Особливості посвідчення договору дарування нерухомого майна

У системі цивільно-правових договорів існує такий вид договірної конструкції, який опосередковує передачу майна у власність, а момент виникнення цього найбільш повного речового права у набувача визначається за правилом, яке також відрізняється від загальних положень про момент набуття права власності за договором. Ця конструкція має назву — договір дарування.

Договір дарування своїми витоками сягає Давньоримських часів.

Разом з поступовим зародженням в Україні цивільних правовідносин широко розвинувся і набув важливості договір дарування.

Дарування є вельми складним та неоднозначним правовим інститутом зобов’язального права.

Договір дарування належить до безоплатних правочинів, за умовами якого обдаровуваний не має перед дарувальником будь-якого зобов’язання матеріального характеру.

Істотною умовою договору дарування є його предмет.

Предметом договору дарування можуть бути, зокрема, нерухомі речі.

До нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Відповідно до статті 182 Цивільного кодексу України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Важливим аспектом договору дарування, як загалом i будь-якого iншого договору, є питання форми його укладення.

За формою договір дарування може укладатись в усній, письмовій та нотаріально посвідчуватись.

Особливий порядок передбачений щодо дарування нерухомих речей. Так, відповідно до частини другої статті 719 Цивільного кодексу України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

При посвідченні договору дарування нотаріус встановлює особу учасників цивільних відносин, які звернулися за вчиненням нотаріальної дії, та визначається обсяг їх цивільної дієздатності.

При перевірці цивільної правоздатності та дієздатності юридичної особи нотаріус зобов’язаний ознайомитися з установчими документами, свідоцтвом про державну реєстрацію і витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців цієї юридичної особи і перевірити, чи відповідає нотаріальна дія, яка вчиняється, обсягу її цивільної правоздатності та дієздатності.

Особливою рисою посвідчення договору дарування між юридичними особами є те, що нотаріус перевіряє, чи передбачено установчими документами право дарувальника здійснювати дарування.

Договір дарування посвідчується за умови подання документів, що підтверджують право власності на майно, що відчужується.

Крім того, при посвідченні договору дарування жилого будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна нотаріусом перевіряється відсутність заборони відчуження або арешту майна.

Особливий характер має посвідчення договору дарування земельної ділянки.

Відповідно до статті 126 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, набуту у власність із земель приватної власності без зміни її меж, цільового призначення, посвідчується, зокрема, договором дарування.

При набутті права власності на земельну ділянку, зокрема, на підставі договору дарування державний акт на право власності на земельну ділянку, долучається до документа, на підставі якого відбувся перехід права власності на земельну ділянку.

На державному акті про право власності на земельну ділянку нотаріус, який посвідчує договір дарування, та орган, який здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обмежень, робить відмітку про відчуження земельної ділянки із зазначенням документа, на підставі якого відбулося відчуження.

Порядок здійснення відмітки про перехід права власності на земельну ділянку, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 6 травня 2009 року № 439.

Відчуження частини земельної ділянки з виділенням її в окрему земельну ділянку здійснюється після отримання її власником державного акта, що посвідчує право власності на сформовану нову земельну ділянку.

Водночас слід зазначити, що при укладенні договорів дарування нерухомості необхідно дотримуватись спеціальних правил при даруванні майна, що є спільною власністю (майно подружжя, набуте ними під час шлюбу). Відповідно до частини другої статті 369 Цивільного кодексу України розпоряджання таким майном здійснюється лише за згодою всіх співвласників. Така згода, у випадку вчинення правочину шляхом дарування нерухомого майна щодо розпорядження спільним майном має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена (стаття 65 Сімейного кодексу України).

Якщо у згоді на відчуження спільного майна вказано, кому персонально (прізвище, ім’я, по батькові фізичної особи, найменування юридичної особи) він погоджується подарувати спільно набуте майно, чи інші умови укладення договору, нотаріус при посвідченні такого договору зобов’язаний перевірити додержання умов, зазначених у такій згоді.

Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.

При цьому також слід врахувати положення Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, що затверджена наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 року за № 20/5. Відповідно до пункту 173 зазначеної Інструкції укладання одним із подружжя зі сторонньою особою, зокрема, договору дарування щодо своєї частки у спільній сумісній власності, можливе лише за умови її визначення та виділу в натурі або визначення порядку користування майном згідно з вимогами статті 67 Сімейного кодексу України.

Виникнення права власності на дарунок у обдаровуваної особи відбувається в момент прийняття нею дарунку.

А.О. Тодорович, провідний спеціаліст відділу методично-правового забезпечення Департаменту нотаріату, фінансового моніторингу юридичних послуг та реєстрації адвокатських об’єднань

Статус фізичної особи – підприємця: проблеми застосування законодавства

Відповідно до статті 2 Цивільного кодексу України учасниками цивільних відносин визнаються фізичні та юридичні особи. Як бачимо, вказана стаття Закону залишає поза увагою таку численну групу учасників цивільних відносин як фізичні особи – підприємці, які у сукупності теж охоплюються поняттям “фізичні особи”, але в силу свого статусу мають певні відмінності у правовому регулюванні їх відносин. При цьому, правовий статус фізичної особи є набагато ширшим, ніж правовий статус фізичної особи – підприємця.

У зв’язку з цим, постає питання: яке місце у сфері правовідносин займає фізична особа – підприємець та які норми законодавства слід до них застосовувати: норми, що регулюють відносини фізичних осіб, чи норми, які регулюють відносини юридичних осіб?

Насамперед, слід зазначити, що підпунктом 3.8.1 пункту 3.8 розділу ІІІ Класифікації організаційно – правових форм господарювання ДК 002:2004, затвердженої наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 28 травня 2004р. № 97, визначено, що підприємцем є фізична особа, яка є громадянином України, іноземним громадянином, особою без громадянства, що здійснює підприємницьку діяльність. Тобто, підприємцем є фізична особа – громадянин.

Разом з тим, кожний громадянин має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено і в статті 50 Цивільного кодексу України. При цьому зазначається, що фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.

Тобто, громадянин, який бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого він набув з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки – “підприємець”.

Статус фізичної особи – підприємця — це юридичний статус, який засвідчує право особи на заняття підприємницькою діяльністю, а саме: самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

При цьому, юридичний статус “фізична особа – підприємець” сам по собі не впливає і ніяким чином не обмежує будь-які правомочності особи, які випливають з її цивільної право-, та дієздатності.

Водночас, згідно з частиною першою статті 128 Господарського кодексу України громадянин визнається суб’єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу. Саме у господарських відносинах фізичні особи – підприємці приймають участь перш за все як підприємці, а не як фізичні особи, та лише на підставі їх реєстрації і внесення відомостей про них до Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб – підприємців.

Статтею 51 Цивільного кодексу України передбачено, що до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно – правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.

Неоднозначне тлумачення вказаної норми в науково — юридичній літературі і на практиці обумовлює появу суперечливих висновків, що безумовно впливає на її правозастосування, оскільки певним чином відбувається злиття правового статусу фізичної особи з правовим статусом юридичної особи, які за своєю правовою природою є різними.

Як показує системний аналіз, на практиці дане положення тлумачиться, виходячи з наступного.

По – перше, правоздатність індивідуального підприємця практично прирівнюється до правоздатності юридичних осіб – комерційних організацій. Він може мати права і обов’язки, необхідні для здійснення будь – яких видів діяльності, не заборонених законом, та щодо яких законом не передбачено обмежень (стаття 50 ЦК). Зазначене прослідковується, зокрема, виходячи з положень статті 91 ЦК.

По – друге, до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються норми як загального цивільного (Цивільний кодекс України), так і спеціального законодавства (Господарський кодекс України, Закони України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців”, “Про державну підтримку малого підприємництва”, “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” тощо).

Водночас, слід зауважити, що в господарському законодавстві “юридична особа” та “фізична особа – підприємець” охоплюються спільним поняттям “суб’єкт господарювання”.

Зважаючи на всі вищезазначені чинники, в судовій практиці наявні випадки неоднозначного підходу до застосування статті 51 ЦК, виходячи з різного трактування її змісту.

Як приклад, можна навести постанову Вищого Господарського суду від 14 вересня 2006 року у справі № 41/102 про визнання недійсним договору оренди транспортного засобу між фізичною особою – підприємцем (орендодавець) та товариством (орендар) у зв’язку з відсутністю його нотаріального посвідчення.

Договір найму (оренди) транспортного засобу регулюється § 5 Цивільного кодексу України. Зокрема, частиною другою статті 799 зазначеного Кодексу передбачено, що договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.

На відміну від частини другої статті 799 Цивільного кодексу України норми параграфа 5 глави 30 Господарського кодексу України не встановлюють вимог щодо нотаріального посвідчення договорів оренди транспортних засобів у сфері господарювання.

У цьому зв’язку слід зауважити, що Правилами державної реєстрації та обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів та мотоколясок, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 7 вересня 1998 року № 1388, встановлено, що ці Правила є обов’язковими для всіх юридичних та фізичних осіб, які є власниками транспортних засобів, виробляють чи експлуатують їх. Згідно із зазначеними Правилами транспортні засоби реєструються за юридичними та фізичними особами (тобто, за суб’єктами права власності).

Однак, Вищим господарським судом прийнято рішення, що “положення частини другої статті 799 не можуть бути застосовані у відношенні договору оренди, оскільки правове регулювання підприємницької діяльності юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців в даному випадку є тотожними. У відношенні договорів оренди транспортних засобів, укладених юридичними особами, Цивільний кодекс України та Господарський кодекс України не вимагають обов’язкового нотаріального посвідчення”.

Обґрунтування такої позиції пояснювалось наступним.

“Під час здійснення господарської діяльності фізичні особи – підприємці реалізують свою господарську компетенцію, тобто сукупність господарських прав та обов’язків. При цьому решта прав та обов’язків фізичної особи, що становлять її правоздатність як людини, набуваються та виконуються нею поза межами здійснення господарської діяльності, в порядку реалізації нею її цивільної дієздатності, передбаченої Цивільним кодексом України , та регулюються ним. Останнє випливає зі змісту частини третьої статті 45 Господарського кодексу України, відповідно до якої щодо громадян положення цього кодексу поширюються на ту частину їх діяльності, яка за своїм характером є підприємницькою.

За загальним правилом (стаття 209 ЦК), правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. На вимогу фізичної або юридичної особи будь – який правочин з її участю може бути нотаріально посвідчений”.

Відтак, на думку Вищого господарського суду, договір оренди не потребував нотаріального посвідчення.

Суперечлива судова практика має місце і при вирішенні земельних питань.

Так, надання державними органами земельних ресурсів послуг на платній основі врегульовано постановою Кабінету Міністрів України від 1 листопада 2000 року № 1619 “Про затвердження порядку виконання земельно – кадастрових робіт та надання послуг на платній основі державними органами земельних ресурсів” та спільним наказом Держкомзему, Міністерства фінансів України, Міністерства економіки від 15 червня 2001 року № 97/298/124 “Про затвердження розмірів оплати земельно – кадастрових робіт та послуг”, зареєстрованим Міністерством юстиції України 10 липня 2001 року за № 579/5770 (далі – Наказ).

Відповідно до пунктів 1, 3, 8, 9 таблиці 6.1 Наказу послуги за реєстрацію державних актів на право власності на землю, на право постійного користування землею та договорів оренди в державному реєстрі земель і надання витягів з нього для фізичних осіб становить 5 грн., для юридичних осіб – 25 грн.; за підготовку та видачу довідок про правовий статус, кількісні та якісні характеристики земельної ділянки, розподілення земель серед власників і користувачів для фізичних осіб становить 5 грн., для юридичних осіб – 15 грн.; за надання інформації про грошову оцінку земельної ділянки для фізичних осіб становить 5 грн., для юридичних осіб – 25 грн.; за підготовку висновків з надання земельних ділянок у користування для фізичних осіб становить 30 грн., для юридичних осіб – 80 грн.

Проведені Державною інспекцією з контролю за цінами в Київській області перевірки встановили, що в більшості випадків до фізичних осіб – підприємців застосовувались тарифи, встановлені для юридичних осіб. При цьому, мотивацією застосування зазначених тарифів було застосування норм статті 51 Цивільного кодексу України.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 27 травня 2010 року № 2-а-4476/10/1070 вищезазначені дії визнано неправомірними, мотивуючи тим, що згідно із пунктом 3.8.1 пункту 3.8 наказу Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 28 травня 2004 року № 97 підприємець – фізична особа, яка є громадянином України, іноземним громадянином, особою без громадянства, що здійснює підприємницьку діяльність.

До зазначеного слід додати, що суб’єктами права власності на землю є громадяни та юридичні особи – на землі приватної власності (пункт “а” статті 80 Земельного кодексу України).

Цікавим з точки зору практичного застосування є питання, пов’язане з реєстрацією права власності фізичних осіб – підприємців на нерухоме майно.

В цьому сенсі слід зауважити, що суб’єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені статтею 2 Цивільного кодексу, тобто фізичні та юридичні особи, держава Україна, автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права (статті 2 та 318 ЦК).

Згідно зі статтею 325 цього Кодексу суб’єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь – якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати.

При цьому, власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 320 Цивільного кодексу України).

Відповідно до статті 42 Господарського кодексу України підприємництво – це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями).

Між тим, суб’єктами господарювання визнаються, зокрема, громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які зареєстровані відповідно до закону як підприємці, та здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов’язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством (стаття 55 Господарського кодексу України).

Враховуючи наведене, слід відмітити, що чинне законодавство не виділяє такого суб’єкт права власності як фізична особа – підприємець та не містить норм щодо права власності фізичної особи – підприємця. Законодавство лише встановлює, що фізична особа – підприємець відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.

Отже, суб’єктом права власності визнається саме фізична особа, яка може бути власником будь – якого майна, крім майна, що не може перебувати у власності фізичної особи. При цьому, правовий статус фізичної особи – підприємця не впливає на правовий режим майна, що перебуває у його власності.

Таким чином, нерухоме майно має реєструватися за фізичною особою.

Предметом судового розгляду є також питання, пов’язані з наданням пільг зі сплати державного мита громадянами, що здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і які є інвалідами І та ІІ груп та виступають учасниками судового процесу в господарському суді.

У зв’язку з цим Вищий господарський суд України звернувся з відповідним запитом до Державної податкової адміністрації України, яка повідомила таке:

“Відповідно до Закону України від 25 червня 1991 року № 1251-XII “Про систему оподаткування” (із змінами та доповненнями) державне мито належить до загальнодержавних податків і зборів (обов’язкових платежів).

Справляння державного мита в Україні регулюється Декретом Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 року № 7-93 “Про державне мито” з відповідними змінами і доповненнями (далі – Декрет).

Перелік найменувань документів і дій, за які сплачується державне мито, наведено у статті 2, а розмір ставок державного мита – у статті 3 Декрету.

Перелік фізичних осіб, які звільняються від сплати державного мита, а також дій, за які не сплачується державне мито, наведено у статті 4 Декрету. Зокрема, відповідно до пункту 18 статті 4 Декрету від сплати державного мита звільняються інваліди І та ІІ групи.

При цьому, статтею 1 Закону України від 21 березня 1991 року № 875- XІІ “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” визначено, що інваліди в Україні володіють усією повнотою соціально – економічних, політичних, особистих прав і свобод, закріплених Конституцією України та іншими законодавчими актами.

Відповідно до статті 17 вказаного Закону з метою реалізації творчих і виробничих здібностей інвалідів та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом.

Враховуючи вищевикладене, фізична особа – підприємець, як учасник судового процесу, при цьому цей громадянин є інвалідом І або ІІ групи, має право користуватися пільгою, визначеною в абзаці п’ятому пункту 18 статті 4 Декрету”.

Отже, беручи до уваги наведені матеріали можна зазначити, що фізична особа – підприємець в цивільно – господарських відносинах є різностороннім учасником. Принципи здійснення ним підприємницької діяльності роблять його подібним до юридичних осіб, тоді як в приватних відносинах, незважаючи на будь – які зміни в його статусі, він залишається бути громадянином – фізичною особою. А тому, слід чітко розмежовувати ці різні сфери відносин. Вбачається, що на підставі правила, встановленого у статті 51 Цивільного кодексу України, до фізичних осіб – підприємців слід застосовувати норми спеціального (господарського) законодавства, якщо предметом регулювання безпосередньо є їх підприємницька діяльність. Натомість, слід брати до уваги норми цивільного законодавства, якщо предмет регулювання виходить за межі підприємницької діяльності, зачіпаючи приватні інтереси суб’єкта, та в повній мірі врегульовується нормами Цивільного кодексу України.

О.В. Дем’яненко, провідний спеціаліст департаменту цивільного законодавства та підприємництва

В 2011 году в силу вступят новые правила оформления завещаний. Теперь, чтобы ознакомиться с заветом, не нужно будет ждать полгода. Но нотариусом придется доплатить

С апреля 2011 года нотариусы или должностные лица, совершающие нотариальные действия, должны не только удостоверять завещания, но и обеспечивать государственную регистрацию завещаний в Наследственном реестре. Это предусмотрено изменениями в Гражданском кодексе и законе «О нотариате», которые Украина внесла после ратификации в 2010 году международной «Конвенции о внедрении системы регистрации завещаний». Именно обязательная регистрация – главное отличие в оформлении завещаний. При этом, регистрировать придется и любые изменения в завещание. Или вообще отказ от него.

По словам юриста Евгении Старченко, несмотря на то, что Наследственный реестр существует в Украине с 2005 года, на практике многие нотариусы, должностные и служебные лица, которые имеют право удостоверять завещания (главы сельсоветов, главврачи, капитаны суден и т.д.), информацию в него не подавали.

«Из-за отсутствия закрепления этой нормы на законодательном уровне, с одной стороны, такие завещания являются действительными. Но другой, проверять факт их наличия юристам было довольно сложно. Неоднократно случалось так, что завещания обнаруживались слишком поздно, когда в права наследования уже вступали другие», — отмечает она.

В то же время единый реестр даст возможность получать информацию о завещании даже тем наследникам, которые находятся за границей.

Важная особенность: изменения коснутся лишь тех завещаний, которые будут оформляться после вступления новых правил в законную силу. Тем не менее, юристы рекомендуют, проверить наличие регистрации собственного завещания (если оно уже составлено) в едином Наследственном реестре. И если его там нет, то обязательно внести.

К преимуществам новой системы Евгения Старченко относит то, что о наличии (или отсутствии) завещания потенциальные наследники смогут узнавать буквально в первый же день после смерти завещателя. Причем у любого нотариуса. Раньше же это возможно было сделать лишь по месту последнего жительства составителя завещания.

«Ожидать истечения шести месяцев, чтобы узнать о существовании завещания, больше не понадобится. Любое лицо, даже не являющееся наследником по закону, но считающее себя вероятным наследником по завещанию, сможет, предъявив свидетельство о смерти завещателя, выяснить факт наличия этого документа и место его хранения», — объясняет Старченко.

Это избавит наследников от ситуации, при которой в последний день из этих шести месяцев вдруг объявится кто-то из потенциальных наследников с информацией о том, что все завещано именно ему.

Управляющий партнер юридической компании «ОЛ&РУСТ» Роман Хрустенко считает, что новая процедура позволит минимизировать возможные махинации с наследством. «Кроме удобства регистрация завещаний в едином Наследственном реестре, злоупотреблений в сфере наследования станет гораздо меньше. Ведь после вступления этой нормы в силу сделать завещание «задним числом» будет даже теоретически невозможно», — поясняет он. Правоведов беспокоит буквально пара вопросов. Во-первых, неясно, какие именно сведения о завещании будут вноситься в Наследственный реестр (информация о завещателе, виде завещания и месте хранения завещания или вся информация о наследниках и завещанном имуществе). А, во-вторых, непонятно, каким образом служебные и должностные лица, которые в соответствии с законом имеют право на удостоверения завещаний, но не имеют доступа к электронному Наследственному реестру, будут регистрировать завещания.

Тем не менее, нотариусы могут использовать эти нюансы для получения дополнительного заработка. Понятно, что делать «лишнюю» операцию с завещанием за «просто так» они не собираются. К тому же, можно будет брать деньги и с каждого из потенциальных наследников, желающих получить выписку из реестра. Однако, на сколько подорожает услуга по оформлению завещания в 2011 году, не говорят. Сейчас помощь столичных нотариусов по составлению завещания оценивается в среднем в 200-300 грн.

Кстати, при отсутствии завещания «все, что нажито непосильным трудом» после смерти по закону достанется родственникам, которые «выстроятся» в пять очередей. В первой очереди будут дети наследователя, тот из супругов, который его пережил, и родители. Во второй — родные братья и сестры наследодателя, бабушки и дедушки со стороны отца и матери. Третья очередь — родные дяди и тети, четвертая и пятая — дальние родственники и лица, проживавшие с собственником одной семьей на протяжении последних пяти лет. При этом каждая из последующих очередей призывается к наследованию только в случае отсутствия наследников предыдущей очереди или отказа их от принятия наследства.

Порядок оформлення згоди батьків щодо виїзду дитини за кордон

Конституцією України від 28 червня 1996 року, а саме статтею 33, кожному, хто на законних підставах перебуває на території України гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України. Однак, існують певні правила, за якими діти можуть перетинати український кордон. Тому, в даній статті проаналізовано норми чинного законодавства щодо вимог до документального оформлення виїзду дитини за кордон.

Так, стаття 313 Цивільного кодексу України передбачає, що особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України. Особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними.

Відповідно до частини другої статті 4 Закону України „Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України” оформлення проїзного документа дитини провадиться на підставі нотаріально засвідченого клопотання батьків або законних представників батьків чи дітей у разі потреби самостійного виїзду неповнолітнього за кордон. У клопотанні мають бути зазначені відомості про дитину, а також про відсутність обставин, що обмежують відповідно до цього Закону право на виїзд за кордон (лише для дітей віком від 14 до 18 років). За відсутності згоди одного з батьків виїзд неповнолітнього громадянина України за кордон може бути дозволено на підставі рішення суду. Виїзд з України на постійне проживання дітей віком від 14 до 18 років може бути здійснено лише за їх згодою, оформленою письмово і нотаріально засвідченою.

Правила перетинання державного кордону громадянами України, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 року №57 із змінами і доповненнями, передбачають, що перетинання державного кордону для виїзду за межі України громадянами, які не досягли 16-річного віку, здійснюється лише за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку.

Виїзд за межі України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється:

1) за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску;

2) без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків, якщо другий з батьків є іноземцем або особою без громадянства, що підтверджується записом про батька у свідоцтві про народження дитини, та який (яка) відсутній у пункті пропуску або якщо у паспорті громадянина України для виїзду за кордон, з яким перетинає державний кордон громадянин, який не досяг 16-річного віку, або проїзному документі дитини є запис про вибуття на постійне місце проживання за межі України чи відмітка про взяття на консульський облік у дипломатичному представництві або консульській установі України за кордоном.

Нотаріально посвідчена згода другого з батьків не вимагається у разі пред’явлення документів або їх нотаріально засвідчених копій, а саме: свідоцтва про смерть другого з батьків; рішення суду про позбавлення батьківських прав другого з батьків; рішення суду про визнання другого з батьків безвісно відсутнім; рішення суду про визнання другого з батьків недієздатним; рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків; довідки про народження дитини, виданої відділом реєстрації актів цивільного стану, із зазначенням підстав внесення відомостей про батька відповідно до частини першої статті 135 Сімейного кодексу України (під час виїзду дитини за кордон у супроводі одинокої матері).

Яким чином оформити таку згоду? По-перше, згоду батьків (усиновлювачів), піклувальників на виїзд дитини за кордон слід оформляти у вигляді заяви. По-друге, справжність підпису батьків (усиновлювачів), піклувальників на такій заяві повинна бути нотаріально засвідчена.

Так, статтею 78 Закону України «Про нотаріат» (далі-Закон) передбачено, що нотаріуси, засвідчують справжність підпису на документах, зміст яких не суперечить законові, і які не мають характеру угод та не містять у собі відомостей, що порочать честь і гідність людини. Нотаріуси, засвідчуючи справжність підпису, не посвідчують факти, викладені у документі, а лише підтверджують, що підпис зроблено певною особою.

За вчиненням цієї нотаріальної дії можна звернутися до будь-якої держнотконтори чи до приватного нотаріуса. Засвідчення справжності підпису на документах належить до повноважень і консульських установ.

Статтею 37 Закону передбачено, що посадові особи органів місцевого самоврядування також засвідчують справжність підпису на документах. Проте, зазначені посадові особи не мають права на оформлення документів, призначених для дії за кордоном.

Окрім цього, на законодавчому рівні закріплено, що при засвідченні нотаріусом справжності підпису на заяві, остання має бути викладена на спеціальному бланку нотаріальних документів.

Справжность підпису на документах може засвідчуватись за додержанням певних умов:

1. Документи, на яких засвідчується справжність підпису, не повинні суперечити законові, як за змістом так і за формою, містити у собі відомостей, що порочать честь і гідність людини.

2. Документи, на яких засвідчується справжність підпису, не повинні мати характеру угод. В іншому випадку може створюватись враження, що засвідчується не тільки справжність підпису, а й сама угода.

Згідно з статтею 45 Закону заяви та інші документи підписуються у присутності нотаріуса чи іншої посадової особи, яка вчиняє нотаріальну дію.

Якщо громадянин внаслідок фізичної вади, хвороби або з інших поважних причин не може власноручно підписати заяву чи інший документ, за його дорученням і в його присутності та в присутності нотаріуса або іншої посадової особи, яка вчиняє нотаріальні дії, заяву чи інший документ може підписати інший громадянин. Про причини, з яких громадянин, заінтересований у вчиненні нотаріальної дії, не міг підписати документ, зазначається у посвідчувальному написі.

Слід згадати і про засвідчення вірності перекладу заяв про згоду на виїзд дитини за кордон, оскільки до недавнього часу ця нотаріальна дія не мала великого застосування. Але з розвитком міжнародних відносин України, виникають різнобічні правовідносини між громадянами, установами України з одного боку та громадянами, установами інших країн з іншого.

При засвідченні вірності перекладу з однієї мови на іншу до документів пред’являються такі самі вимоги, як і до документів при засвідченні справжності підпису. Тобто вони не повинні суперечити законові як за сутністю так і за формою, мати юридичне значення та ін.

Вчинення цієї нотаріальної дії регулюється статею 79 Закону і пунктами 265, 266 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.

Засвідчувати вірність перекладу мають право як державні так і приватні нотаріуси, а також консульські установи.

Нотаріус засвідчує вірність перекладу документа з однієї мови на іншу, якщо він знає відповідні мови.

У тому випадку, коли нотаріус не знає мови, якою потрібно перекласти документ, цей переклад може бути зроблено перекладачем, справжність підпису якого засвідчує нотаріус у порядку, що передбачений для засвідчення справжності підпису. У цьому випадку нотаріус повинен перевірити кваліфікацію перекладача, а перекладач підтвердити її. Для цього нотаріус, поряд з документом, що встановлює особу перекладача, повинен витребувати документ, який стверджує його кваліфікацію.

Однак, офіційні документи (у нашому випадку – це заяви), які були складені на території України потребують процедури легалізації з метою використання їх на території інших держав.

Так, Конвенція 1961 року, що скасовує вимогу легалізації іноземних документів (далі – Конвенція), згода на обов’язковість якої надана Законом України від 10 січня 2002 року „Про приєднання України до Конвенції 1961 року, що скасовує вимогу легалізації іноземних документів”, набула чинності між Україною і державами-учасницями Конвенції, що не висловили заперечень проти її приєднання, з 22 грудня 2003 року.

Відповідно до статті 2 Конвенції кожна з Договірних держав звільняє від легалізації документи, на які поширюється ця Конвенція і які мають бути представлені на її території. Єдиною формальною процедурою, яка може вимагатися для посвідчення автентичності підпису, якості в якій виступала особа, що підписала документ, та, у відповідному випадку, автентичності відбитку печатки або штампу, якими скріплений документ, є проставлення апостиля компетентним органом держави, в якій документ був складений. До Конвенції приєдналися майже 90 країн світу (Швейцарія, Хорватія, Угорщина, Греція, Польща, Німеччина, Італія, Іспанія, Ізраїль, Австрія тощо).

Постановою Кабінету Міністрів України від 18 січня 2003 року № 61 „Про надання повноважень на проставлення апостиля, передбаченого Конвенцією, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів”, встановлено, що Міністерство юстиції проставляє апостиль на документах, що видаються органами юстиції та судами, а також на документах, що оформляються нотаріусами України, для використання їх за кордоном.

Положенням про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14 листопада 2006 року № 1577, передбачено, що Мін’юст здійснює підготовку нотаріально оформлених документів для їх подальшої консульської легалізації.

Компетентні органи з’ясовують чи підлягають подані документи проставленню апостиля; справжність підпису та якість, в якій виступала особа, що підписала документ, а також справжність відбитків печатки та/або штампа, проставлених на документах.

Слід зазначити, що в Україні основні підходи до реалізації прав дітей на виїзд за межі України протягом останнього часу істотно змінилися. Це пов’язано з посиленням уваги з боку держави до інтересів дітей, удосконаленням механізму контролю за дотриманням чинного законодавства у сфері охорони дитинства та багатьма іншими факторами.

І.М. Осійчук,
спеціаліст І-ї категорії відділу правової допомоги
та легалізації документів Департаменту нотаріату,
фінансового моніторингу юридичних послуг
та реєстрації адвокатських об’єднань

План Міністерства юстиції України з підготовки проектів регуляторних актів на 2011 рік

ЗАТВЕРДЖЕНО

Перший заступник Міністра юстиції

______________І.І.Ємельянова
10 грудня 2010 року

План
Міністерства юстиції
з підготовки проектів регуляторних актів на 2011 рік№ п/п Назва проекту регуляторного акта Обґрунтування необхідності прийняття регуляторного акта Структурний підрозділ центрального апарату Міністерства юстиції, що розроблятиме регуляторний акт Строк розроблення проекту регуляторного акту
1. Проект постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, а також Порядку надання витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно» Частини друга та дванадцята статті 15 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції Закону України від 11 лютого 2010 року № 1878-VI «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» та інших законодавчих актів України») (далі – Закон) та пункт 1 Плану організації підготовки проектів актів, необхідних для забезпечення реалізації Закону (далі – План) Департамент цивільного законодавства та підприємництва до 1 березня
2. Проект постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно» Частина третя статті 11 Закону та пункту 1 Плану Департамент цивільного законодавства та підприємництва до 1 травня
3. Проект наказу Міністерства юстиції «Про затвердження Порядку доступу до інформації Державного реєстру речових прав на нерухоме майно нотаріусами при здійсненні ними нотаріальних дій, а також банками при здійсненні операцій з іпотеки» Частини шоста та сьома статті 28 Закону та
пункт 2 Плану Департамент цивільного законодавства та підприємництва до 1 серпня
4. Проект постанови Кабінету Міністрів України «Про встановлення розміру плати, що справляється за надання витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та порядку її використання» Частина третя статі 29 Закону та пункту 1 Плану Департамент цивільного законодавства та підприємництва до 1 вересня
5. Проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (зокрема, до Законів України «Про іпотеку», «Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності, тощо) Приведення чинних нормативно-правових актів у відповідність до положень Закону Департамент цивільного законодавства та підприємництва до 12 грудня
6. Проект постанови Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до Тимчасового порядку державної реєстрації іпотек» Приведення чинних нормативно-правових актів у відповідність до положень Закону Департамент цивільного законодавства та підприємництва до 12 грудня
7. Проект постанови Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів» Приведення чинних нормативно-правових актів у відповідність до положень Закону Департамент цивільного законодавства та підприємництва до 12 грудня
8. Проект наказу Міністерство юстиції «Про внесення змін до Положення про Єдиний реєстр заборон відчуження об’єктів нерухомого майна» Приведення чинних нормативно-правових актів у відповідність до положень Закону Департамент цивільного законодавства та підприємництва до 12 грудня
9. Проект постанови Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження положення про порядок легалізації об’єднань громадян» від 26 лютого 1993 року № 140 Пункти а), б) частини другої статті 13 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини».

Удосконалення адміністративної практики України з урахуванням рішення Європейського суду з прав людини у справі «Корецький та інші проти України» Департамент легалізації об’єднань громадян, державної реєстрації друкованих засобів масової інформації та інформагентств до 15 грудня

Поздравляем с Новым годом!
Пусть начнется новым взлетом
К лучшим жизненным высотам
И хорошим в банке счетом
Принесет в делах согласье,
В личной жизни — много счастья,
А в любви — большой отдачи,
Это тоже ведь удача!
Пусть подарит радость встречи
В новогодний снежный вечер
И продлит на много лет
Вдруг зажженный в душах свет.
С новым счастьем! С Новым годом!
С новым в жизни поворотом!

ДЕРЖАВНИЙ КОМІТЕТ ФІНАНСОВОГО МОНІТОРИНГУ УКРАЇНИ

Про затвердження Критеріїв ризику легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансування тероризму

Наказ Державного комітету фінансового моніторингу України
від 3 серпня 2010 року N 126

Зареєстровано в Міністерстві юстиції України
11 жовтня 2010 р. за N 909/18204

Відповідно до частини третьої статті 6, статті 11, пункту 21 частини другої статті 18 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму» та з метою визначення критеріїв ризику легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансування тероризму НАКАЗУЮ:
1. Затвердити Критерії ризику легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансування тероризму, що додаються.
2. Департаменту взаємодії та координації системи фінансового моніторингу (Ковальчук А. Т.) спільно з Юридичним управлінням (Гаєвський І. М.) забезпечити подання цього наказу на державну реєстрацію до Міністерства юстиції України.
3. Цей наказ набирає чинності через 20 днів з дати його офіційного опублікування.
4. Контроль за виконанням цього наказу покласти на заступника Голови Державного комітету фінансового моніторингу України Сахненко О. М.

Голова С. Г. Гуржій

ПОГОДЖЕНО:

Голова Державної комісії з цінних
паперів та фондового ринку Д. М. Тевелєв

Міністр транспорту
та зв’язку України К. Єфименко

Міністр економіки України В. П. Цушко

Голова Державної
комісії з регулювання ринків
фінансових послуг України В. О. Волга

Перший заступник
Міністра фінансів України В. А. Копилов

Заступник Голови
Національного банку України І. В. Соркін

Голова Державного комітету
України з питань регуляторної
політики та підприємництва М. Бродський

ЗАТВЕРДЖЕНО
Наказ Державного комітету фінансового моніторингу України
03.08.2010 N 126

Зареєстровано
в Міністерстві юстиції України
11 жовтня 2010 р. за N 909/18204

Критерії ризику легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансування тероризму
1. Ці Критерії ризику розроблені відповідно до Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму» (далі — Закон) з метою виконання суб’єктами первинного фінансового моніторингу законодавства у сфері протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму щодо здійснення ними класифікації своїх клієнтів з урахуванням Критеріїв ризику.
2. Критерії ризику використовують у своїй діяльності такі суб’єкти первинного фінансового моніторингу (далі — суб’єкти), їх відокремлені підрозділи:
банки, страховики (перестраховики), кредитні спілки, ломбарди та інші фінансові установи;
платіжні організації, члени платіжних систем, еквайрингові та клірингові установи;
товарні, фондові та інші біржі;
професійні учасники ринку цінних паперів;
компанії з управління активами;
оператори поштового зв’язку, інші установи, які проводять фінансові операції з переказу коштів;
філії або представництва іноземних суб’єктів господарської діяльності, які надають фінансові послуги на території України;
суб’єкти підприємницької діяльності, які надають посередницькі послуги під час здійснення операцій з купівлі-продажу нерухомого майна;
суб’єкти господарювання, які здійснюють торгівлю за готівку дорогоцінними металами і дорогоцінним камінням та виробами з них, якщо сума фінансової операції дорівнює чи перевищує суму 150000 гривень або дорівнює чи перевищує суму в іноземній валюті, еквівалентну 150000 гривень;
суб’єкти господарювання, які проводять лотереї та азартні ігри, у тому числі казино, електронне (віртуальне) казино;
нотаріуси, адвокати, аудитори, аудиторські фірми, фізичні особи — підприємці, які надають послуги з бухгалтерського обліку, суб’єкти господарювання, що надають юридичні послуги (за винятком осіб, які надають послуги у рамках трудових правовідносин), у випадках, передбачених статтями 6 і 8 Закону;
інші юридичні особи, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, але надають окремі фінансові послуги.
Усі суб’єкти, визначені в цьому пункті, вживають заходи щодо класифікації своїх клієнтів з урахуванням Критеріїв ризику.
Суб’єкти, крім зазначених в абзацах дев’ятому — дванадцятому цього пункту, забезпечують у своїй діяльності управління ризиками щодо легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансування тероризму.
3. Суб’єкти, крім зазначених в абзацах дев’ятому — дванадцятому пункту 2 Критеріїв ризику, розробляють власні критерії ризику з урахуванням цих Критеріїв ризику та відповідно до виду фінансових або інших послуг, що надаються суб’єктами.
4. В цьому нормативно-правовому акті терміни вживаються в такому значенні:
критерій ризику — показник, ознака, характеристика або їх сукупність, за якими здійснюється оцінка ризику;
надійні джерела — офіційні засоби розкриття інформації (включаючи інтернет-сторінки) Кабінету Міністрів України, Національного банку України, органів виконавчої влади України, міжнародні, міжурядові організації, задіяні у сфері боротьби з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванням тероризму;
новітні технології — технологічні рішення, які забезпечують проведення операцій та/або надання послуг без безпосереднього контакту з клієнтом та не забезпечені засобами захисту інформації на змінних носіях інформації;
оцінка ризику — результат аналізу наявних відомостей та інформації про своїх клієнтів та їх діяльність, за яким визначається рівень ризику легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансування тероризму. Оцінка ризику здійснюється щодо всіх клієнтів, яким надаються фінансові або інші послуги;
рівень ризику — ступінь міри ризику легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансування тероризму, встановлений суб’єктом стосовно клієнта, що може набувати значень «низький», «середній» та «високий».
Інші терміни вживаються у значенні, наведеному в Законі.
5. Оцінювання ризику здійснюється за відповідними критеріями, зокрема за типом клієнта, географічним розташуванням країни реєстрації клієнта або установи, через яку він здійснює передачу (отримання) активів, і видом товарів та послуг.
Уперше рівень ризику визначається та фіксується суб’єктом під час встановлення ділових відносин з клієнтом. У разі якщо клієнт підпадає хоча б під один із цих Критеріїв ризику, рівень ризику такого клієнта не може визначатися як «низький».
Встановлений щодо клієнта рівень ризику переглядається суб’єктом не рідше одного разу на рік.
У разі встановлення клієнту середнього рівня ризику та виявлення тенденції щодо його зростання (включаючи досягнення високого рівня ризику) у клієнта виникає підвищений ризик проведення операцій, пов’язаних з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванням тероризму.
6. Оцінювання ризику за географічним розташуванням країни реєстрації клієнта або установи здійснюється стосовно клієнта або установи країна походження та/або реєстрації яких, країна надходження чи переказу коштів яким (якими), країна розташування банку контрагента яких, країна походження, реєстрації контрагента яких є країною, про яку з надійних джерел відомо, що вона:
не виконує або неналежним чином виконує рекомендації міжнародних, міжурядових організацій, задіяних у сфері боротьби з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванням тероризму;
віднесена Кабінетом Міністрів України до переліку офшорних зон;
підтримує міжнародну терористичну діяльність.
7. З метою здійснення заходів щодо класифікації клієнтів при оцінюванні ризику за географічним розташуванням країни реєстрації клієнта або установи, через яку він здійснює передачу (отримання) активів, суб’єкт може складати власний список ризикових країн.
8. Оцінювання ризику за типом клієнта здійснюється за такими критеріями, якщо клієнт:
є публічним діячем або пов’язаною з ним особою;
є клієнтом, щодо якого існують сумніви у достовірності поданих ним документів або раніше наданих ідентифікаційних даних;
надає неправдиві ідентифікаційні дані;
не надає суб’єкту відомостей, передбачених законодавством та відповідними внутрішніми документами суб’єкта;
не відповідає вимогам до рейтингів фінансової надійності (стійкості) страховиків та перестраховиків-нерезидентів, що встановлюються Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України;
є неприбутковою або благодійною організацією (крім благодійних організацій, що діють під егідою міжнародних організацій);
надає послуги з обміну валют та/або переказу грошових коштів (крім банківських установ);
є суб’єктом господарювання, що проводить лотереї та азартні ігри, у тому числі казино, електронне (віртуальне) казино;
має структуру, яка ускладнює процес ідентифікації справжнього власника чи вигодоодержувача;
є акціонерним товариством, яке здійснило випуск акцій на пред’явника;
є іноземним підприємством, контроль та керівництво яким здійснюється за довіреністю;
є підприємством, про яке з надійних джерел відомо, що воно не знаходиться за місцем державної реєстрації, не надає передбачену законодавством звітність та вартість його чистих активів є меншою від статутного капіталу.
Високий рівень ризику має клієнт, який включений до переліку осіб, пов’язаних із здійсненням терористичної діяльності або щодо яких застосовано міжнародні санкції, що формується Держфінмоніторингом, та клієнти, стосовно яких у суб’єкта виникають підозри, що вони пов’язані, стосуються або призначені для фінансування тероризму.
9. Оцінювання ризику за видом товарів та послуг здійснюється за такими критеріями:
істотне збільшення залишку на рахунку клієнта, який регулярно знімається готівкою через касу власне клієнтом або його довіреною особою;
регулярне отримання з рахунку(ів) клієнта(ів) коштів у готівковій формі, що надходять в безготівковому вигляді від третьої(іх) особи(осіб) за умови, що отримані в готівковій формі кошти становлять 75 — 100 % від суми, що надійшла в безготівковій формі;
безпідставне перевищення клієнтом — юридичною особою або фізичною особою — підприємцем встановленої законодавством граничної суми зняття готівкових коштів (тобто якщо документи, надані клієнтом суб’єкту, можуть свідчити, що клієнт не має права отримувати готівкові кошти понад встановлені ліміти);
переказ коштів за кордон як передплата за імпорт, якщо країна банку бенефіціара та країна резидентності бенефіціара — різні;
здійснення передплати за імпорт товарів з подальшим їх перепродажем без перетину митного кордону України;
не пов’язане прямо з діяльністю клієнта (особи) істотне збільшення сальдо (залишку) на рахунку, яке згодом переводиться іншому суб’єкту або використовується для купівлі іноземної валюти (з подальшим переказом на користь нерезидента) або цінних паперів на пред’явника;
погашення кредиту клієнта за рахунок коштів із не зазначених клієнтом або невідомих джерел погашення;
істотне збільшення частки готівки, що надходить на рахунок особи, якщо звичайними для основної діяльності особи є розрахунки в безготівковій формі;
розміщення на рахунку значної суми готівкових коштів особою, яка за рівнем доходу чи сферою діяльності не може здійснювати фінансову операцію на таку суму;
регулярне представлення чеків, емітованих банком-нерезидентом та індосованих нерезидентом, на інкасо, якщо така діяльність не відповідає діяльності особи, відомій суб’єкту;
наполягання особи провести операцію за правилами, відмінними від встановлених законодавством та внутрішніми документами суб’єкта щодо таких операцій за змістом або за строками її проведення;
внесення особою у раніше узгоджену схему проведення операції (операцій) безпосередньо перед початком її реалізації значних змін, що особливо стосуються напряму руху грошових коштів або іншого майна, в тому числі неодноразова зміна банківських реквізитів бенефіціара після надання першого доручення на переведення коштів або індосацію платіжних документів, надання доручення на перерахування коштів бенефіціару через два та більше рахунки інших осіб;
взаємозалік вимог за експортно-імпортними операціями;
отримання клієнтом послуг з використанням новітніх технологій без безпосереднього контакту з ним;
представлення особою інформації, яку неможливо перевірити;
неможливість встановлення контрагентів особи, прийняття суб’єктом коштів (платіжних документів до їх оплати) від особи, яка надсилає кошти на адресу іншої сторони цивільно-правової угоди, внаслідок чого такі кошти повертаються без виконання фінансової операції у зв’язку з незнаходженням такої іншої сторони або у зв’язку з її відмовою щодо їх прийняття;
регулярне укладення особою строкових угод або використання інших похідних фінансових інструментів, особливо таких, що не передбачають поставки базового активу, за фінансовими операціями з одним або кількома контрагентами, результатом чого є постійний прибуток або постійні збитки особи;
відсутність зв’язку між характером і родом діяльності особи з послугами, за якими особа звертається до суб’єкта;
зарахування на рахунок особи значної кількості платежів від фізичних осіб на суму, що не перевищує суму, визначену частиною першою статті 15 Закону, у тому числі через касу суб’єкта, якщо діяльність особи не пов’язана з наданням послуг населенню, збором обов’язкових або добровільних платежів;
разовий продаж (купівля) особою великого пакета емісійних цінних паперів, що не включені до біржового списку;
передавання особою доручення про здійснення фінансової операції через представника (посередника), якщо представник (посередник) виконує доручення особи без встановлення прямого (особистого) контакту з суб’єктом;
набуття права власності на пакет цінних паперів, сумарна номінальна вартість яких перевищує суму, визначену частиною першою статті 15 Закону, за договорами дарування або міни;
взаємозалік вимог за операціями з цінними паперами на позабіржовому ринку;
придбання цінних паперів за рахунок коштів, які попередньо були внесені готівкою в касу професійного учасника ринку цінних паперів або готівки, яка була переказана на рахунок професійного учасника ринку цінних паперів через банківську установу, платіжну систему;
операції з борговими фінансовими інструментами із низьким значенням рейтингової оцінки за Національною рейтинговою шкалою;
регулярне здійснення особою фінансових операцій з векселями, якщо особа не є професійним учасником ринку цінних паперів;
проведення фінансових операцій щодо внесення до статутних фондів господарських товариств цінних паперів у розмірах, що перевищують 50 % статутного фонду підприємства, що реєструється;
купівля на позабіржовому ринку особами-резидентами пакетів акцій українських емітентів у осіб-нерезидентів за цінами, що перевищують їх номінальну вартість;
регулярне та циклічне здійснення фінансових операцій з купівлі-продажу активів (крім біржових операцій) без фактичної поставки активів між учасниками операції;
операції з цінними паперами, про які з надійних джерел відомо, що вони мають високий ризик бути використаними для легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансування тероризму;
сплата резидентом нерезиденту неустойки (пені, штрафу) за невиконання договору поставки товарів (виконання робіт, надання послуг) або за порушення умов договору, якщо розмір неустойки перевищує 10 % від суми непоставлених товарів (невиконаних робіт, ненаданих послуг);
регулярне повернення страхових платежів клієнту за договором страхування;
регулярне повернення страхових платежів на рахунок клієнта за договором страхування при надлишковому перерахуванні;
очевидна невідповідність вхідних/вихідних платежів дійсному призначенню платежу;
дострокове розірвання договору страхування з перерахуванням коштів на користь третьої особи;
сплата страхових платежів особою, яка не є страхувальником;
регулярна сплата страхових платежів за одним договором страхування із різних банківських рахунків;
збільшення страхових внесків, особливо якщо вони не передбачені страховим договором;
сплата страхових платежів у більшому розмірі, ніж передбачено страховим договором;
операція з виплати електронного переказу, в якому відсутня повна інформація про ініціатора або отримувача;
неодноразове надання кредитною спілкою голові та членам спостережної ради, ревізійної комісії, кредитного комітету та правління кредитної спілки кредитів у великому розмірі зі сплатою процентів за них менше, ніж це встановлено кредитною спілкою;
укладання договору поручительства з особою про сплату за кредит в іншій кредитній установі, у разі, якщо ця особа неодноразово укладала або мала спроби укласти такі договори за умови внесення нею цій кредитній спілці (поручителю) коштів для зарахування на депозитний рахунок та наявності непогашеного кредиту в іншій кредитній установі;
погашення простроченої заборгованості за кредитним договором, якщо умови діяльності особи та інформація, якою володіє суб’єкт щодо цієї особи, не дають можливості встановити джерела походження коштів для погашення заборгованості;
неодноразове отримання кредитів від імені членів кредитної спілки та дострокове їх погашення;
регулярне одержання фінансової допомоги, у тому числі від нерезидентів, чи надання фінансової допомоги нерезидентам;
відкриття рахунку з внесенням на нього коштів на користь третьої особи;
розміщення в ломбарді цінностей, зокрема дорогоцінних металів та дорогоцінного каміння, на суму, визначену частиною першою статті 15 Закону;
операції з необробленими діамантами, країна походження/знаходження яких не бере участь в Процесі Кімберлі;
спроба клієнта здійснити операції з нерухомим майном, на яке накладено арешт;
здійснення операцій з нерухомим майном нижче ринкової ціни;
придбання фізичною особою ювелірних або побутових виробів з дорогоцінних металів, та/або дорогоцінного каміння (однотипних виробів), та/або сертифікованого дорогоцінного каміння на значну суму коштів.

Директор Департаменту
взаємодії та координації системи
фінансового моніторингу А. Т. Ковальчук

Кабінет Міністрів затвердив зразок повідомлення про нотаріальне посвідчення договору оренди об’єктів нерухомості. Відповідну постанову, проект якої розробило Міністерство юстиції, затверджено сьогодні на засіданні Уряду.

За словами Міністра юстиції Олександра Лавриновича, постанову розроблено з метою реалізації положень Податкового кодексу України.

Як відомо, Кодекс передбачає обов’язок нотаріуса у разі вчинення нотаріальної дії щодо посвідчення договору оренди об’єктів нерухомості надіслати інформацію про такий договір органу державної податкової служби за податковою адресою платника податків – орендодавця за формою та у спосіб, встановлені Кабінетом Міністрів. Це, зокрема, визначено підпунктом «б» підпункту 170.1.5. пункту 170.1. статті 170 означеного Кодексу.

За словами Міністра юстиції, постанова набирає чинності з 1 січня 2011 року.

Прес-служба Міністерства юстиції України
Tел. 271-17-33
E-mail: press@minjust.gov.ua

ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА АДМІНІСТРАЦІЯ УКРАЇНИ

ЛИСТ

від 19.10.2010 р. N 507/4/17-0713

Про подання фізичними особами — засновниками господарських товариств майнових декларацій

Державна податкова адміністрація України, керуючись статтею 16 Закону України від 17 листопада 1992 року N 2790-XII «Про статус народного депутата України», розглянула <...> звернення <...> щодо подання фізичними особами — засновниками господарських товариств декларацій про майновий стан і доходи при внесенні коштів до статутних фондів, і у межах компетенції повідомляє.

Частиною третьою статті 86 Господарського кодексу України від 16 січня 2003 року N 436-IV (далі — Кодекс) майновий стан засновників господарського товариства — громадян має бути підтверджений декларацією про їх доходи і майно, завіреною відповідним податковим органом.

Згідно з вказаною частиною статті 86 Кодексу та частиною третьою статті 13 Закону України від 19 вересня 1991 року N 1576-XII «Про господарські товариства» забороняється використовувати для формування статутного фонду товариства бюджетні кошти, кошти, одержані в кредит та під заставу.

Оскільки законодавством встановлено обмеження щодо коштів, які можуть бути використані для формування статутного фонду, фізичні особи — засновники повинні підтверджувати походження вказаних коштів при поданні річної декларації про майновий стан і доходи (далі — декларація).

Статус державної податкової служби в Україні, її функції та правові основи діяльності встановлені Законом України від 4 грудня 1990 року N 509-XII «Про державну податкову службу в Україні» (далі — Закон N 509). Відповідно до пунктів 3 та 4 статті 11 Закону N 509 органи державної податкової служби у випадках, в межах компетенції та у порядку, встановлених законами України, мають право запрошувати платників податків або їх представників для перевірки правильності нарахування та своєчасності сплати податків та зборів (обов’язкових платежів) такими платниками податків; а також одержувати від платників податків (посадових осіб платників податків) пояснення з питань, що виникають під час перевірок та стосуються реалізації повноважень органів державної податкової служби, встановлених цим та іншими законами України.

У разі з’ясування факту внесення фізичною особою до статутного фонду коштів, які підлягали оподаткуванню і не були оподатковані при їх одержанні, то на підставі підпункту 4.2.8 пункту 4.2 статті 4 Закону України від 22 травня 2003 року N 889-IV «Про податок з доходів фізичних осіб» (далі — Закон N 889) вказані доходи включаються платником податку до складу загального місячного (річного) оподатковуваного доходу зі сплатою податку.

Відповідно до підпункту «а» пункту 18.1 статті 18 Закону N 889 декларація подається платником податку, який, зокрема, зобов’язаний подавати таку декларацію згідно з нормами інших законів.

Завірення декларацій з метою реалізації вимог частини третьої статті 86 Кодексу здійснюється шляхом проставлення відбитка печатки відповідного податкового органу та підпису керівником (уповноваженою особою) податкового органу.

Додатково повідомляємо, що посадові особи органів державної влади згідно зі статтею 19 Конституції України зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

 

В. о. Голови 
В. Захарченко