Шановні колеги!
У державі склалася неприпустима ситуація — з набуттям чинності Законом України «Про нотаріат» (з 01.01.94) нотаріуси залишаються соціально незахищеними громадянами України, а саме: відсутні пенсійні гарантії; вони не захищені на випадок хвороби; не мають права на податковий кредит; не мають гарантованих оплачених щорічних відпусток; жінки-нотаріуси не мають можливості скористатися в повному обсязі допомогою при народженні дитини та допомогою по догляду за нею. Перелік соціальної незахищеності нотаріуса можна продовжувати без краю, і це при тому, що нотаріус є найбільш прозорий платник усіх податків і одночасно є гарантом безспірної юрисдикції.
Також необхідно відзначити, що держава з кожним роком збільшує навантаження на нотаріусів і це нормально, але при цьому питання захисту прав нотаріуса так і залишається відкритим.
Захист порушених прав нотаріуса повинна здійснювати професійна спілка нотаріусів, але сьогодні, як не парадоксально, в Україні законодавство про професійні спілки є, а професійної спілки нотаріусів немає.
Нотаріуси неодноразово, і зокрема на Першому Всеукраїнському з’їзді нотаріусів України (19.06.2009 р.), проголошували тезу про необхідність створення Всеукраїнської професійної спілки нотаріусів (далі — ВПСН).
Для розробки основоположних принципів створення ВПСН було здійснено плідну роботу: проаналізовано нормативну базу із залученням провідних юридичних фірм, які спеціалізуються на цьому напрямку; проведено консультації з найбільш знаковими профспілками України; максимально враховано всі побажання колег щодо майбутньої структури ВПСН та її статутних положень.
І як наслідок цієї роботи ми пропонуємо нотаріальній спільноті для ознайомлення проект Статуту Всеукраїнської професійної спілки нотаріусів (додаток 1) та протокол про створення первинної організації у Вашому регіоні (додаток 2).
З урахуванням того, що сьогодні питання існування ВПСН нагальне для кожного нотаріуса і практично в кожному регіоні України з ініціативи колег-нотаріусів створюються первинні профспілкові організації, запрошуємо Вас долучитися до процесу створення Всеукраїнської професійної спілки нотаріусів.

Контактний телефон: (050) 323-73-30

Додатки: 1. Проект статуту Всеукраїнської професійної спілки нотаріусів.
2. Протокол про створення первинної організації у Вашому регіоні.

З повагою,
за дорученням ініціативної групи Володимир Марченко

10 липня Верховна Рада України ухвалила Закон «Про ратифікацію Конвенції про запровадження системи реєстрації заповітів».

Згідно з пунктом 1 статті 3 Конвенції національним органом для виконання в Україні функцій, передбачених цією угодою, визначено Міністерство юстиції України.

Конвенція відкрита для підписання Державами – членами Ради Європи. Для України угода набере чинності через три місяці від дати передачі на зберігання Україною її ратифікаційної грамоти.

Відповідно до положень Конвенції реєстрації в Договірних Державах підлягають:

- посвідчені заповіти, пред’явлені нотаріусу, державному органові чи будь-якій особі, які за законом цієї Держави мають право реєструвати їх, а також інші заповіти, передані на зберігання органові чи особі, які вповноважені законом приймати такі заповіти на зберігання, коли при цьому складається офіційний документ про прийняття заповіту на зберігання;

- власноручно складені заповіти, передані на зберігання нотаріусу, державному органові чи будь-якій особі, які за законом цієї Держави мають право приймати їх на зберігання, при цьому офіційний документ про прийняття заповіту на зберігання не складається, якщо закон дозволяє таку передачу. Заповідач має право відмовитися від реєстрації заповіту, якщо зазначений закон не забороняє такої відмови.

* * * Конвенцію про запровадження системи реєстрації заповітів було вчинено у м. Базелі 16 травня 1972 року.

Прес-служба Міністерства юстиції України
Tел. 271-17-33
E-mail: press@minjust.gov.ua

За ким реформений подзвін? Олександр ЛАВРИНОВИЧ: «Корпорація, яка будувалася на підпорядкованості і матеріальному стимулюванні, дає тріщину»

Бурхливе обговорення засад перебудови третьої гілки влади добігло кінця. Тож реформа, про необхідність якої говорили починаючи з 1992 року і яку за два місяці виклали на папері члени робочої групи, вже на старті. Принаймні вже визначені напрями і часові межі першого етапу перебудови.

Наш кореспондент зустрівся з головою робочої групи з питань судової реформи, міністром юстиції, заслуженим юристом України Олександром ЛАВРИНОВИЧЕМ. І частково відчув атмосферу, в якій, напевне, створювався цей документ: з Олександром Володимировичем важко сперечатися, оскільки його досвід і як політика, і як юриста забезпечує за рахунок вміння виважено і аргументовано висловлювати свої думки переваги перед співрозмовником. Тому й не виникало сумнівів, що Верховна Рада остаточно ухвалить цей закон до кінця поточної сесії.

Залишалося з’ясувати: які ж цілі ставили перед собою колективні автори законопроекту, за рахунок чого їх буде досягнуто, а також як позначаться нововведення на тих, заради чи проти кого вони запроваджуються?

«Закон прибирає лазівки для потрапляння на посаду за рахунок «стимуляторів»

— Олександре Володимировичу, чи вдалося порозумітися з представниками третьої гілки влади щодо майбутньої побудови судоустрою?

— Законопроект «Про судоустрій та статус суддів», який був напрацьований робочою групою, отримав підтримку переважної більшості суддівського корпусу. Лише нечисельна група окремих суддів Верховного Суду не сприймає концептуальних положень цього проекту. Тому не можна стверджувати, що судова система негативно ставилася чи ставиться до пропонованих реформ і, відповідно, це потребувало пошуку, як ви сказали, порозуміння.

— Але ж найвищий судовий орган піддав жорсткій критиці окремі положення проекту, посилаючись на їх невідповідність Конституції. Чому не прислухалися до думки ВС?

— Не можна прислухатися до думки органу, бо в нього немає ні душі, ні прізвища, ні по батькові. Бралися до уваги думки фахівців, незалежно від того, в якому суді вони працюють — чи то в районному, чи то у Верховному. Над проектом працювали, зокрема, судді ВС Микола Мороз, Віктор Кривенко, Ігор Самсін, які вносили свої пропозиції та підтримали цей проект, а вже колишній суддя ВС Олександр Волков та Голова ВС Василь Онопенко, дотримувалися протилежної думки. То хіба можна говорити, що хтось із них має монопольне право говорити від імені Верховного Суду?

— А чи всі пропозиції міністра юстиції знайшли відображення? Чи, може, будуть ураховані під час удосконалення закону?

— Проект готувався робочою групою, а не мною особисто. Тож, звісно, частина моїх пропозицій була підтримана, частина — ні, але не вбачаю за доцільне акцентувати на цьому увагу: я підтримую той проект, який вніс у парламент Президент України.

Що стосується можливого доопрацювання, то, очевидно, життя завжди створює нові обставини, які потребуватимуть редагування окремих норм. Це — нормальний процес. Крім того, в нас залишився ще доволі великий обсяг роботи з реформування кримінального процесу, зокрема Кримінально-процесуальний кодекс, закон «Про прокуратуру».

— Й однією з підвалин цього реформування стане створення ще одного вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ?

— Це рішення не має стосунку до реформування кримінального процесу. Просто касаційні функції, які до цього часу виконували відповідні судові палати Верховного Суду, виконуватиме нова установа. Я б навіть не назвав би її новою, оскільки вона розташовуватиметься за тією самою адресою, що й судові палати ВС, але — під новою вивіскою.

Та суть — не у вивісці, а в докорінній зміні всієї системи: зникає повторна касація, покращується доступ до суду першої інстанції в багатьох справах, включно з адміністративними, тощо. Водночас прибираються лазівки для потрапляння на судову посаду за рахунок «стимуляторів», які відшкодовуються після того, як людина одягає мантію. Також перекривається шлях до отримання посвідчення судді тим, хто ніколи не відкривав підручника з права.

— Чому так само просто не створити два вищі суди: окремо — в цивільних, окремо — в кримінальних справах? Це принаймні було б логічно.

— Логіка полягає в тому, що сьогодні в нас існують місцеві та апеляційні загальні суди, які розглядають і цивільні, і кримінальні справи. І логіка говорить, що немає підстав розділяти цю систему на дві частини лише на етапі касації.

— Це можна було б зробити з поглядом у майбутнє: поступово утворити окремі апеляційні, а згодом — і окремі кримінальні та цивільні місцеві суди.

— Теоретично — можна було б. Але це означає, що в кожній області, кожному районі, місті треба збудувати ще по одному суду. Ви уявляєте, скільки на це знадобиться витратити і коштів, і часу?! І чи є впевненість у необхідності такої розбудови?

Якщо така впевненість є, то давайте створимо ще мінімум 450 місцевих, 27 апеляційних судів, приймемо на роботу ще близько 8000 суддів, а на їх утримання подвоїмо видатки держбюджету… І все це — вже завтра.

— Таке розщеплення на верхівці третьої гілки влади сприймається як докорінна перебудова лише окремо взятого Верховного Суду…

— Аби сприймати чи не сприймати новели закону, слід насамперед усвідомити, що він не спрямований на революцію. Ця реформа покликана навести порядок в існуючій судовій системі з мінімальними витратами і найбільшими здобутками для громадян. Ідеться не про теоретичний проект, який треба реалізувати за кошти платників податків, аби подивитися, чи буде він кращим за нинішню побудову. Завданням робочої групи було без великих потрясінь якісно змінити судову систему.

«В жодній країні районний чи окружний суд не повноважний скасовувати акти глави держави»

— Першою ластівкою реформи називають зміну підсудності для оскарження актів Верховної Ради, Президента та Вищої ради юстиції. Чим була викликана необхідність визначення Вищого адміністративного суду як першої та останньої інстанції для розгляду таких спорів?

— Ця норма не є українським надбанням, а була запропонована після вивчення європейського досвіду. Я особисто знайомився з тим, як працюють судові системи країн Європейського Союзу у відносинах з найвищими органами державної влади. Найбільше запав на думку досвід Франції. Можливо, тому, що радником міністра юстиції півроку працював суддя у відставці Конституційного суду цієї країни. Скрізь є певні відмінності, але в жодній країні районний чи окружний суд не повноважний скасовувати акти глави держави чи парламенту. Це дійсно суто національний винахід.

— Тобто в ЄС не довіряють такі важливі спори судам нижчої ланки?

— Це не питання довіри. У народі кажуть, що й у гірському селі можна знайти священика, який ближчий до Бога, ніж єпископ. Якщо суддя працює у вищому суді, це ще не означає, що він — найкращий. Можна і в районному суді знайти гарного фахівця в галузі права. Питання — в доцільності розгляду по інстанціях окремих справ.

Ми всі добре знаємо приклади, коли суди втягувалися в бізнесові чи політичні протистояння, приймаючи на забезпечення позовів ухвали про зупинення актів Президента, Верховної Ради, Уряду. А за цей час зацікавлена сторона вживала необхідних заходів для досягнення власної мети. Достатньо згадати, як за допомогою ухвали одного судді зупинялися дострокові вибори до парламенту.

Я невипадково згадав законодавство Франції. Адже в ньому записано правило: той суддя, який візьме у свого провадження справу проти Національних зборів, пожиттєво позбавляється права не тільки бути суддею, а й займатися будь-якою діяльністю, пов’язаною з наданням юридичних послуг. Цей акт називається «закон про державну зраду».

— Тобто Національні збори виведені з-під судового контролю? Може, й у нас слід було вказати в законі на непідвідомчість судам актів парламенту?

— Так, зазначені акти не підлягають оскарженню в судовому порядку. І в цьому є певна логіка, оскільки не можуть рішення 450 представників народу скасовуватися чи дія їх зупинятися суддею районного суду. У багатьох європейських країнах такими повноваженнями наділені лише конституційні суди, які також подекуди дають оцінку законності дій найвищих посадових осіб.

В Україні Конституційний Суд перевіряє на предмет відповідності Основному Закону тільки нормативно-правові акти Верховної Ради, Президента, Уряду. Для розгляду спорів стосовно актів індивідуальної дії, які прийняті окремими вищими державними органами, був визначений Вищий адміністративний суд — як суд першої та останньої інстанції.

— Чи не було спокуси додати до цього переліку поряд з ВРЮ ще й Мін’юст?

— Ви перший, кому це спало на думку. Я ніколи не намагався отримати від законів, які розробляв, якусь особисту вигоду.

«Парламентські підрозділи не матимуть права завадити обранню судді безстроково»

— З-поміж ваших колишніх колег-депутатів альтруїстів, напевне, меншість. Бо вони, наприклад, у багнети зустріли пропозицію Венеціанської комісії щодо недоцільності обрання, а особливо звільнення суддів політизованим парламентом. Що змусило нардепів відмовитися від такого «батога» для «незручних» служителів Феміди?

— Відверта і пряма позиція тих, хто готував проект. Я особисто також переконував народних депутатів, керівництво Комітету з питань правосуддя, що ми повинні, насамперед в інтересах своїх громадян, для належної оцінки судової реформи міжнародною спільнотою, зокрема і Венеціанською комісією, зробити цей крок, який унеможливлює політичний і корупційний вплив на призначення суддів.

— Чи є гарантія, що нардепи не віднайдуть інший спосіб впливати на суддівську кар’єру? Наприклад, просто не включатимуть прізвище судді до відповідного проекту постанови?

— Я не можу давати 100%-у гарантію, але відповідні норми виписані на рівні інструкції, від якої важко ухилитися. Якщо ви порівняєте процедуру, яка діє сьогодні, й ті механізми, що закладені в проект, то побачите, що вони суттєво відрізняються. Адже жоден парламентський підрозділ не матиме права завадити внесенню в сесійну залу питання про обрання судді безстроково. Воно повинне передаватися на розгляд Верховної Ради невідкладно після реєстрації.

Я не вважаю за доцільне вигадувати гіпотетичні схеми, які можуть спрацювати в обхід закону. «Винахідників» завжди вистачало. Та є величезні відмінності в імовірності впливу політичного чи корупційного чинника на формування суддівського корпусу, яка зведена до мінімуму.

— Робоча група прислухалася до порад Венеціанської комісії, передбачивши, що склад ВРЮ та ВККС буде змінено на користь суддів. Водночас проект залишає за Мін’юстом квоту у складі Вищої кваліфкомісії. Наскільки для вас принципово мати свого представника в цьому органі?

— Ні, це — не принципово. Принципово — отримати якісний за кваліфікацією і різний за представництвом склад органу, що відповідає за формування суддівського корпусу.

Якщо ми прагнемо євроінтеграції, то маємо враховувати, що в країнах ЄС функції міністра юстиції по відношенню до судової влади набагато ширші, ніж у нас. Що стосується участі в роботі кваліфкомісії представника міністерства— це тільки підвищить рівень вимогливості до професійної підготовки кандидатів на посаду судді.

«Призначати на суддівські посади, накладати стягнення повинні ті, хто самі носять мантію»

— Якщо про обов’язкове «переформатування» ВККС упродовж двох місяців прямо вказано в «Перехідних положеннях» закону, то про часові межі кадрових змін у ВРЮ — ні. Як скоро буде оновлений склад цього органу?

— Після набуття чинності законом ті суб’єкти, які мають право формувати склад цього конституційного органу, повинні будуть при наступних призначеннях керуватися новими вимогами. Зокрема, кожен з них мінімум 2/3 своєї квоти має заповнювати представниками суддівського корпусу.

— Але ж члени ВРЮ обираються на 6 років…

— Так, проте на даний час у цьому органі, напевне, вже не залишилося представників, у яких повноваження закінчувалися б в один день. Хтось піде через кілька місяців, хтось — через рік… Тож за два-три роки склад ВРЮ зміниться більш ніж на половину.

— І весь цей час судді фактично залишатимуться під контролем провладної більшості у ВРЮ?

— Я б не став зараховувати членів Ради до «провладних», як ви сказали, з огляду на те, який орган їх призначив. Адже так само будь-якому судді, який входить чи увійде до складу ВРЮ і поділятиме точку зору, що співпадає з позицією глави держави чи коаліції, можна приписати «провладні» симпатії. Тоді не варто говорити і про більшість суддів у складі цього конституційного органу. Бо, за такою логікою, з них слід брати письмове зобов’язання не підтримувати рішення Президента чи Кабінету Міністрів.

Проаналізуйте, як голосує нинішній склад ВРЮ, і побачите, що судді також часто підтримують подання, які вносяться прокурорами чи адвокатами. І навпаки — не поділяють позицію своїх колег.

— Саме останні рішення ВРЮ дали підстави, зокрема, Голові ВС Василю Онопенку говорити про те, що «судді бояться приймати законні рішення» з огляду на певний прокурорський ухил в роботі Ради.

— Такі твердження не мають реального підгрунтя. Наразі до складу Ради входить чотири прокурори, і специфіка їхньої роботи, ясна річ, дозволяє їм бути більш поінформованими щодо правопорушень з боку суддів.

Дійсно важливо забезпечити, аби рішення, які стосуються призначень на суддівські посади, накладання дисциплінарних стягнень приймали ті, хто самі носять мантію. Усвідомлюючи правильність такого підходу, а також з огляду на рекомендації Венеціанської комісії, ми спеціально і запропонували таку законодавчу норму. І цю норму підтримав Президент.

«Судова система опинилася в стані напіврозпаду і вже не може нормально функціонувати»

— Отже, опасіння, які висловлювалися вами раніше, щодо можливих проявів корпоративності третьої гілки влади втратили актуальність?

— Ні, але частково — зменшаться. Суддівська єдність мала своїм підгрунтям не професійну солідарність, а вибудовувалася як корпорація з вертикально інтегрованим управлінням, з одного боку, і меркантильним інтересом, з іншого.

І не випадково маємо велику кількість скарг від суддів до Європейського суду з прав людини щодо невиплачених премій і різноманітних компенсацій, які оперативно ухвалювалися одними судами на користь своїх колег з сусідніх міст чи районів, а потім — навпаки. Так само швидко вони проходили й апеляційну інстанцію. Зрозуміло, що в державному бюджеті коштів на такі виплати не було, тож довго не чекаючи, надсилались скарги до Страсбурга. Є й більш гострі приклади такої корпоративності, якій грош ціна — в прямому і переносному сенсі.

Сьогодні ця корпорація, яка будувалася на підпорядкованості і матеріальному стимулюванні, дає тріщину. Судова реформа залишить корпоративність виключно на цеховому рівні — в забезпеченні якості судочинства, обміні досвідом та судовою практикою.

— Ви — один із не багатьох політиків, від якого майже не було чуто заяв про корумпованість людей у мантіях. Ви вважаєте, що третя гілка влади в цьому відношенні нічим не гірша за інші дві?

— Суд — це єдиний інструмент конституційного захисту прав громадян. Якщо посадовці, які уповноважені від імені держави брати участь у законодавчому чи організаційному забезпеченні його роботи, стверджують про таку хворобу, вони зобов’язані одночасно сказати, що вони збираються робити, аби її вилікувати. Уявіть, що лікар ходитиме по палатах і журитиметься, що всі його пацієнти — тяжко хворі, у них надто підвищена температура, відмовляють внутрішні органи, то навряд чи це допоможе їхньому одужанню. Потрібно діяти, а не здвигати повітря гучними заявами.

Те, що ви не знайшли таких моїх висловлювань, це є спосіб моїх особистих дій, спрямованих на зменшення корумпованості судової системи. Натомість, якщо ви уважно ознайомитися із законом, ви побачите, скільки ним прибрано існуючих у законодавстві корупційних схем.

— Перші заяви на вищому рівні про корумпованість судової системи пролунали на початку 2005 року. І це вважалося оголошенням війни за чистоту суддівських мантій. Як, на вашу думку, чи почистішали вони за цей час?

— Початок загальнонаціональної кризи дивним чином збігся з приходом команди, яка спочатку була одного кольору, але згодом почала перефарбовуватися й в інші кольори. Україна, яка перед тим була на злеті і в економічному зростанні, і в розвитку громадянського суспільства, і в сфері захисту прав громадян, почала стрімко здавати позиції. Якщо відкинути політичні симпатії, цього важко не визнати.

Такі ж кризові явища вразили і судову систему, яка сьогодні опинилася в стані напіврозпаду і вже не може нормально функціонувати, виконувати свої конституційні функції. З дня набуття чинності законом про судоустрій та статус суддів почнуться реальні зміни на краще, в тому числі — і в очищенні суддівських мантій від корупційних плям.

— Однак свого часу ви зауважили, що «корупція помре тоді, коли щезне людство».

— Я і сьогодні можу повторити цю тезу.

— Чи є сенс оголошувати боротьбу з явищем, яке непереможне?

— Звичайно, є. Ви ж не будете заперечувати сенс загальнодержавних заходів протидії, наприклад, епідемії грипу?

— Дивлячись на те, якими методами і коштом вестиметься ця боротьба. Якщо так, як цієї зими…

— Я кажу про справжній грип, а не про епідемію, оголошену Прем’єром, як засіб у боротьбі за посаду Президента. У боротьбі з хворобою завжди є сенс, ефективність якої полягає в тому, чи на грип захворіють не 50% громадян, а — традиційні 5%. Так само і з корупцією: чи буде вона на рівні 5%, як у більшості європейських країн, чи — на порядок більше, як у нас.

— З 1 липня Мін’юст запровадив антикорупційну експертизу нормативно-правових актів. Але ж першооснова корупційних можливостей закладається в парламенті.

— Вона починається з законодавчих актів, найважливішим з-поміж яких є закон. Їх проекти розробляються, зокрема, і виконавчою владою. Між іншим, у країнах, що розташовані західніше наших кордонів, 100% законопроектів створюються урядами. Наша ж країна знаходиться тільки на важкому шляху усвідомлення необхідності єдності державної влади і політичної відповідальності за кожне рішення. Колись і ми до цього дійдемо.

Тому відтепер увесь масив проектів актів Уряду, указів Президента, які проходять експертизу в Міністерстві юстиції, додатково досліджуватимуться на корупціогенні схеми. Деякі з них — очевидні, деякі важко одразу побачити навіть фахівцям у галузі права.

— Як ви ставитеся до ідеї запровадити превентивний контроль законопроектів, наприклад, Конституційним Судом, аби перешкодити навіть тимчасовій дії неконституційних положень?

— Над цим можна подумати. Свого часу в проекті закону про нормативно-правові акти ми передбачали обов’язкову експертизу законодавчих ініціатив, а не лише урядових, на предмет їхньої конституційності. Стосовно залучення Конституційного Суду до такої експертизи, то тут треба добре подумати, аби для виконання таких функцій нам не знадобилося 18000 суддів КС.

«Поява ще одного органу виконавчої влади не додала жодного позитиву в адміністрування судочинства»

— Після вашого першого призначення на посаду міністра, невдовзі довелося передати новоствореній Державній судовій адміністрації повноваження із матеріально-технічного забезпечення судів. Але за 7 років ситуація з фінансуванням судової системи не поліпшилася.

— В абсолютних цифрах витрати державного бюджету на третю гілку влади значно зросло, але її матеріальний стан, дійсно, — не покращився. Для досягнення кращого результату потрібно раціональніше використовувати наявні ресурси. Ми ж лише створили окреме міністерство для адміністрування видатків на судову систему.

— Ви були категорично проти появи такого органу. Чи змінилася ваша позиція за цей час?

— Я дотримувався і дотримуюся думки, що це рішення було непродуманим. Попередня модель дотепер збереглася у багатьох європейських країнах, і працює цілком нормально.

У нас, в міністерстві, на виконання функції із матеріально-технічного забезпечення правосуддя було залучено в 10 разів менше людей, ніж зараз налічується в системі ДСАУ, але, як сьогодні визнають і самі судді, — все робилося як мінімум не гірше ніж зараз. Тобто бюджетні витрати зросли в рази, а якість залишилася на попередньому рівні.

Коли створюється будь-яка нова виконавча система, вона потребує нової нерухомості, сервісних служб, кадрів, транспорту, зв’язку — усього того, без чого не може існувати жодна установа. До цього ж часу використовувалася інфраструктура міністерства, що не вимагало додаткових бюджетних видатків на неї.

— Чому, в такому разі ви не запропонували повернутися до попередньої моделі? Чи це було б сприйнято як намагання перетягти ковдру на себе?

— Звичайно, це було б сприйнято як моя особиста зацікавленість. Уже на першому засіданні робочої групи я висловив тезу, що практика адміністрування судочинства через систему ДСАУ не засвідчила підвищення його якості порівняно з тим періодом, коли ці функції покладалися на Мін’юст. І поява ще одного органу виконавчої влади не додала жодного позитиву в цей процес. Я подивися на реакцію і не побачив усвідомленого бажання повернутися до попередньої моделі. Окрім того експертами Венеціанської комісії висловлювалась рекомендація передати цю функцію до судової влади. І я підтримав цю пропозицію.

— З року в рік судді нарікають на недофінансуванні. Ваша думка: коли держава буде забезпечувати потреби судів хоча б на тому ж рівні, як органів виконавчої влади?

— А може потреби зростають більш швидкими темпами, ніж це дійсно необхідно для відправлення правосуддя? Зайдіть в деякі палаци і побачите, де ці кошти залишаються.

Один з пунктів нового закону, який, до речі, теж не подобається окремим суддям Верховного Суду, але вони цього не афішують, передбачає суттєво скорочення розриву в оплаті праці між суддями вищої і нижчої інстанцій. Максимальне співвідношення, яке допускає ця норма, становитиме 1,3 рази.

— Якщо від дії цієї норми так само суттєво покращиться матеріальне становище більшості служителів Феміди, припускаю, що вони швидше сприймуть й інші реформені новації. Тому наостанок: ваші побажання суддям — читачам газети «Закон і Бізнес»

— Хотів би побажати, аби судова реформа принесла усім людям в мантіях почуття впевненості та захищеності. А спокуса, яка зустрічатиметься на їхньому шляху, нехай отримає їхню гідну відсіч, а не затягатиме у кола корупційного пекла.

НАКАЗ. Внесено зміни до Інструкції з діловодства в Міністерстві юстиції
МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ
НАКАЗ
27.05.2010 м. Київ № 1135/5
Про внесення змін до Інструкції з

діловодства в Міністерстві юстиції України,

затвердженої наказом Міністра юстиції України

від 04.01.1998 року № 4/5

(у редакції наказу від 22.08.2003 року №99/5)

На виконання постанови Кабінету Міністрів України від 17.10.1997 року № 1153 «Про затвердження Примірної інструкції з діловодства у міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органах виконавчої влади»(із змінами та доповненнями)

НАКАЗУЮ:

1. Внести зміни до Інструкції з діловодства в Міністерстві юстиції України, затвердженої наказом Міністра юстиції України від 04.01.1998 року № 4/5 (у редакції наказу від 22.08.2003 року №99/5) виклавши в редакції, що додається.

2. Управлінню документального забезпечення (Руденко Л.В.) довести цей наказ до відома керівників структурних підрозділів центрального апарату Міністерства юстиції України, начальників Головного управління юстиції в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, керівників підвідомчих установ та підприємств.

3. Контроль за виконанням цього наказу залишаю за собою.

Міністр
Олександр Лавринович

— Олександре Володимировичу, сьогодні навколо судової реформи тривають дискусії. Лунає чимало критики, зокрема, що стосується Вищої ради юстиції, яка переймає на себе занадто багато повноважень, натомість повноваження Верховного суду звужуються. Віце-президент Венеціанської комісії Томас Маркерт заявив, що «нагальної необхідності скорочувати повноваження Верховного суду немає». Чи будуть враховані зауваження, що висловлюються як в Україні, так і за кордоном?
— Не можна порівнювати Верховний суд і Вищу раду юстиції. Це зовсім різні органи: перший — це вищий орган судової влади, другий — орган, що не ухвалює самостійних рішень, він лише виносить рекомендації. Звичайно, ми дуже уважно ставимося до професійних порад і не звертаємо уваги на коментарі людей, які не розуміються в цій справі.
Коли мова йде про Верховний суд, не раджу робити посилання навіть на заступника керівника Венеціанської комісії. Тому що він ніколи не скаже, що таке говорив, він лише підкреслить, що необхідно знаходити схеми, де система працюватиме без повторної касації. Я не думаю, що Томас Маркерт вважає нормальною ситуацію, коли рішення Вищого господарського чи Вищого адміністративного судів переглядаються Верховним судом. Адже в офіційних висновках комісії сказано навпаки: не можна допускати наявність чотириланкової системи. Судова система, яка дозволяє розглядати справу по 16—18 років, не може бути функціонуючою. Ситуації, коли вже прийняте рішення в касаційній інстанції переглядається і знову повертається до суду першої інстанції, ненормальна. Тому цю позицію Венеціанської комісії ми врахували повністю.
Що стосується компетенції Вищої ради юстиції. Нові повноваження у стосунках із судової владою, їй не додавались. А зміни, які відбулися, стосуються лише організації її роботи. Перше, що схвилювало декого, — це зміна кворуму з двох третин на п’ятдесят відсотків, при цьому прийняття рішень залишається більшістю від конституційного складу. Це вкрай необхідний крок, який потрібен для проведення засідання ВРЮ. Якщо раніше протягом півроку було неможливо провести засідання ВРЮ в зв’язку з відсутністю кворуму, то тепер вони проходять щотижня, і що найдивовижніше — практично при стовідсотковій явці. Сьогодні вже немає зривання кворуму третиною — тими, хто не хотів, щоб розглядалися справи про відповідальність суддів, які порушують закони.
В цілому Вища рада юстиції просто приймає рішення, які направляються до Президента чи до парламенту. Далі вже Верховна Рада вирішує чи можна залишати на роботі суддю, через дії якого з державного бюджету зникли десятки мільйонів гривень, кілька підприємств і заодно він встиг допомогти своєму родичу прихопити ще три гран-кар’єри, чи його треба звільняти.
— Судова реформа передбачає створення Вищого спеціалізованого суду з розгляду кримінальних та цивільних справ, який би перебрав на себе повноваження касаційної інстанції для вказаних категорій справ. Але спроба створити Касаційний суд України з подібним статусом та повноваженнями вже відбувалась при прийнятті чинного Закону України «Про судоустрій України», і рішенням Конституційного суду України від 11 грудня 2003 року відповідні положення були визнані неконституційними.
— В лютому 2002 року під час парламентської виборчої кампанії був проголосований закон про судоустрій, яким передбачалося наявність в Україні, окрім існуючих сьогодні судів, двох нових — Апеляційного і Вищого касаційного. Останній створювався для того, щоб чотири ланки були скрізь. Йому відводилася роль, яка прописана в нинішньому законопроекті для Вищого спеціалізованого суду з розгляду кримінальних та цивільних справ. Тоді було очевидним, що різні підходи до господарського й адміністративного судочинства з одного боку, та до цивільного і кримінального з іншого, є неправильними.. Тому захотіли зробити чотириланкову систему для всіх, де якраз Вищий касаційний суд мав розглядати цивільні та кримінальні справи. Але згодом було рішення Конституційного суду про те, що в нас не може бути повторної касації.
Що стосується Апеляційного суду. Він в Україні не створювався, хоча залишився у тексті закону. Тепер, при зміні процесуальних кодексів, потреби в цьому суді немає.
— Представник коаліції Сергій Ківалов (заступник члена Венеціанської комісії від Україні), виступаючи на засіданні комісії заявив, що до восьмого розділу Конституції «Правосуддя» будуть внесені зміни. Наскільки це реально?
— Зараз це нереально.
— А восени 2010-го чи навесні 2011-го?
— Ні, ймовірність від цього не підвищується. В існуючому варіанті роботи українського парламенту говорити про внесення системних, кваліфікованих змін до Конституції складно. З іншого боку, допускати такого «каліцтва», як це було в 2004-му, коли були несистемно внесені зміни, які складно називати якісними і які створили проблеми для всієї системи управління, теж неможливо. Сьогодні лише стоїть питання, як «лікувати» Основний Закон після змін 2004 року.
— Тобто ви підтримуєте думку, яку висловив голова Адміністрації Президента Сергій Льовочкін, що конституційна модель часів Леоніда Кучми була ефективнішою.
— Якщо говорити про те, чи забезпечував Основний Закон більшу ефективність роботи системи управління і захист інтересів громадян, тобто був більш якісним, то на сто відсотків — так. Якщо ж говорити про вибір системи управління, то це вже питання до дискусії. За часів Кучми ми мали чітку модель президентської республіки, натомість сьогодні це ніяк не назвеш: і не президентська, і не парламентська республіка — це якийсь коктейль, близький до «коктейлю Молотова».
— Опозиція закидає владі, що прийнятий в першому читанні законопроект про всеукраїнський референдум, якщо він буде прийнятий в цілому, дозволить, використовуючи людей, узурпувати владу. Адже лише 40 днів дається на збір підписів (раніше не більше трьох місяців), дозволяється голосувати вдома, членів окружних комісій добиратимуть голови обласних рад…
— З одного боку, я би хотів з вами погодитись в тому, що теоретично загроза використання інструменту загальнонаціонального референдуму для побудови авторитарної влади існує. Цей інструмент використовувався достатньо часто в різні століття в Німеччини, Іспанії, Латинській Америці, в тому числі на теренах колишнього Радянського Союзу. З іншого — є десятки інших прикладів, коли референдуми використовувалися для утвердження демократій в країнах світу. Я наведу таке порівняння. Природній газ можна використовувати в квартирі для того, щоб мати смачну їжу і тепло, але в той же час, необережне користування ним може призвести до пожежі. Тобто в цьому випадку нам необхідно встановити правила поведінки і максимально охороняти від проявів того, що може призвести до трагедії. Так само і з референдумом.
Насправді, сьогодні де-юре право на референдум існує, але де-факто використовувати його ми не маємо можливості. Так, можливо, закон і не потрібний, тоді й проблеми відпадуть, але це буде свідоме ураження прав громадян на участь шляхом прямої демократії у вирішення певних проблем. В той же час, ми свідомі говорити про те, що на референдумі можуть бути прийняті неадекватні рішення. Хоча, гадаю, українські громадяни розуміють які референдуми можна ініціювати, а які — ні, на які питання треба відповідати позитивно, а на які — негативно. Сам факт, що за 19 років існування нашої держави у нас помінялось 16 урядів, шість скликань парламенту, четвертий президент говорить про те, що нашим громадянам можна довіряти.
Таким чином, всі побоювання стосовно використання референдуму владою відпадають. За Конституцією влада не має великих повноважень на ініціювання референдуму, вона лише може виносити свої пропозиції стосовно зміни Конституції, території. До речі, це дуже погано, що Україна змінила свою територію, підписавши договір з Молдовою, без референдуму.
— Питання, скоріш за все, в самому механізмі проведення референдуму, адже тільки 40 днів це замало.
— Це обмеження, адже зрозуміло, що за ініціативою громадян завжди буде стояти серйозна організована політична сила або велика профспілка, яка об’єднуватиме велику кількість людей по всій Україні. Якраз для того, щоб уникнути зловживання, цим і пропонується менший термін. Хоча ми повинні розуміти, що у другому читанні термін може бути збільшений, і я не бачу в цьому великої біди.
По даному питанню моя точка зору наступна. На референдумі повинні ініціюватися тільки серйозні питання, які вже мають сформульовану думку суспільства, тому що збір підписів — це свого роду вже початок голосування. До речі, якщо ви помітили, цей законопроект зобов’язує главу держави проголошувати референдум, якщо ініціаторами референдуму дотримані норми закону.
— Інша важлива тема — місцеві вибори. Верховна Рада антиконституційним шляхом скасувала місцеві вибори, призначені на 30 травня. Ви закликали депутатів Верховної Ради якнайшвидше прийняти рішення щодо дати місцевих виборів. На ваш погляд, дата 31 жовтня — найбільш оптимальна?
— Законодавство визначає, що вибори мають проводитися в останню неділю останнього місяця повноважень депутатів відповідних ради та сільських, селищних, міських голів. Останній строк у депутатів — це остання неділя липня, у голів — остання неділя жовтня. Тому 31 жовтня — це конституційно правильна дата. Проводити раніше вибори — складно, тому що треба підготувати всю необхідну технологію для формування роботи комісії, органів ведення державного реєстру виборців, тощо. Для найстислішої кампанії потрібно мінімум два місяці.
Що стосується антиконституційного рішення парламенту. Якщо ми зараз змоделюємо ситуацію, коли це рішення не було би прийнято. Це означає, що на 30 травня в Україні не могла б існувати жодна виборча комісія, не був би надрукований жодний бюлетень, адже для цього потрібні були кошти з бюджету, який на той час не був прийнятий. Тому треба брати в сукупності всі підходи. В даному випадку Верховна Рада України виконала функцію, яка прямо не передбачена Конституцією, з чим я погоджуюся, але яка має в сукупності всі правові норми, що стосуються прав громадян і повноважень Верховної Ради. Справа в тлумаченні. На мою думку, в цьому випадку рішення про скасування виборів має набагато більше правового підґрунтя, ніж ситуація, коли дата є, а провести вибори неможливо.
На моє переконання, природа місцевого самоврядування несумісна з виключно пропорційною системою. Тому те, що запропоновано Партією регіонів і Президентом, який ще під час виборчої кампанії наполягав на зміні виборчої системи щодо місцевого самоврядування, є правильним кроком. Я впевнений в тому, що він знайде підтримку в сесійній залі у народних депутатів України.
— Є також багато зауважень з боку громадськості щодо ухваленого Верховною Радою в першому читання закону про мирні зібрання. Наприклад, в законопроекті говориться, що до повідомлення про мітинг треба додавати документ громадянина України або перебувати тут на законних підставах. Найголовніший недолік — подача повідомлення про мирні зібрання за чотири дні (раніше конкретних термінів не було), тоді як є безліч випадків, коли реагувати засобами мирних зібрань на якусь подію необхідно швидше, ніж за чотири дні. Чи будуть враховані всі ці зауваження перед ухвалення закону остаточно?
— Питання до народних депутатів і до конкретного парламентського комітету. Цей законопроект вносився попереднім урядом, але це не означає, що він поганий. Я не причетний до нього, але можу сказати, що регламентація всіх зібрань якщо необов’язкова, то бажана для тих, хто організує такі акції і тих, хто взагалі не причетний до них. Регламентація потрібна, питання лише в тому, в якій формі й за скільки днів треба повідомляти. Можливо, не за чотири, а за один чи десять днів. Треба знайти обѓрунтований час, щоб органи правопорядку могли забезпечити умови проведення заходу. Ми не повинні винаходити колесо, практика регламентації існує в багатьох країнах Європи. Головне — не допускати хаосу і віднайти найкращий механізм для захисту прав всіх громадян.
— Як ви прокоментуєте ситуацію, коли правоохоронні органи відтісняють прибічників опозиційних сил, а на їхнє місце «запрошують» прихильників влади?
— В цьому випадку я утримуюсь від будь-яких коментарів, можу лише сказати, що якщо існують дві точки зору, то це нормально. Вважаю, що ті, хто в даному випадку висловлював своє невдоволення, керувався більше політичною складовою піару, ніж реальним відчуттям обмеження своїх прав.
— У попередні роки такого не було…
— Раніше практика, яка застосовувалась правоохоронними органами, була досить різною.
— Ваше ставлення до встановлення пам’ятника Сталіну в Запоріжжі відоме: «Вважаю, що тиранам пам’ятники не потрібно встановлювати. Про них треба знати, і дуже добре, щоб засвоїти уроки історії і більше їх не повторювати». Як ви вважаєте, чому подібне взагалі стало можливим в Україні?
— Очевидно, тому, що у нас великий поступ демократії. Я можу вам сказати, що аналогічний пам’ятник нещодавно було встановлено в Сполучених Штатах Америки, і обурення з цього приводу я не чув. Хоча, ще раз можу повторити, це ненормально, це якісь вивихи демократії. Особистості, які причетні до загибелі й страждань мільйонів безневинних людей, не повинні возвеличуватися. Про них обов’язково потрібно писати в підручниках, знати і не забувати для того, щоб перешкоджати повторенню подібних сторінок в історії. А шукати в українському сьогоденні підґрунтя того, що встановлений пам’ятник Сталіну — це ознака прихильності до цієї фігури чи авторитарних лідерів, не варто. Запевняю вас, що це зовсім не так.
— Пане міністр, в Україні на законодавчому рівні визнано Голодомор 1932—1933 рр. геноцидом українського народу, крім цього, суд назвав винуватців цієї трагедії. Чому керівництво країни, в тому числі й Президент, котрий, виступаючи в Страсбурзі, не визнав Голодомор геноцидом, назвавши його загальною трагедією держав колишнього СРСР, не дотримуються законодавства?
— Не треба у примітивний спосіб намагатись втягувати минуле як інструмент політичної боротьби сучасності. Коли постає питання Голодомору 1932—1933 рр. більшість громадян Україні розуміє і засуджує дії тоталітарного режиму Радянського Союзу по відношенню до своїх громадян. Я розумію, що особливо тяжкі втрати понесла Україна, але якщо вживати слово геноцид по відношенню до української нації, це некоректно по відношенню до інших етносів. Тому що, коли морили голодом в жодному українському селі не питали національності тих, в кого забирали хліб.
Ми повинні пам’ятати цю трагедію і розуміти, що постраждали інші республіки, громадяни інших національностей. Безумовно, українці постраждали найбільше. Не можна використовувати людські трагедії, для отримання політичних дивідендів. Кожен народ повинен мати добру пам’ять. Ми маємо розуміти, що встановлення владного тоталітарного режиму було можливим через підкорення тих територій, де був найбільший спротив, а найбільший спротив був там, де люди почувалися вільно, мали пам’ять і статки.
— Нещодавно в Брюсселі пройшло засідання міністрів юстиції та внутрішніх справ у форматі Україна — ЄС. Відомо, що під час цієї зустрічі обговорювався стан виконання Плану дій Україна — ЄС у сфері юстиції, свободи та безпеки. Чи обговорювалося питання свободи слова в Україні, зокрема, що стосується каналів «ТВі» та «5 каналу»?
— Неофіційно ми спілкувалися на цю тему. На відміну від тих журналістів, які вбачають в цьому загрозу свободі слова в Україні, мої співбесідники розуміють в чому справа. Адже мова йде про боротьбу підприємців (власників медіа) за свої прибутки, за можливість впливати на ухвалення рішень владними інституціями, а журналістів в даному випадку використовують як «знаряддя». До речі, я почитав, що з цього приводу думає власник «5 каналу», і мені стало все зрозуміло — питань свободи слова в даному випадку немає. Там є боротьба за додаткову аудиторію, за додатковий ринок реклами. Якщо це вважати проблемою, то такі проблеми існують в усіх країнах Європи.

Сіючи своїми діями розбрат між українськими землями, президент одномоментно продемонстрував успіх у збиранні повноважень. Каркас його влади вибудувався чітко, швидко й продовжує приростати новими конструкціями. Замовник — сам Віктор Янукович. Підрядників — десятки. Виконавців — море. Але хто архітектор? Хто холоднокровно, скрупульозно, виважено й компетентно перетворює президентську мрію на реальність? Наша відповідь — Олександр Лавринович. Екс-претендент на посаду голови адміністрації президента, схоже, зовсім не обтяжений отриманим кріслом міністра юстиції. Він знайшов своє місце в президентській команді, і воно досить значиме.
Лаврінович — не зірка ток-шоу і не фонтанує харизмою. Міністр юстиції конструює президентську владу, залишаючи на совісті інших якість будівельних матеріалів. Він ніколи не зізнається в тому, що його перу належить більшість резонансних законодавчих ініціатив нової влади. Сірокардинальство — це не імідж Лавриновича, а суть. Але є одна тема, обговорюючи яку, міністр юстиції не може залишатися байдужим. Конституція. Олександр Лавринович вважається одним із хрещених батьків Основного Закону, ухваленого 1996 року. Те, як він говорить про необхідність відновлення Конституції, породжує асоціацію з хрестоносцем, котрий іде відвойовувати чашу Грааля. Правда, інколи складається враження, що його любов до Конституції межує з насильством…
Утім, про це судити вам.
— Олександре Володимировичу, чи правдива інформація про те, що саме ви були автором законопроекту про всеукраїнський референдум? Принаймні цей документ дуже схожий на інший проект, автором якого були саме ви. Рік тому він здобув підтримку майже трьохсот парламентаріїв, проте наразився на президентське вето.
— Це не зовсім коректне припущення. Хоча багато в чому зазначені документи справді збігаються.
— У цьому проекті йдеться лише про всеукраїнський референдум. Чому не модернізовано застарілі правила проведення референдумів місцевих?
— Модернізовано. Внесено на розгляд Кабінету міністрів. Відбуваються необхідні погодження. Сподіваюся, незабаром законопроект буде внесено до парламенту. Предмети розгляду й процедура проведення всеукраїнських та місцевих референдумів розрізняються.
Тому, напевно, доцільно мати окремі акти, які б регулювали проведення цих, достатньо різних, заходів.
— Україна взяла на себе зобов’язання адаптувати своє законодавство до європейських зразків. Проте проект закону «Про всеукраїнський референдум» разюче відрізняється від аналогічних профільних актів ЄС. У Європі розробниками законів та суб’єктами внесення нових редакцій конституцій є державні органи або спеціально уповноважені структури. Але не надзвичайно ініціативні групи громадян. Так зване «народне вето» — теж рідкісна практика. Референдуми мають переважно консультативний характер. Діяльність комерційних медіа не є предметом законодавчого регулювання. Повний перелік відмінностей забере багато часу…
— Що стосується питання регулювання недержавних ЗМІ… Це питання державної доцільності. Це не є позиція одного автора, однієї фракції чи однієї партії. Це підсумок діалогу, дискусії різних політичних сил. У цьому питанні на сьогодні є консенсус.
Зазначу, що на відповідну дискусію вплинув досвід проведення всіх виборчих кампаній в Україні.
Хоча для мене це питання не є однозначним і не є принциповим. Я би, відверто кажучи, погодився на будь-яку точку зору.
А коли ми говоримо про адаптацію, то адаптувати потрібно не норми, а принципи. І можливість надання громадянам права вільно, без примусу ухвалювати рішення цим принципам цілком відповідає.
Ми не можемо обмежити законом те, що дозволяє Конституція. А вона не дозволяє виносити на референдуми тільки законопроекти щодо податків, бюджету та амністії.
Я не є прихильником використання референдумів як інструменту законотворення. Пряма демократія більш прийнятна на рівні територіальної громади. Тобто тоді, коли люди добре розуміються на предметі обговорення, мають змогу прийняти усвідомлене рішення. Воля народу необхідна й тоді, коли йдеться про засадничі питання, наприклад напрям інтеграції України. А ось ухвалення законів на референдумі, як на мене, не дуже перспективний шлях. На відміну від згаданого вами «народного вето». Для України цей механізм, на мій погляд, залишається досить актуальним.
— Але в Європі він використовується зрідка.
— Правда. Проте в більшості європейських країн немає такого суб’єкта законодавчої ініціативи як член парламенту. 90% законопроектів вноситься урядами. А в нас майже 90% припадає на частку парламенту, близько 10% — на частку сформованого парламентом уряду. Суспільство мусить мати інструмент контролю. Якщо певний закон, написаний певним депутатом, викликає протидію в суспільстві, суспільство повинно отримати змогу виправити ситуацію. Я в цьому лиха не бачу.
— Якби це залежало безпосередньо від вас, ви б прибрали норму про народне законотворення?
— Якби від мене залежало, прибрав би. Але хто ж надасть мені право виправляти Основний Закон? Адже саме там зазначено, що народне законотворення забороняється тільки тоді, коли йдеться про податки, бюджет та амністію.
— Ухвалення цього закону дозволить, із допомогою референдуму, оминаючи Верховну Раду, повернутися до Конституції зразка 1996 року. Цитую: «Положення Конституції та законів України, які були змінені законом України, що втратив силу або був скасований (визнаний таким, що втратив силу, або визнаний нечинним) відповідно до схваленого на всеукраїнському референдумі рішення, поновлюють свою дію з дня оголошення Центральною виборчою комісією відповідних результатів всеукраїнського референдуму».
Вам не здається, що така схема не зовсім конституційна?
— Це дискусійне питання. Особисто для мене воно не стовідсотково однозначне. Є рішення Конституційного суду, який констатував, що предметом його розгляду можуть бути закони про внесення змін до Конституції. І це важливий аргумент для тих, хто вважає, що закон може бути визнаний неконституційним, може втратити чинність. Хоча не менш обґрунтованим видається твердження, що закон про зміни будь-чого може розглядатися лише як інструмент цієї зміни. Тобто якщо зміни набувають чинності, такий закон помирає. Така точка зору теж має чимало прихильників у правових колах.
— Ви до якої більше схиляєтеся?
— З теоретичного погляду, я більше схиляюся до останньої. Що стосується мене як юриста-практика, то я зобов’язаний застосовувати чинні рішення Конституційного суду. Я не маю права їх ігнорувати. КС сказав, що він може брати до розгляду закон про зміни до Конституції. Що він може ухвалювати рішення, яким ці зміни будуть перекреслені. Що він розрізняє закон про зміни до Конституції та власне нову редакцію Основного Закону. Тобто підходи і процедури, які застосовуються до нової редакції та цього закону, — різні.
— Отже, скасування цього закону на референдумі можливе, і воно призведе до відновлення Конституції зразка 1996-го?
— Так.
— І це не потребуватиме участі Верховної Ради чи додаткового тлумачення Конституційного суду?
— Не потребуватиме. Це випливає з п’ятої статті Конституції та логіки рішень Конституційного суду. Якщо закон про референдум буде ухвалено, щодо нікчемного закону про внесення змін до Конституції може бути застосоване народне вето.
— Але, за вашою логікою, якщо на референдумі скасувати постанову Верховної Ради щодо проголошення суверенітету, то Україна втратить суверенітет. Коли йдеться про найвищий закон держави, важливі не тільки зміст, а й форма. Хіба я не маю рації?
— Ні. Ви порівнюєте несумісні речі.
— Чому? Інший приклад. Вибори-2007. Неконституційні, як на мій хлопський розсуд. Але найбільш прикрим було навіть не це. Неповноважною Раду зробили шляхом свідомого, штучного складання повноважень депутатів. Не відкидаю того, що коїлося за життя тамтої Ради, проте спосіб її загибелі був на диво ідіотичним. Це була наруга над волею виборців, які довірили цим людям мандат. Представницький орган за визначенням не може помирати в такий схиблений спосіб. А ви тепер пропонуєте іншу наругу, іншу штучну смерть.
— Неможливо порівнювати ці події. Ви порівнюєте вигадку й прагнення поновити те, що було. Нічого не вигадуючи.
Є величезна різниця між витвором і його спотворенням. Якщо приходить інший майстер і відтворює природний стан, це нормально.
— Але ж це питання смаку. Для вас спотворене, для іншого — вишукане. Хто суддя? Народ? Але ж йому не пропонують обирати між двома конституціями. Йому доручають скасувати закон, який уже давно сконав.
— Це не питання смаку. Є речі, які не потребують великої дискусії. Переваги Конституції, ухваленої 28 червня 1996 року, очевидні. Ви не гірше від мене знаєте, що вона здобула високу оцінку не тільки в Україні, а й за її межами. Оцінку фахівців. Це була досить ефективна модель захисту громадян і функціонування влади. Тепер маємо модель, у якій — два центри влади. Вади такої схеми — незаперечні. Не тільки для фахівців. У нас не система, а її відсутність. Фрагментація управління.
— Даруйте, але ж за це проголосувала переважна більшість парламентаріїв, що отримали мандат від народу.
— Це окрема тема. Хто проголосував. Чому. Як. З яких мотивів і за яких обставин. Якби у нас нормальним чином, у правильний спосіб була реалізована ідея парламентської республіки, не існувало конфлікту норм, штучних суперечностей, неприродних обмежень — інша річ. Але ж цього не було зроблено.
— Проте шанс був. Коли угода між ПР та БЮТ щодо змін до Конституції зірвалася, ви були відверто засмучені. Тепер не жалкуєте, що альянс таки не відбувся?
— Ви знаєте, ні. Щиро тішуся, що він, дякувати Богові, не відбувся. Перебіг подій засвідчив: наміри Юлії Володимирівни не були надто щирими. Адже вона сама публічно визнала, що поштовхом до реформування Конституції був страх програти вибори.
— Але ж і Віктор Федорович з легкістю зрадив ідею парламентаризму, аби сьогодні пропагувати ідею підсилення президентської влади. ПР пропонувала зміни до Конституції, що передбачали побудову парламентської республіки. Нині вони прогнозовано втратили свою актуальність. Що це? Непослідовність? Кон’юнктура?
— Я багато років говорив, що парламентська і президентська моделі можуть бути однаково ефективними…
— Просто тоді було простіше втілити парламентаризм, а сьогодні — запровадити сильну президентську владу?
— Просто будь-які коктейлі шкодять державі. А якщо це навіть не коктейль, а отрута?
— Чекайте, але як я, виборець, можу вірити політичній силі, яка з такою легкістю зрікається однієї ідеї на користь іншої? Такої ж ефективної, але настільки інакшої?
— Довіряти чи ні — ваше право. Але чому ви відмовляєте іншим у праві на еволюцію поглядів? Треба не форму організації життя ставити в абсолют. Треба ставити за мету таку організацію суспільного життя, яка забезпечить максимальний ефект. З погляду захисту громадян, з погляду менеджменту. Якщо це можливо зробити з президентською моделлю — слава Богу. Якщо з парламентською — теж добре.
— Якби ж то питання було в моделі. Ми мали цю модель за часів Леоніда Даниловича. У мене як у громадянина залишилася на згадку купка питань як щодо захисту, так і щодо менеджменту.
— Можна говорити, що були проблеми. Але на тлі цієї п’ятирічки отруйного коктейлю…
— А чому слід неодмінно порівнювати погане з поганим?
— А це неможливо порівнювати. Модель, закладена у 2004 році, — це модель знищення держави, руйнування системи державного управління. Треба виходити на точку відліку. А тоді вже рухатися далі.
— Ви вірите, що референдум щодо скасування політреформи може відбутися вже 31 жовтня, одночасно з виборами?
— Це не питання віри. Я вважаю, що Основний Закон необхідно повернути до нормального стану якомога швидше.
— І все-таки?
— Це питання — відкрите. Я не в змозі відповісти ствердно чи заперечно. Тому що такий референдум може бути ініційований тільки через народну ініціативу. Виключно. Аналогічних повноважень не мають ані президент, ані Верховна Рада.
— Тобто може… Новий законопроект також надає народові можливість ухвалювати на референдумі нову редакцію Конституції. В рішенні КС від 27 березня 2000 року таке право визнається. Проте зазначається, що не можна робити цього без попереднього з’ясування відповідної волі народу.
Тоді, за логікою, мають відбутися три референдуми. Спочатку народ повинні запитати, чи вважає він за потрібне змінювати Основний Закон. Потім — поцікавитися, чи бажає він, народ, аби це відбулося на референдумі. Нарешті — винести на розсуд населення текст, який воно або схвалить, або ні. Натомість проект закону про референдум не передбачає такої процедури.
— Це питання тлумачення, воно має бути скероване до Конституційного суду. Якщо у проекті збережеться норма про можливість ухвалення нової редакції Основного Закону на референдумі, вона потребуватиме обов’язкового роз’яснення КС.
— Наскільки я розумію, ви в можливість внесення змін до Конституції найближчим часом не вірите?
— Не вірю. Я думаю, що Конституція сьогодні потребує не так змін, як лікування після серйозного травмування 2004 року. Вона потребує усунення зайвого. Тій Конституції була притаманна чіткість. Не було непорозумінь із визначенням дати проведення місцевих, парламентських чи президентських виборів, з термінами повноважень органів, питаннями організації роботи Верховної Ради, з системою підпорядкування у царині виконавчої влади.
Є проблеми. Є потреба шукати шляхи їх усунення. Якщо немає змоги оновити, то варто принаймні повернути те, що було. Сподіваюся, найближчим часом необхідне лікування понівеченої Конституції буде проведено. Це можливо, і це потрібно зробити.
— Щось схоже недавно виголосив Віктор Янукович. Але під час виборчої кампанії він анонсував саме внесення змін до Основного Закону. Які, зокрема, передбачали б конституційно закріплене реформування системи судоустрою. Обіцяв обрання суддів. Нині, за дорученням Віктора Федоровича, змінами системи правосуддя опікуєтеся ви. Відкидаючи можливість внесення конституційних новацій. Або ви не поділяєте плани пана Януковича. Або він вводив в оману виборців…
— Ви, на жаль, не зовсім правильно оцінюєте ситуацію. Проект закону про судоустрій та статус суддів, а також зміни до чотирьох процесуальних кодексів саме точно віддзеркалюють ті позиції, які знайшли відображення у передвиборній програмі президента. Йдеться про доступність судочинства, визначеність судових рішень, підвищення професіоналізму суддів, мінімізацію корупції у судовій сфері.
— Але ж він публічно не зрікався обіцянок конституювати ці зміни. Він не відмовлявся від прагнення запровадити інститут прямого обрання суддів…
— Сьогодні складно говорити про можливість запровадження швидких змін до Конституції. Чи варто чекати нагоди, гальмуючи через це реформу судової системи? Конституційного закріплення потребує тільки процедура виборності суддів. Це маленька, хоча й істотна позиція. Решту нововведень можна, варто впроваджувати тепер.
— Але, як стверджують критики цих нововведень, вони перетворюють Верховний суд із найвищого судового органу в дорадчий. А Вищу раду юстиції — із дорадчого органу в найвищий. Що суперечить логіці та філософії Конституції.
— Категорично заперечую.
Що стосується Верховного суду. Найвищість судової інстанції полягає у забезпеченні єдності судової практики, однаковості застосування законів. А його рішення ніким не можуть бути переглянуті. Усе це необхідним чином забезпечується.
А Вища рада юстиції не була і не стане судовим органом. Вона й надалі тільки вноситиме пропозиції президентові на призначення і розглядатиме дисциплінарні справи, які стосуються суддів Верховного суду, вищих судів, прокурорів. Єдине додаткове повноваження — призначення на адміністративні посади. Жодна стаття Основного Закону цього не обмежує. У Конституції позначено, повноваження яких органів встановлюються виключно Конституцією. Це стосується, зокрема, парламенту і президента. Але, наприклад, уряду це не стосується. Вищої ради юстиції — також. Тобто в цих випадках це може регулюватися й законами. Нагадаю, що Конституційний суд розглядав подання щодо участі ВРЮ у призначенні суддів на адмінпосади. КС зазначив: це питання має бути врегульоване тільки законом. А донедавна відповідне право, без законодавчого закріплення, фактично привласнювала Рада суддів.
— Після реформи судоустрою на черзі реформа прокуратури та правоохоронних органів. Фахівців цікавить питання, кому врешті-решт належатиме право на проведення дослідування.
— Наступний етап реформи передбачатиме ухвалення нового Кримінально-процесуального кодексу та нового закону про прокуратуру. На мій погляд, такий інструмент як дослідування має зникнути. Взагалі. Якщо робота досудового слідства зроблена неякісно, це має виправлятися вже під час судового слідства.
— Не можна оминути увагою інший цікавий закон. Про місцеві вибори. Там є норми, які важко не назвати репресивними. Йдеться про виключне право партій висувати кандидатів на посади мерів. Та про заборону висування кандидатів у депутати місцевих рад від тих осередків партій, які зареєстровані менше ніж за рік до початку кампанії.
— Вочевидь, автори законопроекту виходили з необхідності стимулювати розбудову політичних партій та підсилювати їхню відповідальність перед виборцями. Я так гадаю.
— Не виникало б зайвих запитань, якби ці підбатожуючі обмежування застосовувалися для учасників наступних перегонів. Але нині це виглядає як замовне вбивство конкурентів.
— Погоджуюся, це дискутивне питання. Воно може бути розв’язане в різний спосіб.
— Тобто?
— Ця норма може існувати, може — й ні. Я не вважаю її найважливішою для цього закону.
— Але ж вона принципова…
— Можу погодитися з тим, що вона принципова. Проте вона не має вирішального впливу, якщо говорити про досягнення основної мети закону — отримання громадянами прав обрати своїх представників до органів місцевого самоврядування.
— Особисто ви її поділяєте?
— Особисто я вважаю, що потрібно заохочувати партійне будівництво. Треба, аби загальнонаціональні партії нарешті ними стали. Адже цей процес затягнувся, законодавство має його стимулювати. Логічно, щоб саме партії були головним суб’єктом висування. Хоча б тому, що найактивніші громадяни, люди, котрі мають бажання брати участь в активному житті територіальних громад, у своїй переважній більшості є або членами партій, або прихильниками тих чи інших політичних сил. Проте не думаю, що ці норми конче треба відстоювати. Це питання політичної доцільності, воно варте обговорення у парламенті. (Розмова відбувалася саме тоді, коли Рада обговорювала вищезгаданий закон. Зазначені норми збереглися. — Прим. автора)
—До речі, про місцеве та загальнонаціональне. Наскільки ймовірне повернення до мажоритарної моделі на парламентських виборах? І чи здійсняться ваші давні плани про встановлення 7-відсоткового бар’єру?
— Що стосується бар’єру — це не дуже реально. Повернення до мажоритарної моделі — нереально. І це — найгірший з усіх можливих варіантів. Гадаю, ми муситимемо або відновити змішану систему, або запровадити механізм відкритих регіональних списків.
— 2008 року ви стверджували: якщо найближчим часом внести до?парламенту питання про доцільність імперативного мандату, на?його підтримку висловиться понад три сотні депутатів, які представлятимуть більшість наявних у?ВР фракцій. Додавши, що особисто ви вважаєте практику використання імперативного мандата «нормальним дисциплінуючим чинником» для депутатів парламенту. Ваша точка зору з цього приводу змінилася?
— Щодо «дисциплінуючого чинника для депутатів» — ні. Прихильником імперативного мандата ніколи не був. А тема ця, у зв’язку зі зміною системи, переконаний, втратить свою актуальність.
— Чи правда, що в Києві заплановано ліквідацію районних рад?
— Мені про це не відомо. Теоретично це можливо. Конституція надає таке право, і воно в Україні вже застосовувалося.
— Недавно ви заявили: «Якщо не буде виконано рішення Стокгольмського арбітражу, позивач може мати право знову звернутися в міжнародний суд уже до держави Україна, яка не забезпечила на своїй території виконання судового рішення, що вона зобов’язана робити». Проте багато хто вважає, що Україна не зобов’язана виконувати рішення комерційних арбітражів.
— Наша держава взяла на себе зобов’язання виконувати ці рішення. Є можливість оскарження. Відповідно до угод, її передбачено. У нас є в практиці один випадок, коли рішення комерційного трибуналу було скасоване місцевим судом. І це рішення також буде предметом оскарження у Стокгольмському суді. Тільки з питань процедури і дотримання шведського законодавства.
У даному випадку, якщо Україна не забезпечує виконання судового рішення, тоді, відповідно до чинних для держави конвенцій, можуть вживатися санкції.
— Якби до вас звернулися й запитали: «Олександре Володимировичу, що краще — оскаржувати це рішення чи виконувати?» — що б ви порадили?
— Право оскаржувати має не держава, а сторона. Радити стороні я права не маю. Якщо відповідач, НАК «Нафтогаз України», не знайде причин та підстав для оскарження, якщо не буде ухвалено мирову угоду, — тоді воно підлягає безумовному виконанню. Водночас є обов’язковими позови до тих посадових осіб органів державної влади або суб’єктів господарювання, чиї дії спричинили збитки державі. Це передбачено законодавством. Хоча в Україні таке застосовувалося не дуже успішно. Але наразі йдеться про дуже знакове рішення. Тому потрібно, аби було дуже точно визначено і майнову, і фінансову відповідальність. І цю відповідальність несли не платники податків, а ті особи, котрі мають безпосередній стосунок до заподіяння збитків.
І це, до речі, стосується не лише згаданої справи. Маємо низку інших, які стосуються навіть не дій господарюючих суб’єктів, а рішень Кабінету міністрів та державних органів, котрі завдали шкоди, яка вимірюється сотнями мільйонів євро. Це також чималі гроші, погодьтеся. І в цих справах, буду відвертим, у нас дуже проблемна правова позиція для захисту.
У цих справах, цілком очевидно, також доведеться проводити додаткове розслідування. Щоб забезпечити компенсацію завданих збитків не за рахунок українських громадян, а за рахунок урядовців, які свідомо ухвалювали рішення щодо нецільового використання коштів. Або просто використовували схеми відвертого розкрадання державних грошей.
Але винуватців має визначати суд. Наш суд. Після відповідного ретельного розслідування. Яке можна розпочинати, не чекаючи рішень судів міжнародних.
— Олександре Володимировичу, як ви гадаєте, чому саме вас вважають головним яструбом нової владної команди?
— Ого… Можу точно сказати, що я не головний. І точно сказати, що я не яструб.

Верховна Рада України
народному депутату України
Мірошніченку Ю.Р.

Щодо проекту Закону «Про державне мито» № 6568

22 червня 2010 року Вами як народним депутатом України внесено проект Закону України «Про державне мито» № 6568.
Нотаріальна громадськість ознайомилася із зазначеним законопроектом і вважає за необхідне висловити такі пропозиції.
Як вбачається з пояснювальної записки, «законопроект розроблено з метою законодавчого удосконалення врегулювання питання визначення розміру державного мита, порядку його сплати і звільнення від сплати та забезпечення покриття витрат державного або іншого органу у зв’язку з його діяльністю». Зазначено також, що «державне мито — це плата за дії (послуги) уповноважених органів, що стягується з метою покриття витрат, які виникають у зв’язку з цим».
Отже, державне мито має компенсаційний характер і використовується на покриття витрат. Це твердження є обґрунтованим і цілком справедливим для державних нотаріальних контор, які утримуються за рахунок державного бюджету України.
Стосовно приватних нотаріусів таке твердження неприйнятне, оскільки в цьому випадку державне мито не виконує компенсаційної функції, яка є метою його запровадження.
Відповідно до ст. 31 Закону України «Про нотаріат» за вчинення нотаріальних дій приватний нотаріус отримує плату за домовленістю. Водночас, відповідно до Указу Президента України від 10 липня 1998 року № 762/98 розмір плати, яка справляється за вчинення нотаріальних дій приватними нотаріусами, не може бути меншим від розміру ставок державного мита, яке справляється державними нотаріусами за аналогічні нотаріальні дії. Отже, сьогодні згідно з чинним законодавством державні нотаріуси стягують державне мито, а приватні — плату за вчинення нотаріальної дії в розмірі, не меншому за ставку державного мита.
Таким чином, держава компенсує витрати на утримання державного нотаріуса шляхом стягнення державного мита на рахунок бюджету, а приватні нотаріуси компенсують свої витрати за рахунок отриманої плати за вчинення нотаріальної дії. При цьому приватні нотаріуси не стягують державне мито і жодних коштів на своє утримання з бюджету не отримують. Більше того, вони є платниками податків та зборів до бюджету та численних фондів як самозайняті особи.
Сьогодні паралельно і збалансовано функціонують дві системи: державний та приватний нотаріат. Громадяни мають право вільного вибору нотаріуса (державного чи приватного, повноваження яких рівні) за своїм бажанням без значної різниці в сумі оплати за його послуги.
У разі прийняття Закону в запропонованій редакції ситуація докорінно зміниться. За вчинення нотаріальних дій приватними нотаріусами громадянину доведеться сплачувати державне мито (відповідно до ст. 3 проекту Закону «Про державне мито») і плату за вчинення нотаріальної дії (відповідно до ст. 31 Закону України «Про нотаріат»). Державне мито сплачується до відповідного бюджету, а приватний нотаріус отримає окрему плату за вчинення нотаріальної дії. Усі свої витрати приватний нотаріус компенсує за рахунок отриманої плати. Виникає питання, чиї витрати в даному випадку компенсує державне мито, яке стягуватиме приватний нотаріус. Адже держава не витрачає коштів на утримання приватного нотаріуса, але має бажання отримувати компенсацію за не понесені нею витрати.
Разом з тим прийняття такого закону спричинить необґрунтовані додаткові витрати громадян України, а приватних і державних нотаріусів поставить у нерівне становище. Оскільки приватний нотаріус повинен стягнути державне мито і отримати плату в розмірі, який не може бути меншим за мито, вартість нотаріальних дій приватних нотаріусів стане вдвічі більшою, ніж у державного нотаріуса. Очевидно, що це призведе до зменшення кількості звернень громадян до приватних нотаріусів, значного збільшення черг у державного нотаріуса та збільшення витрат громадян України. Також це зведе нанівець усі досягнення у сфері регулювання діяльності нотаріату, напрацьовані останніми роками: повернуться нічні черги до держнотконтор, зросте напруга в суспільстві, значно збільшиться кількість скарг.
Крім того, матимуть місце негативні бюджетні наслідки. Адже приватні нотаріуси фактично фінансують діяльність ДП «Інформ’юст», який веде всі реєстри; утримують кожен по декілька працівників і несуть витрати на оплату їх праці та, відповідно, усіх податків та зборів; сплачують 15% податку з усіх своїх доходів; формують бюджет Пенсійного фонду України. Натомість, державні нотаріальні контори не є платниками податків. Жодної іншої плати, крім державного мита, від їх діяльності бюджет не має. Відтак, зменшення кількості звернень до приватних нотаріусів призведе до значного зменшення надходжень до бюджету.
Виникнуть і технічні незручності для громадян при зверненні до приватного нотаріуса. Відповідно до ст. 5 законопроекту державне мито сплачується через установи банків чи відділення зв’язку. Багато які приватні нотаріуси за зверненням громадян працюють у вихідні та святкові дні. Режим роботи банків, відділень зв‘язку і нотаріусів не співпадає. Відтак, нотаріус не зможе вчинити нотаріальні дії у вихідні та неробочі дні, оскільки в ці дні немає можливості сплатити державне мито. Це призведе до необґрунтованого обмеження прав громадян, унеможливить вчинення невідкладних нотаріальних дій і, як результат, збільшить кількість скарг на дії нотаріуса. У цілому прийняття законопроекту значно погіршить рівень забезпечення громадян нотаріальними послугами і буде кроком назад.
Варто зауважити, що окремі положення законопроекту не відповідають чинному законодавству. Так, у п. 7 ч. 1 ст. 3 зазначено, що «державне мито справляється за операції, що здійснюються на товарних біржах з продажу об’єктів нерухомого майна, які перебувають у власності громадянина». Водночас, Законом «Про товарну біржу» передбачено, що «не можуть бути предметом біржової торгівлі речі, визначені індивідуальними ознаками, якщо вони не продаються як партія».
Ураховуючи наведене, вважаємо, що проект Закону України «Про державне мито» № 6568 потребує доопрацювання, зокрема, чіткого виокремлення суб’єкта справляння державного мита на виконання головного призначення та мети стягнення державного мита — покриття витрат держави, які виникають у зв’язку з вчиненням нотаріальних дій саме державними нотаріусами.

З повагою,
Голова Секції нотаріусів
Член правління
Асоціації правників України Володимир Марченко

25 червня 2010 року.

Міністр юстиції Олександр Лавринович підписав наказ про призначення Сергія Мохончука начальником Головного управління юстиції у Харківській області.

С.Мохончук обійняв посаду замість Любові Маміної, яка досягла граничного віку перебування на державній службі.

40-річний Сергій Мохончук закінчив Національну юридичну академію України за спеціальністю правознавство. До призначення викладав кримінальне право та кримінологію в Університеті внутрішніх справ та в Національній юридичній академії України, проходив службу в органах внутрішніх справ.

*** Головне управління юстиції є територіальним органом Міністерства юстиції України. Основними завданнями управління юстиції є організація роботи відділів державної виконавчої служби, нотаріату, відділів реєстрації актів цивільного стану, інших органів та установ юстиції області. Управлінням здійснюється державна реєстрація нормативно-правових актів територіальних органів центральних органів виконавчої влади, міських державних адміністрацій, їх управлінь, відділів, інших підрозділів, територіальних органів центральних органів виконавчої влади. На управління покладено повноваження здійснення легалізації місцевих об’єднань громадян та реєстрації інших юридичних осіб у порядку, установленому чинним законодавством, здійснення в межах компетенції контролю за їх діяльністю. Управлінням здійснюється ведення Державного реєстру іпотек, Державного реєстру правочинів, Державного реєстру обтяжень рухомого майна, Державного реєстру актів цивільного стану громадян та Єдиного реєстру громадських формувань. Управління юстиції здійснює представлення в межах своєї компетенції за дорученням Мін’юсту інтересів Кабінету Міністрів України і Мін’юсту під час розгляду справ у судах, тощо.

Прес-служба Міністерства юстиції України
Tел. 271-17-33
E-mail: press@minjust.gov.ua

Шановні користувачі сайту, повідомляємо Вам, що з метою пришвидшення роботи форуму на сайті Юридичний радник, адміністрація сайту провела первинну систематизацію та архівування інформації форуму.
Тепер скористувавшись переглядом архівної папки „Форум архів” (яка знаходиться з лівої сторони у переліку рубрік) Ви можете знайти всю інформацію за період з 2005 року по 2008 рік включно.
Також Ви, як і раніше можете переглядати інформацію та користуватися у зручному для Вас виді розділом „Форум” за 2009-2010 роки.
Функція „Пошук” залишилася не змінною, вона розповсюджується на обидві папки – „Форум” та „Форум архів”.

17.06.2010 Повідомлення про оприлюднення проекта наказу Міністерства юстиції “Про внесення змін до наказу Міністерства юстиції України від 07.02.2002 № 7/5 “Про затвердження Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно”

Відповідно до статті 9 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» Міністерство юстиції повідомляє про оприлюднення з 16 червня 2010 року на сайті Міністерства юстиції проекта наказу Міністерства юстиції «Про внесення змін до наказу Міністерства юстиції України від 07.02.2002 № 7/5 «Про затвердження Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно» з метою отримання зауважень і пропозицій від фізичних та юридичних осіб, їх об’єднань.

Проект наказу Міністерства юстиції розроблено у зв’язку зі змінами, що відбулися у законодавчому регулюванні відносин, пов’язаних з державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно. Так, 16 березня 2010 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» та інших законодавчих актів України» (далі – Закон).

Згідно з пунктом 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону до 1 січня 2012 року державна реєстрація права власності та права користування (сервітут) на об’єкти нерухомого майна, розташовані на земельних ділянках; права користування (найму, оренди) будівлею або іншими капітальними спорудами, їх окремими частинами; права власності на об’єкти незавершеного будівництва, а також облік безхазяйного нерухомого майна, довірче управління нерухомим майном проводиться реєстраторами бюро технічної інвентаризації, створеними до набрання чинності цим Законом та підключеними до Реєстру прав власності на нерухоме майно.

Проектом наказу Міністерства юстиції передбачається викладення у новій редакції Тимчасового положення, яке спрямоване на визначення порядку проведення реєстраторами бюро технічної інвентаризації державної реєстрації права власності та права користування (сервітуту) на об’єкти нерухомого майна, розташовані на земельних ділянках; права користування (найму, оренди) будівлею або іншими капітальними спорудами, їх окремими частинами; довірчого управління нерухомим майном; права власності на об’єкти незавершеного будівництва, а також порядку взяття на облік безхазяйного нерухомого майна.

Так, у новій редакції Тимчасового положення визначаються: повноваження реєстратора бюро технічної інвентаризації щодо здійснення державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно (далі – державної реєстрації прав); перелік документів, необхідних для проведення державної реєстрації прав і вимоги до таких документів; чітка послідовність дій реєстратора щодо проведення державної реєстрації прав; підстави для відмови у проведенні державної реєстрації прав; строки проведення державної реєстрації прав; перелік правовстановлювальних документів, на підставі яких проводиться державна реєстрація прав та документів, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності на об’єкти незавершеного будівництва; порядок і підстави надання інформації з Реєстру прав власності на нерухоме майно; суб’єкти, які мають право на отримання такої інформації.

Відповідно до частини першої статті 20 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» зауваження і пропозиції щодо оприлюдненого проекта регуляторного акта та відповідного аналізу регуляторного впливу надаються фізичними та юридичними особами, їх об’єднаннями, крім розробника цього проекта, спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань державної регуляторної політики – Державному комітету з питань регуляторної політики та підприємництва.

Зауваження та пропозиції до проекта наказу Міністерства юстиції «Про внесення змін до наказу Міністерства юстиції України від 07.02.2002 № 7/5 «Про затвердження Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно» просимо надсилати на адресу: м. Київ, пров. Рильський, 10, Міністерство юстиції, департамент цивільного законодавства та підприємництва.

Адреса електронної пошти: zavalna@minjust.gov.ua

Зауваження та пропозиції до проекта наказу Міністерства юстиції «Про внесення змін до наказу Міністерства юстиції України від 07.02.2002 № 7/5 «Про затвердження Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно» від фізичних та юридичних осіб, їх об’єднань прийматимуться Міністерством юстиції протягом місяця з дня оприлюднення.

Заступник Міністра
Л.В. Єфіменко

15 червня 2010 р.