Про практику застосування господарськими судами земельного законодавства
(Рекомендації президії Вищого господарського суду України від 02.02.2010 № 04-06/15)
З метою однакового і правильного застосування норм матеріального і процесуального права у розгляді спорів, пов’язаних із земельними відносинами, президія Вищого господарського суду України вважає за необхідне надати такі рекомендації.
1. Юрисдикція господарських судів щодо спорів, пов’язаних із застосуванням земельного законодавства
1.1. У визначенні юрисдикції господарських судів щодо вирішення спорів, які виникають із земельних правовідносин, господарським судам необхідно враховувати таке.
Господарським судам необхідно розрізняти участь державних органів та органів місцевого самоврядування у земельних відносинах як суб’єктів владних повноважень та як органів, що реалізують права держави, територіальних громад та Українського народу в цілому, як власників землі.
Владні повноваження державних органів та органів місцевого самоврядування реалізуються у відносинах, пов’язаних з управлінням в галузі використання земель, врегульованих розділом VІІ Земельного кодексу України (далі — ЗК України), зокрема, встановлення та зміна меж адміністративно-територіальних утворень, планування використання земель, землеустрій, контроль за використанням та охороною земель, моніторинг земель, ведення державного земельного кадастру, у відносинах охорони земель, врегульованих розділом VІ ЗК України; у відносинах, визначених частиною 1 статті 16 Закону України «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» від 17.11.2009 року № 1559-VI, та інших відносинах, пов’язаних із застосуванням земельного законодавства. Відповідно, вирішення спорів, що виникають з цих правовідносин, не належить до компетенції господарських судів.
Відповідно до статті 13 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють від імені Українського народу права власника в межах, визначених цією Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону. Відповідно до статті 14 Конституції України право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Виходячи з вказаних положень Конституції України, а також зі статей 177 та 181 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України), земля та земельні ділянки є об’єктами цивільних прав.
З положень статей 13, 14, 140, 142, 143 Конституції України, статей 11, 16, 167, 169, 374 ЦК України, статей 2,8, 133 Господарського кодексу України (далі — ГК України), статей 80, 84, 123, 124, 127, 128 ЗК України випливає, що органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування у правовідносинах щодо розпорядження земельними ділянками державної та комунальної власності (надання земельних ділянок громадянам та юридичним особам у власність або у користування, відчуження земельних ділянок державної або комунальної власності, укладення, зміна, розірвання договорів купівлі-продажу, ренти, оренди земельної ділянки, про встановлення сервітуту, суперфіцію, емфітевзису та інших договорів щодо земельних ділянок, в тому числі прийняття державними органами та органами місцевого самоврядування відповідних рішень) діють як органи, через які держава або територіальна громада реалізують повноваження власника земельних ділянок.
Спори, що виникають з правовідносин, у яких державні органи та органи місцевого самоврядування реалізують повноваження власника землі, підвідомчі господарським судам.
1.2. За змістом статей 13, 14 Конституції України, статті 11 ЦК України, статей 123, 124, 127, 128 ЗК України рішення органу місцевого самоврядування або державної адміністрації про надання земельної ділянки господарюючому суб’єкту у власність або у користування втілює волевиявлення власника землі і реалізується у цивільних правовідносинах з урахуванням вимог ЗК України, спрямованих на раціональне використання землі як об’єкта нерухомості (власності).
1.3. Громадяни та юридичні особи у визначеному законом порядку набувають прав власності та користування земельними ділянками відповідно до їх цільового призначення для ведення господарської діяльності або задоволення особистих потреб.
Відносини щодо набуття та реалізації громадянами, юридичними особами прав на земельні ділянки та цивільного обороту земельних ділянок ґрунтуються на засадах рівності сторін і є цивільно-правовими.
1.4. Господарським судам у вирішенні питання щодо підвідомчості спору, що виник із земельних правовідносин, слід аналізувати не лише предмет та склад сторін спору, але і його підставу, яка розкриває характер спірних правовідносин між сторонами і вказує на рівність або адміністративне підпорядкування сторін спору.
Зокрема, посилання позивача на порушення положень ЦК України та ГК України як на правову підставу позовних вимог вказують на приватноправовий характер спору.
1.5. Спір, що виник внаслідок порушення права суб’єкта господарської діяльності на земельну ділянку, в тому числі органами державної влади та місцевого самоврядування, є спором про право і підлягає розгляду за правилами Господарського процесуального кодексу України (далі — ГПК України).
Спори щодо оскарження актів органів державної влади, органів Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування, на підставі яких виникають, змінюються, припиняються цивільні права і обов’язки (спір про право), не є публічно-правовими і розглядаються за правилами ГПК України, оскільки у відносинах, де вказані органи виступають у ролі власників землі відповідно до статті 14 Конституції України, вони є рівними учасниками земельних відносин з іншими суб’єктами таких правовідносин (юридичними та фізичними особами, у тому числі суб’єктами підприємницької діяльності).
1.6. В порядку господарського судочинства розгляду підлягають, зокрема, такі категорії спорів:
- з питань набуття та реалізації юридичними особами (в т.ч. суб’єктами підприємницької діяльності), органами місцевого самоврядування та державою права на земельні ділянки;
- визнання незаконними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування з питань передачі земельних ділянок у власність чи надання у користування, припинення права власності на ділянки, вилучення земельних ділянок із користування;
- пов’язані із захистом права власності або права користування земельною ділянкою (в тому числі відновлення порушеного права третьою особою, яка на підставі рішень державних органів або органів місцевого самоврядування претендує на спірну земельну ділянку);
- про повернення самовільно зайнятих земельних ділянок;
- про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою;
- пов’язані з набуттям, зміною та припиненням права користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);
- про встановлення, зміну та припинення земельного сервітуту;
- про стягнення заборгованості з орендної плати за договором користування земельною ділянкою;
- інші спори, пов’язані з правами суб’єктів господарювання на земельні ділянки.
1.7. Пред’явлення в межах спору щодо права на земельну ділянку похідних вимог до відповідача, як суб’єкта владних повноважень, не змінює господарської підвідомчості спору.
2. Вирішення спорів, пов’язаних з правом власності на земельні ділянки
2.1. У вирішенні спорів про право на земельну ділянку (в т.ч. право власності, право постійного користування та право оренди) судам слід враховувати, що момент виникнення відповідного права користування земельною ділянкою визначено статтею 18 Закону України «Про оренду землі» та статтею 125 ЗК України, а документи, що посвідчують право на земельну ділянку — статтею 126 цього Кодексу.
При цьому, слід зауважити, що Законом від 05.03.2009 року № 1066-VI статтю 125 ЗК України викладено в новій редакції, згідно з якою право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.
2.2. Частиною 2 статті 82 ЗК України встановлено обмеження у набутті у власність земельних ділянок іноземними юридичними особами.
Спільні підприємства, засновані за участю іноземних юридичних і фізичних осіб, можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення у випадках, визначених частинами 1 та 2 статті 82 ЗК України, та в порядку, встановленому цим Кодексом для іноземних юридичних осіб (частина 3 названої статті).
При визначенні понять іноземної юридичної особи та спільного підприємства судам слід враховувати положення статті 1 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», статті 25 Закону України «Про міжнародне приватне право».
У вирішенні відповідної категорії спорів господарським судам також слід виходити з того, що мораторій на відчуження земель сільськогосподарського призначення не може поширюватися на частину 4 статті 82 ЗК України, оскільки ця норма встановлює обов’язок іноземного підприємства здійснити відчуження земель сільськогосподарського призначення.
2.3. Щодо позовних вимог про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, то така вимога, як правило, заявляється як відновлення права з наслідками, передбаченими законодавством, а тому вирішення такого питання є похідним від встановлення права власності (права користування) спірною земельною ділянкою. Отже, при визнанні недійсним рішення, розпорядження, угоди, тощо, на підставі якої виданий акт, останній підлягає поверненню органу, що його видав (пункт 3.10 Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затвердженої наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 04.05.1999 року № 43). З урахуванням цього визнання акта незаконним у судовому порядку не вимагається. Оцінка цих обставин має міститись не в резолютивній, а в мотивувальній частині рішення.
2.4. З позовами про визнання недійсними угод мають право звертатися не лише сторони цих угод (договорів), а також особи, зацікавлені у придбанні земельної ділянки, що є предметом спірного договору. При цьому, інтерес такої особи стосовно придбання у власність земельної ділянки має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам, а також відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надане в резолютивній частині рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 року № 18-рп/2004 (справа № 1-10/2004 ).
У спорах про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки та витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння при розгляді клопотання про забезпечення позову судам за наявності відомостей про те, що відповідачами можливе вчинення дій направлених на отримання державного акта на право власності на спірну земельну ділянку з метою її відчуження або вчинення інших дій щодо розпорядження нею в подальшому, слід задовольняти клопотання про забезпечення позову, зокрема шляхом встановлення заборони реєструвати право власності на таку земельну ділянку, відчужувати її будь-яким способом, передавати в іпотеку, користування, а також використовувати зазначену земельну ділянку або її частину. Оскільки такі заходи перебувають у необхідному правовому зв’язку із заявленими позовними вимогами та їх предметом, їх невжиття може ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду в майбутньому у разі задоволення позову.
3. Вирішення спорів, пов’язаних з правом користування земельними ділянками
3.1. Порядок надання у постійне користування земельних ділянок юридичним особам визначено статтею 123 ЗК України.
У вирішенні спорів відповідної категорії господарським судам слід враховувати, що земельні ділянки у постійне користування передаються у порядку відведення безоплатно з наступним посвідченням цього права шляхом видачі державного акта на право постійного користування земельною ділянкою повноважним органом у разі надання в таке користування земель державної або комунальної власності.
Право постійного землекористування є безстроковим, на відміну від права оренди, і може бути припинене лише з підстав, передбачених законодавством.
3.2. Статтею 92 ЗК України передбачено, що право постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають лише підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності, а також громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об’єднання), установи та організації. Однак, ця норма не обмежує і не скасовує наявне право постійного користування земельними ділянками, набуте особами в установлених законодавством випадках за станом на 01.01.2002 року до його переоформлення (див. резолютивну частину рішення Конституційного Суду України від 22.09.2005 року № 5-рп/2005 у справі № 1-17/2005).
Відповідно до пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України від 02.04.2002 року № 449 «Про затвердження форм державного акта на право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою» раніше видані державні акти на право приватної власності на землю, державні акти на право власності на землю та державні акти на право постійного користування землею залишаються дійсними і підлягають заміні в разі добровільного звернення громадян або юридичних осіб.
3.3. Перелік підстав припинення права користування земельною ділянкою встановлений статтею 141 ЗК України.
Поза межами підстав, визначених у названій статті, дії органів державної влади та місцевого самоврядування, спрямовані на позбавлення суб’єкта права користування земельною ділянкою після державної реєстрації такого права, не є підставою для припинення права користування земельною ділянкою.
При вирішенні питання про застосування позовної давності в разі пред’явлення позову про визнання недійсним акта органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування, яким порушено право власності або інше речове право, слід враховувати, що відповідно до пункту 4 частини 1 статті 268 ЦК України такий позовний строк відсутній.
Слід звернути увагу судів на те, що відповідно до частини 2 статті 149 ЗК України вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів у випадках, передбачених законом, на компенсаційних засадах з встановленням повноважень органів, які здійснюють таке вилучення, та обмежень, встановлених статтею 151 ЗК України.
Порядок припинення права користування земельними ділянками, які використовуються з порушенням земельного законодавства, врегульовано статтею 144 ЗК України.
3.4. Відповідно до статті 93 ЗК України та статті 1 Закону України «Про оренду землі» право оренди земельної ділянки — це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.
З урахуванням положень статті 3 ЗК України правове регулювання відповідних відносин здійснюється спеціальним земельним законодавством, а договір оренди землі не є тотожним зобов’язанням найму, визначеним у ЦК України.
Суб’єкт господарювання має право на визнання за ним права на оренду земельної ділянки лише за умов дотримання вимог статті 124 ЗК України і статті 16 Закону України «Про оренду землі».
Суди мають враховувати, що згідно зі статтею 20 ГК України одним із способів захисту прав суб’єктів господарювання є визнання наявності або відсутності прав на земельну ділянку способом, визначеним у статті 152 ЗК України.
3.4.1. Оскільки право на оренду і відповідне користування земельною ділянкою виникає на підставі договору оренди, укладеного у встановленому законом порядку, за яким між сторонами виникають конкретні права та обов’язки, то судам слід виходити з того, що проект відведення земельної ділянки не є правовстановлюючим документом, спрямованим на набуття, зміну або припинення прав та обов’язків сторін, а є лише невід’ємною частиною договору оренди земельної ділянки (частина 4 статті 15 Закону України «Про оренду землі»).
У розгляді спору, предметом якого є визнання недійсним проекту відведення земельної ділянки, слід враховувати, що такі вимоги повинні розглядатися у причинному зв’язку з рішеннями органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування. Як невід’ємна частина договору оренди, проект відведення земельної ділянки має відповідати вимогам, визначеним в актах названих органів.
3.4.2. Право користування (в т.ч. на правах оренди) земельною ділянкою, на якій знаходиться нерухомість, переходить до набувача об’єктів нерухомості, винятково за умови, якщо в момент їх відчуження у попереднього власника, згідно вимог земельного законодавства України, таке право було і воно належним чином посвідчене.
У вирішенні спорів про право власника об’єкта нерухомості на земельну ділянку, на якій він розташований, судам слід враховувати, що виникнення права власності на об’єкт нерухомості не є підставою для автоматичного виникнення права власності чи укладення (продовження, поновлення) договору оренди земельної ділянки, що випливає з положень статті 377 ЦК України і статті 120 ЗК України.
При цьому, реєстрація права власності на будівлю і споруду автоматично не тягне за собою перехід права користування земельною ділянкою під нею, оскільки в наведених вище нормах цивільного та земельного законодавства йдеться про перехід права власності на землю при переході права власності на об’єкт нерухомості на підставі договору відчуження.
Разом з тим, виникнення права власності на об’єкт нерухомості не на підставі договору відчуження не тягне за собою безумовного переходу права власності на земельну ділянку під об’єктом нерухомості, а вимагає в цьому випадку окремого договірно-правового регулювання шляхом укладання відповідних цивільно-правових угод між власником земельної ділянки і власником споруди в установленому порядку. При цьому, закон не встановлює обов’язковість укладання чи поновлення з вказаних підстав договору оренди земельної ділянки, на якій розташована будівля, проте визначає переважне право власника об’єкта нерухомості на ділянку, на якій він розташований.
Отже, правочини, що тягнуть перехід права власності на об’єкт нерухомості, одночасно є підставою для переходу права на землю, проте оформлення такого права здійснюється у встановленому законом порядку.
Таким чином, у вирішенні відповідної категорії спорів судам необхідно досліджувати умови договору купівлі-продажу об’єкта нерухомості та наявність у особи — продавця визначених законом правовстановлюючих документів на землю. Водночас, суди мають встановлювати правовий режим об’єктів, що є предметом спору, зокрема, чи підпадає дане майно під категорію нерухомого, а якщо так, то чи було проведено державну реєстрацію права власності на нього відповідно до чинного законодавства, враховуючи положення статей 331, 376 ЦК України та статей 116, 123, 124 ЗК України, якщо земельна ділянка під спірним об’єктом знаходиться у державній або комунальній власності.
У вирішенні спорів судам слід враховувати положення статті 126 ЗК України у редакції Закону від 05.03.2009 року № 1066-VI, яка набрала чинності з 02.05.2009. Згідно з частиною 6 названої статті орган, який здійснює реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обмежень, робить відмітку про реєстрацію прав на земельну ділянку відповідно до документа, на підставі якого відбулося відчуження, складеного та посвідченого в порядку, встановленому законом, протягом 14 календарних днів з дня подання до цього органу зазначеного документа.
3.4.3. При розгляді справ за позовами до органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування у разі незгоди з рішеннями з питань, віднесених у галузі земельних відносин до їх компетенції (зокрема про відмову у передачі земельної ділянки у власність чи користування, у продажі земельної ділянки, у наданні дозволу і вимог на розроблення проекту відведення земельної ділянки, тощо), суд за наявності підстав для задоволення позову визнає рішення такого органу недійсним і зобов’язує його залежно від характеру спору виконати певні дії на захист порушеного права, передбачені його компетенцією (або не вчиняти чи припинити їх), як цього вимагає законодавство, або надає право позивачеві вчинити певні дії для усунення порушень його права.
Безпосередньо суд вирішує ці питання по суті, якщо це відповідає закону (наприклад, визнає відповідно до частини 3 статті 1 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» право на земельну частку (пай) якщо районною (міською) державною адміністрацією безпідставно відмовлено у видачі документа, що посвідчує право на земельну частку (пай); вирішує відповідно до частини 4 статті 7 Закону України «Про фермерське господарство» питання про надання земельної ділянки у власність або оренду для створення фермерського господарства, якщо відповідна районна або міська державна адміністрація чи орган місцевого самоврядування безпідставно відмовили в цьому або, незважаючи на рішення суду, що зобов’язує їх розглянути заяву з цього приводу, не розглядають її за наявності необхідних документів). В інших випадках суд не може вирішувати питання, віднесені до компетенції органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, зокрема про передачу земельних ділянок у постійне користування, оренду, укладення чи поновлення договору оренди земельної ділянки, зміну цільового призначення землі, тощо.
Для з’ясування питання ідентифікації земельної ділянки, відносно якої органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування прийнято оскаржуване рішення, зокрема, у разі наявності різних адрес розташування спірної земельної ділянки (що може бути зумовлено рядом обставин, в т.ч. відсутністю офіційної адреси та її встановленням згідно найближчих вулиць), суди мають вжити заходів для визначення земельної ділянки з урахуванням існуючої земельно-кадастрової інформації, зокрема, даних державного земельного кадастру щодо її місця розташування, включаючи застосування просторових координат та кадастрових номерів, встановлених в межах кадастрового зонування, а також правового режиму земельної ділянки, класифікації, кількісної та якісної характеристики, виходячи з засад Закону України «Про землеустрій» та Закону України «Про планування і забудову територій».
У вирішенні спору у разі з’ясування, що на час прийняття уповноваженим органом рішення щодо зменшення земельної ділянки, яка передається в користування (попередньо визначеної відповідним органом), особа не мала документів, що посвідчують право на таку земельну ділянку, суди мають виходити з того, що з урахуванням таких обставин орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування діє в межах передбачених законом повноважень, оскільки фактично не припиняє права особи на землю, так як остання у встановленому порядку такого права ще не набула.
3.4.4. Оскільки зі змісту статті 12 ЗК України вбачається, що розпорядження землями територіальної громади міста, у тому числі надання їх у користування, належить до повноважень міської ради та здійснюється відповідно до вимог цього Кодексу, то в будь-якому спорі, що стосується права користування земельною ділянкою, що належить до земель державної та комунальної власності, суд має залучити до участі у справі відповідний орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування.
3.4.5. З урахуванням того, що необхідною умовою укладення договору оренди земельної ділянки, яка перебуває у державній або комунальній власності, є наявність рішення відповідного органу про надання земельної ділянки, зобов’язання цього органу у судовому порядку укласти такий договір або ж продовжити дію договору за відсутності вказаного рішення є порушенням його виключної передбаченої Конституцією України компетенції.
Якщо на час звернення до суду позивачем не надано доказів прийняття відповідним органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування рішення про передачу йому в оренду спірної земельної ділянки, вимоги про зобов’язання такого органу укласти договір оренди задоволенню не підлягають.
3.4.6. У вирішенні спорів, пов’язаних з поновленням (пролонгацією) договорів оренди земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, судам слід враховувати положення статті 33 Закону України «Про оренду землі».
Як вбачається зі змісту частини 3 статті 33 Закону України «Про оренду землі», нею не передбачено порядок автоматичного поновлення договору оренди земельної ділянки в разі відсутності заперечень з боку сторін, а лише визначено, що в цьому разі договір підлягає поновленню. Вказана норма не передбачає зміну відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування, яке є підставою для надання в оренду земельної ділянки, щодо встановлених в ньому строків оренди.
Відтак, якщо за законом такий договір підлягає поновленню, то таке поновлення має здійснюватися за волевиявленням сторін. Таке волевиявлення має бути оформлене відповідно до пункту 34 статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» рішенням міської ради.
За відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади або місцевого самоврядування, підстави для задоволення вимог позивача про зміну строку дії договору відсутні, а у випадку незгоди орендодавця щодо подовження договору оренди земельної ділянки орендар зобов’язаний звільнити займану земельну ділянку, привівши її у належний стан.
3.4.7. Судам слід враховувати, що при розгляді спору про внесення змін до договору, зацікавлена сторона або прокурор в її інтересах повинен ставити перед судом питання про внесення змін до договору, а не про зобов’язання відповідача внести такі зміни до договору. Оскільки відповідно до частини 1 статті 626 ЦК України договір є узгодженим волевиявленням двох або більше сторін, зобов’язання в судовому порядку другої сторони за договором внести до нього зміни суперечить законодавству.
У разі прийняття уповноваженим органом рішення про внесення змін щодо ставок орендної плати за землю та затвердження нових коефіцієнтів, що використовуються для розрахунку орендної плати за земельні ділянки, такі обставини можуть бути не взяті судом до уваги лише у разі скасування такого рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування в установленому законом порядку.
При цьому, згідно з частиною 3 статті 653 ЦК України якщо договір змінюється або розривається у судовому порядку, зобов’язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили.
3.4.8. У вирішенні спорів про розірвання договору оренди земельної ділянки судам слід враховувати, що відповідно до статті 32 Закону України «Про оренду землі» на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов’язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об’єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених ЗК України та іншими законами України.
У разі встановлення порушень, передбачених статтею 143 ЗК України, коли земельна ділянка використовується не за цільовим призначенням, визначеним умовами договору, та у спосіб, який суперечить екологічним вимогам, суди, керуючись статтею 32 Закону України «Про оренду землі», мають правові підстави для задоволення вимог про розірвання договору оренди. Про невиконання відповідачем умов договору щодо використання землі за цільовим призначенням може свідчити, зокрема, відсутність проведення будь-яких будівельних робіт на об’єкті, що може підтверджуватися, наприклад, актом, складеним Державною архітектурно-будівельною інспекцією.
Разом з тим, слід звернути увагу на те, що підставою для розірвання договору оренди землі є саме факт використання землі не за цільовим призначенням, а не така підстава, як невикористання земельної ділянки для забудови протягом трьох років підряд.
У вирішенні спорів про розірвання договору оренди землі з підстав невиконання або несвоєчасного виконання орендарем визначеного договором обов’язку щодо здачі об’єкта будівництва в експлуатацію у встановлений граничний строк слід виходити з положень Законів України «Про основи містобудування» та «Про планування і забудову територій» та відповідних обставин, які впливають або могли б вплинути на порушення строків будівництва та введення в експлуатацію об’єкта. У вирішенні таких спорів суди мають з’ясовувати, у чому полягає шкода, завдана органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування у зв’язку з зазначеною обставиною, та чим саме така обставина порушує чи обмежує права орендодавця, а відтак чи буде це істотним порушенням умов договору оренди, що в подальшому може потягнути його розірвання. При цьому, судами також мають досліджуватись якісні характеристики об’єкта будівництва, об’єм будівництва, а також реальні строки здачі в експлуатацію об’єкта, що має визначатись проектом будівництва, який, відповідно, має бути предметом вивчення судом.
У вирішенні спорів про розірвання договору оренди з підстав заборгованості з орендної плати слід виходити з того, що згідно зі статтями 1, 13 Закону України «Про оренду землі» основною метою договору оренди земельної ділянки та одним із визначальних прав орендодавця є своєчасне отримання останнім орендної плати у встановленому розмірі.
Разом з тим, доводи про наявність заборгованості по орендній платі мають підтверджуватись належними доказами, наприклад, довідкою, виданою державною податковою інспекцією про наявність (або відсутність) заборгованості по земельному податку та оренді землі.
3.4.9. Для правильного вирішення спору про визнання недійсним договору оренди суттєве значення має з’ясування правового режиму спірної земельної ділянки та дотримання сторонами порядку передачі її в оренду у відповідності до вимог статей 84, 118, 123, 124 ЗК України з урахуванням необхідності, у певних випадках, дотримання порядку її вилучення. З огляду на це, судам потрібно встановлювати наявність повноважень у відповідної ради у вирішенні питання щодо затвердження проекту відведення і передачі спірної земельної ділянки в оренду, а отже й підставність укладення спірного договору.
При цьому, необхідно враховувати, що земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, — ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси площею понад 1 гектар для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами п’ятою — восьмою статті 149 ЗК України, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу, вилучає Кабінет Міністрів України.
Крім того, у спорах про визнання договорів оренди землі недійсними судам належить ретельно з’ясовувати наявність відповідних повноважень у осіб, якими підписується договір, зокрема виходячи з вимог статті 42 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (повноваження міського голови закінчуються в момент вступу на цю посаду іншої обраної особи).
У вирішенні спорів відповідної категорії суди мають з’ясовувати наявність на момент укладення спірного договору оренди рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування про надання дозволу на розроблення проекту відведення земельної ділянки, оскільки його відсутність суперечить вимогам пункту 5 частини 4 статті 15 Закону України «Про оренду землі» та пункту 3 Порядку розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.05.2004 року № 677.
Також, розглядаючи справи у спорах про визнання недійсними договорів оренди, судам необхідно надавати правову оцінку питанню чинності рішень (розпоряджень), на підставі яких було укладено такі договори.
Як передбачено частиною 2 статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині, а тому за умови, якщо судами буде встановлено факт передачі в оренду земельної ділянки, на якій знаходиться майно (нерухомість), що належить іншій особі на праві власності, суди мають правові підстави для визнання спірного договору недійсним, оскільки відповідно до частини 1 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Положеннями Указу Президента України від 08.08.1995 року № 720 «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» акціонерам сільськогосподарського акціонерного товариства гарантовано право на отримання земельного паю, а в подальшому на виділення його в натурі та оформлення у приватну власність, а тому за умови наявності звернень акціонерів з проханням виділити земельні паї в натурі та надати їм землю для ведення особистого селянського господарства, укладення договору оренди землі з іншими особами є неправомірним, що в свою чергу може бути підставою для визнання відповідного договору оренди недійсним в судовому порядку.
При вирішенні відповідної категорії спорів судам слід враховувати вимоги законодавства щодо реєстрації договору оренди у структурному підрозділі державного підприємства «Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах» згідно постанови Кабінету Міністрів України від 25.12.1998 року № 2073 «Про затвердження Порядку державної реєстрації договорів оренди землі» та Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затвердженої наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 04.05.1999 року № 43, а також суб’єктний склад сторін таких договорів, враховуючи те, що власники земельних паїв, як правило, є сторонами у відповідних угодах, та не можуть бути сторонами у господарському процесі.
Слід зауважити, що визнаючи спірний договір недійсним, суди мають враховувати положення ЦК України щодо моменту, з якого угода вважається недійсною, а саме: угода, визнана недійсною, вважається недійсною з моменту її укладення. Проте, якщо з самого змісту угоди випливає, що вона може бути припинена лише на майбутнє, дія угоди визнається недійсною і припиняється на майбутнє. Це зумовлюється тим, що за угодами про оренду землі неможливе застосування реституції.
3.5. Поняття, зміст та підстави встановлення і припинення земельного сервітуту визначені главою 32 ЦК України (статті 401 — 406), главою 16 ЗК України (статті 98 — 102).
3.5.1. Господарським судам для визначення правильності обрання позивачем способу захисту порушеного права необхідно розмежовувати встановлення сервітуту та усунення перешкод у користуванні майном (негаторний позов).
У зв’язку з цим слід звернути увагу господарських судів на те, що основним критерієм цього є наявність або відсутність протиправного характеру дій відповідача.
За відсутності протиправного характеру дій відповідача виключається можливість задоволення негаторного позову про усунення перешкод у користуванні майном. У такому разі позивач для задоволення потреби у доступі до свого нерухомого майна повинен вжити заходів для встановлення земельного сервітуту або іншим способом отримати право користування земельною ділянкою.
3.5.2. За змістом частини 1 статті 98 ЗК України земельний сервітут (крім особистого) може бути встановлений для власника або землекористувача сусідньої земельної ділянки. Відповідно, вимоги особи, яка не є таким власником або користувачем, про встановлення сервітуту для проходу (проїзду) задоволенню не підлягають.
Види права земельного сервітуту визначає стаття 99 ЗК України, положення якої є такими, що встановлюють підстави, за наявності яких можливе звернення з вимогою про встановлення сервітуту. Вказана стаття визначає конкретних суб’єктів, між якими виникають відносини щодо сервітуту. Вимагати встановлення земельних сервітутів можуть власники або землекористувачі земельних ділянок. Ініціатором встановлення земельного сервітуту може бути власник або користувач земельної ділянки, який потребує використання суміжної (сусідньої) земельної ділянки, щоб усунути недоліки своєї ділянки, обумовлені її місцем розташування або природним станом.
3.5.3. Відповідно до частини 1 статті 402 ЦК України та частині 1 статті 100 ЗК України суд може винести рішення про встановлення сервітуту, умови якого визначаються судом з урахуванням обставин справи.
Прийняття судом рішення у переддоговірному спорі щодо договору про встановлення сервітуту нормами матеріального і процесуального права не передбачено.
3.5.4. Відповідно до частини 3 статті 402 ЦК України спір про встановлення сервітуту вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту, у разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та його умови. У зв’язку з цим господарським судам необхідно враховувати, що обов’язковою умовою звернення до суду з позовом про встановлення сервітуту є вжиття особою, яка вимагає встановлення сервітуту, заходів щодо встановлення сервітуту за домовленістю з власником (володільцем) відповідної земельної ділянки.
Якщо особа до звернення до суду не вчиняла дій щодо встановлення сервітуту за домовленістю сторін (зокрема, не звернулась до іншої сторони з пропозицією про укладення договору про встановлення сервітуту), господарським судам слід відмовляти у задоволенні відповідних вимог на підставі статті 16 ЦК України, статті 1 ГПК України у зв’язку з відсутністю у такої особи права вимагати встановлення сервітуту за рішенням суду.
3.5.5. Обов’язковою умовою встановлення земельного сервітуту є неможливість задоволення потреби особи, яка вимагає встановлення сервітуту, в інший спосіб.
Під час розгляду справи у спорі про встановлення земельного сервітуту господарським судам належить з’ясовувати, з яких причин позивач не може використовувати належне йому майно. Не підлягають задоволенню позовні вимоги про встановлення земельного сервітуту, якщо судом встановлено, що неможливість використання майна зумовлена діями самого позивача.
3.5.6. У вирішенні спорів про встановлення сервітуту суд має враховувати, що обов’язок обґрунтування площі і меж чужої земельної ділянки, встановлення сервітуту на яку вимагає позивач, а також виготовлення проекту технічного (кадастрового) плану спірної земельної ділянки покладається на позивача.
3.5.7. У разі, якщо підставою позову про встановлення земельного сервітуту є недосягнення сторонами згоди щодо окремих умов встановлення сервітуту, господарський суд, встановлюючи сервітут своїм рішенням, не позбавлений права враховувати досягнуту сторонами домовленість щодо умов сервітуту.
3.5.8. При визначенні умов сервітуту необхідно враховувати витрати власника (володільця) земельної ділянки щодо сплати орендної плати, земельного податку, утримання прибудинкової території і т.ін. в частині тієї площі, на якій встановлено земельний сервітут.
3.5.9. У рішенні суду про встановлення сервітуту має бути чітко вказано яке саме право користування чужою земельною ділянкою, передбачене статтею 99 ЗК України, встановлюється.
3.5.10. Складовою договору про встановлення земельного сервітуту має бути план земельної ділянки.
Користування сервітуарієм чужою земельною ділянкою без відповідної технічної документації та без визначення на місцевості меж дії земельного сервітуту може бути підставою для визнання договору про встановлення земельного сервітуту недійсним у судовому порядку.
3.6. Право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) є речовим правом на земельну ділянку, врегульованим главою 34 ЦК України та главою 161 ЗК України.
3.6.1. Договір суперфіцію має особливу правову природу, відмінну від договору оренди, тому положення законодавства про суперфіцій не підлягають застосуванню до правовідносин оренди.
Зокрема, врахування господарськими судами приписів статті 416 ЦК України при вирішенні спорів про припинення оренди земельної ділянки є помилковим.
3.6.2. Відповідно до частини першої статті 413 ЦК України та частини 1 статті 1021 ЗК України право суперфіцію виникає на підставі договору про суперфіцій або заповіту. У цих статтях вичерпно вказано підстави встановлення суперфіцію. Отже, чинним законодавством не передбачено встановлення суперфіцію на підставі рішення суду.
3.6.3.У разі звернення до господарських судів позивачів з вимогами про спонукання до укладення договору суперфіцію господарські суди повинні враховувати, що відповідно до статті 41 Конституції України власник має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Законодавством не передбачено підстав обов’язкового укладення власником, в тому числі державою та територіальними громадами, договору суперфіцію на вимогу особи, яка має намір здійснювати будівництво.
Суди також повинні враховувати, що визнання договору на право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцію) укладеним у редакції позивача є обмеженням у реалізації прав власника земельної ділянки, який не може бути примушений виконувати умови договору, визначеного в односторонньому порядку.
3.6.4. У вирішенні спорів, пов’язаних з наданням земельних ділянок державної та комунальної власності у користування на умовах суперфіцію, господарським судам необхідно враховувати, що надання земельної ділянки юридичній особі здійснюється за загальними правилами статті 12, частини 2 статті 116, статей 120, 123, статті 125 ЗК України, в силу яких для надання земельної ділянки необхідною є згода на розробку проекту землевідведення.
У вирішенні питання про встановлення суперфіцію державні органи або органи місцевого самоврядування мають право на загальних засадах вимагати від заявника розробки проекту відведення земельної ділянки.
3.6.5. Під час вирішення спорів щодо суперфіцію судам слід встановлювати дійсного власника спірної земельної ділянки і обов’язково залучати його до участі у справі.
4. Відповідальність за порушення земельного законодавства
4.1. Самовільне зайняття земельної ділянки
4.1.1. У питанні про застосування відповідальності за самовільне зайняття земельної ділянки господарським судам необхідно враховувати, що саме по собі встановлення судом наявності фактичного користування земельною ділянкою без правовстановлюючих документів на неї не є достатньою підставою для кваліфікації такого використання земельної ділянки як самовільного її зайняття. Господарським судам у вирішенні таких спорів необхідно досліджувати чи передбачено спеціальним законом отримання правовстановлюючих документів на земельну ділянку для розміщення певних об’єктів, причини відсутності таких документів у особи, що використовує земельну ділянку, наявність у особи права на отримання земельної ділянки у власність чи користування, вжиття нею заходів до оформлення права на земельну ділянку, тощо.
4.1.2. Не може вважатись самовільно зайнятою земельна ділянка комунальної власності, на якій без отримання правовстановлюючих документів на неї на підставі відповідного дозволу органу місцевого самоврядування розміщено зовнішній рекламний засіб, оскільки у Законі України «Про рекламу» та Типових правилах розміщення зовнішньої реклами, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.2003 року № 2067, встановлено вичерпний перелік документів, необхідних для одержання дозволу на розміщення зовнішньої реклами, до яких правовстановлюючий документ на земельну ділянку не входить.
4.1.3. У вирішенні спорів судам слід враховувати, що ордер та інші дозвільні документи на право торгівлі, надають суб’єкту господарювання право на здійснення підприємницької діяльності, зокрема, на відповідній території, земельній ділянці або у приміщенні. При цьому, такий документ не надає права на відповідну земельну ділянку як частину земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування та з визначеними щодо неї правами в розумінні частини 1 статті 79 ЗК України. Отже, розміщення малої архітектурної форми для здійснення підприємницької діяльності за відсутності правовстановлюючих документів на земельну ділянку, на якій вона розміщена, є самовільним зайняттям земельної ділянки, та тягне за собою наслідки, визначені статтею 212 ЗК України.
4.1.4. За змістом статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок, будівлю або споруду переходить право власності або право користування на земельну ділянку, на якій розміщено відповідне нерухоме майно, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).
З огляду на приписи статті 182, частини 2 статті 331, статті 657 ЦК України покупець нерухомого майна вправі вимагати оформлення відповідних прав на земельну ділянку, зайняту нерухомістю з моменту державної реєстрації переходу права власності на нерухоме майно.
У разі встановлення факту правомірного набуття особою права на нерухоме майно необхідно враховувати, що така особа має право на земельну ділянку, на якій розміщено придбане нею нерухоме майно, та земельну ділянку, необхідну для його обслуговування, і відсутність у цієї особи переоформлених на її ім’я правовстановлюючих документів на земельну ділянку, не може кваліфікуватись як самовільне зайняття земельної ділянки. Враховуючи викладене, у таких випадках положення статті 212 ЗК України застосуванню не підлягають.
Примусове звільнення земельної ділянки шляхом знесення розташованого на ній об’єкта нерухомості, право власності на який оформлено у встановленому законом порядку, порушує права особи, гарантовані статтею 41 Конституції України.
4.1.5. Не є самовільним зайняттям земельної ділянки здійснення будівництва з письмової згоди власника земельної ділянки на земельній ділянці, наданій в оренду під забудову.
4.2. Стягнення шкоди, заданої порушенням земельного законодавства
4.2.1. У вирішенні питання про задоволення вимог щодо стягнення шкоди, завданої самовільним зайняттям земельної ділянки, господарським судам необхідно враховувати, що розмір такої шкоди визначається відповідно до розрахунку, зробленого територіальними органами інспекції Міністерства охорони навколишнього природного середовища України або Державною інспекцією з контролю за використанням і охороною земель Держкомзему та її територіальними підрозділами на підставі Методики визначення розміру шкоди, заподіяної внаслідок самовільного зайняття земельних ділянок, використання земельних ділянок не за цільовим призначенням, зняття ґрунтового покриву (родючого шару ґрунту) без спеціального дозволу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 25.07.2007 року № 963.
4.2.2. Власники землі та землекористувачі мають право на захист своїх прав шляхом стягнення збитків з особи, яка вчинила неправомірні дії щодо відповідних земельних ділянок, у випадках, встановлених главою 24 ЗК України, та за процедурою, визначеною Порядком визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 19.04.1993 року № 284.
4.2.3. У вирішенні спорів за позовами органів державної влади або місцевого самоврядування про стягнення з особи, яка набула у власність житловий будинок, будівлю або споруду, і не переоформила право користування земельною ділянкою, шкоди у вигляді упущеної вигоди (зокрема у розмірі неодержаної плати за оренду земельної ділянки), господарським судам крім спеціальних норм необхідно брати до уваги загальні положення статті 22, глави 82 ЦК України, частини 2 статті 224 ГК України. Крім того, для застосування такого засобу відповідальності слід встановлювати як наявність у діях винної особи усіх чотирьох елементів складу цивільного правопорушення (протиправної поведінки, збитків, причинного зв’язку між протиправною поведінкою та збитками і вини), так і ступінь вини в розумінні статті 1193 ЦК України.
При розгляді таких справ суди мають враховувати обставини вчинення господарюючими суб’єктами дій щодо оформлення відповідного землекористування та факти своєчасного виявлення контролюючими органами користування земельними ділянками без оформлення правовстановлюючих документів, а також вчинення дій щодо спонукання суб’єкта оформити право землекористування.
Згідно з пунктом 3.1 наказу Державного агентства земельних ресурсів України та Державної інспекції з контролю за використанням і охороною земель від 12.09.2007 року № 110 «Про затвердження Методичних рекомендацій щодо застосування Методики визначення розміру шкоди, заподіяної внаслідок самовільного зайняття земельних ділянок, використання земельних ділянок не за цільовим призначенням, зняття ґрунтового покриву (родючого шару ґрунту) без спеціального дозволу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 25.07.2007 року № 963″ підставою для здійснення розрахунку розміру шкоди, заподіяної державі, територіальним громадам, юридичним чи фізичним особам внаслідок самовільного зайняття земельних ділянок, використання земельних ділянок не за цільовим призначенням, зняття ґрунтового покриву (родючого шару ґрунту) без спеціального дозволу, є матеріали справи про адміністративне правопорушення, які підтверджують факт вчинення цього правопорушення, а саме:
- акт перевірки дотримання вимог земельного законодавства;
- протокол про адміністративне правопорушення;
- припис (з вимогою усунення порушення земельного законодавства);
- акт обстеження земельної ділянки.
Отже, підставою для здійснення розрахунку розміру шкоди, заподіяної державі або територіальній громаді внаслідок самовільного зайняття земельних ділянок, є вказані документи в їх сукупності, оскільки саме такі документи можуть підтвердити сам факт самовільного зайняття земельної ділянки, розмір зайнятої ділянки та період часу, протягом якого вона використовується без належних правових підстав.
5. Особливості вирішенні спорів за окремими категоріями земель та суб’єктів
5.1. Землі сільськогосподарського призначення (спори щодо зміни цільового призначення)
У вирішенні спорів про зміну цільового призначення земельних ділянок сільськогосподарського призначення господарським судам необхідно враховувати таке.
Відповідно статті 207 ЗК України втрати сільськогосподарських угідь (ріллі, багаторічних насаджень, перелогів, сінокосів, пасовищ), лісових земель та чагарників як основного засобу виробництва в сільському і лісовому господарстві внаслідок вилучення їх для потреб, не пов’язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом підлягають відшкодуванню.
У вирішенні спорів зазначеної категорії господарські суди повинні встановити наявність передбачених законом підстав для зміни відповідачем категорії земельної ділянки, яка знаходилася у запасі на території відповідної ради, з земель сільськогосподарського призначення до земель іншої категорії. За вимогами статті 20 ЗК України така зміна має бути здійснена за рішенням повноважного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування.
Також, господарським судам належить враховувати обставини, які свідчать про наявність постійного чи тимчасового використання земельної ділянки, цільове використання земельної ділянки після експлуатації родовища та її власне цільове призначення, категорію, можливість відновлення і подальшого раціонального використання відповідно до вимог статей 4, 5, 19, 30, пункту 4 статті 66, статті 79 ЗК України та застосування правових наслідків, встановлених статтею 20 Земельного кодексу України у разі порушення вказаних норм Кодексу.
5.2. Спори щодо земель оборони
5.2.1. За змістом статті 1 Закону України «Про використання земель оборони» та статті 77 ЗК України землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно законодавства України. Землі оборони можуть перебувати у державній та комунальній власності.
Відповідно до Закону України «Про оборону України» та Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» Міністерство оборони України є уповноваженим державою органом управління військовим майном.
З огляду на це залучення Міністерства оборони України до участі у розгляді справ, об’єктом спору у яких є землі оборони, є обов’язковим.
5.2.2. Порядок використання земель оборони встановлюється законом. Використання земель оборони в господарських цілях визначено статтею 4 Закону України «Про використання земель оборони».
У разі відсутності доказів зміни цільового призначення земельної ділянки, яка належить до земель оборони, в порядку, визначеному статтею 20 ЗК України, така ділянка не може використовуватись у господарських цілях, в тому числі для житлової забудови, у зв’язку з чим укладені договори, об’єктами яких є землі оборони, підлягають визнанню недійсними.
У вирішенні відповідних спорів судам слід враховувати, що Законом України від 25.12.2008 року № 800-VI «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва», який вступив в дію з 14.01.2009, статтю 4 Закону України «Про використання земель оборони» доповнено частиною 2, згідно з якою землі оборони можуть використовуватися для будівництва об’єктів соціально-культурного призначення, соціального та доступного житла.
5.3. Спори щодо земель оздоровчого призначення
Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою, зокрема, для визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам, а також визнання недійсними угод щодо відповідних земельних ділянок (стаття 21 ЗК України).
Виходячи зі змісту статті 47, підпункту «г» пункту 4 статті 84 ЗК України, землі під об’єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, та, якщо інше не передбачено законом, належать до земель державної власності і не можуть передаватись у приватну власність.
Вилучення земельних ділянок природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами 5 — 8 статті 149 ЗК України, та у випадках, визначених статтею 150 ЗК України, здійснює Кабінет Міністрів України.
Отже, для правильного вирішення земельних спорів особливе значення має дослідження судом правового статусу і приналежності спірної земельної ділянки, підстави надання такої землі та її цільове призначення, наявності на земельній ділянці об’єктів природно-заповідного фонду, з урахуванням чого судом визначається відповідність вимогам закону умов договору щодо розпорядження земельною ділянкою, а також наявність порушення порядку зміни цільового призначення землі, що тягне за собою наслідки, передбачені статтею 21 Земельного кодексу України.
5.4. Спори щодо земель Національної академії наук України
При вирішенні спорів, об’єктами розгляду в яких є земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Національної академії наук України (державних галузевих академій наук) суди мають враховувати, що такі ділянки належать до земель державної власності, та не можуть передаватись у комунальну та приватну власність.
Визначення меж земельних ділянок, на яких розміщені об’єкти нерухомого майна, що належать до сфери управління Національної академії наук України, державних галузевих академій наук, інших державних наукових установ та організацій здійснює Кабінет Міністрів України (підпункт «а» пункту 10 розділу X «Перехідні положення» ЗК України).
Статтею 5 Закону України «Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу» передбачено що, Національна академія наук України, галузеві академії наук та організації, що віднесені до їх відання, мають право використовувати належне їм майно для участі у цивільних відносинах, у тому числі для ведення фінансово-господарської діяльності, відповідно до цілей їх утворення та в межах їх цивільної правоздатності. Вилучення земельних ділянок Національної академії наук України та галузевих академій наук може здійснюватися лише за згодою Президії Національної академії наук України та президій галузевих академій наук відповідно до Земельного кодексу України. Відчуження нерухомого майна Національної академії наук України та галузевих академій наук і організацій, що віднесені до їх відання, здійснюється відповідно до Порядку відчуження об’єктів державної власності, затвердженого постановою Кабінетом Міністрів України від 06.06.2007 року № 803.
Національна та галузеві академії наук виключно на підставі окремих актів Кабінету Міністрів України можуть приймати рішення стосовно передачі державного майна до статутних фондів господарських товариств, утворених за участю держави та суб’єктів господарювання недержавної форми власності.
Таким чином, якщо при вирішенні земельного спору господарським судом буде встановлено, що на спірній земельній ділянці знаходиться нерухоме майно, що перебуває на балансі та входить до майнового комплексу Національної академії наук України, суду необхідно керуватись зазначеними правовими нормами.
5.5. Спори щодо правового режиму земель ліній зв’язку, електропередач, транспорту та навколо промислових об’єктів
Статтею 68 ЗК України, статтею 6 Закону України «Про залізничний транспорт», статтею 23 Закону України «Про транспорт» встановлено, що до земель залізничного транспорту належать землі, надані в користування підприємствам і організаціям залізничного транспорту відповідно до чинного законодавства України.
Закон України «Про оренду землі» не відносить землекористувачів, яким земельні ділянки надані в постійне користування, до орендодавців землі. Закон не надає права землекористувачу, якому земельна ділянка надана в постійне користування, ні передавати земельну ділянку в субкористування (суборенду тощо), ні стягувати плату за її використання, якщо вона не надавалася в оренду, суборенду тощо у порядку, визначеному законом.
Виходячи зі змісту статей 67, 72, підпункту «б» пункту 4 статті 84 ЗК України, землі під об’єктами державної власності повітряного транспорту, а саме: аеропортами, аеродромами, відокремленими спорудами (об’єктами управління повітряним рухом, радіонавігації та посадки, очисними та іншими спорудами), службово-технічними територіями з будівлями та спорудами, що забезпечують роботу авіаційного транспорту, та надані підприємствам авіаційного транспорту для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту і розвитку об’єктів транспорту, належать до земель державної власності і не можуть передаватись у приватну власність.
5.6. Спори щодо земель мисливських угідь
Відповідно до статті 75 Лісового кодексу України, статті 24 Закону України «Про тваринний світ», частини 1 статті 22, частини 2 статті 23 Закону України «Про мисливське господарство та полювання» питання щодо надання та припинення права користування земельною ділянкою лісового фонду та мисливськими угіддями для потреб мисливського господарства належить до компетенції Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських рад, які приймають відповідні рішення за поданням місцевого органу спеціально уповноваженого центрального органу
виконавчої влади у галузі мисливського господарства та полювання, погодженим з Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями, місцевими органами спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у галузі охорони навколишнього природного середовища.
У вирішенні спорів про надання у користування мисливських угідь, судам, виходячи з дати прийняття відповідного рішення Міністерством охорони навколишнього природного середовища, Міністерством аграрної політики, Міністерством оборони та Державним комітетом лісового господарства, слід враховувати розпорядження Кабінету Міністрів України від 25.11.2009 року № 1472-р «Деякі питання надання у користування мисливських угідь і відшкодування збитків, завданих мисливськими тваринами».
Голова
Вищого господарського суду України С. Демченко
