НАУКОВО-ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК ЩОДО МОЖЛИВОГО ЗМІСТУ ШЛЮБНОГО ДОГОВОРУ

Чинний Сімейний кодекс України (далі – СК України) хоча й містить окрему главу, присвячену шлюбному договору (глава 10), не містить легального визначення цього поняття. Більше того, регулювання СК України можливого змісту цього договору є неповним і суперечливим, що в значній мірі й обумовлює проблеми в його практичному застосуванні.
Слід констатувати, що дискусійним питанням є навіть визначення місця шлюбного договору в систематиці цивільних договорів і договорів, існування яких передбачається СК України. Не вдаючись в довгі наукові роздуми з цього приводу, зробимо припущення, що шлюбний договір за бажанням сторін може набувати:
– ознак змішаного договору (ч. 2 ст. 628 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України)), згідно з яким сторони (подружжя) і треті особи (діти та інші особи) можуть набувати прав та обов’язків, що в тій чи іншій мірі будуть змістовно тотожними правам та обов’язкам з договорів купівлі-продажу, дарування, найму, позички тощо;
– ознак свого роду рамкового договору, згідно з яким у сторін шлюбного договору (подружжя) і третіх осіб безпосередньо не виникає право, однак виникнення потенційного права в подальшому буде ґрунтуватися на складному юридичному факті, елементом якого буде й шлюбний договір як юридичний факт.
Відомим прикладом останнього випадку є закріплення в шлюбному договорі можливостей, установлених ч. 2 ст. 97 СК України, а саме фіксація в шлюбному договорі домовленості про набуття майна в шлюбі у спільну часткову власність, тобто відмову від презумпції виникнення спільної сумісної власності (ст. 60 СК України). Власне, у першу чергу положення цих статей СК України дозволяє вести мову про так звані законний і договірний режим регулювання майнових відносин подружжя.
Об’єкт правового регулювання шлюбного договору за чинним СК України є обмеженим за видом відносин – виключно майнові відносини між подружжям та, за окремими винятками, за участю інших осіб.
Разом із тим, навіть з урахуванням особливостей суб’єктного складу цих відносин припущення про потенційне поширення регулятивної дії шлюбного договору на всі майнові відносини є хибним з огляду на чинний СК України. При цьому мова йде не стільки по обмеження, установлені в ч. 5 ст. 97 СК України (моральні засади суспільства) та загальні застереження статей 7, 9 СК України, скільки про більш конкретне положення ч. 5 ст. 93 СК України, згідно з яким «за шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації».
У той же час, хай із прогалинами, однак СК України в межах частин 1, 2 ст. 97 зазначає на наявність у сторін шлюбного договору можливостей щодо: а) визначення правового режиму майна, подарованого подружжю у зв’язку з реєстрацією шлюбу (ч. 1 ст. 97), б) визнання приватною власністю лише одного з подружжя майна, набутого подружжям під час шлюбу (ч. 2 ст. 97 СК).
Нарешті не слід ігнорувати й положення ч. 5 ст. 97 СК України, яка констатує наявність у сторін шлюбного договору можливості врегулювати й інші майнові відносини між ними, якщо таке регулювання не порушує моральні засади суспільства.
Наведені вище норми СК України, у тому числі статті 7, 9, фактично вичерпно містять норми чинного законодавства, що мають бути проаналізовані під час відповіді на низку практичних питань щодо врегулювання майнових відносин подружжя. Причому визнаючи ту обставину, що шлюбним договором, як і чинним законодавством, регулюються різного роду майнові відносини подружжя, закцентуємо увагу на відносинах власності, що виникають та існують між сторонами шлюбного договору та в окремих випадках третіми особами.
З огляду на наведене вище, сформулюємо наступні висновки:
1 Сторони шлюбного договору можуть за шлюбним договором закріпити положення про поширення на набуте у шлюбі майно права спільної часткової власності замість права спільної сумісної власності (ст. 60 СК України).
Така можливість поширюється на будь-яке майно (рухоме й нерухоме) подружжя і стосується як вже набутого майна подружжя (на момент початку дії шлюбного договору), так і майна, що набуватиметься подружжям після початку дії шлюбного договору. Причому таке припущення є істинним навіть у тому випадку, коли подружжя закріплять у шлюбному договорі нерівність часток подружжя.
Таке твердження ґрунтується на тому, що:
– зміна виду спільної власності із сумісної на часткову не є підставою виникнення (передання) права власності в цілому, оскільки правовим наслідком зміну виду спільної власності зі спільної сумісної на спільну часткову є лише більш чітка визначеність об’єкта права власності (частка в праві), інакше кажучи – визначення часток у праві спільної власності не є правочином із передання права власності одному з подружжя, заборону чого містить ч. 5 ст. 93 СК України;
– частина 1 ст. 70 СК України закріплює можливість відступу від рівності часток подружжя на підставі попередньо укладеного шлюбного договору, без обмежень за видами майна (рухоме чи нерухоме) і перспективної та ретроспективної дії шлюбного договору на майно, що набувалося подружжям;
– згідно зі ст. 9, ч. 5 ст. 97 СК України, обмежувальними факторами дії сторін з визначення окресленого вище змісту шлюбного договору можуть бути лише вимоги СК України, інших законів чи моральні засади суспільства, дія жодного з яких як обмежувальних чинників не вбачається в питанні зміни виду спільної власності.
2 За укладеним між сторонами шлюбним договором може передаватися у власність одного з подружжя рухоме майно, права на яке не підлягає державній реєстрації, що належить іншому з подружжя.
Таке твердження поширюється також на майно, що вже було набуте подружжям на момент початку дії шлюбного договору, так і майна, що набуватиметься подружжям після початку дії шлюбного договору.
Укладення шлюбного договору щодо зазначеного рухомого майна є самодостатнім юридичним фактом й не потребує укладення інших, свого роду конкретних договорів щодо цього майна, у зв’язку з тим, що сам шлюбний договір може розглядатися як змішаний і законодавець прямо визнає можливість передачі права власності на підставі саме шлюбного договору (ч. 2 ст. 97 СК України).
В якості такого рухомого майна може бути як об’єкт, який належить (на різних підставах) лише одному з подружжя, так і частка у праві на рухоме майно, що належить обом з подружжя на праві спільної часткової власності.
У той же час, на жаль, згідно з ч. 2 ст. 64 СК України, можливо вести мову про певну специфіку відчуження частки подружжя в майні, що належить обом з подружжя на праві спільної сумісної власності, оскільки законодавець в зазначеній нормі вказує на укладення договору, не позначаючи його терміном «шлюбний договір».
Вважаємо, що таке обмеження є штучним і стверджуємо про істинність сформульованої вище тези до будь-якого рухомого майна, право на яке не підлягає державній реєстрації.
Таке твердження ґрунтується на тому, що:
– вже неодноразово вище згадувані ст. 9, ч. 5 ст. 97 СК України містять обмеження дій сторін із визначення змісту шлюбного договору, що не можуть бути застосовані в питанні відчуження рухомого майна, право на яке не підлягає державній реєстрації, одним із подружжя іншому подружжя;
– згідно з ч. 2 ст. 97 СК України, сторони можуть домовитися про припинення спільної сумісної власності та виникнення в одного з подружжя приватної власності на об’єкт у цілому;
– Цивільний кодекс України, наприклад, ч. 1 ст. 656, допускає можливість відчуження майна, що набуватиметься продавцем у майбутньому.
3 За укладеним між сторонами шлюбним договором подружжя не може передати у власність одного з подружжя нерухоме майно та рухоме майно, право на яке підлягає державній реєстрації, що належить другому з подружжя.
Подібна теза ґрунтується на прямій забороні, що сформульована в ч. 5 ст. 93 СК України.
При цьому слід відзначити, що ця заборона стосується вже набутого подружжям майна у шлюбі та майна, що вже належить на праві власності (на різних підставах) одному з подружжя.
Також закцентуємо увагу на тому, що заборона передання права власності з використанням конструкції шлюбного договору стосується відносин саме між подружжям й ця заборона ч. 5 ст. 93 (як виняток із загального правила) не може тлумачитися розширювально, оскільки загальне правило закріплене в ч. 1 ст. 93 СК України та підтверджено в ч. 5 ст. 97 СК України, згідно з яким сторони в шлюбному договорі можуть урегулювати майнові відносини між ними на власний розсуд.
Тобто, якщо подружжя дійде згоди про потребу в переданні власності на користь одного з них, то за чинним СК України вони мають скористатися іншою договірною формою, передбаченою СК України (наприклад, вже згадуваний договір, закріплений у ч. 2 ст. 64 СК України) чи ЦК України.
Слід також відзначити, що доцільність наявності в чинному СК України такого обмеження в застосуванні шлюбного договору є дискусійним і можна зробити припущення, що в подальшому це обмеження буде скасоване.
4 В укладеному подружжям шлюбному договорі може бути встановлено положення, згідно з яким набуте в майбутньому в шлюбі нерухоме майно та рухоме майно, право на яке підлягає державній реєстрації, набуватиметься в приватну власність одного з подружжя.
Подібна теза, по-перше, стосується зазначених видів майна, що набуватиметься в майбутньому, по-друге, майна, що потенційно, за відсутності шлюбного договору подібного змісту, мало б набуватися в спільну власність подружжя чи на підставі СК України в приватну власність другого з подружжя (ст. 57 СК України), звісно, з певними винятками (наприклад, якщо стороною (обдаровуваним) у договорі дарування визначено чоловіка, то дружина навіть з посиланням на положення шлюбного договору, який закріплює виникнення права власності на потенційні дарунки на користь чоловіка у неї, не стане власником).
Судження про можливість урегулювання в шлюбному договорі відносин власності на нерухоме майно та рухоме майно, право на яке підлягає державній реєстрації по іншому, ніж це передбачено в ч. 5 ст. 93 СК України, ґрунтується на наступному.
Положення ч. 5 ст. 93 СК України поширюється лише на майнові відносини між подружжям і навпаки не застосовується до майнових відносин, учасником яких окрім одного з подружжя чи обох з подружжя як представників однієї сторони є інші учасники цивільних відносин, підтвердженням чому є буквальне тлумачення змісту ч. 5 ст. 93 СК України, згідно з яким не може передаватися у власність одному з подружжя майно за шлюбним договором. Звідси, якщо майно передається на підставі іншого договору (наприклад, один з подружжя в часових межах дії шлюбу придбаває житло в третьої особи за договором купівлі-продажу), то положення зазначеної норми СК України не може бути застосоване.
Продовжуючи аналіз наведеного прикладу щодо купівлі житла, слід відзначити, що чинний СК України не забороняє подружжю попередньо встановити в шлюбному договорі правило, згідно з яким майно, придбане в шлюбі одним із подружжя чи оформлене на одного з подружжя тощо, є приватною власністю лише цього подружжя, оскільки підставою виникнення права власності в нього, окрім шлюбного договору (який в цьому сенсі набуває рис «закону для подружжя»), є договір купівлі-продажу між цим подружжям і третьою особою.
Подібна ситуація, тобто виникнення права власності лише в одного з подружжя, з нашого погляду, може виникнути внаслідок дії шлюбного договору навіть всупереч дії окремих положень ст. 57 СК України, на підставі якої виникло б право приватної власності в іншого з подружжя. Наприклад, подружжя може встановити, що придбане за кошти одного з подружжя протягом п’яти років з дня початку дії шлюбного договору нерухоме майно належатиме на праві приватної власності іншому подружжю. Зрозуміло, що подібне формулювання не відповідає положенням п. 3 ч. 1 ст. 57 СК України.
Припущення про можливість подібних формулювань змісту шлюбного договору ґрунтується на тому, що чинний СК України не містить положення, яке б містило відповідь на питання про те, які норми СК України є імперативними. Натомість ч. 3 ст. 6 ЦК України містить таку відповідь й може бути заснована до врегулювання цих відносин на підставі ч. 1 ст. 9 ЦК України, ст. 8 СК України. Керуючись положеннями ч. 3 ст. 6 ЦК України та загальними засадами регулювання сімейних відносин (ст. 7 СК України), можемо дійти висновку, що положення п. 3 ч. 1 ст. 57 СК України не є імперативним.
Підсумовуючи наведене вище, спрогнозуємо подальшу еволюцію договірного регулювання майнових сімейних відносин за допомогою шлюбного договору, що, однак, потребує удосконалення законодавчого врегулювання цих відносин і практики застосування цього інституту.
Кандидат юридичних наук,
доцент кафедри цивільного та трудового права
Київського національного економічного
університету ім. В. Гетьмана Олег Первомайський