НАУКОВО-ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК щодо форми заповіту

НАУКОВО-ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
щодо форми заповіту
Форма заповіту має піддаватися загальноправовому регулюванню форм правочинів і спеціальному регулюванню форми заповіту. Будучи правочином, заповіт складається в письмовій формі й підлягає нотаріальному посвідченню (статті 209 та 1247 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України)). Письмова форма правочину означає викладання його тексту на паперових носіях з обов’язковістю наявності підпису особи, яка виразила свою волю, вчинивши правочин (сторони правочину, тобто заповідача). Враховуючи поширеність технічних засобів фіксації текстів документів, електронний документообіг, який дозволяє в певних випадках навіть взагалі уникати паперового вигляду документації, постають питання про дорівнення цієї форми до письмової та про наявність підпису в такому вигляді документації.
На перше питання відповідь міститься в абз. 2 ч. 1 ст. 207 ЦК України, в якому зазначається, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою технічних засобів. Разом із тим очевидно, що вся частина перша цієї статті спрямована на регулювання не односторонніх, а дво- та багатосторонніх правочинів — договорів, оскільки в ній ідеться про такі умови, яких слід додержуватися при оформленні правочинів, як обмін документами, у тому числі шляхом телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв’язку. Абсолютно зрозумілим є неприйнятність цієї вимоги до односторонніх правочинів, вчинення яких не припускає ніякого обміну документів, бо не очікується зустрічної волі. Тим не менш жодних питань не виникає, що текст одностороннього правочину може бути набраний за допомогою технічних засобів, а не написаний власноручно.
На друге питання відповідь міститься в Законі України «Про електронний цифровий підпис», який також розрахований на використання при укладенні договорів, а не односторонніх правочинів.
Тобто при вчиненні односторонніх правочинів ми маємо компіляцію між використанням технічних засобів для тексту правочину і його власноручного підписання.
Головна вимога закону полягає в тому, щоб воля заповідача виражалася таким чином, щоб не завадити її дійсності й не викривити. Саме ці вимоги стають у голову кута при регулюванні в ст. 1248 ЦК України прав на оформлення заповіту, для чого можливі такі варіанти:
– заповідач сам пише текст заповіту (власноручно) і підписує його власноручно;
– заповідач пише текст заповіту за допомогою технічних засобів, а підписує його власноручно;
– нотаріус пише текст заповіту власноручно, а заповідач підписує його власноручно;
– нотаріус пише текст заповіту за допомогою технічних засобів, а заповідач підписує його власноручно.
У двох останніх випадках ЦК України висуває лише одну вимогу — прочитання тексту заповіту вголос перед його підписанням. Якщо це неможливо внаслідок фізичних вад, то посвідчення має відбуватися при свідках.
Усе це спрямовано на підтвердження дійсної волі заповідача.
Однак, крім ЦК, діє спеціальне нотаріальне законодавство, яке, з одного боку, покликано реалізувати вимоги ЦК, а з іншого — врегулювати нотаріальну процедуру, прийнятну для цього. У ст. 56 Закону України «Про нотаріат» жодних додаткових вимог щодо деталізації цієї процедури не міститься. У ст. 157 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України міститься невелике уточнення стосовно необхідності зазначення заповідачем того факту, що він заповіт уголос прочитав. При цьому вказується, що це зазначається ним перед його підписом.
Звідси випливає, по-перше, що він це має зазначити і, по-друге, це зазначення має передувати його підпису. З останнім проблем не виникає, а от стосовно першого, тобто вимоги про зазначення заповідачем факту прочитання ним уголос заповіту, то слід з’ясувати те, який вигляд має таке зазначення, в який спосіб воно здійснюється, адже з тексту п. 157 Інструкції це прямо не випливає. Інакше кажучи: чи має це зазначення відбуватися шляхом власноручного напису про це, чи допускаються технічні засоби для цього? Тобто, чи можливо після тексту заповіту, набраного на комп’ютері, поміщувати комп’ютерний же текст про те, що на прохання заповідача цей заповіт складено з його слів нотаріусом за допомогою комп’ютерної техніки, прочитано заповідачем уголос, чим підтверджується відповідність заповіту дійсним намірам заповідача й те, що останній іще раз підкреслює підписання ним власноручно, у двох примірниках, заповіту.
Цей текст не є текстом правочину, але також свідчить про волю заповідача. І тоді слід розуміти те, що від способу вираження волі (власноручне написання тексту правочину й тексту додаткового напису про його прочитання і згода з такою текстовкою) не залежить дійсність цієї волі. Не може мати місця зв’язок між власноручним текстом і волею заповідача, щоб лише власноручний напис свідчив про його усвідомленість тексту. Це суперечить ст. 209 ЦК України і не підсилює гарантії додержання дійсної волі заповідача, як це може здаватися, а ускладнює, а іноді й унеможливлює її реалізацію, якщо людині важко написати власноручно текст. Крім того, у разі виникнення сумніву в дійсності волі заповідача будуть братися до уваги всі обставини в цілому, а не власноручно написаний текст про погодження з ним заповідача. На кшталт: хіба власноручно написаний правочин у жодному разі не може бути оскаржений як такий, що не відповідає дійсній волі? Звичайно, що ні, бо братимуться до уваги інші аргументи.
Підсумовуючи проведене тлумачення, можна дійти висновку, що у випадку, коли особа не може з тих чи інших причин власноручно або за допомогою технічних засобів скласти заповіт, і він складається нотаріусом, то після його прочитання заповідачем заповіт ним підписується із зазначенням на ці факти, викладені в такій самій формі, як і інший текст заповіту, тобто допускається комп’ютерний набір цього тексту.
Доктор юридичних наук,
професор кафедри цивільного права № 1
Національної юридичної академії України
імені Ярослава Мудрого,
член-кореспондент
Академії правових наук України І. В. Спасибо-Фатєєва