1. Чи необхідний попередній дозвіл органу опіки та піклування на укладення договору відчуження квартири, в якій зареєстровано місце проживання недієздатної особи (вона не є власником)?

Відповіді

А. Надання такого дозволу є обов’язковим

Б. Надання такого дозволу не передбачено

В. Відчуження квартири можливе лише за умови попереднього зняття з реєстрації такої недієздатної особи

2. Чи потрібний дозвіл органу опіки та піклування на укладення договору поділу житлового будинку?

Відповіді

А. Потрібний завжди

Б. Потрібний лише у разі якщо власником є малолітня або неповнолітня дитина

В. Потрібний лише у разі якщо нотаріус не впевнений, що власник при здоровому розумі ділить свій будинок на 10 і більше окремих об’єктів

Г. Потрібний у разі якщо власниками є діти та/або особи, над якими встановлено опіку та піклування, та/або у разі якщо право користування таким житловим будинком мають діти

МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ
НАКАЗ
01.02.2013 м. Київ № 218/5
Зареєстровано
в Міністерстві юстиції України
05 лютого 2013 р. за № 220/22752
Про внесення зміни до Правил ведення нотаріального діловодства
Відповідно до статті 14 Закону України «Про нотаріат», з метою вдосконалення порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами
НАКАЗУЮ:
Внести до Правил ведення нотаріального діловодства, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 22 грудня 2010 року № 3253/5, зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 23 грудня 2010 року за № 1318/18613 (із змінами), таку зміну:
доповнити додаток 25 цих Правил новою формою 58-1 (додається).
Департаменту нотаріату, банкрутства та функціонування центрального засвідчувального органу (Чижмарь К. І.) забезпечити подання цього наказу на державну реєстрацію відповідно до Указу Президента України від 03 жовтня 1992 року № 493 «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» (із змінами).
Начальникам головних управлінь юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі забезпечити належне виконання цього наказу.
Цей наказ набирає чинності з дня його офіційного опублікування.
Контроль за виконанням цього наказу покласти на заступника Міністра Ворону Д. М.
Міністр О. Лавринович

Форма № 58-1
ПОСВІДЧУВАЛЬНИЙ НАПИС
про засвідчення вірності фотокопії­витягу
з оригіналу документа
Місто (село, селище, район, область (Автономна Республіка Крим)), Україна.
«___» ____________ ____ року я, ______________________________, _______________________________
(прізвище, ініціали) (державний/приватний)
нотаріус ___________________________________________________________________________________
(найменування державної нотаріальної контори, державного нотаріального архіву,
___________________________________________________________________________________________
назва нотаріального округу)
засвідчую вірність цієї фотокопії­витягу зі __________ сторінок оригіналу документа, який складається з ________ сторінок; в останньому підчисток, дописок, закреслених слів, незастережених виправлень або інших особливостей не виявлено.
Зареєстровано в реєстрі за № _________
Стягнуто ______________________________
(державного мита, плати)
Печатка
_______________________________ нотаріус
(державний/приватний)
Підпис

ГАЛИНА ГРИЦЕНКО,
юрисконсульт Центру аналітичних досліджень
з питань права та безпеки «ЮКОН», м. Харків
ТАРИФИ НА ГАЗ ДЛЯ НОТАРІУСА
САЙТ: WWW.YURRADNIK.COM.UA:
Жанна 20.02.2006
Уважаемые коллеги!
Известно ли Вам про письмо НКРЭ от 14.02.2005 года за
№ 05-39-14/704, которым нас, частных нотариусов, заставляют оплачивать за газ, цитирую «у разі використання природного газу споживачем не на комунально-побутові потреби оплата за спожитий газ повинна здійснюватись виходячи із відповідного рівня ціни.» Т. е., исходя из этого, мы, нотариусы, не используем газ для коммунально-бытовых потребностей, а «як суб’єкти господарської діяльності». У нас прокатилась волна проверок и составленных актов, которым обязывают перезаключить договоры. И наши объяснения разбиваются о глухую стену некомпетентных и непрофессиональных чиновников. Может у коллег есть судебные прецеденты? Буду рада диалогу.

НАЦІОНАЛЬНА КОМІСІЯ
РЕГУЛЮВАННЯ ЕЛЕКТРОЕНЕРГЕТИКИ УКРАЇНИ
ЛИСТ
14.02.2005 № 05-39-14/704
ВАТ «Дніпрогаз»
Щодо надання роз’яснень
Національна комісія регулювання електроенергетики України в межах компетенції розглянула лист ВАТ «Дніпрогаз» від 7 лютого 2005 року № 0466/7/5-4 щодо ціни на газ природний, що споживається приватними нотаріусами, і повідомляє.
Відповідно до пункту 14 Правил користування приміщеннями житлових будинків і прибудинкових територій, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 1992 року № 572 «Про механізм впровадження Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», плата за використання газу власниками квартир (будинків) наймачами, орендарями вноситься за затвердженими в установленому порядку тарифами.
Згідно з повноваженнями, наданими НКРЕ постановами Кабінету Міністрів України від 25 грудня 1996 року № 1548 «Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)» та від 27 грудня 2001 року № 1729 «Про порядок забезпечення галузей національної економіки та населення природним газом», Комісія затверджує роздрібні ціни на газ природний, що використовується населенням на комунально-побутові потреби, та граничні рівні цін, що використовується суб’єктами господарської діяльності.
Таким чином, за спожитий природний газ, що використовується населенням виключно для задоволення комунально-побутових потреб, оплата здійснюється за цінами, встановленими постановою НКРЕ «Про роздрібні ціни на газ природний, що використовується населенням на комунально-побутові потреби» № 310 від 10 березня 1999 року.
До комунально-побутових потреб населення належать використання природного газу газовими приладами та пристроями на опалення (газові котли, конвектори та опалювально-варильні печі), підігрів води та приготування їжі (газові водонагрівачі та газові плити), що забезпечує належний рівень проживання громадянина у житловому приміщенні та ведення домашнього господарства у підсобних приміщеннях.
Оплата природного газу, спожитого на будь-які інші потреби споживачів, здійснюється виходячи із граничного рівня ціни встановленого для відповідних категорій споживачів: бюджетні організації та установи; промислові споживачі; підприємства комунальної теплоенергетики, теплові електростанції, електроцентралі та котельні суб’єктів господарювання, в тому числі блочні (модульні) котельні.
Наявність прибутку від здійснення своєї діяльності (господарської, підприємницької, професійної тощо) споживачем не є визначальним фактором для застосування ціни на природний газ.
Таким чином, в незалежності від відношення до тієї чи іншої галузі економіки, сфери діяльності та місця провадження діяльності, у разі використання природного газу споживачем не на комунально-побутові потреби оплата за спожитий природний газ повинна здійснюватись виходячи із відповідного граничного рівня ціни.

Член Комісії Ю. Андрійчук

Зважаючи на те, що Національна комісія регулювання електроенергетики (надалі — НКРЕ) не вперше наводить подібні міркування стосовно того, за яким тарифом приватні нотаріуси мають сплачувати за користування природним газом та електроенергією, слід більш детально визначитись із: 1) законодавчою обґрунтованістю цих міркувань; та 2) їх юридичною силою.
Відповісти на друге питання значно легше, тому почнемо з нього. НКРЕ України була утворена за Указом Президента України «Про Національну комісію з питань регулювання електроенергетики» № 738 від 08.12.1994 р. Відповідно до п. 1 Указу Президента України «Питання Національної комісії регулювання електроенергетики України» НКРЕ України є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, підконтрольним і підзвітним Президентові України. Вона здійснює свої повноваження безпосередньо та через підпорядковані їй територіальні органи. Згідно з п. 8 Додатку до постанови Кабінету Міністрів України № 1548 від 25.12.1996 р. «Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)» НКРЕ регулює тарифи на електроенергію, що відпускається населенню для побутових потреб, єдині тарифи на електричну енергію, що відпускається для кожного класу споживачів, крім тарифів на електричну енергію, що відпускається на побутові потреби населення, населених пунктів та зовнішнього освітлення, та встановлює:

+ОЛЕНА ЧУЄВА,
приватний нотаріус Харківського міського
нотаріального округу, член кваліфікаційної комісії
нотаріату Головного управління юстиції у Харківській області,
член методичної ради нотаріусів Харківської області
ВІДПОВІДІ НА ДЕЯКІ ПИТАННЯ
ЗІ СПАДКОВОГО ПРАВА ЗА ПІДСУМКАМИ «КРЫМСКИХ ВСТРЕЧ НОТАРИУСОВ»
Питання: Подружжя потрапило в автокатастрофу. Чоловік помер в момент ДТП,
а дружина — наступної доби. Чи успадковує дружина майно чоловіка в такому випадку?

Відповідь: Згідно з ч. 4 ст. 1220 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України), якщо кілька осіб, які б могли спадкувати одна після одної, померли під час спільної для них небезпеки (стихійного лиха, аварії, катастрофи тощо), припускається, що вони померли одночасно. Але ж з поставленого питання не витікає, що дружина та чоловік померли під час автокатастрофи, тому після чоловіка відкривається спадщина і дружина закликається до спадкування.

***
Питання: Складено заповіт подружжя. Один з подружжя помирає. Чи мають право на спадкування обов’язкові спадкоємці померлого на майно, що є предметом заповіту подружжя?

Відповідь: Оскільки все майно померлого, у тому числі і майно, що є предметом заповіту подружжя, включається до спадкової маси, і закон не встановлює будь-яких виключень щодо майна подружжя (статті 1218, 1219 ЦК України), то можна зробити висновок, що право на обов’язкову частку у спадщині розповсюджується і на спадкове майно, що є предметом заповіту подружжя. Але ж очевидно, що право на таку частку можна оформити лише після смерті другого з подружжя.
***
Питання: Складено заповіт на все майно. Спадкоємець за заповітом (він же обов’язковий спадкоємець) одержує 1 / 3 частку від усього спадкового майна, обов’язкова частка дорівнює 1 / 6. Чи повинен нотаріус видавати обов’язковому спадкоємцю ще і свідоцтво про право на спадщину за законом на обов’язкову частку, чи обмежитися лише свідоцтвом про право на спадщину за заповітом?

Відповідь: Обов’язкова частка у спадщині — це мінімум того, що може отримати малолітній, неповнолітній чи непрацездатний спадкоємець (за винятком зменшення її за рішенням суду),
і необхідна вона для того, щоб матеріально забезпечити осіб, яких спадкодавець утримував чи зобов’язаний був утримувати (пп. 4.2.2. розділу 1 Методичних рекомендацій щодо вчинення нотаріальних дій, пов’язаних із вжиттям заходів щодо охорони спадкового майна, видачею свідоцтв про право на спадщину та свідоцтв про право власності на частку в спільному майні подружжя Міністерства юстиції України). Таким чином, з поставленого питання випливає, що обов’язковий спадкоємець одержав за заповітом частку, яка значно перевищує обов’язкову частку, яка належала б йому у спадщині. Відповідно свідоцтво про право на обов’язкову частку у спадщині в нотаріуса підстав видавати немає.

***
Питання: Чи може бути предметом заповідального відказу розпорядження щодо довічного утримання будь-якої особи?
Відповідь: Ні, таке розпорядження не може бути предметом заповідального відказу, оскільки така умова є предметом іншого правочину, а саме договору довічного утримання (статті 744, 746 ЦК України).
У листі Міністерства юстиції СРСР від 21.04.1980 р., яким користувалися нотаріуси при оформленні спадщини до моменту прийняття
ЦК України, навіть напряму було встановлено, що «… Не может быть удостоверено завещание под условием, заключающимся, например, в получении от наследника пожизненного содержания. В этом случае односторонняя сделка, какой является завещание, превращается в двухстороннюю возмездную сделку, совершенную на случай смерти. Такое завещание не может быть признано законным, т. к. ставит силу завещания в зависимость от выполнения определенных обязательств лицом, назначенным наследником, и ограничивает завещателя в свободе отмены или изменения завещания…» Ця теза не втратила актуальності й у наші дні.

***
Питання: У який строк укладається договір про заміну черговості одержання права на спадкування?

СВІТЛАНА НЕЧИПОРУК,
кандидат юридичних наук, заступник начальника управління — начальник відділу фінансового моніторингу осіб, які надають юридичні послуги, Управління нотаріату та фінансового моніторингу юридичних послуг Департаменту нотаріату, банкрутства та функціонування центрального засвідчувального органу
НОТАРІУСИ ЯК СПЕЦІАЛЬНО ВИЗНАЧЕНІ СУБ’ЄКТИ ПЕРВИННОГО ФІНАНСОВОГО МОНІТОРИНГУ
Міжнародний досвід боротьби з відмиванням доходів, отриманих унаслідок злочинної діяльності, свідчить про те, що правовою основою протистояння легалізації таких коштів, особливо за умов глобалізації, є не тільки міжнародні правові документи, але й досконале національне законодавство.
Міжнародні документи відносять до дій щодо легалізації незаконно отриманих доходів і такі як:
• зміну правового режиму або передачу майна, придбаного в результаті злочинної діяльності чи участі в злочинній діяльності, з метою приховування, перекручування факту незаконного походження цього майна;
• приховування або перекручування дійсного правового режиму, джерела походження, місцезнаходження майна, його незаконного розміщення і переміщення; приховування або перекручування прав на майно, свідомо придбаного в результаті злочинної діяльності або участі у злочинній діяльності;
• придбання, збереження, використання майна, що на час його одержання було свідомо придбане в результаті злочинної діяльності чи участі у злочинній діяльності.
Як бачимо, здійснення таких дій є нетрадиційними способами по відмиванню доходів. Для їх проведення необхідно використання повноважень певних установ та професій, які раніше не були задіяні в складній системі відмивання брудних доходів.
Враховуючи міжнародний досвід, до законодавчих актів України було внесено відповідні зміни та істотно розширено коло осіб, яких віднесено до суб’єктів первинного фінансового моніторингу.
Так, з прийняттям Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму» від 18.05.2010 № 2258-VI (далі — Закон) на нотаріусів покладено нову функцію, здавалося б, невластиву їхній діяльності, а саме: здійснення фінансового моніторингу. Відповідно їх було віднесено до спеціально визначених суб’єктів первинного фінансового моніторингу.
Хотілось би звернути увагу на те, що Закон відносить нотаріусів не просто до суб’єктів первинного фінансового моніторингу, а до спеціально визначених (ст. 5 Закону). Очевидно, і забезпечення такої функції, як проведення фінансового моніторингу та виконання певних обов’язків у спеціально визначених суб’єктів первинного фінансового моніторингу, відрізняється від забезпечення функції та виконання обов’язків суб’єктами первинного фінансового моніторингу.
Стаття 1 Закону розкриває суть поняття фінансового моніторингу як сукупності заходів, які здійснюються суб’єктами фінансового моніторингу у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму, що включають проведення державного фінансового моніторингу та первинного фінансового моніторингу [1].
Як бачимо, є первинний і державний фінансовий моніторинг.
Державний фінансовий моніторинг — це сукупність заходів, які здійснюються суб’єктами державного фінансового моніторингу у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму. А первинний фінансовий моніторинг являє собою сукупність заходів, які здійснюються суб’єктами первинного фінансового моніторингу на виконання вимог Закону, і, у свою чергу, включають проведення обов’язкового фінансового моніторингу та внутрішнього фінансового моніторингу.
Який же первинний фінансовий моніторинг проводять нотаріуси як спеціально визначені суб’єкти?
Стаття 6 Закону визначає загальний перелік завдань, обов’язків та прав суб’єкта первинного фінансового моніторингу. Однак цією ж статтею передбачено, що на спеціально визначених суб’єктів первинного фінансового моніторингу не поширюються певні обов’язки, в тому числі:
• щодо виявлення фінансових операцій, які підлягають обов’язковому фінансовому моніторингу відповідно до ст. 15 Закону;
• щодо повідомлення Держфінмоніторингу про фінансові операції, які підлягають обов’язковому фінансовому моніторингу, — протягом трьох робочих днів із дня їх реєстрації або спроби їх проведення.
Отже, ми з’ясували, що Закон покладає на нотаріуса як спеціально визначеного суб’єкта первинного фінансового моніторингу обов’язок проведення внутрішнього фінансового моніторингу. Ми також встановили, що обсяг обов’язків суб’єкта первинного фінансового моніторингу в нотаріуса менший порівняно з іншими суб’єктами.
Тепер з’ясуємо порядок настання певних обов’язків у нотаріуса.
Так, п. 1 ч. 2 ст. 6 Закону передбачено обов’язок суб’єкта первинного фінансового моніторингу стати на облік у Держфінмоніторинг у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України [1].
Порядком взяття на облік суб’єктів первинного фінансового моніторингу, реєстрації ними фінансових операцій, що підлягають фінансовому моніторингу, і подання Державній службі фінансового моніторингу інформації про зазначені та інші фінансові операції, що можуть бути пов’язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванням тероризму, який затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 25.08.2010 № 747 (далі — Порядок) передбачено механізм взяття на облік нотаріусів.
Згідно з абз. 5 п. 6 Порядку визначено, що нотаріуси як спеціально визначені суб’єкти первинного фінансового моніторингу подають Держфінмоніторингу інформацію, необхідну для взяття їх на облік не пізніше, ніж протягом трьох робочих днів із дати встановлення ділових відносин з клієнтом, який має намір вчинити один з правочинів, визначених частиною першою ст. 8 Закону [2].
Як бачимо, тільки за умови встановлення ділових відносин з клієнтом і тільки щодо посвідчення певних правочинів нотаріус подає необхідну інформацію для взяття його на облік як суб’єкта первинного фінансового моніторингу. Такими правочинами є:
• купівля-продаж нерухомості;
• управління активами клієнта;
• управління банківським рахунком або рахунком у цінних паперах;
• залучення коштів для утворення юридичних осіб, забезпечення їх діяльності та управління ними;
• утворення юридичних осіб, забезпечення їх діяльності, чи управління ними, а також купівлі-продажу юридичних осіб.
Діловими відносинами відповідно до п. 25 ч. 1 ст. 1 Закону є відносини між клієнтом та нотаріусом, що виникли на підставі договору про надання фінансових або інших послуг.
Згідно зі ст. 205 Цивільного кодексу України правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Враховуючи це, ділові відносини вважаються встановленими з моменту укладання договору про надання відповідних послуг як у письмовій формі, так і в усній формі, у випадках коли законодавством для укладання таких договорів письмова форма не обов’язкова.
Враховуючи специфіку діяльності нотаріуса, встановлення ділових відносин з клієнтом є первинною складовою вчинення нотаріальної дії.
Відповідно до п. 7 Порядку інформація, необхідна для взяття суб’єкта на облік, подається на паперових носіях за формою, встановленою Держфінмоніторингом.
З метою забезпечення виконання зазначеного Порядку Держфінмоніторингом видано наказ від 26.08.2010 № 148 «Про затвердження форм обліку та подання інформації, пов’язаної із здійсненням фінансового моніторингу, та Інструкції щодо їх заповнення», який зареєстровано у Міністерстві юстиції України 06.10.2010 за № 891/18186.
Наказом затверджено форму № 1-ФМ «Форма обліку суб’єкта первинного фінансового моніторингу (відокремленого підрозділу)». Нотаріуси заповнюють форму, передбачену для спеціально визначених суб’єктів первинного фінансового моніторингу, які провадять свою діяльність одноособово.
Законом визначено, що внутрішній фінансовий моніторинг — це сукупність заходів, які здійснюються суб’єктами первинного фінансового моніторингу із:
• виявлення фінансових операцій, що підлягають внутрішньому фінансовому моніторингу відповідно до ст. 16 Закону;
• із застосуванням підходу, що ґрунтується на проведенні оцінки ризиків легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансування тероризму;
• ведення обліку таких операцій та відомостей про їх учасників;
• подання інформації Спеціально уповноваженому органу про операції, що мають високий ступінь ризику легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансування тероризму;
• надання додаткової інформації про фінансові операції та їх учасників, що стали об’єктом фінансового моніторингу з боку Спеціально уповноваженого органу.
Стаття 16 Закону містить ознаки та говорить про інші ризики для визначення певних фінансових операцій такими, які підлягають внутрішньому фінансовому моніторингу.
Виникає запитання: що ж таке фінансова операція для нотаріуса? Закон дає нам відповідь на нього так: фінансова операція — це будь-які дії щодо активів, здійснені за допомогою суб’єкта первинного фінансового моніторингу. Що таке активи, ми розуміємо, дії нотаріуса щодо активів клієнта для нас теж зрозумілі, а те, що нотаріус за певних умов є суб’єктом первинного фінансового моніторингу, знову ж таки, визначено Законом.
Виконання обов’язків суб’єкта первинного фінансового моніторингу забезпечується нотаріусами, якщо вони беруть участь у підготовці та здійсненні правочинів визначених ч. 1 ст. 8 Закону.
Пункт 2 ч. 2 ст. 6 Закону зобов’язує нотаріуса як суб’єкта первинного фінансового моніторингу здійснювати ідентифікацію та вивчення клієнта у випадках, установлених законом.
Частина 3 ст. 9 Закону визначає такі випадки проведення ідентифікації та вивчення фінансової діяльності клієнта:
• встановлення ділових відносин з клієнтами;
• виникнення підозри в тому, що фінансова операція може бути пов’язана з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, або з фінансуванням тероризму;
• проведення фінансової операції, що підлягає фінансовому моніторингу;
• проведення фінансової операції без встановлення ділових відносин з клієнтами на суму, що дорівнює чи перевищує 150 000 гривень, або дорівнює чи перевищує суму в іноземній валюті, еквівалентну 150 000 гривень.
Що ж стосується нотаріусів, то зважаючи, що Закон визначив їх спеціально визначеними суб’єктами первинного фінансового моніторингу і надав право виконувати певні обов’язки за певних умов, відповідно здійснення ідентифікації та вивчення фінансової діяльності нотаріус проводить тільки в одному випадку — при встановленні ділових відносин з клієнтами.
Що ж таке ідентифікація клієнта? Це перш за все встановлення відомостей та інформації, що характеризують клієнта як учасника фінансової операції.
Відповідно до вимог Закону нотаріус зобов’язаний здійснювати ідентифікацію з урахуванням положень нормативно-правового акта Міністерства юстиції України як органу, що забезпечує регулювання та нагляд. Пунктом 4.7 Положення про здійснення фінансового моніторингу суб’єктами первинного фінансового моніторингу, державне регулювання та нагляд за діяльністю яких здійснює Міністерство юстиції України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 29.09.2010 № 2339/5, передбачено, що ідентифікацію клієнта нотаріус має здійснювати з урахуванням критеріїв ризику, встановлених Держфінмоніторингом [3].
Однак здійснення ідентифікації — це не тільки обов’язок, але й захід із виявлення фінансової операції, що підлягає внутрішньому фінансовому моніторингу. Адже, здійснивши ідентифікацію та оцінивши всі можливі критерії ризику легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансування тероризму, нотаріус виявляє чи є певна фінансова операція такою, що підлягає внутрішньому фінансовому моніторингу [4].
У ст. 6 Закону є таке формулювання: «здійснювати ідентифікацію та вивчення клієнта». Стаття 9 Закону має назву: «Ідентифікація клієнтів, які проводять фінансові операції, та вивчення їх фінансової діяльності». По тексту цієї ж статті звучить те ж формулювання щодо вивчення змісту діяльності та фінансового стану. Вини- кають запитання: Яким чином нотаріус як спеціально визначений суб’єкт первинного фінансового моніторингу може вивчити фінансову діяльність клієнта? Яка фінансова діяльність є у фізичних осіб, які не є підприємцями?
Проаналізувавши деякі положення нормативно-правових актів, доходимо висновку, що фінансова діяльність — це діяльність, яка призводить до змін розміру і складу власного та позичкового капіталу підприємства. Тобто, у вузькому розумінні, основний зміст фінансової діяльності полягає у фінансуванні підприємства. Сама ж фінансова діяльність підприємства базується на підприємницькій діяльності та опосередковує її [5]. Підприємства, незалежно від організаційно-правової форми своєї діяльності та форми власності, функціонують як юридичні особи — суб’єкти цивільно-правових відносин, у тому числі фінансових. Згідно з Цивільним кодексом України юридичними особами визнаються організації, які володіють відокремленим майном і можуть від свого імені набувати майнових прав та особистих немайнових прав і нести обов’язки, бути позивачами та відповідачами в суді та господарському суді.
У чинному законодавстві закріплені положення, що фіксують наявність у підприємств певних організаційно-правових атрибутів, які їм властиві як господарюючим суб’єктам — юридичним особам: самостійний баланс, що визначає джерела і розміщення фінансових ресурсів підприємства, поточний та інші рахунки в банківських установах, печатка зі своїм найменуванням. Як бачимо, всі вони тісно пов’язані саме з фінансовою діяльністю підприємств.
Нотаріус як спеціально визначений суб’єкт первинного фінансового моніторингу, здійснюючи ідентифікацію клієнта, отримує відповідні документи, що підтверджують:
• повне найменування, місцезнаходження юридичної особи;
• відомості про органи управління та їхній склад;
• дані, що ідентифікують осіб, які мають право розпоряджатися рахунками і майном;
• відомості про власників істотної участі в юридичній особі;
• відомості про контролерів юридичної особи;
• ідентифікаційний код згідно з Єдиним державним реєстром підприємств та організацій України;
• реквізити банку, в якому відкрито рахунок і номер банківського рахунку.
Однак виникає логічне запитання: Що може бути підтвердженням фінансової діяльності підприємства? Мабуть, це може бути самостійний баланс, який визначає джерела і розміщення фінансових ресурсів підприємства.
Що може бути підтвердженням фінансової діяльності фізичної особи — підприємця, якщо власний капітал підприємця формується ви- ключно за рахунок його приватного майна?
Крім вивчення фінансової діяльності, при здійсненні ідентифікації клієнта, як було раніше зазначено і як визначено ч. 8 ст. 9 Закону, правом нотаріуса є витребування інформації щодо фінансового стану клієнта.
Що ж можна віднести до інформації, що підтверджує фінансовий стан клієнта? Клієнтом може бути як фізична, так і юридична особа. Мабуть, і відповідна інформація має бути різною. Можливо, це інформація про період діяльності та обсяг ділової активності, регулярність здійснення операцій, їх природу та розміри.
Однак нотаріуси є спеціально визначеними суб’єктами первинного фінансового моніторингу, і головний їх обов’язок — посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення і передбачені Законом України «Про нотаріат», з метою надання їм юридичної вірогідності. Нотаріуси не володіють будь-якими навичками та знаннями з бухгалтерського обліку та аудиту, щоб на достатньому рівні вивчити фінансову діяльність та фінансовий стан клієнта.
Тому, на нашу думку, для ефективного виконання нотаріусами повноважень спеціально визначених суб’єктів первинного фінансового моніторингу доцільно було б на законодавчому рівні врегулювати питання надання відповідними органами документів, що підтверджували б наявність достатньої фінансової діяльності клієнта, а також підтверджували фінансовий стан клієнта, незалежно від того, фізична це чи юридична особа.
Список використаних джерел
1. Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму : Закон України від 18.05.2010 № 2258-17 // Голос України від 22.05.2010. – № 93.
2. Порядок взяття на облік суб’єктів первинного фінансового моніторингу, реєстрації ними фінансових операцій, що підлягають фінансовому моніторингу і подання Державній службі фінансового моніторингу інформації про зазначені та інші фінансові операції, що можуть бути пов’язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванням тероризму : постанова Кабінету Міністрів України від 25.08.2010 № 747 // Офіційний вісник України. – 2010. – № 65. – Ст. 2261.
3. Про затвердження Положення про здійснення фінансового моніторингу суб’єктами первинного фінансового моніторингу, державне регулювання та нагляд за діяльністю яких здійснює Міністерство юстиції України : наказ Міністерства юстиції України від 29.09.2010 № 2339/5 // Офіційний вісник України. – 2010. – № 74. – Ст. 2652
4. Чижмарь К.І., Гаєвський І. М. Актуальні питання фінансового моніторингу у сфері запобігання та протидії легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом, для суб’єктів первинного фінансового моніторингу, державне регулювання і нагляд за діяльністю яких здійснює Міністерство юстиції України. Методичні рекомендації. Офіційне видання. – К.: ПрАТ «Видавництво «Київська правда». – 2010. – Cт. 12.
5. Лютий І. О. Нові тенденції розвитку фінансової системи держави // Фінанси України. – 2004. – № 5.

НАУКОВО-ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
щодо відчуження майна подружжя, що перебуває у спільній сумісній власності
Законодавство України при визначенні правового режиму майна подружжя виходить із засад спільності майна.
При цьому в теоретичних дослідженнях спільна сумісна власність отримала назву «власності в цілості, у якій співвласники вважаються однією особою» (С. Дністрянський).
Прийнято вважати, що підхід до встановлення режиму спільності майна подружжя, будучи традиційним, передбачає об’єднання майна подружжя в єдину майнову масу та встановлення спеціальних правил щодо його володіння, користування та розпорядження .
Така специфіка стосується, зокрема, підстав виникнення спільної сумісної власності подружжя (ст. 60 Сімейного кодексу України, далі — СК), кола її об’єктів (ст. 61 СК), прав подружжя на розпорядження майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя (ст. 65 СК).
Як вказано у ст. 60 СК, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.
З приписів вказаної статті СК випливають принаймні два важливих положення.
По-перше, хоча ч. 1 ст. 60 СК сформульована як імперативна, однак у контекстуальному зв’язку з ч. 3 ст. 368 ЦК та іншими нормами її слід розуміти так, що виключення із загального правила про спільність майна, набутого подружжям за час шлюбу, можуть бути встановлені договором або законом.
По-друге, ст. 60 СК побудована як презумпція права спільної сумісної власності подружжя. Тобто, якщо майно набуте подружжям за час шлюбу, припускається, що воно є спільним. Однак як і будь-яка презумпція вона може бути спростована в установленому порядку. Причому формою спростування цієї презумпції може бути шлюбний договір.
Законодавець, враховуючи особисто-довірчій характер відносин спільної сумісної власності подружжя, намагався створити модель, у якій подружжя, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, у питаннях розпорядження спільною власністю у відносинах із третіми особами виступають нібито як єдиний суб’єкт.
Це проглядається на прикладі аналізу ст. 65 СК України. За ч. 1 цієї статті дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є їх спільною сумісною власністю, за взаємною згодою. При укладанні договорів одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Цією ж статтею передбачено, що залежно від виду майна встановлено випадки, коли підтвердження згоди другого з подружжя не потрібно або ж, навпаки, необхідно отримання письмової згоди другого з подружжя чи отримання такої згоди у формі, засвідченій нотаріально. Зокрема, відповідно до ч. 3 ст. 65 СК згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
Виходячи з цього, можливі два варіанти:

У західних країнах заснування трастових фондів для домашніх улюбленців (pet trusts) вже давно стали правовою реальністю. Питання «що станеться з моїм улюбленцем у разі моєї смерті» є одним з найгостріших для людей, які мають тварин у складі сім’ї. Добре, якщо родичі померлого ставляться до вашого домашнього улюбленця так само, як і ви. Але дуже поширеною є ситуація, коли, вишукуючись у чергу за спадщиною, спадкоємці легко позбавляють дому, а то й життя того, хто був для спадкодавця найкращим другом, компаньйоном, «улюбленою дитинкою». На жаль, таких етичних вад не позбавлене жодне суспільство. Тварина стає беззахисною, втративши «свою» людину. Саме тому планування витрат на утримання домашніх улюбленців на випадок смерті або важкого захворювання власника у багатьох країнах розглядається сьогодні як важлива складова розпорядження власністю та планування фінансів особою в цілому. В юридичній літературі траст для домашнього улюбленця визначається як юридичний документ, на підставі якого забезпечується безперервне надання тварині турботи та утримання. Відсутність такого документа може призвести до визнання тварини безпритульною, на що також окремо звертається увага юристів. У такому випадку доля колишнього домашнього улюбленця навіть у розвинених країнах часто стає сумною. Так, за даними Американського об’єднання з протидії жорстокого поводження з тваринами (The American Society for the Prevention of Cruelty to Animals) щороку до притулків потрапляє близько 7,6 мільйонів колишніх домашніх улюбленців, з яких приблизно 31% піддається евтаназії. Саме тому наголошується на необхідності забезпечити утримання тварини на випадок смерті власника незалежно від її виду, місця проживання та доходів самого власника.^[1]

ІРИНА ЖИЛІНКОВА,
доктор юридичних наук, професор кафедри цивільного права № 1 Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»
МИХАЙЛО ШУЛЬГА,
доктор юридичних наук, професор Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»
ДЕЯКІ ПИТАННЯ НОТАРІАЛЬНОЇ ПРАКТИКИ, ПОВ’ЯЗАНІ ІЗ ЗЕМЕЛЬНИМИ ВІДНОСИНАМИ
Сучасна нотаріальна практика стикається з необхідністю вирішення ряду питань, які так чи інакше пов’язані із земельними відносинами, зокрема з ринковим обігом земельних ділянок та прав щодо них. Передусім це стосується правового режиму приватизованих громадянами України земельних ділянок, який останнім часом згідно із законом суттєво змінився.
Законом від 11.01.2011 р. № 2913-VI «Про внесення змін до статті 61 Сімейного кодексу України щодо об’єктів права спільної сумісної власності подружжя» ст. 61 Сімейного кодексу України (далі — СК України) доповнена частиною п’ятою такого змісту: об’єктом права спільної сумісної власності подружжя є житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, та земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації.
Отже, набуття земельної ділянки в результаті безоплатної передачі одним із подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації, породжує об’єкт права спільної сумісної власності подружжя з усіма правовими наслідками, які з цього виникають.
Наведені зміни законодавства породжують певні проблеми, що потребують свого аналізу та вирішення.
Ідеться, зокрема, про необхідність чіткого визначення моменту виникнення права спільної сумісної власності подружжя на земельну ділянку, безоплатно передану одному з подружжя, у тому числі приватизовану, а також правового статусу такої земельної ділянки. Це необхідно, по-перше, для оформлення нотаріусами спадкових прав (видачу свідоцтва про право власності на земельну ділянку пережившому з подружжя); по-друге, при передачі такої земельної ділянки в оренду та укладенні договору оренди земельної ділянки.
Слід зазначити, що безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян України серед підстав набуття права на землю згідно зі ст. 116 Земельного кодексу України (далі — ЗК України) займає самостійне місце. Така передача провадиться в разі:
а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян;
б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій;
в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених ст. 121 ЗК України.
Важливим моментом, що характеризує безоплатну передачу земельних ділянок із земель державної або комунальної власності, виступає те, що на таку передачу можуть згідно із законом претендувати виключно громадяни України. При цьому безоплатна передача може стосуватися земельних ділянок різного цільового призначення. Так, закріплюючи максимальні норми безоплатної передачі земельних ділянок громадянам України, ст. 121 ЗК України називає земельні ділянки, призначені для ведення фермерського господарства; ведення особистого селянського господарства; ведення садівництва; будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка); індивідуального дачного будівництва; будівництва індивідуальних гаражів. Як бачимо, ця норма стосується земельних ділянок не тільки сільськогосподарського, а й несільськогосподарського призначення. Оскільки громадянин України безоплатно може отримати земельну ділянку з цільовим призначенням, вказаним у ст. 121 ЗК України, лише один раз, то залишається відкритим питання щодо можливості отримання такої ділянки другим із подружжя.
За рахунок земель сільськогосподарського призначення громадянам України відповідно до ст. 22 ЗК України можуть передаватись у власність (у тому числі на безоплатних засадах) земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства, садівництва, ведення фермерського господарства, ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
Окремо слід зазначити, що при приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій земельні ділянки передаються працівникам цих підприємств, установ та організацій, працівникам державних та комунальних закладів освіти, культури, охорони здоров’я, розташованих на території відповідної ради, а також пенсіонерам з їх числа з визначенням кожному з них земельної частки (паю).
Якщо бути логічно послідовним і враховувати зміст ч. 5 ст. 61 СК України, то можна дійти висновку, що безоплатна передача (у тому числі приватизація) одному з подружжя земельної ділянки із земель державної або комунальної власності автоматично породжує право спільної сумісної власності подружжя на цю земельну ділянку. Згода другого з подружжя щодо набуття землі у власність законом не вимагається. Виключення складають лише випадки, коли одному з подружжя — громадянину України безоплатно передається земельна ділянка сільськогосподарського призначення, а другий з подружжя є іноземцем або особою без громадянства. У цих випадках право спільної сумісної власності подружжя не виникає.
Спеціальні положення щодо спільної сумісної власності громадян на земельні ділянки закріплені ЗК України. Так, ст. 89 передбачає, що у спільній сумісній власності перебувають земельні ділянки:

Згідно із Законом України «Про нотаріат» при посвідченні угод з’ясовується дієздатність громадян і перевіряється правоздатність юридичних осіб, які беруть участь в угодах. У разі укладення угоди представником перевіряються його повноваження (ст. 44).
Отже, в цій статті врегульовуються два варіанти поведінки нотаріуса при посвідченні правочинів:
1) якщо правочин вчиняється безпосередньо особами (фізичними та/або юридичними);
2) якщо правочин вчиняється особами через представника (ів). Стосовно цього можна зазначити наступне.
Стаття 44 має назву «Перевірка дієздатності громадян та правоздатності юридичних осіб, які беруть участь в угодах», з чого слідує її спрямованість на встановлення нотаріусом обсягу правоздатності юридичної особи та дієздатності фізичної особи. Адже останнє впливає на дійсність правочину.
Відомо, що всі особи (як фізичні, так і юридичні) мають правоздатність і дієздатність (статті 25–27, 30, 91, 92 ЦК). Однак для нотаріальних дій насамперед має значення правоздатність юридичної особи, оскільки дієздатність у ст. 92 ЦК врегульовується через повноваження органів і засади їх діяльності.
Між тим звертає на себе розбіжність між Законом та Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, в п. 14 якої встановлюється: «При посвідченні правочинів з’ясовується обсяг цивільної дієздатності фізичних та юридичних осіб, які беруть участь в угодах». Очевидно, що це один із недоліків Інструкції.
Правоздатність являє собою здатність юридичної особи мати цивільні права та обов’язки. Згідно зі ст. 91 ЦК правоздатність юридичних осіб має такий само обсяг, як і правоздатність фізичних осіб, за певними виключеннями (до складу правоздатності юридичних осіб не може входити можливість мати ті права, які належать лише людині). Тобто з набранням чинності новим ЦК правоздатність юридичних осіб, як і фізичних, має універсальний характер. За ЦК УРСР 1963 р. правоздатність юридичних осіб мала спеціальний характер, що означало: юридична особа може мати лише ті права, які передбачені її установчими документами та/або законом.
Правоздатність юридичних осіб виникає з моменту державної реєстрації (ч. 4 ст. 91 ЦК) і припиняється з моменту виключення відомостей про юридичну особу з державного реєстру. Так само, як і фізична особа набуває правоздатності з моменту свого народження і припиняється її правоздатність зі смертю.
Отже, момент виникнення правоздатності фізичних та юридичних осіб однаковий, обсяг правоздатності — також. При цьому Закон «Про нотаріат» не містить вказівку про перевірку правоздатності фізичних осіб, а щодо юридичних — навпаки. Тоді постає питання про те, чим це викликано.
Відповідь на це питання не складна — це викликане дією законів у часі. Якщо Закон «Про нотаріат», що передбачає таку вимогу, прийнято в 1993 році, і тому ця вимога кореспондувала з ЦК УРСР 1963 р., де містилося правило про спеціальну правоздатність юридичних осіб, то чинний ЦК України, відмовившись від спеціальної правоздатності юридичних осіб, тим самим начебто зробив безглуздим перевірку нотаріусом обсягу правоздатності. Дійсно, це було виправдано, коли в статуті або іншому установчому документі юридичної особи перелічувалися іноді на кількох сторінках ті напрями (або сфера, або предмет) діяльності, яких мала дотримуватися юридична особа. І в такому разі нотаріус мав перевірити, чи не виходить за межі цих напрямів (сфери або предмета) правочин, який укладається юридичною особою.
Звичайно, всім стає зрозуміло, що немає сенсу перевіряти правоздатність юридичної особи, якщо їй і так усе дозволено, рівно як і фізичній особі. І якщо не підлягає перевірці нотаріусом правоздатність фізичної особи, то так само не має підлягати перевірці і правоздатність юридичної особи.
Однак, на жаль, не все так однозначно, оскільки із загального правила, встановленого в ЦК про універсальну правоздатність юридичних осіб, існують виключення, що містяться в Господарському кодексі (ГК) та у спеціальних законах.
У цілому згідно зі ст. 43 ГК підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, що не заборонена законом. Між тим:
– згідно з ч. ч. 2 та 4 ст. 57, ч. 2 ст. 82 ГК в установчих документах повинні бути зазначені мета й предмет господарської діяльності юридичної особи;
– згідно з ч. 5 ст. 79 ГК господарські товариства можуть здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, якщо інше не передбачено законом. Тобто можливість установлення спеціальної правоздатності на рівні спеціальних законів цим Кодексом допускається;
– спеціальна правоздатність передбачена також ГК для казенних підприємств (ч. 1 ст. 77), не виключається вона також і для комунальних підприємств (ч. 9 ст. 78);
– здійснення підприємницької діяльності забороняється органам державної влади й органам місцевого самоврядування;
– особливості здійснення окремих видів підприємництва встановлюються законодавчими актами. Перелік видів діяльності, підприємництво в яких забороняється, установлюється винятково законом;
– обсяг спеціальної правоздатності окремих видів юридичних осіб установлюють закони України, що передбачають численні випадки вказівки на спеціальну правоздатність окремих видів юридичних осіб. Вони стосуються:

Ви можете отримати повну версію статті безкоштовно