НАУКОВИЙ ВИСНОВОК щодо підстав та умов відповідальності нотаріуса за Цивільним кодексом України та ст. 27 Закону України «Про нотаріат»

ІННА
СПАСИБО-ФАТЄЄВА,
доктор юридичних наук, професор Національної юридичної академії України ім. Я. Мудрого, член-кореспондент Академії правових наук України, м. Харків
НАУКОВИЙ ВИСНОВОК
щодо підстав та умов відповідальності нотаріуса за Цивільним кодексом України
та ст. 27 Закону України «Про нотаріат»
Цивільно-правова відповідальність нотаріуса є наслідком заподіяння ним шкоди й тому регулюється ЦК, зокрема статтями 614, 1166, 1167, а також статтею 27 Закону «Про нотаріат».
Загальними умовами цивільно-правової відповідальності є:
а) неправомірність (незаконність) дій заподіювача шкоди, що полягає насамперед у порушенні особою законодавства, хоча не виключено й доведення порушення звичаєвого права, моральних засад суспільства, принципів права. В будь-якому разі для притягнення особи до відповідальності потребується, по-перше, вказівка на конкретні норми, що порушуються, і встановлення факту їх порушення, тобто доведення того, в чому полягає це порушення, якими діями особи сталося порушення;
б) негативний наслідок цих дій у вигляді наявності матеріальної шкоди (зокрема, пошкодження майна, спричинення збитків тощо) або моральної шкоди (доведення страждань, яких особа зазнала внаслідок порушення її прав — ст. 23 ЦК);
в) причинний зв’язок між вказаними двома умовами, тобто доведення того факту, що правопорушення, вчинене певною особою, потягло за собою спричинення шкоди;
г) вина особи, неправомірними діями якої завдано шкоди.
Перші три умови відповідальності є об’єктивними, а четверта (вина) має такі особливості:
по-перше, перші три умови відповідальності мають бути наявними обов’язково, а вина в окремих випадках при притягненні особи до відповідальності не враховується (наприклад, якщо завдається шкода джерелом підвищеної небезпеки). Якщо ж таких виключень закон не робить, то мають бути наявними всі чотири умови відповідальності і в разі відсутності або недоведеності хоча б однієї з них відповідальність не настає. Ця особливість для відповідальності нотаріусів не застосовується;
по-друге, вина є суб’єктивною умовою відповідальності, суб’єктивною категорією, оскільки являє собою ставлення правопорушника до своєї неправомірної поведінки, а це є суто суб’єктивним і знаходить свій прояв у тому, наскільки особа знала чи повинна була знати, що скоює правопорушення і як ставилася до цього — чи навмисно це робила і прагнула до результату, який настав завдяки правопорушенню, чи не приділяла належної уваги, не пильнувала, хоча мала б це робити. Внаслідок цього як форми вини розрізняють умисел і необережність.
Цивілістичній підхід стосовно відповідальності полягає в презумпції вини особи, неправомірними діями якої заподіяно шкоду. Це слідує з ч. 1 ст. 614 ЦК, згідно з якою особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов’язання.
Тобто, особа як сторона в зобов’язанні має застосовувати всі можливі міри, щоб не допустити неприйнятність для другої сторони дій, а якщо вони вже стали наявними і їх можна розцінити як неправомірну поведінку, то особа, яка так поводиться, має здійснити заходи по запобіганню несприятливих наслідків своєї поведінки. Ці заходи залежать від звичайних вимог до подібних дій залежно від характеру обов’язків, які покладаються на сторону договору.
Взагалі-то виокремлення різних форм вини і, як наслідок, міри відповідальності, властиве кримінальному, а не цивільному праву. Тим не менш і цивільно-правова відповідальність в певних випадках пов’язується з формою вини. Прикладом є ст. 229 ЦК про необережність при помилці, ст. ст. 337 та 340 ЦК про умисел або грубу необережність при поводженні зі знахідкою та домашньою твариною, ст. 616 ЦК та ін.
Найчастіше в цивільному праві ми маємо справу з такою формою вини, як необережність. Натомість виділяють і її різновиди: проста (необачність) та груба необережність. В ст. 27 Закону України «Про нотаріат» йдеться про недбалість як форму вини. Очевидно, мають місце термінологічні розходження: недбалість і необачність слід вважати тотожними поняттями як вид простої необережності.
Правопорушення визнається зробленим навмисно, якщо порушник усвідомлював неправомірність своєї поведінки, передбачав її несприятливі наслідки і бажав або свідомо допускав їхнє настання.
Правопорушення визнається зробленим по необережності, якщо порушник хоча і не передбачав, але по обставинах справи міг і мав би передбачати настання несприятливих наслідків своєї поведінки або хоча і передбачав їх, але легковажно розраховував на їхнє запобігання.
Розмежування грубої необережності і недбалості (простої необережності) має значення для настання цивільно-правової відповідальності, адже в певних випадках може йтися тільки про відповідальність внаслідок грубої необережності, а в певних — особа притягується до відповідальності, навіть якщо вона проявила недбалість. Тобто можна стверджувати про підвищену загрозу для настання такої відповідальності. Так, наприклад, Верховний Суд України в п. 2 Постанови № 6 від 27.03.1992 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» вказує, що в кожному разі підставою до зменшення розміру відшкодування може бути не проста необачність, а груба необережність потерпілого (знаходження в нетверезому стані, нехтування правилами безпеки руху і т. п.).
Натомість не тільки термінологічні неточності, а й змістовні непорозуміння мають місце при співвідношенні понять необережності та недбалості. У поняття недбалості намагалися вкласти зміст то «свідомої зневаги», виявленої особою, то взагалі такої необережності, яку зовсім не можна вибачити, то простої, звичайної помилки, то крайньої недбайливості, легковір’я, неуважності.
Необережність може проявитися або в тім, що людина не передбачає наслідків своїх учинків, що мала передбачати, або передбачає їх і легковажно розраховує їх запобігти. У першому випадку перед нами недбалість, у другому — самовпевненість.
Складалася навіть тенденція зведення грубої необережності із самовпевненістю.
У сучасній судовій практиці вирази «груба необережність та «груба недбалість» розглядаються як рівнозначні.
Таким чином, доходимо висновку, що:
– існують чотири умови цивільно-правової відповідальності,
– однією з них є вина,
– як правило, для притягнення до цивільно-правової відповідальності не має значення форма вини, однак
– в певних випадках настання відповідальності залежить від форми вини, якщо про це прямо зазначено в законі,
– розрізняють такі форми вини: умисел і необережність, яка у свою чергу може бути грубою та недбалістю (простою необережністю).
Якщо ж вести мову про нотаріусів, то їх відповідальність базується на рівні їх професіоналізму і витікає з нього. Ясно, що нотаріус має не тільки професійні навички та професійну підготовку, а й мусить постійно підвищувати свій рівень і не просто знати законодавство, а находити виходи з тих ситуацій, коли законодавство суперечливо регулює ті чи інші відносини. Крім того, нотаріус має зважити рівень регулювання відносин в договорі або корпоративних документах, зіставити його з наданням такої можливості законом. Часто нотаріус (хоче він того чи ні) тлумачить закон, обираючи той шлях, який дозволить йому здійснити нотаріальну дію, перебуваючи в площині правового поля.
У складних ситуаціях нотаріус не позбавлений права відмовитися від вчинення нотаріальних дій, але для цього він має надати певне обґрунтування, тобто пояснення того, що заважало цьому. Часто такий шлях обирають нотаріуси, які зазнають непереборних складнощів від суперечливих норм, які одночасно по-різному регулюють одні й ті ж самі відносини. Це, на жаль, часто простежується в сучасному законодавчому середовищі. У таких випадках краще заручитися рішенням суду, на виконання якого вже може здійснюватися нотаріальна дія. До речі, іноді нотаріуси навіть перестраховуються, коли і загрози як такої для них немає, але тим не менш нотаріус радить клієнту звернутися до суду, вбачаючи негативні наслідки для себе, які можуть настати внаслідок застосування тих чи інших норм права, які між собою не співвідносяться.
Навпаки, іноді нотаріуси не просто покладаються на кваліфікацію осіб, які готували документи, а й піддаються їх впливу, погоджуючись або не приділяючи увагу тому, що викликає сумнів, або навіть обходячи увагою явне правопорушення. Звичайно, що в цьому разі може і має йтися про грубу необережність з боку нотаріуса, а іноді навіть і умисел.
Бувають і такі достатньо складні ситуації, коли нотаріус вимушений скористатися «порадами» з боку тих інстанцій, які наполегливо їх рекомендують. На жаль, трапляються випадки, коли пояснення та рекомендації з боку «старшого брата» нотаріусів — Мін’юсту — небездоганні або навіть помилкові. Розуміючи складне становище нотаріусів в цих випадках, слід їх закликати тим не менш виважено поставитися до таких рекомендацій, оскільки в разі сприйняття помилкових порад не ті, хто їх надавав, а саме нотаріуси будуть нести відповідальність за правопорушення.
Отже, нотаріуси мають постійно тримати свій рівень в професійному тонусі й бути готові пояснити свої дії не тільки суду в випадку висунення до них вимог про відповідальність внаслідок заподіяння шкоди їх діями, а й органам юстиції. В цьому і знаходить свій прояв обсяг вимоги уважності й обачності для нотаріуса, як і для будь-якої особи, яка перебуває в цивільно-правових відносинах з іншими особами і діями якої може завдаватися шкода при недодержанні цих вимог.
З іншого боку, уважність та обачність — це властивості, пов’язані з індивідуальними якостями особи, яка своєю поведінкою завдала шкоди іншій особі. Тим самим висувається такий критерій, який фактично усуває об’єктивність масштабу вини особи, адже індивідуальні якості кожної різні. Між тим існує і об’єктивно необхідний рівень, який вимагається від нотаріуса. Відомий вислів про те, що кому багато дано, з того багато й спроситься, хоча б з інших і не можна було спитати, прийнятний і застосовуваний до тих чи інших осіб, особливо якщо йдеться про їхню професійну підготовку.
Тільки пробачлива помилка може поставити особу у більш менш вигідне становище при притягненні її до відповідальності. Пробачливою може бути не тільки фактична, але і юридична помилка. Фактична помилка, за загальним правилом, вважається пробачливою тоді, коли вона не є результатом крайньої недбалості з боку особи, що помиляється. Юридична помилка непробачлива, якщо людина по своєму розвитку, при бажанні, могла (а тим більше мала та була зобов’язана) не просто ознайомитися з нормами права, а знати їх.
Водночас загальний підхід до відповідальності не виключає і протилежного: якщо обставини складалися таким чином, що особа в силу своєї непідготовленості не змогла дотриматися навіть зазначених загальних вимог і якщо саму цю непідготовленість не можна поставити їй за вину, може йтися про звільнення її від відповідальності.
Очевидно, що цього підходу слід додержуватися, але з обережністю і з врахуванням професійного рівню нотаріуса, який не може послатися на те, що не мав достатньої підготовки для вирішення того чи іншого питання належним чином.
Наведені вище розсуди мають істотне значення для аналізу ст. 27 Закону «Про нотаріат» та її застосування при притягненні нотаріуса до відповідальності, що можна продемонструвати на прикладі судової справи, побудованої на звинуваченні приватних нотаріусів Г. В. Філімонової та Л. М. Єсіної в незаконності дій, яка розглядалася по першій інстанції Суворовським районним судом м. Одеси, потім пройшла апеляційну та касаційну інстанції, була повторно розглянута районним та апеляційним судом. Оскільки ця справа є показовою, слід проаналізувати висновки та мотивацію суду при винесенні ним рішень.
Перш за все слід вказати на вади редакції ст. 27 Закону «Про нотаріат», в якій йдеться про відповідальність за заподіяння особі шкоди внаслідок незаконних дій або недбалості приватного нотаріуса. Тобто при цьому вказується на чотири умови відповідальності:
перша — незаконні дії;
друга — шкода;
третя — причинний зв’язок між ними, адже вживається вираз «внаслідок»;
четверта — вина у вигляді недбалості.
Однак, при цьому законодавцем вжито вираз «незаконних дій або недбалості» у той час, як незаконні дії є першою умовою відповідальності, а недбалість — четвертою. Тобто ці умови є різними і неможливо одну заміняти іншою, оскільки має бути встановлено і доведено як незаконність дій нотаріуса, так і його недбалість, які разом послугували заподіянню шкоди. Будучи різними умовами відповідальності, відсутність однієї з них не може бути замінено іншою і не може бути альтернативи — або незаконність, або недбалість. Між тим ці умови і тісно пов’язані між собою. Так, якщо дії особи не суперечать закону, то звичайно, що вести мову про її вину (недбалість) взагалі не можна. Навпаки, якщо вбачається незаконність цих дій, то залишається довести, чи наявна вина особи, яка діяла незаконно.
Такий помилковий вираз породив і плутанину при вирішенні спору про притягнення приватних нотаріусів Г. В. Філімонової
та Л. М. Єсіної до відповідальності на підставі встановлення Суворовським районним судом м. Одеси незаконності їх дій. При цьому в рішенні суду взагалі не йшлося про їх недбалість, вона не фігурувала в мотивації і не доводилася. Плутанини припустилися й інші судові інстанції.
Сутність звинувачень, за загальним підсумком, полягала в наступному:
– нотаріус не перевірила належним чином особу, яка видавала довіреність. Натомість в подальшому виявилося, що довіреність видано на підставі загубленого іншою особою паспорту. За виразами, що містилися в рішенні суду, нотаріус «не встановила особу, яка звернулася до неї, не перевірила справжність її паспорту»;
– нотаріус не з’ясувала того, чи знаходиться особа в шлюбі;
– нотаріус, не встановивши особу, яка звернулася до неї, та не перевіривши справжність її паспорту, видала дублікат договору особі, яка не була стороною в договорі.
При цьому робиться і загальний висновок, що приватний нотаріус посвідчила правочин «без встановлення осіб, які звернулися до неї та без перевірки справжності їх паспортів».
Фактично вказані негаразди мали б розцінюватися як незаконність дій нотаріусів, але слід з’ясувати те, чи насправді дії нотаріусів при посвідченні ними правочинів можна вважати незаконними. Це можливо тоді, коли буде доведено, що нотаріуси порушили Закон «Про нотаріат» та Інструкцію про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України. Рішення ж Суворівського районного суду м. Одеси не містить посилань на те, які саме норми права були порушені нотаріусами, а відтак — в ньому робиться голослівне твердження про наявність в їхніх діях правопорушення.
Відміняючи рішення суду, апеляційна інстанція у своєму рішенні спростувала всі аргументи в незаконності дій нотаріусів і, як наслідок, не стало підстав розглядати й питання про наявність або відсутність їх вини.
Верховний Суд України в своїй ухвалі по цій справі від 14 листопада 2007 р., відміняючи рішення апеляційного суду, при цьому вказав, що за змістом Закону «Про нотаріат» форма вини нотаріуса в порушенні чинного законодавства значення не має. Це твердження невірне, адже недбалість, про яку йдеться в ст. 27 цього Закону, якраз і є формою вини. Натомість в ухвалі Верховного Суду України вказується, що недбалість нотаріусів полягає в тому, що вони посвідчили угоди за підробленими документами, а порушення ними чинного законодавства полягає в тому, що вони посвідчили угоди відчуження спірної квартири осіб, які не мають ніякого до неї відношення.
Абсолютно очевидно при цьому, що ці твердження є так само голослівними, як і те, що міститься в рішенні Суворівського суду м. Одеси, оскільки посвідчення угод нотаріусом може бути визнане таким, що зроблено в порушення чинного законодавства по недбалості не тоді, коли в угоді позначено осіб, які не вправі відчужувати майно, бо воно їм не належить, а коли нотаріус це знав (тобто мав місце його умисел) або неуважно перевірив документи, якими посвідчувалися особи та їх повноваження (проявив недбалість). І при цьому він нехтував тими приписами, що містяться в законодавстві про нотаріат.
Звертає на себе увагу й такий вислів, що міститься в ухвалі Верховного Суду України: «осіб, які діяли за підробленими документами не встановлено, нотаріуси їх не назвали, тому суд апеляційної інстанції не навівши достатніх підстав незаконно звільнив приватних нотаріусів від відповідальності.». При цьому не ясно те, звідки нотаріусам має бути відомо про те, ким є насправді особи, які подали не свої документи при посвідченні правочину. Ще більше непорозуміння викликає позначення на те, що суд незаконно звільнив приватних нотаріусів від відповідальності. Немовби нотаріуси вже були притягнуті до відповідальності! В чому полягає незаконність дій суду — залишилося не з’ясованим.
У цілому складається враження про невивіреність і суперечність тверджень Верховного Суду України.
Виносячи рішення від 23 червня 2008 року при повторному розгляді справи, Суворівський районний суд міста Одеси обмежився вказівкою на те, що нотаріуси проявили недбалість при вчиненні нотаріальних дій, що стало наслідком безпідставного відчуження спірної квартири, особами які не мають жодного відношення до неї, а в постановочній частині рішення визнав їх дії недбалими.
Тобто, якщо в першому рішенні Суворівський районний суд встановив незаконність, то в другому — недбалість. Це свідчить про те, що суд звів своє рішення до встановлення наявності однієї з умов відповідальності, що само по собі невірно, та й до того ж, у відсутність аргументації щодо того, в чому ж полягає незаконність та недбалість, що саме зробили не так нотаріуси, порушуючи Закон або Інструкцію, які документи вони не вимагали, які запити не зробили, які записи не внесли до документації та ін. Тільки це може послугувати підставою притягнення їх до відповідальності.
Не простежуючи процесуальні аспекти повторного розгляду цієї справи, слід зосередитися на сутності питання про те, чи наявні в діях приватних нотаріусів правопорушення та недбалість, які дозволили б притягнути їх до відповідальності. Проаналізуємо це, виходячи з трьох звинувачень, які висуваються до нотаріусів.
1. Що стосується того, що нотаріус «не встановила особу, яка звернулася до неї, не перевірила справжність її паспорту». З цим твердженням погодитися можна за умов, якщо:
– або в діях нотаріуса був явний умисел і, знаючи наперед, що перед ним не та особа, яка подає паспорт, нотаріус тим не менш посвідчує правочин;
– або паспорт при візуальному його огляді переконливо свідчить про наявність підробки.
З матеріалів справи не вбачається нічого подібного. Про підробленість паспорту зроблено висновок експертом, що означає неможливість для нотаріуса виявити це підроблення. Тобто підробка була не очевидною і непомітною, і це само по собі свідчить про те, що сумніву у встановленні особи, яка подає відповідний документ, не виникло. Навпаки, якщо підробка була явною або такою, що можна було б виявити при візуальному огляді документу, а нотаріус цього не зробив — це свідчило б про його недбалість.
Згідно з ч. ч. 1, 3 п. 10 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України 1994 р. установлення особи здійснюється за паспортом або іншими документами, які унеможливлюють будь-які сумніви щодо особи громадянина (паспорт громадянина України та інші перелічені в цьому пункті документи). Згідно з п. 16 Інструкції нотаріуси не приймають для вчинення нотаріальних дій документи, що мають підчистки або дописки, закреслені слова чи інші незастережені виправлення, документи, текст яких неможливо прочитати внаслідок пошкодження, а також написані олівцем. Згідно з п. 23 Інструкції нотаріуси, виявивши при вчиненні нотаріальних дій порушення закону громадянами або окремими посадовими особами, повідомляють про це для вжиття необхідних заходів відповідні підприємства, установи, організації або прокуратуру. Якщо справжність поданого документа викликає сумнів, нотаріус вправі затримати цей документ і направити його на експертизу.
Відповідно, навпаки — якщо документи не містять таких вад, то нотаріуси не в змозі встановити підробку документів і мають їх прийняти, що й завжди робиться. Нотаріус не має підстав відмовити у вчиненні нотаріальної дії за винятком випадків, якщо вчинення такої дії суперечить законові або є інші підстави, передбачені п. 24 Інструкції, зокрема нотаріуси не приймають для вчинення нотаріальних дій документи, якщо вони не відповідають вимогам законодавства.
У випадку, що аналізується, явність підробки паспорту місця не мала і тому нотаріус в подібних випадках його приймає (і не може не прийняти). Тобто, нотаріус може себе убезпечити лише прискіпливим оглядом документів — і не більше того. У разі наявності кваліфіковано зробленої підробки звинуватити нотаріуса в тому, що він не углядів цього, немає підстав.
2. Щодо докору нотаріусові в тому, що вона не з’ясувала, чи знаходиться особа в шлюбі, слід вказати на наступне.
Згідно з ч. 2 п. 36 Інструкції перевірка факту перебування особи в шлюбі має значення для посвідчення договору про відчуження або заставу майна. Статтею 58 Закону та пунктами 89–94 Інструкції не передбачені такі дії нотаріуса при посвідченні довіреності, в тому числі на відчуження майна.
Перевірка факту перебування особи у шлюбі регламентується Інструкцією і зводиться до таких дій:
– перевіряється наявність відмітки про шлюб в паспорті;
– у відсутність цього особою (відчужувачем майна за договором) подається письмова заява про те, що вона у шлюбі не перебуває;
– нотаріус доводить зміст такої заяви до відома другого учасника угоди, який на підтвердження того, що ця обставина йому відома, підписується на заяві;
– така заява повинна виходити особисто від відчужувача, а у разі вчинення угоди через представника — від представника, якщо відчужувач надав йому право при оформленні угоди подавати від його імені відповідні заяви.
Вказаний порядок свідчить, що Інструкція покладає обов’язок підтвердити відсутність перебування в шлюбі на особу, яка звернулася до нотаріуса, про що ним складається заява. У випадку повідомлення неправдивих відомостей відповідальність за них несе заявник, а не нотаріус, оскільки нотаріус виконує приписи Інструкції.
3. Щодо видачі нотаріусом дублікату договору особі, яка не була стороною в договорі, то згідно з п. 22 Інструкції у разі втрати документа, посвідченого або виданого нотаріусом, за письмовою заявою осіб, за дорученням яких або щодо яких вчинялася нотаріальна дія, видається дублікат втраченого документа. Тобто, дублікат видається або стороні в договорі, або її представникові. Якщо представник подав документи на підтвердження своїх повноважень, що є підробленими або виданими на підставі підроблених документів, то нотаріус має відмовити йому в видачі дублікату лише за наявності тих умов, про які йшлося вище, — при явних ознаках підробки.
Проведений аналіз матеріалів справи щодо дій нотаріусів Г. В. Філімонової та Л. М. Єсіної доводить відсутність доказів їх незаконності та недбалості, що унеможливлює притягнення їх до відповідальності.
На всі вади винесених судових рішень з цього приводу правомірно звертається увага в Висновках Методичної ради при Головному управлінні юстиції в Одеській області щодо питання, яке стосується відповідальності нотаріусів відповідно до статті 27 Закону України «Про нотаріат», в яких професійно та аргументовано доводиться сутність понять незаконності та недбалості. Абсолютно вірним є висновок, до якої дійшла Методична рада, що сам факт посвідчення нотаріусами правочинів за підробленими документами не може вважатися протиправною дією у вигляді недбалості. Головне те, як поводиться нотаріус при посвідченні правочину — наскільки вимогливо він ставиться до виконання тих приписів, які містяться в законодавстві, перевіряючи документи осіб, які звернулися за вчиненням нотаріальних дій, ідентифікуючи їх, встановлюючи повноваження цих осіб тощо. При належному виконанні законодавства, якщо нотаріус пересвідчився і в законності документів, і в обсязі дієздатності особи, і врахував всі інші нюанси, які супроводжують нотаріальну дію, тобто якщо він зробив все можливе і залежне від себе — немає підстав для його звинувачення в недбайливості, навіть якщо виявиться підробка документів або інші порушення закону з боку осіб, які звернулися за вчиненням нотаріальних дій.
При цьому для нотаріуса, який в силу своєї професії мусить мати досвід і належний обсяг знань, не може бути підставою для зменшення його відповідальності посилання на помилкове сприйняття вимог закону. Не вибачає його і посилання на роз’яснення тих осіб (навіть, посадовців), які з різних підстав їх надавали, оскільки ці роз’яснення не носять ані нормативного, ані обов’язкового характеру. Нотаріус має виважено поставитися до всіх порад і точок зору і прийняти власне рішення щодо вчинення нотаріальної дії, пам’ятаючи про те, що суб’єктом відповідальності є тільки він.
Підсумовуючи, слід ще раз вказати на недопустимість змішання понять незаконності та недбалості, бо перше є діями, що суперечать закону (об’єктивний фактор), а друга — формою вини (суб’єктивний фактор).
При всій суперечливості ст. 27 Закону «Про нотаріат» і термінологічній неузгодженості, тим не менш можна вказати на загальні підходи до притягнення нотаріусів до відповідальності на підставі цієї статті. Ними є не тільки груба необережність, а й крайня недбайливість, легковір’я, неуважність, що знаходить свій прояв у невірному застосуванні та тлумаченні законодавства при вчиненні нотаріальних дій. Недбалість є різновидом такої форми вини, як необережність.
Доктор юридичних наук,
член-кореспондент Академії правових наук України,
професор кафедри цивільного права
Національної юридичної академії України
ім. Я. Мудрого І. Спасибо-Фатєєва