НАУКОВО-ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК щодо можливості нотаріального посвідчення довіреності, що видається двома та більше особами, та вчинення інших нотаріальних дій стосовно такої довіреності

НАУКОВО-ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
щодо можливості нотаріального посвідчення
довіреності, що видається двома
та більше особами, та вчинення інших
нотаріальних дій стосовно такої довіреності

Згідно з ч. 3 ст. 244 Цивільного кодексу України (надалі – ЦКУ), довіреністю визнається письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.
Разом із тим, положення ч. 3 ст. 244 ЦКУ не є єдиними нормативними приписами, що визначають можливість вчинення односторонніх правочинів двома та більше особами. Виходячи з чого тлумачення ч. 3 ст. 244 ЦКУ про неможливість посвідчення довіреності, виданої кількома особами, що набуло свого поширення в практичній діяльності нотаріальних органів, потребує перевірки на свою відповідність до інших положень цивільного законодавства.
Легальним обґрунтуванням правомірності видання й посвідчення довіреності від двох і більше осіб є положення ч. 3 ст. 202, ч. 1 ст. 237 ЦКУ, відповідно до яких одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами, й надалі: представництвом є правовідношення між сторонами.
Таким чином загальні норми ЦКУ розмежовують поняття «сторона» та «особа» й установлюють можливість існування множинності осіб, які вчинюють односторонній правочин, і не містять вказівок про те, що цей припис не підлягає застосуванню при вчиненні такого одностороннього правочину, як видача довіреності двома та більше особами.
Підґрунтям для подібного висновку слугує й вірне витлумачення безпосередньо ч. 3 ст. 244 ЦКУ. Згідно з таким тлумаченням, з’ясування змісту слова «однією» в тексті зазначеної норми не може бути проведене без урахування інших слів та словосполучень, а саме формулювань: «іншій особі» і «третіми особами». Внаслідок чого доходимо висновку про те, що використання слова «однією» у дефініції ч. 3 ст. 244 ЦКУ слугує меті протиставлення та виокремлення особи, яка видає довіреність, від особи, на яку видається довіреність, і так званими третіми особами. Тобто принциповою в процесі з’ясування змісту норми є текстуальна зв’язка словосполучень однією особою – іншій особі – треті особи. Без урахування того, що з використанням слів «однією», «іншій», «третій» учасники відносин представництва просто на просто розмежовуються один від одного, інтерпретація норми може бути спотворена.
При цьому ч. 3 ст. 244 ЦКУ взагалі не має на меті врегулювання питання кількості осіб, які можуть видавати довіреність, оскільки це питання врегульоване загальними нормами ЦКУ, що були зазначені вище.
Не спростовує висновок про можливість видання довіреності двома та більше особами й те, що в тексті ч. 3 ст. 244 ЦКУ термін «особа» використовується щодо суб’єкта видачі довіреності в однині – особа, а не множині – особи. У цьому сенсі зазначимо на тому, що формулювання позначення учасника тих чи інших відносин або інших юридичних явищ в однині є звичним для нормопроектувальної техніки, бо такий підхід спрощує як сам текст нормативно-правового акту, так і відповідає загальній логіці правового регулювання – текстуальна відповідність нормативно-правового акту найбільш типовій ситуації, якою для видання довіреності є вчинення цього правочину однією особою.
Вважаємо, що за загальним правилом згідно з чинним ЦКУ скасування довіреності, виданої двома та більше особами, можливе лише спільно тими ж двома та більше особами, якщо іншого не буде передбачено домовленістю цих осіб, змістом та сутністю відносин між ними та відносин з представництва або законом. Легальним обґрунтуванням подібного судження є положення ч. 3 ст. 202, ч. 1 ст. 214, п. 2 ч. 1 ст. 248, ч. 1 ст. 249 ЦКУ.
Зазначимо, що серед вказаних норм лише ч. 3 ст. 202 як найбільш загальна норма містить вказівку на множинність осіб на стороні, яка вчинює односторонній правочин. Усі інші згадані норми текстуально вказують на особу, яка відповідно має право відмовитися від одностороннього правочину та скасувати видану довіреність. Однак в інтерпретації ч. 1 ст. 214, п. 2 ч. 1 ст. 248, ч. 1 ст. 249 ЦКУ має бути застосоване розширювальне тлумачення в частині змістовного наповнення терміна «особа» поняттям «сторона».
Тобто право відмовитися від одностороннього правочину та скасувати видану довіреність у випадку, коли довіреність видавалася двома та більше суб’єктами, має право не одна особа, а всі особи, які видавали таку довіреність і у своїй сукупності можуть бути визнані як сторона вчинення такого одностороннього правочину, як видача довіреності.
Таким чином, за загальним правилом нотаріус має відмовити у скасуванні довіреності за заявою однією особи у випадках, коли довіреність була видана двома та більше особами.
Разом із тим, неможливість скасування довіреності, виданої двома та більше особами, за заявою однією з них, є загальним правилом, з якого можуть бути винятки, передбачені домовленістю осіб, змістом і сутністю відносин між ними та відносин із представництва або законом.
Прикладом дії такого винятку може бути відповідна домовленість між особами, які видали довіреність, існування якої (домовленості) не суперечить принциповим приписам частин 3, 4 ст. 6 ЦКУ, згідно з якими в правовому регулюванні відносин сторін надається перевага волі та волевиявленню сторін, зафіксованому в договорі чи односторонньому правочині, порівняно з положеннями актів цивільного законодавства.
Водночас, аналізуючи можливість скасування довіреності за заявою однією сторони, нотаріус має враховувати ту обставину, що видання такої довіреності є своєрідним похідним правочином, вчиненню якого передує, по-перше, домовленість між особами, які видають довіреність, по-друге, укладення договору між стороною представника та стороною, яку представляють, підтвердженням чого є положення ч. 3 ст. 237, ч. 1 ст. 244 ЦКУ. Таким чином, заява однієї з осіб фактично буде спрямована не лише на скасування чи зміну такого одностороннього правочину, як видача довіреності, а також фактично буде односторонньою відмовою чи зміною умов зазначених договорів.
Унаслідок чого нотаріусу за наявності можливості належить з’ясувати, який порядок скасування довіреності тощо було передбачено домовленістю осіб, які видавали довіреність. Оскільки така домовленість може бути вчинена в усній формі, то право будь-якої з осіб, яка брала участь у видачі довіреності, скасувати останню самостійно поза спільними діями інших осіб або має бути зафіксовано в тексті довіреності, або заявник має надати підтвердження того, що інші учасники видачі довіреності не заперечують проти здійснення ним права на скасування довіреності. За відсутності такого формулювання в тексті довіреності чи ненаданні інших документів тощо, які свідчать про наявність у заявника відповідного права, нотаріус має відмовити у скасуванні довіреності за заявою однієї з осіб.
Випадки скасування довіреності, виданої двома та більше особами, за заявою однієї з цих осіб без згоди інших осіб можуть бути також передбачені законодавством України та слідувати зі змісту та сутності відносин між особами, які видали довіреність, та відносин із представництва.
У питанні можливості повного або часткового скасування довіреності за заявою однієї з осіб, які видали довіреність, без згоди інших осіб важливим є положення ч. 4 ст. 214 ЦКУ (що може бути застосована й до відносин із правових наслідків скасування довіреності), згідно з яким правові наслідки відмови від правочину встановлюються законом або домовленістю сторін.
У випадках, коли законодавством чи домовленістю сторін не встановлено правових наслідків скасування довіреності за заявою одного із суб’єктів її видачі, слід керуватися загальним правилом, за яким така довіреність є скасованою в повному обсязі. Такий висновок має бути застосований й до тих випадків, коли скасування довіреності відбулося неправомірно.
Водночас скасування довіреності в частині, що стосується однієї з осіб, яку представляють, потенційно все-таки є можливим. Однак така можливість має бути обумовлена або домовленістю сторін в письмовій формі або положеннями чинного законодавства, або слідувати зі змісту чи сутності відносин між особами, які видали довіреність, та відносин із представництва. Якщо нотаріус дійде висновку про наявність однієї з цих підстав, то він має можливість вважати таку довіреність не чинною в частині, що стосується представницьких відносин між особою, яка забажала скасовувати довіреність, і стороною представника, і, відповідно, чинною в частині, що стосується інших осіб, які видавали довіреність.

Кандидат юридичних наук, доцент,
доцент кафедри цивільного та трудового права
Київського національного економічного
університету ім. Вадима Гетьмана О. О. Первомайський