НАУКОВО-ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК ЩОДО ВІДМОВИ ВІД ПРАВОЧИНУ (СТ. 214 ЦК УКРАЇНИ)

НАУКОВО-ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
ЩОДО ВІДМОВИ ВІД ПРАВОЧИНУ
(СТ. 214 ЦК УКРАЇНИ)
Відмова від правочину так само, як і правочин, є вольовою дією і тому має бути усвідомлена. Законодавець вирізняє відмову від одностороннього та дво- і багатостороннього правочину.
Відмова від одностороннього правочину
Якщо правочин односторонній, тобто його вчинення відбувалося за волею однієї особи, немає жодних перешкод у тому, щоб цю волю змінити на протилежну, відмовившись від правочину. Адже особа не зв’язана ні з ким і може поводитися в цьому питанні абсолютно вільно. Це є загальним правилом.
Однак ч. 1 ст. 214 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) визначає, що законом може встановлюватися інше. Насамперед це буває тоді, коли односторонній правочин, від якого відмовляється особа, що його вчинила, щільно пов’язаний з двостороннім правочином. Так, згідно з ч. 1 ст. 249 ЦК України дозволяється скасування довіреності, що за своєю сутністю є відмовою від правочину особи, яка видала довіреність. У свою чергу, можлива й відмова представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю (п. 3 ч. 1 ст. 248 ЦК України). Втім, ч. 3 ст. 250 ЦК України забороняє представнику відмовлятися від вчинення дій, які були визначені довіреністю, якщо ці дії були невідкладними або такими, що спрямовані на запобігання завданню збитків особі, яку він представляє, чи іншим особам. Ще одним прикладом відмови від одностороннього правочину є право заповідача в будь-який час скасувати заповіт (ч. 1 ст. 1254 ЦК України).
Отже, часто законодавець стосовно відмови від одностороннього правочину використовує термін «скасування» (довіреності, заповіту).
Відмова від двостороннього правочину
Двосторонній правочин є договором, який породжує зобов’язання.
У ст. 214 ЦК України йдеться про можливість відмови від двостороннього договору за взаємною згодою сторін. Між тим, у ч. 2 ст. 214 ЦК України міститься такий невдалий вираз «… а також у випадках, передбачених законом…», який можна розцінити лише як те, що у випадках, передбачених законом, допускається можливість односторонньої відмови від договору. Аналогічне правило міститься в ст. 525 ЦК України, де поряд із загальним правилом про те, що одностороння відмова від зобов’язання не допускається, передбачено й інше: якщо це встановлено договором або законом.
Отже, цілком зрозуміло, що одностороння відмова від договору може бути лише як виключення, адже внаслідок узгодження двох волевиявлень сторін виникли правовідносини, відмова від участі в яких в односторонньому порядку означає нехтуванням волею другої сторони правочину.
Одностороння відмова від договору
Тим не менше, можливість односторонньої відмови від договору передбачається численними статтями ЦК України, зокрема: відмова від договору про встановлення емфітевзису (ст. 408); від договору найму (ст. 763, 782); купівлі-продажу (статті 666, 678, 696, 700 та ін.); дарування
(статті 722, 724); ренти (ст. 739); позички (ст. 834); підряду (ст. 844 та ін.); страхування (ст. 997 та ін.); доручення (ст. 1008) та інших договорів.
Підставами односторонньої відмови від двостороннього правочину (договору) можуть бути різні обставини, які в одних випадках виводяться з властивостей зобов’язання, в інших обумовлюються правопорушенням з боку другої сторони правочину.
Так, одностороння відмова від договорів про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) та від договору найму можлива згідно з ч. 2 ст. 408 ЦК України та ч. 2 ст. 763 ЦК України, якщо ці договори укладено на невизначений строк. Причому кожна із сторін може відмовитися від цих договорів, попередньо попередивши про це другу сторону. При відмові від договору про встановлення емфітевзису — не менш як за один рік, при відмові від договору найму — за один місяць, а у разі найму нерухомого майна — за три місяці. Договором або законом може бути встановлений інший строк для попередження про відмову від договору найму, укладеного на невизначений строк.
Порушення умов договору однією із сторін як загальноприйнята підстава для односторонньої відмови від цього договору другої сторони названа у ч. 1 ст. 615 ЦК України з доданням «якщо це встановлено договором або законом». ЦК України передбачає таку можливість, зокрема якщо наявне істотне порушення вимог щодо якості товару (ч. 2 ст. 678); якщо покупцеві не надано можливості негайно одержати повну і достовірну інформацію про товар у місці його продажу (ч. 3 ст. 700).
Наймодавець має право відмовитися від договору найму і вимагати повернення речі, якщо наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд (ч.1 ст. 782 ЦК України).
Якщо страхувальник прострочив внесення страхового платежу і не сплатив його протягом десяти робочих днів після пред’явлення страховиком письмової вимоги про сплату страхового платежу, страховик може відмовитися від договору страхування, якщо інше не встановлено договором. Страхувальник або страховик може відмовитися від договору страхування в інших випадках, встановлених договором (ч. 2 ст. 997 ЦК України) та ін.
Можлива одностороння відмова від договору й тому, що це абсолютно природно для сутності тих правовідносин, які при цьому складаються. Прикладом є відмова дарувальника від договору дарування до вручення речі обдаровуваному, якщо він передав річ організації транспорту, зв’язку або іншій особі для вручення її обдаровуваному (ч. 2 ст. 722 ЦК України), тобто якщо ця річ ще не потрапила до обдаровуваного. Так само сприймається й можливість відмовитися від договору дарування, якщо після його укладення майновий стан дарувальника істотно погіршився (ч. 1 ст. 724 ЦК України). Може й обдаровуваний у будь-який час до прийняття дарунка на підставі договору дарування з обов’язком передати дарунок у майбутньому відмовитися від нього (ч. 2 ст. 724 ЦК України). Користувач вправі в будь-який час відмовитися від договору (позички) (ч. 1 ст. 834 ЦК України).
Відмова від договору
за взаємною згодою сторін
У ст. 214 ЦК України, як указувалося вище, насамперед зазначається про можливість відмовитися від договору за згодою сторін. І це зрозуміло, оскільки цілком відповідає свободі договору, який сторони вільні як укладати за домовленістю між собою, так і відмовлятися від нього за домовленістю. Однак не зрозуміло те, як можна відмовитися від договору, якщо його умови повністю виконані сторонами. Відтак, постає питання: як пов’язане поняття «відмова від правочину» з іншими поняттями, які мають враховуватися, а саме «припинення зобов’язання», «розірвання договору»?
Відмова від договору та її наслідки
Наслідками односторонньої відмови від двостороннього правочину є припинення зобов’язання (ч. 1 ст. 611 ЦК України). У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим (ч. 3 ст. 651 ЦК України).
Аналогічна ситуація складається при взаємній відмові від договору. Її наслідком буде розірвання договору. Останнє, в свою чергу, свідчить про припинення зобов’язання. Як бачимо, законодавець використовує різні терміни стосовно різних правових категорій: стосовно правочину — це відмова (навіть якщо йдеться про двосторонній чи багатосторонній правочин), стосовно договору — це розірвання, а стосовно зобов’язання — це припинення.
Тобто логічний ланцюг виглядає таким чином:
відмова (від правочину) — розірвання (договору) — припинення (зобов’язання).
Вищезазначене немовби не викликає питання або заперечень, якби не вказівка в ч. 2 ст. 214 ЦК України на те, що відмовитися від правочину можливо і в тому разі, якщо його умови повністю виконані сторонами. Це руйнує всі уявлення і про правочини, і про зобов’язання, адже правочин, як відомо, це юридичний факт, основою якого є вольова дія особи. Договір же, хоч і є правочином, але розуміється також як правовідносини (договірні). Отже, дії двох або більше сторін (правочин) є основою договірних правовідносин. Ці правовідносини припиняються або належним виконанням (ст. 599), або розірвання договору (ч. 2 ст. 653). Іншого бути не може, оскільки договірні правовідносини завжди строкові, тобто існують певний строк — до їх належного виконання або розірвання договору.
Отже, після виконання договору його дія припиняється і зобов’язання між сторонами вже не існує. Відтак особи вже не є сторонами цього договору. Тоді від чого вони можуть відмовлятися? Так само не можна говорити про розірвання договору, оскільки його вже не існує. Розривати можна лише діючий договір. А наведене вище співвідношення понять «відмова від правочину» та «розірвання договору» змушує оцінювати їх разом. Тому відмова від двостороннього правочину стає неможливою через відсутність власне правочину (договору). Спостерігається логічна та суттєва помилка законодавця.
Однак можна цю норму розуміти і застосовувати таким чином. Сторони договору можуть відмовитися від виконаного договору за взаємною згодою, уклавши між собою, відповідно, договір, який би регулював механізм повернення сторонами всього одержаного ними за тим договором, від якого сторони відмовляються. Адже взаємна згода, яка вимагається при цьому, є домовленістю, а це означає лише те, що сторони втілюють її в договір. У цьому випадку не можна говорити про розірвання договору. Це вже буде інший договір, непойменований у ЦК України. Хоча не виключається й укладення будь-якого договору, наприклад, якщо сторони відмовляються від купівлі-продажу, то й укладають при цьому договір купівлі-продажу про повернення майна та, відповідно, грошей.
Вимоги для такого договору, який слід уважати договором про передання майна у власність, будуть аналогічними договору купівлі-продажу. Це стосується і його форми, і порядку укладення, і реєстрації, і додержання всіх інших необхідних для цього вимог. Отже, якщо майно, власником якого був гр-н А., що набув це майно від гр-на Б. за договором 1, було гр-ном А. заставлено і на нього накладена заборона відчуження, то гр-н А. не вправі здійснювати жодних дій, спрямованих на його відчуження, в тому числі шляхом відмови від правочину (договору 1). Якщо гр-н А. та гр-н Б. мають намір укласти договір 2 про повернення майна гр-на Б., то гр-н Б. не має жодних переваг у його набутті поза додержання вимог щодо заборони відчуження цього майна. Після зняття заборони він може це майно набути у власність, як це передбачено договором.
Отже, відмова від договору не можлива через порушення тих обмежень, які встановлені щодо права власності на майно, одержаного за цим договором.
Відмова від багатостороннього правочину
Відмова від багатостороннього правочину має певні особливості порівняно з відмовою від двостороннього правочину, хоча вони обидва є договорами.
Від багатостороннього правочину кожна сторона може відмовитися в односторонньому порядку в будь-який час. Так, учасник простого товариства, учасник повного або командитного товариства, які підписали засновницький договір, вправі в будь-який час вийти з товариства (ст. 126 ЦК України). Аналогічно поводиться й учасник договору про спільну діяльність (ст. 1142 ЦК України). Для решти учасників договір зберігається, якщо інше не передбачено цим договором (це передбачено, наприклад, ч. 2 ст. 132 ЦК України).
Між тим, може статися, що в багатосторонньому договорі лише два учасники, і в цьому разі можливість відмови від договору кожним із них у будь-який час неминуче відіб’ється на існуванні договору. Так, якщо це договір про спільну діяльність, то він припиняється аналогічно до двостороннього правочину. Якщо це засновницький договір простого товариства, то учасник, який залишився, має право протягом шести місяців з моменту, коли він став єдиним учасником товариства, перетворити таке товариство на інше господарське товариство (ч. 1 ст.132 ЦК України).
Доктор юридичних наук,
професор кафедри цивільного права № 1
Національної юридичної академії України
імені Ярослава Мудрого, член-кореспондент
Академії правових наук України І. В. Спасибо-Фатєєва

Національної юридичної академії України
імені Ярослава Мудрого, член-кореспондент
Академії правових наук України І. В. Спасибо-Фатєєва