НАУКОВО-ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК щодо тлумачення заповіту

НАУКОВО-ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
щодо тлумачення заповіту
Тлумачення заповіту здійснюється за загальними правилами тлумачення правочинів. Однак законодавцем передбачена особливість визначення суб’єкта тлумачення. Якщо за загальним правилом про тлумачення правочинів їх можуть тлумачити самі сторони (ст. 213 ЦК), а в разі наявності спору — суд, то заповіт можуть тлумачити особи, які не є стороною, — спадкоємці. У цьому закладена додаткова особливість заповіту як правочину. Однак незважаючи на те, що змінено суб’єкта тлумачення, правила тлумачення, визначені ст. 213 ЦК, повинні поширюватись і на тлумачення заповітів. За ст. 1256 ЦК загальним правилом тлумачення заповітів є тлумачення його самими спадкоємцями, а лише за наявності між ними спору — судом.
Тлумачення заповіту має на меті усунення незрозумілостей у буквальному змісті заповіту, при цьому повинна забезпечуватись найбільш повна реалізація не тільки дійсної, а й припустимої волі спадкодавця. Потреба у тлумаченні виникає тоді, коли заповіт містить суперечливі положення, що ускладнюють його виконання.
При тлумаченні заповіту аналізується як буквальне значення слів і понять, так і мета заповіту, сутність кожного із положень, викладених у заповіті, ураховуються інші обставини, що мають істотне значення.
За час дії Цивільного кодексу України 2003 р. сформувалася певна практика тлумачення заповітів, визначено межі здійснення такої логічної операції, як тлумачення. Так, у рішенні по одній із цивільних справ Верховний Суд України зазначив, що ст. 213 ЦК України не допускає, щоб при тлумаченні правочину здійснювався пошук волі учасника правочину, який не знайшов відображення в тексті самого правочину. При тлумаченні заповіту не допускається внесення змін у сам зміст заповіту, враховуючи що заповіт — це особисте розпорядження фізичної особи щодо належного їй майна, майнових прав і обов’язків на випадок своєї смерті (ст. 1233 ЦК України) .
Здійснення тлумачення можна уникнути, якщо зміст заповіту викладено чітко, ясно, його положення однозначні та логічно послідовні. Тому при посвідченні заповітів нотаріусу слід прагнути до викладення його змісту за допомогою чітких та вичерпних формулювань, уникаючи неповноти та суперечливостей. Однак на практиці цього правила не завжди дотримуються як самі заповідачі, так і особи, які посвідчують заповіти. Прикладом може бути така ситуація.
У заповіті зазначено «все спадкове майно, все що буде належати мені за законом на день смерті (земельний пай) — заповідаю племінниці». Виникла потреба з’ясування дійсного змісту заповіту щодо складу спадщини. Суд дійшов висновку, що спадкодавцем на випадок смерті зроблено розпорядження передати племінниці все своє майно, а зазначені в дужках слова суд трактує так, що спадкодавець передає в тому числі і земельний пай. Іншого заповіту спадкодавцем складено не було, якби існував намір передати частину майна іншим особам, то про це було б зазначено в цьому заповіті або шляхом складання іншого заповіту на іншу особу. Тому суд витлумачив заповіт таким чином, що спадкодавець на випадок смерті зробив таке розпорядження: заповів все своє майно, яке буде належати йому на день смерті, а також земельний пай та будь-яке інше майно, де б воно не знаходилося, своїй племінниці .
Потреба у тлумаченні заповіту спадкоємцями може мати місце при оформленні спадкових прав, зокрема коли змінилися реквізити спадкового майна (правовстановлювальний документ та інші реквізити майна, що вказані у заповіті), при незмінності самого об’єкта спадкування.
На практиці зустрічаються заповіти, в яких частки спадкоємців у спадщині не визначені заповідачем. Тобто заповіт містить положення про спільне закликання до спадкування, на кшталт «все моє майно заповідаю N. і M.».
З таким формулюванням заповіти нотаріусами посвідчуватись не повинні, оскільки після відкриття спадщини ускладнюється визначення часток спадкоємців у спадковому майні. Однак у випадку, коли такий заповіт було посвідчено раніше нотаріусом або іншою особою, при оформленні спадкових прав слід виходити з такого.
Відповідно до ст. 1278 ЦК частки спадкоємців у спадщині є рівними, якщо спадкодавець сам не розподілив спадщину між ними. Оскільки поняття «розподілив» може застосовуватись тільки до конкретних об’єктів спадкування, а не часток у спадщині, дійсний зміст цієї норми є більш ширшим ніж буквальний. Правила цієї
статті слід розуміти так, що частки спадкоємців у спадщині є рівними і тоді, коли майно заповідається декільком спадкоємцям без визначення їх часток у спадщині та без зазначення того, яке конкретно спадкове майно кому із спадкоємців переходить. Такий підхід ґрунтується на системному аналізі норм цивільного законодавства. Наприклад, законодавцем запроваджено презумпцію рівності часток у праві спільної власності, яка стосується як спільної часткової (ч. 1 ст. 357 ЦК), так і спільної сумісної власності (ч. 2 ст. 372 ЦК). Уявляється, що і в спадкових відносинах слід виходити з припущення про рівність часток спадкоємців у спадщині.
При судовому тлумаченні заповіту із спільним закликанням до спадкування буде застосуватись саме це правило. Так, 16.03.1977 р. А. залишила заповіт, який був посвідчений нотаріально, де було вказано: «все моє майно, де б воно не було, з чого б воно не складалося, я заповідаю своїм онучкам К. та Т.». Таким чином, у заповіті не вказано, в яких частинах заповідається майно. Нотаріальна контора не видає зацікавленим особам свідоцтво про право на спадщину. Як установлено судом, спадкоємці є рідними онучками спадкодавця, яка однаково ставилася до них обох. У зв’язку з тим що спадкодавець не визначив частки спадкового майна у своєму заповіті, суд визнає необхідним вважати їх рівними .
Виходячи з викладеного, у випадку коли спадкодавець у заповіті сам не визначив частки спадкоємців у спадщині, їх слід вважати рівними.
Кандидат юридичних наук,
доцент кафедри цивільного права
Національної юридичної академії
України імені Ярослава Мудрого О. П. Печений