НАУКОВО-ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК ЩОДО ВЧИНЕННЯ ПРАВОЧИНІВ ОСОБАМИ, ЯКІ ПЕРЕБУВАЮТЬ У ФАКТИЧНИХ ШЛЮБНИХ ВІДНОСИНАХ

НАУКОВО-ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
ЩОДО ВЧИНЕННЯ ПРАВОЧИНІВ ОСОБАМИ, ЯКІ ПЕРЕБУВАЮТЬ
У ФАКТИЧНИХ ШЛЮБНИХ ВІДНОСИНАХ
У статті 74 Сімейного кодексу України (далі — СК України) вперше за багато років надається правова оболонка відносинам, які зазвичай характеризуються як «фактичні шлюбні відносини» або «фактичний шлюб». При цьому закон уникає вказаних словосполучень і застосовує таке визначення як «жінка та чоловік, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі». Логіка такого підходу зрозуміла лише після ознайомлення з позицією авторки коментарю до нового Сімейного кодексу України Ромовської З. В., яка, зокрема, пояснила, що зареєстрований шлюб та відносини чоловіка та жінки, які проживають однією сім’єю без реєстрації шлюбу, — це дві форми організації сімейного життя. Особи, які проживають однією сім’єю без реєстрації шлюбу, набувають права не як подружжя, а як члени сім’ї . Очевидно, для того щоб навіть термінологічно розмежувати два види відносин, у СК України і не було закладено поняття «фактичний шлюб».
Юридичні терміни мають бути чіткими, стислими і, водночас, ємними за змістом. Тому можна впевнено сказати, що термінологічне словосполучення «жінка та чоловік, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі» не приживеться у вітчизняному правознавстві. Воно занадто складне та словесно об’ємне. По суті, вже сьогодні в науці та на практиці застосовується поняття «фактичний шлюб», і підтримується думка про необхідність уведення його до законодавства.
Це б також надало змогу уникнути використання хибного терміна «цивільний шлюб», який протягом десятиліть застосовується широким загалом. Фахівцям відомо, що «цивільним» у повному розумінні цього слова є саме зареєстрований шлюб. Свого часу цивільним (світським) визначався шлюб, зареєстрований відповідними державними органами, на відміну від церковного шлюбу. Враховуючи те, що в новому СК України, по суті, законодавчо визнаються фактичні шлюбні відносини, немає підстав уникати терміна «фактичний шлюб» та намагатися його штучно завуалювати іншими словосполученнями.
Фактичні шлюбні відносини — це шлюбні за своєю суттю відносини, які не мають лише необхідної формалізації (державної реєстрації). Ці відносини відзначаються серйозністю намірів сторін і спрямовані на тривале співжиття жінки та чоловіка. Загальними ознаками фактичних шлюбних відносин зазвичай уважають: а) співжиття жінки та чоловіка; б) взаємну матеріальну допомогу та підтримку; в) взаємне визнання та виявлення подружніх відносин перед третіми особами; г) можливо, спільне виховання дітей; ґ) інші обставини, що свідчать про проживання жінки та чоловіка однією сім’єю.
Важливим є питання щодо строку спільного проживання фактичного подружжя. З аналізу норм чинного законодавства слід дійти висновку, що визнання певних відносин як відносин фактичного подружжя не залежить від часу, протягом якого сторони проживали однією сім’єю. Нерідко фахівці пов’язують тривалість цих відносин із певними строками у п’ять, сім, десять років, намагаючись проводити паралелі з тими чи іншими строками, що закріплені в СК України. Це неправильно. Наразі СК України не визначає часу, сплив якого свідчив би про існування фактичного шлюбу.
Зазвичай визначення факту існування фактичних шлюбних відносин установлюється вже тоді, коли сторони прожили певний час однією сім’єю. Унаслідок цього «накопичуються» об’єктивні свідчення єдності спільного життя — особи спільно купують майно, спілкуються з родичами та друзями, демонструють свої серйозні відносини стороннім особам, виховують дітей тощо. Якщо виникає спір і необхідність установлення факту проживання жінки та чоловіка однією сім’єю, це питання вирішується судом з урахуванням усіх обставин конкретної справи.
Слід відзначити принципово важливий момент.
«Ставлення» до фактичного подружжя в різних галузях законодавства є різним. Існують три основні підходи:
а) особи, які проживають однією сім’єю без реєстрації шлюбу, набувають таких самих прав та обов’язків, як і особи, які перебувають у зареєстрованому шлюбі;
б) обсяг прав та обов’язків осіб, які проживають без реєстрації шлюбу, є меншим порівняно з обсягом прав та обов’язків осіб, які перебувають у зареєстрованому шлюбі;
в) особи, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі, не набувають узагалі прав та обов’язків, які має подружжя.
Прикладом першого варіанта є «ставлення» до фактичного подружжя в новому СК України. Аналізуючи його норми, можна дійти висновку, що в майновій сфері фактичне подружжя має такі ж права та обов’язки, що й подружжя. Майнові відносини фактичного подружжя регулюються нормами глави 8 СК України. Крім того, фактичне подружжя набуває і аліментних прав (ст. 91 СК України). Отже, сімейне законодавство впритул наблизилося до повного визнання прав фактичного подружжя в майновій сфері.
В інших випадках такий підхід вже не застосовується. Найближчий до СК України нормативний акт ЦК України інакше трактує відносини фактичного подружжя в майновій сфері. Зокрема у ЦК України обсяг прав та обов’язків осіб, які проживають без реєстрації шлюбу, є меншим порівняно з обсягом прав та обов’язків подружжя. Саме так визначається питання в спадковому праві. Як відомо, чоловік або дружина визнаються спадкоємцями першої черги (ст. 1261 ЦК України), а фактична дружина або чоловік належать до спадкоємців четвертої черги. Причому навіть у ст. 1264 ЦК України, яка визначає спадкоємців четвертої черги, фактичне подружжя як таке прямо не згадується. Воно «приховане» під терміном «особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менш як п’ять років до часу відкриття спадщини». Саме такий прийом — віднесення фактичного подружжя до членів сім’ї поряд з іншими особами — застосовується і в багатьох інших нормативних актах.
Окрім цього існують нормативні акти, в яких фактична дружина або чоловік узагалі не набувають прав та обов’язків, які має подружжя. Це стосується прав на одержання майна або тих чи інших пільг (наприклад, прав на одержання державного житла).
З цього можна зробити один важливий висновок: не можна переносити правила, закріплені в одному нормативному акті, до відносин, що регулюються нормами, закріпленими в іншому нормативному акті. Зокрема застосовувати правила, що містяться в СК України, до відносин спадкових і, навпаки, застосовувати правила, закріплені в Книзі 6 ЦК України, до сімейних відносин. Такі «переноси» можуть мати неправильні наслідки. Наприклад, якщо в ст. 74 СК України не сказано про строк, необхідний для визнання відносин сторін фактичним шлюбом, то не можна до них застосовувати ст. 1264 ЦК України, згідно з якою до членів сім’ї належать особи, які проживали разом не менш як п’ять років. Для отримання спадщини потрібно проживати однією сім’єю п’ять років, однак для отримання сімейних майнових прав фактичного подружжя цього робити не потрібно. Тобто закріплені в Книзі 6 ЦК України норми регулюють лише спадкові відносини, а норми, закріплені в СК України, — відносини сімейні.
У статті 74 СК України встановлено загальне правило: майно, набуте особами, які проживають однією сім’єю, за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності. На майно, що є об’єктом права спільної сумісної власності цих осіб, поширюються положення глави 8 СК України. Отже, закон закріплює спеціальний прийом юридичної техніки. Аби уникнути повторення норм законодавства, в СК України вказується, що фактичне подружжя має такі ж майнові права та обов’язки, як і подружжя. Це означає, що майно, набуте цими особами за час спільного проживання, належить жінці та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час спільного проживання, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Фактичне подружжя має рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить йому на праві спільної сумісної власності, тощо.
Перейдемо до визначення порядку вчинення правочинів особами, які проживають однією сім’єю без реєстрації шлюбу. На практиці постало питання: що робити, якщо для реєстрації договору звертаються жінка та чоловік, які стверджують, що вони проживають однією сім’єю без реєстрації шлюбу і хочуть діяти як подружжя? Наприклад, особи вказують, що збираються продавати (купувати) квартиру. Чоловік укладатиме договір, а жінка надаватиме на це свою згоду. Жодного документа на підтвердження факту проживання однією сім’єю вони не мають.
Нотаріуси висловлюють дві основні позиції щодо цього питання:
1) договір не можна посвідчувати до встановлення судом у порядку окремого провадження (ст. 256 ЦПК України) факту проживання особами однією сім’єю;
2) договір можна посвідчувати на підставі слів осіб, які звертаються за посвідченням договору, без відповідного рішення суду.
Слід відзначити, що перший варіант рішення є зручним та безпроблемним. Зрозуміло, що відсилання людей до суду значно полегшує роботу нотаріуса, який знімає з себе відповідальність. Так учиняють нотаріуси, які (і не безпідставно!) не хочуть мати справи з будь-якою невизначеністю. А фактичний шлюб, з точку зору цих нотаріусів, — це завжди правова невизначеність. Утім, завдання нового кодексу полягає у поліпшенні життя не нотаріуса, а того, хто до нього звертається.
Законодавче визнання фактичних шлюбів виявляється у тому, що на майно, набуте фактичним подружжям під час спільного поживання, розповсюджуються правила, встановлені для подружжя (Глава 8 СК України).
Які ж це правила? Зокрема ті, що стосуються розпорядження спільним майном. Як відомо, СК України встановлює нові правила щодо здійснення правочинів подружжям (ст. 65 СК України). Ці ж правила згідно із ст. 74 СК України діють і щодо фактичного подружжя. Жодних виключень для осіб, які проживають однією сім’єю без реєстрації шлюбу, в законі немає. Це цілком зрозуміло, оскільки основна ідея нового СК України полягає саме в тому, щоб прирівняти в майновому аспекті права подружжя та фактичного подружжя. Це означає, що для укладення одним із фактичного подружжя договорів стосовно цінного майна згода другого з фактичного подружжя має бути подана письмово, а згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
Отже, ст. 74 СК України розповсюджує на відносини фактичного подружжя норми глави 8 СК України. У свою чергу ст. 65 СК України, яка міститься в главі 8 СК України, встановлює правила щодо розпорядження подружжям спільним майном (ці правила деталізуються в п. 44 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України вiд 03.03.2004 р. № 20/5). Указані правила в повному обсязі діють і щодо фактичного подружжя. Тому правильно, якщо фактичне подружжя здійснюватиме правочини із спільним майном так, як це має робити подружжя. Один із них укладає договір, а другий надає на це свою згоду. В договорі особи мають указати, що вони певний строк проживають однією сім’єю без реєстрації шлюбу (і жоден з них не перебуває у зареєстрованому шлюбі з іншою особою). За цей час вони набули певне спільне майно. Чоловік (жінка) надає свою згоду на купівлю (продаж) певного майна за відповідну ціну та на відповідних умовах.
Якщо до нотаріуса звертаються дієздатні особи, в розумових здібностях яких немає підстав сумніватися, які свідомо та однозначно стверджують, що вони проживають однією сім’єю без реєстрації шлюбу і хочуть укласти договір щодо розпорядження спільним майном, — у нотаріуса немає підстав відправляти їх до суду. СК України не вимагає підтвердження факту проживання однією сім’єю.
Треба наголосити, що проводити тут паралелі з ЦК України та порядком спадкування не можна. Норми спадкового права регулюють зовсім інші відносини, зокрема коли людина, з якою спадкоємець проживав однією сім’єю, вже померла. Оскільки спадкодавця вже немає, то він не може підтвердити факт проживання з ним однією сім’єю певної особи. Інша справа — сімейні відносини. Якщо чоловік і жінка стверджують, що договір буде спрямований на розпорядження їхнім спільним майном — підстав сумніватися в цьому немає.
Користуючись юридичною необізнаністю сторін, нотаріус може, звичайно, відправити їх до суду. Проте не можна виключати можливості того, що такі особи до суду звернуться, але не
з заявою про встановлення факту проживання однією сім’єю, а із скаргою на дії нотаріуса, який безпідставно відмовив їм у вчиненні нотаріальної дії. Тому у цьому випадку треба діяти вкрай обережно.
Якщо в подальшому між фактичним подружжям виникне спір щодо набутого (відчуженого) за договором майна, то він розглядатиметься в суді за загальними правилами. Договір може бути визнаний недійсним з підстав, встановлених для недійсних правочинів (статті 203, 215 ЦК України), а не на тій підставі, що сторони уклали договір без установленого судом факту їхнього співжиття.
Аналогічно має вирішуватися питання, якщо договором, укладеним фактичним подружжям, «зацікавиться» податкова інспекція, прокуратура або інші органи. Ці органи мають доводити в суді, що сторони діяли неправомірно, наприклад, уклали правочин, що порушує публічний порядок (ст. 228 ЦК України). Утім, це не може стосуватися «дійсності» суб’єктного складу такого правочину, оскільки його укладали належні особи — чоловік та жінка, які проживали однією сім’єю без реєстрації шлюбу. Якщо ці особи діяли неправомірно і ввели нотаріуса та громадськість в оману щодо справжньої природи своїх відносин, претензії можуть висуватися саме до них.
Доктор юридичних наук,
професор кафедри цивільного права
Національної юридичної академії України
імені Ярослава Мудрого,
член-кореспондент Академії правових наук Ірина Жилінкова