ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА АДМІНІСТРАЦІЯ УКРАЇНИ
НАКАЗ
від 14 квітня 2010 року N 248
Про затвердження Узагальнюючого податкового роз’яснення щодо супроводження державного мита
Керуючись Законами України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами», «Про державну податкову службу в Україні», наказом ДПА України від 12.04.2003 N 176 «Про затвердження Порядку надання роз’яснень окремих положень податкового законодавства», з метою виконання постанови Кабінету Міністрів України від 27 січня 2010 року N 86 «Про надання податкових та інших роз’яснень» та розпорядження ДПА України від 02.03.2010 N 39-р «Про опрацювання податкових роз’яснень» наказую:
1. Затвердити Узагальнююче податкове роз’яснення щодо супроводження державного мита (додається).
2. Департаменту масово-роз’яснювальної роботи та звернень громадян (Косарчук В. П.) забезпечити оприлюднення наказу у встановленому порядку.
3. Головам державних податкових адміністрацій в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі довести наказ до відома підпорядкованих органів державної податкової служби та платників податків.
4. Наказ набирає чинності з дня оприлюднення.
5. Контроль за виконанням наказу покласти на заступника Голови Лекаря С. І.

Голова О. О. Папаіка

ЗАТВЕРДЖЕНО
Наказ ДПА України
14.04.2010 N 248

Узагальнююче податкове роз’яснення щодо супроводження державного мита
У роз’ясненні вживаються такі скорочення:
Закон України від 25 червня 1991 року N 1251-XII «Про систему оподаткування», з відповідними змінами і доповненнями, — Закон N 1251-XII;
Закон України від 2 вересня 1993 року N 3425-XII «Про нотаріат» — Закон N 3425-XII;
Закон України від 25 березня 2005 року N 2505-IV «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2005 рік» та деяких інших законодавчих актів України» — Закон N 2505-IV;
Декрет Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 року N 7-93 «Про державне мито», з відповідними змінами і доповненнями, — Декрет;
Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року N 435-IV — ЦК України;
Господарський процесуальний кодекс України від 6 листопада 1991 року N 1798-XII — ГПК України;
Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 року N 1618-IV — ЦПК України;
Інструкція про порядок обчислення та сплати державного мита, затверджена наказом Головної державної податкової інспекції України від 22 квітня 1993 року N 15 і зареєстрована у Міністерстві юстиції України 19 травня 1993 року за N 50, — Інструкція.
Державне мито згідно із Законом 1251-XII віднесено до загальнодержавних податків і зборів (обов’язкових платежів). Порядок справляння державного мита в Україні регулюється Декретом. Порядок обчислення та сплати державного мита — Інструкцією.
Державне мито справляють: суди, господарські суди, державні нотаріуси, які працюють у державних нотаріальних конторах, уповноважені на вчинення нотаріальних дій, посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних міських рад, де немає нотаріусів, органи МВС України, МЗС України, органи, які займаються реєстрацією паспортів громадян, органи реєстрації актів цивільного стану, органи, які видають дозволи на право полювання та рибальства, та інші органи.
Державне мито справляється за ставками у розмірах частин неоподатковуваного мінімуму доходів громадян та у відсотковому співвідношенні до відповідної суми документа (суми позову, вартості відчужуваного майна тощо).
Державне мито сплачується за місцем розгляду та оформлення документів і зараховується до бюджету місцевого самоврядування, крім мита, що справляється з позовних заяв, які подаються до господарського суду, із апеляційних і касаційних скарг на рішення та постанови господарських судів, заяв про їх перегляд за нововиявленими обставинами, а також за дії, пов’язані з одержанням охоронних документів (патентів і свідоцтв) на об’єкти інтелектуальної власності, та за подання до Кабінету Міністрів України проекту створення промислово-фінансової групи, яке зараховується до Державного бюджету України.
Державне мито сплачується до подання заяви чи вчинення дій, за які воно справляється, а у відповідних випадках — при видачі документів.
Державне мито сплачується готівкою або шляхом перерахувань із рахунку платника в кредитній установі.
З позовних заяв, що подаються до суду та господарського суду в іноземній валюті, а також за дії та операції в іноземній валюті державне мито сплачується в іноземній валюті. У разі коли розмір ставок державного мита передбачено в частинах офіційно встановленого неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, державне мито сплачується в іноземній валюті з урахуванням курсу грошової одиниці Національного банку України.
Наприклад:
• за якою ставкою справляється державне мито при нотаріальному посвідченні договору ренти
Відповідно до статті 732 ЦК України договір ренти укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Якщо договором ренти встановлено, що одержувач ренти передає майно у власність платника ренти за плату, то відносини сторін визначаються загальними положеннями про купівлю-продаж, при передачі майна безоплатно — положеннями про договір дарування, якщо це не суперечить суті договору ренти (стаття 734 ЦК України).
Слід зауважити, що нотаріальне посвідчення договорів відчуження житлового будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, іншого нерухомого майна провадиться за місцем розташування вказаного майна або місцезнаходженням однієї із сторін правочину (стаття 55 Закону 3425-XII).
Відповідно до п. 48 Інструкції при обчисленні суми державного мита за посвідчення договорів відчуження житлових будинків, квартир, дач, садових будинків, гаражів, а також іншого нерухомого майна, що перебуває у власності фізичних або юридичних осіб, вартість таких договорів приймається виходячи із суми договору, але не нижче його інвентаризаційної або балансової вартості з урахуванням коефіцієнтів індексації вартості цих об’єктів та зносу на момент відчуження, що вказується у довідках-характеристиках бюро технічної інвентаризації.
Крім того, сума договору встановлюється за погодженням сторін, якщо інше не передбачено законодавчими актами. При визначенні суми договору сторони можуть використовувати незалежну експертну оцінку, проведену суб’єктом оціночної діяльності — суб’єктом господарювання, відповідно до Закону України від 12 липня 2001 року N 2658-III «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні».
Отже, якщо сума договору (експертна оцінка нерухомості) є меншою за інвентаризаційну або балансову вартість нерухомості, що вказується у довідках-характеристиках бюро технічної інвентаризації, то державне мито справляється від вартості будівель і споруд за даними бюро відповідно до підпунктів «а» і «д» пункту 3 статті 3 Декрету.
• звільнення міської ради від сплати державного мита при подачі позовних заяв до суду
Перелік фізичних та юридичних осіб, які звільняються від сплати державного мита, а також дій, за які не сплачується державне мито, наведено у статті 4 Декрету. Зокрема, пунктом 11 статті 4 Декрету визначено, що від сплати державного мита звільняються органи місцевого та регіонального самоврядування за позовами до суду або господарського суду про визнання недійсними актів інших органів місцевого та регіонального самоврядування, місцевих державних адміністрацій, підприємств, об’єднань, організацій і установ, які ущемлюють їх повноваження, за позовами до суду або господарського суду про стягнення з підприємства, об’єднання, організації, установи і громадян збитків, завданих інтересам населення, місцевому господарству, навколишньому середовищу їхніми рішеннями, діями або бездіяльністю, а також у результаті невиконання рішень органів місцевого та регіонального самоврядування та за позовами до суду або господарського суду про припинення права власності на земельну ділянку або у зв’язку з невиконанням умов договорів оренди орендарями земельних ділянок державної та комунальної власності.
• щодо сплати державного мита митними марками
Відповідно до Інструкції державне мито сплачувалось митними марками при видачі відповідного документа за реєстрацію місця проживання та видачу щорічної контрольної картки обліку добутої дичини і порушень правил полювання, і квитків рибалок. Пунктом 8 розділу II Інструкції передбачено, що у разі відсутності митних марок державне мито сплачується до кредитних установ готівкою.
Слід зазначити, що основним законодавчим актом, який регулює засади функціонування платіжних систем в Україні та загальний порядок проведення переказу коштів у межах України, є Закон України від 5 квітня 2001 року N 2346-III «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні».
Відповідно до статті 4 цього Закону для проведення переказу можуть використовуватися кошти як у готівковій, так і в безготівковій формі.
Види безготівкових розрахунків визначаються законами та прийнятими на їх основі нормативно-правовими актами Національного банку України.
Отже, порядок здійснення безготівкових розрахунків в Україні регулюється Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженою постановою Правління Національного банку України від 21.01.2004 N 22 і зареєстрованою у Міністерстві юстиції України 29.03.2004 за N 377/8976, якою не передбачено здійснення розрахункових операцій митними марками.
• щодо повернення державного мита (судового збору)
Сплачене державне мито підлягає поверненню частково або повністю у випадках, передбачених статтею 8 Декрету, зокрема:
внесення державного мита в більшому розмірі, ніж передбачено чинним законодавством;
повернення заяви (скарги) або відмови в її прийнятті;
припинення провадження у справі або залишення позову без розгляду, якщо справа не підлягає розглядові в суді чи в господарському суді, а також коли позов подано недієздатною особою;
скасування в установленому порядку рішення суду.
Основною умовою для повернення державного мита є подання заяви платником до відповідної установи, що справляє мито, протягом року з дня зарахування його до відповідного бюджету.
Крім того, державне мито повертається органами Державного казначейства України за умови, якщо до заяви платника додано висновок (ухвалу суду, господарського суду, в інших випадках довідку установи, яка справляла мито) про обставини, що є підставою для повного або часткового повернення державного мита, а також оригінали документів, що підтверджують сплату державного мита (пункт 17 Інструкції). Ці положення викладено в Порядку повернення платникам помилково та/або надміру сплачених податків, зборів (обов’язкових платежів), затвердженому наказом Державного казначейства України від 10.12.2002 N 226, зареєстрованому у Міністерстві юстиції України 25.12.2002 за N 1000/7288.
• щодо правильності справляння державного мита при нотаріальному засвідченні вірності копій документів
Державне мито за нотаріальне засвідчення вірності копій документів та витягів з них (за сторінку) справляється у розмірі 0,01 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян і вираховується виходячи з розміру зазначеного неоподатковуваного мінімуму, що діє на день сплати державного мита.
За засвідчення копій і витягів з документів державне мито справляється з кожної сторінки документа незалежно від формату і кількості рядків.
При засвідченні вірності кожної копії одного документа (коли на прохання особи видається кілька копій) державне мито стягується виходячи із кількості засвідчених документів (за дві копії документа, який складається із 1 сторінки — 0,02 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, за три — 0,03 і т. д.)
• як справляється державне мито при подачі апеляційної скарги до апеляційного господарського суду на ухвалу місцевого господарського суду про залишення позову без розгляду
Відповідно до підпункту «г» пункту 2 статті 3 Декрету державне мито із апеляційних і касаційних скарг на рішення та постанови, а також заяв про перегляд їх за нововиявленими обставинами, справляється у розмірі 50 відсотків ставки, що підлягає сплаті у разі подання заяви, для розгляду спору в першій інстанції, а із спорів майнового характеру — 50 відсотків ставки, обчисленої виходячи з оспорюваної суми (у редакції Закону України від 7 березня 2002 року N 3096-III).
Порядок подання позову і сплати державного мита визначено ГПК України, зокрема, відповідно до статті 94 ГПК України апеляційна скарга (подання) подається (вноситься) до суду у письмовій формі і до неї додаються докази сплати державного мита.
Пунктом 3 статті 97 ГПК України встановлено, що апеляційна скарга (подання) не приймається до розгляду і повертається апеляційним господарським судом, якщо до скарги не подано документів, що підтверджують сплату державного мита у встановлених порядку і розмірі.
Відповідно до статті 45 ГПК України та статті 208 ЦПК України ухвала суду є одним із різновидів судових рішень.
Слід зауважити, що апеляційні скарги на ухвали місцевого господарського суду розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду апеляційних скарг на рішення місцевого господарського суду (стаття 106 ГПК України).
Враховуючи викладене, при подачі апеляційної скарги до апеляційного господарського суду на ухвалу місцевого господарського суду про залишення позову без розгляду державне мито сплачується відповідно до підпункту «г» пункту 2 статті 3 Декрету.
• які діють ставки: при подачі позовних заяв до господарського суду, із апеляційних і касаційних скарг на рішення та постанови, а також заяв про перегляд їх за нововиявленими обставинами
Справляння державного мита в Україні регулюється Декретом, яким визначено платників державного мита на території України (фізичні та юридичні особи — за вчинення в їх інтересах дій та видачу документів, що мають юридичне значення, уповноваженими на те органами), об’єкти справляння державного мита, тобто, за що саме воно справляється, розміри ставок державного мита та порядок його сплати.
Законом 2505-IV, який набрав чинності з дня опублікування (опубліковано 31.03.2005 N 58 — 59 «Урядовий кур’єр»), внесено зміни до чинного законодавства, зокрема до Декрету.
Таким чином, підпункт «а» пункту 2 статті 3 Декрету викладено у новій редакції, і, починаючи з 31 березня 2005 року, ставка державного мита, що справляється із позовних заяв майнового характеру, які подаються до господарських судів, визначена у розмірі 1 відсотка ціни позову, але не менше 6 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і не більше 1500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, вираховується виходячи з розміру зазначеного неоподатковуваного мінімуму, що діє на день сплати державного мита (не менше 6 х 17 = 102,0 грн. і не більше 1500 х 17 = 25500,0 гривень).
Приклад:
1. Позивач, який відповідно до чинного законодавства не має пільги щодо сплати державного мита, звернувся до господарського суду з позовною заявою майнового характеру до відповідача в сумі 2600000,0 грн., сума державного мита, що сплачується позивачем перед поданням позовної заяви, становить:
2600000,0 х 1 % = 26000,0 гривень.
Проте згідно з вищезазначеною нормою Декрету (підпункт «а» пункту 2 статті 3) сума державного мита не повинна перевищувати верхньої межі — 25500,0 гривень. Тому державне мито, що підлягає сплаті в дохід державного бюджету, становить 25500,0 гривень.
2. Позивач у позовній заяві просить господарський суд стягнути з відповідача 9000,0 гривень. Ціна позову становить 9000,0 гривень. Державне мито:
9000 х 1 % = 90,0 гривень.
Оскільки нижня межа — 102,0 грн., сума державного мита за даним позовом становить 102,0 гривні.
Слід зауважити, що до внесення відповідних змін ставка державного мита за вищезазначені дії становила 1 відсоток ціни позову, але не менше 3 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і не більше 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Із апеляційних і касаційних скарг на рішення та постанови, а також заяв про перегляд їх за нововиявленими обставинами, справляється державне мито в розмірі 50 відсотків ставки, що підлягає сплаті у разі подання заяви, для розгляду спору в першій інстанції, а із спорів майнового характеру — 50 відсотків ставки, обчисленої виходячи з оспорюваної суми (підпункт «г» пункту 2 статті 3 Декрету).
Порядок подання позову і сплати державного мита визначений ГПК України, зокрема, відповідно до статті 55 ГПК України ціну позову визначає позивач, у випадках неправильного зазначення ціни позову вона визначається суддею. Інструкцією визначено, що державне мито сплачується до подання позовної заяви або заяви про перегляд її за нововиявленими обставинами.
Статтею 63 ГПК України передбачено, що у разі несплати державного мита у встановленому порядку та розмірі, позовна заява і додані до неї документи повертаються без розгляду.
Також повідомляємо, що з позовних заяв, які носять одночасно майновий і немайновий характер, державне мито сплачується за ставками, встановленими для позовних заяв майнового характеру, і за ставками, встановленими для позовних заяв немайнового характеру.
• про справляння державного мита за видачу свідоцтва про право на спадщину з урахуванням Закону України від 5 березня 2009 року N 1110-VI «Про внесення зміни до статті 3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито» щодо державного мита за видачу свідоцтва про право на спадщину»
Відповідно до статті 19 Закону N 3425-XII державні нотаріуси за вчинення нотаріальних дій справляють державне мито у розмірах, встановлених чинним законодавством, а згідно з статтею 31 цього ж Закону приватні нотаріуси за вчинення нотаріальних дій справляють плату, розмір якої визначається за домовленістю між нотаріусом та громадянином або юридичною особою. Крім того, Указом Президента України від 10 липня 1998 року N 762/98 «Про впорядкування справляння плати за вчинення нотаріальних дій» встановлено, що розмір плати, яка справляється за вчинення нотаріальних дій приватними нотаріусами, не може бути меншим від розміру ставок державного мита, яке справляється державними нотаріусами за аналогічні нотаріальні дії.
Справляння державного мита в Україні регулюється Декретом. Порядок його обчислення та сплати — Інструкцією. Статтею 1 зазначеного Декрету встановлено, що платниками державного мита на території України є фізичні та юридичні особи за вчинення в їхніх інтересах дій та видачу документів, які мають юридичне значення, уповноваженими на те органами.
Перелік об’єктів справляння державного мита наведено у статті 2, а розміри ставок державного мита — у статті 3 Декрету.
Згідно з пунктом 4 розділу II Інструкції за вчинення дій державними нотаріальними конторами, а також виконкомами сільських, селищних та міських рад державне мито сплачується до вчинення нотаріальних дій.
Підпунктом «ж» пункту 3 статті 3 Декрету було визначено, що розмір ставки державного мита за видачу свідоцтва про право на спадщину одному з подружжя, батькам, повнолітнім дітям, онукам, правнукам, братам, сестрам, діду, бабі та іншим спадкоємцям становить 0,5 відсотка суми спадщини. За видачу свідоцтва про право на спадщину земельної частки (паю), а саме: одному з подружжя, батькам, повнолітнім дітям, онукам, правнукам, братам, сестрам, діду, бабі, державне мито справлялося у розмірі 0,1 відсотка суми спадщини. За видачу свідоцтва про право на спадщину земельної частки (паю) іншим спадкоємцям державне мито справлялося у розмірі 0,5 відсотка суми спадщини.
Слід зазначити, що дії, за які справляється державне мито при спадкуванні, включаються до бази оподаткування іншими податками і зборами, що призводить до подвійного оподаткування і створює додаткове навантаження на платників податків.
Так, вартість будь-якого рухомого та нерухомого майна, отриманого фізичною особою — членом сім’ї спадкодавця першого ступеня споріднення у спадок, оподатковується згідно зі статтею 13 Закону України від 22 травня 2003 року N 889-IV «Про податок з доходів фізичних осіб» за нульовою ставкою, а вартість майна, отриманого спадкоємцями інших ступенів споріднення, оподатковується податком з доходів фізичних осіб за ставкою 5 відсотків об’єкта спадщини.
В умовах реформування податкової системи при встановленні ставок податків і зборів необхідно врахувати те, що їх розмір повинен визначатися виходячи з фіскальної та компенсаційної функції збору. При цьому, компенсаційна функція має бути інструментом відшкодування державі її затрат на вчинення дій, що мають юридичне значення, враховуючи реальну платіжну спроможність населення.
Таким чином, з урахуванням особливостей оподаткування спадкового майна ідеологія справляння державного мита за видачу свідоцтва про право на спадщину переглянута і встановлена у розмірі покриття витрат держави за видачу відповідного свідоцтва.
Дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та забезпечуючи конституційні права громадян, Верховною Радою України прийнято Закон України від 5 березня 2009 року N 1110-VI «Про внесення зміни до статті 3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито» щодо державного мита за видачу свідоцтва про право на спадщину», який набрав чинності з 1 січня 2010 року. Цим Законом підпункт «ж» пункту 3 статті 3 Декрету викладено у новій редакції, згідно якої за видачу свідоцтва про право на спадщину державне мито справляється у розмірі 2 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Отже, враховуючи зміни у законодавстві, протягом 2009 року за видачу свідоцтва про право на спадщину державне мито справлялося у відсотковому співвідношенні до суми спадщини і в залежності від ступеня споріднення громадян, а з 1 січня 2010 року незалежно від ступеня споріднення та суми спадщини (рухомого і нерухомого майна) держмито сплачується у розмірі 2 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (на сьогодні — 34 гривні).
Статтею 4 Декрету визначено категорії осіб, які звільняються від сплати державного мита за вчинення в їх інтересах будь-яких дій та видачу документів, що мають юридичне значення, а саме:
пункт 16: «громадяни — за видачу їм свідоцтв про право на спадщину:
на майно осіб, які загинули при захисті СРСР і України, у зв’язку з виконанням інших державних чи громадських обов’язків або з виконанням обов’язку громадянина щодо врятування життя людей, охорони громадського порядку та боротьби із злочинністю, охорони власності громадян або колективної чи державної власності, а також осіб, які загинули або померли внаслідок захворювання, пов’язаного з Чорнобильською катастрофою;
на майно осіб, реабілітованих у встановленому порядку; на житловий будинок, пай у житлово-будівельному кооперативі, квартиру, що належала спадкодавцеві на праві приватної власності, якщо вони проживали в цьому будинку, квартирі протягом шести місяців з дня смерті спадкодавця;
на житлові будинки в сільській місцевості за умови, що ці громадяни постійно проживатимуть у цих будинках і працюватимуть у сільській місцевості;
на вклади в установах Ощадбанку та в інших кредитних установах, на страхові суми за договорами особистого й майнового страхування, облігації державних позик та інші цінні папери, суми заробітної плати, авторське право, суми авторського гонорару і винагород за відкриття, винахід, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, топографії інтегральних мікросхем, сорти рослин та раціоналізаторські пропозиції;
на майно осіб фермерського господарства, якщо вони є членами цього господарства»;
пункт 17: «неповнолітні — за видачу їм свідоцтва про право на спадщину»;
пункт 18:
«громадяни, віднесені до першої та другої категорій постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи;
громадяни, віднесені до третьої категорії постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи, які постійно проживають до відселення чи самостійного переселення або постійно працюють на території зон відчуження, безумовного /обов’язкового/ і гарантованого добровільного відселення, за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 року прожили або відпрацювали у зоні безумовного /обов’язкового/ відселення не менше двох років, а у зоні гарантованого добровільного відселення не менше трьох років;
громадяни, віднесені до четвертої категорії потерпілих внаслідок Чорнобильської катастрофи, які постійно працюють і проживають або постійно проживають на території зони посиленого радіоекологічного контролю, за умови, що за станом на 1 січня 1993 року вони прожили або відпрацювали в цій зоні не менше чотирьох років;
інваліди Великої Вітчизняної війни та сім’ї воїнів /партизанів/, які загинули чи пропали безвісти, і прирівняні до них у встановленому порядку особи;
інваліди I та II групи».
Отже, чинним податковим законодавством передбачено пільги при оформленні права на спадщину та отриманні спадкового майна як близькими родичами, так і іншими спадкоємцями.
Крім цього, діючий Декрет містить пільги по сплаті держмита малозабезпеченим категоріям громадян та дає можливість місцевим Радам додатково надавати пільги всім іншим категоріям громадян (стаття 5 Декрету).
Також повідомляємо, що Указом Президента України від 26 березня 2009 року N 192/2009, який набрав чинності з дня його опублікування (опубліковано — «Урядовий кур’єр» 28.03.2009 за N 56), визнано таким, що втратив чинність, Указ Президента України від 23 серпня 1998 року N 932/98 «Про врегулювання діяльності нотаріату в Україні», крім частини першої статті 2 зазначеного Указу, яка втратила чинність з 1 червня 2009 року. Тобто, приватні нотаріуси із червня місяця 2009 року мають право видавати свідоцтва про право на спадщину. До того ж, Законом України від 1 жовтня 2008 року N 614-VI «Про внесення змін до Закону України «Про нотаріат» внесено зміни у статтю 34 Закону України «Про нотаріат», який зрівнює у правах щодо вчинення нотаріальних дій приватних і державних нотаріусів. Тобто, дозволяє приватним нотаріусам вчинювати нотаріальні дії, які до цього були недоступні.

Директор Департаменту С. П. Дусяк

© Інформаційно-аналітичний центр «ЛІГА», 1991 — 2010
© ТОВ «ЛІГА ЗАКОН», 2007 — 2010

ДЕРЖАВНИЙ КОМІТЕТ УКРАЇНИ ІЗ ЗЕМЕЛЬНИХ РЕСУРСІВ
ЛИСТ
від 26.03.2010 N 6711/17/4-10
Державний комітет України із земельних ресурсів розглянув ваш лист від 23.02.2010 N 2245 до звернення представництва Держкомпідприємництва у Полтавській області щодо роз’яснення деяких питань застосування принципу мовчазної згоди для продовження договору оренди земельної ділянки та повідомляє наступне.
Статтею 33 Закону України «Про оренду землі» встановлю, що зміна умов договору оренди землі здійснюється за взаємною згодою сторін.
У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору оренди землі спір вирішується в судовому порядку.
Статтею 654 Цивільного кодексу України визначено, що зміна або розірвання договору вчиняється в такі самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.
Статтею 124 Земельного кодексу України передбачено, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.
Таким чином, реалізація переважного права орендаря на продовження договору оренди земельної ділянки можлива за наявності відповідного рішення органу місцевого самоврядування про продовження договору оренди, шляхом укладення додаткової угоди.
Відповідно до додатка 1 постанови Кабінету Міністрів України від 21.05.2009 N 526 «Про заходи щодо упорядкування видачі документів дозвільного характеру у сфері господарської діяльності» до документів дозвільного характеру, які видаються виключно через дозвільні центри відноситься рішення про передачу в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності.
Частиною дев’ятою статті 1 Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» визначено, що принцип мовчазної згоди — принцип, згідно з яким суб’єкт господарювання набуває право на провадження певних дій щодо здійснення господарської діяльності або видів господарської діяльності без отримання відповідного документа дозвільного характеру, за умови, якщо суб’єктом господарювання або уповноваженою ним особою подано в установленому порядку заяву та документи в повному обсязі, але у встановлений законом строк документ дозвільного характеру або рішення про відмову у його видачі не видано або не направлено.
Разом з тим, укладення договору оренди, а також укладення додаткової угоди до договору оренди регулюється Цивільним кодексом України та Законом України «Про оренду землі».
Отже, принцип мовчазної згоди не може бути застосований при продовженні договору оренди.
Крім того, згідно із статтею 35 Закону України «Про оренду землі» спори, пов’язані з орендою землі, вирішується у судовому порядку.

Заступник Голови С. В. Бєльчик

© Інформаційно-аналітичний центр «ЛІГА», 1991 — 2010
© ТОВ «ЛІГА ЗАКОН», 2007 — 2010

Передплата на 2010 рік здійснюється через:

1. ТОВ «ЦАДППБ «ЮКОН»
Отримувач:

ТОВ «Центр аналітичніх досліджень з питань права та безпеки «ЮКОН» (ТОВ «ЦАДППБ «ЮКОН»), код ЄДРПОУ 33478516,
п/р 260090102990 в ПАТ «ПроКредит Банк» м. Києва, МФО 320984

Призначення платежу:

«Передплата на журнал «МЕН» на 2010 р.»
ПДВ не передбачено. У цій же графі також слід указати адресу, на яку надсилати журнал.

Вартість річної передплати на 2010 рік — 798 грн.

2. ПП «ПА «СТРАЙД-ПЛЮС»

Зробивши передплату на 2010, 2009 або 2008 рік через ПП «ПА «СТРАЙД-ПЛЮС» протягом 2009 року, ви отримуєте всі номери з початку року за відповідний рік.
Для оформлення передплати через ПП «ПА «СТРАЙД-ПЛЮС» вам необхідно звернутися до будь-якого відділення банку або ощадкаси та зробити оплату.

Журнал 2010 2009 2008
комплект
«Мала енциклопедія нотаріуса»
та «Юридичний радник» 790 грн 672 грн
«Мала енциклопедія нотаріуса» 798 грн 640 грн 540 грн

Необхідні атрибути для оплати через ПП «ПА «СТРАЙД-ПЛЮС»:

Отримувач:

ПП «ПА «СТРАЙД-ПЛЮС», код ЄДРПОУ 35072739
п/р 26005460220010 в АКБ «Базис» м. Харкова, МФО 351760.

Призначення платежу:

«Передплата за журнал «МЕН» на ____ рік» або «Передплата за комплект «МЕН» + «ЮР» на ____ рік». ПДВ не передбачено. У цій же графі також вказується адреса, на яку надсилати журнали.
Після оплати журнали будуть відправлятися рекомендованим листом поштою на адресу, яку Ви вказали.

Увага! Ретро-передплата!
ЮВПП «СТРАЙД» пропонує вам ретро-передплату з отриманням усіх примірників журналів за за такі роки:
Журнал 2007 2006 2005
комплект
«Мала енциклопедія нотаріуса»
та «Юридичний радник» 600 грн 480 грн 330 грн
«Мала енциклопедія нотаріуса» 480 грн
Необхідні атрибути для оплати через банк або ощадкасу через ЮВПП «СТРАЙД» для ретро-передплати:

Отримувач:

ЮВПП «Страйд», код ЄДРПОУ 32335789
п/р 260000016018 в АТ «Регіон-банк» м. Харкова, МФО 351254.

Призначення платежу:

«Передплата за журнал «МЕН» на ____ рік» або «Передплата за комплект «МЕН» + «ЮР» на ____ рік». ПДВ не передбачено. У цій же графі також вказується адреса, на яку надсилати журнали.
Після оплати журнали будуть відправлятися рекомендованим листом поштою на адресу, яку Ви вказали.

Для отримання довідок та рахунків-фактур:
(057) 714-00-38
(057) 731-87-09
(057) 733-92-05
e-mail: info@stride.com.ua

3. Передплатні агентства

З питань оформлення передплати через передплатні агентства запитуйте кур’єрів відповідного агентства в вашому регіоні.

ПЛЕНУМ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
від 16 квітня 2004 року N 7
Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ
Із змінами і доповненнями, внесеними
постановою Пленуму Верховного Суду України
від 19 березня 2010 року N 2
(У тексті постанови скорочення «ст.», «ч.», «п.» замінено словами «стаття», «частина», «пункт» у відповідних відмінках, номери частин статей, абзаців вказано словами згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України від 19 березня 2010 року N 2)

Відповідно до частини першої статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, яка полягає в забезпеченні раціонального використання земельних ресурсів, збереженні й відтворенні родючості ґрунтів, захисті їх від псування і забруднення, реалізації громадянами, юридичними особами та державою їхніх прав власності та землекористування відповідно до закону. Важлива роль у захисті прав і законних інтересів громадян, юридичних осіб та держави в земельних і пов’язаних із ними майнових правовідносинах належить судам.
Узагальнення практики розгляду судами земельних та пов’язаних із земельними відносинами майнових спорів свідчить про те, що вони вирішуються в основному правильно. Водночас у ряді випадків допускаються помилки: у визначенні юрисдикції цих спорів; застосуванні норм про вилучення земель і відшкодування заподіяних порушенням земельного законодавства збитків; визначенні порядку використання земельної ділянки громадянами, яким належать жилий будинок, господарські будівлі та споруди на праві спільної власності, тощо.
(абзац другий Преамбули із змінами, внесеними згідно з
постановою Пленуму Верховного Суду України від 19.03.2010 р. N 2)
З метою забезпечення правильного й однакового застосування законодавства при розгляді судами земельних та пов’язаних із земельними відносинами майнових спорів Пленум Верховного Суду України постановляє:
1. Звернути увагу судів на необхідність неухильно додержувати норм Конституції та законів України, прийнятих відповідно до них інших нормативно-правових актів про землю та її охорону, захищати права всіх суб’єктів права власності на землю та господарювання на ній при вирішенні земельних та пов’язаних із земельними відносинами майнових спорів.
2. За загальним правилом розмежування компетенції судів з розгляду земельних та пов’язаних із земельними відносинами майнових спорів відбувається залежно від суб’єктного складу їх учасників. Ті земельні та пов’язані із земельними відносинами майнові спори, сторонами в яких є юридичні особи, а також громадяни, що здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статус суб’єкта підприємницької діяльності, розглядаються господарськими судами, а всі інші — в порядку цивільного судочинства, крім спорів, зокрема, щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень при реалізації ними управлінських функцій у сфері земельних правовідносин, вирішення яких згідно з пунктами 1, 3 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства віднесено до компетенції адміністративних судів.
(абзац перший пункту 2 із змінами, внесеними згідно з
постановою Пленуму Верховного Суду України від 19.03.2010 р. N 2)
Виходячи з положень статей 8, 124 Конституції, статей 26, 30, 87 — 90, 97, 100, 102, 118, 123, 128, 143 — 146, 149, 151, 153 — 158, 161, 210, 212 Земельного кодексу України (далі — ЗК), глав 27, 33, 34 Цивільного кодексу України (далі — ЦК), статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК), статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі — ГПК) судам (підсудні) справи за заявами, зокрема:
(абзац другий пункту 2 із змінами, внесеними згідно з
постановою Пленуму Верховного Суду України від 19.03.2010 р. N 2)
- з приводу володіння, користування, розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян чи юридичних осіб, і визнання недійсними державних актів про право власності та право постійного користування земельними ділянками;
- про право громадян на земельну частку (пай) при приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, використання при цьому земельних ділянок із меліоративними системами;
- про розподіл несільськогосподарських угідь при ліквідації сільськогосподарських підприємств, установ, організацій;
- про визнання недійсною відмови у розгляді заяв громадян про безоплатну передачу у власність (приватизацію) земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського й особистого селянського господарства, садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, дачного будинку та індивідуального гаража;
- про визнання недійсною відмови в наданні у постійне користування земельних ділянок юридичним особам;
- про визнання незаконною відмови у продажу земельних ділянок із земель державної або комунальної власності громадянам і юридичним особам, які мають право на набуття цих ділянок у власність, а також іноземним державам;
- про вирішення спорів, пов’язаних з орендою землі;
- про встановлення та припинення дії земельних сервітутів;
- про примусове припинення права на земельну ділянку з передбачених ЗК підстав;
- про недійсність відмови у розгляді заяви про погодження місця розташування об’єкта, щодо якого порушується питання про вилучення (викуп) земельної ділянки;
- про вирішення спорів щодо проведення розвідувальних робіт на землях, що перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб;
- про вирішення майнових спорів, пов’язаних із земельними відносинами, в тому числі про відшкодування власникам і землекористувачам збитків, заподіяних вилученням (викупом) визначених угідь, обмеженням їхніх прав або порушенням земельного законодавства;
- про відшкодування витрат сільсько- та лісогосподарського виробництва;
- про визнання недійсними угод купівлі-продажу, дарування, застави, обміну, ренти земельних ділянок, договорів довічного утримання, за якими набувачеві передаються у власність земельні ділянки, укладених із порушенням встановленого законом порядку;
(абзац шістнадцятий пункту 2 із змінами, внесеними згідно з
постановою Пленуму Верховного Суду України від 19.03.2010 р. N 2)
- про повернення самовільно зайнятої земельної ділянки чи про звільнення земельної ділянки особою, що займає її без належних на те підстав;
- про вирішення спорів щодо користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови, сервітутів;
(абзац вісімнадцятий пункту 2 у редакції постанови
Пленуму Верховного Суду України від 19.03.2010 р. N 2)
- про вирішення земельного спору, що відповідно до визначеної ЗК компетенції розглядався органом місцевого самоврядування чи органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів, з рішенням якого одна зі сторін у земельному спорі не погоджується.
3. Земельні спори громадян з органами державної влади та органами місцевого самоврядування з питань надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства у випадках, передбачених законодавством, а також спори з майнових питань, пов’язаних із земельними відносинами, за участю громадян, що є членами фермерського господарства, їхніх спадкоємців тощо розглядаються за правилами цивільного судочинства.
(абзац перший пункту 3 із змінами, внесеними згідно з
постановою Пленуму Верховного Суду України від 19.03.2010 р. N 2)
Оскільки фермерські господарства є юридичними особами, їхні земельні спори з іншими юридичними особами, у тому числі про надання чи продаж із земель державної або комунальної власності земельної ділянки для розширення господарства, підсудні господарським судам.
(абзац другий пункту 3 із змінами, внесеними згідно з
постановою Пленуму Верховного Суду України від 19.03.2010 р. N 2)
4. Згідно зі статтею 158 ЗК суди розглядають справи за спорами про межі земельних ділянок, що перебувають у власності чи користуванні громадян-заявників, які не погоджуються з рішенням органу місцевого самоврядування чи органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Зазначені спори підлягають розгляду місцевими судами незалежно від того, розглядалися вони попередньо органом місцевого самоврядування або органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів чи ні. Рішення цих органів щодо такого спору не може бути підставою для відмови в прийнятті заяви чи для закриття провадження в порушеній справі.
5. У випадках, коли вимоги пов’язуються з визнанням права на земельну ділянку, встановленням порядку користування земельною ділянкою чи усуненням перешкод у цьому, іншими вимогами з приводу земельної ділянки чи розташованої на ній нерухомості, зокрема про відшкодування шкоди, заподіяної порушенням земельного законодавства, суди обов’язково застосовують правила про виключну підсудність (стаття 114 ЦПК).
(пункт 5 у редакції постанови Пленуму
Верховного Суду України від 19.03.2010 р. N 2)
6. Спори щодо додержання правил добросусідства — обов’язку власників і землекористувачів обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо), — розглядаються судами відповідно до статей 103 — 109 ЗК і в тому разі, коли вони попередньо не розглядалися відповідним органом місцевого самоврядування чи органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів.
Зазначені спори потрібно відрізняти від спорів щодо земельних сервітутів — права власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне чи безоплатне користування чужою земельною ділянкою (право проходу чи проїзду на велосипеді; проїзду на транспортному засобі по наявному шляху; право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв’язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій; право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку; право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку; право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми; право поїти свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природної водойми; право прогону худоби по наявному шляху; право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд тощо), — вирішення яких не віднесено до компетенції органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів.
7. Судам слід мати на увазі, що спори, пов’язані із земельними відносинами, розглядаються в позовному провадженні.
Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення не пов’язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою.
Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється згідно з частиною третьою статті 152 ЗК шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів захисту (стаття 16 ЦК). Власник земельної ділянки, права якого порушено, може вимагати відшкодування завданої цим моральної шкоди (частина третя статті 386 ЦК).
При розгляді справ за позовами до органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування в разі незгоди з рішеннями з питань, віднесених у галузі земельних відносин до їх компетенції (зокрема, про відмову в передачі земельної ділянки у власність чи користування, у продажі земельної ділянки, в наданні дозволу і вимог на розроблення проекту відведення земельної ділянки тощо), суд за наявності підстав для задоволення позову визнає рішення такого органу недійсним і зобов’язує його залежно від характеру спору виконати певні дії, передбачені його компетенцією (або не вчиняти чи припинити їх), на захист порушеного права, як цього вимагає законодавство, або надає право позивачеві вчинити певні дії для усунення порушень його права. Суд вирішує ці питання по суті, якщо це відповідає закону (наприклад, визнає відповідно до частини третьої статті 1 Закону України від 5 червня 2003 р. N 899-IV «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» право на земельну частку (пай), якщо районною (міською) державною адміністрацією безпідставно відмовлено у видачі документа, що посвідчує право на земельну частку (пай); вирішує відповідно до частини четвертої статті 7 Закону України від 19 червня 2003 р. N 973-IV «Про фермерське господарство» питання про надання земельної ділянки у власність або оренду для створення фермерського господарства, якщо відповідна районна (міська) державна адміністрація чи орган місцевого самоврядування безпідставно відмовили в цьому або, незважаючи на рішення суду, що зобов’язує їх розглянути заяву з цього приводу, не розглядають її за наявності необхідних документів). В інших випадках суд не може вирішувати питання, віднесені до компетенції органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, зокрема про передачу земельних ділянок у постійне користування, оренду, укладення чи поновлення договору оренди земельної ділянки, зміну цільового призначення землі тощо.
(пункт 7 у редакції постанови Пленуму
Верховного Суду України від 19.03.2010 р. N 2)
8. Вирішуючи спори про припинення права власності на земельну ділянку чи права користування нею, суди повинні враховувати, що орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування має право прийняти рішення про це лише в порядку, з підстав і за умов, передбачених статтями 140 — 149 ЗК. У випадках, визначених цими нормами, припинення права власності на землю чи права землекористування провадиться за позовом відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування в судовому порядку, недодержання якого є підставою для визнання рішення цього органу та виданих державних актів недійсними. У разі пред’явлення до органу виконавчої влади або місцевого самоврядування позову про незаконність припинення права землекористування через відсутність судового рішення про вилучення земельної ділянки відповідач вправі пред’явити зустрічний позов про таке вилучення, а суд має розглянути його разом із первинним позовом.
При вирішенні в судовому порядку питання про недійсність документів, виданих на підставі переглянутого рішення органу виконавчої влади чи місцевого самоврядування про скасування свого рішення, за яким земельна ділянка була неправомірно одержана у власність чи користування, слід враховувати Рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 р. N 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування), відповідно до пункту 5 мотивувальної частини якого органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов’язані з реалізацією певних суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб’єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення.
(абзац другий пункту 8 у редакції постанови Пленуму
Верховного Суду України від 19.03.2010 р. N 2)
Рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування перерозподілити землю інакше після встановлення меж земельних ділянок у натурі (на місцевості), одержання власником або землекористувачем документів, що посвідчують право на них, та державної реєстрації, не може бути підставою для припинення права власності на земельну ділянку або права користування земельною ділянкою як повністю, так і частково, оскільки визначений статтями 140, 141 ЗК перелік підстав для цього є вичерпним.
(пункт 8 доповнено новим абзацом третім згідно з постановою
Пленуму Верховного Суду України від 19.03.2010 р. N 2,
у зв’язку з цим абзац третій вважати абзацом четвертим)
Питання про дострокове припинення користування землею на умовах оренди вирішується шляхом пред’явлення позову про розірвання договору. В разі закінчення зазначеного в договорі строку оренди переважне право орендарів на поновлення договору оренди, передбачене статтею 33 Закону від 6 жовтня 1998 р. N 161-XIV «Про оренду землі», поширюється на випадки, коли земля знову передається в оренду.
При розгляді спорів про переукладення договорів оренди землі суди повинні враховувати, що згідно з пунктом 2.3 Типового договору оренди земельної частки (паю), затвердженого наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 17 січня 2000 р. N 5, зареєстрованого у Міністерстві юстиції України 23 лютого 2000 р. за N 101/4322, після виділення земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання державного акта на право приватної власності на землю зобов’язання сторін припиняються відповідно до чинного законодавства. З часу отримання особою державного акта на право приватної власності на землю вона набуває статусу власника земельної ділянки, у зв’язку з чим змінився предмет оренди та статус сторін договору оренди, а тому договір оренди земельної частки (паю) припиняється. Враховуючи вимоги статей 203, 215 ЦК про недійсність правочину, переукладення договору оренди земельної частки (паю) після виділення в натурі (на місцевості) земельної ділянки і одержання власником земельної частки (паю) державного акта на право власності на земельну ділянку можливе лише за наявності волевиявлення на те сторін.
(пункт 8 доповнено абзацом п’ятим згідно з постановою
Пленуму Верховного Суду України від 19.03.2010 р. N 2)
9. Викуп земельних ділянок для суспільних потреб і примусове відчуження земельних ділянок з мотивів суспільної необхідності (статті 146, 147 ЗК) проводиться відповідно до Закону України від 17 листопада 2009 р. N 1559-VI «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» у порядку, передбаченому відповідними процесуальними кодексами.
(пункт 9 у редакції постанови Пленуму
Верховного Суду України від 19.03.2010 р. N 2)
10. Згідно зі статтею 118 ЗК питання про безоплатну приватизацію земельної ділянки для ведення фермерського господарства в межах норм за заявою громадянина із зазначенням бажаного розміру та мети одержання землі вирішується районною, Київською, Севастопольською міськими державними адміністраціями щодо земель державної власності, а стосовно земель комунальної власності — сільською, селищною, міською радою.
У судовому порядку це питання вирішується в разі відмови зазначених органів у передачі земельної ділянки у власність для цієї мети в бажаному розмірі чи місці або в разі нерозгляду ними заяви.
При цьому слід ураховувати, що право на створення фермерського господарства має кожний вісімнадцятирічний дієздатний громадянин України, який виявив бажання та пройшов професійний відбір на право створення фермерського господарства в районній (міській) професійній комісії з питань створення фермерських господарств (статті 5, 6 Закону «Про фермерське господарство»). Порядок проведення професійного відбору регулюється Положенням про порядок проведення професійного відбору з питань створення фермерських господарств (затверджений наказом Міністерства аграрної політики України і Міністерством праці та соціальної політики України від 17 грудня 2003 р. N 452/335 та зареєстрований у Міністерстві юстиції України 28 січня 2004 р. за N 118/8717).
(абзац третій пункту 10 із змінами, внесеними згідно з
постановою Пленуму Верховного Суду України від 19.03.2010 р. N 2)
Для ведення фермерського господарства земельні ділянки із земель державної або комунальної власності безоплатно передаються в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради за місцем знаходження фермерського господарства. Якщо їх декілька, розмір частки (паю) визначається як середній по цих підприємствах, а в разі відсутності там таких — як середній по району (стаття 121 ЗК).
Абзац п’ятий пункту 10 виключено
(згідно з постановою Пленуму
Верховного Суду України від 19.03.2010 р. N 2)
11. Розглядаючи позови про захист прав власників земельних ділянок і землекористувачів (про усунення перешкод у користуванні ними тощо), суд має перевіряти законність рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки іншій особі без вилучення (викупу) її в позивача в установленому порядку і за наявності для цього підстав ухвалювати рішення про його недійсність.
(пункт 11 із змінами, внесеними згідно з постановою
Пленуму Верховного Суду України від 19.03.2010 р. N 2)
12. Вирішуючи позови про відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, суди повинні мати на увазі, що при вилученні (викупі) сільськогосподарських угідь, лісових земель, чагарників для потреб, не пов’язаних із сільсько- чи лісогосподарським виробництвом, їх тимчасовому зайнятті для інших видів використання, встановленні обмежень щодо використання земельних ділянок, погіршенні якості ґрунтового покриву та інших корисних властивостей сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників, приведенні сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників у не придатний для використання стан, неодержанні доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки, відшкодування збитків згідно зі статтями 156, 157 ЗК здійснюється органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, громадянами та юридичними особами, які використовують земельні ділянки і діяльність яких обмежує права власників та землекористувачів або погіршує якість земель, розташованих у зоні їх впливу (в тому числі внаслідок хімічного і радіоактивного забруднення території, засмічення промисловими, побутовими й іншими відходами та стічними водами).
У випадках самовільного зайняття земельних ділянок, псування, забруднення земель чи вчинення інших порушень земельного законодавства шкода відшкодовується відповідно до статей 211, 212 ЗК, статей 22, 623, 1166, 1172, 1192 ЦК особами, що її заподіяли. При заподіянні шкоди джерелом підвищеної небезпеки її відшкодовує володілець цього джерела згідно зі статтею 1187 ЦК.
13. Роз’яснити судам, що на підставі статей 207 — 209 ЗК втрати сільсько- і лісогосподарського виробництва, заподіяні вилученням (викупом) сільськогосподарських і лісових угідь для використання їх у цілях, не пов’язаних із веденням сільського й лісового господарства, обмеженням прав власників чи землекористувачів або погіршенням якості земель внаслідок негативного впливу, спричиненого діяльністю громадян, підприємств, установ і організацій, не належать до збитків, на відшкодування яких мають право власники земельних ділянок та землекористувачі, і відшкодовуються уряду Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським, сільським, селищним, міським радам разом із відшкодуванням збитків власникам землі й землекористувачам.
14. Розміри збитків, заподіяних власникам землі та землекористувачам вилученням (викупом) або тимчасовим зайняттям земельних ділянок у встановленому порядку, визначаються комісіями, створеними Київською та Севастопольською міськими, районними державними адміністраціями, виконавчими комітетами міських (міст обласного значення) рад відповідно до Порядку визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам (затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 р. N 284).
У такому ж порядку визначаються збитки, заподіяні обмеженням прав власників землі та землекористувачів, погіршенням якості земель або приведенням їх у не придатний для використання за цільовим призначенням стан унаслідок негативного впливу, спричиненого діяльністю підприємств, установ, організацій та громадян.
При тимчасовому зайнятті земельних ділянок для розвідувальних робіт розмір збитків і порядок їх відшкодування визначаються угодою між власниками землі або землекористувачами та підприємствами, установами, організаціями, що провадять розвідувальні роботи. При недосягненні згоди між ними розмір збитків визначається зазначеними вище комісіями, рішення яких можуть бути переглянуті судом при вирішенні відповідних позовів.
15. При невиконанні підприємствами, установами, організаціями, що тимчасово використовували земельні ділянки для проведення геологознімальних, пошукових, геодезичних та інших розвідувальних робіт, передбаченого статтею 97 ЗК обов’язку привести займану земельну ділянку в попередній стан за свій рахунок в установлений строк вони повинні відповідно до статей 211 ЗК, статей 22, 623, 1166, 1192 ЦК відшкодувати власникові або землекористувачеві заподіяну шкоду в розмірі вартості робіт, потрібних для приведення земельної ділянки в такий стан. Для визначення розміру цієї шкоди суд у разі необхідності може призначити експертизу.
16. Вирішуючи спори про відшкодування власникам землі й землекористувачам шкоди, заподіяної самовільним зайняттям або забрудненням земельних ділянок та іншими порушеннями земельного законодавства, суди мають виходити з того, що відповідно до статті 156 ЗК, статті 1166 ЦК така шкода відшкодовується у повному обсязі.
Розмір шкоди, заподіяної пошкодженням посівів і насаджень при прокладенні шляхів, трубопроводів та проведенні розвідувальних, бурових, будівельних робіт, псуванням і забрудненням сільськогосподарських та інших земель, іншими порушеннями земельного законодавства, визначається з урахуванням витрат на відновлення родючості землі, а також доходів, які власник землі або землекористувач міг би одержати при використанні земельної ділянки і які він не одержав за час до приведення землі у стан, придатний для її використання за цільовим призначенням, або до повернення самовільно зайнятої ділянки.
Зокрема, при пошкодженні посівів, самовільному зайнятті ріллі або сінокосінні на користь землекористувача (власника) стягується вартість неодержаних сільськогосподарської продукції чи сіна, обчислена за ринковими цінами, з урахуванням середньої врожайності певної культури в господарстві, за винятком витрат виробництва, пов’язаних зі збиранням урожаю, а також витрат на відновлення якості земель відповідно до їхнього призначення. Якщо замість пошкоджених посівів землекористувач провів у тому ж сезоні повторний посів культур, відшкодуванню підлягають витрати на пересівання (вартість насіння, обробітку землі тощо).
Відповідно до статей 90, 95, 212 ЗК самовільно зайняті земельні ділянки повертаються їх власникам або землекористувачам з передачею останнім незібраного врожаю без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними.
17. У справах про відшкодування шкоди, заподіяної порушенням земельного законодавства, на підставі статті 1193 ЦК розмір відшкодування шкоди, заподіяної громадянином, зменшується у випадку, коли груба необережність потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди. Таке зменшення можливе, якщо інше не встановлено законом. Тому суди, розглядаючи такі спори, у кожному випадку мають досліджувати наявність зазначених обставин.
Суд може зменшити розмір відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, залежно від установленого ним матеріального становища цієї особи з обов’язковим наведенням мотивів прийнятого рішення, крім випадків, коли шкоду завдано вчиненням злочину.
При розгляді позовів про відшкодування шкоди, заподіяної псуванням чи забрудненням землі, судам слід з’ясовувати наявність у відповідача можливості провести роботи по відновленню її попередньої якості. Якщо така можливість є, суд може відповідно до статті 1192 ЦК з урахуванням думки позивача зобов’язати відповідача відшкодувати шкоду в натурі, встановивши для цього відповідний строк.
18. Вирішуючи спори про право власності на земельну ділянку, суди мають виходити з того, що:
а) згідно з частиною першою статей 81, 82 ЗК право власності на земельну ділянку набувають громадяни України та юридичні особи, створені громадянами або юридичними особами України, а іноземні громадяни та юридичні особи й особи без громадянства та спільні підприємства, засновані за участю іноземних юридичних і фізичних осіб, можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення на підставах, передбачених частинами другою, третьою статті 81, частинами другою, третьою статті 82 ЗК;
б) згідно з положеннями статті 119 ЗК передача громадянину у власність або в користування земельної ділянки, якою він добросовісно, відкрито і безперервно користується протягом 15 років за відсутності документів про право на цю земельну ділянку, здійснюється у порядку, встановленому ЗК. Зворотної дії в часі ця норма не має;
(підпункт «б» пункту 18 із змінами, внесеними згідно з
постановою Пленуму Верховного Суду України від 19.03.2010 р. N 2)
в) з 1 січня 2002 р. відповідно до статті 125 ЗК право користування земельною ділянкою виникало після одержання її власником або землекористувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування або укладення договору оренди, їх державної реєстрації та встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), а з 2 травня 2009 р. у відповідності із Законом України від 5 березня 2009 р. N 1066-VI право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав»;
(підпункт «в» пункту 18 у редакції постанови
Пленуму Верховного Суду України від 19.03.2010 р. N 2)
г) громадяни та юридичні особи зберігають право на земельні ділянки (пункт 7 розділу X «Перехідні положення» ЗК), одержані ними до 1 січня 2002 р. у власність, у тимчасове користування або на умовах оренди в розмірах, що були раніше передбачені чинним законодавством;
ґ) при переході права власності на будівлі та споруди за цивільно-правовими угодами, укладеними до 1 січня 2002 р., згідно з положеннями чинної до цієї дати статті 30 ЗК до набувача від відчужувача переходить належне йому право власності або право користування земельною ділянкою, на якій розташовані будівлі та споруди, якщо інше не передбачалось у договорі відчуження. Після 31 грудня 2001 р. в таких випадках право власності на земельну ділянку або її частини могло переходити відповідно до статті 120 ЗК 2001 року на підставі цивільно-правових угод, а право користування — на підставі договору оренди, укладених відповідно відчужувачем або набувачем. До особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду після 31 грудня 2003 р., згідно зі статтею 377 ЦК, а з часу внесення змін до статті 120 ЗК Законом України від 27 квітня 2007 р. N 997-V — і згідно зі статтею 120 ЗК, переходило право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором; а якщо договором це не було визначено, до набувача переходило право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка необхідна для її обслуговування. При переході права власності на будинок або його частину за договором довічного утримання до набувача переходило право на земельну ділянку, де вони розташовані, на умовах, на яких ця ділянка належала відчужувачу. В разі переходу права власності на будівлі та споруди до кількох осіб право на земельну ділянку визначалось пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено в договорі відчуження останніх, а при переході права власності на будівлі та споруди до фізичних або юридичних осіб, які не могли мати у власності земельні ділянки, до них переходило право користування земельною ділянкою. З 1 січня 2010 р. до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача) відповідно до статті 377 ЦК і статті 120 ЗК в редакції Закону України від 5 листопада 2009 р. N 1702-VI;
(підпункт «ґ» пункту 18 у редакції постанови
Пленуму Верховного Суду України від 19.03.2010 р. N 2)
д) при приватизації державного житлового фонду особи, яким передано у власність жилі приміщення в одноквартирних будинках, набувають право власності на земельні ділянки, де розташований будинок, шляхом їх приватизації згідно із положеннями ЗК. У разі приватизації громадянами багатоквартирного жилого будинку відповідна земельна ділянка може передаватися безоплатно у власність або надаватись у користування об’єднанню власників (стаття 42 ЗК);
е) у випадках, передбачених статтями 86 — 89 ЗК, володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, яка перебуває в спільній частковій власності, здійснюються за згодою всіх співвласників згідно з договором, у разі недосягнення згоди — за рішенням суду, а при перебуванні ділянки в спільній сумісній власності (у подружжя, членів фермерського господарства, якщо інше не передбачалось угодою між ними, співвласників жилого будинку) — за договором або законом. Учасник спільної часткової власності має право вимагати виділення належної йому частки зі складу земельної ділянки (у тому числі й разом з іншими учасниками, які цього вимагають) або виплати рештою учасників грошової компенсації за цю частку при неможливості її виділення та отримання в його володіння, користування частини спільної земельної ділянки, що відповідає розміру його частки. Учаснику спільної сумісної власності зазначене право належить за умови попереднього визначення розміру рівних земельних часток, якщо інше не передбачено законом або не встановлено судом. Набута юридичною особою земельна ділянка не є спільною власністю її засновників, учасників або членів і не може розподілятися між ними як співвласниками;
(підпункт «е» пункту 18 із змінами, внесеними згідно з
постановою Пленуму Верховного Суду України від 19.03.2010 р. N 2)
є) не може здійснюватися перехід права власності за судовими рішеннями (через визнання права власності на відчужену земельну ділянку або визнання дійсним договору щодо її відчуження, звернення стягнення на земельну ділянку в рахунок зобов’язань власника земельної ділянки або передачу її у власність кредитору з цих підстав, видачу виконавчого документа за аналогічним рішенням третейського суду тощо) на земельні ділянки, щодо яких встановлена заборона на продаж або іншим способом відчуження, а саме: сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності, крім вилучення (викупу) їх для суспільних потреб, відчуження та зміни цільового призначення земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону (без доплат) і вилучення (викуп) для суспільних потреб (пункт 15 розділу X «Перехідні положення» ЗК).
(підпункт «є» пункту 18 у редакції постанови
Пленуму Верховного Суду України від 19.03.2010 р. N 2)
181. При вирішенні вимог про визначення розміру земельної ділянки, необхідної для обслуговування житлового будинку, будівлі або споруди, право власності на які при їх відчуженні перейшло до набувача без визначення в договорі права на земельну ділянку, суд має з’ясовувати, зокрема, чому це питання не було визначено в договорі, можливість укладення між відчужувачем і набувачем додатку до цього договору щодо права набувача на земельну ділянку та чи не свідчить реальна можливість використання всієї земельної ділянки за цільовим призначенням саме про той розмір земельної ділянки для обслуговування житлового будинку, будівлі або споруди, який існував до їх відчуження.
Розмір земельної ділянки, необхідної для обслуговування житлового будинку, будівлі або споруди, визначається шляхом проведення за клопотанням сторін експертизи з врахуванням чинних нормативних документів у галузі будівництва, санітарних норм та правил тощо.
(постанову доповнено підпунктом 181 згідно з постановою
Пленуму Верховного Суду України від 19.03.2010 р. N 2)
182. Відповідно до положень статей 81, 116 ЗК окрема земельна ділянка, одержана громадянином у період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку із земельного фонду.
Якщо на такій земельній ділянці знаходиться будинок, будівля, споруда, що є спільною сумісною власністю подружжя, то у разі поділу будинку, будівлі, споруди між подружжям та виділу конкретної частини будинку, будівлі, споруди до особи, яка не мала права власності чи користування земельною ділянкою переходить це право у розмірі частки права власності у спільному майні будинку, будівлі, споруди у відповідності до статей 120 ЗК, 377 ЦК.
(постанову доповнено підпунктом 182 згідно з постановою
Пленуму Верховного Суду України від 19.03.2010 р. N 2)
19. У справах за позовом учасників спільної власності на землю про встановлення порядку володіння й користування спільною земельною ділянкою, на якій розташовані належні їм жилий будинок, господарські будівлі та споруди, суд з’ясовує і враховує можливість нормального користування будинком і здійснення догляду за ним, розташування господарських будівель, споруд, необхідність зведення будівель, розташування плодово-ягідних насаджень співвласників, можливість проходу з вулиці на подвір’я тощо. Враховуються також вимоги санітарних правил і правил протипожежної безпеки. В разі неможливості перенесення співвласником господарських будівель і насаджень на надану в його користування частину ділянки суд має обговорити питання про відповідну грошову компенсацію.
При пред’явленні вимог кожним з учасників спільної власності про встановлення порядку користування спільною земельною ділянкою суд може залишити в спільному користуванні лише ділянки, роздільне користування якими встановити неможливо.
Абзаци 1 і 2 цього пункту стосуються також випадків, коли належні особам на праві спільної власності жилий будинок, господарські будівлі та споруди розташовані на земельній ділянці, яка знаходилася в їх користуванні до її приватизації або за договором оренди.
При приватизації громадянами одно- або багатоквартирного будинку державного житлового фонду порядок користування закріпленою за ним прибудинковою територією згідно з пунктом 5 статті 10 Закону від 19 червня 1992 р. N 2482-XII «Про приватизацію державного житлового фонду» здійснюється в порядку та на умовах, передбачених частиною третьою статті 42 ЗК, якою встановлено, що порядок використання земельних ділянок, де розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначається співвласниками. Якщо в жилому будинку приватизовано частину квартир, питання про користування прибудинковою територією вирішується відповідно до положень частини третьої статті 88 ЗК, тобто шляхом отримання в користування її частини, що відповідає частці приватизованих квартир та інших приміщень у вартості будинку і споруд. При цьому розміри та конфігурація земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначаються на підставі проектів розподілу території кварталу, мікрорайону та відповідної землевпорядної документації.
20. У разі, коли громадяни, яким жилий будинок належить на праві спільної власності, крім наданої для будівництва й обслуговування цього будинку та господарських будівель земельної (присадибної) ділянки з належного дозволу відповідного органу виконавчої влади або місцевої ради тимчасово користуються ще й незайнятою суміжною ділянкою, суд, вирішуючи спір про порядок користування присадибною ділянкою та розпорядження нею, може одночасно визначити за тими ж правилами і порядок тимчасового користування суміжною ділянкою, зазначивши в рішенні, що він встановлюється на період до припинення права користування нею.
21. Виходячи з того, що порядок користування спільною земельною ділянкою, у тому числі тією, на якій розташовані належні співвласникам жилий будинок, господарські будівлі та споруди, визначається насамперед їхньою угодою залежно від розміру їхніх часток у спільній власності на будинок, суд відповідно до статті 88 ЗК бере до уваги цю угоду при вирішенні спорів як між ними самими, так і за участю осіб, котрі пізніше придбали відповідну частку в спільній власності на землю або на жилий будинок і для яких зазначена угода також є обов’язковою. Це правило стосується тих випадків, коли жилий будинок було поділено в натурі.
Суд може не визнати угоду про порядок користування земельною ділянкою, коли дійде висновку, що угода явно ущемляє законні права когось зі співвласників, позбавляє його можливості належно користуватися своєю частиною будинку, фактично виключає його з числа користувачів спільної земельної ділянки, суперечить архітектурно-будівельним, санітарним чи протипожежним правилам.
Якщо до вирішення судом спору між співвласниками жилого будинку розмір часток у спільній власності на земельну ділянку, на якій розташовані будинок, господарські будівлі та споруди, не визначався або вона перебувала у користуванні співвласників і ними не було досягнуто угоди про порядок користування нею, суду при визначенні частини спільної ділянки, право на користування якою має позивач (позивачі), слід виходити з розміру його (їх) частки у вартості будинку, господарських будівель та споруд на час перетворення спільної сумісної власності на спільну часткову чи на час виникнення останньої.
22. Суд не може відмовити в позові або закрити провадження у справі про встановлення порядку користування земельною ділянкою з тих підстав, що його визначено угодою сторін. Якщо при вирішенні спору суд установить, що співвласники визначили порядок користування й розпорядження земельною ділянкою, для зміни якого підстав немає, він ухвалює рішення про встановлення саме такого порядку.
У резолютивній частині рішення в такій справі суд залежно від її обставин повинен вказати розміри й межі тих ділянок, які має використовувати кожна зі сторін, і тих, які виділено для спільного користування, а також зазначити, як сторони мають проходити до будинку, будівель, споруд та на вулицю.
221. Відповідно до статей 1225 ЦК і 131 ЗК право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення. До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, а також право власності або право користування земельною ділянкою, яка необхідна для їх обслуговування, якщо інший її розмір не визначений заповітом.
При успадкуванні фермерського господарства (цілісного майнового комплексу або його частини) двома або більше спадкоємцями його земельна ділянка поділу не підлягає, якщо в результаті її поділу утворюється хоча б одна ділянка, менша мінімального розміру, встановленого для даного регіону. Мінімальний розмір визначається центральним органом виконавчої влади з питань аграрної політики України та Українською академією аграрних наук і затверджується Кабінетом Міністрів України (стаття 23 Закону України «Про фермерське господарство»). При цьому слід враховувати постанову Кабінету Міністрів України від 10 грудня 2003 р. N 1908 «Про затвердження мінімальних розмірів земельних ділянок, які утворюються в результаті поділу земельної ділянки фермерського господарства, що успадковується».
(постанову доповнено підпунктом 221 згідно з постановою
Пленуму Верховного Суду України від 19.03.2010 р. N 2)
222. Вирішуючи спори про встановлення сервітуту, суд має враховувати, що земельний сервітут встановлюється відносно певного об’єкта і не залежить від власників цих об’єктів, оскільки його дія зберігається у разі переходу прав на земельну ділянку, щодо якої його встановлено, до іншої особи (частина перша статті 401 ЦК, частина перша статті 101 ЗК), а при встановленні особистого сервітуту права закріплюються за певною особою і він припиняється внаслідок її смерті (частина друга статті 401, пункт 6 частини першої статті 406 ЦК).
Види земельних сервітутів, які можуть бути встановлені рішенням суду, визначені статтею 99 ЗК; цей перелік не є вичерпним.
Встановлюючи земельний сервітут на певний строк чи без зазначення строку (постійний), суд має враховувати, що метою сервітуту є задоволення потреб власника або землекористувача земельної ділянки для ефективного її використання; умовою встановлення є неможливість задовольнити такі потреби в інший спосіб, і в рішенні суд має чітко визначити обсяг прав особи, що звертається відносно обмеженого користування чужим майном.
Вирішуючи питання про відшкодування збитків, завданих власникові (володільцеві) земельної ділянки або іншого нерухомого майна, особою, яка користується сервітутом, суд має виходити з того, що таке відшкодування здійснюється на загальних підставах (частина сьома статті 403 ЦК); щодо земельних сервітутів такі підстави регламентуються Порядком визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 р. N 284.
При розгляді спору щодо припинення сервітуту на вимогу власника землі суд має враховувати обставини, які мають істотне значення (наприклад, порушення умов використання земельної ділянки); інші випадки припинення сервітуту визначені в статтях 406 ЦК, 102 ЗК.
(постанову доповнено підпунктом 222 згідно з постановою
Пленуму Верховного Суду України від 19.03.2010 р. N 2)
223. При вирішенні спорів щодо права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) або для забудови (суперфіцій) слід виходити з того, що згідно зі статтею 1021 ЗК право на таке користування виникає на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися нею для сільськогосподарських потреб або для забудови відповідно до ЦК. Підставою для виникнення права користування чужою земельною ділянкою для забудови може також бути заповіт.
З урахуванням вимог ЗК укладення, умови цих договорів, їх строки, права, обов’язки сторін за ними, підстави припинення регулюються главами 33 і 34 ЦК.
Право користування чужою земельною ділянкою як для сільськогосподарських потреб, так і для забудови може відчужуватися та передаватися в порядку спадкування, крім відчуження, внесення до статутного фонду, передачі в заставу права користування земельною ділянкою державної або комунальної власності (за виключенням випадків переходу права власності на будівлі та споруди).
Зазначене право припиняється: у разі поєднання в одній особі власника і землекористувача; спливу строку, на який надано право користування; а також щодо використання земельної ділянки для сільськогосподарських потреб — у зв’язку з її викупом через суспільну необхідність; щодо використання земельної ділянки для забудови — у зв’язку з відмовою землекористувача від використання земельної ділянки або невикористанням її протягом трьох років підряд.
Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови може бути припинено за рішенням суду і в інших випадках, встановлених законом.
(постанову доповнено підпунктом 223 згідно з постановою
Пленуму Верховного Суду України від 19.03.2010 р. N 2)
224. Вирішуючи спори, що виникають із договору ренти земельної ділянки, суди повинні мати на увазі, що відповідно до положень статті 131 ЗК і глави 56 ЦК такий договір укладається у письмовій формі з нотаріальним посвідченням його і державною реєстрацією, сторонами в ньому можуть бути громадяни і юридичні особи. За ним одна сторона (одержувач ренти) передає іншій стороні (платникові ренти) у власність належну їй земельну ділянку (частину її), а платник ренти взамін цього зобов’язується періодично виплачувати одержувачу ренту у формі певної грошової суми або в іншій формі. Сторони можуть встановити договором, що рента виплачується безстроково (безстрокова рента) або протягом певного строку, а також що одержувач ренти передає земельну ділянку у власність платника ренти за плату або безоплатно.
Якщо договором ренти встановлено, що земельна ділянка передається за плату (крім рентних платежів, виплачується компенсація вартості земельної ділянки), до відносин сторін щодо її передання у власність застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, у тому числі правила статті 362 ЦК про переважне право купівлі частки у праві спільної часткової власності, а при безоплатній передачі — положення про договір дарування, якщо це не суперечить суті договору ренти.
За прострочення виплати ренти платник ренти сплачує одержувачу ренти проценти в розмірі, встановленому договором, або на підставі частини другої статті 625 ЦК — три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.
Платник безстрокової ренти має право відмовитися від договору ренти і в тому разі, коли умови її здійснення не передбачалися договором, а умова договору про недопустимість такої відмови є нікчемною.
Одержувач ренти має право на розірвання договору безстрокової ренти, якщо платник цієї ренти прострочив її виплату більш як на один рік, порушив свої зобов’язання щодо забезпечення виплати ренти або визнаний неплатоспроможним чи виникли обставини, які явно свідчать про його неплатоспроможність, а також в інших випадках, встановлених договором ренти.
Розрахунки між сторонами в разі розірвання договору ренти провадяться відповідно до умов договору, а якщо ці умови не були встановлені ним — відповідно до положень статті 741 ЦК.
(постанову доповнено підпунктом 224 згідно з постановою
Пленуму Верховного Суду України від 19.03.2010 р. N 2)
23. Судам потрібно мати на увазі, що згідно зі статтею 25 ЗК при приватизації земель державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ, організацій земельні ділянки передаються їх працівникам, а також пенсіонерам з числа працівників з визначенням кожному з них земельної частки (паю) за рішенням органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування і кожна з цих осіб має гарантоване право одержати безоплатно свою земельну частку (пай), виділену в натурі (на місцевості).
24. Сертифікати на право на земельну частку (пай) є дійсними до виділення земельної ділянки в натурі (на місцевості) та видачі державного акта про право власності на землю (пункт 17 розділу X «Перехідні положення» ЗК).
Член колективного сільськогосподарського підприємства (далі — КСП), включений до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю, набуває права на земельну частку (пай) з дня видачі цього акта, і в разі його смерті успадкування права на земельний пай здійснюється за нормами ЦК, у тому числі й у випадку, коли з різних причин ця особа не отримала сертифікат на право на земельну частку (пай). Невнесення до зазначеного вище списку особи, яка була членом КСП на час передачі у колективну власність землі, не може позбавити її права на земельну частку.
При неможливості надати такій особі земельну частку (пай) з колективної власності через відсутність необхідної для цього землі остання відповідно до пункту 7 Указу Президента України від 8 серпня 1995 р. N 720/95 «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» має бути надана із земель запасу, створеного місцевою радою під час передачі землі у колективну власність.
Позови громадян, пов’язані з паюванням земель (зокрема, про визнання права на земельну частку (пай), її розмір, незаконність відмови у видачі сертифіката, виділення паю в натурі), можуть бути предметом розгляду судів. Відповідачами в таких справах є КСП, сільськогосподарські кооперативи, районна державна адміністрація, яка затверджувала розмір паю, вирішувала питання про видачу сертифіката, а також виконавчий орган чи орган місцевого самоврядування, що має вирішувати питання про виділення земельної частки (паю) в натурі, тощо.
25. Звернути увагу судів на необхідність неухильного додержання вимог статті 130 ЦПК щодо повного використання можливостей попереднього судового засідання для врегулювання земельних та пов’язаних із земельними відносинами майнових спорів до судового розгляду або забезпечення їх правильного та швидкого вирішення.
Сторони зобов’язані подати свої докази чи повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання, зокрема:
- у справах про встановлення порядку користування земельною ділянкою співвласників житлового будинку: документи про надання її для будівництва та обслуговування житлового будинку й господарських будівель та споруд; план земельної ділянки, відведеної в натурі (на місцевості); план цієї ділянки із зазначенням її частин, що перебувають у фактичному користуванні кожного із співвласників житлового будинку, а також розташованих на ній будівель, плодоягідних насаджень; правовстановлюючі документи на будинок із зазначенням розміру часток кожного із співвласників; угоду чи рішення суду про поділ будинку в натурі або визначення порядку користування ним і угоду про порядок користування земельною ділянкою, якщо вона мала місце;
- у справах про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства (згідно з положеннями статті 118 ЗК в редакції, чинній до введення в дію Закону України від 5 листопада 2009 р. N 1702-VI): документи конкурсної комісії про розгляд заяви та проходження конкурсного відбору, а також проект відведення земельної ділянки, розроблений організацією, яка має на це відповідний дозвіл (ліцензію), погоджений згідно з частиною дев’ятою статті 118 ЗК;
- у справах про відшкодування збитків або шкоди: акт відповідної комісії, створеної Київською, Севастопольською міськими, районною державною адміністрацією чи виконавчим комітетом міської (міст обласного значення) ради для визначення розміру збитків, заподіяних власникам землі та землекористувачам, затверджений органом, що створив цю комісію; проект заходів для приведення у стан, придатний для використання за цільовим призначенням, земельних ділянок, наданих у тимчасове користування, та кошторис витрат на це; документи про вартість робіт з приведення в попередній стан зіпсованих або пошкоджених земель і довідку належної служби районної державної адміністрації про середню врожайність відповідних культур та довідку про ринкову ціну цих культур.
Суд сприяє сторонам у виконанні їх обов’язку подати свої докази.
Для з’ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань, суд відповідно до статей 143, 144 ЦПК призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі.
(пункт 25 у редакції постанови Пленуму
Верховного Суду України від 19.03.2010 р. N 2)
26. Судам необхідно мати на увазі, що купівля-продаж, рента, дарування, застава, самовільний обмін земельних ділянок землекористувачами, у тому числі орендарями, а також угоди, укладені власниками землі з порушенням встановленого для них порядку придбання або відчуження земельних ділянок, відповідно до статті 210 ЗК повинні визнаватися недійсними — із наслідками, передбаченими відповідними статтями ЦК.
(пункт 26 із змінами, внесеними згідно з постановою
Пленуму Верховного Суду України від 19.03.2010 р. N 2)
27. Згідно зі статтею 257 ЦК у спорах про захист прав власників земельних ділянок застосовується позовна давність тривалістю у три роки, якщо інше не передбачено законом.
(абзац перший пункту 27 у редакції постанови
Пленуму Верховного Суду України від 19.03.2010 р. N 2)
Якщо для певних правовідносин, пов’язаних зі здійсненням права власності на землю чи користування нею, законом встановлено інші строки звернення до суду за вирішенням спору, застосовуються ці строки.
28. Визнати такою, що втратила чинність, постанову Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1996 р. N 13 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ».
____________

© Інформаційно-аналітичний центр «ЛІГА», 1991 — 2010
© ТОВ «ЛІГА ЗАКОН», 2007 — 2010

АСОЦІАЦІЯ ПРИВАТНИХ НОТАРІУСІВ ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

61002, м. Харків, вул. Ольмінського, буд. 6.
код ЄДРПОУ 24275948, п/р. 2600700114657 в АТ “РЕГІОН-БАНК” у м. Харкові,
МФО 351254
(057) 714-27-90, (057) 714-27-89

Вих. № 6 від „ 15 ” квітня 2010 року
На №____ „____” _______ 2010 року

Президенту України
Януковичу В.Ф.

Про наслідки практичної реалізації ст. 377 Цивільного кодексу України та ст. 120 Земельного кодексу України в редакції Закону
від 05.11.2009 р. № 1702-VI
для деяких категорій землеволодінь у власників житлових будинків

Шановний пане Президент!

5 листопада 2009 року Верховною Радою України було прийнято Закон України № 1702-VІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення порядку набуття прав на землю». Цим Законом унесено зміни до статті 377 Цивільного кодексу України та статті 120 Земельного кодексу України, що регулюють порядок переходу прав на земельну ділянку у випадку відчуження об’єкта нерухомості, що на ній розташований.
Зміни до статті 120 Земельного кодексу України набули чинності з 1 січня 2010 року і фактично із цього часу повністю припинилось укладання правочинів з відчуження об’єктів нерухомості, розташованих на земельних ділянках, наданих у користування, тобто не приватизованих.
Законом № 1702-VІ до статті 120 Земельного кодексу України додано частину шосту, якою передбачено обов’язкове зазначення площі та кадастрового номера земельної ділянки в текстах правочинів щодо нерухомості. У новій редакції статті 120 ЗК України не конкретизовано статус земельних ділянок, щодо яких є обов’язковим зазначення площі та кадастрового номера. Отже, вимога стосується всіх земельних ділянок, у тому числі й тих, що перебувають у державній та комунальній власності (тобто досі не приватизовані).
Присвоєння кадастрового номера є одним з етапів приватизації земельної ділянки після встановлення меж у натурі (на місцевості), тому всі приватизовані земельні ділянки мають кадастрові номери. Щодо неприватизованих земель державної та комунальної власності, то до сьогодні не проводились відповідні обміри, установлення меж земельної ділянки в натурі, відвід землі тощо. Відповідно землі державної та комунальної власності кадастрових номерів не мають.
Як показала практика, з моменту подання заявки на присвоєння кадастрового номера до отримання кадастрового номера минає понад три місяці. Протягом цього часу власник не має юридичного права здійснити відчуження належного йому об’єкта нерухомості (наприклад, житлового будинку, що розташований на неприватизованій земельній ділянці). Така ситуація вже призвела до обґрунтованого невдоволення населення законодавчими нововведеннями, а в сільській місцевості — до колапсу ринку нерухомості.
У багатьох районах України літні та малозабезпечені люди не мають фінансової можливості сплатити за послуги з виготовлення технічної документації, необхідної для присвоєння кадастрового номера, а отже, вони позбавлені свого права володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Усе це призводить, з одного боку, до загострення соціального напруження в суспільстві, а з іншого боку, до появи різних корупційних схем, які використовуються для незаконного збагачення деяких службовців.
Безумовно, в Україні назріла необхідність створення єдиної системи реєстрації прав на нерухоме майно, за якою юридична доля земельної ділянки має наслідувати долю житлового будинку (або навпаки). І перший крок у цьому напрямку було зроблено — запроваджено безоплатну приватизацію земельних ділянок. Але цей процес на місцях уже повністю припинився за відсутності в державному бюджеті коштів на оплату вартості послуг землевпорядних організацій з виготовлення технічної документації.
Ми проаналізували практику посвідчення правочинів щодо відчуження нерухомості в сільській місцевості за І квартал 2010 року. Саме мешканці сіл відчули всю складність нововведень, які були спрямовані на спрощення процедури, а фактично привели до протилежних наслідків. За статистичними даними за І квартал 2010 року, нотаріальне посвідчення правочинів щодо відчуження житлових будинків у сільській місцевості припинилось майже повністю. Розглянемо причини цього явища.
У сільській місцевості більше половини земельних ділянок, на яких розташовані житлові будинки, не приватизовано. Для отримання кадастрового номера на таку земельну ділянку необхідна технічна документація, вартість виготовлення якої в землевпорядних організаціях становить від 1 500 грн., а термін виготовлення — від трьох до шести місяців. Ринкова вартість житлових будинків у сільській місцевості в середньому по Україні не перевищує 15 000 грн., тобто вартість послуги сягає 10% вартості об’єкта нерухомості.
Особи, яким треба терміново змінити місце проживання (робота, навчання) і продати будинок, змушені відкладати вирішення своїх життєвих проблем і чекати півроку документів на землю.
Людина, якій, наприклад, терміново потрібні гроші на лікування, не може півроку чекати, поки виготовлять технічну документацію на землю. Хвороба може виявитись спритнішою (оперативнішою) за землевпорядні органи.
Незрозумілою залишається ситуація з будинками, які успадковуються і відразу продаються. Спадкоємцям узагалі немає сенсу оформляти право на землю. Ці питання має вирішувати покупець.
Таким чином, аналіз існуючої ситуації показав, що для окреслених категорій власників житлових будинків порушуються право розпорядження майном, право на працю, право на вільний вибір місця проживання, право на лікування та інші права.
Згідно зі статтею 22 Конституції України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані, а при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Водночас жодним нормативним актом України не заборонено відчужувати будинок, будівлю або споруду в разі, коли земельна ділянка під цією нерухомістю не занесена до Державного реєстру земель.
Наведене свідчить про несистемний підхід законодавця до створення єдиної системи реєстрації прав та недопрацювання моделі практичної реалізації цих норм. Наразі, одним компромісним виходом для виправлення ситуації є внесення відповідних змін до ст. 377 Цивільного кодексу України та ст. 120 Земельного кодексу України в редакції Закону від 05.11.2009 р. № 1702-VI, по-перше, для створення необхідної нормативно-правової бази для реалізації цих статей, а по-друге, для надання громадянам часу для належного оформлення землекористування під будинками.
З урахуванням того, що процес прийняття змін до законів є не завжди оперативним, невідкладну допомогу громадянам України також можливо здійснити на рівні Держкомзему України шляхом удосконалення та модернізації процедури виготовлення документації щодо оформлення права власності на земельні ділянки, перш за все в напрямку здешевлення цієї процедури, запровадження новітніх засобів обліку земельних ділянок і т. ін.
Відповідно до Вашої політичної програми «Україна для людей» з урахуванням наявності у Вас права законодавчої ініціативи та адміністративних важелів, звертаємося до Вас з проханням розглянути можливість ініціювання відповідних змін до Цивільного кодексу України та Земельного кодексу України та паралельного надання відповідних доручень Держкомзему України з метою допомоги малозабезпеченим та літнім людям у реалізації їх конституційних прав при відчуженні ними житлових будинків.
Переконані, що всі зазначені вище заходи значно зменшать існуюче соціальне напруження в суспільстві та сприятимуть подоланню корупційних схем у земельних питаннях.

З повагою
Президент Асоціації
приватних нотаріусів
Харківської області Володимир Марченко

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ІНФОРМАЦІЙНИЙ ЛИСТ
від 09.03.2010 р. N 01-08/129
Господарські суди України

Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм процесуального права
(за матеріалами справ, розглянутих Верховним Судом України)
З метою забезпечення однакової і правильної судової практики вважаємо за необхідне довести до відома господарських судів правові позиції, які пов’язані із застосуванням Верховним Судом України деяких норм процесуального права і знайшли відображення в його постановах.
1. Господарський суд вправі переглянути судове рішення за нововиявленими обставинами лише в тих межах, в яких ці обставини впливають на суть рішення.
У перегляді за нововиявленими обставинами свого рішення місцевий господарський суд виходив з того, що нововиявленою обставиною є експертний висновок регіональної торгово-промислової палати, яким події, що завадили фірмі виконати зобов’язання за контрактом, визнані обставинами форс-мажору.
Верховний Суд України погодився з висновком господарського суду апеляційної інстанції щодо відсутності підстав для скасування первісного судового рішення місцевого господарського суду за нововиявленими обставинами, зазначивши таке.
У підпункті 1.2 пункту 1 роз’яснення президії Вищого господарського суду України від 21.05.2002 N 04-5/563 «Про деякі питання практики перегляду рішень, ухвал, постанов за нововиявленими обставинами» зазначено, що нововиявлені обставини за своєю юридичною суттю є фактичними даними, що в установленому порядку спростовують факти, які було покладено в основу судового рішення. Ці обставини мають бути належним чином засвідчені.
Згідно з пунктом 3 статті 14 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) засвідчення обставин форс-мажору віднесено до компетенції Торгово-промислової палати України. Поряд з цим зі змісту статті 11 цього Закону, яка визначає права регіональних торгово-промислових палат, вбачається, що останні не наділені повноваженнями щодо засвідчення обставин форс-мажору.
Таким чином, експертний висновок, на який посилався заявник як на єдину нововиявлену обставину, не є допустимим та належним доказом засвідчення обставин форс-мажору.
Верховний Суд України також зазначив, що чинним Господарським процесуальним кодексом України не передбачено здійснення перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами у повному обсязі. Отже, господарський суд вправі переглянути судове рішення за нововиявленими обставинами лише в тих межах, в яких ці обставини впливають на суть рішення (постанова Верховного Суду України від 19.01.2010 N 30/236 (1/319-15/85; 15/153)).
2. Спір, що виник у зв’язку із засмічення земельної ділянки, що належить до земель промисловості, є цивільно-правовим, а отже підвідомчий господарським судам України.
Верховний Суд України, не погодившись з висновком щодо непідвідомчості господарському суду відповідного спору лише за суб’єктним складом сторін, зазначив таке.
Спірні правовідносини виникли у зв’язку з вчиненням відкритим акціонерним товариством порушення земельного законодавства, а саме засмічення земельної ділянки, що належить до земель промисловості і знаходиться у постійному користуванні відповідача, твердими побутовими відходами, чим завдано шкоду навколишньому природному середовищу.
Згідно зі статтею 40 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» використання природних ресурсів громадянами підприємствами, установами та організаціями здійснюється з додержанням обов’язкових екологічних вимог.
Частиною першою статті 68 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» передбачено, що порушення законодавства України про охорону навколишнього природного середовища тягне за собою встановлену цим Законом та іншим законодавством України дисциплінарну, адміністративну, цивільну і кримінальну відповідальність.
Юридична відповідальність за земельні правопорушення згідно з частиною першою статті 211 Земельного кодексу України залежно від їх характеру та застосування санкцій поділяється на адміністративну, кримінальну, цивільну.
Так, зокрема, пунктом «в» частини першої зазначеної статті до таких порушень віднесено і засмічення сільськогосподарських угідь та інших земель промисловими, побутовими та іншими відходами.
Пунктом «а» частини першої статті 42 Закону України «Про відходи» встановлено, що особи, винні в порушенні законодавства про відходи, несуть зокрема цивільну відповідальність за порушення встановленого порядку поводження з відходами, що призвело або може призвести до забруднення навколишнього природного середовища, прямого чи опосередкованого шкідливого впливу на здоров’я людини та економічних збитків (постанова Верховного Суду України від 19.01.2010 N 16/25-524).
3. Державні податкові адміністрації звільняються від сплати державного мита та витрат з інформаційно-технічного забезпечення судових процесів.
Погодившись з висновком господарського суду щодо звільнення Державної податкової адміністрації України від сплати судових витрат у справі, Верховний Суд України послався на таке.
Відповідно до приписів абзацу другого пункту 15 статті 4 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито» від сплати державного мита звільняються фінансові органи та державні податкові інспекції — позивачі й відповідачі — за позовами до суду та господарського суду. Також згідно з Порядком оплати витрат з інформаційно-технічного забезпечення судових процесів, пов’язаних з розглядом цивільних та господарських справ, та їх розмірів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21.12.2005 N 1258 (у редакції, чинній на час подання позову), розмір витрат з інформаційно-технічного забезпечення судових процесів, пов’язаних з розглядом господарських справ для позивачів, звільнених у встановленому порядку від сплати державного мита, визначається за нульовою ставкою.
За змістом частини першої статті 1 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» (в редакції Закону України від 24.12.93) вживане в абзаці 2 пункту 15 статті 4 названого Декрету словосполучення «державні податкові інспекції» застосовувалося щодо системи органів державної податкової служби в цілому, зокрема, до Головної державної податкової інспекції України, державних податкових інспекцій по Республіці Крим, областях, районах, містах і районах у містах.
Згідно з Прикінцевими положеннями Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державну податкову службу в Україні» Державна податкова адміністрація України, державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі та державні податкові інспекції є правонаступниками Державної податкової інспекції України та відповідних державних податкових інспекцій, що діяли відповідно до Закону України «Про державну податкову службу в Україні» (в редакції Закону України від 24.12.93).
З огляду на наведене Державна податкова адміністрація України є органом державної податкової служби, а тому звільнена від сплати державного мита за позовами, поданими до господарського суду, та витрат з інформаційно-технічного забезпечення судового процесу (постанова Верховного Суду України від 19.01.2010 N 05-5-8/16975).

Заступник Голови Вищого
господарського суду України
В. Москаленко

© Інформаційно-аналітичний центр «ЛІГА», 1991 — 2010
© ТОВ «ЛІГА ЗАКОН», 2007 — 2010

ДЕРЖАВНИЙ КОМІТЕТ УКРАЇНИ З ПИТАНЬ РЕГУЛЯТОРНОЇ ПОЛІТИКИ ТА ПІДПРИЄМНИЦТВА
ЛИСТ
від 15.03.2010 р. N 3185
16 грудня 2009 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії незаконному поглинанню та захопленню підприємств» (далі — Закон N 1720), крім пункту 4 розділу I цього Закону, яким внесено зміни до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» (далі — Закон про реєстрацію) та який набирає чинності через три місяці з дня опублікування Закону, тобто 17 березня 2010 року.
У зв’язку із зазначеним вище надаємо роз’яснення по окремих нормах Закону N 1720.
1). Частина друга статті 8 Закону про реєстрацію доповнюється абзацом другим такого змісту:
«Підпис особи, уповноваженої діяти від імені юридичної особи (виконавчого органу), на реєстраційній картці та заяві про втрату (заміну) документів має бути засвідчений відповідною посадовою особою та скріплений печаткою цієї юридичної особи або нотаріально засвідчений».
Отже, вимоги до оформлення документів, а саме, до реєстраційної картки та до заяви про втрату (заміну) документів, які подаються державному реєстратору для проведення певних реєстраційних дій, доповнено нормою, яка передбачає скріплення печаткою юридичної особи підпису посадової особи — заявника (печатка проставляється на останній сторінці реєстраційної картки, що подається заявником), та встановлює порядок оформлення реєстраційної картки, що подається державному реєстратору для проведення будь-яких реєстраційних дій, у разі втрати печатки юридичної особи, а саме, у цьому випадку підпис посадової особи — заявника має бути посвідчений нотаріально.
Звертаємо увагу, що дія зазначеної норми не поширюється на реєстраційні картки, що подаються для проведення державної реєстрації юридичної особи, утвореної шляхом заснування нової юридичної особи (реєстраційна картка форма N 1), та утвореної в результаті реорганізації діючої (діючих) юридичної особи (реєстраційна картка форма N 2). У даному випадку відсутність печатки не пов’язана з її втратою і, таким чином, підпис посадової особи — заявника на реєстраційних картках форм N 1 та N 2 нотаріальному засвідченню не підлягає. Крім цього, зазначене пояснюється також тим, що згідно із законодавством дієздатність та правоздатність юридичної особи настає тільки після її державної реєстрації.
Додатково повідомляємо, що наказом Держкомпідприємництва від 26.11.2009 N 196 «Про затвердження Змін до Зразка заяви про заміну свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи», який зареєстровано в Міністерстві юстиції України від 16.12.2009 за N 1218/17234, затверджено зміни до Зразка заяви про заміну свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи, затвердженого наказом Держкомпідприємництва від 09.06.2004 N 66 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 29.06.2004 за N 794/9393.
Зазначеними змінами також передбачено завірення підпису заявника печаткою, а у разі відсутності печатки — нотаріального засвідчення цього підпису.
2). Частина дев’ята статті 9 Закону про реєстрацію доповнюється новим абзацом такого змісту:
«довідку, видану органом внутрішніх справ за місцезнаходженням юридичної особи (фізичної особи — підприємця), про реєстрацію заяви про втрату оригіналу свідоцтва про державну реєстрацію, якщо підставою для заміни свідоцтва є його втрата».
Отже, при заміні свідоцтва про державну реєстрацію у зв’язку з його втратою крім документів, які визначені частиною дев’ятою статті 9 Закону про реєстрацію, обов’язково додається довідка, видана органом внутрішніх справ про реєстрацію заяви про втрату оригіналу свідоцтва про державну реєстрацію. Спеціальної форми такої довідки не встановлено, тому довідка органів внутрішніх справ має відповідати формі, яка встановлена загальним діловодством цих органів.
3). Частина п’ятнадцята статті 9 Закону про реєстрацію викладена у новій редакції, яка встановлює новий порядок заміни свідоцтва про державну реєстрацію у зв’язку з його втратою. Заміна свідоцтва здійснюється протягом двох робочих днів з дня опублікування повідомлення про втрату свідоцтва про державну реєстрацію, про що до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців (далі — ЄДР) вноситься відповідний запис.
В зв’язку із зазначеним при заміні свідоцтва про державну реєстрацію у зв’язку з його втратою перш за все до ЄДР має бути внесено запис про втрату свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи. Державному реєстратору для внесення запису до ЄДР подається заява встановленого зразка про заміну свідоцтва про державну реєстрацію; документ, що підтверджує внесення плати за публікацію повідомлення про втрату свідоцтва про державну реєстрацію та довідка, видана органами внутрішніх про реєстрацію заяви про втрату оригіналу свідоцтва.
В програмному забезпечені АРМу державного реєстратора буде реалізована можливість внесення запису про втрату свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи, на підставі чого буде формуватися відповідне повідомлення в Бюлетені державної реєстрації.
Крім цього, в залежності від типу заміни свідоцтва буде передбачено проведення окремих реєстраційних дій, а саме, «Заміна свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи у зв’язку з пошкодженням», а також «Заміна свідоцтва про державну реєстрацію у зв’язку з втратою» з можливістю друку свідоцтва про державну реєстрацію протягом двох робочих днів з дня опублікування повідомлення з автоматичним нагадуванням державному реєстратору про необхідність зазначеного друку.
4). Щодо внесення змін до статті 17 Закону про реєстрацію повідомляємо наступне.
Відомості про юридичну особу доповнюються новими відомостями про:
- органи управління юридичної особи (в АРМі державного реєстратора — текстове поле (відкрите для доповнення), в якому будуть зазначатися органи управління юридичної особи згідно зі статутом, в тому числі:
- вищий орган управління: загальні збори, конференція, ін.;
- виконавчий орган: правління (голова та члени правління), дирекція (голова та члени дирекції), директор, генеральний директор, ін.;
- наглядові органи: наглядова рада, спостережна рада, ін.
- дата обрання (призначення) керівника юридичної особи та осіб, які мають право вчиняти дії від імені юридичної особи без довіреності, у тому числі підписувати договори;
- дата та номер запису про втрату свідоцтва про державну реєстрацію;
- дата та номер запису про втрату оригіналів установчих документів;
- відкриття та закриття рахунків юридичної особи;
- накладення та зняття арештів на рахунки юридичних осіб та їх майно (у тому числі на закріплене за відокремленими підрозділами);
- відкриття виконавчого провадження щодо юридичних осіб.
Перелік відомостей щодо фізичної особи — підприємця, які містяться в ЄДР, доповнюються відомостями про:
- відкриття та закриття рахунків фізичних осіб — підприємців у банках та інших фінансових установах;
- накладення та зняття арештів на рахунки та майно фізичних осіб — підприємців;
- відкриття виконавчого провадження щодо фізичних осіб — підприємців.
Відомості про відкриття та закриття рахунків юридичної особи та фізичної особи — підприємця, накладення та зняття арештів на рахунки та їх майно (у тому числі на закріплене за відокремленими підрозділами юридичної особи), відкриття виконавчого провадження щодо юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців будуть надходити (передаватися) до ЄДР в порядку взаємообміну інформацією з відповідними державними органами. Ці відомості (крім відомостей про відкриття виконавчого провадження щодо юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців) є закритими, що встановлено змінами, внесеними Законом N 1720 до частини першої статті 20 Закону про реєстрацію.
5). Стаття 19 Закону про реєстрацію Законом N 1720 викладена у новій редакції та встановлює наступне.
5.1. З метою запобігання рейдерським захопленням підприємств частиною другою цієї статті встановлено, що у разі, якщо зміни до відомостей про юридичну особу пов’язані зі зміною керівника або осіб, що обираються (призначаються) до органу управління юридичної особи, або осіб, які мають право вчиняти дії від імені юридичної особи без довіреності, перелік документів, які подаються державному реєстратору, доповнюється додатковим документом, а саме, примірником оригіналу або нотаріально засвідченої копії рішення уповноваженого органу управління юридичної особи про зміну зазначених осіб та/або завірену в установленому порядку копію розпорядчого документа про їх призначення.
Частиною третьою зазначеної статті встановлено, що у разі, якщо зміни до відомостей про юридичну особу пов’язані зі зміною обмежень щодо представництва від імені юридичної особи, перелік документів доповнюється додатковим документом, а саме, примірником оригіналу або нотаріально засвідченої копії рішення уповноваженого органу управління юридичної особи, яким встановлено такі обмеження.
При виконанні зазначених норм слід враховувати нижченаведене.
Відповідно до статті 57 Господарського кодексу України статут суб’єкта господарювання повинен містити відомості, зокрема, про органи управління і контролю, їх компетенцію.
Згідно зі статтями 41, 59, 60 Закону України «Про господарські товариства» питання утворення і відкликання виконавчого та інших органів товариства належить до виключної компетенції вищого органу управління товариства. Як вбачається із норми статті 41 зазначеного Закону, рішення загальних зборів товариства оформлюється протоколом, який підписується головою та секретарем зборів.
Крім цього, відповідно до частин 4, 6 статті 65 Господарського кодексу України у разі найму керівника підприємства з ним укладається договір (контракт). На сьогоднішній час законодавчим актом України, який регулює трудові відносини всіх працівників, є Кодекс законів про працю України.
Стаття 21 цього Кодексу розкриває поняття трудового договору. Так, трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов’язаний виконувати роботу, визначену цією угодою. Особливою формою трудового договору є контракт, в якому, зокрема, строк його дії, права, обов’язки і відповідальність сторін, умови розірвання договору можуть встановлюватися угодою сторін.
Згідно зі статтею 24 Кодексу законів про працю укладення трудового договору оформлюється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу про зарахування працівника на роботу.
Отже, документами, що підтверджують зміну керівника або осіб, що обираються (призначаються) до органу управління юридичної особи, або осіб, які мають право вчиняти дії від імені юридичної особи без довіреності (із врахуванням положень статуту суб’єкта господарювання), можуть бути:
- протокол загальних зборів, що є рішенням уповноваженого органу управління юридичної особи про зміну зазначених осіб;
- наказ чи розпорядження власника або уповноваженого ним органу про зарахування працівника на роботу.
5.2. Частиною шостою вказаної статті встановлено підстави для залишення без розгляду документів, які подаються для внесення змін до відомостей про юридичну особу, доповнені окремими позиціями, а саме:
- документи подані не за місцем проведення державної реєстрації;
- документи не відповідають вимогам, встановленим частинами першою — п’ятою статті 8 Закону про реєстрацію;
- документи подані не у повному обсязі;
- документи подані особою, яка не має відповідних повноважень.
Також введена норма, що заявник може повторно звернутися до державного реєстратора в загальному порядку після усунення причин, що були підставою для залишення документів без розгляду.
5.3. Частиною одинадцятою зазначеної статті встановлено, що реєстраційна картка про підтвердження відомостей про юридичну особу має подаватися (надсилатися) щорічно протягом місяця, що настає за датою державної реєстрації юридичної особи (тобто, встановлено той порядок, який існував до змін, що внесені Законом України від 16.03.2006 N 3575-IV). Враховуючи зазначене, повідомлення щодо необхідності подання юридичною особою державному реєстратору реєстраційної картки про підтвердження відомостей про юридичну особу буде роздруковуватися у строки, визначені частинами одинадцятою — дванадцятою статті 19 Закону N 1720-VI, а саме, через рік плюс 1 місяць (місяць дається для подання картки про щорічне підтвердження), що настає за датою державної реєстрації юридичної особи.
Підстави для залишення без розгляду реєстраційної картки про підтвердження відомостей про юридичну особу аналогічні підставам, які визначені для залишення без розгляду документів, що подаються для внесення змін до відомостей про юридичну особу.
5.4. Частиною п’ятнадцятою зазначеної статті визначено, що у разі втрати оригіналів установчих документів засновники (учасники) юридичної особи або уповноважений ними орган чи особа (частина п’ятнадцята статті 19 Закону N 1720-VI) подають:
- заяву про втрату оригіналів установчих документів встановленого зразка;
- документ, що підтверджує внесення плати за публікацію у спеціальному друкованому засобі масової інформації повідомлення про втрату оригіналів установчих документів;
- довідку, видану органом внутрішніх справ за місцезнаходженням юридичної особи, про реєстрацію заяви про втрату оригіналів установчих документів.
На даний час Держкомпідприємництво працює над внесенням змін до наказу Держкомпідприємництва від 09.06.2004 N 66, що зареєстрований в Міністерстві юстиції України 29.06.2004 за N 794/9393, з метою затвердження Зразка заяви про втрату оригіналів установчих документів юридичної особи. До затвердження Зразка заява надається державному реєстратору у довільній формі.
Довідка органів внутрішніх справ має відповідати формі, яка встановлена загальним діловодством цих органів.
Підставами залишення без розгляду заяви про втрату оригіналів установчих документів є:
- оформлення заяви з порушенням вимог, встановлених частинами першою та другою статті 8 Закону про реєстрацію;
- документи, подані не у повному обсязі;
- до державного реєстратора надійшло рішення суду щодо заборони у проведенні реєстраційних дій.
6). До статті 29 Закону про реєстрацію внесені наступні зміни.
6.1. Пакет документів, що подається (надсилається) державному реєстратору для проведення державної реєстрації змін до установчих документів, доповнений документом, що підтверджує правомочність прийняття рішення про внесення змін до установчих документів.
У зв’язку із зазначеним вище повідомляємо наступне.
Відповідно до статті 57 Господарського кодексу України в установчих документах суб’єкта господарювання повинні бути зазначені, зокрема, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень.
Згідно зі статтями 41, 59 Закону України «Про господарські товариства» питання внесення змін до статуту товариства відносяться до виключної компетенції повноважних загальних зборів цього товариства.
Крім цього, як вбачається зі статей 44, 58 зазначеного Закону, представники акціонерів (учасників) можуть бути постійними або призначеними на певний строк. Акціонер (учасник) вправі в будь-який час замінити свого представника у вищому органі (загальних зборах учасників), повідомивши про це виконавчий орган акціонерного товариства (інших учасників).
Отже, реалізація прав акціонера (учасника) щодо участі в управлінні цим товариством має відбуватися із додержанням норм чинного законодавства.
Звертаємо Вашу увагу на те, що чинним законодавством не встановлено вимог щодо порядку оформлення протоколу загальних зборів (крім норм Закону України «Про акціонерні товариства»), що на даний час використовується як елемент рейдерських захоплень підприємств.
З метою запобігання негативним явищам перелік документів, що подається (надсилається) державному реєстратору для проведення державної реєстрації змін до установчих документів, доповнений вимогою щодо подання документа, що підтверджує правомочність прийняття рішення про внесення змін до установчих документів, а саме, правомочність осіб, що приймають участь у загальних зборах, приймати рішення про внесення змін до установчих документів цієї юридичної особи.
Статтями 244, 245 ЦКУ передбачено представництво за довіреністю. Згідно з частиною першою статті 238 ЦКУ представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє.
Відповідно до статті 244 ЦКУ представництво за довіреністю може ґрунтуватися на акті органу юридичної особи.
З визначення довіреності як письмового документа, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами, випливає низка вимог до довіреності, наведених в роз’ясненнях Науково-практичного коментарю до ЦКУ, серед яких зазначається, що у довіреності має бути вказано обсяг повноважень, наданих представникові тим, кого представляють.
Отже, документами, що підтверджують правомочність представників засновників (учасників) юридичної особи щодо участі у зборах та прийняття рішення про внесення змін до установчих документів цієї юридичної особи, можуть бути оригінали або відповідним чином оформлені (в тому числі, нотаріально посвідчені) копії таких документів, зокрема:
а) якщо засновник (учасник) фізична особа — довіреність на представлення інтересів фізичної особи — засновника (учасника);
б) якщо засновник (учасник) юридична особа:
- рішення загальних зборів юридичної особи — засновника про прийняття відповідного рішення та надання повноважень особі щодо представлення інтересів від імені цієї юридичної особи — засновника на загальних зборах;
- довіреність, видана особі на представлення інтересів та прийняття відповідного рішення від імені юридичної особи — учасника (на підставі рішення загальних зборів юридичної особи — засновника);
- розпорядження, наказ юридичної особи або інший розпорядчий документ, що підтверджує повноваження особи на участь у загальних зборах та прийняття відповідного рішення (зокрема, для осіб публічного права);
в) судове рішення щодо надання повноважень особі представляти інтереси іншої фізичної особи — учасника або юридичної особи — учасника.
Крім того, таким документом може бути також протокол реєстрації для участі у загальних зборах, в якому зазначено перелік осіб, що зареєструвалися для участі у загальних зборах, із визначенням кількості голосів кожного, та який (згідно із вимогами Закону України «Про господарські товариства») підписується головою та секретарем зборів.
Таким чином, при вирішенні питання щодо обов’язкового подання додаткового документа, що підтверджує правомочність прийняття рішення про внесення змін до установчих документів, слід враховувати, що питання має вирішуватися у кожному випадку окремо.
6.2. В пакеті документів, що подається (надсилається) державному реєстратору для проведення державної реєстрації змін до установчих документів, у разі втрати оригіналів установчих документів, документ, що підтверджує внесення плати за публікацію у спеціалізованому друкованому засобі масової інформації повідомлення про втрату оригіналів установчих документів, замінений на копію опублікованого в спеціалізованому друкованому засобі масової інформації повідомлення про втрату всіх або частини зазначених оригіналів установчих документів.
У зв’язку із зазначеним, при подачі документів для проведення державної реєстрації змін до установчих документів, у разі втрати оригіналів установчих документів, перш за все заявник має виконати вимоги частини п’ятнадцятої статті 19 Закону про реєстрацію щодо опублікування відповідного повідомлення в спеціалізованому друкованому засобі масової інформації (Бюлетень державної реєстрації), після чого стане можливим надання державному реєстратору копії зазначеної публікації.

Заступник Голови С. І. Третьяков

© Інформаційно-аналітичний центр «ЛІГА», 1991 — 2010
© ТОВ «ЛІГА ЗАКОН», 2007 — 2010

ДЕРЖАВНА КОМІСІЯ З ЦІННИХ ПАПЕРІВ ТА ФОНДОВОГО РИНКУ
РОЗ’ЯСНЕННЯ
від 16.03.2010 р. N 5
Про порядок застосування пункту 14 статті 2, статті 35 та частини сьомої статті 38 Закону України «Про акціонерні товариства» щодо повідомлення про проведення загальних зборів акціонерного товариства
Роз’яснення затверджено
(згідно з рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку
від 16 березня 2010 року N 307)
Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку відповідно до пункту 23 частини другої статті 7 Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» роз’яснює порядок застосування пункту 14 статті 2, статті 35 та частини сьомої статті 38 Закону України «Про акціонерні товариства» щодо повідомлення про проведення загальних зборів акціонерного товариства.
Пункт 14 статті 2 Закону України «Про акціонерні товариства» (далі — Закон) визначає повідомлення акціонерам як повідомлення, що містить передбачену законом та статутом акціонерного товариства інформацію і направляється адресату листом з описом вкладення та повідомленням про вручення.
Частиною першою статті 35 Закону передбачено, що у разі скликання загальних зборів акціонерного товариства письмове повідомлення про проведення загальних зборів акціонерного товариства та їх порядок денний надсилається кожному акціонеру, зазначеному в переліку акціонерів, складеному в порядку, встановленому законодавством про депозитарну систему України. При цьому, згідно з абзацом другим частини першої статті 35 Закону, письмове повідомлення про проведення загальних зборів та їх порядок денний надсилається акціонерам персонально у спосіб, передбачений статутом акціонерного товариства, у строк не пізніше ніж за 30 днів до дати їх проведення. Повідомлення розсилає особа, яка скликає загальні збори, або особа, яка веде облік прав власності на акції товариства у разі скликання загальних зборів акціонерами.
Абзацом першим частини сьомої статті 38 Закону передбачено, що акціонерне товариство не пізніше ніж за 10 днів до дати проведення загальних зборів повинно повідомити акціонерів, згідно із статутом, про зміни у порядку денному. При цьому відповідно до пункту 12 частини другої статті 13 Закону статут товариства повинен містити відомості про спосіб повідомлення акціонерів про зміни у порядку денному загальних зборів. Крім того, абзацом другим частини сьомої статті 38 Закону передбачено, що публічне акціонерне товариство також надсилає повідомлення про зміни у порядку денному фондовій біржі (біржам), на якій це товариство пройшло процедуру лістингу.
Отже, як слідує з абзацу другого частини першої статті 35 Закону та з абзацу другого частини сьомої статті 38 Закону, передбачений статутом спосіб повідомлення акціонерів про проведення загальних зборів та їх порядок денний, а також про зміни у порядку денному загальних зборів повинен забезпечувати надсилання персонального письмового повідомлення кожному акціонеру. Згідно з абзацом першим частини першої статті 35 Закону перелік акціонерів, які повідомляються про проведення загальних зборів та їх порядок денний, складається відповідно до законодавства про депозитарну систему України. Одним із обов’язкових реквізитів реєстру власників іменних цінних паперів або зведеного облікового реєстру, а також анкет в системі депозитарного обліку (системі реєстру) є місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання (для фізичних осіб).
Таким чином, Законом прямо передбачено, що спосіб повідомлення акціонерів про проведення загальних зборів акціонерного товариства та їх порядок денний, а також про зміни у порядку денному має бути передбачений статутом товариства. Враховуючи зазначене, акціонерне товариство може передбачити в статуті спосіб повідомлення про проведення загальних зборів та їх порядок денний, а також про зміни у порядку денному, який може відрізнятися від способу, передбаченого пунктом 14 статті 2 Закону. Передбачений статутом спосіб персонального повідомлення про проведення загальних зборів та їх порядок денний, а також повідомлення про зміни у порядку денному повинен бути однаковим для всіх акціонерів та передбачати щонайменше надсилання акціонерам засобами поштового зв’язку повідомлення на адресу їх місцезнаходження (місця проживання). Статут акціонерного товариства також може передбачати додаткові способи повідомлення акціонерів.

Голова Комісії С. Петрашко

© Інформаційно-аналітичний центр «ЛІГА», 1991 — 2010
© ТОВ «ЛІГА ЗАКОН», 2007 — 2010

ДЕРЖАВНА КОМІСІЯ З ЦІННИХ ПАПЕРІВ ТА ФОНДОВОГО РИНКУ
РОЗ’ЯСНЕННЯ
від 23.02.2010 р. N 3
Про порядок застосування статей 33 та 52 Закону України «Про акціонерні товариства» щодо компетенції органів акціонерного товариства при прийнятті рішення про анулювання викуплених акцій акціонерного товариства
Роз’яснення затверджено
(згідно з рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку
від 23 лютого 2010 року N 304)
Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку відповідно до пункту 23 статті 7 Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» роз’яснює питання порядку застосування статей 33 та 52 Закону України «Про акціонерні товариства» (далі — Закон) щодо компетенції органів акціонерного товариства при прийнятті рішення про анулювання викуплених акцій акціонерного товариства.
Частиною першою статті 17 Закону передбачено, що акціонерне товариство в порядку, встановленому Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, має право анулювати викуплені ним акції та зменшити статутний капітал або підвищити номінальну вартість решти акцій, залишивши без зміни статутний капітал.
Крім того, частиною першою статті 66 Закону передбачено право акціонерного товариства за рішенням загальних зборів викупити в акціонерів розміщені ним акції за згодою власників цих акцій, при цьому вказується на те, що рішенням загальних зборів обов’язково встановлюються дії товариства щодо викуплених акцій, а саме, їх анулювання або продаж (пункт 4).
Відповідно до частини першої статті 16 Закону анулювання раніше викуплених товариством акцій та зменшення їх загальної кількості є одним із шляхів зменшення статутного капіталу акціонерного товариства, яке здійснюється в порядку, встановленому Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.
Отже, відповідно до частини першої статті 16 та частини першої статті 17 Закону анулювання раніше викуплених товариством акцій обов’язково потребує зменшення статутного капіталу акціонерного товариства за рахунок зменшення загальної кількості акцій, або потребує підвищення номінальної вартості акцій без зміни статутного капіталу.
Пунктом п’ятим частини другої статті 13 Закону встановлено, що статут акціонерного товариства повинен містити відомості, зокрема, про розмір статутного капіталу, про номінальну вартість і загальну кількість акцій, кількість кожного типу розміщених товариством акцій, у тому числі кількість кожного класу привілейованих акцій.
Тобто, анулювання раніше викуплених акцій в обов’язковому порядку тягне за собою внесення змін до статуту товариства, пов’язаних із зміною загальної кількості акцій та розміру статутного капіталу або загальної кількості акцій та їх номінальної вартості.
Відповідно до підпунктів 2, 7 частини другої статті 33 Закону внесення змін до статуту товариства, прийняття рішення про зменшення статутного капіталу товариства належать до виключної компетенції загальних зборів.
Питання про анулювання викуплених акцій Закон відносить до виключної компетенції двох органів акціонерного товариства: загальних зборів (підпункт 3 частини другої статті 33) та наглядової ради (підпункт 4 частини другої статті 52).
Відповідно до частини першої статті 32 Закону загальні збори с вищим органом акціонерного товариства і, як встановлено частиною першою статті 33 Закону, можуть вирішувати будь-які питання діяльності акціонерного товариства.
При цьому частиною третьою статті 52 передбачено, що питання, які належать до виключної компетенції наглядової ради акціонерного товариства, не можуть вирішуватися іншими органами товариства, крім загальних зборів, за винятком випадків, встановлених цим Законом.
Таким чином, рішення про анулювання викуплених акцій може бути прийнято загальними зборами акціонерного товариства або його наглядовою радою, однак без рішення загальних зборів акціонерів про внесення змін до статуту рішення наглядової ради або загальних зборів про анулювання раніше викуплених акцій не тягне за собою правових наслідків.
Прийняття рішення загальними зборами про внесення змін до статуту у зв’язку з анулюванням викуплених акцій без наявності прийнятого рішення про анулювання викуплених акцій є порушенням статті 16 Закону.
Загальні збори як вищий орган товариства мають право прийняти рішення про анулювання раніше викуплених акцій незалежно від наявності рішення про це наглядової ради.
Прийняття загальними зборами акціонерами рішення про анулювання раніше викуплених акцій не потребує в подальшому прийняття такого рішення наглядовою радою, оскільки загальні збори є вищим органом акціонерного товариства та можуть вирішувати будь-які питання діяльності акціонерного товариства.

Голова Комісії С. Петрашко

© Інформаційно-аналітичний центр «ЛІГА», 1991 — 2010
© ТОВ «ЛІГА ЗАКОН», 2007 — 2010

ДЕРЖАВНА КОМІСІЯ З ЦІННИХ ПАПЕРІВ ТА ФОНДОВОГО РИНКУ
РОЗ’ЯСНЕННЯ
від 23.02.2010 р. N 4
Про порядок застосування окремих норм Закону України «Про акціонерні товариства» щодо порядку обрання членів наглядової ради акціонерного товариства шляхом кумулятивного голосування
Роз’яснення затверджено
(згідно з рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку
від 23 лютого 2010 року N 305)
Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку відповідно до пункту 23 частини другої статті 7 Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» роз’яснює порядок застосування окремих норм Закону України «Про акціонерні товариства» щодо порядку обрання членів наглядової ради акціонерного товариства шляхом кумулятивного голосування.
Відповідно до частини другої статті 51 Закону України «Про акціонерні товариства» (далі — Закон) створення наглядової ради акціонерного товариства є обов’язковим в акціонерних товариствах з кількістю акціонерів — власників простих акцій 10 осіб і більше.
При заснуванні акціонерного товариства питання про утворення органів товариства та про обрання членів наглядової ради вирішуються на установчих зборах акціонерного товариства відповідно до статті 10 Закону.
У всіх інших випадках утворення наглядової ради акціонерного товариства та обрання членів наглядової ради, відповідно до пункту 2 частини другої статті 159 Цивільного кодексу України та пункту 17 частини другої статті 33 Закону, є виключною компетенцією загальних зборів акціонерного товариства.
Згідно з частиною третьою статті 53 Закону обрання членів наглядової ради публічного товариства здійснюється виключно шляхом кумулятивного голосування, обрання членів наглядової ради приватного товариства здійснюється шляхом кумулятивного голосування, якщо такий спосіб обрання членів наглядової ради приватного товариства визначено його статутом.
Пунктом дев’ятим частини першої статті 2 Закону встановлено, що кумулятивне голосування — це голосування під час обрання органів товариства, коли загальна кількість голосів акціонера помножується на кількість членів органу акціонерного товариства, що обираються, а акціонер має право віддати всі підраховані таким чином голоси за одного кандидата або розподілити їх між кількома кандидатами.
Оскільки підрахунок голосів під час кумулятивного голосування здійснюється за принципом множення загальної кількості голосів акціонера (загальної кількості голосуючих акцій, що належать акціонеру) на кількість членів органу, що обираються, то при утворенні наглядової ради, членів якої передбачається обирати шляхом кумулятивного голосування, має бути визначений кількісний склад наглядової ради.
Частиною шостою статті 53 Закону передбачено, що кількісний склад наглядової ради встановлюється загальними зборами.
Пунктом тринадцятим частини другої статті 13 Закону передбачено, що статут акціонерного товариства повинен містити відомості про склад органів товариства та їх компетенцію, порядок утворення, обрання і відкликання їх членів та прийняття ними рішень, а також порядок зміни складу органів товариства та їх компетенції.
Частиною четвертою статті 13 Закону передбачено, що статут акціонерного товариства може містити й інші положення, що не суперечать законодавству.
Тобто, відповідно до частини четвертої статті 13 Закону статут акціонерного товариства може містити відомості про кількісний склад наглядової ради акціонерного товариства.
Таким чином, кількісний склад наглядової ради акціонерного товариства встановлюється загальними зборами акціонерного товариства і може бути зазначений у статуті та/або інших внутрішніх документах товариства, які затверджуються загальними зборами акціонерів.
Частиною першою статті 38 Закону передбачено, що кожний акціонер має право внести пропозиції щодо питань, включених до порядку денного загальних зборів акціонерного товариства, а також щодо нових кандидатів до складу органів товариства, кількість яких не може перевищувати кількісного складу кожного з органів.
Відповідно до частини другої статті 38 Закону пропозиція до порядку денного загальних зборів акціонерного товариства подається в письмовій формі із зазначенням, зокрема, змісту пропозиції до питання та/або проекту рішення.
Частиною четвертою статті 38 Закону встановлено, що зміни до порядку денного загальних зборів вносяться лише шляхом включення нових питань та проектів рішень із запропонованих питань.
Закон визначає кумулятивне голосування як голосування під час обрання органів товариства, коли загальна кількість голосів акціонера помножується на кількість членів органу акціонерного товариства, що обираються, а акціонер має право віддати всі підраховані таким чином голоси за одного кандидата або розподілити їх між кількома кандидатами.
Як слідує із наведеного, визначальною особливістю кумулятивного голосування є можливість віддати всі голоси за одного кандидата або розподілити їх між кількома кандидатами, що не дає змоги заздалегідь визначити перелік кандидатів, які можуть бути обрані до органу акціонерного товариства, і тим самим унеможливлює підготовку проекту рішення з питання про обрання членів органу товариства.
Враховуючи зазначене, у разі включення до порядку денного загальних зборів питання про обрання членів наглядової ради акціонерного товариства (за умови, що обрання членів наглядової ради такого товариства відповідно до Закону та/або статуту здійснюється шляхом кумулятивного голосування) акціонери вносять пропозиції до цього питання порядку денного у вигляді пропозицій щодо нових кандидатів до складу наглядової ради. Пропозиції акціонерів враховуються шляхом включення запропонованих кандидатів до загального переліку кандидатів до складу наглядової ради.
Чинним законодавством не обмежується можливість вирішення питань утворення наглядової ради, визначення або зміни її кількісного складу, а також обрання або припинення повноважень членів наглядової ради на одних загальних зборах.
У випадку, коли на одних загальних зборах вирішуються питання про утворення наглядової ради та питання про обрання членів наглядової ради, акціонер має право запропонувати необмежену кількість кандидатів до складу наглядової ради акціонерного товариства у зв’язку з тим, що загальними зборами товариства не визначено кількісний склад наглядової ради.
У випадку, коли на одних загальних зборах вирішуються питання про зміну кількісного складу наглядової ради та питання про обрання членів наглядової ради, акціонери можуть вносити пропозиції щодо нових кандидатів до складу наглядової ради з урахуванням обмежень, встановлених частиною першою статті 38 Закону.
Частиною першою статті 43 Закону передбачено, що голосування на загальних зборах акціонерного товариства з питань порядку денного може проводитися з використанням бюлетенів для голосування.
У товаристві, що здійснило публічне розміщення акцій, голосування з питань порядку денного загальних зборів проводиться тільки з використанням бюлетенів для голосування.
У товаристві з кількістю акціонерів — власників простих акцій товариства понад 100 осіб голосування з питань порядку денного загальних зборів проводиться тільки з використанням бюлетенів для голосування.
Такі особливості кумулятивного голосування, як можливість віддати всі голоси за одного кандидата або розподілити їх між кількома кандидатами, обумовлюють необхідність відображення результатів голосування для підрахунку голосів, відданих за кожного з кандидатів.
Виходячи із вищенаведеного, у товаристві з кількістю акціонерів — власників простих акцій товариства понад 100 осіб та/або у товаристві, що здійснило публічне розміщення акцій, кумулятивне голосування проводиться з використанням бюлетенів для голосування. У всіх інших випадках кумулятивне голосування може проводитись з використанням бюлетенів для голосування або у інший спосіб, який забезпечує відображення результатів голосування та можливість їх підтвердження після проведення загальних зборів.
Частиною другою статті 43 Закону визначено обов’язкові реквізити та відомості, які повинен містити бюлетень для голосування, зокрема передбачено, що у разі проведення голосування з питань обрання членів наглядової ради товариства бюлетень для голосування повинен містити прізвище, ім’я та по батькові кандидатів.
Відповідно до пункту дев’ятого частини першої статті 2 Закону кумулятивне голосування є таким голосуванням під час обрання органів товариства, коли загальна кількість голосів акціонера помножується на кількість членів органу акціонерного товариства, що обираються, а акціонер має право віддати всі підраховані таким чином голоси за одного кандидата або розподілити їх між кількома кандидатами.
Враховуючи, що особливості кумулятивного голосування (а саме можливість віддати всі голоси за одного кандидата або розподілити їх між кількома кандидатами та неможливість заздалегідь визначити перелік кандидатів, які можуть бути обрані до складу наглядової ради акціонерного товариства) унеможливлюють підготовку проекту рішення з питання про обрання членів наглядової ради товариства, а також те, що до питання порядку денного про обрання членів наглядової ради шляхом кумулятивного голосування акціонери вносять пропозиції у вигляді нових кандидатів до складу наглядової ради, а не у вигляді проекту рішення з цього питання, вимоги пункту 3 (в частині проекту рішення) та пункту 4 частини другої статті 43 неможливо застосувати до бюлетеня для кумулятивного голосування з питання обрання членів наглядової ради.
Виходячи з цього, бюлетень для голосування з питання обрання членів наглядової ради шляхом кумулятивного голосування має містити відомості, передбачені пунктами 1 — 2, 3 (в частині питання, винесеного на голосування), 5 — 6 частини другої статті 43 Закону, та загальний перелік кандидатів до складу наглядової ради із зазначенням прізвищ, імен та по батькові кандидатів.
Акціонер при кумулятивному голосуванні заповнює бюлетень шляхом зазначення кількості голосів, яку акціонер віддає за кандидата (кандидатів, між якими він розподіляє свої голоси).
З огляду на зазначене, під час складання протоколу про підсумки кумулятивного голосування з питання обрання членів наглядової ради неможливо застосувати вимоги пункту 3 частини 2 статті 45 Закону, у зв’язку з чим у протоколі зазначається загальний перелік кандидатів до складу наглядової ради з кількістю голосів, відданих акціонерами за кожного з них.
Частиною четвертою статті 42 Закону передбачено, що обраними до складу органу акціонерного товариства вважаються кандидати, які набрали найбільшу кількість голосів серед тих, хто набрав більш як 50 відсотків голосів.
Відповідно до пункту 17 частини 1 статті 2 Закону проста більшість голосів — це більш як 50 відсотків голосів акціонерів, які брали участь у загальних зборах.
Частиною першою статті 42 Закону встановлено, що одна голосуюча акція надає акціонеру один голос для вирішення кожного з питань, винесених на голосування на загальних зборах акціонерного товариства, крім проведення кумулятивного голосування.
Відповідно до частини третьої статті 42 Закону рішення загальних зборів акціонерного товариства з питання, винесеного на голосування, приймається простою більшістю голосів акціонерів, які зареєструвалися для участі у загальних зборах та є власниками голосуючих з цього питання акцій, крім випадків, коли цим Законом не встановлено інше.
Як слідує із визначення кумулятивного голосування, наведеного у пункті дев’ятому частини першої статті 2 Закону, під час проведення кумулятивного голосування розрахунок голосів акціонера, який бере участь у загальних зборах, здійснюється не за загальним принципом «одна голосуюча акція — один голос», як це передбачено у частині першій статті 42 Закону, а за принципом «загальна кількість голосів — це кількість належних акціонеру голосуючих акцій, помножена на кількість членів органу акціонерного товариства, що обирається».
Таким чином, вимоги частини четвертої статті 42 застосовуються при прийнятті рішення про обрання членів наглядової ради акціонерного товариства, крім випадку обрання членів наглядової ради акціонерного товариства шляхом кумулятивного голосування.
У випадку обрання членів наглядової ради акціонерного товариства шляхом кумулятивного голосування обраними до складу наглядової ради вважаються ті кандидати, які набрали найбільшу кількість голосів акціонерів порівняно з іншими кандидатами.
Якщо кількість голосів, яку акціонер (його представник) віддав за кандидата (кандидатів), перевищує загальну кількість голосів, яку такий акціонер має під час кумулятивного голосування, то голоси акціонера не враховуються лічильною комісією при підрахунку голосів.
Якщо кількість голосів, яку акціонер (його представник) віддав за кандидата (кандидатів), є меншою загальної кількості голосів, яку такий акціонер має під час кумулятивного голосування, то лічильною комісією враховуються голоси акціонера віддані за кандидата (кандидатів).
Якщо за результатами кумулятивного голосування щодо обрання членів наглядової ради лічильна комісія акціонерного товариства встановить, що кількість кандидатів у члени наглядової ради, за яких були віддані голоси акціонерів, є меншою за встановлений кількісний склад наглядової ради, то рішення за результатами такого кумулятивного голосування вважається неприйнятим, а склад наглядової ради — несформованим.
Якщо за результатами кумулятивного голосування кількість кандидатів, які можуть вважатися обраними до складу наглядової ради, перевищує кількісний склад цього органу у зв’язку з тим, що два або більше кандидатів набрали рівну кількість голосів, і результати такого голосування не дають змоги визначити, хто з таких кандидатів вважається обраним до складу наглядової ради, то рішення за результатами такого кумулятивного голосування вважається неприйнятим, а склад наглядової ради — несформованим.
При кумулятивному голосуванні члени наглядової ради вважаються обраними до її складу, а наглядова рада вважається сформованою виключно за умови обрання повного кількісного складу наглядової ради.
Як слідує з пункту дев’ятого частини першої статті 2 Закону, загальна кількість належних акціонеру голосуючих акцій надає йому таку кількість голосів, яка відповідає загальній кількості голосів (тобто голосуючих акцій) акціонера, помноженій на кількість членів наглядової ради, що обирається.
Відповідно до абзацу другого статті 6 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» акція є неподільною.
Враховуючи зазначене, голос, який надає акціонеру голосуюча акція, є неподільним, тому якщо акціонер під час обрання наглядової ради шляхом кумулятивного голосування розподіляє свої голоси між кількома кандидатами, він може віддати за кожного з кандидатів цілу кількість голосів.
Частиною сьомою статті 53 Закону передбачено, що у разі, якщо кількість членів наглядової ради становить менше половини її кількісного складу, товариство протягом трьох місяців має скликати позачергові загальні збори для обрання решти членів наглядової ради, а в разі обрання членів наглядової ради шляхом кумулятивного голосування — для обрання всього складу наглядової ради.
Частиною першою статті 57 Закону передбачено, що загальні збори акціонерного товариства можуть прийняти рішення про дострокове припинення повноважень членів наглядової ради та одночасне обрання нових членів.
При цьому, згідно з частиною другою статті 57 Закону, у разі якщо обрання членів наглядової ради здійснювалося шляхом кумулятивного голосування, рішення загальних зборів про дострокове припинення повноважень може прийматися тільки стосовно всіх членів наглядової ради.
Частина перша статті 57 Закону також містить перелік випадків, у яких можливе дострокове припинення повноваження члена наглядової ради без рішення загальних зборів.
Таким чином, якщо Законом та/або статутом акціонерного товариства встановлено, що обрання членів наглядової ради здійснюється шляхом кумулятивного голосування, то у разі дострокового припинення повноважень члена (членів) наглядової ради без рішення загальних зборів обрання нового члена (членів) наглядової ради можливе лише шляхом обрання всього складу наглядової ради шляхом кумулятивного голосування.

Голова Комісії С. Петрашко

© Інформаційно-аналітичний центр «ЛІГА», 1991 — 2010
© ТОВ «ЛІГА ЗАКОН», 2007 — 2010