НАУКОВО-ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК ЩОДО МОЖЛИВОСТІ ПОСВІДЧЕННЯ ДОВІРЕНОСТІ ВІД ІМЕНІ МАЛОЛІТНЬОЇ ОСОБИ

НАУКОВО-ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
ЩОДО МОЖЛИВОСТІ ПОСВІДЧЕННЯ ДОВІРЕНОСТІ ВІД ІМЕНІ МАЛОЛІТНЬОЇ ОСОБИ
На практиці часто виникає питання, чи можуть батьки, усиновителі або опікуни видавати довіреності від імені малолітніх осіб. Відповіді на нього надаються, як то часто буває, прямо протилежні. Кожна з позицій має свою аргументацію, яку й слід піддати оцінці для опрацювання єдності підходу при розв’язанні цієї проблеми.
Передусім згадаємо про обсяг дієздатності, який надає можливості фізичним особам самостійно, тобто своїми діями, набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати (ст. 30 Цивільного кодексу України) (далі — ЦК України). Існує часткова дієздатність малолітніх осіб (віком до 14 років), неповна дієздатність неповнолітніх осіб (від 14 до 18 років). Повний обсяг дієздатності особи набувають із досягненням ними 18-річного віку або з інших підстав, передбачених статтями 34 та 35 ЦК України. Представники перших двох категорій осіб, так би мовити, «поповнюють» обсяг їхньої дієздатності.
Для того, щоб дізнатися про те, хто є (або може бути) представниками, слід звернутися до Глави 17 ЦК України, в якій визначаються, зокрема, такі види представництва залежно від його підстав:
а) добровільне представництво, яке здійснюється на підставі вільного волевиявлення суб’єкта цивільного права мати іншого суб’єкта цивільного права своїм представником. Здебільшого добровільне представництво ґрунтується на договорі;
б) представництво за законом, яке ґрунтується на факті походження дітей від батьків, на факті усиновлення, на підставі рішення суду, органу опіки та піклування про призначення опікуна тощо;
в) представництво за призначенням ґрунтується на підставі акта органу юридичної особи (наприклад, призначення на посаду, виконання обов’язків за якою передбачає здійснення представницьких функцій від імені юридичної особи).
Різні підстави представництва в конкретному випадку можуть комбінуватися, створюючи єдину підставу представництва як юридичний склад.
Представництво згідно зі ст. 237 ЦК України є правовідношенням, причому так воно визначається незалежно від виду. Відтак, «законне представництво» (або представництво за законом) також є правовідношенням. Відомо, що у всякому правовідношенні є суб’єкти, об’єкти та зміст. У правовідношенні «законного представництва» суб’єктний склад становлять особа з неповним обсягом дієздатності (малолітня, неповнолітня особа) та її представник(и): батьки або усиновителі, а в разі їх відсутності — опікуни для малолітніх та піклувальники для неповнолітніх. Отже, слід дійти висновку, що це правовідношення представництва обумовлене сімейними правовідносинами, тобто відносинами, врегульованими Сімейним кодексом України (далі — СК України).
Проте обумовленість відносин представництва сімейними правовідносинами аж ніяк не свідчить про обмеженість дій представника з посиланням на тісний зв’язок батьків/усиновителів із особою, що не дозволяє перекладати виконання обов’язків на іншу особу (статті 14 та 15 СК України). Свої сімейні обов’язки батьки/усиновителі передавати іншій особі не вправі. Стосовно їхніх обов’язків виступати представниками своїх дітей, то вони регулюються в цивілістичній площині, адже являють собою складову відносин представництва, що належить до сфери регулювання ЦК України, а не СК України.
Отже, дії батьків/усиновителів та опікунів, що є представниками малолітніх осіб, регулюються главами 4, 6, 17 ЦК України.
Звернімося до ч. 3 ст. 67 ЦК України, в якій встановлюється, що опікун вчиняє правочини від імені підопічного, так само поводяться й батьки. За відсутності інших позначень у цій статті (обмежень або заборон), це може бути будь-який правочин (за виключенням тих, що позначені в ст. 68 ЦК України), тобто це можуть бути як односторонні, так і дво- чи багатосторонні правочини (ст. 202 ЦК України).
Оскільки видача довіреності є одностороннім правочином, тому що є дією (здійснюваною за волею) однієї особи, то наведені вище статті не містять ані прямо, ані опосередковано заборони до її видачі «законними представниками», які діють від імені малолітніх дітей.
Існує ще одна стаття в главі 17 ЦК України, яка має безпосереднє відношення до аналізованої ситуації. Це ст. 238 «Правочини, які може вчиняти представник». Виходячи з її назви, вона не має загально дозвільного характеру, а містить приписи, яких має дотримуватися представник.
У частині першій цієї статті встановлюється, що представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Друга і третя частини містяться заборони, які обумовлені або необхідністю особистих дій, що виключають дії інших осіб, або захистом інтересів особи, від імені якої діє представник. Оскільки ці два аспекти не мають відношення до аналізованої проблеми, залишимо їх без коментарю і зосередимося на аналізі ч. 1 ст. 238 ЦК України.
Відповідно до цієї норми представник діє від імені певної особи, яку він представляє, і це робиться ним завдяки тим повноваженням, якими він наділяється. Тому повноваження зводиться до права представника виступати від чужого імені. Обсяг цих повноважень значущий, оскільки тільки у випадках, коли представник учиняє правочини в межах наданих йому повноважень, його дії породжують, змінюють або припиняють права й обов’язки для особи, яку він представляє. У протилежному випадку настають наслідки, передбачені ст. 241 ЦК України.
Таким чином, наявність у представника відповідних повноважень є необхідною передумовою всіх його дій.
В одних випадках особа, яку представляє представник, наділяє останнього повноваженнями, в інших — ці повноваження визначаються в законі. Для законних представників ці повноваження визначаються в законі.
Однак при цьому є й проблема: як урахувати норму ч. 1 ст. 238 ЦК України, в якій визначається, що представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Тобто за відсутності цих прав та обов’язків у неї представник не може уповноважуватися на їх здійснення.
Між тим, якщо представниками є батьки або опікун малолітньої особи, вони вчиняють усі правочини від її імені (з урахуванням порядку та заборон, передбачених главою 6 ЦК України). Тому вираз у ч. 1 коментованої статті про те, що представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє, є не зовсім точним. Адже малолітні та недієздатні особи не мають права на вчинення правочинів.
Утім, ця неточність, очевидно, є браком законодавчої техніки і не впливає на практику застосування норми про можливість учинення «законними представниками» правочинів від імені малолітнього.
Варто розглянути антитези, тобто аргументи проти дозволу на вчинення одностороннього правочину (видачу довіреності) від імені малолітнього. Вони такі:
1) законне представництво не може передоручатися, від імені малолітніх можуть виступати лише їх законні представники;
2) нотаріус не приймає для посвідчення правочин, що укладається від імені малолітньої дитини представником батьків (усиновителів) або одного з них (ч. 6 п. 40 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України вiд 03.03.2004 р. № 20/5).
Для доведення ґрунтовності цих аргументів або для їх спростування слід звернутися до ст. 240 ЦК України «Передоручення» і насамперед відповісти на питання про те, чого воно стосується: лише можливості передоручення (передання повноважень) представника за договором або це право всіх представників?
У частині 1 ст. 240 ЦК України містяться виключення із загального правила про обов’язок представника вчиняти правочин за наданими йому повноваженнями особисто. Тут установлюється правило про можливість передати ним свої повноваження частково або в повному обсязі іншій особі, якщо це встановлено договором або законом між особою, яку представляють, і представником, або якщо представник був вимушений до цього з метою охорони інтересів особи, яку він представляє. Отже, ця можливість надана всім представникам, включаючи представників за законом.
Однак при цьому вказується на дві умови:
а) якщо можливість передати повноваження встановлено законом (причому звертає на себе увагу те, як це законодавець визначає. Це не загально дозвільна норма, яка мала б місце, коли б встановлювалося, що представник це може робити, якщо закон не містить заборон, а навпаки — такі дії допустимі лише в разі, якщо їх закон дозволяє);
б) якщо до цього вимушували обставини.
Важко знайти ту норму, яка безпосередньо дозволяла б опікуну або батькам/усиновителям передавати свої представницькі повноваження (тобто повноваження на вчинення правочинів від імені малолітніх).
Між тим, у будь-якому разі ст. 240 ЦК України про передання повноважень поширюється на ті випадки, коли правовідносини з цього приводу (правовідносини передоручення) виникають між представником і третьою особою, які домовляються про передачу-прийняття повноважень представника. При цьому про такі правовідносини може свідчити довіреність, яка видаватиметься представником, тобто він тут виступає від власного імені.
Інша ситуація, коли йдеться про можливість видачі довіреності законним представником від імені малолітньої особи. В цьому разі представник видає довіреність, але не від власного імені. Це принципово й відрізняє такі його дії від попередніх, але не знімає питання про те, чи буде в цьому разі передоручення.
Відповідь на нього не така проста, оскільки, з одного боку, представник урешті решт передає свої повноваження третій особі, адже тільки він мав право діяти від імені малолітнього, а з видачею довіреності (хай навіть від імені малолітнього) певні дії здійснюватиме вже інша особа. З другого ж боку, стверджувати, що ст. 240 ЦК України поширюється на ці відносини також неможливо, оскільки законний представник не може і не буде додержуватися припису, який міститься в ч. 2 ст. 240 ЦК України. Адже малолітня особа не сприймає такої інформації в силу свого віку.
У ст. 240 ЦК України є й інші недоліки. Наприклад, у ч. 1 цієї статті указується на можливість для представника передати повноваження, «якщо це встановлено договором або законом між особою…» Зрозуміло, що цей вираз неправильний і стосується він установлення можливості передати повноваження в договорі, що укладається між сторонами правовідносин представництва, або в законі.
Натомість у сукупності всі ці недоліки законодавчої техніки зробили неможливим стверджувати про те, що ст. 240 ЦК України поширюється й на законне представництво.
Другий аргумент проти можливості видачі законним представником довіреності від імені малолітньої особи грунтується на ч. 6 п. 40 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України. У ній ідеться про заборону для нотаріуса посвідчувати правочин, що укладається від імені малолітньої дитини представником батьків (усиновителів) або одного з них. Інакше кажучи, тут ідеться про правочин, що укладається не батьками як представниками малолітньої дитини, а представником батьків. Тобто це особа, яка не просто не є законним представником малолітнього, а є представником батьків (усиновителів). Це може статися в разі, коли батьки (усиновителі) видали певній особі довіреність на вчинення від їх імені правочинів (усіх або такої категорії, під яку підпадають і правочини від імені малолітньої особи). Наприклад, законний представник захворів, що змусило його видати довіреність певній особі на вчинення правочинів від його імені. До кола повноважень цієї особи не входять правочини від імені малолітньої особи, представником якої є той, хто видав довіреність.
Слід відзначити, що серед нотаріусів є прибічники проміжної позиції, а саме можливості посвідчувати довіреність від малолітніх осіб. При цьому такі нотаріуси вважають, що представник не зможе по такій довіреності представляти інтереси дитини при посвідченні правочину, який ним учинятиметься. Зрозуміло, що тоді видача довіреності буде безрезультатною, оскільки вона саме спрямована на вчинення правочину. А правочин, що потребує нотаріального посвідчення, вважається вчиненим з цього моменту. Тобто мета видачі довіреності як одностороннього правочину буде заздалегідь недосяжною, а це суперечить п. 5 ст. 203 ЦК України.
Можливо, така позиція неточно виражає сутність допущення видачі довіреності від імені малолітнього. Напевно, її доповненням є висловлення про те, що заборона для законних представників видавати довіреність від імені малолітньої особи стосується лише тих довіреностей, якими передбачається вчинення правочинів (оскільки в правочинах від імені малолітніх можуть виступати лише їх законні представники, і це право не може бути передоручено); якщо ж у довіреності передбачені дії, що полягають в інших «процедурах» (участь у судовому процесі, оформлення документів тощо), то представництво інтересів малолітніх дітей третіми особами можливо. Тобто цим застереженням пропонується допустити видачу довіреності законним представником від імені малолітнього, але не на вчинення правочинів, а на інші юридично значущі дії.
Видається, що цілком правильним є бачення того, що попри вказівку на те, що представництво надає представнику право або обов’язок учиняти правочин від імені особи, яку він представляє, довіреністю в якості повноважень представника встановлюються далеко не завжди дії, які є правочинами. Ця позиція законодавця вже неодноразово піддавалася критиці в літературі. Та й на практиці довіреності видаються на вчинення різноманітних дій, причому навіть не завжди юридично значущих, а й фактичних.
Між тим, думка про те, що певні дії на основі довіреності від імені малолітньої особи її законні представники вчиняти можуть, а інші — ні, не заснована на законодавстві, яке не передбачає такого поділу.
Таким чином, переконавшись у непослідовності законодавця в регулюванні питання щодо можливості передання законним представником своїх повноважень і як наслідок у неприйнятності до застосування в цих випадках ст. 240 ЦК України, слід дійти висновку про можливість для законних представників видавати довіреність від імені малолітньої особи.
При цьому до таких дій мають застосовуватися загальні вимоги про вчинення правочинів. Зокрема, статті 71, 224, ч. 1 ст. 245 ЦК України. Отже, якщо йдеться про договір, який потребує нотаріального посвідчення, то довіреність, яка видається законними представниками малолітньої особи на його вчинення, має бути нотаріально посвідчена. При посвідченні цього договору має бути надана згода органу опіки та піклування. Тобто для посвідчення довіреності така згода не потрібна, але при укладенні договору це правило має бути додержано. Адже якщо це правило буде порушено, правочин може бути визнаним нікчемним.
Доктор юридичних наук,
професор кафедри цивільного права № 1
Національної юридичної академії України
імені Ярослава Мудрого,
член-кореспондент
Академії правових наук України І. В. Спасибо-Фатєєва