміки лазерним випромінюванням» (1988); канд. дис. «Виборче законодавство України та проблеми його вдосконалення» (Ін-т держави і права ім. В.Корецького НАНУ, 2001).
Перший заступник Голови Верховної Ради України. Співголова міжпарламентської комісії із співробітництва Верховної Ради України та Федеральних Зборів Російської Федерації. Член Української частини Комітету з парламентського співробітництва між Україною та Європейським Союзом. Член групи з міжпарламентських зв’язків з Швейцарською Конфедерацією. Член групи з міжпарламентських зв’язків з Сполученим Королівством Великої Британії та Північної Ірландії.
Кандидат технічних наук, кандидат юридичних наук, доцент, заслужений юрист України.
Нагороджений: Орденами «Ярослава Мудрого» V ступеня, «За заслуги» ІІІ ступеня, «Заслужений юрист України», Почесної грамотою Кабінету Міністрів України, відзнакою «За служіння закону» Верховного Суду України, відзнаками відомств та громадських організацій України.
Автор та співавтор 12 винаходів, 4 монографій, 48 наукових праць в галузі лазерної технології. Автор понад 20-ти наукових праць в галузі конституційного права. Автор і співавтор близько 50 –ти законопроектів, автор концепції Конституційного договору. Співавтор Конституції України.