НАУКОВО-ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК з питання застосування Цивільного кодексу України до вимог про недійсність правочинів, зокрема договору дарування

НАУКОВО-ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
з питання застосування Цивільного кодексу України до вимог про недійсність правочинів, зокрема договору дарування

Щодо застосування до вимог про визнання недійсним правочину (договору дарування) норм Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 р та Цивільного кодексу Української РСР від 18 липня 1963 р.

Договір дарування, у тому числі дарування житлового будинку та земельної ділянки, є правочином, тому на нього поширюються вимоги цивільного законодавства щодо форми, порядку укладання, а також підстав та порядку визнання недійсним.
Вимоги щодо змісту та форми правочинів визначаються законодавством, чинним на момент їх укладання. Це саме положення стосується також підстав визнання правочинів недійсними. При розгляді справи про визнання правочину недійсним він оцінюється на предмет відповідності до вимог законодавства, чинного під час його укладення. Отже, на правочини укладені до моменту набуття чинності Цивільним кодексом України від 16 січня 2003 р. (далі – ЦК України), тобто до 1 січня 2004 р., поширюється законодавство, чинне на момент їх укладення, зокрема Цивільний кодекс Української РСР від 18 липня 1963 р. Відповідно до п. 4 Прикінцевих і перехідних положень ЦК України від 16 січня 2003 р., цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, його положення застосовуються лише щодо тих прав і обов’язків, які виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності. Як убачається зі змісту зазначеної норми, ЦК України від 16 січня 2003 р. може застосовуватись тільки до наслідків вчинення правочинів у вигляді правовідносин, зокрема відповідних прав і обов’язків, що виникли до 1 січня 2004 р., але продовжують існувати і після цієї дати. Зворотної сили щодо правочинів, укладених до 1 січня 2004 р., у тому числі форми й порядку укладання, підстави визнання недійсними, ЦК України від 16 січня 2003 р. не має. Виходячи з викладеного, вимога щодо недійсності правочину не може ґрунтуватись виключно на невідповідності спірного правочину до актів законодавства, що набули чинності після його укладення.

Щодо застосування позовної давності до вимог про визнання недійсними правочинів

Вимоги про визнання недійсними правочинів, укладених до 1 січня 2004 р., можуть бути предметом судового розгляду. У тому разі, коли правочин укладено до набуття чинності ЦК України від 16 січня 2003 р. і він оскаржується з підстав, передбачених законодавством, чинним на момент його укладання, вимога про визнання такого правочину недійсним підпадає під дію позовної давності. ЦК Української РСР від 18 липня 1963 р. не містив норм, за якими на вимоги про визнання недійсними правочинів не поширювалася б позовна давність. Таким чином, на вимоги про визнання недійсними правочинів за ЦК Української РСР від 18 липня 1963 р. поширювався загальний строк позовної давності у три роки. Відповідно до ст. 76 ЦК Української РСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення в особи права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Відсутність самого права виключає і застосування позовної давності, і можливість захисту в судовому порядку.
Цивільним кодексом України від 16 січня 2003 р. передбачено спеціальну позовну давність щодо окремих видів вимог, пов’язаних із недійсністю правочинів. Позовна давність у п’ять років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману (ч. 3 ст. 258 ЦК України), у десять років – до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину (ч. 4 ст. 258 ЦК України). До всіх інших вимог, пов’язаних з недійсністю правочинів, застосовується загальний строк позовної давності у три роки. Відповідно до п. 6 Прикінцевих і перехідних положень ЦК України від 16 січня 2003 р., правила цього Кодексу про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред’явлення яких, установлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом. У разі, якщо строк позовної давності сплив до 1 січня 2004 р., правила ЦК України від 16 січня 2003 р. не застосовуються, а застосовуються приписи ЦК Української РСР від 18 липня 1963 р. Це стосується і вимог про визнання недійсними правочинів. У тому разі, коли договір дарування укладено в лютому 1997 р. і перебіг позовної давності починається з моменту його укладення, позовна давність спливає у лютому 2000 р., якщо не буде встановлено іншого початкового моменту перебігу позовної давності у межах правил, визначених ст. 76 Цивільного кодексу Української РСР від 18 липня 1963 р. При зверненні до суду у 2007 р. позовна давність буде вважатися такою, що спливла до моменту звернення. Сплив позовної давності є самостійною підставою для відмови в позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України, ч. 1 ст. 80 ЦК Української РСР).

Щодо визначення кола осіб, які можуть звертатися до суду з вимогою про визнання правочину недійсним

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (ст. 55 Конституції України).
Відповідно до ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового чи майнового права та інтересу.
При дослідженні обставини, чи є особа, що звертається з позовом про визнання правочину недійсним, заінтересованою (у розумінні відповідних норм чинного цивільного законодавства, наприклад ч. 3 ст. 215, ч. 5 ст. 216 ЦК України), необхідно виходити зі змісту поняття «інтересу» як правової категорії. При цьому слід враховувати правову позицію Конституційного Суду України з наведеного питання. Розкриваючи юридико-змістовне значення поняття «охоронюваний законом інтерес», Конституційний Суд України у Рішенні № 18-рп/2004 від 1 грудня 2004 р. (у справі про охоронюваний законом інтерес) указав, що це поняття, крім інших ознак, означає прагнення до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом. Отже при вирішенні питання про те, чи є особа, яка звертається до суду з позовом про визнання правочину недійсним, заінтересованою, необхідно встановити як наявність у неї дійсного прагнення до користування конкретним благом, так і самого матеріального чи нематеріального блага, до користування яким прагне особа. Відсутність у особи прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом свідчить про відсутність охоронюваного законом інтересу, що виключає можливість задоволення позовних вимог.
Системний аналіз, який провів Конституційний Суд України, свідчить, що поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв’язку з поняттям «права» має один і той-таки зміст. Тому є підстави стверджувати єдність смислового навантаження понять «інтерес», «охоронюваний законом інтерес», «заінтересована особа» у різних нормах цивільного (статті 15, 16, 215, 216 ЦК України) та цивільного процесуального законодавства (ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України).
Вимогу про визнання недійсним правочину може бути подано як стороною такого правочину, так і будь-якою іншою заінтересованою особою, зокрема особою, яка довела, що спірним правочином порушуються її права та інтереси. Сам собою лише факт освіченості особи про укладення такого правочину не свідчить, що вказана особа є заінтересованою, тобто не підтверджує наявності у неї права на позов.

Кандидат юридичних наук,
доцент кафедри цивільного права
Національної юридичної академії України
імені Ярослава Мудрого О. П. Печений