ЕКСПЕРТНО-ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК щодо ситуації коли заповіт було посвідчено у визначених частках, але один із спадкоємців помирає до відкриття спадщини за цим заповітом, а спадкодавець (знаючи або не знаючи про цю обставину) заповіт не змінює (співвідношення застосування статей 1223, 1245 та 1275 ЦК України)

ЕКСПЕРТНО-ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
щодо ситуації коли заповіт було посвідчено
у визначених частках, але один
із спадкоємців помирає до відкриття спадщини за цим заповітом, а спадкодавець (знаючи або не знаючи про цю обставину) заповіт не змінює (співвідношення застосування статей 1223, 1245 та 1275 ЦК України)
Питання є цікавим і викликане неврегулюванням такої ситуації в ЦК. Немає й відповіді на нього ані в Методичних рекомендаціях щодо вчинення нотаріальних дій, пов’язаних із вжиттям заходів щодо охорони спадкового майна, видачею свідоцтв про право на спадщину та свідоцтв про право власності на частку у спільному майні подружжя, схвалених рішенням Науково експертної ради з питань нотаріату при Міністерстві юстиції України від 29.01.2009 р., ані в Постанові № 7 Пленуму Верховного Суду України від 30.05.2008 р. «Про судову практику у справах про спадкування».
У Методичних рекомендаціях зазначаються уточнення певних варіантів спадкування за законом, що охоплюються ч. 2 ст. 1223 ЦК шляхом її зіставлення з іншими статтями. У них указується: «Спадкування за законом виникає, якщо: спадкодавець не залишив заповіту; заповіт в цілому або його окреме розпорядження визнано недійсним; всі спадкоємці за заповітом не прийняли або відмовилися від прийняття спадщини; особа на користь якої складено заповіт померла до відкриття спадщини; заповітом охоплена лише частина спадщини».
У Постанові Пленуму ВС також надається тлумачення безвідносно до ситуації, коли один із спадкоємців, позначених в заповіті, помирає: «5. За наявності заповіту на все майно правило частини другої статті 1223 ЦК застосовується у разі неприйняття спадщини або відмови від спадщини усіма спадкоємцями за заповітом. У разі неприйняття спадщини чи відмови від неї одним із спадкоємців за заповітом застосовується норма частини першої статті 1275 ЦК, відповідно до якої частка у спадщині, яку він мав право прийняти, переходить до інших спадкоємців за заповітом і розподіляється між ними порівну». Отже, ВСУ намагався в п. 5 Постанови розглянути питання співвідношення статей 1223 та 1275, якими регулюються схожі ситуації, але обидві вони зводяться лише до неприйняття спадщини або відмови від спадщини.
Натомість питання, яке поставлене, не охоплюється цими випадками, бо воно стосується того, коли спадкоємець (причому один із кількох, позначених в заповіті) помирає, а заповіт не було змінено.
Слід звернути увагу на помилковість твердження про те, що спадкоємець, який помер, тим самим є таким, що не прийняв спадщину або відмовився від неї з посиланням на ст. 1223 ЦК. Адже спадщина приймається чи не приймається лише за умов настання смерті спадкодавця. Цього ж факту не було, оскільки спадкоємець помер раніше спадкодавця. Тому взагалі застосовувати ці категорії до правового режиму майна особи, яка склала заповіт, але є живою, не можна.
Так само не можна підводити ситуацію, яка аналізується, й до того, що залишилася не охопленою заповітом уся спадщина, бо насправді була протилежна ситуація — саме вся спадщина розподілялася між вказаними в заповіті особами. Смерть же однієї з них не свідчить, що частка, яка їй призначалася за заповітом, залишилася нерозподіленою. Тому не може застосовуватися й ст. 1245 ЦК.
При відповіді на питання, як поводитися в разі смерті одного із спадкоємців за заповітом до відкриття спадщини, слід виходити насамперед з волі заповідача. Ясно, що його воля полягала в тому, щоб спадкували особи, зазначені в заповіті. Утім, однозначно така ясність відсутня у відповіді на запитання про те, чи була його воля саме в тому, щоб вони спадкували лише в зазначених в заповіті частинах.
Або, інакше кажучи, що важливіше для додержання волі заповідача: у разі смерті одного із спадкоємців, позначених в заповіті, допустити до спадкування тієї частки, що призначалася йому, спадкоємців за законом, чи зберегти коло спадкоємців, визначених у заповіті, а допустити зміну їх часток?
1. У першому випадку збережеться розмір часток успадкованого майна тих спадкоємців, які були позначені в заповіті. Тобто вони успадкують саме так, як це позначено в заповіті. Тим самим буде додержано волю заповідача стосовно того, що спадкуватимуть саме ці особи і саме в цій частині. Проте, крім них, будуть спадкувати й інші спадкоємці, щодо яких заповідач волі не висловлював. Вади цього варіанта полягають у тому, що заповідач не даремно заповів усе своє майно визначеним особам. Це свідчить про такі пріоритети: встановити саме осіб, які б спадкували, а не лише закріпити розмір їх часток при спадкуванні. Щодо розміру їх часток, то це важливо по відношенню до розподілу спадщини суто між ними (рівність або навпаки).
2. У другому випадку збережеться коло спадкоємців, але зміниться розмір їх часток у порівнянні з тим, як це було здійснено заповідачем у заповіті. Тим самим буде додержано волю заповідача стосовно того, що спадкуватимуть саме ці особи і до спадкування не допускатимуться інші спадкоємці (за законом). Проте частина кожного з них, визначена в заповіті, зміниться.
Як кажуть, із двох зол (мається на увазі деяка видозміна вираженої в заповіті волі) обирають меншу. Здається, що принципу розумності, добросовісності та справедливості (ст. 3 ЦК) відповідає другий варіант, оскільки головний наголос у волі заповідача слід шукати у визначенні ним кола спадкоємців, лише між якими має розподілятися спадщина. Щодо часток цих спадкоємців, то якщо вони визначаються рівними (порівну, по одній третині тощо), то смерть одного з них і відповідний розподіл його частини між іншими спадкоємцями, позначеними в заповіті, не змінять основне прагнення спадкодавця заповісти визначеним особам з тим, щоб вони спадкували у рівних частках. Адже врешті-решт перерозподіл частки померлого спадкоємця між усіма спадкоємцями такого принципу розподілу спадщини не змінить.
Схожа ситуація спостерігається при застосуванні ч. 1 ст. 1275 ЦК. Якщо відмова від прийняття спадщини спадкоємцем за заповітом призводить до переходу до інших спадкоємців за заповітом частки, яку він мав прийняти, то це свідчить про закріплення в праві того факту, що цим зберігається воля заповідача на спадкування визначеним ним колом осіб.
Між тим слід згадати, що Верховний Суд УРСР у Постанові Пленуму від 23.03.1984 р. виходив з інших підстав. Він вважав, що основоположним для вирішення цього питання має бути воля спадкодавця, виражена не стосовно кола спадкоємців, а стосовно їх частки. На думку ВСУ, якщо в заповіті конкретно визначена частка спадкоємця, який відпав, вона переходить до спадкоємців за законом і розподіляється між ними в рівних частках. Якщо ж спадкодавець заповідав усе своє майно (без визначення часток) призначеним ним спадкоємцям (спільне закликання до спадкування), частка спадщини, що належала б спадкоємцю, який відпав, переходить до інших спадкоємців за заповітом і розподіляється між ними в рівних частках і в тих випадках, коли є інші спадкоємці за законом. Таке тлумачення зроблено з посиланням на ч. 1 ст. 554 ЦК УРСР.
Зваживши цю позицію, слід висловити таку думку. По-перше, формальної підстави для такого висновку ані на той час, ані на сьогодні немає, оскільки ч.1 ст.544 ЦК УРСР схожа зі ст.1223 ЦК України з певним уточненнями щодо додання сюди ж ст.1224 ЦК стосовно наслідку усунення від спадкування (що на відповідь на наше питання не впливає). Тобто безпосередньо ані зі ст. 1223 ЦК України, ані з ч. 1 ст. 554 ЦК УРСР такий висновок не випливає.
По-друге, у ч. 2 ст. 554 ЦК УРСР зазначалося: «Якщо спадкодавець заповідав усе своє майно призначеним ним спадкоємцям, то частка спадщини, яка належала б спадкоємцеві, який відпав, переходить до інших спадкоємців за заповітом і розподіляється між ними в рівних частках». Очевидно, що ця норма аналогічна ч. 1 ст. 1275 ЦК України, але є ширшою, оскільки в ній йдеться про будь-які підстави, коли б спадкоємець за заповітом «відпав», а не лише внаслідок його відмови від прийняття спадщини. Тобто ч. 2 ст. 554 ЦК УРСР встановлювалося загальне правило стосовно перерозподілу спадщини між іншими спадкоємцями за заповітом за будь-яких умов відпадання одного з них. При цьому законодавець як тоді, так і в новому ЦК України не ставить в залежність такий перерозподіл спадщини (прирощення часток інших спадкоємців за заповітом) від того, чи визначалися в заповіті частки кожного з них, чи ні. А відтак така позиція є суто позицією Верховного Суду Української РСР і вона далеко не безперечна, а якраз навпаки.
У прийнятих на той час Міністерством юстиції Союзу РСР Методичних рекомендаціях (Лист МЮ СРСР від 21.04.1980 р.) вказувалося: «Если наследодатель завещал все свое имущество назначенным им наследникам, то доля отпавшего наследника переходит к остальным наследникам по завещанию и делится между ними поровну. Если завещана лишь часть наследственного мущества, доля отпавшего наследника переходит к наследникам по закону». Тобто Мін’юст СРСР не ставив у залежність спадкування іншими спадкоємцями за заповітом у разі «відпадання» одного з них в залежність від того, чи визначалася в заповіті їх частка.
Зваження наведених двох позицій та тлумачення статей 1275 та 1223 ЦК України дозволяє стверджувати, що перевагу слід віддати першій з них, а саме: слід виходити з волі заповідача передати у спадщину своє майно конкретним особам, встановивши їх як спадкоємців у заповіті. При цьому відсутня залежність цієї волі від визначення ним часток цих осіб чи їх невизначення.
Узагальнюючи вищезазначене, можна висловити позицію щодо необхідності перерозподілу частки спадщини, яка призначалася спадкоємцю за заповітом, що помер до відкриття спадщини, між іншими спадкоємцями за заповітом.
Доктор юридичних наук,
професор кафедри цивільного права № 1
Національної юридичної академії України
імені Ярослава Мудрого,
член-кореспондент
Академії правових наук України І. В. Спасибо-Фатєєва