НАУКОВО-ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК: чи припиняє сплата завдатку порушене зобов’язання?

Науково-правовий висновок:
чи припиняє сплата завдатку порушене зобов’язання?

Аналіз видів забезпечення виконання зобов’язань викликає чимало проблем, і насамперед через неоднорідність та складну юридичну природу забезпечень.
У теорії цивільного права одним із досі невирішених є питання щодо визначення долі зобов’язання, забезпеченого завдатком, у зв’язку з його втратою стороною, яка є виною в порушенні зобов’язання, оскільки завдаток є мірою цивільно-правової відповідальності.
Складність у вирішенні цього питання полягає в тому, що завдаток, відомий ще римському праву, у дореволюційному законодавстві не розглядався як самостійний забезпечувальний засіб. Так, у вітчизняному цивільному законодавстві, що було чинним до 1917 р., не існувало загальних положень про завдаток як засіб забезпечення виконання зобов’язання, а діяли лише окремі норми, що регламентували використання завдатку в окремих договірних зобов’язаннях: запродажу, казенних підрядах і поставках, продажу з торгів. Водночас у цивільному обігу відмічалося досить широке застосування завдатку для забезпечення найрізноманітних зобов’язань .
Враховуючи активне застосування завдатку на практиці при підготовці проекту Цивільного Уложення (далі – ЦУ), загальні положення про завдаток було розміщено поряд із правилами про відступне й неустойку. У ст. 1593 ЦУ завдаток визначався як грошова сума, видана за договором однією зі сторін другій стороні як доказ його укладення і в забезпечення виконання. Учасники підготовки проекту ЦУ, враховуючи визначення завдатку як одного зі способів забезпечення виконання зобов’язання, надали завдаткові значення штрафу, що стягується з винної сторони . Г. Ф. Шершеневич, досліджуючи регулювання завдатку дореволюційним законодавством, зазначає, що питання про звільнення особи, яка передала завдаток і втратила його від зобов’язання, залишається відкритим, тобто чи припиняється зобов’язання боржника зі втратою завдатку? Учений наводить свої міркування щодо можливого вирішення цього питання: він розглядає зобов’язання за договором найму, вважаючи, якщо наймач уклав договір найму квартири на рік і передав її хазяїну завдаток, а потім знайшов сприятливіший для себе варіант, то на розсуд хазяїна залежить, задовольнитися отриманим завдатком, чи наполягати на виконанні зобов’язання. Дослідник підкреслює, що приєднанням завдатку до зобов’язального правовідношення останнє не змінюється, а лише ускладнюється, а значить, право особи, яка отримала завдаток, не зменшується, а збільшується внаслідок забезпечення зобов’язання. Хазяїн квартири, задовольнившись завдатком, може вважати зобов’язання розірваним і віддати її іншому наймачеві, а якщо квартира залишиться пустою, – наполягати на сплаті орендної плати за весь обумовлений строк, зарахувавши при цьому отриманий завдаток. Оскільки законодавство відповіді на це питання не дає, то з урахуванням застосування завдатку на практиці Г. Ф. Шершеневич зазначав, що в „житті практикується перший варіант, і той, хто отримав завдаток, вважає себе задоволеним залишеною в його руках сумою” . Норми ЦУ щодо завдатку без суттєвих змін було перенесено в Цивільні кодекси (далі — ЦК) 1922 р. , 1963 р. та 2003 р., а питання стосовно долі зобов’язання в разі втрати завдатку або повернення його в подвійному розмірі так і залишилося відкритим.
Пояснює такий стан речей, на нашу думку, те, що за радянських часів на практиці відбулося різке скорочення застосування даного виду забезпечення виконання зобов’язання. Постановою ВЦВК та РНК СРСР від 30 січня 1930 р. „ Про кредитну реформу” використання завдатків та авансів у відносинах між соціалістичними організаціями було заборонено. Завдаток не міг видаватися соціалістичними організаціями і тоді, коли як виняток їм було дозволено надавати аванс. Як пояснює О. С. Йоффе, така заборона пов’язана з тим, що завдаток здатен не лише забезпечувати зобов’язання, а й спонукати до відмови від його виконання ціною втрати вже внесеної грошової суми. А це протирічить неухильному слідуванню принципу реального виконання в галузі господарських зобов’язань . Практично не застосовувався цей спосіб забезпечення виконання зобов’язання й у відносинах між організаціями й громадянами. Лише ті соціалістичні організації, яким було дозволено брати участь у сфері зовнішньої торгівлі, іноді виплачували й отримували аванси й завдатки при здійсненні зовнішньоторгових операцій. Стаття 178 ЦК 1963 р. обмежила царину застосування завдатку лише зобов’язаннями між громадянами та за їх участі. Але й тут він не мав популярності: крім договорів найму дачних будинків та іноді купівлі житлових будинків громадяни до завдатку майже не зверталися. Така практика не могла не гальмувати розвиток цього інституту в теорії цивільного права.
Однозначної відповіді на питання щодо припинення зобов’язання втратою завдатку немає і сьогодні. На практиці прийнято вважати, що втрата завдатку співпадає з припиненням зобов’язання, але закон не дає підстав для такого висновку. Має рацію В. А. Хохлов, коли зазначає, що завдаток у його значенні способу забезпечення виконання зобов’язань, навпаки, саме не застосовується, якщо припиняється основне правовідношення . Згідно з ч. 3 ст. 571 ЦК, у разі припинення зобов’язання до початку його виконання або внаслідок неможливості його виконання завдаток підлягає поверненню. Зрозуміло, що він тому й повертається, що немає самого забезпеченого правовідношення (нічого забезпечувати), а відсутність економічних наслідків і просте повернення пояснюється тим, що ця сума перестала виконувати функції завдатку. На сторінках правової літератури – дореволюційної та радянських часів – практично безроздільно панувала точка зору, відповідно до якої завдаток може перетворюватися на відступне (використовуватися як відступне). Підставою для такого твердження стала встановлена законодавством можливість домовленістю сторін обмежити відповідальність за невиконання зобов’язання сумою завдатку. Вважалося, що сплативши завдаток від зобов’язання можна було відступитися.
М. Пляніоль узагалі головне призначення завдатку бачив у можливості відступитися від договору. Він писав: «Завдаток тепер уже не відповідає його первісному призначенню. Створений із метою забезпечення договору… завдаток тепер перетворився на засіб, що спрощує відступне». Проводячи розмежування між авансом і завдатком, учений наголошував, що передані при авансі гроші зараховуються в суму, що належить сплаті, і зменшують борг покупця, але не надають ані йому, ані продавцеві поєднаного із завдатком права відступитися від договору . Про можливість сторін домовитися, щоб відповідальність особи, яка відступає від договору, вичерпувалася розміром, що дорівнює сумі завдатку, було відомо ще римським юристам. Завдаток, що відіграє роль відступного, римляни називали arra poenitentialis.
Констатуючи, що завдаток не усуває права стягнути спричинені невиконанням зобов’язання збитки в тій їх частині, в якій вони не покриваються сумою завдатку, О. С. Йоффе зазначає, що домовленістю сторін може бути встановлене інше… Зокрема, що вони мають право домовитися про обмеження відповідальності сумою завдатку без права на додаткову компенсацію не відшкодованих цією сумою збитків. Такий завдаток, підкреслює вчений, прийнято називати відступним, оскільки він становить собою ціну, сплативши яку від зобов’язання можна відступитися. При цьому О. С. Йоффе наголошує, що перетворення завдатку на відступне послабляє його забезпечувальну дію, вводячи відповідальність несправного контрагента в порівняно вузькі межі, що не завжди досягають розміру фактичних збитків. Він підкреслює, що й саме прагнення сторін наперед такі межі визначити свідчить, що вони не впевнені в бажаності встановленого зобов’язання .
Коментуючи ч. 2 ст. 571 ЦК, відповідно до якої сторона, винна в порушенні зобов’язання, має відшкодувати другій збитки в сумі, на яку вони перевищують розмір (вартість) завдатку, якщо інше не встановлено договором, Н. С. Кузнєцова наголошує, що у сторін таким чином є право передбачити в договорі втрату завдатку (повернення його подвійної суми) переданням відступного, яке припиняє зобов’язання (ст. 600) . На нашу ж думку, сторони в договорі під „іншим” можуть установити не лише припинення зобов’язання сплатою завдатку як відступного, що обмежує обсяг відповідальності винної в порушенні зобов’язання сторони сумою завдатку, а й збільшення відповідальності. Так, сторони в договорі можуть передбачити відшкодування збитків без урахування розміру (вартості) завдатку, тобто втрату завдатку винною стороною й відшкодування нею збитків у повному обсязі, що, до речі, відповідає суті штрафної неустойки (ст. 624 ЦК), запровадженої законодавцем як основний вид при співвідношенні її зі збитками. Від домовленості сторін за договором залежить також можливість установлення відповідальності сторони, яка отримала завдаток, у розмірі сплати подвійної суми завдатку й відшкодування збитків у частині, що перевищує однократну суму завдатку, та ін. Законодавець завдяки введенню диспозитивного механізму стягнення неустойки і сплати завдатку надав сторонам правовідношення право змінювати розмір договірної відповідальності у бік як її збільшення (ч. 3 ст. 571 ЦК), так і зменшення (ст. 624 ЦК).
Розглядаючи питання щодо можливості припинення зобов’язання завдатком слід підкреслити, що його втрата, як і сплата неустойки, виступають формами (мірами) цивільно-правової договірної відповідальності й установлюються сторонами договірних відносин з метою забезпечення виконання зобов’язання шляхом стимулювання боржника до його належного виконання. Якщо ж це не дало бажаного ефекту і боржник порушив зобов’язання, він втрачає завдаток або сплачує неустойку, що є додатковим обтяженням до його основного зобов’язання, яке має бути виконаним, бо в силу забезпечення обов’язки боржника не зменшуються, а збільшуються. Таким чином, законом не встановлено інше, втрата завдатку особою, яка його видала, або сплата подвійної суми завдатку особою, яка його отримала, вважаємо, не припиняють зобов’язання, забезпеченого завдатком, а значить, і не звільняють указаних осіб від необхідності його виконання.
Як правильно зазначає В. А. Хохлов, з точки зору нинішнього законодавства завдаток навряд чи можна розглядати як відступне, при якому необхідна домовленість сторін щодо надання певного блага саме „взамін виконання”, а безпосередньо відступне або домовленість про нього служить підставою припинення зобов’язання. Дослідник підкреслює, що метою завдатку є частковий платіж, посвідчення факту досягнення домовленості й забезпечення зобов’язання, і тому основне зобов’язання після втрати завдатку (або його повернення і додаткової сплати суми в розмірі завдатку чи його вартості) „само по собі не припиняється; якщо ж і припиняється, то не в силу завдатку, а з інших причин” .
Водночас, як правильно, з нашого погляду, вважає О. А. Загорулько з посиланням на В. В. Вітрянського й М. І. Брагинського, немає жодних перешкод для використання завдатку як відступного (ст. 600 ЦК). Для цього необхідно, щоб сторони своєю домовленістю (у тому числі й у тексті договору, який забезпечується завдатком) установили, що їх зобов’язання може бути припинено наданням відступного замість його виконання і що таким буде грошова сума (або рухоме майно), що внесено як завдаток, або передача контрагенту грошової суми (рухомого майна), що становить подвійну суму завдатку, якщо відступає від договору сторона, яка отримала завдаток. У такому випадку контрагент сторони, яка використала своє право відступитися, не матиме права вимагати відшкодування збитків, бо з передачею відступного зобов’язання припиняється . Згідно зі ст. 600 ЦК, зобов’язання за згодою сторін припиняється внаслідок передання боржником кредиторові відступного. Формою останнього можуть бути не тільки гроші чи інше майно, а й здійснення боржником на користь кредитора певних робіт чи надання йому якихось послуг. Згода на припинення зобов’язання переданням відступного може бути передбачена сторонами заздалегідь (при укладенні ними договору) або досягнута у процесі виконання зобов’язання, якщо вони дійдуть єдності про недоречність його виконання. Згода сторін на припинення правового зв’язку між ними в такий спосіб знаходить втілення в договорі, що укладається між ними. У ньому ж вирішуються й питання про форму відступного, розмір, строки й порядок його передання (здійснення).
Вважаємо, що має рацію Б. М. Гонгало, наголошуючи, що припинення зобов’язання наданням відступного може мати місце лише за домовленістю сторін. Щоб сума завдатку стала відступним, необхідно прийняти її саме як відступне стороною, стосовно якої зобов’язання не виконано . Але далі дослідник зазначає, що при прийнятті завдатку покупець виражає свою волю зарахувати його як відступне і доходить висновку, що сутність припинення зобов’язання втратою завдатку наданням відступного полягає не в умові договору, що обмежує відповідальність, а у волі сторін використати чи не використати суму завдатку як відступне . На нашу думку, слід чітко розмежувати наявність досягнення домовленості між сторонами зобов’язання щодо його припинення наданням відступного, яким може виступати завдаток як передані гроші або інше майно, і втрату завдатку боржником (а не його прийняття кредитором, яке вже відбулося раніше) як міру (форму) цивільно-правової відповідальності за порушення зобов’язання. За ст. 571 ЦК, втрата завдатку або його повернення і додаткова сплата суми в розмірі завдатку або його вартості є правовими наслідками порушення зобов’язання, забезпеченого завдатком. У зв’язку з цим, з нашого погляду, ст. 611 ЦК, яка перелічує правові наслідки порушення зобов’язання, слід доповнити таким наслідком, як втрата завдатку або його повернення і додаткова сплата суми в розмірі завдатку або його вартості. Надання ж відступного – одна з підстав припинення зобов’язання, яке може мати місце виключно за домовленістю сторін. Цивільно-правова ж відповідальність – це застосування до правопорушника в разі вчинення ним протиправних дій або бездіяльності, передбачених договором чи законом, заходів державного примусу у вигляді додаткових цивільно-правових обов’язків майнового характеру (санкцій) .
В юридичній літературі завдаток прийнято відносити поряд з неустойкою до забезпечувальних мір, які одночасно є мірами цивільно-правової відповідальності . Забезпечувальний механізм завдатку зводиться до того, що сторона, яка відповідає за порушення зобов’язання, несе майнові втрати в розмірі суми завдатку. Останній у даному разі дуже походить на штраф, точніше на залікову неустойку, оскільки, втративши завдаток, порушник повинен відшкодувати іншій стороні збитки із зарахуванням суми завдатку.
Якщо завдаток застосовується як відступне, то у зв’язку з припиненням зобов’язання кредитор не має права на відшкодування збитків, а саме це й передбачено законодавцем у ч. 3 ст. 571 ЦК. У цій нормі завдаток сформульовано як форму (міру) цивільно-правової відповідальності, застосування якої не припиняє, а обтяжує існуюче зобов’язання. Втрата завдатку й стягнення збитків поряд із виконанням зобов’язання в натурі відповідають призначенню цивільно-правової відповідальності. Сплата передбаченої договором неустойки також може бути за згодою сторін зарахована як відступне. Сторони можуть припинити зобов’язання переданням відступного незалежно від того, забезпечене воно завдатком чи ні. Відступним можуть бути гроші, речі, у тому числі й передані як завдаток, що залежить виключно від волі сторін. Від їх домовленості залежить застосування завдатку як відступного, тобто припинення зобов’язання переданням завдатку, а не забезпечення його виконання. Саме сторонам договору належить право припинити зобов’язання чи вимагати примусового застосування щодо порушника мір відповідальності.
Таким чином, якщо сторони своєю домовленістю в договорі про завдаток, який повинен обов’язково укладатися в письмовій формі (ст. 547 ЦК), не передбачили можливості припинення зобов’язання на випадок його порушення відступним у формі переданого завдатку або не включили умову про це до основного договору, втрата завдатку припиняти зобов’язання не може. Завдаток установлюється сторонами для посвідчення укладення усного договору й забезпечення його виконання, а не з метою припинення зобов’язання. Крім того, як правильно зазначає В. А. Хохлов, кожен випадок надання відступного для кредитора неминуче буде означати програш або в сумі, або в часі, або в іншому інтересі (наприклад, тому що змінюється форма задоволення) , а якщо втрата завдатку за загальним правилом не припиняє зобов’язання, то навіщо кредиторові погоджуватися на зарахування завдатку як відступного? У зв’язку із зазначеним, на нашу думку, ч. 2 ст. 571 ЦК необхідно доповнити положенням, відповідно до якого втрата завдатку чи його повернення в подвійному розмірі й відшкодування збитків не звільняє боржника від виконання зобов’язання в натурі, якщо інше не встановлено договором. За такого формулювання у правовому механізмі завдатку чітко виділяється стимулююча функція цивільно-правової відповідальності, що дозволяє застосовувати його для забезпечення виконання зобов’язань, і одночасно сторонам надається можливість зменшити розмір відповідальності, перетворивши завдаток на відступне, чим припинити зобов’язання.

канд. юрид. наук, доцент
Національної юридичної академії України
ім. Я. Мудрого, м. Харків І. Й. Пучковська

.