Ні, не потрібна.
Пунктом 1 Порядку проведення оцінки для цілей оподаткування та нарахування і сплати інших обов’язкових платежів, які справляються відповідно до законодавства (затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 04.03.2013 № 231) встановлено: «Цей Порядок визначає механізм проведення оцінки нерухомого та рухомого майна для цілей оподаткування та нарахування і сплати інших обов’язкових платежів, які справляються відповідно до законодавства, з метою обчислення доходу платника податку — фізичної особи від продажу (обміну) та іншого доходу такого платника податку у вигляді отриманої ним грошової компенсації від відчуження нерухомого та рухомого майна (крім випадків його успадкування та дарування), а також обчислення суми державного мита, податків та інших обов’язкових платежів, які справляються відповідно до законодавства».
Стаття 5 Закону України «Про оцінку земель» зобов’язує використовувати нормативну грошову оцінку земельних ділянок для визначення розміру земельного податку, державного мита при міні, спадкуванні та даруванні земельних ділянок згідно із законом.
У ст. 174 Податкового кодексу України йдеться про «вартість власності», що не можна ототожнювати з експертною вартістю.
Тому логічною та законною дією нотаріуса слід вважати вимогу надання нормативної грошової оцінки земельної ділянки при оформленні спадщини та дарування.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (ст. 655 ЦК України).
Тобто зобов’язання покупця сплатити продажну вартість предмета продажу, а також і право Продавця на одержання виконання виникає з моменту укладання договору купівлі-продажу, який, як відомо, вважається укладеним з моменту нотаріального посвідчення (див. відповідь на попереднє питання). Попереднім договором є правочин, за яким сторони зобов’язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором (ч. 1 ст. 635 ЦК України). Отже, предметом попереднього договору не може бути передача навіть частини вартості предмета майбутньої купівлі-продажу. Тому грошові кошти, передані майбутнім покупцем майбутньому продавцю до моменту укладання договору купівлі-продажу, можна вважати або сумою, що одержана без достатньої правової підстави (і тоді настають наслідки, передбачені ст. 1212 ЦК України), або позикою грошових коштів, які повинні бути повернені продавцем покупцю одразу ж після укладання договору купівлі-продажу.
У такому випадку виконання зобов’язання продавця по поверненню цієї суми можна здійснити шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог, строк виконання за якими настав у порядку ст. 601 ЦК України. Частина ж грошових коштів, що підлягає сплаті покупцем продавцю за договором купівлі-продажу, повинна бути перерахована з урахуванням постанови НБУ від 06.06.2013 № 210, оскільки сума договору перевищує 150000 гривень.

Згідно з ч. 3 ст. 1087 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) граничні суми розрахунків готівкою для фізичних та юридичних осіб, а також для фізичних осіб — підприємців відповідно до цієї статті встановлюються Національним банком України. Як відомо, 01.09.2013 набула чинності постанова НБУ від 06.06.2013 № 210, згідно з п. 2 якої фізичні особи мають право здійснювати розрахунки на суму, яка перевищує 150000 гривень, шляхом перерахування коштів з поточного рахунку на поточний рахунок, внесення та/або перерахування коштів на поточні рахунки (у тому числі у депозит нотаріуса на окремий поточний рахунок у національній валюті).
Що стосується виконання покупцем зобов’язання за договором купівлі-продажу шляхом внесення продажної суми у депозит нотаріуса, то це можливо лише у випадках, встановлених ст. 537 ЦК України, а саме: 1) відсутності кредитора або уповноваженої ним особи у місці виконання зобов’язання; 2) ухилення кредитора або уповноваженої ним особи від прийняття виконання або в разі іншого прострочення з їхнього боку; 3) відсутності представника недієздатного кредитора.
У разі ж, коли не існує жодних причин, зазначених у ст. 537 ЦК України, нотаріус не вправі приймати грошові кошти у депозит.
Що стосується контролю нотаріусом виконання зобов’язань за договором купівлі-продажу, то жоден нормативний акт України не передбачає такого обов’язку (а як наслідок, і права) нотаріуса на вчинення відповідних дій.
Електронне повідомлення Національного банку України від 29.08.2013 № 18-111/10879 в частині того, що нотаріус перед посвідченням договору купівлі-продажу повинен упевнитися у виконанні сторонами правочину вимог постанови НБУ від 06.06.2013 № 210 щодо проведення безготівкового розрахунку, не може бути виконане з таких підстав:
• згідно з ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов’язків є договори та інші правочини;
• згідно з ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору;
• відповідно до ст. 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню;
• зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного Кодексу (ч. 1 ст. 526 ЦК України).
Отже, первинним є виникнення зобов’язання, а вторинним — його виконання.
Якщо покупцем до моменту нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу буде перерахована продажна вартість предмета договору, то ці кошти можна вважати майном, набутим без достатньої правової підстави (ст. 1212 ЦК України), оскільки договір купівлі-продажу нерухомості вважається укладеним з моменту нотаріального посвідчення (ч. 3 ст. 640 ЦК України). До того ж не зрозуміло, що покупець повинен зазначити у платіжному дорученні як призначення платежу. Договір, якого не існує?
Відповідно нотаріус не може бути особою, яка зобов’язана та має право перевіряти виконання сторонами правочину вимог вищезазначеної постанови. До того ж Податковий кодекс України надає право перевіряти законність поведінки сторін при вчиненні таких дій контролюючим органам, до яких нотаріус не віднесений.
Також хочу наголосити, що ст. 1087 ЦК України Національному банку України надані повноваження встановити граничні суми розрахунків, а не порядок їх проведення.

Згідно з п. 2.1 Порядку прийняття і розгляду заяв про внесення змін до записів, внесення записів про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень та скасування записів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (затверджений наказом МЮУ від 12.12.2011 № 3502/5) для внесення змін до записів Державного реєстру прав заявник подає органу державної реєстрації прав, державним реєстратором якого було проведено державну реєстрацію прав, або нотаріусу, яким проведено державну реєстрацію прав, заяву та документи, визначені цим Порядком. Отже, у Вашому випадку реєстрацію зміни строку оренди повинен провести державний реєстратор органу державної реєстрації прав, яким було зареєстроване право оренди, а не нотаріус, який посвідчив договір про внесення змін.

Найчастіше посвідчення заповіту здійснюється нотаріусом (ст. 1248 ЦК України). За межами України вчинення нотаріальних дій покладається на консульські установи та — у передбачених чинним законодавством випадках — на дипломатичні представництва України за кордоном (ст. 1 Закону України «Про нотаріат»).
Крім того, посвідчення заповітів може здійснюватися посадовими, службовими особами, що перераховані у статтях 1251, 1252 ЦК України. Такі заповіти є прирівняними до нотаріально посвідчених з усіма правовими наслідками, що звідси випливають.
Відповідно до ст. 1251 ЦК України та як передбачено ст. 37 Закону України «Про нотаріат» у населеному пункті, де немає нотаріуса (відсутня державна нотаріальна контора та не зареєстрована приватна нотаріальна діяльність), заповіт може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування. Проте зазначені посадові особи за будь-яких умов не вправі посвідчити секретний заповіт, що є виключною компетенцією нотаріуса.
Як зазначено у ст. 1252 ЦК України та ст. 40 Закону України «Про нотаріат», до нотаріально посвідчених заповітів (крім секретних заповітів) також прирівнюються такі заповіти:
• заповіти осіб, які перебувають на лікуванні у лікарнях, госпіталях, інших стаціонарних закладах охорони здоров’я, а також осіб, які проживають в будинках для осіб похилого віку та інвалідів, посвідчені головними лікарями, їх заступниками з медичної частини або черговими лікарями цих лікарень, госпіталів, інших стаціонарних закладів охорони здоров’я, а також начальниками госпіталів, директорами або головними лікарями будинків для осіб похилого віку та інвалідів;
• заповіти осіб, які перебувають під час плавання на морських, річкових суднах, що ходять під прапором України, посвідчені капітанами цих суден;
• заповіти осіб, які перебувають у пошукових або інших експедиціях, посвідчені начальниками цих експедицій;
• заповіти військовослужбовців, а в пунктах дислокації військових частин, з’єднань, установ, військово-навчальних закладів, де немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії, також заповіти працівників, членів їх сімей і членів сімей військово­службовців, посвідчені командирами (начальниками) цих частин, з’єднань, установ або закладів;
• заповіти осіб, які тримаються в установах виконання покарань, посвідчені начальниками таких установ;
• заповіти осіб, які тримаються у слідчих ізоляторах, посвідчені начальниками слідчих ізоляторів.
Особливістю заповітів, перерахованих у ст. 1252 ЦК України, є те, що їх посвідчення завжди здійснюється у присутності свідків.

Чинне законодавство не містить прямої вимоги з цього питання, яке, однак, було предметом обговорення вищого судового органу України.
Позиція Верховного Суду України з цього приводу викладена у постанові Пленуму «Про судову практику у справах про спадкування» щодо заповіту подружжя.
Зокрема, у п. 18 згаданої постанови зазначено, що оскільки розірвання шлюбу припиняє статус подружжя, а недійсність шлюбу (визнання шлюбу недійсним) анулює статус подружжя, розірвання шлюбу чи визнання шлюбу недійсним після складення заповіту подружжя (ст. 1243 ЦК України) позбавляє цей заповіт юридичного значення без пред’явлення відповідного позову, а спадкування відбувається на загальних підставах.

Як зазначено у ст. 1257 ЦК України, заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.
Крім того, заповіт як односторонній правочин підлягає регулюванню загальними правилами ЦК України щодо недійсності правочинів. Так, недійсними є правочини (а відтак — і заповіти):
• в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі;
• складені особою, яка не мала на це права (щодо заповіту — особа не мала необхідного обсягу цивільної дієздатності для його складання);
• складені з порушенням вимог щодо їх форми та посвідчення.
Заповіти, складені з зазначеними вище порушеннями, віднесені законом до нікчемних правочинів (тобто абсолютно недійсних), тому немає необхідності у зверненні до суду за отриманням додаткового підтвердження цього факту.
Про те саме йдеться і у постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування», у п. 17 якої зазначено, що заповіт, складений особою, яка не мала на це права, зокрема, недієздатною, малолітньою, неповнолітньою особою (крім осіб, які в установленому порядку набули повну цивільну дієздатність), особою з обмеженою цивільною дієздатністю, представником від імені заповідача, а також заповіт, складений із порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним, тому на підставі ст. 215 ЦК України визнання такого заповіту недійсним судом не вимагається.
Заповіт із так званими вадами волі, тобто складений заповідачем за обставин, коли його волевиявлення не було вільним і не відповідало його волі та дійсним намірам (обман, насильство, помилка, нерозуміння правових наслідків складеного документа) може бути визнаний судом недійсним за позовом заінтересованих осіб.
Згаданою вище постановою Пленуму Верхов­ного Суду України передбачено, що за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо він був складений особою під впливом фізичного або психічного насильства або особою, яка через стійкий розлад здоров’я не усвідомлювала своїх дій та (або) не могла керувати ними. При цьому психічний стан заповідача має бути встановлений судом на момент складання заповіту.
Пленум Верховного Суду України у згаданій вище постанові дійшов висновку, що у справах про спадкування нотаріуси не є заінтересованими особами і не повинні залучатися до участі у справі.
Недійсність окремого розпорядження, що міститься в заповіті, може бути підставою для визнання недійсним заповіту лише в цій частині, проте не має наслідком недійсність іншої його частини.
Слід звернути увагу на те, що право на подання позову про визнання недійсним заповіту виникає лише після смерті заповідача.
При визнанні заповіту недійсним успадкування майна померлого здійснюється за правилами спадкоємництва за законом, а спадкоємці, які за цим заповітом були позбавлені права на спадкування, одержують право на спадкування за законом на загальних підставах (ст. 1257 ЦК України).

При здійсненні процедури скасування/зміни заповіту нотаріус має дотримуватися вимог пунктів 6, 7 глави 3 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.
Так, при одержанні заяви про скасування чи зміну заповіту, а також за наявності нового заповіту, який скасовує чи змінює раніше складений заповіт, нотаріус робить про це відмітку на примірнику заповіту, що зберігається у його справах, відмітку в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій та в алфавітній книзі обліку заповітів.
Якщо заповідач подасть примірник заповіту, що є у нього, напис про зміну чи скасування заповіту робиться і на цьому примірнику, після чого він разом із заявою (коли заповіт скасовується заявою) додається до примірника, що зберігається у справах нотаріуса.
Справжність підпису на заяві про скасування або зміну заповіту має бути нотаріально засвідчена.
Що стосується спільного заповіту подружжя, то він може бути скасований кожним з подружжя лише за життя обох з подружжя.
Відповідно до вимог п. 6.5 гл. 3 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України нотаріус, якому під час посвідчення заповіту стало відомо про наявність раніше складеного заповіту, який, однак, ним не посвідчувався, зобов’язаний повідомити про вчинену ним нотаріальну дію (посвідчення нового заповіту) державний нотаріальний архів, нотаріуса чи орган місцевого самоврядування, де зберігається примірник раніше посвідченого заповіту.
Скасування/зміна секретного заповіту відбувається з дотриманням загальних правил. У разі одержання заяви про скасування секретного заповіту (справжність підпису заповідача на якій має бути нотаріально засвідчена) нотаріус повертає заповідачу підписаний ним конверт, у якому міститься секретний заповіт.
За наявності заяви про скасування секретного заповіту та/або за наявності нового заповіту нотаріус робить відмітку про скасування заповіту в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій та в алфавітній книзі обліку заповітів.
Якщо заповідач подасть примірник свідоцтва про посвідчення та прийняття на зберігання секретного заповіту, то напис про скасування заповіту робиться і на цьому примірнику, після чого він разом із заявою (коли заповіт скасований цією заявою) додається до примірника свідоцтва, що зберігається у справах нотаріуса, у державному нотаріальному архіві.
Відомості про заповіти (у тому числі про їх скасування та внесення до них змін) підлягають обов’язковій державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, установленому Положенням про Спадковий реєстр, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 07.07.2011 № 1810/5.

Заповіт, складений громадянином на випадок смерті, за життя заповідача може бути у будь-який час ним скасований чи змінений. При цьому закон не вимагає того, щоб заповідач інформував про прийняте ним рішення будь-яких третіх осіб (в тому числі тих осіб, в чиїх інтересах було зроблено заповіт). Тобто заповіт як односторонній правочин скасовується чи змінюється заповідачем без отримання на це згоди будь-якої третьої особи (в тому числі другого із подружжя заповідача, спадкоємців тощо).
Скасування чи зміна заповіту здійснюється особисто заповідачем. Нотаріус не вправі вимагати від заповідача обґрунтування своїх дій та зазначення причин скасування чи зміни заповіту.
Бажаючи скасувати заповіт, заповідач може подати відповідну заяву про це або скласти новий заповіт. При посвідченні нового заповіту нотаріус має роз’яснити заповідачеві, що ним можуть бути змінені всі або окремі положення попереднього заповіту.
Як зазначено у ст. 1254 ЦК України, заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або у тій частині, в якій він йому суперечить.
За загальним правилом, якщо зміст нового заповіту повністю повторює попередній заповіт, чинним буде більш пізній заповіт (тобто відбудеться скасування попереднього заповіту) без будь-якого додаткового застереження про це. При цьому кожний новий заповіт скасовує попередній і не відновлює заповіту, який заповідач склав перед ним.
Якщо раніше складений заповіт стосувався одного майна, а більш пізній — іншого, після смерті заповідача обидва заповіти будуть чинними. Якщо новий заповіт суперечить попередньому у частині, більш ранній заповіт залишається чинним, проте лише у частині, що не суперечить новому заповіту (ч. 2 ст. 1254 ЦК України).
Отже, з викладеного вбачається, що за наявності двох заповітів, складених у різний час, один з яких замінює другий у певній частині та не містить вказівки про скасування попереднього заповіту у повному обсязі, виконуються обидва заповіти: перший — у частині, що не суперечить другому, другий — у повному обсязі.
Не виключається можливість скасування попереднього заповіту новим заповітом, зміст якого хоч і стосується іншого майна чи його частини, ніж це було зазначене у попередньому заповіті, проте містить пряму вказівку про скасування більш раннього заповіту.
Як вбачається із зазначеного, зміна заповіту (внесення змін до заповіту) здійснюється шляхом складання нового заповіту, тоді як скасування його можливе як шляхом складання нового заповіту, так і шляхом подачі заяви про це.
Відповідно до ч. 7 ст. 1254 ЦК України скасування заповіту, внесення до нього змін провадяться у порядку, встановленому цим Кодексом для посвідчення заповіту. Відтак, при скасуванні заповіту шляхом подання заповідачем відповідної заяви справжність підпису на ній має бути засвідчена нотаріально.
З огляду на зазначене, не зовсім зрозумілою є норма ст. 57 Закону України «Про нотаріат», якою передбачено, що справжність підпису на заяві про скасування чи зміну заповіту повинна бути нотаріально засвідчена. Можливо, вирішення питання про зміну одностороннього правочину саме таким шляхом і має право на існування у майбутньому, проте виходячи із аналогії закону (ст. 654 ЦК України) та враховуючи, що відповідно до закону волевиявлення заповідача (зокрема, зміна положень заповіту) оформлюється у вигляді заповіту, а не заяви, ми дотримуємося думки про правильність виробленої роками нотаріальної практики про зміну заповіту лише шляхом складання нового заповіту.

При посвідченні правочинів з нерухомим майном, а особливо при видачі свідоцтв про право на спадщину, реєстраційні дії нотаріуса у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень супроводжуються відкриттям розділу в цьому реєстрі, що потребує занесення до Державного реєстру опису нерухомого майна, щодо якого посвідчується правочин чи оформляється спадщина.
Згідно зі ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно (далі — державна реєстрація прав) — офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, тобто реєстрації підлягають саме права на нерухоме майно.
Кожний розділ Державного реєстру прав складається з чотирьох частин, які містять відомості про: 1) нерухоме майно; 2) право власності та суб’єкта (суб’єктів) цього права; 3) інші речові права та суб’єкта (суб’єктів) цих прав; 4) обтяження прав на нерухоме майно та суб’єкта (суб’єктів) цих прав.
Виходячи з норм зазначеного закону, при відкритті розділу у зв’язку з реєстрацією заявленого права державний реєстратор чи нотаріус, яким вчиняється дія, повинен здійснити опис нерухомого майна, щодо якого це право заявлене.
Згідно з п. 20 Порядку ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів від 26.10.2011 № 1141, з метою проведення державної реєстрації виникнення права власності (а при відкритті розділу нотаріус реєструє саме виникнення права власності) державний реєстратор вносить до запису про нерухоме майно такі відомості щодо об’єкта нерухомого майна:
• тип об’єкта нерухомого майна (житловий будинок, будівля, споруда, квартира, житлове приміщення, нежитлове приміщення тощо);
• призначення об’єкта нерухомого майна (житловий або нежитловий);
• площа об’єкта нерухомого майна (загальна та (за наявності) житлова);
• відомості про складові частини об’єкта нерухомого майна (найменування та/або присвоєння літера, загальна та (за наявності) житлова площа об’єкта нерухомого майна, який є складовою частиною складної речі та призначений для обслуговування іншої (головної) речі, пов’язаний з нею спільним призначенням та є її приналежністю);
• адреса об’єкта нерухомого майна;
• прізвище, ім’я та по батькові державного реєстратора;
• найменування органу державної реєстрації прав або найменування нотаріальної контори, назва нотаріального округу.
У разі коли право власності на земельну ділянку, на якій розташований такий об’єкт нерухомого майна, зареєстровано в установленому законодавством порядку, державний реєстратор додатково вносить відомості про реєстраційний номер такої земельної ділянки. Для нотаріуса є важливим правильно здійснити опис нерухомого майна як у документі, який ним посвідчується, так і згідно з названою вище постановою, як реєстратора занести ці відомості до Державного реєстру.
Але не слід забувати, що нотаріус перш за все нотаріус, який має вчинити нотаріальну дію. Для вчинення нотаріальної дії нотаріус не може вимагати здійснення технічної інвентаризації об’єкта нерухомого майна, а має виходити з того, що власник може розпорядитися лише тим правом, яке йому належить і підтверджується правовстановлюючим документом. Перейти до іншого власника внаслідок правочину (зустрічних намірів і волі власника та набувача) може лише те, що підтверджено правовстановлюючим документом.
Згідно з ч. 3 ст. 17 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» документи, що встановлюють виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно та їх обтяжень і подаються для державної реєстрації прав, повинні відповідати вимогам, встановленим цим Законом та іншими нормативно-правовими актами. Тому при розбіжності характеристик об’єкта нерухомості у правовстановлюючому документі і технічному паспорті навіть найновіший, «сьогоднішній», технічний паспорт не є документом, що встановлює виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно.
Відповідно до п. 26, п. 27 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22.06.2011 №703:
26. Для проведення державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно необхідними документами є документи, що підтверджують виникнення, перехід або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно та інші документи, визначені цим Порядком.
27. Документами, що підтверджують виникнення, перехід та припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно, є:
1) укладений в установленому законом порядку договір, предметом якого є нерухоме майно, права щодо якого підлягають державній реєстрації, або речове право на нерухоме майно, чи його дублікат;
2) свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя в разі смерті одного з подружжя, видане нотаріусом або консульською установою України, чи його дублікат;
3) свідоцтво про право на спадщину, видане нотаріусом або консульською установою України, чи його дублікат;
4) свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів) та свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів), якщо прилюдні торги (аукціони) не відбулися, видані нотаріусом, чи їх дублікати;
5) свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане державним реєстратором відповідно до цього Порядку;
6) свідоцтво про право власності, видане органом приватизації наймачам житлових приміщень у державному та комунальному житловому фонді;
7) свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане органом місцевого самоврядування або місцевою держадміністрацією до набрання чинності цим Порядком;
8) рішення про закріплення нерухомого майна на праві оперативного управління чи господарського відання, прийняте власником нерухомого майна чи особою, уповноваженою управляти таким майном;
9) державний акт на право власності на земельну ділянку або на право постійного користування земельною ділянкою;
10) рішення суду, що набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно;
11) ухвала суду про затвердження (визнання) мирової угоди;
12) заповіт, яким встановлено сервітут на нерухоме майно;
13) закон, яким встановлено сервітут на нерухоме майно;
14) рішення уповноваженого законом органу державної влади про повернення об’єкта нерухомого майна релігійній організації;
15) рішення власника майна, уповноваженого ним органу про передачу об’єкта нерухомого майна з державної у комунальну власність чи з комунальної у державну власність або з приватної у державну чи комунальну власність;
16) інші документи, що підтверджують виникнення, перехід та припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно відповідно до закону.
Отже, оскільки нотаріус не просто реєструє в Державному реєстрі право, яке чи то виникає і переходить при посвідченні нотаріусом договору, чи то виникає внаслідок видачі свідоцтва про право на спадщину, а робить це одночасно з вчиненням такої нотаріальної дії згідно з ч. 9 ст. 15 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», то всі відомості вносяться ним на підставі правовстановлюючого документа, поданого для вчинення нотаріальної дії.
Нотаріус не є спеціалістом з питань технічної інвентаризації, не може дійти висновку щодо того, самовільно чи не самовільно зведені будівлі і споруди, а тому не може на власний розсуд вирішити питання щодо внесення будь-яких відомостей, відмінних від тих, що зазначені в правовстановлюючому документі. Інформація, занесена нотаріусом до Державного реєстру, має бути достовірна і ґрунтуватися на документах, які перелічені вище.
Звісно, що характеристики такого нерухомого майна, як житловий будинок, можуть змінитися, якщо власник отримав необхідні дозволи на зведення тих чи інших споруд. Тому власник має право внести про це відомості до Державного реєстру, навіть якщо в подальшому він має намір відчужувати цей об’єкт нерухомості. Висновок про те, необхідні такі дозволи чи ні, має робити спеціаліст в будівельній галузі, яким нотаріус не є. А державний реєстратор має право на підставі закону витребувати усю необхідну інформацію та документи, що стосуються об’єкта нерухомого майна, з метою внесення до Державного реєстру достовірної інформації. Завдання нотаріуса при посвідченні договору відчуження полягають у захисті прав та інтересів не тільки відчужувача, але також і набувача.
При вчиненні нотаріальних дій з нерухомістю до впровадження Державного реєстру нотаріуси могли у документі зазначити характеристики об’єкта, які відмінні від тих, що відображені у правовстановлюючому документі. Але давайте згадаємо, чи робили це нотаріуси на підставі лише технічного паспорта, при тому, що технічна інвентаризація провадилася обов’язково? Ні, бо крім технічного паспорта подавався Витяг з реєстру прав власності на нерухоме майно. Виходить, що зміни мають бути не тільки в техпаспорті, щоб нотаріус міг ними керуватися, а й у Державному реєстрі, щоб вважати, що право існує.