Відповідь:

Як зазначено у ст. 1257 ЦК України, заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.
Крім того, заповіт як односторонній правочин підлягає регулюванню загальними правилами ЦК України щодо недійсності правочинів. Так, недійсними є правочини (а відтак — і заповіти):
• в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі;
• складені особою, яка не мала на це права (щодо заповіту — особа не мала необхідного обсягу цивільної дієздатності для його складання);
• складені з порушенням вимог щодо їх форми та посвідчення.
Заповіти, складені з зазначеними вище порушеннями, віднесені законом до нікчемних правочинів (тобто абсолютно недійсних), тому немає необхідності у зверненні до суду за отриманням додаткового підтвердження цього факту.
Про те саме йдеться і у постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування», у п. 17 якої зазначено, що заповіт, складений особою, яка не мала на це права, зокрема, недієздатною, малолітньою, неповнолітньою особою (крім осіб, які в установленому порядку набули повну цивільну дієздатність), особою з обмеженою цивільною дієздатністю, представником від імені заповідача, а також заповіт, складений із порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним, тому на підставі ст. 215 ЦК України визнання такого заповіту недійсним судом не вимагається.
Заповіт із так званими вадами волі, тобто складений заповідачем за обставин, коли його волевиявлення не було вільним і не відповідало його волі та дійсним намірам (обман, насильство, помилка, нерозуміння правових наслідків складеного документа) може бути визнаний судом недійсним за позовом заінтересованих осіб.
Згаданою вище постановою Пленуму Верхов­ного Суду України передбачено, що за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо він був складений особою під впливом фізичного або психічного насильства або особою, яка через стійкий розлад здоров’я не усвідомлювала своїх дій та (або) не могла керувати ними. При цьому психічний стан заповідача має бути встановлений судом на момент складання заповіту.
Пленум Верховного Суду України у згаданій вище постанові дійшов висновку, що у справах про спадкування нотаріуси не є заінтересованими особами і не повинні залучатися до участі у справі.
Недійсність окремого розпорядження, що міститься в заповіті, може бути підставою для визнання недійсним заповіту лише в цій частині, проте не має наслідком недійсність іншої його частини.
Слід звернути увагу на те, що право на подання позову про визнання недійсним заповіту виникає лише після смерті заповідача.
При визнанні заповіту недійсним успадкування майна померлого здійснюється за правилами спадкоємництва за законом, а спадкоємці, які за цим заповітом були позбавлені права на спадкування, одержують право на спадкування за законом на загальних підставах (ст. 1257 ЦК України).