Вспомним то время, когда, возглавив Министерство юстиции, Александр Лавринович начал бороться за повышение требований, выдвигаемых к кандидатам на должность нотариуса, а также усложнил процедуру допуска к профессии, насколько это позволяли подзаконные акты министерства. Получилась достаточно громоздкая процедура отбора нотариальных кадров: экзамен для того, чтобы пройти стажировку, сама стажировка и квалификационный экзамен в случае успешного прохождения стажировки. Отметим, что тогда изменения были направлены на повышение уровня обслуживания граждан. Те изменения, о которых пойдет речь ниже, также направлены на благо населения, но так, чтобы обеспечить доступ к нотариусам — об этой задаче Министерства юстиции Украины неоднократно заявлял министр юстиции Николай Онищук. По статистике, которая озвучивалась ранее, по итогам прошлого года в 42 районах нет государственных нотариусов, а в 43 — частных, и по сравнению с 2006 годом количество таких районов значительно возросло.

To be continued

Продолжение следует — только так оставалось думать, читая приказ Министерства юстиции Украины «Об утверждении Порядка прохождения стажировки в государственной нотариальной конторе или у нотариуса, который занимается частной нотариальной практикой, и подготовки стажера к нотариальной деятельности» № 1094/5 от 27 июня с.г. (Приказ № 1094/5). Со вступлением в силу данного Приказа признается недействительным приказ Минюста «Об утверждении Порядка прохождения стажировки гражданами Украины в государственных нотариальных конторах или у нотариусов, которые занимаются частной нотариальной практикой, Порядка проведения квалификационного экзамена лицами, которые прошли стажировку в государственной нотариальной конторе или у нотариуса, который занимается частной нотариальной практикой» № 89/5 от 7 декабря 2006 года (Приказ № 89/5). Стоит отметить, что Приказ № 1094/5 вступил в силу 8 июля с.г. — он регулирует вопросы стажировки, а что касается квалификационных экзаменов, то Минюст зарегистрировал соответствующий приказ «Об утверждении Порядка проведения квалификационного экзамена для лиц, которые прошли стажировку в государственной нотариальной конторе или у нотариуса, который занимается частной нотариальной практикой» № 1168/5 (Приказ № 1168/5) лишь 2 дня спустя после того, как нормативный акт, регулирующий вопросы квалификационных экзаменов, утратил силу. Отметим, что Приказ № 1168/5 вступил в силу только в конце месяца — 21 июля с.г.

Стажировка: ищем руководителя

Как уже отмечено выше, экзамена перед стажировкой уже не существует. Кандидатура руководителя стажировки — частного нотариуса (при его предварительном письменном согласии) — утверждается приказом соответствующего управления юстиции, кем утверждается кандидатура руководителя стажировки — государственного нотариуса, Порядок умалчивает. Ранее независимо от статуса нотариуса руководитель стажировки утверждался приказом соответствующего управления юстиции. Также, видимо, в духе дальнейшего объединения нотариата Порядок указывает, что руководителем стажировки может быть государственный нотариус, который имеет стаж работы нотариусом не менее 5 лет и к которому не применялись дисциплинарные взыскания. Руководитель стажировки — частный нотариус должен иметь стаж работы (наверное, нотариусом) не менее 7 лет при условии, что его работа не приостанавливалась за допущенные нарушения законодательства. До этого было единое требование — стаж работы нотариусом не менее 5 лет. Стоит отметить, что узнать о том, применялись ли к нотариусу дисциплинарные взыскания и приостанавливалась ли его работа в связи с допущенными нарушениями законодательства, непросто, если не сказать больше, — Минюст считает подобную информацию о нотариусе конфиденциальной. Руководителем стажировки не может быть нотариус — член квалификационной комиссии нотариата, созданной при управлении юстиции. Стоит обратить внимание и на требования к стажу работы нотариусом: 5 лет для государственного нотариуса и 7 лет для частного нотариуса существенно ограничивают круг лиц, которые могут быть руководителями практики. В последнее время прослеживается тенденция к уходу из государственного нотариата опытных и квалифицированных нотариусов, в то время как в частном нотариате достаточно много «молодых» нотариусов, у которых стаж работы в нотариате «не дотягивает» до установленного Порядком. Отметим еще одно интересное положение Порядка, которое ограничивает возможность выбора стажера: частный нотариус — руководитель стажировки, который дал согласие на стажировку и определен приказом управления юстиции, не может отказать в стажировке лицу, которое намеревается пройти стажировку.

Лицо, которое желает пройти стажировку, лично подает секретарю квалификационной комиссии такие документы: заявление на имя начальника соответствующего управления юстиции; оригинал и копию диплома о высшем юридическом образовании (университет, академия, институт); оригинал и копию справки об отсутствии судимости (информация, изложенная в справке, принимается к сведению в течение 1 месяца); трудовую книжку и/или копию трудовой книжки, заверенную по месту работы (при наличии трудового стажа); паспорт гражданина Украины и копию первой и второй страниц паспорта гражданина Украины; заполненную личную карточку по форме, указанной в приложении к Порядку. Новые документы, которые подаются в квалификационную комиссию, следующие: письменное заявление частного нотариуса о согласии быть руководителем стажировки с документом, который подтверждает наличие у него вакантной должности стажера нотариуса (если лицо намеревается проходить стажировку у частного нотариуса) и копия страницы паспорта гражданина Украины, на которой размещен штамп о регистрации местожительства (пребывания) физического лица. Остается вопрос: когда именно частный нотариус предоставляет свое письменное согласие на проведение стажировки: заранее или в пакете документов, которые подает лицо, желающее пройти стажировку?

При этом если раньше стажировка проходила на основе внутреннего приказа о прохождении 6-месячной стажировки, то новый Порядок требует заключения трудового контракта с соответствующей оплатой, на основании которого уже издается соответствующий приказ. Тоже интересный момент — оплата труда. Вот только интересно: чьего же? Труда нотариуса, который передает свои знания и опыт, или стажера, который тоже выполняет часть работы? Еще одна проблема: если заключается трудовой контракт, необходимо открывать соответствующую штатную должность, а также зарегистрировать трудовой контракт в службе занятости. Вот это и может стать проблемой на пути не только к должности стажера, но и нотариуса. В Классификаторе профессий ДК 003:2005 Национального классификатора Украины есть три варианта должностей со словом «стажер»: стажер-исследователь, врач-стажер и преподаватель-стажер, но должность стажера нотариуса не предусмотрена.

В течение срока стажировки представителями управления юстиции осуществляется проверка выполнения стажером и руководителем условий стажировки и индивидуального плана прохождения стажировки, о чем составляется докладная записка, которая рассматривается вместе с заключением о прохождении стажировки начальником главного управления юстиции или его ­заместителем по вопросам нотариата.

Отметим, что лицо, не прошедшее стажировку, может повторно пройти стажировку на общих основаниях. Причем если исходить из Порядка, то на повторную стажировку можно отправляться сразу же после первой неудачной — ограничений в сроках не предусматривается.

Приходите чаще на экзамен

Квалификационный экзамен проводится квалифкомиссией раз в полугодие. Но в случае необходимости (с целью заполнения вакантных должностей государственных нотариусов, а также нотариальных округов, которые не обеспечены услугами частных нотариусов) Минюст может принять решение о проведении дополнительного квалификационного экзамена. Отметим, что при постоянной нехватке нотариусов в некоторых нотариальных округах экзамены можно будет проводить и чаще, были бы желающие.

После представления необходимых документов квалифкомиссия принимает решение о допуске к сдаче экзамена. Решение о допуске лиц к повторной сдаче квалификационного экзамена принимается в случае окончания годичного срока от даты предыдущего квалификационного экзамена на момент подачи заявления о допуске к экзамену. О необходимости прохождения повторной стажировки речь не идет. Что интересно, лица, которые не сдали квалифэкзамен, допускаются к его повторной сдаче не ранее чем через год после принятия решения квалифкомиссией о допуске лица (видимо, успешно сдавшего экзамен) к занятию нотариальной деятельностью. При этом для сдачи повторного квалификационного экзамена прохождения дополнительной стажировки не требуется.

Структура квалификационного экзамена также заслуживает внимания: квалификационный экзамен состоит из анонимных тестов, задачи и задания относительно проекта нотариального документа. На подготовку ответов отводится не более 4 часов. В билет включаются 50 тестовых вопросов, задача и задание. Тесты считаются выполненными, если не менее чем на 45 из них даны верные ответы. К задаче в билете предлагаются 5 вариантов ответа, один из которых является верным. Задача считается решенной при избрании правильного ответа. Задание представляет собой составленный нотариальный документ, содержащий 7 заведомых ошибок, которые необходимо обнаружить. Задание считается выполненным, если найдено не менее 5 ошибок. Стоит отметить, что ранее квалификационный экзамен состоял из 2 этапов: теста и письменного задания с собеседованием. После оценивания ответов членами квалификационной комиссии, билеты раскодируются членом квалификационной комиссии — Представителем Минюста, после чего идентифицируются лица, которые сдали экзамен, и оглашаются результаты оценки ответов.

Можно сравнить экзамен для нотариусов с квалификационным экзаменом для получения свидетельства о праве на занятие адвокатской деятельностью. Он представляется сложнее: во-первых, устная и письменная часть экзамена, во-вторых, билет, состоящий из 14 вопросов, и в-третьих, необходимость составить документы правового характера. Не умаляя значимости ни одной из профессий, хочется напомнить, что нотариусы не используют состязательную форму процесса и принцип публичности, а совершают нотариальные действия единолично. Следовательно, и процедура отбора кадров должна быть качественной.

На Ваше обращение, в котором затронуты вопросы порядка государственной регистрации физических лиц — предпринимателей, сообщаем следующее.
Основные общие положения о физическом лице содержатся в главе 4 Гражданского кодекса Украины (далее — ГКУ), в соответствии со статьей 29 которого местожительством физического лица является жилой дом, квартира, другое помещение, пригодное для проживания в нем (общежитие, гостиница и т. п.), в соответствующем населенном пункте, в котором физическое лицо проживает постоянно, преимущественно или временно.
Следует отметить, что определение, приведенное в вышеуказанной статье, можно считать местожительством в частноправовом понимании. Действующее законодательство содержит еще одно, так называемое публично-правовое определение местожительства.
В соответствии с Конституцией Украины отношения, связанные со свободой передвижения и свободным выбором местожительства в Украине, которые гарантируются Конституцией Украины и закреплены Общей декларацией прав человека, Международным пактом о гражданских и политических правах, Конвенцией о защите прав человека и основных свобод и протоколами к ней, другими международными актами, а также касающиеся порядка реализации свободы передвижения и свободного выбора местожительства и установления случаев их ограничения регулирует Закон Украины «О свободе передвижения и свободном выборе местожительства в Украине».
В соответствии со статьей 3 указанного Закона:
местожительство — административно-территориальная единица, на территории которой лицо проживает сроком более шести месяцев в год;
местопребывание — административно-территориальная единица, на территории которой лицо проживает сроком менее шести месяцев в год;
регистрация — это внесение сведений в паспортный документ о местожительстве или местопребывании с указанием адреса жилья лица и внесение этих данных в регистрационный учет соответствующего органа специально уполномоченного центрального органа исполнительной власти по вопросам регистрации.
Статьей 6 Закона Украины «О свободе передвижения и свободном выборе местожительства в Украине» установлено, что гражданин Украины, а также иностранец или лицо без гражданства, находящиеся в Украине на законных основаниях, обязаны в течение десяти дней после прибытия на новое местожительство зарегистрировать местожительство.
Регистрация местопребывания в соответствии со статьей 8 Закона Украины «О свободе передвижения и свободном выборе местожительства в Украине» осуществляется по заявлению лица, которое обязано подать его в течение семи дней после прибытия к местопребыванию.
Также следует обратить внимание на то, что статьей 15 указанного Закона установлено, что лица, виновные в нарушении требований данного Закона, несут ответственность согласно закону.
Порядок государственной регистрации физических лиц — предпринимателей и пакет документов, представляемый при этом государственному регистратору, определяются Законом Украины «О государственной регистрации юридических лиц и физических лиц — предпринимателей» (Закон о регистрации).
В соответствии со статьей 5 Закона о регистрации государственная регистрация юридических лиц и физических лиц — предпринимателей осуществляется государственным регистратором исключительно в исполнительном комитете городского совета города областного значения или в районной, районной в городах Киеве и Севастополе государственной администрации по местонахождению юридического лица или по местожительству физического лица — предпринимателя.
Кроме того, согласно части четвертой статьи 42 Закона о регистрации, если документы для проведения государственной регистрации представляются заявителем лично, государственному регистратору дополнительно предъявляется паспорт, а согласно требованиям части пятой статьи 42 данного Закона основанием для оставления без рассмотрения представленных документов для проведения государственной регистрации физического лица — предпринимателя может быть то, что документы представлены по ненадлежащему месту проведения государственной регистрации.
Следовательно, государственная регистрация физического лица — предпринимателя должна осуществляться государственным регистратором в соответствующей административно-территориальной единице только по местожительству данного физического лица, при этом засвидетельствование самого факта местожительства должно подтверждаться регистрационными сведениями, внесенными в паспортный документ о местожительстве.

Председатель К. Ващенко

З метою забезпечення однакового застосування законодавства про спадкування Пленум Верховного Суду України постановляє дати судам такі роз’яснення:
1. Спадкові відносини регулюються Цивільним кодексом України (далі — ЦК), законами України від 2 вересня 1993 року N 3425-XII «Про нотаріат», від 23 червня 2005 року N 2709-IV «Про міжнародне приватне право», іншими законами, а також прийнятими відповідно до них підзаконними нормативно-правовими актами.
Відносини спадкування регулюються правилами ЦК, якщо спадщина відкрилася не раніше 1 січня 2004 року.
У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила Цивільного кодексу Української РСР (далі — ЦК УРСР), у тому числі щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців за законом. У разі коли спадщина, яка відкрилася до набрання чинності ЦК і строк на її прийняття не закінчився до 1 січня 2004 року, спадкові відносини регулюються цим Кодексом.
2. Справи про спадкування розглядаються судами за правилами позовного провадження, якщо особа звертається до суду з вимогою про встановлення фактів, що мають юридичне значення, які можуть вплинути на спадкові права й обов’язки інших осіб та (або) за наявності інших спадкоємців і спору між ними.
Якщо виникнення права на спадкування залежить від доведення певних фактів, особа може звернутися в суд із заявою про встановлення цих фактів, яка, у разі відсутності спору, розглядається за правилами окремого провадження. Зокрема, у такому порядку суди повинні розглядати заяви про встановлення родинних відносин із спадкодавцем, проживання з ним однією сім’єю, постійного проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, прийняття спадщини, яка відкрилася до 1 січня 2004 року тощо.
Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження з’ясується, що має місце спір про право, суд на підставі частини шостої статті 235 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК) залишає заяву без розгляду та роз’яснює заявникові, що він має право звернутися до суду з позовом на загальних підставах.
3. Згідно з правилами статті 1220 ЦК та статті 249 ЦПК часом відкриття спадщини слід вважати день смерті особи, зазначений у свідоцтві про смерть, виданим відповідним державним органом реєстрації актів цивільного стану.
Часом відкриття спадщини посмертно реабілітованих осіб є день прийняття рішення районною комісією з питань поновлення прав реабілітованих про повернення майна реабілітованого або відшкодування його вартості спадкоємцям першої черги. Коло спадкоємців першої черги визначається на день винесення цього рішення. Визнання особи безвісно відсутньою не відкриває спадщини.
Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця, яке визначається за правилами статті 29, частини другої статті 1221 ЦК. Якщо спадкодавець мав кілька місць проживання, місцем відкриття спадщини вважається останнє місце реєстрації спадкодавця.
4. При вирішенні спору щодо спадкування прав на майно, яке знаходиться за кордоном, або за участю іноземця, необхідно з’ясовувати, чи існує договір про правову допомогу з цією країною, і чи в цьому договорі не передбачені інші правила щодо спадкування, ніж в українському законодавстві.
У разі розбіжностей застосовуються норми міжнародного договору.
Право на успадкування нерухомого майна, згідно зі статтею 71 Закону України «Про міжнародне приватне право», регулюється законодавством країни, на території якої знаходиться це майно.
5. За наявності заповіту на все майно правило частини другої статті 1223 ЦК застосовується у разі неприйняття спадщини або відмови від спадщини усіма спадкоємцями за заповітом.
У разі неприйняття спадщини чи відмови від неї одним із спадкоємців за заповітом застосовується норма частини першої статті 1275 ЦК, відповідно до якої частка у спадщині, яку він мав право прийняти, переходить до інших спадкоємців за заповітом і розподіляється між ними порівну.
У разі недійсності нового заповіту чинність попереднього відновлюється лише у випадках, передбачених статтями 225, 231 ЦК.
6. Правило абзацу другого частини третьої статті 1224 ЦК стосується особи, яка зобов’язана була утримувати спадкодавця згідно з нормами Сімейного кодексу України (далі — СК). Факт ухилення особи від виконання обов’язку щодо утримання спадкодавця встановлюється судом за заявою заінтересованої особи (інших спадкоємців або територіальної громади). При цьому слід враховувати поведінку особи, розуміння нею свого обов’язку щодо надання допомоги, її необхідність для існування спадкодавця, наявність можливості для цього та свідомого невиконання такою особою встановленого законом обов’язку. Непред’явлення спадкодавцем, який мав право на утримання, позову про стягнення аліментів до особи, яка претендує на спадщину, не є достатньою підставою для відмови в позові про усунення від права на спадкування.
Правило частини п’ятої статті 1224 ЦК стосується всіх спадкоємців за законом, зокрема й тих, які відповідно до СК не були зобов’язані утримувати спадкодавця.
Безпорадним слід розуміти стан особи, зумовлений похилим віком, тяжкою хворобою або каліцтвом, коли вона не може самостійно забезпечити умови свого життя, потребує стороннього догляду, допомоги та піклування.
Вимога про усунення спадкоємця від права на спадкування може бути пред’явлена особою, для якої таке усунення породжує пов’язані зі спадкуванням права та обов’язки, одночасно з її позовом про одержання права на спадкування з підстав, визначених у частині другій статті 1259 ЦК.
7. Якщо спадкодавцем було здійснене самочинне будівництво (частина перша статті 376 ЦК), до спадкоємців переходить право власності на будівельні матеріали, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва.
Якщо право власності на самочинно зведену будівлю визнано судом за власником (користувачем) земельної ділянки, на якій вона розміщена, то до складу спадщини входить право на відшкодування витрат на будівництво (частина шоста статті 376 ЦК).
До спадкоємців, які прийняли спадщину, у разі знесення самочинного будівництва переходить обов’язок відшкодувати вартість витрат на його знесення і приведення земельної ділянки до попереднього стану (частини четверта, сьома статті 376 ЦК).
8. Якщо будівництво здійснювалося згідно із законом, то у разі смерті забудовника до завершення будівництва його права та обов’язки як забудовника входять до складу спадщини.
У разі смерті члена житлово-будівельного, дачно-будівельного, гаражно-будівельного кооперативу, члена садівницького товариства, яким до дня смерті не були внесені повністю пайові внески, до складу спадщини входять частина внесеного паю та інші суми, які підлягають поверненню, а не квартира, дача, гараж, садовий будинок. Частка пайового внеску, що належала померлому, входить до складу спадщини на загальних підставах. Якщо спадкодавець повністю вніс пайовий внесок, то до складу спадщини включається відповідно квартира, дача, гараж, садовий будинок, інші будівлі та споруди.
9. Вирішуючи спір про спадкування частки учасника підприємницького товариства, необхідно враховувати, що це допускається статтями 130, 147, 166 ЦК, статтями 55, 69 Закону України від 19 вересня 1991 року N 1576-XII «Про господарські товариства» і не підпадає під заборону пункту 2 частини першої статті 1219 ЦК. При цьому спадкується не право на участь, а право на частку в статутному (складеному) капіталі.
В акціонерних товариствах до спадкоємців переходить право власності спадкодавців на акції. Зі складу спадщини не можуть бути виключені права на акції закритих акціонерних товариств. За відсутності в законі обмежень щодо спадкування права на акції такого товариства суди не повинні відмовляти у визнанні права власності спадкоємців на акції.
10. Відповідно до статті 1225 ЦК право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців за загальними правилами спадкування (зі збереженням її цільового призначення) при підтвердженні цього права спадкодавця державним актом на право власності на землю або іншим правовстановлюючим документом. У порядку спадкування можуть передаватися також право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), право користування чужим майном (сервітут).
Правило статті 1225 ЦК про те, що при переході до спадкоємців права власності на житловий будинок, інші будівлі та споруди до них переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, і у розмірі, який необхідний для їх обслуговування, якщо інший її розмір не визначений заповітом, необхідно розуміти так, що така ділянка переходить у власність або користування спадкоємців, якщо її було надано в установленому порядку, в межах, визначених при наданні, за умови, що спадкодавець не складав заповіту щодо розпорядження земельною ділянкою, належною йому на праві власності.
Спадкодавець може передавати за заповітом частину належної йому земельної ділянки, тоді інша частина цієї ділянки спадкується за законом. У разі коли спадкодавець заповів всю земельну ділянку або її частину іншим особам, які не успадковували нерухоме майно, то спадкоємці мають право на земельну ділянку, на якій розміщено нерухоме майно та на частину ділянки, яка є необхідною для його обслуговування, незалежно від змісту заповіту.
За такими правилами здійснюється й перехід права на землю при спадкуванні права на частину нерухомого майна, а якщо був установлений порядок користування ним — то з урахуванням цього порядку.
11. При вирішенні спору про спадкування права на земельну частку (пай) основним документом, що посвідчує таке право, є сертифікат про право на земельну частку (пай).
Якщо спадкодавець мав право на земельну частку (пай), але за життя не одержав сертифіката на право власності на земельну частку (пай) або помилково не був включений (безпідставно виключений) до списку, доданого до державного акта про колективну власність на землю відповідного сільськогосподарського підприємства, товариства тощо, при вирішенні спору про право спадкування на земельну частку (пай) суд застосовує положення чинного на час існування відповідних правовідносин Земельного кодексу України 1990 року, Указу Президента України від 8 серпня 1995 року N 720/95 «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» та відповідні норми ЦК УРСР. У цьому разі слід ураховувати, що згідно з пунктом 17 Перехідних положень Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 року сертифікати на право на земельну частку (пай) є дійсними до виділення власникам таких часток (паїв) у натурі (на місцевості) земельних ділянок та видачі їм державних актів на право власності на землю.
12. За загальними правилами частини другої статті 372 ЦК при поділі майна, що є у спільній сумісній власності, за рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення.
У разі смерті співвласника приватизованого будинку (квартири) частки кожного із співвласників у праві спільної власності є рівними, якщо інше не було встановлено договором між ними (частина друга статті 370, частина друга статті 372 ЦК). Частка померлого співвласника не може бути змінена за рішенням суду. Для оформлення права на спадщину закон не вимагає рішення суду про визначення частки спадкодавця.
Розглядаючи спори, пов’язані зі спадкуванням частки в праві спільної сумісної власності, необхідно звертати увагу на те, що згідно зі статтею 368 ЦК спільною сумісною власністю є не лише майно, набуте подружжям за час шлюбу, якщо інше не встановлено договором або законом, а й майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім’ї, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
13. У разі смерті особи, якій були заподіяні збитки в результаті невиконання договору, до складу спадщини входить право на відшкодування як реальних збитків, так і упущеної вигоди (стаття 22 ЦК). До спадкоємців переходить і право вибору способу відшкодування.
14. До складу спадщини входять майнові права інтелектуальної власності, чинні на час відкриття спадщини (право на отримання винагороди за використання твору, право на відтворення, опублікування і розповсюдження авторських творів, право на оформлення винаходу, корисної моделі тощо).
15. На вимоги про відшкодування витрат на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця (стаття 1232 ЦК), а також витрат на охорону спадкового майна (стаття 1283 ЦК) не поширюються правила статті 1281 цього Кодексу про порядок і строки пред’явлення вимог кредитором спадкодавця, оскільки вони не випливають із зобов’язань спадкодавця. Тому на такі вимоги поширюється загальна позовна давність (стаття 257 ЦК). Вимоги про відшкодування зазначених витрат можуть бути пред’явлені й до територіальної громади, яка стала власником спадщини, визнаної судом відумерлою.
16. При вирішенні спорів у зв’язку зі спадкуванням за заповітом суд повинен застосовувати правила глави 85 ЦК та враховувати, що заповідач, зокрема, має право:
1) призначити своїми спадкоємцями фізичних осіб, незалежно від наявності в нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин (частина перша статті 1235 ЦК);
2) без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом, крім тих, які мають право на обов’язкову частку у спадщині; у разі смерті особи, яка була позбавлена права на спадкування, до смерті заповідача, позбавлення її права на спадкування втрачає чинність (частини друга, третя, четверта статті 1235 ЦК);
3) охопити заповітом права та обов’язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов’язки, які можуть йому належати в майбутньому. Якщо він розподілив між спадкоємцями лише свої права, до спадкоємців, яких він призначив, переходить та частина його обов’язків, що є пропорційною до одержаних ними прав (частини перша, третя статті 1236 ЦК);
4) зробити у заповіті заповідальний відказ, відказоодержувачами у якому можуть бути особи, які входять, а також ті, які не входять до числа спадкоємців за законом (стаття 1237 ЦК);
5) зобов’язати спадкоємців до вчинення певних дій немайнового характеру, зокрема, щодо розпорядження особистими паперами, визначення місця і форми здійснення ритуалу поховання, дій, спрямованих на досягнення суспільно корисної мети (стаття 1240 ЦК);
6) обумовити виникнення права спадкування наявністю певної умови (наявність інших спадкоємців, проживання у певному місці, народження дитини, здобуття освіти тощо), тобто скласти заповіт з умовою. Умова, визначена у заповіті, є нікчемною, якщо вона суперечить закону або моральним засадам суспільства (частини друга, третя статті 1242 ЦК);
7) установити сервітути щодо земельних ділянок, без зміни їх цільового призначення, інших природних ресурсів або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб (стаття 1246 ЦК);
Заповіт є правочином, тому на нього поширюються загальні положення про правочини, якщо у книзі шостій ЦК немає відповідного правила.
Частина спадщини, що не охоплена заповітом, спадкується на загальних підставах спадкоємцями за законом, до їх числа входять і ті спадкоємці відповідної черги за законом, яким інша частина спадщини була передана за заповітом.
17. Право на пред’явлення позову про недійсність заповіту виникає лише після смерті заповідача.
Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, зокрема, недієздатною, малолітньою, неповнолітньою особою (крім осіб, які в установленому порядку набули повну цивільну дієздатність), особою з обмеженою цивільною дієздатністю, представником від імені заповідача, а також заповіт, складений із порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, згідно із частиною першою статті 1257 ЦК є нікчемним, тому на підставі статті 215 ЦК визнання такого заповіту недійсним судом не вимагається.
До відказоодержувачів, яким відповідно до заповіту передаються у власність або за іншим речовим правом майнові права або речі, не переходить пропорційна частина обов’язків спадкодавця. За правилом частини четвертої статті 1238 ЦК відказоодержувач має право вимоги до спадкоємця з часу відкриття спадщини, однак право пред’явити до спадкоємця позов із вимогою виконання зобов’язання, що виникає внаслідок заповідального відказу, відказоодержувач набуває лише після того, як спадкоємець прийме спадщину. До цього часу право відказоодержувача не може вважатися порушеним і право на позов не виникає. У разі смерті відказоодержувача до відкриття спадщини заповідальний відказ втрачає чинність у зв’язку з тим, що право відказоодержувача має особистий характер.
18. Заповіт, складений особою до визнання її недієздатною, не може бути змінено чи скасовано її опікуном.
За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо він був складений особою під впливом фізичного або психічного насильства, або особою, яка через стійкий розлад здоров’я не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними. Для встановлення психічного стану заповідача в момент складання заповіту, який давав би підставу припустити, що особа не розуміла значення своїх дій і (або) не могла керувати ними на момент складання заповіту, суд призначає посмертну судово-психіатричну експертизу (стаття 145 ЦПК).
Недійсність окремого розпорядження, що міститься в заповіті, може бути підставою для визнання недійсним заповіту лише в цій частині.
У справах про спадкування нотаріуси не є заінтересованими особами і не повинні залучатися до участі у справі.
Спадкодавець може позбавити особу з числа спадкоємців права на спадкування (частина друга статті 1235 ЦК) лише шляхом зазначення про це в заповіті.
Розірвання шлюбу припиняє статус подружжя, а недійсність шлюбу (визнання шлюбу недійсним) анулює статус подружжя, у зв’язку з цим розірвання шлюбу чи визнання шлюбу недійсним після складення заповіту подружжя (стаття 1243 ЦК) позбавляє цей заповіт юридичного значення без пред’явлення відповідного позову. У цьому разі спадкування відбувається на загальних підставах.
19. Перелік осіб, які мають право на обов’язкову частку, що визначений статтею 1241 ЦК, є вичерпним і розширеного тлумачення не потребує.
При визначенні розміру обов’язкової частки в спадщині враховуються всі спадкоємці за законом першої черги, увесь склад спадщини, зокрема, право на вклади в банку (фінансовій установі), щодо яких вкладником було зроблено розпорядження на випадок своєї смерті, вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу.
За згодою особи, яка має право на обов’язкову частку у спадщині, належна їй частка визначається з майна, не охопленого заповітом. У разі незгоди ця частка визначається з усього складу спадщини.
Той зі спадкоємців, який має право на обов’язкову частку у спадщині та проживав разом із спадкодавцем на день його смерті, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо у визначеному законом порядку не відмовився від неї. Якщо той зі спадкоємців, хто має право на обов’язкову частку та не проживав зі спадкодавцем на день його смерті, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її.
У разі порушення права спадкоємців на обов’язкову частку у спадщині суд може вирішувати питання про недійсність свідоцтва про право на спадщину лише в тій частині, яка складає обов’язкову частку.
Суд може зменшити розмір обов’язкової частки у спадщині з урахуванням відносин між спадкоємцем та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення, зокрема майнового стану спадкоємця.
Позбавлення особи права на обов’язкову частку судом ЦК не передбачає, хоча особа, яка має право на обов’язкову частку, може бути усунена від права на спадкування відповідно до статті 1224 ЦК.
20. Справи про спадкування за законом мають вирішуватись на основі правил глави 86 ЦК.
Спадкування за законом здійснюється почергово.
За відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття всіма спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують спадкоємці відповідної черги. Зокрема, у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки. У другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері. У третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько та тітка спадкодавця. У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менш як п’ять років до часу відкриття спадщини. У п’яту чергу право на спадкування за законом мають інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно.
У п’яту чергу право на спадкування за законом також одержують утриманці спадкодавця, які не були членами його сім’ї. Утриманцями слід вважати неповнолітню або непрацездатну особу (жінку, чоловіка при досягненні відповідно 55 і 60 років, інвалідів I, II і III груп), яка не була членом сім’ї спадкодавця, але не менш як п’ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування.
21. При вирішенні спору про право на спадщину осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менш як п’ять років до часу відкриття спадщини (четверта черга спадкоємців за законом), судам необхідно враховувати правила частини другої статті 3 СК про те, що сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки. Зазначений п’ятирічний строк повинен виповнитися на момент відкриття спадщини і його необхідно обчислювати з урахуванням часу спільного проживання зі спадкодавцем однією сім’єю до набрання чинності цим Кодексом.
До спадкоємців четвертої черги належать не лише жінка (чоловік), які проживали однією сім’єю зі спадкодавцем без шлюбу, таке право можуть мати також інші особи, якщо вони спільно проживали зі спадкодавцем, були пов’язані спільним побутом, мали взаємні права та обов’язки, зокрема, вітчим, мачуха, пасинки, падчерки, інші особи, які взяли до себе дитину як члена сім’ї, тощо.
Правила статті 1264 ЦК не стосуються дітей, влаштованих у прийомні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу.
До числа спадкоємців четвертої черги не входить особа, яка хоча і проживала спільно зі спадкодавцем, але перебувала у зареєстрованому шлюбі з іншою особою. Проживання однією сім’єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення в них права на спадкування за законом у першу чергу на підставі статті 1261 ЦК.
22. Якщо спадкоємці за усною угодою змінили розмір часток у спадщині, то у разі спору між ними для доказування змісту договору застосовується правило пункту 3 частини першої статті 208 ЦК.
23. Якщо постійне проживання особи зі спадкодавцем на час відкриття спадщини не підтверджено відповідними документами, у зв’язку із чим нотаріус відмовив особі в оформленні спадщини, спадкоємець має право звернутися в суд із заявою про встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, а не про встановлення факту прийняття спадщини.
Свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, установленому цивільним законодавством. За наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають.
У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження.
Набуття (надання) повної цивільної дієздатності неповнолітньою особою не є підставою для того, щоб вважати її повнолітньою. У зв’язку із цим вона має вважатися такою, що прийняла спадщину відповідно до частини четвертої статті 1268 ЦК.
Подання заяви про прийняття спадщини особами, вказаними у частинах третій, четвертій статті 1269 ЦК, слід вважати їхнім правом, здійснення якого не суперечить нормі частини четвертої статті 1268 цього Кодексу.
24. Особа, яка не прийняла спадщину в установлений законом строк, може звернутися до суду з позовною заявою про визначення додаткового строку для прийняття спадщини відповідно до частини третьої статті 1272 ЦК. Зазначене положення застосовується до спадкоємців, в яких право на спадкування виникло з набранням чинності зазначеним Кодексом.
Суди відкривають провадження в такій справі у разі відсутності письмової згоди спадкоємців, які прийняли спадщину (частина друга статті 1272 ЦК), а також за відсутності інших спадкоємців, які могли б дати письмову згоду на подання заяви до нотаріальної контори про прийняття спадщини. Відповідачами у такій справі є спадкоємці, які прийняли спадщину. При відсутності інших спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття відповідачами є територіальні громади в особі відповідних органів місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.
При розгляді цих справ слід перевіряти наявність або відсутність спадкової справи стосовно спадкодавця у державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини, наявність у матеріалах справи обґрунтованої постанови про відмову нотаріуса у вчиненні нотаріальної дії, зокрема відмови у видачі свідоцтва про право на спадщину. За наявності у спадковій справі заяви спадкоємця про відмову від права на спадщину його вимоги про визначення додаткового строку для прийняття спадщини задоволенню не підлягають.
Визначаючи спадкоємцеві додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини, суд не повинен вирішувати питання про визнання за ним права на спадщину. Спадкоємець після визначення йому додаткового строку для прийняття спадщини має право прийняти спадщину в порядку, установленому статтею 1269 ЦК, звернувшись в нотаріальну контору, після чого вважається таким, що прийняв спадщину.
Повторне визначення судом додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини одним і тим же спадкоємцем законодавством не передбачено.
Вирішуючи питання про визначення особі додаткового строку, суд досліджує поважність причини пропуску строку для прийняття спадщини. При цьому необхідно виходити з того, що поважними є причини, пов’язані з об’єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.
У резолютивній частині рішення суд повинен вказати відповідно певний період часу з моменту набрання судовим рішенням законної сили, протягом якого спадкоємець може подати заяву про прийняття спадщини, а не конкретну календарну дату, до якої спадкоємець може подати заяву про прийняття спадщини. Додатковий строк, достатній для подання заяви про прийняття спадщини, не може перевищувати шестимісячного строку, встановленого статтею 1270 ЦК для прийняття спадщини.
Спадкоємець, який прийняв спадщину в наданий судом додатковий строк, має право звернутися до суду з вимогами про внесення змін до свідоцтва про право на спадщину, якщо спадкоємці, які прийняли спадщину, не дають згоду на внесення нотаріусом за місцем відкриття спадщини цих змін. На підставі рішення суду нотаріус видає спадкоємцям нові свідоцтва про право на спадщину.
У разі коли після спливу строку для прийняття спадщини та розподілу її між спадкоємцями спадщину прийняли інші спадкоємці (стаття 1272 ЦК), такі спадкоємці мають право вимагати передання їм частки в натурі шляхом перерозподілу майна, яке збереглося, або сплати грошової компенсації. При переході за цих обставин спадкового майна як відумерлої спадщини до територіальної громади такий спадкоємець має право вимагати його передання в натурі, а у разі його продажу має право на грошову компенсацію на підставі статті 1280 ЦК.
25. Відмова від прийняття спадщини на користь інших спадкоємців допускається лише протягом строку для прийняття спадщини. Після закінчення цього строку частка у спадщині не може бути збільшена з тих підстав, що хто-небудь зі спадкоємців відмовляється від спадщини на користь інших спадкоємців. У таких випадках особа, яка прийняла спадщину, має право розпорядитись усім або частиною майна, отриманого в порядку спадкування, шляхом відчуження її іншому спадкодавцеві за договором купівлі-продажу, дарування, міни тощо.
У разі відкликання спадкоємцем своєї відмови від прийняття спадщини протягом строку, встановленого для її прийняття, він відновлює своє право на спадкування.
Відмова спадкоємця за заповітом від прийняття спадщини не позбавляє його права на спадкування за законом.
Коло осіб, на користь яких спадкоємець може відмовитися від прийняття спадщини, є вичерпним і за його волевиявленням змінюватись або доповнюватись не може. У разі коли спадкоємець відмовився від прийняття спадщини на користь особи, вказаної в статті 1266 ЦК, правила про спадкування за правом представлення не застосовуються.
Відмова від прийняття спадщини може бути визнана судом недійсною з підстав, передбачених статтями 225, 229 — 231, 233 ЦК.
26. При поділі спадщини між спадкоємцями необхідно враховувати правило частини першої статті 1278 ЦК про те, що коли спадкодавець у заповіті сам не розподілив спадщину між спадкоємцями, частки кожного спадкоємця у спадщині є рівними. При розподілі такої спадщини необхідно застосовувати норми, що регулюють відповідні правовідносини спільної часткової власності.
У разі виникнення спору між спадкоємцями щодо виділу їм у натурі предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку (частина перша статті 1279 ЦК) суд повинен враховувати використання цього майна одним із спадкоємців, тривалість такого користування, призначення цих предметів, інші обставини, які мають істотне значення.
27. Отримання спадкоємцем, який прийняв спадщину, свідоцтва про право на спадщину відповідно до статті 1296 ЦК є правом, а не обов’язком спадкоємця. Відсутність у спадкоємця свідоцтва про право на спадщину не може бути підставою для відмови у відкритті провадження у справі.
Якщо спадкоємець прийняв спадщину стосовно нерухомого майна, але зволікає з виконанням обов’язку, передбаченого статтею 1297 ЦК, зокрема з метою ухилення від погашення боргів спадкодавця, кредитор має право звернутися до нього з вимогою про погашення заборгованості спадкодавця, розмір якої може бути визначений за правилами статті 625 цього Кодексу.
Відповідно до статті 1301 ЦК свідоцтво про право на спадщину може бути визнано недійсним не лише тоді, коли особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, але й за інших підстав, установлених законом. Іншими підставами можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв’язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб тощо.
28. Перехід майна від відчужувача до набувача на підставі спадкового договору не є окремим видом спадкування, а тому на відносини сторін не поширюються відповідні правила про спадкування, в тому числі право на обов’язкову частку.
Відчужувачем та набувачем за спадковим договором може бути як повністю дієздатна особа, так і особи, зазначені у статтях 32, 36 ЦК. Набувач за спадковим договором не відповідає за зобов’язаннями відчужувача.
Спадковий договір може бути визнано недійсним із підстав, визначених нормами глави 16 ЦК.
Вимогу про визнання недійсним спадкового договору може бути заявлено як відчужувачем та набувачем, так і іншою заінтересованою особою. У разі пред’явлення позову особою, яка не є стороною спадкового договору, необхідно перевіряти, які права та охоронювані законом інтереси цієї особи порушено (стаття 3 ЦПК).
Згідно зі статтею 1308 ЦК спадковий договір може бути розірвано на вимогу відчужувача або набувача. За змістом цього правила інші особи, у тому числі спадкоємці відчужувача, не можуть пред’являти вимоги про розірвання спадкового договору.
На відміну від спадкоємця, який прийняв спадщину та відповідно до статті 1282 ЦК зобов’язаний задовольнити вимоги кредитора, на набувача за спадковим договором такий обов’язок не покладається.
У разі смерті набувача спадковий договір вважається припиненим. У цьому випадку спадкоємці набувача мають право вимагати від відчужувача відшкодування витрат, яких вони зазнали при виконанні спадкового договору в тій частині зобов’язань, які були виконані набувачем до його смерті.
Якщо відповідно до спадкового договору набувач зобов’язаний був вчинити певні дії після смерті відчужувача, то у разі смерті набувача обов’язок вчинити ці дії переходить до його спадкоємців.
29. Судам необхідно враховувати, що кожна позовна заява — первісна й зустрічна, а також заява третьої особи із самостійними вимогами оплачується судовим збором залежно від ціни позову, яка визначається виходячи з вартості відшукуваного майна.
Розмір судового збору, порядок його сплати та звільнення від сплати встановлюються законом. Зокрема, необхідно враховувати, що при обчисленні судового збору у справах про спадкування майна не береться до уваги вартість успадкованого майна, про яке зазначено в пункті 16 частини першої статті 4 Декрету Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 року N 7-93 «Про державне мито», і що від сплати цього збору звільняються особи, указані в пункті 6 (спадкоємці першої черги громадян, реабілітованих відповідно до Закону України від 17 квітня 1992 року N 962-XII «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні») і в пункті 18 частини першої статті 4 вказаного Декрету.
30. Визнати такою, що втратила чинність, постанову Пленуму Верховного Суду України від 24 червня 1983 року N 4 «Про практику розгляду судами України справ про спадкування» (зі змінами та доповненнями, внесеними постановами Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 року N 13 та від 25 травня 1998 року N 15).

Голова
Верховного Суду України
В. В. Онопенко
Секретар Пленуму
Верховного Суду України
Ю. Л. Сенін

<...>
Згідно з пунктом 7 статті 1 Закону України «Про збір на обов’язкове державне пенсійне страхування» юридичні та фізичні особи сплачують збір на обов’язкове державне пенсійне страхування при відчуженні легкових автомобілів, крім легкових автомобілів, якими забезпечуються інваліди, та тих автомобілів, які переходять у власність за законом.
Платниками збору з операцій з відчуження легкових автомобілів, відповідно до пункту 12 Порядку сплати збору на обов’язкове державне пенсійне страхування з окремих видів господарських операцій, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 листопада 1998 року N 1740 (із наступними змінами та доповненнями), є підприємства, установи та організації всіх форм власності, а також фізичні особи, які набувають право власності на легкові автомобілі шляхом купівлі легкових автомобілів, міни, дарування (безоплатної передачі), успадкування та з інших підстав, передбачених законодавством.
Враховуючи вищезазначене, при передачі легкового автомобіля у власність юридичній особі (в даному випадку підприємству) як внесок до статутного фонду (безоплатна передача) збір сплачується на загальних підставах.

Заступник Голови правління В. Никитенко

У січні 2007 р. І. звернувся до суду з позовом до Ю., Л., О., С., Н., Є. та А. про стягнення подвійної суми задатку та штрафу, посилаючись на те, що 14 липня 2006 р. він уклав із Ю., який діяв у власних інтересах та від імені інших відповідачів, попередній договір, за умовами якого відповідачі зобов’язалися продати йому земельні ділянки на території Мар’янівської сільської ради Макарівського району за 230000 дол. США, при цьому він передав останнім суму 1156450 грн., що еквівалентна 229000 дол. США, а відповідачі зобов’язалися не пізніше 10 вересня 2006 р. змінити цільове призначення ділянок на «ведення особистого селянського господарства» та не пізніше 10 жовтня 2006 р. укласти з ним договір купівлі-продажу земельних ділянок, однак такого свого обов’язку не виконали, а тому повинні повернути йому подвійну суму завдатку, а також сплатити передбачений попереднім договором штраф у сумі 46258 грн.
Позивач просив стягнути подвійну суму завдатку — 2312900 грн., штраф у розмірі 46258 грн. та відшкодувати судові витрати.
Згодом позивач доповнив позов вимогами про відшкодування моральної шкоди в сумі 10000 грн., посилаючись на те, що така шкода заподіяна йому невиконанням відповідачами їхніх обов’язків.
Н. пред’явила зустрічний позов до Ю., І. про визнання частково недійсним попереднього договору від 14 липня 2006 р., посилаючись на те, що такий договір укладено з порушенням норм чинного законодавства, і він порушує її права та інтереси, вона не уповноважувала Ю. продавати земельну ділянку і про факт укладення попереднього договору не була обізнана.
Рішенням Макарівського районного суду від 13 березня 2007 р. позов І. задоволено частково, ухвалено стягнути на його користь солідарно з Ю., Л., О., С., Н., Є., А. подвійну суму завдатку — 2312900 грн., 46258 грн. штрафу, 2500 грн. на відшкодування витрат з оплати правової допомоги, 1730 грн. — судових витрат; у задоволенні іншої частини позовних вимог І. та зустрічного позову Н. відмовлено.
Рішенням Апеляційного суду Київської області від 16 червня 2007 р. рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог І. змінено, ухвалено в цій частині нове рішення про стягнення на користь І. солідарно з Ю., Л., О., С, Н., Є., А. гарантійну суму (аванс) — 1156450 грн., у задоволенні позовних вимог І. про стягнення штрафу відмовлено, в іншій частині рішення залишене без змін.
У касаційній скарзі І. просив скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню на таких підставах. Статтями 526, 610, 611 ЦК передбачено, що зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Відповідно до ч. 2 ст. 635 ЦК сторона, яка необґрунтовано ухиляється від укладення договору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства.
Згідно з ч. 2 ст. 570 ЦК, якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є задатком, вона вважається авансом.
Судом встановлено, що 14 липня 2006 р. між сторонами було укладено попередній договір, за умовами якого відповідачі зобов’язалися продати І. земельні ділянки на території Мар’янівської сільської ради Макарівського району, а також зобов’язалися згідно з пунктами 3, 4 попереднього договору не пізніше 10 вересня 2006 р. змінити цільове призначення ділянок на «ведення особистого селянського господарства» та не пізніше 10 жовтня 2006 р. укласти договір купівлі-продажу земельних ділянок. На виконання умов договору І. передав 1156450 грн., однак відповідачі своїх обов’язків не виконали і в грудні 2006 р. продали свої ділянки іншим особам. Пунктами 6, 7 попереднього договору від 14 липня 2006 р. було передбачено, що в разі, коли з вини Ю., Л., О., С., Н., Є., А. не буде укладено основного договору купівлі-продажу, або вони не змінять цільове призначення земельних ділянок у зазначений договором строк, вони повинні повернути І. отриману суму — 1156450 грн. готівкою, а також сплатити штраф в розмірі 4 % від гарантійної суми (1156450 грн.).
Задовольняючи позов у частині стягнення з Ю., Л., О., С., Н., Є., А. штрафу в розмірі 4 % від сплаченої суми, суд першої інстанції керувався тим, що вони не провели зміну цільового призначення земельних ділянок в обумовлений попереднім договором строк і договір купівлі-продажу земельних ділянок не було укладено.
У зв’язку з наведеним суд дійшов висновку про те, що відповідачі зобов’язані сплатити І. штраф згідно з умовами попереднього договору.
При встановленні зазначених фактів судом не було порушено норм цивільного процесуального закону, висновки суду в частині стягнення штрафу відповідають встановленим фактам, обставинам справи та нормам матеріального права.
Апеляційний суд помилково скасував рішення суду першої інстанції в зазначеній частині, не навів достатніх мотивів, за якими він вважає неправильними такі висновки суду першої інстанції, на порушення статей 303, 316 ЦПК не встановив та не зазначив у рішенні доказів і обставин, що підтверджують звільнення відповідачів від сплати штрафу з огляду на положення попереднього договору щодо правових наслідків порушення зобов’язання, визначених цим договором.
Разом з тим, ураховуючи умови попереднього договору, встановлені судом факти та положення ч. 2 ст. 570 ЦК, є законним і обґрунтованим висновок апеляційного суду про те, що сплачена І. сума (1156450 грн.), не може вважатися завдатком. Вона є авансом, а тому підлягає стягненню саме у такому розмірі.
Рішення апеляційного суду в частині залишення без змін рішення суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позовних вимог І. про відшкодування моральної шкоди та відмови в задоволенні зустрічного позову не оскаржується, і підстав, передбачених ч. 3 ст. 335 ЦПК, для його скасування в цій частині, колегія суддів не вбачає.
За таких обставин рішення апеляційного суду в частині відмови в задоволенні позову І. про стягнення штрафу підлягає скасуванню із залишенням у силі в цій частині рішення суду першої інстанції на підставах, передбачених ст. 339 ЦПК.
Керуючись ст. 336 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України постановила касаційну скаргу І. задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду Київської області від 16 червня 2007 р. у частині відмови в задоволенні позову І. до Ю., Л., О., С., Н., Є., А. про стягнення штрафу скасувати і залишити в цій частині в силі рішення Макарівського районного суду від 13 березня 2007 р. У решті зазначене рішення апеляційного суду залишити без змін.
____________

Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого — Барбари В. П., суддів: Гуля В. С., Карпечкіна П. Ф., Колесника П. І., Потильчака О. І., Черногуза Ф. Ф., Шицького І. Б., Щотки С. О., розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Солом’янської районної у місті Києві ради та касаційне подання Генерального прокурора України на постанову Вищого господарського суду України від 27 лютого 2008 року у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Юніор» (далі — ТзОВ «Юніор») до Київської міської ради, Головного управління земельних ресурсів виконавчого органу Київради, третя особа — Солом’янська районна у місті Києві рада, про визнання укладеним договору, встановила:
У травні 2007 року ТзОВ «Юніор» звернулося у господарський суд міста Києва із позовом до Київської міської ради, Головного управління земельних ресурсів виконавчого органу Київради, третя особа — Солом’янська районна у місті Києві рада про визнання укладеним договору оренди земельної ділянки.
Позов мотивовано тим, що відповідно до статті 33 Закону України «Про оренду землі» орендар, який належно виконував обов’язки відповідно до умов договору, має за інших рівних умов переважне право на поновлення договору. ТзОВ «Юніор» повністю виконує всі умови договору оренди земельної ділянки.
Рішенням господарського суду міста Києва від 5 червня 2007 року позов задоволено. Рішення вмотивоване тим, що ТзОВ «Юніор» належно виконував обов’язки орендаря земельної ділянки і за таких обставин, відповідно до частини 1 статті 33 Закону України «Про оренду землі» має за інших рівних умов переважне право на поновлення договору.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від 14 листопада 2007 року рішення суду першої інстанції скасовано та в позові відмовлено. Постанова вмотивована тим, що у зв’язку з використанням відповідачами спірних земельних ділянок на власні потреби, тобто для соціального розвитку міста, у позивача відсутні підстави для переважного права продовження орендних правовідносин з відповідачами або третьою особою.
Постановою Вищого господарського суду України від 27 лютого 2008 року постанову Київського апеляційного господарського суду від 14 листопада 2007 року скасовано, а рішення господарського суду міста Києва 5 червня 2007 року залишено без змін з підстав зазначених у рішенні.
Ухвалою колегії суддів Верховного Суду України від 24 квітня 2008 року за касаційною скаргою Солом’янської районної у місті Києві ради порушено провадження з перегляду у касаційному порядку постанови Вищого господарського суду України від 27 лютого 2008 року. У касаційній скарзі ставиться питання про скасування оскарженої постанови з мотивів неправильного застосування норм матеріального та процесуального права і різного застосування Вищим господарським судом України положень одного й того ж закону в аналогічних справах.
Ухвалою колегії суддів Верховного Суду України від 8 травня 2008 року за касаційним подання Генерального прокурора України порушено провадження з перегляду у касаційному порядку постанови Вищого господарського суду України від 27 лютого 2008 року.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, обговоривши доводи касаційної скарги і подання, перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що касаційна скарга та подання підлягають задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частини 1 статті 33 Закону України «Про оренду землі» після закінчення строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов’язки відповідно до умов договору, має за інших рівних умов переважне право на поновлення договору.
Згідно з пунктом 34 статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування» до виключної компетенції міської ради належить вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин, які розглядаються виключно на пленарному засіданні ради — сесії.
Таким чином, враховуючи що чинним законодавством не передбачено автоматичного поновлення договорів оренди землі, реалізація переважного права на поновлення договору оренди земельної ділянки в разі відсутності заперечень з боку сторін можливе лише за наявності відповідного рішення органу місцевого самоврядування.
Крім того, як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами, позивач неодноразово повідомлявся про необхідність звільнення орендованих раніше земельних ділянок на підставі рішень Солом’янської райради м. Києва, зокрема, рішенням Солом’янської районної у м. Києві ради від 27.04.2007 року N 152 відповідно до рішення Київської міської ради від 08.06.2000 «Про передачу окремих повноважень районним у м. Києві радам з питань регулювання земельних відносин» ТзОВ «Юніор» було зобов’язано звільнити зайняті земельні ділянки та знести три павільйони. Також, розпорядженням Солом’янської районної у м. Києві державної адміністрації від 03.03.2006 року N 277 «Про затвердження проекту реконструкції скверу ім. Островського» заплановано реконструкцію скверу, яка погоджена з усіма відповідними службами міста та затверджена позитивним висновком «Київдержекспертизи» від 08.08.2007 року, завершення якої передбачено в 2007 році.
Вказані обставини безпідставно не були взяті до уваги судами першої та касаційної інстанцій.
За таких обставин постанова Вищого господарського суду України від 27 лютого 2008 року підлягає скасуванню, а помилково скасована постанова Київського апеляційного господарського суду від 14 листопада 2007 року залишенню в силі.
Виходячи з положень статей 6, 8 Конституції України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України не вважає за необхідне направляти справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки це суперечило б положенням статті 125 Конституції України, статтям 2, 39 Закону України «Про судоустрій України» щодо визначення статусу Верховного Суду України та його завдання забезпечити законність у здійсненні правосуддя, і викликало б конституційно недопустиму необхідність скасування законного рішення суду апеляційної інстанції. У зв’язку з цим наведений у статті 11118 Господарського процесуального кодексу України перелік наслідків розгляду касаційної скарги на постанову Вищого господарського суду України не є процесуальною перешкодою для прийняття Судовою палатою у господарських справах Верховного Суду України зазначеного рішення.
Керуючись статтями 11117 — 11120 Господарського процесуального кодексу України, Судова палата постановила:
Касаційну скаргу Солом’янської районної у місті Києві ради та касаційне подання Генерального прокурора України задовольнити.
Постанову Вищого господарського суду України від 27 лютого 2008 року у справі N 30/234 скасувати.
Постанову Київського апеляційного господарського суду від 14 листопада 2007 року залишити в силі.
Постанова остаточна і оскарженню не підлягає.
____________

На виконання доручення Комітету Верховної Ради України з питань податкової та митної політики від 15.05.2008 р. N 04-27/525 Державна податкова адміністрація України розглянула лист щодо окремих питань застосування податкового законодавства і повідомляє таке.
Щодо включення до валових витрат підприємства витрат у вигляді благодійної допомоги
Відповідно до пп. 5.2.2 п. 5.2 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» (далі — Закон) до складу валових витрат платника податку на прибуток підприємств включаються суми коштів або вартість товарів (робіт, послуг), добровільно перераховані (передані) протягом звітного року до Державного бюджету України або бюджетів місцевого самоврядування, до неприбуткових організацій, визначених у п. 7.11 ст. 7 Закону, суми коштів, що перераховані юридичним особам, у тому числі неприбутковим організаціям — засновникам постійно діючого третейського суду, у розмірі, що перевищує два відсотки, але не більше п’яти відсотків оподатковуваного прибутку попереднього звітного року, за винятком внесків, передбачених пп. 5.6.2 п. 5.6 цієї статті, та внесків, передбачених пп. 5.2.17 цього пункту.
Тобто у разі виявлення помилки при визначенні суми оподатковуваного прибутку підприємства попереднього звітного року необхідно коригувати також і суму витрат на благодійну допомогу, яка включається до складу валових витрат у поточному періоді.
Щодо окремих питань застосування пункту 1.31 статті 1 Закону
Відповідно до п. 1.31 ст. 1 Закону операції з безоплатного надання товарів (у тому числі основних фондів) класифікуються як продаж таких товарів. При цьому безоплатно наданими є товари, що надаються платником податку згідно з договорами дарування, іншими договорами, які не передбачають грошової або іншої компенсації вартості таких матеріальних цінностей і нематеріальних активів чи їх повернення, або без укладення таких угод (п. 1.23 ст. 1 Закону).
Згідно з пп. 8.4.3 п. 8.4 ст. 8 Закону у разі виведення з експлуатації окремих об’єктів основних фондів групи 1 у зв’язку з їх продажем (у тому числі безоплатною передачею) балансова вартість групи 1 зменшується на суму балансової вартості такого об’єкта. Сума перевищення виручки від продажу над балансовою вартістю окремих об’єктів основних фондів групи 1 та нематеріальних активів включається до валових доходів платника податку, а сума перевищення балансової вартості над виручкою від такого продажу включається до валових витрат платника податку.
Щодо деяких випадків нарахування податку з реклами при виготовленні візитних карток
Основні засади рекламної діяльності в Україні, регулювання правових відносин, що виникають у процесі створення, розповсюдження, одержання реклами, визначає Закон України «Про рекламу» (далі — Закон N 270).
Відповідно до абзацу одинадцятого ст. 1 Закону N 270 реклама — це інформація про особу чи товар, розповсюджена в будь-якій формі та в будь-який спосіб і призначена сформувати або підтримати обізнаність споживачів реклами та їх інтерес щодо таких особи чи товару.
Статтею 15 Закону України «Про систему оподаткування» встановлено, що до місцевих податків і зборів належить, зокрема, податок з реклами. При цьому загальні норми щодо оподаткування податком з реклами встановлено Декретом Кабінету Міністрів України «Про місцеві податки і збори» (далі — Декрет), відповідно до якого визначено об’єкт оподаткування, платників податку, граничні розміри ставок податку з реклами.
Згідно зі ст. 11 Декрету об’єктом оподаткування податком з реклами є вартість послуг за встановлення та розміщення реклами. Платниками податку з реклами є юридичні особи та громадяни. Граничний розмір податку з реклами не повинен перевищувати 0,1 відсотка вартості послуг за розміщення одноразової реклами та 0,5 відсотка за розміщення реклами на тривалий час.
Податок з реклами сплачується під час оплати послуг за встановлення та розміщення реклами з усіх видів оголошень і повідомлень, які передають інформацію з комерційною метою за допомогою засобів масової інформації, преси, телебачення, афіш, плакатів, рекламних щитів, інших технічних засобів, майна та одягу: на вулицях, магістралях, майданах, будинках, транспорті та в інших місцях.
У деяких випадках візитна картка несе рекламну інформацію про юридичну або фізичну особу, послуги, які ними надаються, товари, їх зразки, призначення, якість, переваги тощо. Тобто ця візитна картка, відповідно до вимог абзацу тринадцятого ст. 1 Закону N 270, є рекламним засобом, який використовується для доведення реклами до її споживача.
Тому вважаємо, що у цьому випадку одночасно з виготовленням візитних карток друкарня (чи інший виробник) розміщує рекламну інформацію на рекламному засобі про її замовника або товари, послуги тощо і, згідно з чинним законодавством України, повинна бути платником податку з реклами і стояти на податковому обліку, як платник цього податку, в органах державної податкової служби.
Отже, виходячи з наведеного, при оплаті замовником послуг за виготовлення візитних карток ця друкарня (чи інший виробник) повинна у кошторисі враховувати суму податку з реклами, яку, враховуючи рішення органу місцевого самоврядування про запровадження цього податку на відповідній території, слід сплачувати до бюджету територіальної громади.
Водночас нагадуємо, що згідно зі ст. 26 Закону N 270 контроль за дотриманням законодавства України про рекламу здійснюють у межах своїх повноважень:
- спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів — щодо захисту прав споживачів реклами;
- Антимонопольний комітет України — щодо дотримання законодавства про захист економічної конкуренції;
- Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення — щодо телерадіоорганізацій усіх форм власності;
- Міністерство фінансів України — щодо реклами державних цінних паперів;
- Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку — щодо реклами на фондовому ринку.
Щодо оподаткування окремих доходів фізичних осіб
Підпунктом 5.3.5 п. 5.3 ст. 5 Закону України від 22.05.2003 р. N 889 «Про податок з доходів фізичних осіб» (далі — Закон N 889) встановлено, що платник податку має право включити до складу податкового кредиту звітного року суму витрат, фактично понесених ним протягом такого звітного року, зокрема, на сплату за власний рахунок страхових внесків страховику-резиденту за договорами довгострокового страхування життя як такого платника податку, так і членів його сім’ї першого ступеня споріднення, яка не перевищує (у розрахунку за кожний з повних чи неповних місяців звітного податкового року, протягом яких діяв договір страхування) при страхуванні члена сім’ї платника податку першого ступеня споріднення на користь такого члена сім’ї — 50 відсотків суми, визначеної у пп. 6.5.1 п. 6.5 ст. 6 цього Закону, тобто в 2007 році — 370 грн., у розрахунку на кожного застрахованого члена сім’ї (пп. «б» вказаного пункту).
У той же час частинами другою та третьою пп. 5.3.5 п. 5.3 ст. 5 Закону N 889 встановлено ряд обмежень щодо права на податковий кредит платників податку або членів їх сімей першого ступеня споріднення, які були застраховані їх працедавцями згідно з пп. «в» пп. 4.2.4 п. 4.2 ст. 4 цього Закону, та якщо член сім’ї платника податку першого ступеня споріднення самостійно застрахував такі самі ризики за окремим страховим договором.
Підпунктом 5.4.2 п. 5.4 ст. 5 Закону N 889 встановлено, що загальна сума нарахованого податкового кредиту не може перевищувати суми загального оподатковуваного доходу платника податку, одержаного протягом звітного року як заробітна плата.
Визначення поняття «заробітна плата» наведено в абзаці третьому п. 1.1 та у пп. «д» п. 1.3 ст. 1 Закону N 889.
Відносини трудового найму регулюються трудовим законодавством, зокрема Кодексом законів про працю України.
Отже, якщо протягом звітного 2007 року внески на недержавне пенсійне забезпечення на користь батька сплачували декілька родичів першого ступеня споріднення (син та донька), то право на звернення за податковим кредитом мають і син, і донька в межах сплачених ними сум за договором страхування, за умови дотримання вимог ст. 5 Закону N 889.
Відповідно до пп. 4.2.4 п. 4.2 ст. 4 Закону N 889 до складу загального місячного оподатковуваного доходу платника податку включаються суми пенсійних внесків у межах недержавного пенсійного забезпечення відповідно до закону, страхових внесків (премій), пенсійних вкладів, сплачені будь-якою особою-резидентом, іншою, ніж платник податку, за такого платника податку чи на його користь, крім сум, що перелічені у пп. «а» — «в» пп. 4.2.4 п. 4.2 вказаної статті Закону, зокрема, одним із членів сім’ї першого ступеня споріднення.
Щодо сплати податку з доходів фізичних осіб
Лише при нарахуванні (виплаті) доходів у будь-яких негрошових формах такий об’єкт оподаткування визначається в порядку, встановленому п. 3.4 ст. 3 Закону N 889, тобто як вартість такого нарахування, визначена за звичайними цінами, помножена на коефіцієнт, який розраховується за формулою: К = 100 : (100 — Сп), де К — коефіцієнт, Сп — ставка податку, встановлена для таких доходів на момент такого нарахування.
Вартість такого нарахування визначається виходячи із звичайної ціни, збільшеної на суму податку на додану вартість, якщо особа, яка здійснює таке нарахування, є платником податку на додану вартість; акцизного збору, якщо надається підакцизний товар.
Якщо особа, яка нараховує доходи у формах, відмінних від грошової, є платником податку на прибуток підприємств за ставкою, встановленою п. 10.1 ст. 10 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», то до її валових витрат включається сума, розрахована згідно з цим пунктом. Така сама сума є базою для нарахування збору до Пенсійного фонду України та внесків до фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування.
Доходи приватних нотаріусів, у тому числі одержані від податкових агентів, оподатковуються за загальними нормами, встановленими Законом для фізичних осіб — за ставкою податку, визначеною п. 7.1 ст. 7 Закону (з 01.01.2007 р. — 15 % від об’єкта оподаткування).
Оподаткуванню підлягає сума нарахованого до виплати доходу (п. 1.6 ст. 1 Закону N 889).
Тобто при оплаті послуг приватного нотаріуса податковий агент повинен, перш за все, виконати свої агентські функції, визначені у п. 1.15 ст. 1 та у п. 8.1 ст. 8 Закону N 889, а вже після цього виплатити платнику податку належну суму доходу.
Щодо окремих питань застосування податкового законодавства в частині збору за забруднення навколишнього природного середовища
Відповідно до п. 2 Порядку встановлення нормативів збору за забруднення навколишнього природного середовища і стягнення цього збору, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 1 березня 1999 року N 303 (далі — Порядок N 303), та п. 1.4 Інструкції про порядок обчислення та сплати збору за забруднення навколишнього природного середовища, яка затверджена наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України, Державної податкової адміністрації України від 19.07.99 р. N 162/379, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 09.08.99 р. за N 544/3837 (далі — Інструкція N 162/379), збір за забруднення навколишнього природного середовища справляється, зокрема, за розміщення відходів.
Об’єктом обчислення збору для стаціонарних джерел забруднення, зокрема, є обсяги відходів, що розміщуються у спеціально відведених для цього місцях чи на об’єктах (абзац другий п. 3.1 Інструкції N 162/379).
Суми збору, який справляється за розміщення відходів, обчислюються платниками самостійно щокварталу наростаючим підсумком з початку року на підставі затверджених лімітів, виходячи з фактичних обсягів розміщення відходів, нормативів збору та коригуючих коефіцієнтів, наведених у таблицях 2.4, 2.5 додатка 2 до Порядку N 303 (п. 6.4 Інструкції N 162/379 та абзац другий п. 4 Порядку N 303).
Листом Мінприроди від 11.07.2007 р. N 7650/19/3-5 було надано роз’яснення ДПА України стосовно окремих питань застосування норм податкового законодавства при справлянні збору за забруднення навколишнього природного середовища. Так, Мінприроди України вважає, що збір за забруднення навколишнього природного середовища повинна сплачувати організація, яка безпосередньо виконує операцію видалення відходу на звалище (тобто власник або орендар), якщо у договорі про передачу відходів від утворювача до іншої організації не передбачений інший порядок сплати цього збору.
Визначення переліку підприємств, що повинні отримати ліміти, належить до компетенції місцевих органів виконавчої влади та територіальних органів Мінприроди. Остаточне вирішення питань щодо необхідності одержання ліміту зазначеним підприємством можливе лише після перевірки його територіальним органом Мінприроди.
Водночас, на нашу думку, це не може стосуватися порушеного питання, оскільки якщо суб’єкт господарювання своєчасно не передав відходи іншим спеціалізованим підприємствам (комунальним підприємствам) у встановлені договором терміни, тобто суб’єкт господарювання впродовж відповідного часу здійснював розміщення відходів на власних об’єктах, з власної вини та/або з вини комунального підприємства, який всупереч договору станом на кінець звітного кварталу не вилучив відходи шляхом їх вивезення, то такий суб’єкт господарювання має сплатити збір за забруднення навколишнього природного середовища за фактичні обсяги відходів, що дійсно розміщувалися на його власних об’єктах протягом відповідного часу.
Щодо нарахування штрафних санкцій
Відповідно до пп. 7.8.2 п. 7.8 ст. 7 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» емітент корпоративних прав, який приймає рішення про виплату дивідендів своїм акціонерам (власникам), нараховує та вносить до бюджету авансовий внесок з податку на прибуток у розмірі 25 відсотків, нарахований на суму дивідендів, призначених для виплати, без зменшення суми такої виплати на суму такого податку. Зазначений авансовий внесок вноситься до бюджету до/або одночасно із виплатою дивідендів.
При цьому пп. 17.1.9 п. 17.1 ст. 17 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» (далі — Закон N 2181) визначено, що у разі коли платник податків здійснює продаж (відчуження) товарів (продукції) або здійснює грошові виплати без попереднього нарахування та сплати податку, збору (обов’язкового платежу), якщо відповідно до законодавства таке нарахування та сплата є обов’язковою передумовою такого продажу (відчуження) або виплати, такий платник податків сплачує штраф у подвійному розмірі від суми зобов’язання з такого податку, збору (обов’язкового платежу). Сплата зазначеного штрафу не звільняє платника податків від адміністративної або кримінальної відповідальності та/або конфіскації таких товарів (продукції) або коштів відповідно до закону.
Отже, якщо підприємство при виплаті дивідендів не сплатило авансовий внесок з податку на прибуток або сплатило не в повному об’ємі, то таке підприємство повинно сплатити штраф у двократному розмірі від суми несплаченого авансового внеску відповідно до пп. 17.1.9 п. 17.1 ст. 17 Закону N 2181 незалежно від того, хто виявив таке порушення.
При цьому застосування до такого підприємства інших штрафних санкцій із зазначеного питання Законом N 2181 не передбачено.
Заступник Голови С. Чекашкін

Міністерство юстиції розглянуло лист редакції газети «Все про бухгалтерський облік» від 27.12.2007 р. N 2076 щодо порядку передачі нерухомого майна до пайового фонду кооперативу його членами, та повідомляє наступне.
Правові, організаційні, економічні та соціальні основи функціонування кооперації в Україні визначає Закон України «Про кооперацію» (далі — Закон).
Відповідно до частини першої статті 7 Закону кооператив створюється на добровільних засадах.
Статтею 8 Закону передбачено, що правовим документом, що регулює діяльність кооперативу, є його статут, який повинен містити, зокрема, відомості про порядок формування майна кооперативу. Також, за частиною першою статті 11 Закону особа, яка подала заяву про вступ до кооперативу, вносить вступний внесок і пай у порядку та в розмірах, визначених його статутом.
Отже, порядок (послідовність дій, механізм реалізації прав та обов’язків, тобто процедура вчинення дій) формування майна кооперативу встановлюється статутом. Проте, чинним законодавством не передбачено документу, яким оформляється внесок до пайового фонду кооперативу. Тобто Законом надано право кооперативу самостійно на власний розсуд врегулювати відносини, пов’язані з формуванням пайового фонду.
У зв’язку з цим слід зазначити, що статтею 6 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) встановлено, що сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства.
Договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.
Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася (стаття 639 ЦК).
При цьому статтею 203 ЦК передбачені загальні вимоги, дотримання яких є необхідним для чинності правочину.
Так, цими вимогами є:
1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Статтею 204 ЦК встановлено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Таким чином, в залежності від передбаченого статутом порядку формування пайового фонду кооперативу, варіюються і документи, на підставі яких здійснюється державна реєстрація права власності на нерухоме майно.
Принагідно зазначаємо, що листи міністерств не встановлюють норм права і мають лише інформаційний характер.

Заступник Міністра Л. Єфименко

Головному управлінню юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головним управлінням юстиції в областях, містах Києві та Севастополі

На виконання пункту 2 Указу Президента України «Про додаткові заходи щодо підвищення ефективності виконання рішень судів» від 24.03.2008 N 261/2008 стосовно врегулювання порядку виїзду за кордон осіб, які мають невиконані зобов’язання, в тому числі зі сплати аліментів, покладені на них рішеннями судів, та на виконання спільного листа Міністерства юстиції України та Адміністрації Державної прикордонної служби України від 27.05.2008 N 25-32/463, N 25-5347, а також з метою роз’яснення окремих норм законодавства Міністерством юстиції України повідомляється наступне.
Порядок здійснення права громадян України на виїзд з України і в’їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок, випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України, порядок розв’язання спорів у цій сфері регулює Закон України «Про порядок виїзду з України та в’їзд в Україну громадян України».
Положеннями статті 6 цього Закону встановлено, що громадянинові України може бути тимчасово відмовлено у видачі паспорта або громадянинові України, який має паспорт, може бути тимчасово відмовлено у виїзді за кордон, зокрема, у випадках, якщо діють неврегульовані аліментні, договірні чи інші невиконані зобов’язання — до виконання зобов’язань або розв’язання спору за погодженням сторін у передбачених законом випадках, або забезпечення зобов’язань заставою, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, або він ухиляється від виконання зобов’язань, покладених на нього судовим рішенням, — до виконання зобов’язань.
Тимчасове затримання або вилучення паспорта у таких випадках здійснюється судом, органами прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, Державної прикордонної служби України, військовими комісаріатами та консульською службою України.
Частиною четвертою статті 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» передбачено, що виїзд з України іноземця та особи без громадянства може бути відкладено до виконання ним майнових зобов’язань перед фізичними та юридичними особами в Україні.
Пунктом 8 статті 19 Закону України «Про Державну прикордонну службу України» встановлено, що на Державну прикордонну службу відповідно до визначених законом завдань покладається, зокрема, запобігання та недопущення в’їзду в Україну або виїзду з України осіб, яким згідно із законодавством не дозволяється в’їзд в Україну або яких тимчасово обмежено у праві виїзду з України, у тому числі згідно з дорученнями правоохоронних органів.
Крім інших покладених на органи Державної прикордонної служби України завдань, вони також мають право, зокрема, з’ясовувати підстави в’їзду в Україну або виїзду з України, не пропускати через державний кордон України осіб без дійсних документів на право його перетинання, осіб, які надали завідомо неправдиві відомості під час одержання зазначених документів, осіб, яким Державною прикордонною службою України за порушення законодавства з прикордонних питань та про правовий статус іноземців чи за мотивованим письмовим рішенням суду та правоохоронних органів не дозволяється в’їзд в Україну або тимчасово обмежено право виїзду з України (пункт 4 статті 20 Закону).
Отже, наявність в особи невиконаних зобов’язань, покладених на неї судовим рішенням, у тому числі аліментних, є підставою для обмеження її у праві виїзду за межі України.
Відповідно до статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами України і є обов’язковими до виконання на всій території України.
Примусове виконання рішень в Україні покладається на Державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України.
Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначає Закон України «Про виконавче провадження». Зокрема, державний виконавець зобов’язаний вживати заходів примусового виконання рішень, установлених цим Законом, неупереджено, своєчасно, повно вчиняти виконавчі дії (стаття 5 Закону).
Разом з цим, статтею 217 Цивільного процесуального кодексу України встановлено, що суд, який ухвалив рішення, може визначити порядок його виконання, надати відстрочку або розстрочити виконання, вжити заходів для забезпечення його виконання, про що зазначає в рішенні.
Вищенаведений аналіз норм вказує на те, що одним із таких заходів може бути тимчасове обмеження особам (боржникам) у праві виїзду за межі України з вилученням паспортного документа чи без такого, причому таке обмеження можливе на підставі судового рішення за поданням державного виконавця.
Оформлення та направлення подань до суду державними виконавцями здійснюється в порядку, визначеному положеннями Цивільного процесуального кодексу України.
Подання готується на бланку відповідного відділу державної виконавчої служби за підписом начальника цього відділу та обов’язково має містити:
назву суду, до якого направляється подання;
відомості про виконавче провадження (найменування, дата, номер виконавчого документа, на підставі якого відкрито виконавче провадження, назва суду, яким видано виконавчий документ, резолютивна частина рішення, дата відкриття виконавчого провадження);
прізвище, ім’я та по-батькові особи (боржника), дата народження (число, місяць та рік);
обґрунтування ухилення боржника від виконання своїх зобов’язань;
резолютивна частина подання, у якій мають бути визначені заходи (тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України з вилученням паспортного документа чи без такого), назва органів, які мають їх здійснити. У разі тимчасового обмеження особи (боржника) у праві виїзду за межі України з вилученням паспортного документа потрібно зазначати вид паспортного документа (для громадян України — дипломатичний паспорт, службовий паспорт, паспорт громадянина України, посвідчення особи моряка або посвідчення члена екіпажу; для іноземних громадян та осіб без громадянства — паспортний документ, що підтверджує громадянство іноземця або посвідчує особу без громадянства), його серію та номер, а також назву та адресу державного органу, до якого повинен надсилатися вилучений паспортний документ;
як додаток: копії виконавчого документа, постанови про відкриття виконавчого провадження. За необхідності, до подань державних виконавців можуть додаватися копії інших документів.
При наявності, у поданні також зазначаються адреса проживання та інші відомості про цю особу, які відомі державному виконавцю.
Для забезпечення чіткого контролю осіб (боржників) та проведення їх однозначної ідентифікації під час перетинання ними державного кордону України потрібно зазначати прізвища та імена:
громадян України — тільки українськими літерами;
громадян Російської Федерації та Республіки Білорусь — тільки російськими літерами;
іноземців та осіб без громадянства — тільки латинськими літерами (ці дані містяться у машинозчитувальній зоні його паспортного документа, а за її відсутності — з надрукованих на цій сторінці паспортного документа даних про особу).
У разі відсутності цих даних, державний виконавець отримує їх в суді, який виносив рішення відносно такого боржника, або в відділах у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Міністерства внутрішніх справ України, які здійснюють реєстрацію місця проживання громадян України та іноземців.
Засвідчена копія ухвали суду про тимчасове обмеження особи (боржника) у праві виїзду за межі України до виконання нею своїх зобов’язань направляється державним виконавцем до Адміністрації Державної прикордонної служби України, про виконання якої остання повідомляє листом відповідний орган державної виконавчої служби.
Адміністрацією Державної прикордонної служби України можуть бути прийняті до виконання лише ті документи, які містять прізвище, ім’я, по-батькові особи (боржника) та їх число, місяць і рік народження.
Виконання боржником своїх зобов’язань та копія постанови про закінчення виконавчого провадження на підставі частини першої пункту 8 статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» є підставою для зняття Адміністрацією такої особи (боржника) з контролю.
Вказана постанова про закінчення виконавчого провадження в трьохденний строк з моменту її винесення надсилається державним виконавцем до Адміністрації Державної прикордонної служби України.
Водночас звертаємо увагу, що виконання постанов про розшук боржника та його майна не належить до компетенції Адміністрації Держприкордонслужби України.
Начальнику Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, начальникам головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі довести дане роз’яснення до відома підпорядкованих державних виконавців та забезпечити виконання.

Заступник Міністра І. І. Ємельянова

Міністерство фінансів розглянуло листа від 08.04.2008 р. N 28 щодо розміру відшкодування витрат на бронювання місця в готелях і повідомляє.
Згідно з пунктом 1.6 Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженої наказом Міністерства фінансів від 13.03.98 р. N 59, працівникові, відрядженому в межах України, відшкодовується плата за бронювання місця в готелях у розмірі не більш як 50 відсотків вартості такого місця за одну добу.

Заступник Міністра В. Матвійчук

Тарасенко С. В.
61000, м. Харків

Ваші звернення, які надійшли від народного депутата України Бірюка Л. В. та народного депутата України Марущенка В. С., розглянуто Юридичним управлінням Міністерства в межах своєї компетенції і повідомляємо наступне.
1. Пункт 4 статті 40 КЗпП визначає як прогул відсутність на роботі, в тому числі більше трьох годин протягом робочого дня, без поважних причин.
Наявність поважних причин може бути визнана у разі доведеної непрацездатності працівника, хоча б вона і не була підтверджена лікарняним листком, відмови працівника від переміщення, якщо робота протипоказана працівникові за станом здоров’я. Поважними можуть бути визнані і причини сімейно-побутового характеру, якщо вихід працівника на роботу за наявності таких причин міг би заподіяти працівникові або іншим особам шкоду, що значно перевищує ту шкоду, що заподіяна власникові невиходом на роботу.
Оцінка причин порушення трудової дисципліни (в тому числі вчинення прогулу) як поважних може здійснюватися як безпосередньо власником або уповноваженим ним органом, так і органом, до якого здійснюється оскарження накладення дисциплінарного стягнення (комісією по трудових спорах, судом) або органом, який розглядатиме спір про звільнення за прогул (судом).
Крім того, відповідно до пункту 24 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 6 листопада 1992 року N 9 прогулом без поважної причини є, зокрема, відсутність на роботі (в тому числі більше трьох годин протягом робочого дня): у зв’язку з поміщенням до медвитверезника, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов’язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу.
2. Відповідно до абзацу третього пункту 2.14 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.93 р. N 58, записи про найменування роботи, професії або посади, на яку прийнятий працівник, виконуються для робітників та службовців відповідно до найменування професій і посад, зазначених у «Класифікаторі професій».
Класифікатором професій ДК 003:2005, затвердженим наказом Держспоживстандарту України від 26.12.2005 р. N 375, для працівників бухгалтерії передбачено наступні посади: «головний бухгалтер» та «заступник головного бухгалтера» з кодом Класифікатора 1231, «бухгалтер (з дипломом спеціаліста)» з кодом — 2411.2, «бухгалтер» — код 3433.
Кваліфікаційні характеристики на зазначені посади передбачені Випуском 1 «Професії працівників, що є загальними для всіх видів економічної діяльності» (Розділ 1 «Професії керівників, професіоналів, фахівців та технічних службовців») Довідника кваліфікаційних характеристик професій працівників, затвердженого наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 29.12.2004 р. N 336.
Збірником «Міжгалузеві нормативи чисельності працівників бухгалтерського обліку», що затверджений наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 26.09.2003 р. N 269, також передбачено перелік посад працівників бухгалтерського обліку та їх чисельність, який не містить посади «помічник бухгалтера».
Враховуючи зазначене, професійна назва роботи «помічник бухгалтера» нормативними документами не передбачена. У разі необхідності у відділах бухгалтерського обліку можна запровадити посаду «конторський службовець (бухгалтерія)», яка віднесена до розділу «Технічні службовці».
Особи, винні в порушенні законодавства про працю, несуть відповідальність згідно з чинним законодавством (стаття 265 Кодексу законів про працю України). Тобто особи, винні в порушенні законодавства про працю, притягаються до дисциплінарної, матеріальної, адміністративної або кримінальної відповідальності.
За правилами статті 147 Кодексу законів про працю України до працівника за порушення трудової дисципліни, тобто за невиконання або неналежне виконання з вини працівника покладених на нього трудових обов’язків, може бути застосовано один з таких заходів стягнення: догана або звільнення.
Відповідно до частини другої пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 27.04.93 р. N 301 «Про трудові книжки працівників» за порушення встановленого порядку ведення, обліку, зберігання і видачі трудових книжок посадові особи несуть дисциплінарну, а в передбачених законом випадках іншу відповідальність.
Частина перша статті 41 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачає накладення штрафу на посадових осіб підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності та громадян — суб’єктів підприємницької діяльності від п’ятнадцяти до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за порушення вимог законодавства про працю. Органом, що уповноважений на застосування стягнення за статтею 41, відповідно до статті 221 Кодексу України про адміністративні правопорушення є суд.

Начальник Юридичного управління І. Тубелець

Кабінет Міністрів України постановляє:
Внести до Методики оцінки об’єктів оренди, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1995 р. N 629 (ЗП України, 1995 р., N 12, ст. 276; Офіційний вісник України, 2003 р., N 1, ст. 23, N 52, ст. 2764), зміни, що додаються.

Прем’єр-міністр України Ю. ТИМОШЕНКО

Інд. 25

ЗАТВЕРДЖЕНО
постановою Кабінету Міністрів України
від 18 червня 2008 р. N 552

ЗМІНИ,
що вносяться до Методики оцінки об’єктів оренди

1. Пункт 2, абзац перший пункту 3 і пункти 4 — 6 викласти в такій редакції:
«2. Оцінка об’єктів оренди проводиться з метою визначення вартості таких об’єктів згідно з положеннями (національними стандартами) оцінки майна та цією Методикою з урахуванням положень (стандартів) бухгалтерського обліку для відображення її в договорі оренди та використання під час розрахунку орендної плати.
3. У цій Методиці поняття «оцінка», «незалежна оцінка», «дата оцінки», «оцінювач», «договір на проведення оцінки майна» вживаються у значеннях, наведених у Законі України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність України», а поняття «окреме індивідуально визначене майно», «дата інвентаризації», «передавальний баланс підприємства», «стандартизована оцінка» — у значеннях, наведених у Методиці оцінки майна, затвердженій постановою Кабінету Міністрів України від 10 грудня 2003 р. N 1891 (Офіційний вісник України, 2003 р., N 51, ст. 2669).»;
«4. Оцінка цілісного майнового комплексу підприємства, його структурного підрозділу проводиться комісією, що утворюється органом, визначеним в абзацах другому і третьому статті 5 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», на підставі складеного на дату проведення оцінки передавального балансу, в якому відображені результати незалежної оцінки основних засобів, довгострокових біологічних активів, інших необоротних матеріальних активів, нематеріальних активів та оборотних матеріальних засобів (запасів).
До складу комісії з оцінки майна, що передається в оренду (далі — комісія), включаються в обов’язковому порядку представники орендодавця та органу, уповноваженого управляти зазначеним майном, а також можуть входити представники особи, що подала заяву про оренду.
Під час проведення оцінки визначається вартість майна, що:
передається в оренду;
надається орендареві на умовах кредиту;
передається на утримання або зберігання орендареві;
викуповується орендарем.
5. Оцінка цілісного майнового комплексу підприємства, його структурного підрозділу проводиться після закінчення підготовчого етапу, під час якого:
проводиться інвентаризація майна підприємства на визначену орендодавцем дату оцінки;
комісією на підставі поданих матеріалів інвентаризації визначається склад майна, що передається в оренду, на утримання або зберігання орендарю, надається орендареві на умовах кредиту, викуповується орендарем;
визначається суб’єкт оціночної діяльності — суб’єкт господарювання для проведення незалежної оцінки.
6. Оцінка цілісного майнового комплексу підприємства, його структурного підрозділу проводиться у такій послідовності:
укладення договору про проведення незалежної оцінки майна;
проведення незалежної оцінки основних засобів, довгострокових біологічних активів, інших необоротних матеріальних активів, нематеріальних активів, оборотних матеріальних засобів (запасів) відповідно до положень (національних стандартів) оцінки майна;
рецензування звіту про оцінку майна;
відображення результатів незалежної оцінки в бухгалтерському обліку підприємства з подальшим складенням передавального балансу;
проведення стандартизованої оцінки цілісного майнового комплексу на підставі даних передавального балансу і складення акта встановленого зразка (додаток 1);
рецензування і затвердження акта оцінки цілісного майнового комплексу.».
2. У другому реченні пункту 10 слова «комісії, яка здійснює таку оцінку» замінити словом «комісії».
3. Пункт 11 викласти в такій редакції:
«11. Вартість майна, що передається в оренду, визначається шляхом підсумовування всіх активів, які входять до цілісного майнового комплексу підприємства, структурного підрозділу підприємства, крім оборотних засобів та довгострокових фінансових інвестицій. Вартість основних засобів та нематеріальних активів визначається за результатами незалежної оцінки.».
4. У пункті 12:
у другому реченні слова «дооцінка функціонуючих основних засобів, які мають нульову залишкову вартість,» замінити словами «незалежна оцінка основних засобів та нематеріальних активів»;
у третьому реченні слово «, дооцінки» виключити.
5. Абзац перший пункту 14 викласти в такій редакції:
«14. Вартість оборотних матеріальних засобів (запасів), що викуповуються орендарем, визначається за результатами незалежної оцінки.».
6. У пункті 15 цифри «20″ замінити цифрами «45″, а слово і цифру «(додаток 1)» виключити.
7. У пункті 18 слова «коли за період між датою оцінки і датою набрання чинності договором оренди зміняться склад і вартість цілісного майнового комплексу підприємства, його структурного підрозділу або буде виявлено майно, не» замінити словами «виявлення майна, яке не».
8. Абзаци третій і четвертий пункту 19 замінити абзацами такого змісту:
«У разі передачі в оренду нерухомого майна, орендодавцем якого є орган, визначений в абзацах другому і третьому статті 5 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», звіт про незалежну оцінку розглядається і рецензується зазначеним органом.
У разі передачі в оренду нерухомого майна, орендодавцем якого є підприємство, висновок про вартість майна затверджується органом, що уповноважений управляти майном такого підприємства.
Якщо органом, що управляє майном підприємства, є Кабінет Міністрів України, звіт про незалежну оцінку розглядається і рецензується Фондом державного майна.».
У зв’язку з цим абзац п’ятий вважати абзацом шостим.
9. У пункті 21:
доповнити абзац перший після слів «завершується складанням» словом «комісією»;
слова «керівником підприємства» замінити словами «органом, який утворив комісію»;
в абзаці другому слова і цифри «(додатки 15 — 17 до Методики оцінки вартості майна під час приватизації, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 2000 р. N 1554)» замінити словами і цифрами «(додатки 11 — 13 до Методики оцінки майна, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 10 грудня 2003 р. N 1891 (Офіційний вісник України, 2003 р., N 51, ст. 2669)».
10. У тексті Методики слова «оборотні матеріальні засоби» і «самостійна оцінка» в усіх відмінках замінити словами «оборотні матеріальні засоби (запаси)» і «стандартизована оцінка» у відповідному відмінку.
____________

Державна податкова адміністрація України повідомляє, що за інформацією, одержаною від Федеральної податкової служби Російської Федерації, у ФПС Російської Федерації проведено реорганізацію центрального апарату, у зв’язку з чим відбувся перерозподіл функцій між структурними підрозділами.
Відповідно до наказу ФПС Росії від 18.02.2008 N ШТ-4-3/6дсп функція підтвердження статусу податкового резидента Російської Федерації для цілей застосування угод про уникнення подвійного оподаткування здійснюється Міжрегіональною інспекцією Федеральної податкової служби Росії з централізованої обробки даних (російською мовою: Межрегиональной инспекцией ФНС России по централизованной обработке данных — МИ ФНС России по ЦОД).
Право підпису документів, що підтверджують статус податкового резидента Російської Федерації, мають:
- І. А. Мірошникова (рос. — И. А. Мирошникова) — начальник Міжрегіональної інспекції Федеральної податкової служби Росії з централізованої обробки даних;
- А. В. Рижов (рос. — А. В. Рыжов) — заступник начальника Міжрегіональної інспекції Федеральної податкової служби Росії з централізованої обробки даних;
- Д. Н. Кусков — заступник начальника Міжрегіональної інспекції Федеральної податкової служби Росії з централізованої обробки даних.
Зразки довідок про підтвердження статусу податкового резидента Російської Федерації, зразок відбитка печатки й підписів зазначених посадових осіб додаються.
Додаток зі зразком відбитка печатки й підписами посадових осіб, що уповноважені підписувати документи, які підтверджують статус податкового резидента Російської Федерації, може використовуватись тільки для службових потреб і не підлягає оприлюдненню.
Крім того повідомляємо, що Україна і Російська Федерація є учасницями Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 р., яка продовжує застосовуватись до набрання чинності Конвенцією про правову допомогу від 7 жовтня 2002 року. Відповідно до висновку Міністерства юстиції України документи податкових установ іноземних держав, які є учасниками договорів про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, на територіях Договірних Сторін повинні прийматися без будь-якого додаткового засвідчення.
Враховуючи вищевикладене, довідка, що підтверджує постійне місце перебування у Російській Федерації юридичної або фізичної особи, видана Федеральною податковою службою РФ, яка відповідає одному зі зразків, що додаються, не потребує будь-якого додаткового засвідчення (консульської легалізації або завірення апостилем) для цілей застосування п. 4 Порядку звільнення (зменшення) від оподаткування доходів із джерелом їх походження з України згідно з міжнародними договорами України про уникнення подвійного оподаткування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 травня 2001 р. N 470.
Просимо довести вищевикладене до підвідомчих державних податкових інспекцій.
Додаток: на 4 стор.

Заступник Голови С. І. Лекарь

Додаток

МИНФИН РОССИИ
ФЕДЕРАЛЬНАЯ НАЛОГОВАЯ СЛУЖБА
МЕЖРЕГИОНАЛЬНАЯ ИНСПЕКЦИЯ
ФЕДЕРАЛЬНОЙ НАЛОГОВОЙ СЛУЖБЫ ПО
ЦЕНТРАЛИЗОВАННОЙ ОБРАБОТКЕ ДАННЫХ
(МИ ФНС России по ЦОД)
Походный проезд, вл. З, Москва, 125373
Тел.: 913-07-70.Факс:913-07-79
Е-таП: т151 @Гсой.аа]ог.ги МОСКВА
ЧИСЛО Месяц ГОД

Межрегиональная инспекция Федеральной налоговой службы по централизованной обработке данных подтверждает, что гражданин … (указывается государство; фамилия, имя, отчество гражданина) (номер паспорта …, наименование органа и дата его выдачи …) в … году действительно является (являлся) налоговым резидентом Российской Федерации в смысле применения … (указывается наименование соглашения/конвенции об избежании двойного налогообложения, действующего между Российской Федерацией и соответствующим иностранным государством).
Справка дана для представления в налоговый орган… (указывается иностранное государство).

Начальник (заместитель начальника)
Межрегиональной инспекции
Федеральной налоговой службы по
централизованной обработке данных
Подпись
Место для печати

Минфин России
ФЕДЕРАЛЬНАЯ НАЛОГОВАЯ СЛУЖБА
МЕЖРЕГИОНАЛЬНАЯ ИНСПЕКЦИЯ
ФЕДЕРАЛЬНОЙ НАЛОГОВОЙ СЛУЖБЫ ПО
ЦЕНТРАЛИЗОВАННОЙ ОБРАБОТКЕ ДАННЫХ
(МИ ФНС России по ЦОД)
Походный проезд, вл.З, Москва, 125373
Тел.: 913-07-70.Факс:913-07-79
Е-таН: ти51 @ГсоД.па1ое-ги Москва
ЧИСЛО МеСЯЦ ГОД

СПРАВКА
Межрегиональная инспекция Федеральной налоговой службы по централизованной обработке данных подтверждает, что индивидуальный предприниматель … (фамилия, имя, отчество индивидуального предпринимателя) (номер паспорта …, наименование органа и дата его выдачи …; адрес места жительства: …; идентификационный номер налогоплательщика (ИНН) …; основной государственный регистрационный номер индивидуального предпринимателя (ОГРНИП) …) в … году действительно является (являлся) налоговым резидентом Российской Федерации в смысле применения … (указывается наименование соглашения/конвенции об избежании двойного налогообложения, действующего между Российской Федерацией и соответствующим иностранным государством).
Справка дана для представления в налоговый орган … (указывается иностранное государство).

Начальник (заместитель начальника)
Межрегиональной инспекции
Федеральной налоговой службы по
централизованной обработке данных
Подпись
Место для печати

Минфин России
ФЕДЕРАЛЬНАЯ НАЛОГОВАЯ СЛУЖБА
МЕЖРЕГИОНАЛЬНАЯ ИНСПЕКЦИЯ
ФЕДЕРАЛЬНОЙ НАЛОГОВОЙ СЛУЖБЫ ПО
ЦЕНТРАЛИЗОВАННОЙ ОБРАБОТКЕ ДАННЫХ
(МИ ФНС России по ЦОД)
Походный проезд, вл.З, Москва, 125373
Тел.: 913-07-70.Факс:913-07-79
Е-таН: гш51 <Мсо(1.па1оа.гц Москва
ЧИСЛО месяц ГОД

СПРАВКА
Межрегиональная инспекция Федеральной налоговой службы по централизованной обработке данных настоящим подтверждает, что … (указывается организационно-правовая форма и наименование организации) (идентификационный номер налогоплательщика …, адрес места нахождения: …) действительно рассматривается (рассматривалась) в … году как лицо с постоянным местопребыванием в Российской Федерации для целей применения … (указывается наименование соглашения/конвенции об избежании двойного налогообложения, действующего между Российской Федерацией и соответствующим иностранным государством).
Справка дана для представления в налоговый орган… (указывается иностранное государство).

Начальник (заместитель начальника)
Межрегиональной инспекции
Федеральной налоговой службы по
централизованной обработке данных
Подпись
Место для печати

____________

Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва в межах компетенції розглянув лист та повідомляє таке.
Загальні засади цивільно-правового регулювання містяться в Цивільному кодексі України.
Так, згідно із статтею 87 Цивільного кодексу України для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками (засновниками), якщо законом не встановлений інший порядок їх затвердження.
Частина друга статті 88 цього Кодексу визначає зобов’язання учасників у засновницькому договорі товариства — створити товариство, порядок їх спільної діяльності щодо його створення, умови передання товариству майна учасників, якщо додаткові вимоги щодо змісту засновницького договору не встановлені цим Кодексом або іншим законом.
В частині другій статті 115 цього ж Кодексу зазначено, що вкладом до статутного (складеного) капіталу господарського товариства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом.
Грошова оцінка вкладу учасника господарського товариства здійснюється за згодою учасників товариства, а у випадках, встановлених законом, вона підлягає незалежній експертній перевірці.
Слід також повідомити, що спеціальним Законом, який визначає діяльність господарських товариств, є Закон України «Про господарські товариства».
Згідно із статтею 13 цього Закону вкладом до статутного (складеного) капіталу господарського товариства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом.
Грошова оцінка вкладу учасника господарського товариства здійснюється за згодою учасників товариства, а у випадках, встановлених законом, вона підлягає незалежній експертній перевірці.
Проаналізувавши чинне законодавство України, можна дійти висновку, що на сьогодні законодавством не встановлено чіткого порядку грошової оцінки вкладу учасників.
Отже, слід зазначити, що цей порядок грошової оцінки та внесення вкладів учасників повинен визначатися в установчих документах товариства.

Заступник Голови Г. Білоус

Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва отримав звернення стосовно формування статутного фонду товариства з обмеженою відповідальністю, опрацював його в межах компетенції та повідомляє таке.
Статтею 50 Закону України «Про господарські товариства» визначено, що товариством з обмеженою відповідальністю визнається товариство, що має статутний (складений) капітал, розділений на частки, розмір яких визначається установчими документами.
Учасники товариства несуть відповідальність в межах їх вкладів. Учасники товариства, які не повністю внесли вклади, несуть солідарну відповідальність за його зобов’язаннями у межах вартості невнесеної частини вкладу кожного з учасників.
Установчі документи товариства з обмеженою відповідальністю, відповідно до статті 51 цього ж Закону, крім відомостей, зазначених у статті 4 цього Закону, повинні містити відомості про розмір часток кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення ними вкладів, розмір і порядок формування резервного фонду, порядок передання (переходу) часток у статутному фонді.
Статтею 52 вказаного Закону встановлено також, що у товаристві з обмеженою відповідальністю створюється статутний (складений) капітал, розмір якого повинен становити не менше суми, еквівалентної 100 мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення товариства з обмеженою відповідальністю.
До моменту реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю кожен з учасників зобов’язаний внести до статутного (складеного) капіталу не менше 50 відсотків вказаного в установчих документах вкладу. Внесення до статутного (складеного) капіталу грошей підтверджується документами, виданими банківською установою.
Частина статутного капіталу, що залишилася несплаченою, підлягає сплаті протягом першого року діяльності товариства. Якщо учасники протягом першого року діяльності товариства не сплатили повністю суму своїх вкладів, товариство повинне оголосити про зменшення свого статутного капіталу і зареєструвати відповідні зміни до статуту в установленому порядку або прийняти рішення про ліквідацію товариства.
Крім того, статтею 86 Господарського кодексу України (далі — ГКУ) встановлено, що вкладами учасників та засновників господарського товариства можуть бути будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, цінні папери, права користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будинками, спорудами, а також інші майнові права (включаючи майнові права на об’єкти інтелектуальної власності), кошти, в тому числі в іноземній валюті.
Вклад, оцінений у гривнях, становить частку учасника та засновника у статутному фонді товариства. Порядок оцінки вкладів визначається в установчих документах господарського товариства, якщо інше не передбачено законом.
Забороняється використовувати для формування статутного фонду товариства бюджетні кошти, кошти, одержані в кредит та під заставу. Фінансовий стан засновників — юридичних осіб щодо їх спроможності здійснити відповідні внески до статутного фонду господарського товариства у випадках, передбачених законом, повинен бути перевірений належним аудитором (аудиторською організацією) у встановленому порядку, а майновий стан засновників-громадян має бути підтверджений декларацією про їх доходи і майно, завіреною відповідним податковим органом.
Одночасно повідомляємо, що відповідно до пункту 2 Порядку підтвердження органами державної податкової служби інформаційних повідомлень про фактичне внесення іноземних інвестицій та векселів, виданих під час увезення в Україну майна як внеску іноземного інвестора до статутного фонду підприємства з іноземними інвестиціями, а також за договорами (контрактами) про спільну інвестиційну діяльність, затвердженого наказом ДПАУ від 29.06.2005 р. N 238, для підтвердження інформаційних повідомлень про фактичне внесення іноземних інвестицій іноземний інвестор або уповноважена ним в установленому порядку особа звертається із заявою у письмовій формі до органу державної податкової служби за місцем здійснення інвестиції. До заяви додаються:
- інформаційне повідомлення про внесення іноземної інвестиції у трьох примірниках та документи, які свідчать про фактичне внесення інвестиції, — для підтвердження інформаційного повідомлення;
- документи згідно з пунктом 7 Порядку видачі, обліку і погашення векселів, виданих під час ввезення в Україну майна як внеску іноземного інвестора до статутного фонду підприємства з іноземними інвестиціями, а також за договорами (контрактами) про спільну інвестиційну діяльність, та сплати ввізного мита у разі відчуження цього майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07.08.96 р. N 937, — з метою погашення векселя.
Враховуючи те, що Порядком не визначено, які саме документи про фактичне внесення інвестиції має надати заявник, вважаємо, що органи податкової служби мають право вимагати будь-які документи, що підтверджують фактичне внесення інвестиції.
Також нагадуємо, що відповідно до статті 11 Закону України від 04.12.90 р. N 509-XII «Про державну податкову службу в Україні» органи державної податкової служби в межах компетенції та у порядку, встановленому законами України, мають право звертатися у передбачених законом випадках до судових органів із заявою (позовною заявою) про скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності.

В. о. Голови К. Ващенко