НАУКОВО-ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК щодо можливості укладення договору позики між фізичними особами

НАУКОВО-ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
щодо можливості укладення договору позики
між фізичними особами
Відповідно до легального визначення договору позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Сторонами договору позики — позикодавцем і позичальником можуть бути як юридичні, так і фізичні особи або інші учасники цивільних відносин. Цивільним кодексом України визначені вимоги до форми договору позики, зокрема цей договір укладається в письмовій формі, якщо його сума не менше ніж у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. У випадках, коли позикодавцем виступає юридична особа, договір позики укладається в письмовій формі незалежно від суми. Цивільне законодавство не вимагає обов’язкового нотаріального посвідчення договору позики, однак відповідно до ст. 209 Цивільного кодексу України на вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути нотаріально посвідчений. Отже, нотаріальне посвідчення договору позики здійснюється за бажанням сторін.
За своєю юридичною природою договір позики є оплатним, тобто ним передбачається обов’язковість сплати позичальником позикодавцю процентів, крім випадків, передбачених договором або законом. У разі відсутності іншої домовленості, проценти сплачуються позичальником щомісяця до дня повернення позики. Розмір процентів і порядок одержання процентів встановлюються договором. За відсутності в договорі позики такого положення проценти встановлюються на рівні облікової ставки Національного банку України. З наведеного випливає, що оплатність договору позики презюмується, а відсутність указівки на розмір і порядок сплати процентів автоматично не перетворює його на безоплатний.
Безпроцентним договір позики може бути лише у двох випадках:
1) він укладений між фізичними особами на суму, яка не перевищує п’ятдесятикратного розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, і не пов’язаний зі здійсненням підприємницької діяльності хоча б однією зі сторін;
2) позичальнику передані речі, визначені родовими ознаками. Однак і в наведених випадках сторони можуть домовитися про встановлення процентів.
Позика може опосередковувати відносини як пов’язані зі здійсненням підприємницької діяльності, так і не пов’язані з нею. Цивільним кодексом встановлені певні особливості позики, не пов’язаної зі здійсненням підприємницької діяльності, зокрема можливість існування безпроцентної позики (ч. 2 ст. 1048 ЦК України).
Необхідно відмітити, що цивільним законодавством України не встановлено додаткових вимог до сторін та порядку укладення договору позики. Однак такі вимоги встановлені іншими актами законодавства, зокрема в випадках, коли позика набуває форми фінансової послуги за Законом України від 12 липня 2001 р. № 2664-III «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (зі змінами, внесеними Законами від 6 лютого 2003 р. № 485-IV, від 15 грудня 2005 р. № 3201-IV). Цим Законом визначені загальні правові засади (перш за все публічно-правового характеру) у сфері надання фінансових послуг, здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяльністю з їх надання. Так, Закон містить визначення фінансових послуг, їх види, визначає вимоги до спеціальних суб’єктів, що їх надають (фінансових установ). Таким чином на законодавчому рівні здійснюється публічно-правове регулювання діяльності у сфері надання фінансових послуг.
Слід підкреслити, що сферою дії Закону є регулювання відносин, які виникають між учасниками ринків фінансових послуг під час здійснення операцій із надання фінансових послуг. У свою чергу, учасниками ринків фінансових послуг в якості їх надавачів є спеціальні суб’єкти — юридичні особи та фізичні особи-підприємці, які відповідають установленим цим Законом вимогам. Із наведеного можна зробити висновок, що вчинення правочинів та інших дій, включаючи укладання договорів позики, між суб’єктами, які не мають статусу фінансової установи (та і не можуть його мати), зокрема між фізичними особами, які не є підприємцями, знаходиться поза сферою регулювання Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг». Це стосується випадків укладання договорів позики між фізичними особами, не пов’язаних зі здійсненням підприємницької діяльності хоча б однією з них. Відтоді фізичні особи вправі укласти між собою договір позики, передбачивши в ньому розмір і порядок одержання позикодавцем процентів. Такий договір може бути на їхню вимогу посвідчений нотаріально.
Оподаткування доходів фізичних осіб, отриманих унаслідок укладання таких договорів, здійснюється відповідно до Закону України від 22 травня 2003 р. «Про податок з доходів фізичних осіб». При цьому доходами в розумінні цього податкового Закону є також «інші доходи як виплати чи винагороди за цивільно-правовими договорами» (п. п. «ї» п. 1.3 ст. 1 Закону).
Фізичні особи, які не мають статусу суб’єкта підприємницької діяльності, згідно з п. п. 8.2.2 п. 8 ст. 8 цього Закону не є податковими агентами. У разі одержання фізичною особою доходу від особи, яка не є податковим агентом, вона зобов’язана за наслідками звітного податкового року задекларувати суму такого доходу та самостійно сплатити з неї податок. У випадку нотаріального посвідчення договору позики, укладеного між фізичними особами, слід мати на увазі наступне. Законом України від 22 травня 2003 р. «Про податок з доходів фізичних осіб» вичерпним чином окреслено перелік випадків, коли нотаріус, який посвідчує відповідний договір, є податковим агентом (наприклад, при здійсненні операцій з відчуження об’єктів нерухомого майна), і посвідчення договору позики, укладеного між фізичними особами, серед них не міститься.
Кандидат юридичних наук,
доцент кафедри цивільного права
Національної юридичної академії України
імені Ярослава Мудрого Олег Печений