Голові Верховної Ради України
В. М. Литвину
Прем’єр-міністру України
Ю. В. Тимошенко
Голові Комітету
з питань правової політики Верховної Ради України
С. Г. Міщенку
Міністру юстиції України
М. В. Оніщуку

Про підтримку проекту Закону України
«Про внесення змін до деяких законодавчих актів України»
(реєстр. № 4100 від 20.02.2009 р., унесений
Кабінетом Міністрів України)

У зв’язку з прийняттям Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про нотаріат» Кабінетом Міністрів України для розгляду Верховною Радою подано проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (далі — законопроект).
У законопроекті пропонується внести зміни, які випливають із Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про нотаріат», до Кримінального кодексу України, Кримінально-процесуального кодексу України, Кодексу торговельного мореплавства України, Цивільного кодексу України, Сімейного кодексу України, Господарського кодексу України, Закону України «Про заставу», Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», Закону України «Про господарські товариства», Закону України «Про акціонерні товариства», Закону України «Про кредитні спілки», Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати», Закону України «Про охорону дитинства», Закону України «Про іпотеку».
Метою законопроекту є приведення законодавчих актів у відповідність із Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про нотаріат».
Секція нотаріусів Асоціації правників України вважає цілком доцільними запропоновані загальні зміни, у тому числі і доповнення Кримінального кодексу України (далі — КК України) статтями 232-3, 350-1, та не згодна з наданим Головним науково-експертним управлінням висновком на проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (реєстр. № 4100 від 20.02.2009 р.) в частині зауважень та пропозицій щодо недоцільності внесення змін до КК України.

Головне науково-експертне управління помилково припускає можливість в кримінальному праві вільне трактування на кшталт: «можна припустити», «під втручанням в нотаріальну діяльність». Більше того, коли вони починають наводити як обґрунтування окремі статті КК України, то складається враження, що вони:
а) давно читали наведені статті;
б) не зовсім розуміють, хто такий нотаріус.
Виявляється є «втручання в нотаріальну діяльність», а є «просто втручання». Замість чітко визначеного поняття втручання за КК України пропонується суддям самостійно, на власний розсуд, вирішувати, що є «втручанням в нотаріальну діяльність», а що є «просто втручанням».
Цілком зрозуміло, що статтю 356 КК України „Самоправство” (як в принципі і усі інші наведені ними статті КК України) практично неможливо застосувати для захисту нотаріуса та нотаріального процесу.
Секція нотаріусів Асоціації правників України однозначно наголошує на терміновій необхідності прийняття проекту Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (реєстр. № 4100 від 20.02.2009 р., унесений Кабінетом Міністрів України) у запропонованій редакції, оскільки його прийняття дозволить привести вказані законодавчі акти у відповідність із чинною редакцією Закону України «Про нотаріат».
Прийняття цього законопроекту дозволить зняти більшість суперечностей щодо застосування діючого законодавства, спростить доступ громадянам України до отримання нотаріальних дій та дозволить на європейському рівні захистити конституційні права громадян України.

З повагою

Голова
Секції нотаріусів
Асоціації правників України Володимир Марченко

П О С Т А Н О В А № 9
Пленуму Верховного Суду України

від 6 листопада 2009 року

Про судову практику розгляду цивільних справ
про визнання правочинів недійсними

З метою забезпечення правильного та однакового застосування судами законодавства при розгляді цивільних справ про визнання правочинів недійсними Пленум Верховного Суду України постановляє дати судам такі роз’яснення:

1. Цивільні відносини щодо недійсності правочинів регулюються Цивільним кодексом України (далі — ЦК), Земельним кодексом України, Сімейним кодексом України, Законом України від 12 травня 1991 року № 1023-ХII “Про захист прав споживачів” (в редакції Закону від 1 грудня 2005 року № 3161-IV), Законом України від 6 жовтня 1998 року № 161-XIV “Про оренду землі” (в редакції Закону від 2 жовтня 2003 року № 1211-IV) та іншими актами законодавства.
При розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.

2. Судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.
Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України).
Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

3. При розгляді спору суд може ухвалити рішення про тлумачення змісту правочину лише на вимогу однієї або обох сторін правочину чи їх правонаступників (стаття 213 ЦК, стаття 37 Цивільного процесуального кодексу України, далі — ЦПК) в порядку позовного провадження.

4. Судам відповідно до статті 215 ЦК необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини — якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорювані — якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК тощо).
Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.
5. Відповідно до статей 215 та 216 ЦК суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.
Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може пред’являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому.
Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги в разі нікчемності правочину та наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Наслідком визнання правочину (договору) недійсним не може бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні вимоги.
Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не вправі посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким доводам позивача.
Відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

6. Вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину розглядаються у позовному провадженні в порядку цивільного судочинства відповідно до вимог статті 15 ЦПК.
За цими ж правилами розглядаються зазначені вимоги і в разі, якщо стороною правочину є суб’єкт владних повноважень, крім вимог про визнання недійсним адміністративного договору.

7. Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.
У разі якщо під час розгляду спору про визнання правочину недійсним як оспорюваного та застосування наслідків його недійсності буде встановлено наявність підстав, передбачених законодавством, вважати такий правочин нікчемним, суд, вказуючи про нікчемність такого правочину, одночасно застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину.
За змістом статті 216 ЦК та виходячи із загальних засад цивільного законодавства суд може застосувати з власної ініціативи реституцію як наслідок недійсності оспорюваного правочину. Інші наслідки недійсності оспорюваного правочину (відшкодування збитків, моральної шкоди тощо) суд застосовує відповідно до статті 11 ЦПК.
Судам необхідно враховувати, що виконання чи невиконання сторонами зобов’язань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним. У разі якщо правочин ще не виконаний, він є таким, що не створює жодних юридичних наслідків (частина перша статті 216 ЦК).

8. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено.
У зв’язку з цим судам необхідно правильно визначати момент вчинення правочину (статті 205–210, 640 ЦК тощо).
Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо). Згідно із статтями 210 та 640 ЦК не є вчиненим також правочин у разі нездійснення його державної реєстрації, якщо правочин підлягає такій реєстрації.
Встановивши ці обставини, суд відмовляє в задоволенні позову про визнання правочину недійсним. Наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину, який не вчинено.
Рішенням суду не може бути зобов’язано сторони здійснити державну реєстрацію правочину, оскільки це суперечить загальним засадам цивільного законодавства — свободі договору (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК). Норма частини третьої статті 182 ЦК щодо можливості оскарження до суду відмови у державній реєстрації, ухилення від державної реєстрації, відмови від надання інформації про реєстрацію застосовується лише щодо дій (бездіяльності) органів, які здійснюють таку реєстрацію.
Вимога про визнання правочину (договору) неукладеним не відповідає можливим способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених законом. Суди мають відмовляти в позові з такою вимогою. У цьому разі можуть заявлятися лише вимоги, передбачені главою 83 книги п’ятої ЦК.

9. Згідно зі статтею 217 ЦК правочин не може бути визнаний недійсним у цілому, якщо закону не відповідають лише його окремі частини й обставини справи свідчать про те, що він був би вчинений і без включення недійсної частини. У цьому разі відповідно до статті 217 ЦК суд може визнати недійсною частину правочину, з’ясувавши думку сторін правочину. Якщо у недійсній частині правочин був виконаний однією зі сторін, суд визначає наслідки його недійсності залежно від підстав, з яких він визнаний недійсним.

10. Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв’язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред’явлена тільки стороні недійсного правочину.
Норма частини першої статті 216 ЦК не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.
У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача — з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК.
Відповідно до частини п’ятої статті 12 ЦК добросовісність набувача презюмується. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі й те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна.
Рішення суду про задоволення позову про повернення майна, переданого за недійсним правочином, чи витребування майна із чужого незаконного володіння є підставою для здійснення державної реєстрації права власності на майно, що підлягає державній реєстрації, за власником, а також скасування попередньої реєстрації (статті 19, 27 Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-IV “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень”).
11. Судам слід враховувати, що в разі застосування реституції за недійсним договором, у якому не встановлена вартість майна і вона не може бути визначена виходячи з його умов, вартість майна визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на момент укладення договору (частина четверта статті 632 ЦК).

12. Порушення вимог закону щодо укладення правочину в письмовій формі є підставою для визнання його недійсним лише в разі, коли це прямо передбачено законом, зокрема статтями 547, 719, 981, 1055, 1059, 1107, 1118 ЦК тощо.
Необхідно звернути увагу судів, що зі змісту абзацу другого частини першої статті 218 ЦК не може доводитися свідченням свідків не лише заперечення факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин, а й факт його вчинення, а також виконання зобов’язань, що виникли з правочину. Випадки, коли свідчення свідків допускаються як засіб доказування факту вчинення правочину, у ЦК визначені прямо (частина друга статті 937, частина третя статті 949 ЦК).

13. З підстав недодержання вимог закону про нотаріальне посвідчення правочину нікчемними є тільки правочини, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов’язковому нотаріальному посвідченню.
Вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма частини другої статті 220 ЦК не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210 та 640 ЦК пов’язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов’язків для сторін.
При розгляді таких справ суди повинні з’ясувати, чи підлягає правочин обов’язковому нотаріальному посвідченню, чому він не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість, а також чи немає інших підстав нікчемності правочину.
У зв’язку з недодержанням вимог закону про нотаріальне посвідчення правочину договір може бути визнано дійсним лише з підстав, встановлених статтями 218 та 220 ЦК. Інші вимоги щодо визнання договорів дійсними, в тому числі заявлені в зустрічному позові у справах про визнання договорів недійсними, не відповідають можливим способам захисту цивільних прав та інтересів. Такі позови не підлягають задоволенню.

14. Судам необхідно враховувати, що не допускається визнання дійсним заповіту, який є нікчемним у зв’язку з порушенням вимог щодо його форми та порядку посвідчення. У цьому разі судам слід застосовувати статтю 1257 ЦК, оскільки норми глави 85 ЦК не передбачають можливості визнання заповіту дійсним.

15. Вимоги про визнання правочину недійсним на підставі статей 221–223 ЦК можуть заявлятися як батьками (усиновлювачами), опікуном чи піклувальником, а також бабою і дідом (частина друга статті 258 Сімейного кодексу України), так і будь-якою заінтересованою особою, а також самою неповнолітньою особою або особою, цивільна дієздатність якої обмежена, відповідно до частини другої статті 29 ЦПК.

16. Правила статті 225 ЦК поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).
Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до статті 145 ЦПК зобов’язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 212 ЦПК.
При розгляді справ за позовами про визнання недійсними заповітів на підставі статті 225, частини другої статті 1257 ЦК суд відповідно до статті 145 ЦПК за клопотанням хоча б однієї зі сторін зобов’язаний призначити посмертну судово-психіатричну експертизу. Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину.

17. Правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), згідно зі статтею 227 ЦК є оспорюваним.
Вимоги про визнання такого правочину недійсним можуть заявлятися як сторонами правочину, так і будь-якою заінтересованою особою в разі, якщо таким правочином порушено її права чи законні інтереси, а також органами державної влади, які відповідно до закону здійснюють контроль за видом діяльності, яка потребує ліцензування.

18. Перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений статтею 228 ЦК:
1) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина;
2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.
Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об’єктами права власності українського народу — землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об’єктів цивільного права тощо.
Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об’єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.
При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.
Наслідки вчинення правочину, що порушує публічний порядок, визначаються загальними правилами (стаття 216 ЦК).

19. Відповідно до статей 229–233 ЦК правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним.
Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення.
Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов’язань, які виникли з правочину, і не пов’язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину.
Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

20. Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.
Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.
Норми статті 230 ЦК не застосовуються щодо односторонніх правочинів.

21. При вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства (стаття 231 ЦК), судам необхідно враховувати, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов’язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною правочину, так і іншою особою — як щодо іншої сторони правочину, так і щодо членів її сім’ї, родичів тощо або їх майна.
Факт насильства не обов’язково має бути встановлений вироком суду, постановленим у кримінальній справі.

22. Для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 ЦК необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя. При цьому не має значення, чи одержав учасник такої домовленості яку-небудь вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю.

23. Правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім’ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин.
Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки.

Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

24. Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину.
Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

25. За удаваним правочином (стаття 235 ЦК) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов’язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.
Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.
До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені статтею 216 ЦК, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.

26. Особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину.
Нотаріуси, що посвідчували правочини, залучаються до участі у справі як треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, якщо позивач обґрунтовує недійсність правочину посиланням на неправомірні дії нотаріуса.
У разі якщо предметом правочину є майно, яке належить особам на праві спільної часткової власності, суд на підставі статей 358, 361 та 362 ЦК відповідно до частини другої статті 35 ЦПК залучає до участі у справі про визнання такого правочину недійсним усіх співвласників.
Якщо предметом правочину є майно, яке належить особам на праві спільної сумісної власності, інші співвласники відповідно до частини другої статті 369 ЦК до участі у справі не залучаються, оскільки правочин щодо розпорядження спільним майном вважається вчиненим за згодою всіх співвласників. За відсутності такої згоди інші співвласники відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК можуть пред’явити позов про визнання такого правочину недійсним.
Недотримання вимог статті 362 ЦК у разі продажу учасником спільної часткової власності своєї частки іншій особі не є підставою для визнання правочину недійсним. Інші співвласники у цьому випадку вправі вимагати переведення на них прав і обов’язків покупця.
Згідно із статтями 1281 та 1282 ЦК вимоги, пов’язані з визнанням правочинів недійсними, можуть пред’являтися також кредиторами спадкодавця до спадкоємців сторони правочину. У цьому разі спадкоємці зобов’язані задовольнити такі вимоги у межах вартості успадкованого майна за умови дотримання норм про пред’явлення вимог (стаття 1281 ЦК).

27. Позови про визнання недійсними правочинів щодо нерухомого майна та застосування наслідків недійсності пред’являються відповідно до частини першої статті 114 ЦПК за місцезнаходженням майна або основної його частини. Кваліфікація об’єктів як нерухомого майна здійснюється відповідно до статей 181, 190 та 191 ЦК. При цьому за місцезнаходженням нерухомого майна повинні пред’являтися також позови про визнання недійсними правочинів щодо нерухомого майна, яке буде створено в майбутньому (щодо інвестиційних договорів про будівництво нерухомого майна, договорів про участь у фонді фінансування будівництва тощо).

28. До окремих видів вимог, пов’язаних з визнанням правочинів недійсними, встановлено спеціальну позовну давність (частини третя, четверта статті 258 ЦК).
Перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до частини першої статті 261 ЦК — від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. ЦК встановлено винятки з цього правила щодо окремих вимог, пов’язаних з визнанням правочинів недійсними (частини друга, третя статті 261 ЦК).
Відповідно до пункту 7 Прикінцевих та перехідних положень ЦК до позовів про визнання заперечуваного правочину недійсним і про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, право на пред’явлення якого виникло до 1 січня 2004 року, застосовується позовна давність, встановлена для відповідних позовів законодавством, що діяло раніше.

29. Судам необхідно враховувати, що в силу частини другої статті 215 ЦК норми закону щодо підстав нікчемності правочинів є імперативними. У зв’язку з цим суди повинні відмовляти у визнанні мирових угод у справах щодо визнання нікчемності правочинів та застосування наслідків як таких, що суперечать закону (частина п’ята статті 175 ЦПК).
У справах про визнання недійсними оспорюваних правочинів та застосування наслідків їх недійсності мирові угоди визнаються судом з урахуванням вимог статті 175 ЦПК.

30. Заяву про поворот виконання рішення суду відповідно до статті 380 ЦПК в разі скасування рішення суду про визнання правочину недійсним можуть подати лише особи, які беруть участь у справі, а також особи, які набули майно за рішенням суду.

31. У справах про визнання правочину недійсним без застосування наслідків недійсності судовий збір сплачується як із немайнового спору. У справах про застосування наслідків недійсного (нікчемного) правочину судовий збір сплачується залежно від вартості відшукуваного майна, щодо якого заявляються вимоги. У справах про визнання правочину недійсним із застосуванням наслідків недійсності судовий збір сплачується відповідно до пункту 10 частини першої статті 80 ЦПК за загальною сумою всіх вимог.

32. Визнати такою, що втратила чинність, постанову Пленуму Верховного Суду України вiд 28 квітня 1978 року № 3 “Про судову практику в справах про визнання угод недійсними” (із змінами, внесеними згідно з постановами Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 року № 13 та від 25 травня 1998 року № 15).

Голова
Верховного Суду України В.В. Онопенко

Секретар Пленуму
Верховного Суду України Ю.Л. Сенін

Мін‘юст запровадив електронний облік нотаріальних бланків

Міністерство юстиції скасовує паперові книги обліку спеціальних бланків нотаріальних документів. З 1 січня 2010 року облік вестиметься виключно в електронному вигляді у складі Єдиного реєстру спеціальних бланків нотаріальних документів.

Як повідомив Міністр юстиції Микола Оніщук, електронний облік запроваджується з метою посилення охорони та збереження нотаріальних документів.

Новація передбачає створення належних умов для реалізації та захисту прав учасників правовідносин, які виникають при вчиненні нотаріальних дій. Крім того, із запровадженням електронного обліку нотаріальних бланків буде забезпечено належний рівень організаційного та професійного рівня нотаріального обслуговування.

Порядок ведення Єдиного реєстру спеціальних бланків нотаріальних документів набирає чинності з 1 січня 2010 року. Порядок передбачає облік надходження та видачі бланків нотаріусам, а також облік зіпсованих та анульованих бланків.

Обов’язок з обліку нотаріальних бланків Мін’юст поклав персонально на завідуючих нотаріальних контор та архівів, державних та приватних нотаріусів.

*** Порядок ведення Єдиного реєстру спеціальних бланків нотаріальних документів затверджено наказом Міністерства юстиції України «Про організаційні заходи з постачання, зберігання, обігу, обліку спеціальних бланків нотаріальних документів і звітності про їх використання» від 4 листопада 2009 року № 2053/5 та зареєстровано в Мін’юсті 9 листопада 2009 р. за № 1043/17059.

Прес-служба Міністерства юстиції України
Tел. 271-17-33
E-mail: press@minjust.gov.ua

Голові Верховної Ради України
Литвину Володимиру Михайловичу
Голові депутатської фракції Партії регіонів
Януковичу Віктору Федоровичу
Голові депутатської фракції БЮТ
Кириленку Івану Григоровичу
Голові депутатської фракції «Блок Литвина»
Шарову Ігорю Федоровичу
Голові депутатської фракції «Наша Україна — Народна Самооборона»
Мартиненку Миколі Володимировичу
Голові депутатської фракції Комуністичної партії України
Симоненку Петру Миколайовичу
Голові Комітету Верховної Ради України з питань правової політики
Міщенку Сергію Григоровичу
Голові Комітету Верховної Ради України з питань бюджету
Деркачу Миколі Івановичу
Голові Комітету Верховної Ради України з питань європейської інтеграції
Тарасюку Борису Івановичу

Відкритий лист

Метою цього звернення є покликання депутатів Верховної Ради України звернути увагу на проект закону «Про внесення змін до Цивільного кодексу України» (щодо нотаріального посвідчення та реєстрації договорів найму будівель) від 12.10.09 р. № 5218, унесений народним депутатом В.Д. Барвіненком, зміст якого викликає настороженість нотаріальної спільноти особливо тим, що червоною ниткою пояснювальної записки (що надається до цього законопроекту) є приниження та спаплюження ролі приватного нотаріату в Україні.
Конституція України (ст. 59) гарантує кожному громадянинові право на отримання кваліфікованої правової допомоги. Нотаріат поряд з іншими інститутами забезпечує реалізацію цього конституційного права громадян, при цьому предмет його діяльності обмежений рамками безспірної цивільної юрисдикції. Правовою основою діяльності нотаріату є Конституція України, Закон України «Про нотаріат» та інші законодавчі акти України.
Відповідно до ст. 1 Закону «Про нотаріат» нотаріат в Україні — це система органів і посадових осіб, на яких покладено обов’язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.
Нотаріат є інститутом, що забезпечує охорону й захист прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб шляхом учинення нотаріальних дій від імені держави. Нотаріальна діяльність спрямована на надання офіційної сили, вірогідності юридичним правам, фактам і документам. Діяльність нотаріату має певну спільність з діяльністю інших органів цивільної юрисдикції. Разом з тим нотаріальні форма охорони й захисту відрізняється від інших форм. Особливість нотаріальної форми полягає в тому, що вона, як правило, спрямована не на безпосередній захист, а на попередження порушення права, і тому предмет її діяльності специфічний. На відміну від судової діяльності, предметом якої переважно є спори про право цивільне, предмет нотаріальної діяльності складають безспірні справи.
Органи нотаріату здійснюють тільки їм властиві функції, серед яких найістотнішими є такі:
1. Функція забезпечення безспірності й доказової сили документів. Нотаріально засвідчений договір на випадок спору, що випливає з договору, в суді полегшує стороні можливість довести свої права, тому що зміст прав і обов’язків сторін договору, дійсність їх намірів, час здійснення договору офіційно підтверджені нотаріальним органом і тому є достовірними, безспірними.
2. Функція забезпечення законності при укладенні правочинів. Стійкість договору, іншого правочину чи юридичного акта обумовлена їхньою правомірністю, і тому нотаріус перевіряє наявність необхідного складу юридичних фактів, у тому числі правоздатність і дієздатність сторін, приналежність їм суб’єктивних прав, які вони передають іншим особам і т. ін. Відповідно до ч. 4 ст. 5 Закону «Про нотаріат» нотаріус зобов’язаний відмовити у вчиненні нотаріальної дії в разі невідповідності останньої законодавству України чи міжнародним договорам. У зв’язку з існуванням приватного нотаріату особливо слід зазначити, що контроль за законністю правочинів є функцією державною, і тільки держава може покласти цю функцію на приватного нотаріуса, наділивши його певними повноваженнями.
3. Функція надання правової допомоги особам, що звернулися за вчиненням нотаріальних дій. Останнім часом ця функція набуває все більшого значення, що зумовлено багатьма обставинами.
По-перше, Конституція України (ст. 3) проголосила, що утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Ці найважливіші положення Конституції реалізуються, зокрема, і з допомогою діяльності нотаріату.
По-друге, реалізація даної функції наближає українських нотаріусів до нотаріусів латинської школи, що беруть безпосередню участь у підготовці контрактів, здійснюють певну діяльність як радника сторін, прагнучи виключити саму можливість появи правових суперечок. Інститут нотаріату покликаний не тільки засвідчувати факти чи фіксувати обставини, що мають юридичне значення, а й надавати суб’єктам правових відносин всебічну правову допомогу.
При вчиненні будь-якої нотаріальної дії нотаріус приймає юридично значуще рішення (у формі свідоцтва чи посвідчувального напису), що впливає на правовий статус заінтересованих осіб. Прийняття такого рішення можливо лише в результаті розгляду і вирішення юридичної справи, тобто застосування норм права до окремого явища — правової ситуації. Тому нотаріальну діяльність варто розглядати як специфічну правову форму діяльності, сутність якої полягає в тому, що в її рамках здійснюється застосування правових норм шляхом реалізації нотаріатом юрисдикційних повноважень у безспірних справах.
Застосування права (у тому числі нотаріатом) є особливою формою його реалізації — державно-владною діяльністю, у результаті якої шляхом винесення індивідуальних правових актів суб’єкти суспільних відносин наділяються конкретними суб’єктивними правами й обов’язками.
Нотаріальна діяльність має правовий характер, який виявляється у двох аспектах: по-перше, нотаріальні дії вчинюються на підставі закону й у порядку, встановленому законом; по-друге, нотаріальні дії тягнуть правові наслідки.
Діяльність нотаріату є різновидом правозастосовної, юрисдикційної діяльності, зачіпає найбільш важливі та істотні аспекти здійснення прав громадянами й юридичними особами і тому має здійснюватися в процесуальній формі, що забезпечує єдність і адекватність правового змісту та юридичної форми договору чи іншої юридично значущої дії; виявлення дійсного волевиявлення сторін; баланс публічних і приватних інтересів.
Прийнятий у 1993 році Закон України «Про нотаріат» змінив організаційну структуру побудови нотаріату в Україні. Це поклало початок нотаріальної реформи, метою якої є утворення нотаріату, адекватного ринковій економіці демократичної держави.
У правовому житті нашого суспільства тоді з’явився новий суб’єкт — приватно практикуючий нотаріус. І хоча досвід приватної нотаріальної практики в Україні вже є, питання про правовий статус вільного нотаріуса досить довго не було законодавчо врегульоване, що створювало юридичну прогалину і допускало неправильне та надто вільне тлумачення статусу приватного практикуючого нотаріуса як підприємця.
При правильному визначенні статусу приватного нотаріуса найбільш значними є такі два аспекти:
- приватний нотаріус здійснює свою діяльність від імені держави, яка делегує йому спеціальні повноваження і наділяє його певним обсягом прав та обов’язків;
- приватний нотаріус не перебуває у штаті державного апарату, а організовує свою діяльність самостійно: орендує або придбаває приміщення, наймає та оплачує працю робітників, техніку та інше обладнання. Не отримуючи заробітної плати з бюджету, приватний нотаріус за вчинення нотаріальних дій стягує плату, розмір якої визначається за домовленістю між нотаріусом і громадянином або представником юридичної особи.
Подібна організація діяльності приватного нотаріуса за своїми зовнішніми ознаками має багато спільного з підприємницькою діяльністю. Однак за жодних умов вона не може бути визнана підприємницькою, спрямованою на отримання прибутку.
Відповідно до ч. 3 ст.1 Закону «Про нотаріат» документи, що оформлюються державними та приватними нотаріусами, мають однакову юридичну силу. Це свідчить про те, що за юридичним характером, за своєю сутністю діяльність приватно практикуючого нотаріуса нічим не відрізняється від діяльності державного нотаріуса. Учинення нотаріальних дій — це особливий вид діяльності, яка є правозастосовною, юрисдикційною за своїм характером, незалежно від її суб’єктивного складу. Розподіл нотаріусів на два види зумовлений не характером їх обов’язків, а особливостями внутрішньої організації та фінансового забезпечення нотаріальної діяльності. У противному разі документи, посвідчені державним нотаріусом, мали б переваги відносно документів, посвідчених приватним нотаріусом, і в існуванні вільного нотаріату не було б жодного сенсу.
При вчиненні нотаріальних дій і державні, і приватні нотаріуси рівною мірою реалізують усі функції нотаріальної діяльності: забезпечення безспірності та доказової сили документів, законності вчинюваних актів, сприяння фізичним та юридичним особам у здійсненні їх прав та законних інтересів.
Аналіз сутності нотаріальної діяльності як правової форми, її юридично-владного характеру, завдань та функцій нотаріату дозволяє дійти висновку, що нотаріат приватним бути не може. Він завжди є орган публічний. Термін «приватний» відноситься не до нотаріату, а до організаційних форм діяльності нотаріуса. Сутність нотаріальної діяльності, що здійснюється приватно практикуючим нотаріусом, не змінюється — вона залишається юрисдикційною.
Існує думка, що запровадження приватного нотаріату знищило монополію держави на нотаріальну діяльність. Говорити про це неправомірно, оскільки нотаріальні дії завжди вчинюються від імені держави і мають державно-публічний характер. Тільки цим забезпечується виконання нотаріальних функцій, і тільки це є гарантом доказової сили нотаріальних документів. Для того щоб акти приватно практикуючого нотаріуса мали силу офіційних, держава повинна наділити його певними повноваженнями, що в сукупності складають компетенцію нотаріуса.
Нотаріус, на відміну від підприємця, не вправі обирати на свій розсуд суб’єкта, з яким він вступить у правовідносини; відмовити у вчиненні нотаріальних дій він може у випадках, передбачених ст. 49 Закону «Про нотаріат».
Здійснюючи свою діяльність, нотаріус має бути неупередженим і незалежним, повинен надавати рівною мірою правову допомогу всім особам, які до нього звернулися. Саме тому ч. 2 ст. 3 Закону «Про нотаріат» проголошує: «Нотаріус не може займатися підприємницькою або адвокатською діяльністю, бути засновником адвокатських об’єднань, перебувати на державній службі або на службі в органах місцевого самоврядування, перебувати у штаті інших юридичних осіб, входити самостійно, через представника або підставних осіб до складу правління чи інших виконавчих органів господарських організацій, кредитно-фінансових установ, а також виконувати іншу оплачувану роботу, крім викладацької, наукової і творчої, у вільний від роботи час».
Визначення статусу вільного нотаріуса передбачає і вирішення питання про статус його доходу, який визначено у ст. 31 Закону України «Про нотаріат» таким чином: «Приватні нотаріуси за вчинення нотаріальних дій справляють плату, розмір якої визначається за домовленістю між нотаріусом та громадянином або юридичною особою. Оплата додаткових послуг правового характеру, що надаються приватним нотаріусом і не належать до вчинюваної дії, провадиться за домовленістю сторін».
Вважати його прибутком лише з тієї причини, що надходить він не з державного бюджету, неправильно. Валовий і чистий дохід нотаріуса суттєво відрізняються. У нотаріуса має бути досить коштів для покриття витрат на придбання та утримання власного (або орендованого) приміщення, техніки, іншого обладнання, необхідної літератури, інформаційних правових програм, для виплати заробітної платні, підвищення кваліфікації, податків (пенсійного збору) за себе та своїх працівників тощо. У ст. 32 Закону «Про нотаріат» із цього приводу зазначено: «З доходу приватного нотаріуса справляється прибутковий податок за ставками, встановленими чинним законодавством України».
Самофінансування, що є однією з основних засад діяльності вільного нотаріуса, проявляється, зокрема, в тому, що приватно практикуючий нотаріус несе повну матеріальну відповідальність за вчинювані ним нотаріальні дії. У разі заподіювання шкоди внаслідок незаконних дій або недбалості приватний нотаріус зобов’язаний відшкодувати її за рахунок власних коштів, а саме: «Шкода, заподіяна особі внаслідок незаконних дій або недбалості приватного нотаріуса, відшкодовується в повному розмірі» (ст. 27 Закону України «Про нотаріат»).
Для забезпечення відшкодування заподіяної шкоди нотаріус має укласти з органом страхування договір службового страхування, що підтверджується ст. 28 Закону «Про нотаріат»: «Для забезпечення відшкодування заподіяної внаслідок вчиненої нотаріальної дії шкоди приватний нотаріус зобов’язаний до початку зайняття приватною нотаріальною діяльністю укласти договір страхування цивільно-правової відповідальності. Держава не несе відповідальності за шкоду, заподіяну неправомірними діями приватного нотаріуса при здійсненні ним нотаріальної діяльності. Приватний нотаріус не несе відповідальності по зобов’язаннях держави. Мінімальний розмір страхової суми становить сто п’ятдесят мінімальних розмірів заробітної плати. Розмір відшкодування заподіяної шкоди визначається за згодою сторін або в судовому порядку.
{Стаття 28 в редакції Закону № 614-VI від 01.10.2008}».
Крім зазначеного, слід звернути увагу і на те, що в нотаріальній діяльності не може бути присутня конкуренція, яка є характерною для підприємницької діяльності.
У правовій системі нотаріат відіграє значну роль як орган безспірної цивільної юрисдикції та превентивного правосуддя. Латинський вислів consensus facit ius, що означає «згода творити право» (тобто сторони шляхом згоди самі створюють для себе право), підкреслює вагомість нотаріальної діяльності, в межах якої така згода сторін формулюється та оформлюється в нотаріальних актах, що мають доказову силу та публічне визнання.
Роль нотаріату в Україні суттєво зростає. Це обумовлюється розвитком цивільного обігу розширенням кола об’єктів приватної власності та зростанням потреби в ефективній та високопрофесійній діяльності нотаріусів.
Але, мабуть, шановний депутат, маючи на меті приватні інтереси, хоче своїми діями спаплюжити та принизити роль Нотаріату в Україні в цілому і приватний нотаріат зокрема.
Обґрунтування, наведені депутатом у пояснювальній записці, викликають не тільки подив, а й негативну реакцію нотаріальної спільноти.
По-перше, доводимо до Вашого відома, що висловлювання, наведені в пояснювальній записці «договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремих частин), укладений на строк не менше ніж на три роки, підлягає нотаріальному посвідченню, яке «виливається» орендарю в додаткову суму (1 % від суми орендних платежів за весь термін дії договору), та державній реєстрації (розмір цих додаткових для орендаря витрат узагалі ніким офіційно не визначений)» узагалі не відповідає дійсності. Відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито» вiд 21.01.1993 р. № 7-93, а саме за нотаріальне посвідчення договорів оренди (суборенди) об’єктів нерухомості стягуються 0,01 відсотка суми договору!!!
Як відомо, відповідно до Указу ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ «Про впорядкування справляння плати за вчинення нотаріальних дій» від 10.07.1998 р. № 762/98 плата за вчинення нотаріальних дій приватними нотаріусами не може бути меншою від розміру ставок державного мита, яке справляється державними нотаріусами за аналогічні нотаріальні дії.
Вищенаведений Указ Президента було прийнято з метою збільшення надходжень до державного бюджету і впорядкування діяльності приватного нотаріату та відповідно до пункту 4 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України.
По-друге, що стосується державної реєстрації договору найму, то метою такої реєстрації є попередження порушення переважного права наймача на придбання речі, переданої йому в найом, у разі продажу її наймодавцем (п. 2 ст. 777 Цивільного кодексу України).
Прийняття такого законопроекту буде сприяти порушенню прав та законних інтересів як наймодавців, так і наймачів.
Не є секретом, що уникаючи нотаріального посвідчення, наймодавці уникають належного оподаткування отриманого доходу, приховуючи свої дійсні прибутки, завдяки чому бюджет держави недоотримає мільйони.
Шановні народні депутати, запропонований проект закону «Про внесення змін до Цивільного кодексу України» (щодо нотаріального посвідчення та реєстрації договорів найму будівель) від 12.10.09 р. № 5218, унесений народним депутатом В.Д. Барвіненком, окрім особистої меркантильної зацікавленості автора, руйнування логічної конструкції законодавства, порушення прав та законних інтересів громадян та завдання бюджету держави значних фінансових збитків, у своєму змісті нічого продуктивного не несе. Відповідно буде логічним рішення в жодному разі не виносити цей законопроект на голосування до сесійної зали, а в разі винесення його до зали без погодження в комітетах (автор має на це право) цей законопроект повинен бути відхилений Верховною Радою України.

З повагою
та з сподіванням на співпрацю
Голова Секції нотаріусів
Асоціації Правників України Володимир Марченко

19 листопада 2009 року

ЗАКОН УКРАЇНИ
Про внесення змін до Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» щодо порядку дій емітента та інвесторів
Верховна Рада України постановляє:
I. Внести до Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» (Відомості Верховної Ради України, 2006 р., N 31, ст. 268; 2008 р., N 50 — 51, ст. 384; 2009 р., N 17, ст. 236) такі зміни:
1. Частину третю статті 3 доповнити абзацами другим та третім такого змісту:
«Емісійні цінні папери одного випуску можуть існувати лише в одній формі.
Неемісійні цінні папери можуть існувати виключно в документарній формі».
2. У статті 6:
частину першу доповнити:
словами «і законодавством про інститути спільного інвестування»;
абзацом другим такого змісту:
«Акція є неподільною. Порядок реалізації прав співвласників акції (акцій) визначається Цивільним кодексом України та законом, що регулює питання створення, діяльності та припинення акціонерних товариств»;
частину третю доповнити абзацом другим такого змісту:
«Акції існують виключно в бездокументарній формі»;
частину п’яту викласти у такій редакції:
«5. Акціонерне товариство розміщує тільки іменні акції. У разі існування акцій у документарній формі власникові акцій видається сертифікат акції (акцій).
У сертифікаті акції (акцій) зазначаються вид цінного паперу, найменування акціонерного товариства, серія і номер сертифіката, міжнародний ідентифікаційний номер цінного паперу, тип і клас акцій, номінальна вартість акції, кількість акцій, що належить власникові за таким сертифікатом, ім’я (найменування) власника, підпис керівника емітента або іншої уповноваженої особи, засвідчений печаткою емітента (уповноваженої особи).
Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку можуть встановлюватися додаткові реквізити сертифіката акції (акцій)».
3. Абзац перший частини другої статті 28 замінити двома абзацами такого змісту:
«2. Приватне (закрите) розміщення цінних паперів — розміщення цінних паперів шляхом їх безпосередньої пропозиції заздалегідь визначеному колу осіб, кількість яких не перевищує 100.
Приватне (закрите) розміщення акцій публічного акціонерного товариства — розміщення акцій шляхом їх безпосередньої пропозиції акціонерам такого товариства та заздалегідь визначеному колу осіб, кількість яких не перевищує 100″.
У зв’язку з цим абзаци другий — шістнадцятий вважати відповідно абзацами третім — сімнадцятим.
4. Частину п’яту статті 32 і частину сьому статті 33 доповнити абзацом другим такого змісту:
«Протягом 60 днів з дня завершення розміщення цінних паперів, зазначеного в проспекті емісії таких цінних паперів, орган емітента, уповноважений приймати відповідне рішення, повинен затвердити результати розміщення цінних паперів».
5. Частину першу статті 35 викласти у такій редакції:
«1. Емітент акцій подає Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку у 15-денний строк з дня реєстрації статуту (змін до статуту) в органах державної реєстрації звіт про результати відкритого (публічного) розміщення акцій, а також інші документи, визначені Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, що необхідні для реєстрації звіту.
Емітент цінних паперів (крім акцій) подає Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку у 15-денний строк з дня затвердження результатів розміщення цінних паперів (крім акцій) органом емітента, уповноваженим приймати таке рішення, звіт про результати розміщення цінних паперів (крім акцій), а також інші документи, визначені Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, що необхідні для реєстрації звіту.
Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку встановлює вимоги до розкриття інформації, що міститься у звіті про результати відкритого (публічного) розміщення цінних паперів».
6. Статтю 36 доповнити частиною сьомою такого змісту:
«7. У разі визнання емісії недійсною або незатвердження у встановлені законодавством строки результатів розміщення цінних паперів органом емітента, уповноваженим приймати таке рішення, або невнесення (незатвердження) у встановлені законодавством строки змін до статуту, пов’язаних із збільшенням статутного капіталу акціонерного товариства з урахуванням результатів розміщення акцій, емітент цінних паперів зобов’язаний повернути інвесторам гроші (майно, майнові права), що надійшли як плата за розміщені цінні папери, а інвестори зобов’язані повернути емітентові сертифікат (сертифікати) цінних паперів, у разі його (їх) отримання, в строки, визначені проспектом емісії, але не більше шести місяців, в порядку, встановленому Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.
За порушення строків, передбачених абзацом першим цієї частини, емітенти та інвестори сплачують пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України».
II. Прикінцеві положення
1. Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування, крім абзаців шостого та сьомого пункту 2 розділу I цього Закону, які набирають чинності з 29 жовтня 2010 року.
2. Протягом одного року з дня набрання чинності цим Законом акціонерні товариства зобов’язані забезпечити існування власних акцій в одній обраній такими товариствами формі існування.

Президент України В. ЮЩЕНКО
м. Київ
11 червня 2009 року
N 1522-VI

© Інформаційно-аналітичний центр «ЛІГА», 1991 — 2009
© ТОВ «ЛІГА ЗАКОН», 2007 — 2009

КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
від 29 жовтня 2009 р. N 1168
Київ
Деякі питання застосування законодавства про працю фізичною особою, яка використовує найману працю
Кабінет Міністрів України постановляє:
1. Установити, що форма трудового договору між працівником і фізичною особою, яка використовує найману працю (далі — фізична особа), затверджується Міністерством праці та соціальної політики.
2. Для реєстрації трудового договору фізична особа подає у тижневий строк з моменту фактичного допущення працівника до роботи державній службі зайнятості за місцем свого проживання підписаний сторонами трудовий договір у трьох примірниках, свідоцтво про державну реєстрацію фізичної особи — підприємця, довідку відповідної державної податкової інспекції про присвоєння ідентифікаційного номера, копію такої довідки, виданої працівникові, його трудову книжку та пред’являє паспорт. Підпис у трудовому договорі працівника, який не був присутній під час його реєстрації, посвідчується нотаріально.
3. Відповідальна особа державної служби зайнятості реєструє в день подання фізичною особою документів, передбачених пунктом 2 цієї постанови, трудовий договір у книзі реєстрації трудових договорів, форма якої затверджується Міністерством праці та соціальної політики, після чого два примірники такого договору з відміткою про реєстрацію повертаються фізичній особі.
Фізична особа зобов’язана вручити під розписку працівникові один примірник зареєстрованого трудового договору протягом трьох робочих днів з дня його надходження, про що робиться відповідний запис у книзі реєстрації, а також повернути трудову книжку із записом про прийняття на роботу.
4. У разі розірвання трудового договору за ініціативою фізичної особи у випадках, визначених Кодексом законів про працю України, така особа зобов’язана письмово повідомити про свій намір працівникові та у визначені строки провести передбачений законодавством розрахунок.
5. Зняття державною службою зайнятості з реєстрації трудового договору у випадках, передбачених пунктом 4 цієї постанови, проводиться за умови подання фізичною особою:
примірника трудового договору;
заяви про зняття трудового договору з реєстрації із зазначенням дати звільнення з роботи працівника та підстав розірвання зазначеного договору;
копій документів, що підтверджують:
- надсилання працівникові повідомлення про намір розірвати з ним трудовий договір (рекомендованим листом з повідомленням про вручення). У разі коли вручити поштове відправлення неможливо, подаються копії підтвердних документів;
- проведення передбаченого законодавством розрахунку з працівником або копію платіжної відомості із зазначенням суми депонованої заробітної плати.
6. Державна служба зайнятості протягом трьох робочих днів з дня надходження зазначених у пункті 5 цієї постанови документів знімає трудовий договір з реєстрації, про що робить відповідний запис у книзі реєстрації трудових договорів та повідомляє працівникові.
7. За зверненням працівника, який не був присутній під час зняття трудового договору з реєстрації, посадова особа центру зайнятості протягом трьох робочих днів з дня такого звернення робить відповідну відмітку у виданому йому примірнику трудового договору та засвідчує у трудовій книжці запис про звільнення з роботи, внесений фізичною особою.
8. У разі коли документи, що подаються для реєстрації чи зняття з реєстрації трудового договору, не відповідають вимогам цієї постанови, органи державної служби зайнятості повертають їх без вчинення будь-яких дій із зазначенням причини.
9. Працівник має право оскаржити рішення фізичної особи щодо його звільнення з роботи у порядку, встановленому законодавством.
10. Міністерству праці та соціальної політики привести в місячний строк власні нормативно-правові акти у відповідність з цією постановою.

Прем’єр-міністр України Ю. ТИМОШЕНКО

Інд. 26

© Інформаційно-аналітичний центр «ЛІГА», 1991 — 2009
© ТОВ «ЛІГА ЗАКОН», 2007 — 2009

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ЛИСТ
від 28.09.2009 р. N 1275/10/13-09
Головам апеляційних адміністративних судів України

У зв’язку з виникненням у судовій практиці питань, пов’язаних із застосуванням окремих норм податкового законодавства, у порядку надання методичної допомоги Вищий адміністративний суд України вважає за доцільне довести відповіді на зазначені питання до відома адміністративних судів України.
1. Чи повинен суб’єкт малого підприємництва — фізична особа, який сплачує єдиний податок за найвищою ставкою, сплачувати податки з доходів, отриманих від видів підприємницької діяльності, які не зазначено у свідоцтві про сплату єдиного податку, за загальним способом оподаткування?
Згідно з абзацом третім пункту 2 Указу Президента України «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва» (далі — Указ) у разі, коли фізична особа — суб’єкт малого підприємництва здійснює кілька видів підприємницької діяльності, для яких установлено різні ставки єдиного податку, нею придбавається одне свідоцтво і сплачується єдиний податок, що не перевищує встановленої максимальної ставки.
Відповідно до абзацу восьмого пункту 2 Указу доходи, отримані від здійснення підприємницької діяльності, що обкладається єдиним податком, не включаються до складу сукупного оподатковуваного доходу за підсумками звітного року такого платника та осіб, що перебувають з ним у трудових відносинах, а сплачена сума єдиного податку є остаточною і не включається до перерахунку загальних податкових зобов’язань як самого платника податку, так і осіб, які перебувають з ним у трудових відносинах, включаючи членів його сім’ї, які беруть участь у підприємницькій діяльності.
Порядок переходу суб’єкта малого підприємництва на спрощену систему оподаткування врегульовано пунктом 4 Указу.
Згідно з абзацом другим пункту 4 Указу форма та порядок видачі свідоцтва про право сплати єдиного податку встановлюються Державною податковою адміністрацією України і є єдиними на всій території України. Для переходу на спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єкт малого підприємництва подає письмову заяву до органу державної податкової служби за місцем державної реєстрації.
Згідно з Порядком видачі Свідоцтва про сплату єдиного податку, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України від 29 жовтня 1999 року N 599 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 2 листопада 1999 року за N 752/4045, підставою для видачі Свідоцтва є подання суб’єктом підприємницької діяльності — фізичною особою письмової заяви згідно з додатком 1 до зазначеного Порядку.
У рядку 2 вказаної заяви зазначається вид (види) діяльності, яким суб’єкт підприємницької діяльності передбачає займатися.
Зазначені суб’єктом малого підприємництва види діяльності записуються податковим органом у Свідоцтві про сплату єдиного податку.
Слід зауважити, що нормами Указу не передбачено обов’язку суб’єкта малого підприємництва, який бажає перейти на спрощену систему оподаткування, обирати вичерпний перелік видів підприємницької діяльності, якими він планує займатися.
Натомість про наявність такого обмеження можна зробити висновок зі змісту підзаконного нормативного акта, яким є Порядок видачі Свідоцтва про сплату єдиного податку.
Разом із тим, подібне обмеження не може бути застосовано виходячи з такого.
Обмеження у застосуванні спрощеної системи щодо деяких видів підприємницької діяльності встановлені Законом України від 25 березня 2005 року N 2505-IV «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2005 рік» та деяких інших законодавчих актів України». Відповідно до пункту 4 Прикінцевих положень цього Закону з 1 липня 2005 року до прийняття Закону України «Про спрощену систему оподаткування» Указ Президента України «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва» застосовується з урахуванням таких особливостей.
Спрощена система оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва не поширюється на:
суб’єктів підприємницької діяльності, які провадять діяльність у сфері грального бізнесу (в тому числі діяльність, пов’язану із влаштуванням казино, інших гральних місць (домів), гральних автоматів з грошовим або майновим виграшем, проведенням лотерей (у тому числі державних) та розіграшів з видачею грошових виграшів у готівковій або майновій формі), здійснюють обмін іноземної валюти;
суб’єктів підприємницької діяльності, які є виробниками підакцизних товарів, здійснюють господарську діяльність, пов’язану з експортом, імпортом та оптовим продажем підакцизних товарів, оптовим та роздрібним продажем підакцизних пально-мастильних матеріалів;
суб’єктів підприємницької діяльності, які здійснюють: видобуток та виробництво дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення; оптову, роздрібну торгівлю промисловими виробами з дорогоцінних металів, що підлягають ліцензуванню відповідно до Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності».
Інших обмежень щодо видів підприємницької діяльності, під час здійснення яких може застосовуватися спрощена система оподаткування, чинне законодавство не містить. При цьому додаткові обмеження не можуть встановлюватися підзаконними нормативними актами, зокрема Порядком видачі Свідоцтва про сплату єдиного податку.
У свою чергу, вичерпний перелік умов, дотримання яких є необхідним для застосування спрощеної системи оподаткування, встановлені пунктом 1 Указу. Ці умови не обмежують суб’єкта малого підприємництва у виборі здійснюваних ним видів діяльності лише тими, що зазначені у свідоцтві про сплату єдиного податку чи в будь-якому іншому документі.
Отже, суб’єкт малого підприємництва має право займатися будь-якими видами підприємницької діяльності, за винятком тих, що не можуть здійснюватися з використанням спрощеної системи оподаткування в силу прямої законодавчої заборони.
За таких обставин режим оподаткування єдиним податком поширюється на всі доходи суб’єкта малого підприємництва, що обрав спрощену систему оподаткування, незалежно від видів підприємницької діяльності, від яких ці доходи одержані.
Наявність певного рядка в заяві суб’єкта малого підприємництва про видачу свідоцтва про сплату єдиного податку та зміст самого свідоцтва не можуть слугувати такими обмеженнями, оскільки відповідно до статті 1 Закону України «Про систему оподаткування» механізм справляння податків і зборів (обов’язкових платежів) не може встановлюватися або змінюватися іншими законами України, крім законів про оподаткування.
Ураховуючи наведене, норми Указу поширюються на всі доходи суб’єкта спрощеної системи оподаткування, отримані ним як виручка від реалізації товарів, робіт, послуг у межах усіх видів здійснюваної ним підприємницької діяльності.
При цьому ставка, за якою сплачується єдиний податок таким суб’єктом малого підприємництва, визначається з урахуванням абзацу третього пункту 2 Указу.
2. Чи змінюється статус податкового боргу на статус податкового зобов’язання в разі оскарження суб’єктом підприємницької діяльності податкового повідомлення — рішення, яким визначено це зобов’язання?
Відповідно до приписів підпункту 5.2.4 пункту 5.2 статті 5 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» при зверненні платника податків до суду із позовом про визнання недійсним рішення контролюючого органу податкове зобов’язання вважається неузгодженим до розгляду судом справи по суті і прийняття відповідного рішення.
У той же час податковий борг — це податкове зобов’язання (з урахуванням штрафних санкцій за їх наявності), самостійно узгоджене платником податків або узгоджене в адміністративному чи судовому порядку, але не сплачене у встановлений строк, а також пеня, нарахована на суму такого податкового зобов’язання.
Таким чином, податковий борг виникає, зокрема, у разі не сплати у встановлений строк податкового зобов’язання, узгодженого в адміністративному порядку.
Днем узгодження податкового зобов’язання платника податків у разі апеляційного оскарження такого податкового зобов’язання є день закінчення процедури адміністративного оскарження (частина п’ята пункту 5.2.4 пункту 5.2 статті 5 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами»).
У свою чергу, процедура адміністративного оскарження згідно з підпунктом 5.2.4 пункту 5.2 статті 5 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» закінчується:
останнім днем строку, передбаченого підпунктом 5.2.2 цього пункту для подання заяви про перегляд рішення контролюючого органу, у разі, коли така заява не була подана у зазначений строк;
днем отримання платником податків рішення контролюючого органу про повне задоволення скарги, викладеної у заяві;
днем отримання платником податків рішення контролюючого органу, що не підлягає подальшому адміністративному оскарженню.
Водночас відповідно до підпункту 5.3.2 пункту 5.3 статті 5 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» у випадках апеляційного узгодження суми податкового зобов’язання платник податків зобов’язаний самостійно погасити її узгоджену суму, а також пеню та штрафні санкції за їх наявності протягом десяти календарних днів, наступних за днем такого узгодження.
Якщо ж сума узгодженого платником податків податкового зобов’язання не сплачена у встановлений строк, вона визнається сумою податкового боргу платника податків (підпункт 5.4.1 пункту 5.2 статті 5 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами»).
Виникнення податкового боргу є юридичним фактом, який пов’язаний із несплатою узгодженої суми податкового зобов’язання протягом установленого строку. Для випадків апеляційного порядку узгодження сум податкового зобов’язання строк сплати визначається пунктом 5.3.2 пункту 5.3 статті 5 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» і становить десять днів.
Зазначений строк переривається у разі звернення платника податків до суду із позовом про визнання недійсним рішення контролюючого органу згідно з підпунктом 5.2.4 пункту 5.2 статті 5 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами». При цьому податкове зобов’язання вважається неузгодженим до розгляду судом справи по суті.
Однак у разі несвоєчасного звернення платником податку до суду (поза межами строку сплати узгодженого в апеляційному порядку податкового зобов’язання, але в межах строків давності, як це передбачено підпунктом 5.2.5 пункту 5.2 статті 5 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами») несплачене податкове зобов’язання, процедура апеляційного оскарження якого була завершеною, перетворюється на податковий борг платника податків у силу прямого припису пункту 5.4.1 пункту 5.4 статті 5 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами».
При цьому порядок погашення податкового боргу регулюється нормами статей 6 — 15 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами». Ці норми не передбачають зупинення процедур погашення, у тому числі примусового стягнення податкового боргу в разі оскарження платником податків до суду раніше узгодженої суми податкового зобов’язання.
Виходячи з наведеного, оскарження платником податків до суду суми податкового зобов’язання, узгодженого в апеляційному порядку, поза межами строку сплати такого податкового зобов’язання не надає відповідному податковому зобов’язанню статусу неузгодженого. Відтак, зазначена сума залишається податковим боргом платника податків. Разом із тим, у разі позитивного вирішення справи на користь платника податків відповідні податкові повідомлення та вимоги вважаються відкликаними на підставі пункту «в» підпункту 6.4.1 пункту 6.4 статті 6 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами». Сплачені (стягнуті) на погашення такого податкового боргу суми можуть за відповідних обставин набути статус надмірно сплачених і підлягають поверненню платникові податків у порядку, визначеному пунктами 15.3, 15.4 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами».
Цей лист пропонуємо довести до відома суддів апеляційного та місцевих судів для врахування при здійсненні правосуддя.

Голова суду О. Пасенюк

© Інформаційно-аналітичний центр «ЛІГА», 1991 — 2009
© ТОВ «ЛІГА ЗАКОН», 2007 — 2009

Що загрожує, якщо єдиноподатник не подавав звіти щодо персоніфікації протягом декількох років

Підприємець – єдино податник (без найманих працівників) не подавав звітність щодо персоніфікації з 2003 року. Які штрафи йому загрожують????

Подавати звітність щодо персоніфікації зобов‘язаний будь-який підприємець незалежно від системи оподаткування та наявності / відсутності найманих працівників. Якщо працівників не було підприємець перебував на спрощеній системі , то йому достатньо було подавати всього лише форму – „ІНДАНІ — СПД” (за 2008 рік приймали „ІНДАНІ”).
Радимо підприємцю, всі звіти щодо персоніфікації, починаючи зі звіту за 2004 рік і по поточну дату, заповнити і подати.
Виходячи з п.5 ч. 9 ст. 106 Закону України від 09.07.2003 р. №1058-IV за неподання або несвоєчасне подання пенсійної звітності накладається штраф у розмірі: Штраф = Сума страхових внесків, які сплачено або підлягають сплаті х 10% х Кількість місяців затримки подання звіту, але не менше 170 грн.
При найгіршому варіанті перевіряючи можуть визначити річну суму сплачених внесків як: 12 х 42% Ставка єдиного податку. Однак розраховувати штраф з цієї суми не зовсім правильно, оскільки в єдиноподатника без найманих працівників обов’язок зі сплати внесків до ПФ як такий до прийняття постанови КМУ від 14.04.2009 р. №366 не виникала. Отже, штраф повинен складати 170 грн. за кожний неподаний звіт.
Таким чином, при найсприятливішому розвитку подій якщо подати звіти за 2004 – 2008 роки до 01.11.2009 р., то сума штрафу за їх неподання становитиме15 624,00 грн. (при ставці єдиного податку 200 грн. / місяць).
При лояльному підході працівників ПФ штраф становитиме: 170 х 5 = 850 грн. Часто саме так у ПФ і вчиняють з підприємцями (адже головне те, що заборгованість перед ПФ зі сплати внесків не було).

№ К-1126/07

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09.07.2009 року м. Київ

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:
головуючого судді-доповідача Усенко Є.А.
суддів: Бившевої Л.І., Костенка М.І., Маринчак Н.Є., Шипуліної Т.М.
розглянувши у попередньому судовому засіданні
касаційну скаргу Західно-Донбаської об’єднаної державної податкової інспекції у Дніпропетровській області
на ухвалу Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 04.12.2006
у справі № 37/155-1 господарського суду Дніпропетровської області
за позовом приватного підприємства «Авеста»
до Західно-Донбаської об’єднаної державної податкової інспекції у Дніпропетровській області про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення

ВСТАНОВИВ:

Постановою господарського суду Дніпропетровської області від 01.08.2006, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 04.12.2006, позов задоволено: визнані недійсними податкове повідомлення-рішення Західно-Донбаської ОДПІ від 28.02.2005 № 0007572342/1 про визначення ПП «Авеста» податкового зобов’язання за платежем з податку на прибуток в сумі 12 671,84 грн, в тому числі 8447,89 грн — основний платіж, 4223,95 грн — штрафні санкції; від 01.03.2005 № 0001822343/1 про визначення вказаному платнику податків податкового зобов’язання із штрафних санкцій, накладених на підставі пункту 1 статті 17 Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг», в сумі 50000,00 грн.
Судові рішення вмотивовані посиланням на норму статті 82 КАС України та висновки судово-економічної експертизи, викладені у висновку від 02.06.2006 № 37, при оцінці доводів позивача про правомірність формування ним валових витрат у І кварталі 2004 року, підтверджених первинними документами /авансовими звітами, посвідченнями на відрядження, наказами директора на відрядження та господарськими договорами/, а також на встановлений в судовому процесі факт одноразової продажі квартири за договором купівлі-продажу від 21.03.2002 через товарну біржу «Універсал», що не може вважатися торгівельною діяльністю позивача, при здійсненні якої застосовується Закон України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг».
В касаційній скарзі Західно-Донбаська ОДПІ просить скасувати постановлені у справі судові рішення та прийняти нове рішення про відмову в позові, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права.
Перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, суд касаційної інстанції приходить до висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Фактичною підставою для визначення позивачу податкових зобов`язань згідно оспорюваних податкових повідомлень-рішень слугував висновок податкової інспекції, викладений в акті перевірки від 09.12.2004, про порушення ПП «Авеста» підпункту 5.3.9 пункту 5.3 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» внаслідок включення до складу валових витрат І кварталу 2004 року витрат, не підтверджених відповідними документами обліку, а саме: авансовими звітами; пункту 1 статті 3 Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» внаслідок здійснення розрахункової операції з продажу квартири гр. ОСОБА_1 без використання реєстратора розрахункових операцій.
Відповідно до підпункту 5.3.9 пункту 5.3 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов`язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» первинний документ — документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.
Частиною 3 статті 3 цього Закону передбачено, що бухгалтерський облік є обов’язковим видом обліку, який ведеться підприємством. Податкова та інші види звітності ґрунтуються на даних бухгалтерського обліку.
Оцінивши відповідно до статті 86 КАС України пред’явлені в судовому процесі авансові звіти, посвідчення про відрядження працівників позивача, відповідні накази директора підприємства, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про документальне підтвердження витрат позивача на загальну суму 10 100,00 грн, понесених у зв’язку з його господарською діяльністю.
Правильність висновку судів підтверджується також і висновком судово-економічної експертизи від 02.06.2006 № 37, згідно з яким висновки Західно-Донбаської ОДПІ, викладені в акті перевірки від 09.12.2004, зокрема щодо формування валових витрат І кварталу 2004 року не знайшли документального підтвердження.
Згідно з преамбулою Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» цей Закон визначає правові засади застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг.
Статтею 1 Закону встановлено, що реєстратори розрахункових операцій застосовуються фізичними особами — суб’єктами підприємницької діяльності або юридичними особами (їх філіями, відділеннями, іншими відокремленими підрозділами) (далі — суб’єкти підприємницької діяльності), які здійснюють операції з розрахунків в готівковій та/або в безготівковій формі (із застосуванням платіжних карток, платіжних чеків, жетонів тощо) при продажу товарів (наданні послуг) у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг, а також уповноваженими банками та суб’єктами підприємницької діяльності, які виконують операції купівлі-продажу іноземної валюти.
Згідно з наказом Міністерства зовнішніх економічних зв’язків та торгівлі України від 03.09.1997 р. № 456, яким затверджено проект галузевого стандарту «Роздрібна, оптова торгівля і громадське харчування. Основні терміни та визначення», торгівельна діяльність — ініціативна, самостійна діяльність юридичних осіб і громадян по здійсненню купівлі та продажу споживчих товарів з метою одержання прибутку; внутрішня торгівля — сфера підприємницької діяльності з реалізації товарної продукції на внутрішньому ринку країни суб’єктами господарювання всіх форм власності, яка охоплює оборот засобів виробництва та включає оптову торгівлю, посередництво в торгівлі, роздрібну торгівлю.
Таким чином, сфера торгівлі, на яку поширюється правове регулювання Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг», є сферою підприємницької діяльності з характерними для неї ознаками систематичності здійснення купівлі та продажу товарної продукції. А відтак вимоги цього Закону не поширюються на одноразову купівлю чи продаж товару суб’єктом підприємницької діяльності іншої, ніж торгівля, громадське харчування чи надання послуг.
Це підтверджується і змістом статті 3 зазначеного Закону, якою встановлені обов’язки для суб’єктів підприємницької діяльності, що здійснюють розрахункові операції в готівковій та/або в безготівковій формі (із застосуванням платіжних карток, платіжних чеків, жетонів тощо) при продажу товарів (наданні послуг) у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг. Закон не обмежив виконання цих обов’язків лише продажем товарів / наданням послуг /, а й встановив, що продаж повинен мати місце у сфері торгівлі, громадського харчування чи послуг.
З огляду на це продаж позивачем за готівку квартири гр. ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу від 21.03.2002 через товарну біржу «Універсал» без встановлення факту здійснення підприємницької діяльності в сфері торгівлі не вимагав проведення розрахункової операції через реєстратор розрахункових операцій.
Наведеним спростовуються доводи касаційної скарги про порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права.
Керуючись ст.ст. 220, 220-1, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України,

УХВАЛИВ:
Касаційну скаргу Західно-Донбаської об’єднаної державної податкової інспекції у Дніпропетровській області залишити без задоволення, а постанову господарського суду Дніпропетровської області від 01.08.2006 та ухвалу Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 04.12.2006- без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути переглянута Верховним Судом України з підстав та в порядку, передбачених статтями 236-238 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий підпис Є.А.Усенко

Судді підпис Л.І.Бившева

підпис М.І.Костенко
підпис Н.Є.Маринчак
підпис Т.М.Шипуліна

З оригіналом згідно

Відп. секретар А.О.Патюк

Виконавчі написи на іпотечних договорах, які тягнуть за собою задоволення вимог кредитних установ на виплати за іпотечними зобов‘язаннями, вчинятимуться нотаріусами у разі, якщо підтверджено достатні підстави для встановлення безспірності заборгованості та прострочення виконання основних зобов‘язань.

Відповідний наказ, яким вносяться зміни до Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, підписав Міністр юстиції Микола Оніщук.

Зміни до нормативної бази були розроблені за підсумками спільної наради-колоквіуму представників Міністерства юстиції, Національного банку України, Асоціації «Український Кредитно-банківський союз», Асоціації українських банків та членів Ради Української нотаріальної палати, яка відбулася 2 листопада в Міністерстві юстиції. Наслідком дискусії стало визнання учасниками зустрічі необхідності ґрунтовного вивчення питань нормативно-правового регулювання звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса.

З урахуванням проведеного аналізу нотаріальної практики щодо вчинення нотаріальних написів у період січень-жовтень 2008-2009 років, а також численних звернень та пропозицій кредитних установ, Міністерством юстиції видано наказ „Про внесення змін до Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України”, за яким абзац одинадцятий пункту 283 Інструкції викладено у новій редакції.

Зокрема, передбачається, що виконавчий напис на іпотечному договорі, що передбачає задоволення вимоги іпотекодержателя за основним зобов‘язанням, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було передбачене умовами основного зобов‘язання, вчиняється нотаріусом за умови подання іпотекодержателем документів, достатніх для встановлення безспірності заборгованості та прострочення виконання основного зобов‘язання.

*** Довідково. За десять місяців (січень –жовтень) нотаріусами України вчинено у 2008 році 5074 виконавчі написи і 7147 виконавчих написів у 2009 році, тобто виконавчих написів за порівняльні періоди збільшилось на понад 2 тисячі.

Із загальної кількості виконавчих написів – виконавчі написи вчинені по іпотечних договорах становили у 2008 році 53 %, а у 2009 – 59 %, відбулось невелике зростання.

Від загальної кількості виконавчих написів по іпотечних договорах — кількість виконавчих написів, вчинених по іпотечних договорах у разі закінчення строку основного зобов’язання у порівняльних періодах 2008 та 2009 років була однаковою, становила 19 %.

Від загальної кількості виконавчих написів по іпотечних договорах кількість виконавчих написів, вчинених до закінчення строку основного зобов’язання у 2008 році становила 81 %.

Від загальної кількості виконавчих написів по іпотечних договорах кількість виконавчих написів, вчинених до закінчення строку основного зобов’язання у 2009 році становила:
до внесення змін до пункту 283 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України – 59 %;
після внесення змін до пункту 283 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України – 22 %;
в сумі – 81 %.

Кількість виконавчих написів, вчинених до закінчення строку основного зобов’язання, у процентному відношенні до загальної кількості виконавчих написів, вчинених по іпотечних договорах за порівняльний період 2008 та 2009 років — однакова ( 81%), що свідчить про те, що нотаріуси при вчиненні зазначених виконавчих написів керувались положеннями чинних законодавчих актів (Закони України „Про іпотеку”, „Про нотаріат”).

Із загальної кількості постанов про відмову у вчиненні виконавчих написів 86 % у 2008 році і 76 % у 2009 році склали постанови про відмову у вчиненні виконавчих написів на іпотечних договорах про звернення стягнення на предмет іпотеки. При цьому як у 2008 році так і за аналогічний період цього року постанови про відмову у вчиненні виконавчих написів на іпотечних договорах до закінчення строку основного зобов’язання склали близько 62% від кількості постанов про відмову щодо кількості виконавчих написів.

Прес-служба Міністерства юстиції України
Tел. 271-17-33
E-mail: press@minjust.gov.ua