Науковий висновок щодо можливості сторін договору встановити пеню за порушення негрошового зобов’язання

НАУКОВИЙ ВИСНОВОК
щодо можливості сторін договору встановити пеню за порушення негрошового зобов’язання
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Для наукового висновку поставлено таке запитання: Чи мають можливість сторони цивільно-правового, в тому числі господарського, договору, на підставі ст. 6 ЦК відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд у контексті допустимості зміни ч. 3 ст. 549 ЦК та встановити пеню за порушення негрошового зобов’язання?
При наданні висновку щодо поставленого запитання можна використати декілька підходів, що засновуються на аналізі норм чинного законодавства, їх системному та доктринальному тлумаченні.
АНАЛІТИЧНА ЧАСТИНА
1. Перший підхід передбачає порівняння положень цивільного та господарського законодавства стовно правового регулювання пені і наявності в господарському законодавстві спеціальних норм, що регламентують застосування пені.
Сучасне правове регулювання неустойки взагалі носить суперечливий характер. Перш за все, це пов’язано з наявністю відповідних положень, присвячених цьому інституту в Цивільному кодексі України (далі — ЦК) та Господарському кодексі України (далі — ГК).
Насамперед варто вказати, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (ч. 1 ст. 626 ЦК). Відповідно господарським законодавством передбачається, що майново-господарські зобов’язання виникають між суб’єктами господарювання або між суб’єктами господарювання і негосподарюючими суб’єктами — юридичними особами на підставі господарських договорів (ч. 1 ст. 179 ГК).
Враховуючи викладене вище, логічним виглядає твердження, що поняття «господарський договір» вужче, аніж категорія «цивільно-правовий договір». Однак при укладенні господарського договору його сторони повинні також дотримуватися положень ЦК. Такий висновок, зокрема, можливий внаслідок тлумачення частин 4 та 7 ст. 179 ГК.
Згідно з ч. 1 ст. 549 ЦК неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові в разі порушення боржником зобов’язання.
У свою чергу, відповідно до ч. 1 ст. 230 ГК штрафними санкціями є господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити в разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання.
Перелічені законодавчі положення дозволяють зробити висновок, що законодавець запровадив різні підходи до регулювання неустойки. Не вдаючись до критичного аналізу співвідношення різності термінологічних підходів, які втілені в цих кодексах, варто відмітити, що і цивільним, і господарським законодавством допускається можливість забезпечувати виконання зобов’язань таким способом, як пеня.
ГК не містить поняття пені. Тому потребує аналізу ч. 3 ст. 549 ЦК, у якій передбачено, що пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання. Буквальне розуміння цього положення ЦК надає підстави стверджувати, що пеня обчислюється:
а) у відсотках;
б) від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання;
в) за кожен день прострочення виконання.
Тобто пеня є змінною величиною й залежить від часу, на який прострочив виконання боржник, а також вона може бути встановлена тільки для забезпечення грошових зобов’язань.
Втім, господарським законодавствам закріплюється, що у випадку, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов’язання або в певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов’язання незалежно від ступеня його виконання, або в кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг) (ч. 4 ст. 231 ГК).
Тлумачення вказаної норми дозволяє констатувати, що на основі норм господарського законодавства пеня може бути застосована для забезпечення будь-якого зобов’язання, оскільки вона відноситься до штрафних санкцій. Про це, зокрема, свідчить використання законодавцем таких термінів, як «зобов’язання», «грошова сума».
Як наслідок, враховуючи ч. 2 ст. 9 ЦК та ч. 2 ст. 4 ГК, що передбачають наявність спеціальних норм, регулюючих господарські відносини, цілком вірогідним виглядатиме висновок про можливість сторін господарського договору забезпечувати пенею виконання будь-якого зобов’язання.
2. Другий підхід потребує аналізу ч. 3 ст. 549 ЦК у контексті меж свободи договору, визначених абз. 2 ч. 3 ст. 6 ЦК.
З приводу цього необхідно вказати, що законодавець, закріплюючи принцип свободи договору, встановив і його обмеження. Причому останні є одночасно й межами можливості саморегулювання. Вони передбачені в абз. 2 ч. 3 ст. 6 ЦК, згідно з якою сторони не можуть відступати від положень актів цивільного законодавства в разі існування однієї з таких підстав:
а) наявності в акті цивільного законодавства прямої вказівки про неможливість сторін відступати від його конкретного імперативного положення. Проекція цієї підстави обмеження свободи саморегулювання на ч. 3 ст. 549 ЦК допускає можливість стверджувати, що вона не містить прямої вказівки, яка б забороняла сторонам договору відступати від її положень;
б) із змісту акта цивільного законодавства випливає обов’язковість його положень. У доктрині стосовно тлумачення вказаної підстави не склалося єдиного підходу. Втім, найбільш вдалим вбачається розуміння цієї підстави обмеження договірної свободи в контексті встановлення правових наслідків відступу від імперативних приписів за допомогою вказівки в акті цивільного законодавства на нікчемний характер відступу від його положень. Наприклад, таким буде припис, що умова договору, відповідно до якої платник безстрокової ренти не може відмовитися від договору ренти, є нікчемною (абз. 2 ч. 1 ст. 739 ЦК). Співставлення й цієї підстави з положеннями ч. 3 ст. 549 ЦК дозволяє констатувати відсутність встановлення таких правових наслідків у її положеннях за умови відступу від її положень;
в) сторони не можуть відступати від імперативних положень актів цивільного законодавства, якщо це випливає із суті відносин між сторонами. Ця підстава не є логічним закінченням абз. 2 ч. 3 ст. 6 ЦК. Такі міркування детерміновані тим, що ст. 6 ЦК присвячена регулюванню співвідношення актів цивільного законодавства й договору, а не їх кореляції із сутністю відносин поміж сторонами. Адже сутність цих відносин полягає в їх договірному характері. І тому її застосовування фактично є можливим тільки за наявності будь-якої з двох попередніх підстав, тобто прямої вказівки, або ж якщо обов’язковість положень акта цивільного законодавства слідує з його змісту.
Таким чином, проведене тлумачення положень ч. 3 ст. 549 ЦК стосовно меж свободи договору надає можливість зробити висновок, що сторони в договорі можуть змінити її положення та забезпечити за допомогою пені й негрошове зобов’язання.
3. Третій підхід передбачає тлумачення поділу неустойки на штраф та пеню крізь призму правил поділу понять, що використовуються в логіці.
Законодавець, закріплюючи в ч. 1 ст. 549 ЦК визначення неустойки, допускає можливість її встановлювати за порушення будь-якого зобов’язання. Разом з тим штраф та пеня (як різновиди неустойки) в частинах 2 та 3 ст. 549 ЦК розмежовуються на основі способу їх обчислення. Такий висновок підтверджується використанням законодавцем термінів «обчислення», «за кожен день прострочення». Отже: а) пеня є змінною величиною, оскільки її нарахування відбувається за кожен день прострочення; б) штраф є стабільною величиною, бо визначається одноразово.
Причому слід звернути увагу, що критерієм поділу неустойки на штраф та пеню не виступає вид зобов’язання, яке порушується, оскільки при іншому тлумаченні відбувається порушення логічних правил поділу.
Як відомо, логічна операція поділу має здійснюватися на підставі відповідних засад. Зокрема, до таких відноситься те, що члени поділу повинні виключати один одного та поділ має відбуватися на одній основі . Якщо взяти за критерій поділу неустойки на штраф та пеню вид порушуваного зобов’язання, то ці поняття не виключатимуть одне одного, а пеня поглинатиметься штрафом, що є недопустимим. Адже в ч. 2 ст. 549 ЦК використовується словосполучення «невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання», у свою чергу в ч. 3 ст. 549 ЦК вживається словосполучення «прострочення грошового зобов’язання».
Саме тому в основі поділу неустойки на штраф та пеню використовується така підстава, як спосіб їх обчислення, і яка жодним чином не залежить від виду порушуваного зобов’язання. Зважаючи на це, відсутні перешкоди для встановлення в договорі пені за порушення будь-кого зобов’язання, оскільки це не буде суперечити сутності неустойки та її поділу на штраф і пеню.
Таким чином, враховуючи наведене вище, цілком допустимим є встановлення в договорі, в тому числі й господарському, пені за порушення негрошового зобов’язання.
Кандидат юридичних наук,
доцент кафедри цивільного права № 1
Національної юридичної
академії України
імені Ярослава Мудрого В. І. Крат