Міністерство юстиції розробило методичні рекомендації для приватних нотаріусів з питань оформлення спадщини. Рекомендації вироблені для підвищення кваліфікації приватних нотаріусів, які з 1 червня 2009 року, нарівні з державними нотаріусами, отримують право на оформлення спадкових справ*.
Як повідомив Міністр юстиції Микола Оніщук, основою рекомендацій є узагальнена практика державних нотаріусів з питань оформлення спадщини — видача свідоцтв про право на спадщину та свідоцтв про право власності у спільному майні подружжя тощо.
У рекомендаціях для приватних нотаріусів висвітлюються питання заведення спадкової справи, охорони спадкового майна, надаються роз’яснення щодо видачі свідоцтв про право на спадщину на окремі види спадкового майна. До рекомендацій додаються зразки окремих заяв та свідоцтв про право на спадщину, пов’язаних з оформленням спадкових справ.
З текстом рекомендацій можна ознайомитися на сайті Міністерства юстиції.
Раніше також повідомлялося. що при Міністерстві юстицїі утворено постійно діючу комісію, яка, у разі потреби, опрацьовуватиме актуальні питання, що виникатимуть в нотаріальній практиці, для доповнення Методичних рекомендацій.
Науково-експертна рада з питань нотаріату при Міністерстві юстиції України очолюється Міністром юстиції України. До складу Ради входять представники Міністерства юстиції, Української нотаріальної палати, науковці вищих навчальних та наукових закладів України тощо.
* Норма щодо зрівняння у повноваженнях державних і приватних нотаріусів, зокрема щодо оформлення спадкових справ, міститься у Законі України «Про внесення змін до Закону України «Про нотаріат», ухваленому Верховною Радою 1 жовтня 2008 року, та набуває чинності з 1 червня 2009 року.
Прес-служба Міністерства юстиції України
Tел. 271- 16-76
E-mail: press@minjust.gov.ua
Методичні рекомендації щодо вчинення нотаріальних дій, пов’язаних із вжиттям заходів щодо охорони спадкового майна, видачею свідоцтв про право на спадщину та свідоцтв про право власності на частку в спільному майні подружжя
СХВАЛЕНО
рішенням Науково-експертної ради
з питань нотаріату при Міністерстві юстиції України
від 29.01.2009
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
щодо вчинення нотаріальних дій, пов’язаних із вжиттям заходів щодо охорони спадкового майна, видачею свідоцтв про право на спадщину та свідоцтв про право власності на частку в спільному майні подружжя
Методичні рекомендації розроблені відповідно до пункту 10 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про нотаріат».
Основою рекомендацій є узагальнення нотаріальної практики державних нотаріусів при вчиненні нотаріальних дій, пов’язаних з видачею свідоцтв про право на спадщину та свідоцтв про право власності у спільному майні подружжя.
Під час проведення узагальнення було виявлено низку питань, які виникли у нотаріусів щодо застосування норм цивільного законодавства при оформленні спадкових прав. Крім того, виявлено відсутність єдиної нотаріальної практики при оформленні спадщини.
Методичні рекомендації розроблені для використання при проведенні підвищення рівня кваліфікації приватних нотаріусів із спадкового права.
У Методичних рекомендаціях висвітлюються питання заведення спадкової справи, вжиття заходів щодо охорони спадкового майна, провадження по спадковій справі, надаються роз’яснення щодо видачі свідоцтв про право на спадщину на окремі види спадкового майна.
До цих Методичних рекомендацій додаються зразки окремих заяв та свідоцтв про право на спадщину, пов’язаних з оформленням спадкових справ.
Частина I. Вжиття заходів щодо охорони спадкового майна
Вжиття заходів щодо охорони спадкового майна є однією із найважливіших нотаріальних дій, що гарантує захист майнових прав громадян.
Ця нотаріальна дія вчиняється після її оплати, у день подачі всіх необхідних документів.
Заходи щодо охорони спадкового майна мають бути проведені у максимально стислі строки.
Охорона спадкового майна здійснюється в інтересах спадкоємців, відказоодержувачів та кредиторів спадкодавця з метою збереження його до прийняття спадщини спадкоємцями. Охорона спадкового майна триває до закінчення строку, встановленого для прийняття спадщини (стаття 1283 Цивільного кодексу України – далі ЦК).
Вжиття заходів щодо охорони спадкового майна здійснюється поетапно:
прийняття заяви про вжиття заходів щодо охорони спадкового майна;
здійснення підготовчих дій (витребування та отримання всіх необхідних документів, вирішення питання щодо залучення свідків, необхідності залучення експерта чи оцінювача тощо);
опис спадкового майна;
охорона та зберігання описаного спадкового майна.
1. Нотаріус за місцем відкриття спадщини, за заявою спадкоємців або з власної ініціативи, вживає заходів щодо охорони спадкового майна.
Заходи щодо охорони спадкового майна вживаються зазначеним нотаріусом або нотаріусом за місцем знаходження майна, якому нотаріус, який веде спадкову справу, надіслав доручення.
Заява про вжиття заходів щодо охорони спадкового майна (додаток № 1) після надходження відразу реєструється в Книзі обліку заяв про вжиття заходів до охорони спадкового майна та встановлення опіки над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, або над майном фізичної особи, місце перебування якої невідоме (додаток № 2).
Перед вжиттям заходів щодо охорони спадкового майна нотаріус вчиняє низку дій, які забезпечують повну охорону цього майна, а саме:
визначає місце відкриття спадщини, наявність спадкового майна, його склад та місцезнаходження;
перевіряє наявність спадкової справи за даними Спадкового реєстру. Якщо спадкова справа не заведена, нотаріус зобов’язаний зареєструвати заяву про вжиття заходів щодо охорони спадкового майна також і в Книзі обліку і реєстрації спадкових справ (додаток № 3), завести спадкову справу і негайно зареєструвати її у Спадковому реєстрі.
Вжиття заходів щодо охорони спадкового майна здійснюється нотаріусом після отримання документів, що підтверджують факт смерті спадкодавця, час і місце відкриття спадщини, але не пізніше наступного дня з дати надходження таких документів.
На підтвердження факту смерті нотаріусу надається свідоцтво про смерть, з якого виготовляється копія та проставляється відмітка «згідно з оригіналом». Зазначена копія долучається до спадкової справи. У разі відсутності свідоцтва про смерть нотаріус робить запит до органу реєстрації актів цивільного стану для отримання копії актового запису про реєстрацію смерті та повного витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про смерть.
На підтвердження місця відкриття спадщини нотаріусу подається довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, відповідного органу місцевого самоврядування, будинкова книга з записом про місце проживання спадкодавця тощо. Якщо надати такі документи неможливо, нотаріус робить запит до адресного довідкового бюро.
Якщо з документів чи заяви вбачається, що спадкодавцю належить нерухоме майно, яке підлягає державній реєстрації, нотаріус має отримати підтвердження з Державного реєстру правочинів чи (та) з Реєстру прав власності на нерухоме майно про належність цього майна та його державну реєстрацію на ім’я спадкодавця.
Нотаріус повинен з’ясувати чи були вжиті попередні заходи щодо збереження спадкового майна. Якщо такі заходи були вжиті, — то ким, коли і чи було приміщення опечатано, де знаходяться ключі від цього приміщення тощо.
Нотаріус, який одержав повідомлення про відкриття спадщини, зобов’язаний повідомити про це тих спадкоємців, місце проживання або роботи яких йому відомо. Нотаріус може також зробити виклик спадкоємців шляхом публічного оголошення або повідомлення у пресі.
Про проведення опису майна спадкодавця нотаріус повідомляє житлово-експлуатаційні органи, а в разі необхідності — органи внутрішніх справ та інших заінтересованих осіб ( кредитора).
Якщо є підстави вважати, що спадщина може бути визнана відумерлою, нотаріус повинен повідомити відповідний орган місцевого самоврядування.
Нотаріус та заінтересована особа повинні вжити заходи для залучення до участі в проведенні опису майна свідків (не менше двох). Свідками можуть бути будь-які незаінтересовані особи з повною цивільною дієздатністю.
Свідки не беруть участі в оцінюванні майна.
2. Після одержання заяви та вжиття всіх необхідних попередніх заходів, нотаріус зобов’язаний прибути за місцезнаходженням майна для складання акта опису спадкового майна (додаток № 4).
В акті опису має бути зазначено:
дата та час складання акта опису, а також прізвище, ім’я, по батькові нотаріуса, який проводить опис;
найменування державної нотаріальної контори або нотаріального округу, в якому зареєстрований приватний нотаріус;
дата одержання заяви про вжиття заходів щодо охорони спадкового майна (повідомлення про склад спадкового майна) або доручення нотаріуса, яким заведено спадкову справу, про вжиття заходів щодо охорони спадкового майна;
прізвище, ім’я, по батькові, адреса, а в необхідних випадках, — місце роботи та посади осіб, які беруть участь в описі;
прізвище, ім’я, по батькові спадкодавця, дата його смерті, місце відкриття спадщини та місцезнаходження спадкового майна;
відомості про спадкоємців;
відомості про те, чи було опечатано приміщення до прибуття нотаріуса і ким, стан пломб та печаток, якщо приміщення опечатано.
При складанні акта опису спадкового майна нотаріус повинен детально описати характеристику кожної речі окремо (колір, вага, номінал, розмір, сорт, марка, рік випуску, а для іноземної валюти – купюра, її номінал, вартість за курсом Національного банку України тощо) та визначити їх вартість з урахуванням відсотку зносу.
Встановлення вартості описаних речей (з урахуванням зносу) провадиться спільно нотаріусом та особами, які беруть участь в описі спадкового майна, за діючими цінами. Нерухоме майно оцінюється виходячи з ринкової вартості такого майна. Забороняється визначати лише загальну вартість майна без оцінки та детальної характеристики кожної речі окремо.
На кожній сторінці акта опису підбивається загальний підсумок кількості описаних речей та їх вартість (прописом), а після закінчення опису — загальна кількість речей та їх загальна вартість.
Якщо визначити вартість окремої речі неможливо або спадкоємці заперечують проти визначеної нотаріусом та особами, які беруть участь в описі, вартості, спадкоємці мають право запросити спеціаліста-експерта або оцінювача.
Оплата праці фахівця (експерта, оцінювача) здійснюється за рахунок спадкоємців.
Нотаріус зобов’язаний включити до акта опису все майно, що знаходиться в житловому будинку (квартирі, кімнаті, іншому приміщенні тощо), який належав померлому. Опису підлягає все майно спадкодавця, у тому числі особисті речі, а також предмети його професійної діяльності (наприклад, музичні інструменти музиканта, медичні інструменти лікаря тощо). Заяви щодо належності цих речей іншим особам заносяться до акта опису. У таких випадках нотаріус повинен роз’яснити заінтересованим особам порядок звернення до суду з позовом про виключення майна з акта опису. До акта опису необхідно заносити й інші зауваження та заяви осіб, які присутні при проведенні опису (наприклад, про відсутність деяких речей, які до останнього часу були, а на час проведення опису їх немає тощо ).
У разі одержання нотаріусом рішення суду про виключення майна з акта опису спадкового майна, на цьому акті робиться спеціальний напис, у якому зазначаються реквізити документа, на підставі якого майно вилучено з акта опису, перелік вилучених предметів. Напис скріплюється підписом та печаткою нотаріуса. Копія рішення суду додається до матеріалів спадкової справи.
Якщо опис майна провадиться протягом декількох днів, нотаріус повинен кожен раз опечатувати приміщення, де проводиться опис, якщо воно вільне, а в акті опису робити відмітку про причини та час припинення опису, його поновлення, час поновлення, стан пломб та печаток при наступному розпечатуванні приміщення.
У кінці акта опису зазначаються прізвище, ім’я, по батькові, рік народження особи, якій передається на зберігання описане майно, найменування документа, який посвідчує її особу, номер, дата видачі, найменування установи, що видала цей документ, місце проживання особи. Акт опису підписується нотаріусом, свідками, особою, яка приймає майно на зберігання, та іншими особами, які беруть участь в описі спадкового майна.
Після підписання акта опису про вчинену нотаріальну дію робиться запис в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій. Номер, під яким нотаріальна дія зареєстрована, зазначається на всіх примірниках акта опису. Якщо опис спадкового майна проводився декілька днів, датою вчинення нотаріальної дії (реєстрації її у реєстрі) є останній день проведення опису.
Акт опису складається нотаріусом не менше ніж в трьох примірниках, один з них видається під розписку особі, яка прийняла майно на зберігання, інші примірники долучаються до спадкової справи. При видачі спадкоємцям свідоцтва про право на спадщину один з примірників акта опису спадкового майна видається разом зі свідоцтвом.
При проведенні опису спадкового майна у нотаріусів виникають труднощі з визначенням того, яке майно вважати предметами звичайної домашньої обстановки та вжитку, а яке вважати цінним.
На практиці до цінних предметів відносять вироби з дорогоцінних металів, дорогоцінне каміння, предмети антикваріату, цінні колекції, цінні рукописи тощо.
Спір між спадкоємцями щодо визнання речей цінними вирішується в судовому порядку.
3. Після закінчення опису спадкового майна нотаріус повинен передати майно на зберігання.
У цьому разі нотаріус повинен роз’яснити особам, які приймають таке майно, що за його зберігання їм може бути виплачена винагорода. Крім того, нотаріус попереджає охоронця та інших осіб, яким спадкове майно передано на зберігання, про кримінальну відповідальність за невиконання або неналежне виконання особою, якій доручено зберігання чи охорона чужого майна, своїх обов’язків (стаття 197 Кримінального кодексу України).
4.Якщо під час вжиття заходів щодо охорони спадкового майна з’ясується, що у складі спадщини є майно, що потребує утримання, догляду, вчинення інших фактичних та юридичних дій для підтримання його в належному стані, нотаріус, у разі відсутності спадкоємців або виконавця заповіту, на підставі заяви заінтересованої особи, укладає договір на управління спадщиною з цією особою (додаток № 5).
Договір на управління спадщиною укладається нотаріусом з дотриманням вимог частини другої статті 212 ЦК.
Відповідно до частини другої статті 1285 ЦК особа, яка управляє спадщиною (управитель спадкового майна), має право вчиняти будь-які дії, спрямовані на збереження спадщини, і тому ця особа не може відчужувати спадкове майно, яким управляє.
Текст договору викладається без застосування спеціальних бланків нотаріальних документів, згідно акта опису спадкового майна, який є невід’ємною частиною договору (перелік цього майна може викладатися в тексті договору). За укладання договору на управління спадщиною державне мито (плата) не стягується. Інформація про укладення договору на управління спадщиною заноситься до Книги обліку договорів на управління спадщиною (додаток 6).
При укладанні зазначеного договору нотаріус зобов’язаний пересвідчитись в тому, що це майно було власністю спадкодавця на момент відкриття спадщини, про що зазначається в тексті договору з посиланням на реквізити відповідного документа.
Строк дії договору визначено частиною другою статті 1285 ЦК. Договір припиняє свою дію лише з появою спадкоємців або прийняттям спадщини. Відмова від прийняття спадщини не припиняє дії договору.
У разі надходження до нотаріуса за місцем відкриття спадщини заяви про прийняття спадщини, нотаріус повідомляє особу, з якою укладений договір на управління спадщиною, про припинення дії договору.
У разі відсутності спадкоємців за законом і за заповітом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття спадщини ніким із спадкоємців, а також відмови від її прийняття, укладений договір на управління спадщиною діє до ухвалення судом рішення про визнання спадщини відумерлою.
5. Якщо вжити заходів щодо охорони спадкового майна неможливо у зв’язку з тим, що спадкоємці або інші особи, які проживали разом із спадкодавцем, заперечують проти проведення опису, майно відсутнє або не надається для опису, нотаріус складає акт і повідомляє про це тих спадкоємців, які звертались за вжиттям заходів щодо охорони спадкового майна. Нотаріус не вправі вимагати пред’явлення йому майна для опису.
Якщо під час проведення опису нотаріус встановить, що майно, яке підлягає опису, відсутнє або вивезене іншими спадкоємцями, він складає про це акт. Нотаріус зобов’язаний роз’яснити спадкоємцям порядок звернення до суду з відповідним позовом.
6. Оскільки окремі об’єкти цивільних прав можуть належати лише певним учасникам обороту, або ж їх перебування у цивільному обороті допускається за спеціальним дозволом, не все спадкове майно може бути передане на зберігання.
Виявлені під час опису вибухові речовини і вибухові засоби, боєприпаси, зброя (холодна, вогнепальна, пневматична), спеціальні засоби самооборони, заряджені речовинами сльозоточивої та дратівної дії передаються нотаріусом за окремим описом до органу внутрішніх справ.
Якщо під час вжиття заходів щодо охорони спадкового майна нотаріусом будуть виявлені грошові суми (цінні папери), що залишилися після померлого, вони вносяться на відповідні рахунки для обліку депозитних сум нотаріуса чи до банківської установи, про що виписується відповідна квитанція. Квитанція підшивається до спадкової справи.
Зберігання спадкового майна в депозиті нотаріуса чи банківської установи здійснюється за рахунок спадкоємців.
Якщо під час опису будуть знайдені золото, платина, срібло, метали ірідієво – платинової групи у будь-якому вигляді, іноземна валюта і виражені в іноземній валюті або монетарних металах платіжні документи, вироби із срібла, монетарних металів, дорогоцінного каміння, а також дорогоцінне каміння і перли, вони здаються до банківської установи на зберігання за окремим описом.
Перед тим як передати зазначені цінності на зберігання до установи банку, нотаріус повинен зареєструвати їх у Книзі обліку цінностей при вжитті заходів до охорони спадкового майна (додаток 7).
Ордени, медалі, нагрудні знаки, а також документи про нагородження, за наявності спадкоємців, залишаються у сім’ї спадкодавця.
За згодою спадкоємців державні нагороди можуть бути передані на тимчасове або постійне зберігання до музеїв. Державні нагороди передаються музеям на підставі рішення Комісії Державних нагород та геральдики при Президентові України за наявності відповідного клопотання музейного закладу.
Передані до музеїв на постійне зберігання державні нагороди спадкоємцям померлого не повертаються.
У разі відсутності спадкоємців державні нагороди і документи про нагородження мають бути передані на зберігання державі (стаття 18 Закону України «Про державні нагороди України»).
Цінні рукописи, літературні твори, листи тощо, що мають історичне та наукове значення, включаються до акта опису та передаються на зберігання спадкоємцям. Якщо спадкоємців немає, нотаріус може передати документи на зберігання за окремим описом до відповідних організацій (інститут, музей тощо) у порядку, передбаченому чинним законодавством.
Ощадні книжки, заставні на речі спадкодавця, що знаходяться в ломбарді тощо, передаються на зберігання спадкоємцям, а якщо спадкоємців немає – зберігаються у нотаріуса.
7. Якщо під час опису майна будуть виявлені речі, які не мають цінності у зв’язку зі зносом, нотаріус за згодою спадкоємців або інших заінтересованих осіб не включає таке майно до акта опису, а за окремим описом передає їх на знищення. Продукти харчування нотаріус передає спадкоємцям, а якщо спадкоємці відсутні – на зберігання особі, яка визначена охоронцем, до оформлення спадкових прав. Це стосується тільки продуктів, які мають тривалий термін зберігання. В усіх інших випадках, якщо відсутні спадкоємці, продукти підлягають знищенню. Про знищення продуктів харчування складається відповідний акт.
8. У випадках, коли все майно спадкодавця або його частина знаходяться не за місцем відкриття спадщини, нотаріус за власною ініціативою або за заявою заінтересованих осіб повинен надіслати нотаріусу за місцем знаходження майна поштою доручення про вжиття заходів щодо охорони спадкового майна.
9. Нотаріус за місцем знаходження спадкового майна або його частини реєструє це доручення в Книзі обліку заяв про вжиття заходів до охорони спадкового майна та встановлення опіки над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, або над майном фізичної особи, місце перебування якої невідоме, і не пізніше ніж на наступний день має прибути для проведення опису. Акт опису складається не менше ніж у трьох примірниках, з яких один — залишається у справах нотаріуса, який вживав заходи щодо охорони спадкового майна, два інші примірники направляються нотаріусу, за дорученням якого вживались заходи щодо охорони спадкового майна.
На підставі доручення про вжиття заходів щодо охорони спадкового майна за місцем його знаходження спадкова справа не заводиться.
10. Вжиття заходів щодо охорони спадкового майна триває до закінчення строку, встановленого законом для прийняття спадщини.
Вжиття заходів щодо охорони спадкового майна може тривати після спливу шести місяців з часу відкриття спадщини, якщо до нотаріуса надійде заява про згоду на прийняття спадщини від осіб, для яких право на спадкування виникає у разі неприйняття спадщини іншими спадкоємцями ( згідно вимог частини третьої статті 1270 ЦК), і якщо до спливу шестимісячного строку для прийняття спадщини залишилось менше трьох місяців.
11. Вжиття заходів щодо охорони спадкового майна припиняє нотаріус, який їх вживав. Якщо місце відкриття спадщини і місце вжиття заходів щодо охорони спадкового майна різні, то про припинення охорони спадкового майна — попередньо повідомляється нотаріус за місцем відкриття спадщини.
Нотаріус за місцем відкриття спадщини зобов’язаний повідомити спадкоємців про припинення заходів щодо охорони спадкового майна.
Частина II. Заведення спадкової справи та провадження по спадковій справі
Розділ 1.Заведення спадкової справи
Спадкуванням є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла ( спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) ( стаття 1216 ЦК).
1.Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою ( стаття 1220 ЦК).
Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою.
Якщо протягом однієї доби померли особи, які могли б спадкувати одна після одної, спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з них.
Якщо кілька осіб, які могли б спадкувати одна після одної, померли під час спільної для них небезпеки (стихійного лиха, аварії, катастрофи тощо), припускається, що вони померли одночасно. У цьому випадку спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з цих осіб.
Спадкоємець, який помер хоч і через декілька годин після спадкодавця, але на наступну добу, не вважається померлим з ним одночасно і у нього виникає право на спадщину.
Часом відкриття спадщини після смерті реабілітованих у встановленому порядку громадян є день прийняття рішення відповідною Комісією з питань поновлення прав реабілітованих про повернення спадкоємцям першої черги майна реабілітованого.
1.1. Факт смерті громадянина і час відкриття спадщини нотаріус перевіряє шляхом витребовування від спадкоємця свідоцтва про смерть, виданого органом реєстрації актів цивільного стану.
Свідоцтва про смерть на території України видаються відділами реєстрації актів цивільного стану відповідних головних управлінь юстиції, районних, районних у містах, міських (міст обласного значення), міськрайонних управлінь юстиції, виконавчими органами сільських, селищних, міських (крім міст обласного значення) рад (стаття 18 Закону України «Про органи реєстрації актів громадянського стану «).
Документи, видані компетентними органами іноземних держав на посвідчення актів цивільного стану, здійснених за межами України за законами відповідних держав щодо громадян України, іноземців і осіб без громадянства, є дійсними в Україні за умови їх легалізації, якщо інше не передбачено законом, міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 13 Закону України «Про міжнародне приватне право»).
Відповідно до Правил реєстрації актів цивільного стану в Україні, затверджених наказом Міністерства юстиції від 18 жовтня 2000 року N 52/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції від 22 листопада 2007 року N 1154/5 (далі-Правила), реєстрація смерті провадиться в органах реєстрації актів цивільного стану за останнім місцем проживання померлого, за місцем настання смерті чи виявлення трупа, або за місцем поховання.
Смерть особи, яка померла в дорозі (у потягу, у літаку та ін.), може бути зареєстрована в найближчому органі реєстрації актів цивільного стану ( пункт 3 глави 2 розділу III Правил).
Реєстрація смерті особи, оголошеної судом померлою, а також факту смерті, установленого в судовому порядку, провадиться відділами реєстрації актів цивільного стану за місцем проживання заявника ( пункт 4 глави 2 розділу III Правил).
Реєстрація смерті осіб, які померли в слідчих ізоляторах або установах виконання покарань, у яких ці особи утримувалися або відбували покарання, провадиться відділами реєстрації актів цивільного стану за останнім місцем проживання до взяття під варту або засудження осіб чи за місцезнаходженням установи ( пункт 8 глави 2 розділу III Правил).
1.2. Встановлення часу відкриття спадщини має велике значення. При визначенні кола осіб, які закликаються до спадкування, складу спадкового майна, початку перебігу строку для прийняття спадщини або відмови від неї, пред’явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців, а також при вирішення інших питань спадкування нотаріус керується законодавством, чинним на час відкриття спадщини.
Слід мати на увазі, що відповідно до пункту 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК, правила книги шостої цього Кодексу застосовуються також до спадщини, яка відкрилась, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності цим Кодексом.
У разі неможливості пред’явлення спадкоємцями свідоцтва про смерть спадкодавця, нотаріус має право витребувати від органу реєстрації актів цивільного стану копію актового запису про смерть спадкодавця та повний витяг з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про смерть.
У разі, якщо в свідоцтві про смерть спадкодавця зазначено лише місяць та рік або тільки рік смерті, часом відкриття спадщини слід вважати відповідно останній день зазначеного місяця або 31 грудня зазначеного року.
2. Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця, яке визначається за правилами статті 29 ЦК та частини другої статті 1221 ЦК. Якщо спадкодавець мав декілька місць проживання, місцем відкриття спадщини вважається останнє місце реєстрації спадкодавця.
Місцем проживання визнається адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживала строком понад шість місяців на рік (стаття 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»).
Реєстрацією визнається внесення відомостей до паспортного документа про місце проживання або місце перебування із зазначенням адреси житла особи та внесення цих даних до реєстраційного обліку відповідного органу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань реєстрації (стаття 3 цього Закону).
Реєстрація місця проживання та місця перебування особи здійснюється відповідним органом спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань реєстрації (далі — орган реєстрації) в Автономній Республіці Крим, областях, містах, районах, районах у містах, а також у містах Києві та Севастополі (стаття 11 вищевказаного Закону) .
Після смерті військовослужбовців строкової служби, а також осіб, які навчалися в навчальних закладах, що знаходяться поза місцем їх проживання, місцем відкриття спадщини визнається те місце, де вони проживали до призову на строкову військову службу або до вступу до відповідного навчального закладу.
Після смерті громадянина в будинку-інтернаті для інвалідів, ветеранів, самотніх осіб та людей похилого віку, іншому закладі соціального призначення, місцем відкриття спадщини вважається місце знаходження відповідного закладу, якщо спадкодавець був зареєстрований за місцем проживання у даному закладі.
Місцем відкриття спадщини після осіб, померлих в установах виконання покарань, визнається останнє місце проживання до арешту (взяття під варту).
Після смерті громадянина, який проживав на території монастиря, храму, іншого культового будинку, місцем відкриття спадщини вважається місце знаходження відповідного будинку, якщо спадкодавець був зареєстрований в ньому.
Для підтвердження місця відкриття спадщини нотаріусу подаються відповідні документи. Таким документами є: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу про реєстрацію ( місце проживання) спадкодавця; запис у будинковій книзі про реєстрацію (місце проживання) спадкодавця.
Свідоцтво про смерть не є документом, на підставі якого встановлюється місце відкриття спадщини.
2.1. У випадках, коли місце проживання спадкодавця невідоме, місце відкриття спадщини визначається за правилами частини другої статті 1221 ЦК.
Якщо місце проживання спадкодавця встановити неможливо, нотаріус на підтвердження цієї обставини витребовує довідку з місця попередньої реєстрації про зняття спадкодавця з реєстрації у зв’язку з переїздом до іншого населеного пункту та довідку відповідного органу реєстрації цього населеного пункту про те, що спадкодавець не зареєстрований, і вирішує питання про можливість визначення місця відкриття спадщини за місцем знаходження нерухомого майна або основної його частини.
За відсутності у складі спадщини нерухомого майна, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження основної частини рухомого майна. Ця обставина може бути підтверджена відповідним свідоцтвом про державну реєстрацію транспортного засобу, випискою з рахунку у цінних паперах, з реєстру прав власників іменних цінних паперів тощо.
2.2. Якщо спадкодавець, якому належало майно на території України, мав останнє місце проживання на території іноземної держави, місце відкриття спадщини визначається на підставі Закону України «Про міжнародне приватне право» (статті 70-71).
З урахуванням положень Закону України «Про міжнародне приватне право» спадкові відносини регулюються правом держави, у якій спадкодавець мав останнє місце проживання (стаття 70). Спадкування нерухомого майна регулюється правом держави, на території якої знаходиться це майно, а рухомого майна, яке підлягає державній реєстрації в Україні, — правом України (стаття 71).
Свідоцтво про право на спадщину після смерті громадянина України, який постійно проживав за кордоном, може видати консул України.
2.3. Якщо визначити місце відкриття спадщини за правилами статті 1221 ЦК неможливо, місце проживання спадкодавця встановлюється судом. У такому випадку нотаріус вимагає від спадкоємців копію рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення місця проживання спадкодавця.
3. Для прийняття спадщини чи відмови від прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.
Якщо спадкоємець протягом шести місяців не подав до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв спадщину.
Суд може визначити спадкоємцю, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини. У разі якщо така заява не буде подана у визначений судом строк, повторне визначення судом додаткового строку для подачі заяви про прийняття спадщини одним і тим же спадкоємцем законодавством не передбачено.
3.1. Не вимагається звернення до суду для визначення додаткового строку, достатнього для прийняття спадщини, якщо спадкоємці, які прийняли спадщину, подадуть письмову заяву про згоду на прийняття спадщини спадкоємцем, який пропустив строк для прийняття спадщини. За наявності такої згоди спадкоємцеві, який пропустив строк для прийняття спадщини, необхідно подати до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини заяву про її прийняття.
Частиною другою статті 1270 ЦК встановлено, що якщо виникнення у особи права на спадкування залежить від неприйняття спадщини або відмови від її прийняття іншими спадкоємцями, строк для прийняття такою особою спадщини встановлюється у три місяці з моменту неприйняття іншими спадкоємцями спадщини або відмови від її прийняття. Якщо строк, що залишився, менший трьох місяців, він продовжується до трьох місяців.
3.2. Частиною третьою статті 1268 ЦК визначено, що спадкоємець, який постійно проживав із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
У разі відсутності у паспорті такого спадкоємця відмітки про реєстрацію його місця проживання, доказом постійного проживання із спадкодавцем можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, відповідного органу місцевого самоврядування про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом зі спадкодавцем.
3.3. Слід зазначити, що Цивільний кодекс УРСР 1963 року (далі ЦК УРСР) передбачав фактичне прийняття спадщини. Відповідно до статті 549 ЦК УРСР спадщина вважалася прийнятою, якщо спадкоємець фактично вступив в управління чи володіння спадковим майном.
Під фактичним вступом у володіння або управління спадковим майном, що підтверджує факт прийняття спадщини, слід мати на увазі різні дії спадкоємця по управлінню, розпорядженню і користуванню цим майном, підтриманню його в належному стані або сплату податків та інших платежів тощо.
Фактичний вступ у володіння частиною спадкового майна розглядається як прийняття всієї спадщини, з чого б вона не складалася і де б вона не знаходилась. Доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном можуть бути:
довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, відповідної місцевої державної адміністрації чи органу місцевого самоврядування про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом з ним;
довідка державної податкової служби або страховика чи іншого органу про те, що спадкоємець після відкриття спадщини сплачував податки або страхові платежі по обов’язковому страхуванню;
копія рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення факту прийняття спадщини;
запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який підтверджує, що спадкоємець був постійно прописаний (зареєстрований) у спадковому будинку (квартирі);
інші документи, що підтверджують факт постійного проживання разом зі спадкодавцем.
3.4. Відповідно до частини першої статті 549 ЦК УРСР, прийняття спадщини могло підтверджуватися діями спадкоємців, які за своїм характером свідчать, що в шестимісячний строк з часу відкриття спадщини вони фактично вступили в управління або володіння спадковим майном. Разом з тим, сам по собі факт проживання в іншій частині будинку, виділеній в натурі, зберігання відсутньою особою реєстрації (прописки) у спадковій частині будинку не вважається прийняттям спадщини.
Також доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном може бути наявність у спадкоємців ощадної книжки, іменних цінних паперів, квитанцій про здані в ломбард речі, свідоцтва про реєстрацію (технічний паспорт, реєстраційний талон) на автотранспортний засіб чи іншу самохідну машину або механізм, державного акта на право приватної власності на землю та інших документів, виданих відповідними органами на ім’я спадкодавця на майно, користування яким можливе лише після належного оформлення прав на нього. Ці документи приймаються нотаріусом з врахуванням у кожному випадку всіх конкретних обставин і за відсутності заперечень з боку інших спадкоємців.
Слід зазначити, що ці положення цивільного законодавства щодо встановлення факту прийняття спадщини можуть застосовуватись лише до спадщини, яка відкрилась до набрання чинності новим ЦК.
3.5. Якщо спадкоємець за заповітом або за законом помер після відкриття спадщини і не встиг її прийняти, право на прийняття належної йому частки спадщини, крім права на прийняття обов’язкової частки у спадщині, переходить до його спадкоємців (спадкова трансмісія).
Це право померлого здійснюється його спадкоємцями на загальних підставах протягом строку, що залишився для прийняття спадщини. Якщо строк, що залишився, становить менше трьох місяців. він продовжується до трьох місяців Свідоцтво про право на спадщину в порядку спадкової трансмісії видається за місцем відкриття спадщини після смерті першого спадкодавця. Спадкову трансмісію не слід ототожнювати із спадкуванням за правом представлення, коли особа, яка б мала право на спадкування, померла до відкриття спадщини.
4. Заяви про прийняття спадщини або відмову від її прийняття подаються спадкоємцем особисто в письмовій формі.
Якщо спадкоємець особисто з’явився до нотаріуса за місцем відкриття спадщини, то справжність підпису такої особи на заяві засвідченню не підлягає.
Нотаріус, відповідно до вимог статей 43, 44 та 45 Закону України «Про нотаріат» (далі-Закон) встановлює особу спадкоємця, про що на заяві робиться відповідна службова відмітка. При цьому нотаріус не повинен обмежуватися зазначенням даних паспорта або іншого документа, що посвідчує особу, а на заяві зазначається, що нотаріусом встановлено особу та перевірено справжність підпису заявника. Ця відмітка скріплюється підписом нотаріуса (проставлення печатки не вимагається).
Якщо на заяві, що надійшла поштою, справжність підпису особи нотаріально не засвідчена, вона приймається нотаріусом, заводиться спадкова справа, а спадкоємцю надсилається лист, в якому пропонується надіслати заяву, оформлену належним чином, або особисто прибути до нотаріуса за місцем відкриття спадщини.
Неповнолітня особа має право подати заяву про прийняття спадщини без згоди своїх батьків або піклувальника.
Заяву від імені малолітньої особи або недієздатної особи подають її батьки (усиновлювачі), опікун.
Малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, якщо не було подано заяву про відмову від прийняття спадщини, з дотриманням вимог, встановлених законодавством.
Приймаючи від спадкоємців заяву про прийняття спадщини або про відмову від її прийняття, нотаріус зобов’язаний роз’яснити спадкоємцям їх право на відкликання такої заяви протягом строку, встановленого законом.
До заяви про відкликання поданої заяви про прийняття спадщини або відмову від її прийняття застосовуються такі ж правила прийняття заяв, як і до первинних заяв.
4.1. Прийняття спадщини та відмова від прийняття спадщини вимагає наявності певних умов:
здійснення спадкоємцем цивільного права повинно бути вільним та на власний розсуд, без фізичного чи психічного тиску з боку інших спадкоємців, направленим на набуття спадщини в цілому, оскільки часткове прийняття спадщини, прийняття спадщини з умовою або із застереженням не допускається;
прийняття спадщини або відмова від ії прийняття повинні бути здійснені в установленому законом порядку та в установлений законом строк.
4.2. Прийняття спадщини або відмова від її прийняття можуть мати місце щодо всього спадкового майна. Спадкоємець не вправі прийняти частину спадщини, а від іншої частини спадщини відмовитись. Якщо спадкоємець прийняв частину спадкового майна, він вважаться таким, що прийняв усе спадкове майно, а якщо відмовився від частини спадкового майна, він вважається таким, що відмовився від усього спадкового майна.
Спадкоємець за заповітом має право відмовитись від прийняття спадщини на користь іншого спадкоємця за заповітом. Якщо заповідач підпризначив спадкоємця, особа, на ім’я якої складено заповіт, може відмовитись від прийняття спадщини лише на користь особи, яка є підпризначеним спадкоємцем.
Спадкоємець за законом має право відмовитись від прийняття спадщини на користь будь-кого із спадкоємців за законом незалежно від черги, у тому числі внуків, правнуків, племінників та ін.
В свою чергу, спадкоємець, на чию користь була здійснена відмова від права на частку у спадщині, має право відмовитися від її прийняття.
Неповнолітня особа віком від 14 до 18 років може відмовитись від прийняття спадщини за згодою батьків ( усиновлювачів), піклувальника і органу опіки та піклування.
Фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може відмовитися від прийняття спадщини за згодою піклувальника і органу опіки та піклування.
Батьки (усиновлювачі), опікун можуть відмовитися від прийняття спадщини, належної малолітній, недієздатній особі, лише з дозволу органу опіки та піклування.
У всіх перерахованих випадках необхідно звернути увагу на те, що відмова від прийняття спадщини здійснюється тільки з дозволу органів опіки та піклування. У разі відмови від прийняття спадщини, право на яку належить за законом чи за заповітом малолітній, неповнолітній, недієздатній, або обмежено дієздатній особі, батьки (усиновителі) чи опікун (піклувальник) зобов’язані отримати рішення відповідного органу опіки та піклування про згоду на відмову від прийняття спадщини, оскільки саме цей орган покликаний стояти на сторожі інтересів вказаної вище категорії спадкоємців.
Заява про відмову від прийняття спадщини, так само як і заява про прийняття спадщини, не може бути викладена з будь-якою умовою або із застереженням.
4.3. Приймаючи заяву про відмову від прийняття спадщини, нотаріус роз’яснює спадкоємцю правові наслідки такої відмови.
Правовими наслідками відмови спадкоємця за заповітом від прийняття спадщини є те, що його частка у спадщині, яку він мав право прийняти, переходить до інших спадкоємців за заповітом і розподіляється між ними порівну. У разі відмови від прийняття спадщини спадкоємця за законом тієї черги, яка має право на спадкування, частка у спадщині, яку він мав право прийняти, переходить до інших спадкоємців за законом цієї ж черги і розподіляється між ними порівну.
Відмова від прийняття спадщини може здійснюватися і спадкоємцем за заповітом, на якого спадкодавцем був покладений заповідальний відказ. У такому разі обов’язок виконати заповідальний відказ переходить до інших спадкоємців за заповітом, які прийняли спадщину, і розподіляється між ними порівну.
Спадкоємець за заповітом чи за законом, який має право на спадкування, може змінити зміст заяви про відмову від прийняття спадщини з тим, щоб доповнити її вказівкою на чию користь відмова від прийняття здійснена, а в разі, коли заява вже містила вказівку, на користь кого зроблено відмову від частки у спадщині, замінити іншим спадкоємцем. Такі зміни (шляхом подачі відповідних заяв) можуть бути здійснені протягом шести місяців з часу відкриття спадщини. При цьому вимоги, встановлені статтею 1274 ЦК, не можуть бути порушені.
4.4. У разі відмови від прийняття спадщини усіма спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини, право на спадкування отримують спадкоємці за законом почергово. Відмова спадкоємця за заповітом від прийняття спадщини не позбавляє його права на спадкування за законом.
Розділ 2. Провадження по спадковій справі
1. З метою фіксації документальної інформації, необхідної для посвідчення нотаріусом переходу прав спадкодавця до спадкоємців, нотаріус заводить спадкову справу.
Спадкова справа на майно та майнові права померлого на території України спадкодавця, може бути заведена тільки одна. Спадкова справа заводиться за місцем відкриття спадщини.
1.1. При встановленні факту одночасного відкриття декількох спадкових справ (наприклад, за місцем проживання спадкодавця і за місцем знаходження спадкового майна), спадкові справи, відкриті з порушенням вимог статті 1221 ЦК, повинні бути передані за належністю нотаріусу, до компетенції якого входить ведення конкретної спадкової справи.
1.2. Передача заведеної нотаріусом спадкової справи іншому нотаріусу за належністю здійснюється в такому порядку:
документи, що знаходяться в спадковій справі, підшиваються;
складається внутрішній опис документів спадкової справи;
виготовляється копія спадкової справи, в тому числі копія обкладинки;
оригінал спадкової справи з супровідним листом направляється рекомендованим листом або кур’єром нотаріусу за належністю.
1.3. У справах нотаріуса, який передає спадкову справу за належністю, залишається на зберіганні копія спадкової справи з примірником супровідного листа та повідомленням оператора поштового зв’язку, а у разі передачі спадкової справи кур’єром – відмітка нотаріуса про одержання спадкової справи у Розносній книзі для місцевої кореспонденції ( додаток 8).
1.4. Нотаріус, який одержав спадкову справу, що була направлена йому за належністю, реєструє її відповідно до порядку, встановленого чиним законодавством.
Якщо таким нотаріусом вже було заведено спадкову справу до майна зазначеного спадкодавця, при одержанні спадкової справи від іншого нотаріуса, він реєструє її в Книзі вхідної кореспонденції і підшиває до основної спадкової справи.
2. Провадження по спадковій справі складається з:
прийняття документів, що надійшли нотаріусу у зв’язку з відкриттям спадщини, зокрема заяв:
про прийняття спадщини або про відмову від прийняття спадщини;
про видачу свідоцтва про право на спадщину;
про видачу свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя у разі смерті одного з подружжя;
про вжиття заходів щодо охорони спадкового майна;
про згоду або відмову бути виконавцем заповіту;
про видачу свідоцтва виконавцю заповіту;
договір на управління спадщиною;
інших документів, що надійшли у зв’язку з відкриттям спадщини.
повідомлення спадкоємцям та іншим заінтересованим особам про відкриття спадщини;
вжиття заходів щодо охорони спадкового майна;
повідомлення спадкоємцям, які прийняли спадщину, про видачу свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя;
запити про витребовування відомостей і документів, необхідних для видачі свідоцтва про право на спадщину:
про факт смерті спадкодавця;
про час та місце відкриття спадщини;
про наявність підстав для закликання до спадкоємства ( за законом);
про наявність заповіту;
про належність спадкодавцю спадкового майна, його склад, місце знаходження, вартість;
про інші необхідні відомості та документи;
видачу свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя у разі смерті одного з подружжя;
видачу свідоцтва виконавцю заповіту;
видачу свідоцтва про право на спадщину;
винесення постанови про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину;
отримання витягів з відповідних Єдиних та Державних реєстрів.
інші дії, необхідні для оформлення спадкових прав.
2.1. Формування запитів щодо отримання необхідної для видачі свідоцтва про право на спадщину інформації:
2.1.1. Нотаріус вправі витребувати від фізичних і юридичних осіб відомості та документи, необхідні для вчинення нотаріальної дії. Відомості та документи, необхідні для вчинення нотаріальних дій, подаються в строк, визначений вимогами законодавства. Цей строк не може перевищувати одного місяця. Неподання відомостей та документів на вимогу нотаріуса є підставою для відкладення, зупинення вчинення нотаріальної дії або відмови у її вчиненні.
2.1.2. При спадкуванні вкладів.
Щоб видати свідоцтво про право на спадщину, яке складається з вкладу, нотаріусу необхідно зробити запит до відповідного банку (фінансової установи). Запит надається за підписом нотаріуса, скріплюється його печаткою та повинен мати посилання на передбачені чинним законодавством підстави для отримання цієї інформації, а також прохання, у разі наявності відповідного розпорядження банку, повідомити дату складання такого розпорядження та прізвище, ім’я, по батькові спадкоємця. Підставою для такого запиту може бути як відповідна відмітка в ощадній книжці про наявність розпорядження, так і твердження особи, яка звернулася до нотаріуса, що на її ім’я спадкодавець склав відповідне розпорядження.
2.1.3. При спадкуванні нерухомого майна, в тому числі земельних ділянок.
Нотаріус готує письмові запити до бюро технічної інвентаризації для отримання витягу з Реєстру прав власності на нерухоме майно та до відповідного відділу земельних ресурсів про надання відомостей щодо нормативної грошової оцінки земельних ділянок та наявності (відсутності) обтяжень або обмежень на земельні ділянки, що входять до складу спадкового майна.
2.1.4. При відсутності свідоцтв про смерть, про народження, про шлюб тощо нотаріус надсилає письмовий запит до відповідних органів реєстрації актів цивільного стану про направлення на адресу нотаріуса копії актового запису про реєстрацію акту цивільного стану та повного витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо відповідного актового запису.
2.1.5. При спадкуванні цінних паперів нотаріус надсилає письмовий запит реєстратору про надання виписки з реєстру власників іменних цінних паперів, виписки з рахунку у цінних паперах.
2.2. Відповідно до вимог Правил ведення нотаріального діловодства, затверджених наказом Міністерства юстиції України 31.12.2008 № 2368/5 ( далі- Правила ведення нотаріального діловодства), заяви про прийняття спадщини чи про відмову від спадщини, про видачу свідоцтва про право на спадщину, про оплату витрат за рахунок спадкового майна, про вжиття заходів щодо охорони спадкового майна, а також претензії кредиторів відразу ж формуються в окремі спадкові справи, кожна з яких одержує індекс, що відповідає номенклатурі справ (нарядів) і присвоюється номер, що відповідає порядковому номеру, зазначеному у Книзі обліку і реєстрації спадкових справ( далі — Книга обліку).
У спадкову справу підшиваються всі документи, пов’язані з оформленням спадщини.
Якщо спадкову справу не закінчено провадженням в поточному році, вона переходить на наступний рік під тим же номером і перереєстрації не підлягає.
Якщо на підставі заяви про прийняття спадщини була заведена спадкова справа, а потім ця заява відкликана, то спадкова справа не закривається. Нотаріус протягом встановленого законом строку чекає, поки хтось із інших спадкоємців не звернеться до нього із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину або до ухвалення судом рішення про визнання спадщини відумерлою.
3. Підставою для відкриття провадження по спадковій справі є одержання нотаріусом першого звернення ( заява, повідомлення, телеграма тощо) фізичної або юридичної особи.
3.1. Заява ( інше звернення), що стали підставою для відкриття провадження по спадковій справі, підлягає реєстрації у Книзі обліку в день надходження.
У разі надходження такого документа поштою, він підлягає реєстрації нотаріусом у Журналі реєстрації вхідної кореспонденції та в Книзі обліку в день надходження.
Перед реєстрацією документа в Книзі обліку нотаріус перевіряє наявність заведеної спадкової справи за даними Спадкового реєстру.
За документом, зареєстрованим у Книзі обліку, заводиться спадкова справа з присвоєнням справі індивідуального номера. Номер спадкової справи складається з двох груп арабських цифр, з яких перша – порядковий номер спадкової справи, що відповідає номеру реєстрації у Книзі обліку, а друга – рік заведення спадкової справи.
Наприклад, спадкова справа № 12/2008 (12-2008), де 12 — це порядковий номер спадкової справи, який відповідає номеру реєстрації в Книзі обліку, а 2008 — рік заведення спадкової справи.
Після присвоєння спадковій справі індивідуального номера відомості про заведення спадкової справи негайно заносяться до Алфавітної книги обліку спадкових справ (додаток 9) та до Спадкового реєстру. Витяги із Спадкового реєстру про перевірку наявності (відсутності) спадкової справи та про її реєстрацію долучаються до спадкової справи.
3.2. Документи, що відносяться до конкретної спадкової справи, підшиваються в обкладинку, на якій проставляються наступні реквізити:
найменування державної нотаріальної контори або прізвище, ім’я, по-батькові приватного нотаріуса, яким заведено спадкову справу, із зазначенням нотаріального округу;
номер спадкової справи;
індекс справи згідно з номенклатурою справ;
прізвище, ім’я, по батькові спадкодавця;
дата смерті спадкодавця;
дата заведення спадкової справи.
Після закінчення провадження по спадковій справі на обкладинці проставляється дата закінчення справи, строк її зберігання.
4. Для заведення спадкової справи нотаріусу подаються документи, що підтверджують час і місце відкриття спадщини.
4.1. На підтвердження часу відкриття спадщини нотаріусу подається свідоцтво про смерть спадкодавця або витяг з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо відповідного актового запису про смерть.
4.2. На підтвердження місця відкриття спадщини нотаріусу подається довідка органу місцевого самоврядування, житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу про реєстрацію місця проживання спадкодавця, будинкова книга, у якій міститься запис про реєстрацію місця проживання спадкодавця.
4.3. Для точного визначення місця відкриття спадкової справи, запобігання порушенню прав фізичних та юридичних осіб, з метою захисту їх законних інтересів при прийнятті спадщини в установлені законом строки, у виключних випадках (наприклад: коли збігає встановлений законодавством строк для прийняття спадщини) нотаріус може прийняти заяву без документального підтвердження факту смерті та місця відкриття спадщини.
У таких випадках нотаріус заводить спадкову справу і пропонує заявнику подати документи, зазначені у пунктах 4.1, 4.2 розділу II частини II цих Методичних рекомендацій.
У разі неможливості отримати такі документи від заявника, нотаріус надсилає запити у відповідні органи.
4.4. У разі, якщо протягом строку, встановленого для прийняття спадщини, виникне питання щодо вжиття заходів до охорони спадкового майна, видачі свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя, особа, яка звернулась до нотаріуса, повинна подати всі документи, необхідні для вчинення такої нотаріальної дії.
Наприклад, для видачі свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя у разі смерті одного з подружжя нотаріус повинен установити факт смерті спадкодавця, місце відкриття спадщини, факт реєстрації шлюбу, склад, місцезнаходження майна та належність його на праві спільної сумісної власності подружжю тощо.
5. У спадковій справі залишаються подані заявником, а також витребувані нотаріусом документи або їх копії, якщо це передбачено чинним законодавством (копії свідоцтв про реєстрацію актів цивільного стану, договір купівлі-продажу спадкодавцем квартири, державний акт на право власності на землю тощо).
6. Документи, що подаються нотаріусу, повинні відповідати вимогам чинного законодавства.
У разі якщо нотаріусу подаються документи, що мають підчистки або дописки, закреслені слова чи інші незастережені виправлення, документи, текст яких неможливо прочитати внаслідок пошкодження, а також які написані олівцем; документи, у яких не можна прочитати все, що в них написане в первісному стані; порвані документи та документи, викладені на двох і більше окремих аркушах, якщо аркуші не прошнуровано, не пронумеровано і їх кількість не завірена підписом посадової особи та печаткою відповідної установи; документи, зміст або зовнішній вигляд яких викликає сумнів в їх достовірності, нотаріус роз’яснює особі, яка подала такі документи, про необхідність внесення виправлень, застережень до таких документів або отримання повторних документів.
У разі, якщо внесення виправлень, застережень або отримання повторних документів неможливо, нотаріус може витребувати документи шляхом направлення запитів до відповідних органів.
7. Якщо один із спадкоємців, який подав заяву про прийняття спадщини, помер до одержання свідоцтва про право на спадщину, копія спадкової справи направляється нотаріусу, яким заведено спадкову справу після такого померлого спадкоємця. Копія спадкової справи надсилається тільки за письмовим запитом нотаріуса, у провадженні якого знаходиться спадкова справа після померлого спадкоємця.
При направленні такої спадкової справи:
виготовляються копії всіх документів, що знаходяться у спадковій справі;
вірність копії кожного окремого документа, у тому числі внутрішній опис справи, засвідчуються підписом та печаткою нотаріуса, з проставлянням відмітки «згідно з оригіналом» ;
всі копії документів зі спадкової справи ( копія спадкової справи) прошиваються;
аркуші спадкової справи нумеруються, кількість прошитих аркушів скріплюється печаткою та підписом нотаріуса.
Копія спадкової справи з супровідним листом направляється нотаріусу за належністю.
У спадковій справі, копія якої надсилається іншому нотаріусу, залишається запит нотаріуса та копія супровідного листа.
8. При формуванні спадкових справ у наряди для наступної передачі на тимчасове зберігання до державного нотаріального архіву або до архіву нотаріуса, необхідно керуватися розділом 8 Правил ведення нотаріального діловодства.
Спадкова справа вважається закінченою, якщо на підставі поданих заяв про видачу свідоцтв про право на спадщину з переліком спадкового майна видано відповідні свідоцтва (тобто, за першою датою видачі свідоцтва про право на спадщину). Всі інші заяви, що будуть подаватися після закінчення спадкової справи, вважаються такими, що подані додатково. Якщо в один день закінчено декілька спадкових справ, вони вміщуються у картонаж, архівні папки, тощо і формуються в наряд. Закінчені спадкові справи не прошиваються між собою.
9. У разі надходження додаткової заяви про видачу свідоцтва про право на спадщину на нововиявлене спадкове майно по спадковій справі, що була передана на зберігання до державного нотаріального архіву, нотаріус повинен звернутися з відповідним запитом до цього архіву для одержання спадкової справи. До такої спадкової справи долучаються заяви спадкоємців, документи, що підтверджують належність спадкодавцю спадкового майна, та інші документи, необхідні для видачі свідоцтва про право на спадщину.
Після видачі такого свідоцтва про право на спадщину та внесення усіх необхідних відміток про його видачу (унесення змін до внутрішнього опису спадкової справи, складення нових підсумкових записів до спадкової справи, доповнення спадкової справи новими документами) витребувана спадкова справа повертається нотаріусом до державного нотаріального архіву.
Частина III. Видача свідоцтв про право на спадщину
Розділ 1. Види спадкування
I. Спадкування за заповітом
Статтею 1233 ЦК встановлено, що заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.
Відповідно до пріоритетності волі особи, спадкування за заповітом поставлене на перше місце серед видів спадкування. Згідно статті 1223 ЦК, право на спадкування спадкоємці за законом одержують лише за відсутності заповіту або визнання заповіту в цілому чи окремого його розпорядження недійсним, неприйняття спадщини спадкоємцями за заповітом, усунення від права на спадкування спадкоємців за заповітом, неохоплення заповітом усієї спадщини.
Отже, спадкування за законом має місце, коли й оскільки воно не змінене заповітом.
1. Заповітом визнається особисте розпорядження на випадок смерті заповідача не тільки стосовно належного йому майна, а й будь-які інші його розпорядження. Заповідач має право призначити своїм спадкоємцем за заповітом будь-яку фізичну або юридичну особу, а також державу Україну, Автономну Республіку Крим, територіальну громаду, іноземну державу та іншого суб’єкта публічного права.
2. При оформленні спадщини за заповітом нотаріус повинен перевірити, чи відповідає форма та посвідчення поданого йому заповіту вимогам законодавства. Якщо форма та посвідчення заповіту не відповідає вимогам законодавства, нотаріус роз’яснює наслідки недійсності заповіту. У разі, якщо особі відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, нотаріус протягом трьох робочих днів виносить постанову про відмову у вчиненні зазначеної нотаріальної дії.
За позовом заінтересованої особи заповіт може бути визнано недійсним, якщо він не відповідає волі заповідача або якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним; зміст розпорядження, викладеного в заповіті не відповідає вимогам закону.
Заповіт визнається нікчемним, якщо він складений особою, яка не мала на це права (недієздатним); якщо не дотримано вимог щодо форми заповіту; якщо не дотримано вимоги про нотаріальне посвідчення заповіту.
У разі визнання заповіту недійсним застосовуються правила спадкування за законом, за винятком випадків, передбачених частиною четвертою статті 1254 ЦК.
Питання визнання заповіту в цілому або окремих його розпоряджень недійсними вирішується в судовому порядку.
2.1. Оскільки заповіт може бути скасований або змінений заповідачем у будь-який час, нотаріус перевіряє відомості про нього ( наявність та чинність) за даними Спадкового реєстру.
Якщо нотаріусу подається декілька заповітів спадкодавця нотаріус керується правилом частини третьої статті 1254 ЦК, якою передбачено, що кожен новий заповіт скасовує попередній повністю або у тій частині, в якій він йому суперечить і не відновлює заповіту, який заповідач склав перед ним.
3. У зв’язку з тим, що заповідач має право написати заповіт власноручно, а також законом йому надано право на посвідчення секретного заповіту, при оформленні спадщини може виникнути необхідність у тлумаченні заповіту.
Статтею 1256 ЦК встановлено, що тлумачення заповіту може бути здійснено самими спадкоємцями.
У разі відсутності спору між спадкоємцями, ними може бути укладено договір про тлумачення заповіту, в якому вони можуть уточнити, конкретизувати волю спадкодавця тощо, або з’ясувати зміст окремих розпоряджень заповіту; можуть розподілити частки у спадковому майні, права та обов’язки між ними тощо.
У разі спору між спадкоємцями тлумачення заповіту здійснюється судом.
4. Відповідно до вимог статті 69 Закону України «Про нотаріат» нотаріус при видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, крім перевірки факту смерті спадкодавця, перевіряє наявність заповіту, час і місце відкриття спадщини, склад спадкового майна. Крім того, перевіряє також коло осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині.
До кола таких осіб входять лише особи, визначені у частині першій статті 1241 ЦК, а саме малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця (в тому числі усиновлені), непрацездатна вдова (вдівець), непрацездатні батьки (усиновителі). Цей перелік є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.
Малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років.
Неповнолітньою вважається дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років ( стаття 6 Сімейного кодексу України).
Непрацездатними вважаються жінки – після досягнення 55 років та чоловіки – після досягнення 60 років; інваліди І, ІІ, ІІІ груп, незалежно від того, чи призначена їм пенсія.
Якщо неповнолітня особа набуває повної цивільної дієздатності (у разі реєстрації шлюбу особи, яка не досягла повноліття, або у випадку, якщо особа, яка досягла шістнадцяти років, працює за трудовим договором, а також якщо неповнолітня особа записана матір’ю або батьком дитини) вона також зберігає за собою право на обов’язкову частку.
У разі, якщо особа досягла пенсійного віку, але продовжує трудову діяльність, вона не позбавляється права на обов’язкову частку у спадщині. У осіб, які не досягли встановленого чинним законодавством пенсійного віку (для жінок досягнення 55 років, для чоловіків — 60 років), але які мають право на отримання пенсії на пільгових підставах, право на обов’язкову частку у спадщині не виникає.
5 грудня 2008 року відбулися установчі збори, на яких прийнято рішення про створення ВГО “Академія нотаріату України”
5 грудня 2008 року відбулися установчі збори, на яких прийнято рішення про створення ВГО “Академія нотаріату України”. Документи об’єднання перебувають на легалізації в Міністерстві юстиції України.
Засновниками організації виступили відомі вчені-правники і викладачі Академії правових наук України та вищих навчальних закладів. Статутні мету, цілі і завдання, а саме – сприяння подальшому реформуванню вітчизняного нотаріату і, перш за все, розвитку науки про нотаріат, перебудови системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації нотаріусів та інших категорій працівників нотаріату, підтримали практикуючі нотаріуси України, які небайдужі до майбутнього нашої професії.
Учасники установчих зборів:
Зайчук О.В. член — кореспондент АПНУ, д.ю.н., професор.
Журавльов Д.В. доцент юридичного факультету Запорізького інституту МВСУ, к.ю.н.
Нелін О.І. проректор КУТЕП, к.ю.н.
Степаненко В.Д. доцент юридичного факультету КУТЕП, заслужений юрист України.
Черниш В.М. зав. кафедри нотаріату юридичного факультету КУТЕП, к.ю.н., доцент, заслужений юрист України.
Якименко В.О. доцент юридичного факультету КУТЕП, заслужений юрист України.
ЦИВІЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ … НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР Том 2 Фізична особа За загальною редакцією професора І. В. Спасибо-Фатєєвої
КОДЕКС УКРАЇНИ:
Науково-практичний
коментар
Том 2
ФІЗИЧНА ОСОБА
За загальною редакцією
професора І. В. Спасибо-Фатєєвої
2009 р., 256 с.
Обкладинка — тверда.
Формат — 60×90 1/16.
Вартість — 75 грн.
ПДВ не передбачено законодавством.
Уперше на теренах України видається науково-практичний коментар Цивільного кодексу України як багатотомне видання з урахуванням нотаріальної практики, кожен том якого присвячено регулюванню в ЦК різних інституцій – загальних положень, фізичних осіб, юридичних осіб, правочинів, представництва, строків, права власності, спадщини тощо відповідно до розділів, підрозділів або книг ЦК. Це надало можливість універсально та компактно прокоментувати весь ЦК. Кожний наступний том не буде прив’язано до наскрізної послідовної нумерації, а залежатиме від викликів сьогодення та завершеності роботи над відповідним коментарем. Цей багатотомний коментар є найбільш повним та зручним у використанні.
У цій книзі наведено науковий коментар підрозділу 1 розділу ІІ Цивільного кодексу України «Фізична особа». Коментар ураховує останні новели цивільного законодавства, зокрема, з питань правового статусу фізичних осіб, їх участі в цивільних правовідносинах, опіки та піклування.
Для отримання книжок слід оплатити їх через будь-яке
відділення банку або ощадкасу. Після оплати видання буде відправлено
рекомендованим листом поштою на адресу, яку ви вказали.
Необхідні атрибути для оплати:
Отримувач — ФО-П Колісник А. А., ідент. код 3145407071,
п/р 260034701675 в Харківській філії ВАТ «Кредитпромбанк», МФО 350727. Призначення платежу: Оплата книжки «Хрестоматія нотаріуса» з вказівкою відповідних томів. У цій самій графі також слід вказати адресу, на яку надсилати книжку. ПДВ не передбачено.
Тел./факс: (057) 714-08-12; (057) 714-27-90
Тел.: (057) 714-91-89; (057) 714-27-89
info@stride.com.ua, www.stride.com.ua
Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними сайт Верховного Суду України www.scourt.gov.ua
Невід’ємним елементом ринкових відносин є правочин — найпоширеніший юридичний факт, з яким закон пов’язує виникнення, зміну та припинення цивільних правовідносин. Термін «правочин» є новелою у Цивільному кодексі України 2003 р. (далі — ЦК).
Недійсності правочинів присвячений параграф 2 гл. 16 розд. IV (статті 215—236 ЦК); положення Господарського кодексу України 2003 р. про недійсність господарського зобов’язання (статті 207, 208); окремі норми про недійсність правочинів також містяться у спеціальному законодавстві (наприклад, у законодавстві про приватизацію, Законі від 12 травня 1991 р. № 1023-XII «Про захист прав споживачів», Законі від 6 жовтня 1998 р. № 161-XIV «Про оренду землі» тощо).
У зв’язку з появою нових формулювань, підходів та оцінювальних категорій у новому ЦК між ним та спеціальним законодавством виникають певні колізії щодо недійсності правочинів, а це призводить до неоднакового тлумачення і застосування судами законодавства у цій сфері. Зазначені фактори є причиною помилок, що допускають суди при розгляді спорів про недійсність правочинів, тому вивчення та узагальнення судової практики вирішення спорів цієї категорії є необхідним.
Мета узагальнення — проаналізувати стан справ із застосуванням судами законодавства при вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними, виявити складні та спірні питання у судовій практиці й законодавстві, підготувати пропозиції для забезпечення правильного та однакового застосування судами норм права, а також усунення прогалин у законодавстві. В узагальненні проаналізовано практику розгляду судами цивільних справ за 2007 р. про визнання правочинів недійсними згідно з положеннями нового ЦК.
Аналіз статистичних даних щодо розгляду судами справ
про визнання правочинів недійсними за оперативними даними апеляційних судів України
Статистичні дані, надані апеляційними судами, свідчать про надходження на розгляд значної кількості справ щодо визнання правочинів недійсними. У 2007 р. у провадженні судів перебувало 19,7 тис. справ цієї категорії, або 1,5 % від загальної кількості цивільних справ позовного провадження. Із цієї кількості справ 257 — справи про визнання правочинів нікчемними, або 1,3 % від загальної кількості справ про визнання правочинів недійсними, що надійшли на розгляд.
Найбільша кількість справ про визнання правочинів недійсними перебувала у провадженні судів областей: Харківської — 6,7 тис. справ, Житомирської — 3,6 тис., Дніпропетровської та Київської — 1,5 тис.; найбільше справ про визнання правочинів нікчемними було розглянуто судами областей: Дніпропетровської — 139, Луганської — 54 та Чернігівської — 14 справ. Суди розглянули 14,1 тис. справ про визнання правочинів недійсними, або 71,8 % від кількості справ, що перебували у провадженні. Судові рішення ухвалено в 10,3 тис. справ, або 73 % від кількості розглянутих справ. Позовні вимоги були задоволені у 8,3 тис. справ, або 81 % від кількості розглянутих справ з ухваленням рішення.
У структурі справ про визнання правочинів недійсними основну частину становлять справи про визнання недійсними договорів. Минулого року суди розглянули 13,1 тис. справ про визнання недійсними договорів, або 92,9 % від загальної кількості розглянутих справ про визнання правочинів недійсними.
Суди також розглянули 91 справу про визнання договорів неукладеними, що становить 0,6 % від кількості розглянутих справ про визнання правочинів недійсними. Ухвалено рішення у 60 таких справах, зокрема задоволено позовні вимоги у 45 рішеннях, або 75 % від кількості ухвалених рішень.
За позовами у справах щодо тлумачення змісту правочину суди у 2007 р. розглянули 23 справи, ухвалили 19 рішень, із яких позови задоволено в 16 рішеннях, або 84,2 % від кількості ухвалених рішень.
Значно меншу кількість у структурі всіх справ про визнання правочинів недійсними становлять справи про визнання недійсними односторонніх правочинів. Загалом у 2007 р. розглянуто 759 таких справ, або 5,4 % від загальної кількості розглянутих справ про визнання правочинів недійсними. У справах цієї категорії було ухвалено 539 рішень, зокрема із задоволенням позовних вимог — 318 рішень, або 59 % від кількості ухвалених рішень. У цій категорії переважну більшість — 644, або 84,8 % від розглянутих справ про визнання недійсними односторонніх правочинів — становлять справи про визнання недійсними заповітів. Було ухвалено 441 рішення, зокрема 263 про задоволення позовних вимог, тобто 59,6 % від кількості ухвалених рішень.
Труднощі, що виникають у судовій практиці
у розрізненні поняття «правочин» від суміжних понять
Правочин — правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб’єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків. Правомірність є конститутивною ознакою правочину як юридичного факту. Презумпція правомірності правочину закріплена у ст. 204 ЦК та може бути спростована насамперед нормою закону, яка містить відповідну заборону. Так, наприклад, якщо правочин про заставу нерухомого майна укладений письмово, але не посвідчений нотаріусом, то його правомірність спростовується ст. 577 ЦК. Якщо особа склала заповіт, але не виділила частини спадщини тому, хто має право на обов’язкову частку, правомірність заповіту частково заперечується відповідним приписом ст. 1241 ЦК. У випадках, прямо не передбачених у законодавстві, презумпція правомірності правочину може бути спростована судом.
Доповнюючи положення про те, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, у ст. 16 ЦК міститься досить широкий перелік засобів захисту цивільних прав та інтересів судом, зокрема одним із них є визнання правочину недійсним.
Недійсність правочину виникає через те, що дія схожа на правочин, але за своєю суттю не відповідає його характеристикам. Недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів:
дефекти (незаконність) змісту правочину;
дефекти (недотримання) форми;
дефекти суб’єктного складу;
дефекти волі — невідповідність волі та волевиявлення.
Поява терміна «правочин» не виключає вживання терміна — «угода» у значенні домовленості між щонайменше двома сторонами. Перший із них є більш широким і включає в себе терміни «договір» (згідно зі ст. 11 ЦК), «угода», «домовленість». Щоб запобігти неоднаковому застосуванню норм про правочини у практиці судів, слід зазначити, що договір та угода є тотожними поняттями, тому дво- і багатосторонні правочини є водночас як договорами, так і угодами, а термін «домовленість» слід розуміти як договір чи угоду, якщо така домовленість досягнута з дотриманням вимог, встановлених для укладення договору.
У судовій практиці виникають проблеми із розумінням та визначенням односторонніх правочинів. Вважаємо, що до них можна віднести: видачу та скасування довіреності; прийняття чи збереження зробленої речі; повідомлення одним співвласником інших співвласників про продаж своєї частки у спільній власності; пропозицію про продаж майна; публічну обіцянку винагороди за віднайдення загубленої речі; складення, зміну та скасування заповіту; прийняття спадщини і відмову від неї тощо.
Необхідно проаналізувати використання терміна «недійсність» у цивільному законодавстві, оскільки у суддів та учасників процесу виникають певні труднощі в його розумінні. Зокрема, у ЦК цей термін застосовується до: визнання прав інтелектуальної власності недійсними (статті 469, 479, 499); недійсності заборони відступлення права грошової вимоги (ст. 1080); визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину (ст. 1301); недійсності права вимоги (статті 197, 519); недійсності зобов’язання (статті 198, 548, 565); недійсності акта (ст. 882); недійсності чека (ст. 1102) тощо.
Це становище невиправдано розширює поняття «недійсність», підстави його застосування та правові наслідки. Зокрема, некоректним є застосування цього терміна до нормативно-правових актів — у цьому випадку може йтися про їх нечинність або неправомірність (незаконність, протиправність), а також до документів, якими оформлюється, підтверджується право, оскільки право не може бути недійсним — воно або є, або ні.
Відповідно, за правилами недійсності правочинів не можна визнавати документи, які за своїм змістом не є правочинами. Вбачається, що до таких документів слід відносити, наприклад, рішення органів державної влади; свідоцтва (про право власності на житло, про право на спадщину, про придбання майна з публічних торгів, державний акт на земельну ділянку, ордер тощо); рішення, записи про реєстрацію (реєстрація домоволодіння, актів громадянського стану); протоколи загальних зборів господарських товариств, рішення загальних зборів громадських об’єднань, розпорядження про реєстрацію за місцем проживання фізичної особи та багато інших документів (акт приймання-передачі, товарний чек).
Також при розгляді спорів про недійсність правочинів судам потрібно розмежовувати недійсні та неукладені правочини, тобто такі, в яких відсутні встановлені законодавством необхідні умови для їхнього укладення (наприклад, відсутня згода щодо всіх істотних умов, передбачених законодавством; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для укладення правочину потрібно його передати; не затверджено правочин вищим органом господарського товариства, якщо це передбачено в законі чи статуті товариства; не здійснено державну реєстрацію правочину в разі, коли законом ця обставина визначена як момент його вчинення).
Встановивши, що правочин є неукладеним, суд на цій підставі залишає позов про визнання правочину недійсним без задоволення. Наслідки недійсності правочину до неукладеного правочину не застосовуються, оскільки вимога про визнання правочину неукладеним не відповідає способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених ст. 16 ЦК, відповідно, підстав для його задоволення немає.
Однак є випадки, коли відсутність хоча б однієї з істотних умов правочину спеціальним законом визначено як підставу його недійсності, зокрема ч. 2 ст. 15 Закону «Про оренду землі». У таких випадках необхідно обґрунтовувати вимогу про недійсність правочину відповідно до спеціального закону, який застосовується до цих правовідносин.
Так, Новомиргородський районний суд Кіровоградської області рішенням від 14 червня 2007 р. задовольнив позов Г. до ТОВ «Агрофірма ім. Чкалова» про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним у зв’язку з відсутністю даних про досягнення згоди між сторонами щодо розміру орендної плати та плану (схеми) спірної земельної ділянки.
Правові наслідки невідповідності змісту правочину законодавству
Зміст правочину становлять права та обов’язки, про набуття, зміну або припинення яких учасники правочину домовилися. Зміст договору чи іншого правочину закріплюється у його статтях (пунктах).
У ст. 203 ЦК, в якій визначено основні критерії чинності правочину, зазначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. У судовій практиці нерідко виникають питання, чи застосовується зазначене правило до актів іншого галузевого спрямування, як-то: трудового, сімейного, законодавства про соціальне забезпечення. Більшість нормативно-правових актів, зокрема ЦК, мають комплексні положення, які містять норми різних галузей права.
Відповідно до статей 203, 204 ЦК підстави і наслідки недійсності правочину можуть бути передбачені винятково законами. Проте положення зазначених статей необхідно застосовувати з урахуванням ст. 4 ЦК. Виходячи з буквального тлумачення норм статей 4 та 203 ЦК, зміст правочину має відповідати: ЦК; іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК; актам Президента України у випадках, встановлених Конституцією; постановам Кабінету Міністрів України; актам органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим, що видаються у випадках і в межах, встановлених Конституцією та законом.
Таким чином, враховуючи загальні принципи цивільного права, правочини не повинні суперечити положенням законів, галузевих законодавчих актів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції.
Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК недодержання сторонами або стороною в момент вчинення правочину вимог, встановлених частинами 1—3, 5, 6 ст. 203 ЦК, як правило, має наслідком визнання правочину недійсним.
Термін «нікчемність правочину», передбачений ЦК, до прийняття цього Кодексу у вітчизняному законодавстві не вживався. Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК нікчемний правочин є недійсним через його невідповідність вимогам законодавства. Такий правочин недійсний з моменту його вчинення незалежно від того, чи визнав його таким суд. Що ж стосується оспорюваного правочину, то він може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.
Нікчемні та оспорювані правочини розрізняються:
– ступенем важливості дефектів у складі правочину;
– характером прав та інтересів, які порушено у зв’язку з укладенням правочину;
– судовим порядком встановлення недійсності правочину й незалежністю встановлення недійсності правочину від судового рішення;
– строками позовної давності, які встановлені для звернення до суду з приводу визнання правочину недійсним.
Судам потрібно мати на увазі, що з огляду на ч. 2 ст. 215 ЦК підстави недійсності правочину, встановлені нормами ЦК та інших законодавчих актів, повинні мати імперативний характер. Тому за такими вимогами є неприпустимим укладення мирових угод як таких, що суперечать законодавству.
При розгляді позовів про встановлення нікчемності правочину з посиланням на ст. 203 ЦК необхідно враховувати, що ця стаття передбачає загальну підставу для визнання нікчемності правочину і застосовується лише в тому випадку, якщо в ЦК немає спеціальної підстави (норми) для цього.
Застосування правових наслідків
недійсності правочину
Визнання правочину недійсним пов’язане з анулюванням майнових наслідків його вчинення і встановленням наслідків, передбачених законом. Тому належне вирішення цього питання має велике значення не тільки для учасників таких правовідносин, а й для третіх осіб.
Норма ч. 1 ст. 216 ЦК є загальною. Зокрема, відповідно до ч. 3 ст. 216 ЦК вона застосовується, якщо законом не встановлено особливі умови застосування наслідків недійсності правочину або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.
Згідно зі статтями 215 і 216 ЦК суди вправі з дотриманням правил підсудності розглядати позови: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності; про встановлення нікчемності правочину і застосування наслідків його недійсності.
Звернутися з вимогою про встановлення нікчемності правочину позивач вправі, якщо є спір про наявність або відсутність такого факту. Звернення окремо з такою вимогою, без застосування наслідків недійсності правочину, є правом позивача, тому у випадку пред’явлення такого факту вона підлягає розгляду, власне кажучи, з констатацією в резолютивній частині рішення факту нікчемності правочину, або відмови в цьому.
Разом з тим, якщо позивач не заявляв окремо вимогу про встановлення нікчемності правочину, а посилається на її нікчемність при обґрунтуванні іншої пред’явленої вимоги, суди не вправі посилатися на відсутність рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинні дати оцінку таким доводам позивача в мотивувальній частині рішення або ухвалити додаткове рішення.
Стосовно положення ч. 2 ст. 215 ЦК про те, що суд не вимагає визнання правочину недійсним, якщо його недійсність встановлена законом, необхідно зазначити, що така потреба може виникнути у разі, коли: сторони виконали певні умови нікчемного правочину, який нотаріально посвідчений; він порушує права третіх осіб; він зареєстрований у державних органах тощо. У таких випадках рішенням суду, який лише констатує недійсність правочину, можуть бути визначені відповідні правові наслідки недійсності правочину, зобов’язано державні органи скасувати його реєстрацію тощо.
Визнані недійсними правочини не створюють для сторін тих прав і обов’язків, які вони мають встановлювати, а породжують наслідки, передбачені законом. І хоча реституція не передбачена у ст. 16 ЦК як один із способів захисту, проте норма ч. 1 ст. 216 ЦК є імперативною і суд має забезпечити зазначені в ній правові наслідки. Реституцію цілком можна вважати окремим способом захисту цивільних прав, які порушуються у зв’язку з недійсністю правочину, оскільки у ст. 16 ЦК немає вичерпного переліку способів захисту цивільних прав.
Потрібно враховувати, що наслідком визнання правочину недійсним не може бути його розірвання. Застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину можливе лише за наявності рішення про визнання такого правочину недійсним.
Дискусійним є питання, чи може суд застосовувати наслідки недійсності правочину в разі відсутності вимог про це у позові. Очевидно, що так, оскільки у ст. 216 ЦК зазначено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю, тому для захисту майнового права, з урахуванням принципів добросовісності, справедливості та розумності, наслідки, визначені в законі, повинні застосовуватися незалежно від того, чи наведені вони у позовній заяві.
Вважаємо, що суд з власної ініціативи не може застосовувати такі правові наслідки недійсності правочину:
– передбачені іншими (спеціальними) статтями ЦК (моральна шкода тощо);
– ті, що не були зазначені у позовних вимогах та не були досліджені в суді.
Якщо неможливо визнати частково виконаний оспорюваний правочин недійсним з моменту його укладення, зі змісту якого випливає, що він може бути припинений лише на майбутнє (наприклад, правовідносини за договорами підряду, надання послуг й ін.), суд у рішенні зазначає про припинення такого правочину на майбутнє.
Трапляються непоодинокі випадки, коли суди, розглядаючи спір і визнаючи правочини недійсними, не застосовували передбачені ст. 216 ЦК правові наслідки, які містились у позовних заявах.
Так, наприклад, скасовуючи рішення Хортицького районного суду і повертаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Апеляційний суд Запорізької області зазначив про порушення судом вимог п. 5 ч. 1 ст. 311 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК).
Згідно з матеріалами справи позивач М. оспорював договори дарування і купівлі-продажу квартири. Визнавши їх недійсними, суд першої інстанції не застосував реституцію, хоча позивач просив повернути сторони в первісний стан. Суд першої інстанції залишив поза увагою ці позовні вимоги, не дослідив під час судового розгляду конкретні обставини вчинення цих правочинів, не перевірив доводи відповідача С. щодо фактичної суми правочину. Вирішення цих питань та їх належна правова оцінка, як зазначив у рішенні апеляційний суд, мають суттєве значення при застосуванні вимог закону щодо правових наслідків недійсності правочину.
Частина правочину може бути визнана недійсною відповідно до ст. 217 ЦК за умови, що правочин відбувся б і без зазначеної частини та за наявності згоди всіх учасників правочину (наприклад, набувача за правочином купівлі-продажу).
Також слід звернути увагу на конкуренцію між реституцією та віндикацією при визнанні правочинів недійсними.
На відміну від норм ч. 1 ст. 216 ЦК норми гл. 29 ЦК є спеціальними. У них закріплено основні способи захисту права власності, що можуть застосовуватися власником майна, зокрема з метою повернення майна в натурі, переданого за недійсним правочином (наприклад, віндикація). Вважаємо, що ст. 330 ЦК чітко розмежовує випадки, в яких належним способом захисту порушеного права є визнання правочину недійсним та застосування наслідків його недійсності, від випадків, коли має заявлятися позов про витребування майна з чужого незаконного володіння. Якщо майно передане власником за правочином, який є нікчемним або оспорюваним, то позов про визнання правочину недійсним та (або) про застосування наслідків недійсності правочину має пред’являтися тоді, коли майно залишається у набувача. Тобто якщо вчинений один правочин і повернути майно можна шляхом застосування реституції, то ефективним способом захисту буде визнання правочину недійсним. Якщо ж набувач, який набув майно за недійсним правочином, надалі відчужив таке майно іншій особі, потрібно звертатися з віндикаційним позовом.
Якщо після укладення недійсного правочину було укладено ще декілька, то вбачається правильним визнавати недійсними не всі правочини, а лише перший і заявляти позов про витребування майна в останнього набувача. Проте в цьому випадку немає перешкод для задоволення лише віндикаційного позову, оскільки право на витребування майна з чужого володіння не потребує визнання недійсним правочину, за яким майно вибуло від законного власника, воно лише обмежене добросовісністю набувача і зберігається за власником за умови, якщо майно вибуває з володіння власника поза його волею, що й повинно бути доведено в суді. Застосування реституції та повернення майна за недійсним правочином, враховуючи положення ст. 216 ЦК, є можливим тоді, коли предметом спору є правочин за участю власника і першого покупця (набувача).
У разі задоволення віндикаційного позову суд повинен вирішити питання про відшкодування добросовісному набувачеві понесених ним витрат на придбання майна. Такі витрати має бути стягнено зі сторони, яка отримала кошти за недійсним правочином, або з особи, яка є винною в недійсності правочину.
Правові наслідки недодержання вимог щодо форми правочину
Статтею 205 ЦК передбачені дві форми правочинів — усна і письмова, хоча він може бути укладений і внаслідок вираження волі сторонами мовчанням.
Судам потрібно мати на увазі, що за винятком випадків, прямо передбачених у законодавчих актах, недодержання сторонами простої письмової форми правочину не призводить до його недійсності. За загальним правилом, у разі виникнення спору таке порушення позбавляє сторони права посилатися для підтвердження вчинення правочину і дійсності його умов на показання свідків, але не перешкоджає сторонам надавати письмові й інші докази, передбачені законодавством.
ЦК містить ряд положень, якими передбачено нікчемність правочину, укладеного з недотриманням форми, а саме: ч. 3 ст. 719, ч. 2 ст. 981, ч. 2 ст. 1055, ч. 2 ст. 1059, ч. 2 ст. 1107, ч. 1 ст. 1118, ч. 1 ст. 1257.
При розгляді спору про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, недійсним (встановлення нікчемності) факти його укладення, повного або часткового виконання однією зі сторін може підтверджуватися тільки письмовими доказами, якщо інше не передбачено законодавством.
Якщо правочин повністю або частково виконаний однією зі сторін, а інша ухиляється від його нотаріального посвідчення, суд відповідно до п. 2 ст. 220 ЦК за вимогою сторони, що виконала правочин (або її правонаступника), може визнати його дійсним. Це правило не застосовується, якщо є передбачене законодавчими актами обмеження (заборона) на здійснення такого правочину або сторони не дійшли згоди щодо всіх істотних його умов. Також слід зазначити, що правила ст. 220 ЦК не поширюються на правочини, які підлягають нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210, 640 ЦК пов’язується з державною реєстрацією, тому вони є неукладеними і такими, що не породжують для сторін права та обов’язки.
Відповідно, суди мають перевіряти дотримання сторонами вимог, які є необхідними для чинності правочину (частини 1—3, 5, 6 ст. 203 ЦК), а також враховувати зазначені вище положення щодо застосування ст. 220 ЦК та відмовляти в задоволенні заяви про видачу виконавчого документа на підставі п. 7 ч. 6 ст. 56 Закону від 11 травня 2004 р. № 1701-IV «Про третейські суди» у разі прийняття третейськими судами рішень про визнання дійсними правочинів, які підлягають державній реєстрації.
Разом з тим суди припускаються помилок, зокрема задовольняють позови за відсутності доказів про ухилення іншої сторони за правочином від нотаріального посвідчення.
Так, Кіровоградський районний суд 5 червня 2007 р. ухвалив рішення, яким визнав дійсним правочин купівлі-продажу асфальтної площадки тракторної бригади № 3 загальною площею 5 тис. 750 кв. метрів, укладений між позивачем К. та КСП «Україна» в особі арбітражного керуючого (ліквідатора) З., який діяв на підставі постанови Господарського суду Кіровоградської області від 1 червня 2004 р. Рішення суду набрало законної сили, оскільки не було оскаржено в апеляційному порядку.
Як на доказ обґрунтованості позовних вимог суд в рішенні послався на договір купівлі-продажу нерухомості, підписаний сторонами 31 березня 2007 р., в якому зазначено, що продаж здійснено за 6 тис. 159 грн. Однією з умов визнання судом правочину дійсним за ч. 2 ст. 220 ЦК є ухиляння сторони від його нотаріального посвідчення. Хоча представник відповідача з’явився в судове засідання і визнав позов, однак суд не з’ясував, чи ухилявся відповідач від нотаріального посвідчення правочину.
Слід враховувати, що умовами застосування ч. 2 ст. 220 ЦК є безповоротне ухилення та втрата стороною можливості з будь-яких причин посвідчити правочин.
Крім того, суд не встановив, яка саме нерухомість є предметом правочину і на якій підставі вона належить відповідачу. До того ж судові витрати і витрати з інформаційно-технічного забезпечення були сплачені як за позовом немайнового характеру.
В інших випадках при правильному встановленні всіх обставин справи суди порушували норми матеріального права: замість ч. 2 ст. 220 застосовували ст. 616 ЦК.
Суди повинні перевіряти, чи підлягав правочин нотаріальному посвідченню, чому він не був нотаріально посвідчений, чи дійсно ухилялася сторона від його посвідчення і чи немає підстав для визнання правочину нікчемним (невідповідність умовам законодавства). У кожному конкретному випадку суддям необхідно встановлювати, який правочин вчинено та яка форма передбачена саме для цього правочину законом, що діяв на момент вчинення.
Не зовсім вдало викладена ч. 2 ст. 219 ЦК щодо можливості визнання судом дійсним одностороннього нікчемного правочину, що призводить до неоднакового застосування цієї норми на практиці. Що ж до проблеми визнання нікчемного заповіту дійсним, тобто співвідношення ч. 2 ст. 219 та ст. 1257 ЦК, то слід зазначити, що гл. 85 ЦК, яка регулює порядок спадкування за заповітом і є спеціальною, не передбачає можливості визнання судом дійсним заповіту, складеного з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення. Частина 2 ст. 219 ЦК, якою передбачено право суду на визнання одностороннього правочину, щодо якого не дотримано вимог про нотаріальне посвідчення, дійсним, є загальною нормою і не регулює правовідносин, що виникли між сторонами у справі (див. рішення Верховного Суду України від 28 лютого 2007 р. у справі № 6-24679св06).
Правові наслідки вчинення правочину
особою за межами цивільної дієздатності
Одним з поширених прикладів таких правочинів є вчинення правочину особою з обмеженою дієздатністю без дозволу органу опіки та піклування. У такому випадку відповідно до ст. 224 ЦК правочин є нікчемним.
Наприклад, Мелітопольський міськрайонний суд Запорізької області ухвалив заочне рішення від 2 серпня 2007 р. у справі № 2-1648, яким задоволено позов Мелітопольського міжрайонного прокурора Запорізької області в інтересах неповнолітнього Ю. про визнання недійсними договорів купівлі-продажу квартири та купівлі-продажу 7/25 часток житлового будинку у зв’язку з відсутністю згоди органів опіки та піклування на їх вчинення та втратою неповнолітнім права власності на нерухоме майно, що є порушенням ч. 2 ст. 32 ЦК, ч. 1 ст. 71 ЦК.
Право оспорювати на цій підставі має особа, яка уклала правочин, а також за ст. 225 ЦК таке право у разі її смерті надано особам, чиї права та інтереси порушені. У разі визнання сторони правочину недієздатною це право надано опікунові.
У спорах щодо правочинів, вчинених фізичними особами за межами цивільної дієздатності, деякі суди неправильно розмежовують підстави для визнання правочинів недійсними, помилково застосовуючи положення ст. 226 ЦК до правовідносин, що підпадають під дію ст. 225 ЦК.
Так, рішенням суду першої інстанції визнано недійсним договір дарування кімнати у квартирі спільного заселення, укладений 7 грудня 2005 р. між С. та З. При цьому суд правильно встановив обставини справи і дійшов вірного висновку про те, що на час укладення спірного договору С. мала психічне захворювання, яке позбавляло її можливості усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, що підтверджено висновком судово-психіатричної експертизи, і тому договір дарування слід визнати недійсним. Суд також послався на те, що рішенням суду від 10 квітня 2006 р. С. визнано недієздатною і тому підставою для визнання договору дарування недійсним є ст. 226 ЦК. Апеляційний суд у своїй ухвалі правильно відзначив, що недієздатною С. була визнана 10 квітня 2006 р. і лише з цього часу може йти мова про укладення договору недієздатною фізичною особою, а оспорюваний договір вчинено 7 грудня 2005 р., тому спір слід було вирішити на підставі ст. 225 ЦК.
Правила ст. 225 ЦК поширюються на ті випадки, коли немає законних підстав для визнання громадянина недієздатним, однак є дані про те, що в момент укладення правочину він перебував у такому стані, коли не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове зворушення тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд призначає судово-психіатричну експертизу.
Розгляд вимог про визнання правочину недійсним з цих підстав здійснюється з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так й інших доказів, що підтверджують чи спростовують доводи позивача про те, що в момент його укладення він не розумів значення своїх дій і не міг керувати ними.
При розгляді справ за позовами про визнання недійсними правочинів, зокрема заповітів, на підставі ст. 225 ЦК мають місце випадки, коли суди розглядають справи без призначення у справі посмертної судово-психіатричної експертизи, а лише на підставі інших доказів — показань свідків, медичних довідок про наявність певних захворювань — роблять висновок про наявність чи відсутність підстав для задоволення позову. Оскільки у ч. 1 ст. 225 ЦК вживається термін «момент» вчинення правочину, то в разі призначення психіатричної експертизи слід ставити перед експертом запитання стосовно конкретно визначеного відрізку часу, оскільки протягом дня психічний стан особи може змінюватись.
Проте в будь-якому випадку слід враховувати, що експертний висновок є не беззаперечним фактом, а одним із доказів, який повинен оцінюватись у сукупності з іншими доказами у справі.
Вимоги про визнання правочину недійсним у зв’язку з обмеженою дієздатністю учасника правочину або укладенням його неповнолітнім (віком від 15 до 18 років) можуть бути заявлені лише батьками (усиновлювачами), піклувальниками таких неповнолітніх або піклувальниками осіб, обмежених у дієздатності внаслідок зловживання спиртними напоями чи наркотичними речовинами.
З урахуванням усіх обставин такої справи суд повинен встановити, чи знала або повинна була знати дієздатна сторона правочину про недієздатність, обмежену чи часткову дієздатність другої сторони. Якщо сторона знала або повинна була знати про зазначені обставини, то при визнанні правочину недійсним, крім приведення сторін у попередній стан, суд повинен зобов’язати дієздатну сторону відшкодувати другій стороні здійснені нею витрати, втрату або пошкодження її майна.
У судовій практиці є випадки, коли правочин вчинявся особою, яку за рішенням суду було визнано обмежено дієздатною, проте правочин відповідав її інтересам, не порушував законних інтересів інших осіб та був вчинений у період стійкої ремісії психічного захворювання, що підтверджено судово-психіатричною експертизою. Вважаємо, що в такому випадку немає підстав для застосування ст. 225 ЦК для визнання правочину недійсним.
Розглядаючи справи про визнання правочинів недійсними у зв’язку з перевищенням повноважень фізичними особами за довіреностями, суди правильно встановлювали, який правочин був укладений, досліджували зміст довіреності та вирішували питання щодо перевищення меж цивільної дієздатності особи з урахуванням усіх матеріалів справи.
Стосовно юридичних осіб судам потрібно мати на увазі, що дія ст. 227 ЦК поширюється на правочини, здійснені юридичною особою, яка не має ліцензії на відповідний вид діяльності. Такі правочини є оспорюваними. Позови про визнання їх недійсними і про застосування наслідків недійсності можуть бути заявлені тільки засновником (учасником) юридичної особи, що не має ліцензії на заняття відповідною діяльністю, державним органом, що здійснює контроль за діяльністю такої юридичної особи, а також прокурором. Умовою для задоволення таких позовів є надання позивачем доказів, які підтверджують, що відповідач знав або згідно із законодавчим актом зобов’язаний був знати про невідповідність правочину вимогам законодавства, тобто що правочин укладений без ліцензії на заняття відповідним видом діяльності.
Правові наслідки невідповідності між волею та волевиявленням особи при вчиненні правочину
У правочині зовнішнє волевиявлення особи має відповідати його внутрішній волі. Вона має бути спрямована на досягнення відповідного юридичного наслідку, тому не можуть розглядатися як правочини ті фактичні дії особи, які не призводять безпосередньо до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав та обов’язків. На цих підставах необхідно виділити правочини, вчинені під впливом: помилки (ст. 229 ЦК); обману (ст. 230); насильства (ст. 231); тяжкої обставини і на вкрай невигідних умовах (ст. 233), а також унаслідок зловмисної домовленості (ст. 232).
Відповідно до статей 229—233 ЦК правочин, здійснений під впливом помилки, обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представником однієї сторони з іншою стороною або внаслідок збігу тяжких обставин (кабальний правочин), є оспорюваним та може бути визнаний судом недійсним. Заявлені вимоги можуть бути задоволені, якщо доведені факти обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною або збіг тяжких для сторони обставин і наявність їх безпосереднього зв’язку із волевиявленням сторони вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах.
Вчинення правочину під впливом помилки
Воля особи до вчинення правочину і результат правочину не узгоджуються в разі помилки, якщо вона має істотне значення. Вважаємо, що такими є помилки щодо правової природи правочину, його змісту, предмета, ціни, сторони, якості об’єкта тощо. Істотною може вважатись помилка, наслідки якої взагалі неможливо усунути або для їх усунення стороні, яка помилилася, необхідно здійснити значні витрати. Найчастіше хибне сприйняття стосується правової природи та предмета правочину, що може виникнути при визначенні тотожності предмета або його якості.
Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати або, навпаки, бути відсутніми саме на момент вчинення правочину. Сторона на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка насправді мала місце, тобто надати докази, які б свідчили про її помилку щодо істотних обставин правочину.
Так, рішенням Знам’янського міськрайонного суду Кіровоградської області від 10 грудня 2007 р. задоволено позов Г. до Б. про визнання договору дарування будинку недійсним.
Суд встановив, що при укладенні договору дарування позивачка вважала, що укладає договір довічного утримання, тобто помилялася щодо правових наслідків договору і це є обставиною, що має істотне значення, а тому є передбачені ст. 229 ЦК підстави для визнання правочину недійсним.
Рішення суду не було оскаржено і набрало законної сили.
Не можна говорити про помилку щодо якості предмета у разі неможливості використання речі або виникнення труднощів у її використанні, яке сталося після виконання правочину і не пов’язане з поведінкою контрагента. Не має правового значення помилка, допущена при розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Вважаємо, що помилка внаслідок власного недбальства чи незнання закону однією із сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
Вчинення правочину під впливом обману
Правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману, на відміну від помилки, є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Правочин, здійснений під впливом обману, на підставі ст. 230 ЦК може бути визнаний судом недійсним. Вбачається, що саме позивач як сторона, яка діяла під впливом обману, повинен довести наявність умислу з боку відповідача, істотність значення обставин, щодо яких її введено в оману, і сам факт обману. Якщо все інше, крім умислу, доведено, вважається, що мала місце помилка.
Варто враховувати, що обман стосовно мотиву, тобто внутрішнього спонукання особи до здійснення правочину, не має істотного значення. Зокрема, обман щодо фінансового становища контрагента як мотиву правочину не може бути підставою для визнання правочину недійсним.
Рішенням Новомиргородського районного суду Кіровоградської області від 6 березня 2007 р. задоволено позов Ш. до Б. про визнання недійсним заповіту, за яким Л., яка померла 27 червня 2006 р., заповіла відповідачу належну їй земельну ділянку.
Як на підставу визнання заповіту недійсним суд послався на ст. 229 ЦК з огляду на те, що Л. помилялась стосовно обставин, які мають істотне значення, оскільки відповідач обіцяв доглядати за нею, але не виконав своєї обіцянки. Рішення суду не було оскаржено і набрало законної сили.
Проте зі змісту позовної заяви вбачається, що позов пред’явлено з підстав, передбачених ст. 230 ЦК. Позивачка посилалась на те, що відповідач увів Л. в оману щодо обставин, які мають істотне значення, проте ці доводи судом не перевірялися. Крім того, недійсність заповіту суд пов’язав з обставинами, які мали місце не на час його складання, а після (ненадання особою, на користь якої складено заповіт, допомоги заповідачу).
Вважаємо, що відповідно до змісту ст. 230 ЦК ця стаття не повинна поширюватись на односторонні правочини, якими, зокрема, є заповіт, довіреність, що було підтверджено рішенням Верховного Суду України від 19 липня 2006 р. у справі № 6-7182св06.
Вчинення правочину під впливом насильства
Для визнання правочину недійсним, через вчинення його під впливом насильства або погрози, необхідна наявність фізичного або психічного впливу на особу з метою спонукання до укладення правочину.
Судам варто мати на увазі, що насильство розуміється як заподіяння учасникові правочину фізичних або душевних страждань з метою примусити укласти правочин. Воно повинне виражатися в незаконних, не обов’язково злочинних, діях (наприклад, насильством може бути вплив на волю контрагента за допомогою використання його залежного становища). Насильство викликає страх настання невигідних наслідків. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною майбутнього правочину, так і сторонньою особою щодо іншої сторони, її родичів чи близьких.
На відміну від насильства, погроза полягає у здійсненні тільки психічного, але не фізичного впливу, і має місце за наявності як неправомірних, так і правомірних дій (наприклад, погроза звернутися до суду із заявою у справах приватного обвинувачення, позбавити спадщини або накласти арешт на майно). Вона може бути підставою для визнання правочину недійсним, коли через обставини, які мали місце на момент його вчинення, були підстави вважати, що відмова учасника правочину від його вчинення могла спричинити шкоду його законним інтересам.
Вчинення правочину внаслідок зловмисної домовленості
Ст. 232 ЦК передбачено, що правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним. Представник має діяти в інтересах особи, яку він представляє. Тому якщо він вступив у зловмисну домовленість з другою стороною і діяв при цьому у власних інтересах, нехтуючи інтересами особи, яку він представляв, і це доведено в суді, правочини мають визнаватися судом недійсними. Найчастіше в судовій практиці такі випадки виникають при укладенні договорів купівлі-продажу та підряду.
Так, Апеляційний суд Рівненської області ухвалою від 25 квітня 2007 р. залишив без змін рішення Рівненського міського суду від 29 січня 2007 р., яким Ш. було відмовлено у задоволенні позову до Б.В.Д. та Б.В.В. про визнання договору дарування 23 тис. 500 грн недійсним. При цьому колегія суддів дійшла висновку про правильність рішення суду першої інстанції, який вказав, що на підставах, передбачених ст. 232 ЦК, можна визнавати недійсним правочин, якщо існувала зловмисна домовленість представника однієї сторони з другою стороною, а не домовленість між самими сторонами.
Представник, вчиняючи правочин, не виражає власну волю. Його завдання полягає в тому, щоб реалізувати волю особи, яку він представляє. Словосполучення «зловмисна домовленість», що використовується в коментованій статті, судді трактують як навмисні дії представника, тобто він усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання. Іншими словами, необхідна наявність навмисної змови представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення внаслідок цього несприятливих наслідків для довірителя. При цьому не має значення, чи одержав учасник такої змови яку-небудь вигоду від здійснення правочину, чи він був укладений з метою завдати збитків довірителю.
Аналіз справ зазначеної категорії свідчить про те, що в деяких випадках суди не в достатній мірі розуміють, що для задоволення позовних вимог за ст. 232 ЦК необхідно на підставі певних доказів встановити, що представник за правочином вступив у зловмисну домовленість із другою стороною і діє при цьому у власних інтересах або в інтересах інших осіб, а не в інтересах особи, яку представляє.
Визнання такого правочину недійсним має різні правові наслідки, які залежать від того, що було підставою для представництва — довіреність, договір, акт юридичної особи чи інше. Якщо таке представництво здійснювалося за правочином, то в цьому випадку настають наслідки з відшкодування збитків та моральної шкоди, завданих довірителю. Тому для застосування наслідків за таким недійсним правочином суд має встановлювати не тільки факт зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, а й наявність збитків та причинний зв’язок між зловмисною домовленістю і завданими збитками.
Вчинення правочину під впливом тяжкої обставини і на вкрай невигідних умовах
Такі правочини мають дефекти волі і здійснюються за таких обставин, коли особа змушена вчинити правочин на невигідних для себе умовах. Цей правочин може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був його ініціатором.
Згідно зі ст. 233 ЦК для визнання правочину недійсним необхідно встановити наявність двох обставин: тяжких обставин та вкрай невигідних умов вчинення правочину.
При розгляді зазначеної категорії справ потрібно враховувати такі фактори, як майновий і психічний стан осіб та їх близьких напередодні й на момент вчинення правочину; співмірність наданих послуг із вартістю переданого за правочином майна; наявність іншого житла або іншого місця помешкання в разі відчуження житла, а також враховувати їх вплив на формування волевиявлення сторін.
Тяжкі обставини судді розуміють як не будь-яке несприятливе матеріальне, соціальне чи інше становище, а як його крайні форми. Наприклад, важка хвороба особи чи її близьких, смерть годувальника, крайня нужденність її сім’ї, загроза втратити заставлене житло чи банкрутства, надзвичайно низька винагорода за виконану роботу або надану послугу, порівняно з вартістю відчужуваної речі, та інші обставини, для усунення чи пом’якшення яких необхідно терміново укласти цей правочин. Тяжка обставина є оцінювальною категорією і має визначатися судом з урахуванням всіх обставин справи. Потерпілий, який оскаржує правочин, повинен довести, що за відсутності тяжких обставин він взагалі або на зазначених умовах не уклав би правочин. Визнання правочину недійсним не може пов’язуватись з тим, чи усвідомлювала сторона користь, яку матиме від нього.
Поширеними є позови про визнання недійсними договорів дарування, укладених під впливом тяжкої обставини і на вкрай невигідних умовах. Як правило, з такими позовами звертаються особи похилого віку, які укладали ці договори з метою отримання підтримки від обдарованих. Тому при розгляді справ цієї категорії і для визнання недійсними договорів дарування з цих підстав судам слід враховувати такі обставини.
Правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини. Тобто в таких випадках немає обману або помилки. При цьому невигідною умовою може бути низька плата за реалізацію коштовного майна, а тяжкою обставиною — купівля ліків, виплата боргів, витрати на лікування (як самої особи, котра вчиняє правочин, так і її близьких). Але договори дарування належать до безоплатних правочинів, за їх умовами обдаровані не мають перед дарувальниками будь-яких зобов’язань матеріального характеру. Тому в таких випадках за відсутності доказів про обман іншої сторони або фактичних умов іншого правочину (договору довічного утримання) може мати місце помилка, тобто неправильне сприйняття особою фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення (даруючи будинок, особа мала впевненість, що за це їй буде надаватися матеріальна допомога, а без такої впевненості або надії правочин не був би укладений).
Правові наслідки вчинення фіктивного правочину
Згідно зі ст. 234 ЦК фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, що зумовлювалися цим правочином.
Розглядаючи цивільні справи про визнання правочинів недійсними за такою підставою, суди в цілому правильно враховували, що фіктивний правочин не відповідає загальним підставам дійсності правочинів, зазначеним у ч. 5 ст. 203 ЦК, оскільки не спрямований на реальне настання правових наслідків, зумовлених ним. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто сторони, укладаючи його, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Такий правочин завжди укладається умисно. При розгляді справ судді мають враховувати, що ознака фіктивності повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише про людське око, а інша — намагалася досягти правового результату, то такий правочин не визнається фіктивним.
У переважній більшості випадків до суду зверталась одна зі сторін правочину. Разом з цим чинний закон не передбачає обмежень звертатися до суду з позовами про визнання правочинів фіктивними для інших заінтересованих осіб. Оскільки сторони не вчиняли жодних дій для здійснення фіктивного правочину, суди приймали рішення про визнання такого правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
Необхідно враховувати, що саме по собі невиконання сторонами правочину не означає, що укладено фіктивний правочин. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент вчинення правочину, тобто тягар доказування фіктивності правочину покладається на позивача.
Рішенням Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 8 червня 2007 р. на підставі ст. 234 ЦК визнано недійсним договір дарування, укладений між позивачем Г. та Т. Задовольняючи позовні вимоги Г., суд встановив, що після укладення договору дарування обдарована Т. квартиру фактично в дар не прийняла, в ній не проживала, позивач залишився проживати у квартирі, сплачував комунальні послуги тощо. Після укладення договору сторони фактично знищили правовстановлюючий документ, а згодом обдарована померла.
Проте суд не врахував, що невиконання або неналежне виконання правочину не є підставою для визнання його недійсним і зазначені судом обставини не свідчать, що договір дарування був фіктивним, укладався без наміру створити правові наслідки.
Висновки суду не можна вважати переконливими, оскільки суд пов’язав фіктивність договору з його невиконанням, тоді як за матеріальним законом визнання недійсним фіктивного договору пов’язане з наміром сторін створити правові наслідки правочину.
Необхідно оцінювати докази та враховувати те, чи обговорювали сторони істотні умови, чи здійснювались нотаріальне посвідчення та державна реєстрація правочину тощо.
Правові наслідки вчинення удаваного правочину
Удаваним є правочин, що вчинюється з метою приховання іншого правочину, який сторони насправді вчинили. Тому при укладенні удаваного правочину до відносин його учасників застосовуються правила щодо правочину, який сторони мали на увазі (який сторони приховали). Суб’єкт, який вимагає визнання правочину недійсним як укладеного з метою приховати інший правочин, повинен довести, що правочин укладений з такою метою.
Воля сторін в удаваному правочині спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином (наприклад, договір купівлі-продажу квартири, що насправді є договором застави в забезпечення повернення позики або укладений з метою уникнути звернення стягнення на заставлене майно в судовому порядку). При цьому позивач повинен вказати, який інший правочин приховується з допомогою укладеного правочину.
Спільною ознакою фіктивного та удаваного правочинів є те, що розбіжність між волею та її зовнішнім виявом стає наслідком навмисних дій його учасників, які мають за мету одержання певної користі усіма або принаймні одним із них. Різниця полягає в тому, що за удаваного правочину настають інші права та обов’язки, ніж ті, що передбачені правочином. За удаваним правочином обидві сторони свідомо, з певною метою, документально оформлюють правочин, але насправді між ними встановлюються інші правовідносини.
Найчастіше за удаваним договором дарування приховувався договір купівлі-продажу. Робилося це здебільшого для перешкоджання у здійсненні іншим співвласником права переважної купівлі, а також для приховання справжніх доходів, отриманих від забороненої діяльності.
Закон не передбачає недійсність удаваного правочину, а лише пропонує застосовувати до відносин сторін норми, що регулюють той правочин, який сторони дійсно мали на увазі. Проте деякі суди розглядали недійсність лише правочину, який мався на увазі (наприклад, рішення від 15 травня 2007 р. Хотинського районного суду Чернівецької області у справі № 2-219/2007 р.).
У судовій практиці велику кількість становлять договори дарування, з допомогою яких приховувалися договори довічного утримання.
Так, рішенням Котелевського районного суду Полтавської області за позовом М. до П. договір дарування житлового будинку було визнано удаваним на підставі ст. 235 ЦК для приховання договору довічного утримання. Проте у резолютивній частині суд визнав договір дарування недійсним та поновив право власності на будинок М.
Цілком очевидно, що в цьому випадку договір дарування слід було визнавати недійсним за ст. 229 ЦК як вчинений через помилку. Суд не може застосувати норми щодо правочину, який сторони насправді вчинили (договір довічного утримання), оскільки невідомо, на яких умовах буде здійснюватись утримування, в чому полягає догляд тощо.
У суддів місцевих судів інколи виникають труднощі при розмежуванні фіктивних і удаваних правочинів та застосуванні правових наслідків таких правочинів.
Так, у справі за позовом першого заступника прокурора м. Чернігова в інтересах Г.М., Г.О. до П.О. про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири з підстав недодержання вимог, передбачених частинами 3 та 5 ст. 203 ЦК, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що укладений правочин є фіктивним як вчинений без наміру створення правових наслідків, зумовлених ним, з посиланням на положення частин 3, 5 ст. 203, ч. 2 ст. 234, ч. 1 ст. 215 ЦК. Апеляційний суд таке рішення місцевого суду скасував з ухваленням нового рішення про визнання укладеного договору удаваним згідно з положеннями частин 3, 5 ст. 203, статей 215, 235 ЦК, оскільки сторони вчинили дії з виконання умов договору позики: одна сторона передала, а друга — прийняла в борг гроші, що призводить до правових наслідків, на відміну від фіктивного правочину. Апеляційний суд дійшов висновку, що спірний правочин вчинений сторонами для приховування іншого правочину, а тому визнав, що сторонами укладено договір позики.
У судовій практиці також виникало питання, яким чином вирішувати справи, якщо правочин, вчинений насправді, також не відповідає закону. Є підстави вважати, що такий правочин може визнаватися недійсним на підставі ч. 1 ст. 215 ЦК як такий, що суперечить вимогам закону.
Вважаємо, що до удаваних правочинів правові наслідки недійсності, передбачені ст. 216 ЦК, можуть застосовуватися тільки тоді, коли правочин, який сторони дійсно мали на увазі, є нікчемним або суд визнає його недійсним.
Труднощі, що виникають у судах при розгляді справ про визнання правочинів недійсними
Проведений аналіз засвідчив, що при розгляді зазначеної вище категорії справ суди в цілому правильно вирішують справи. Однак мали місце скасування рішень та ухвалення нових апеляційними судами через неповноту з’ясування обставин та недоведеність обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи.
Причиною скасування значної кількості судових рішень з поверненням справ цієї категорії на новий судовий розгляд було в основному недотримання судами норм цивільного процесуального закону, зокрема:
1. Неправильне застосування судами першої інстанції норм процесуального права, наприклад, справу розглянуто за відсутності будь-кого з осіб, які беруть участь у справі, належним чином не повідомлених про час і місце судового засідання. У більшості випадків це трапляється через невизначення судом кола учасників процесу.
2. Порушення процесуального права, коли суд розглянув не всі вимоги і цей недолік не був і не міг бути усунений ухваленням додаткового рішення судом першої інстанції.
3. Порушення права виключної підсудності.
Викликає зауваження і процесуальне оформлення судових рішень, які за формою і змістом не відповідають вимогам статей 215, 315 ЦПК, зокрема, в мотивувальній частині не зазначено мотивів, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувались вимоги чи заперечення, відсутні як аналіз доказів, так і посилання на матеріальну норму права, за якою вирішувався спір.
Порушення матеріального права суди допускали переважно у справах про вчинення правочинів без згоди органів опіки та піклування (наприклад, про порушення прав дитини на майно); про вчинення правочину щодо відчуження спільної власності без згоди співвласника та інші порушення прав співвласників; про порушення правил вчинення односторонніх правочинів тощо. Суди не завжди всебічно і повно з’ясовують суть правочину, дійсне волевиявлення його учасників, у чому полягає неправомірність їх дій, а також інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Крім того, нерідко неправильно визначають наслідки недодержання форми правочину, не розрізняють підстави і наслідки визнання правочинів недійсними, допускають помилки при визначенні обставин, які мають істотне значення, недійсність правочинів пов’язують з мотивами його вчинення тощо.
Одним з найбільш поширених недоліків у справах про визнання правочинів недійсними є прийняття судом до розгляду позовних заяв без зазначення ціни позову залежно від вартості відшукуваного майна або розміру грошових сум, обумовлених правочином. Через це у значній кількості випадків позови оплачуються як судовий збір, а витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи оплачуються за заниженими ставками, що не відповідають реальній ціні позову.
Найскладнішими у таких справах виявилися питання щодо визначення кола учасників судового розгляду. Передусім, йдеться про вирішення судом питань про права і обов’язки осіб, які не були залучені до участі у справі. Так, інколи суди залучали не всіх учасників (сторін) правочину, у справах щодо дійсності заповітів — не з’ясовували коло спадкоємців та, відповідно, не залучали їх до розгляду справи, не досліджували спадкові справи; не залучали органи влади, підприємства та організації, прав яких стосувалися певні справи.
Непоодинокі випадки, коли суди приймали до провадження позовні заяви громадян про визнання правочинів недійсними і розглядали їх по суті без з’ясування того, хто є належним відповідачем у вирішенні такого спору, і без залучення останнього до участі у справі. Крім того, іноді позивачі невірно або взагалі не вказували відповідачів і третіх осіб.
Залежно від виду недійсності правочинів суди встановлювали коло осіб, які мають право на їх оспорювання. Дійсність оспорюваного правочину заперечували сторони правочину та інші юридично заінтересовані особи, визначені у законі (спадкоємці, опікуни, піклувальники, батьки тощо).
Якщо під час судового розгляду встановлено відсутність у позивача права на задоволення позову про визнання оспорюваного правочину недійсним, суд має відмовити в задоволенні позову. Відповідно до п. 3 ст. 215 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути пред’явлена тільки особами, визначеними у ЦК й інших законодавчих актах, що встановлюють оспорюваність правочинів — а саме, однією зі сторін, або заінтересованою стороною, тобто права яких вже були порушені на момент звернення до суду.
Вимоги про застосування наслідків нікчемного правочину заявляли будь-які особи, котрі мали матеріальну зацікавленість, майнові права та обов’язки яких порушені вчиненим правочином. Зокрема, такими особами можуть бути як фізичні особи, що мають безпосередній інтерес у результаті розгляду справи, на права й обов’язки яких безпосередньо впливає нікчемний правочин, так і представники, що виступають відповідно до наданих законодавством повноважень на захист державних і суспільних інтересів. Зацікавленість державних органів полягає в захисті державних чи суспільних інтересів або порушеного нікчемним правочином права.
Так, Апеляційний суд Закарпатської області 15 березня 2007 р. на підставі п. 4 ч. 1 ст. 311 ЦПК скасував з переданням справи на новий розгляд рішення Хустського районного суду від 24 жовтня 2006 р., яким було відмовлено в задоволенні позову П.Г.М. до П.Г.І. та З.М.І. про визнання договору частково недійсним. Як було встановлено, стороною договору дарування від 26 грудня 2003 р., крім зазначених у позові відповідачів, є також З.І.І., питання про права і обов’язки якого були вирішені судом без залучення його до участі у справі.
В іншій справі за позовом Г.М.Д. до ТОВ ЗФ «Укрторгбудматеріали» про визнання дійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна Ужгородський міськрайонний суд задовольнив позов, визнавши дійсним правочин, а також визнав за позивачкою право на нерухоме майно, про належність собі якого стверджувало ТОВ «Максавто». Це підприємство участі у справі не брало, і 11 грудня 2007 р. саме за його скаргою рішення суду було скасоване ухвалою апеляційного суду.
Неоднаковою є практика вирішення судами питання щодо процесуального становища нотаріуса у справах про визнання недійсними нотаріально посвідчених правочинів. Нотаріуси, що посвідчували правочини, недійсність яких досліджується у суді, можуть за необхідності залучатись як свідки, як треті особи вони можуть виступати у випадках, коли правовою підставою недійсного правочину позивач зазначає неправомірні дії нотаріуса.
При визначенні кола осіб, які беруть участь у справі про визнання правочинів недійсними, суди іноді не враховують, що предметом правочину є майно, яке належить кільком особам на праві спільної власності, найчастіше сумісної. У разі відчуження такого майна одним із співвласників на порушення вимог ч. 1 ст. 385 ЦК, ч. 1 ст. 65 Сімейного кодексу України та у разі оспорення правочинів, за якими це майно придбано у сумісну власність, суди не залучають до участі у справі інших співвласників, вирішуючи, таким чином, питання про права і обов’язки осіб, які не брали участь у справі. Унаслідок такого процесуального порушення рішення в апеляційній інстанції скасовуються і справи передаються на новий розгляд на підставі п. 4 ч. 1 ст. 311 ЦПК.
Проте, судам необхідно більш повно з’ясовувати обставини справи, права та обов’язки сторін, перевіряти обґрунтованість їх доводів та заперечень, давати належну правову оцінку зібраним доказам та вирішувати спори відповідно до вимог закону.
При підготовці справи до судового розгляду за позовами про визнання правочину недійсним суди зобов’язані розглянути питання про залучення до процесу, насамперед, сторін правочину. До участі у справі не можуть бути залучені ті сторони правочину, які не мають цивільної дієздатності (ст. 29 ЦПК). При вирішенні справ необхідно вірно визначати склад осіб, які повинні брати участь, і у разі необхідності залучати осіб, що не були зазначені в позовних заявах, як відповідачів та третіх осіб на стороні відповідача. Суди мають більше уваги звертати на процесуальне становище осіб, які повинні брати участь у справі, не допускати участі фактичних відповідачів у процесі як третіх осіб.
Судам необхідно суворо дотримуватися вимог процесуального законодавства на стадії прийняття позовних заяв та підготовки справ до розгляду, перевіряти відповідність заяв вимогам статей 119, 120 ЦПК. Не допускати випадків прийняття заяв без визначення ціни позову, без сплати судового збору та оплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. Якщо неможливо встановити точну ціну позову в момент прийняття позовної заяви, розмір збору має визначати суддя відповідно до правил ст. 80 ЦПК. Збільшення позовних вимог оформляється в тому ж порядку, що й пред’явлення позову із врученням позовної заяви іншим сторонам. Така заява має сплачуватися збором одночасно із заявою про збільшення позову.
Суди мають розрізняти підстави для визнання правочинів недійсними і підстави для їх розірвання. Визнання правочину недійсним встановлює його недійсність з моменту укладення, що не потребує розірвання, і навпаки — за відсутності підстав для визнання правочину недійсним може порушуватися питання про його розірвання.
Необхідно враховувати, що поворот виконання судового рішення відповідно до ст. 380 ЦПК за умови, що було відмовлено у визнанні недійсним правочину, стосується лише особи, яка брала участь у справі та набула права тільки на підставі судового рішення.
Результати проведеного узагальнення свідчать, що при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди в цілому вирішують їх правильно. Проте деякі суди не в повному обсязі з’ясовують обставини справи, допускають неправильне або неоднакове застосування вимог чинного законодавства, тому зазначені недоліки необхідно усунути з урахуванням роз’яснень, викладених в узагальненні.
-
* Узагальнення підготовлене до друку суддями Верховного Суду України Я.М. Романюком, В.Й. Косенко та старшим консультантом управління вивчення та узагальнення судової практики З.П. Мельник.
http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/0/BCE90D7B25C17F6DC225754E004B4C96?OpenDocument&CollapseView&RestrictToCategory=BCE90D7B25C17F6DC225754E004B4C96&Count=500&
Протягом 2008 року кількість операцій з купівлею-продажем квартир та житлових будинків в Україні зменшилася на 18 відсотків
Протягом 2008 року державні та приватні нотаріуси в Україні посвідчили 303 145 договорів купівлі–продажу квартир та житлових будинків. Про це повідомив Міністр юстиції Микола Оніщук з посиланням на звітність Міністерства юстиції щодо роботи державних та приватних нотаріусів за 2008 рік.
За словами Міністра юстиції, це на 66 тис. (18%) договорів купівлі–продажу квартир та житлових будинків менше, ніж протягом 2007 року.
Єдина адміністративно-територіальна одиниця в Україні, де протягом 2008 року було зафіксовано збільшення правочинів з купівлею-продажем квартир та житлових будинків, є столиця. Торік таких договорів у Києві було посвідчено 20 876, що на 6,5% більше, ніж у 2007 році.
Крім того, протягом 2008 року в Україні було придбано 497 садиб (земельна ділянка з розташованими на ній житловим будинком та присадибним господарством), що майже на 28 відсотків більше, ніж позаторік.
Решта показників мають тенденцію до зниження.
Загалом, найбільшу кількість договорів купівлі–продажу квартир та житлових будинків протягом 2008 року було укладено у Донецькій (39601), Дніпропетровській (27831), Харківській (24454), Луганській (19224) областях та у м.Києві (20876).
Найнижча активність з купівлею-продажем квартир та житлових будинків зафіксована в Чернівецькій (4132), Тернопільській (4322), Закарпатській (4728), Івано-Франківській (5035) областях та у м.Севастополь (2946).
Крім того, протягом 2008 року в Україні було здійснено 4838 операцій міни квартир та житлових будинків та 8 операцій міни садиб, що загалом відповідає показникам 2007 року (відповідно 4795 та 13 операцій).
Серед інших операцій з купівлею-продажем нерухомості — у 2008 році було посвідчено 113517 договорів купівлі-продажу земельних ділянок. Це майже на 9% договорів менше, ніж було укладено у 2007 році.
Прес-служба Міністерства юстиції України
Tел. 271- 16-76
E-mail: press@minjust.gov.ua
Асоціація правників України 02 лютого 2009 року подала пропозиції щодо подальшого вдосконалення законодавства про нотаріат.
КИЇВ – 2 лютого 2009 року. Асоціація правників України (АПУ) буде продовжувати брати активну участь в подальшому вдосконаленні законодавства України про нотаріат з метою доведення «малої реформи» до логічного завершення.
Про це заявив Президент Асоціації правників України Сергій Коннов під час робочої зустрічі з Головою підкомітету з питань організації та діяльності органів юстиції, нотаріату, адвокатських об’єднань та надання правової допомоги громадянам Комітету Верховної Ради України з питань правової політики Юрієм Мірошниченком.
Робочу зустріч було організовано на прохання АПУ. У зустрічі взяли участь заступник Голови Союзу юристів України Данило Курдельчук, Голова секції нотаріусів Асоціації правників України Володимир Марченко, представники Міністерства юстиції України та приватні нотаріуси.
Представники АПУ висловилися за створення професійної організації нотаріату, яка має формуватися самими нотаріусами «знизу», за введення економічно обґрунтованого квотування кількості посад нотаріусів, за поступову передачу професійній організації нотаріусів певних функцій Міністерства юстиції України (визначення квот, ведення реєстрів правочинів та інших), за розробку Нотаріального процесуального кодексу, який мав би врегулювати порядок вчинення нотаріусами нотаріальних дій.
Нотаріуси висловили стурбованість щодо непрозорості існуючої тарифної політики користування реєстрами, що має наслідком необґрунтоване підвищення розцінок, які значним тягарем лягають на громадян.
Володимир Марченко піддав критиці пропозиції уряду встановити єдиний розмір мита за видачу свідоцтво про право на спадщину, адже обсяг роботи нотаріуса по таких справах суттєво залежить від обсягу спадкового майна.
Народний депутат України Юрій Мірошниченко заявив, що підтримує прагнення громадських правничих організацій брати участь у вдосконаленні законодавства України про нотаріат.
Конкретні законодавчі пропозиції Асоціації правників України з обговорюваних питань будуть надані суб’єктам законодавчої ініціативи у встановленому порядку.
Мін‘юст розробив методичні рекомендації для приватних нотаріусів, які отримують право на оформлення спадкових справ з 1 червня 2009 року
Рекомендації розроблені для приватних нотаріусів, які з 1 червня 2009 року отримують право на оформлення спадкових справ (відповідна норма щодо зрівняння у повноваженнях державних і приватних нотаріусів, зокрема щодо оформлення спадкових справ, міститься у Законі України «Про внесення змін до Закону України «Про нотаріат», ухваленому Верховною Радою 1 жовтня 2008 року, та набуває чинності з 1 червня 2009 року).
Методичні рекомендації використовуватимуться при проведенні роботи з підвищення кваліфікації нотаріусів, а також для повсякденного використання нотаріусами у практичній роботі.
Рекомендації містять роз’яснення щодо охорони спадкового майна, щодо видачі свідоцтв про право на спадщину, свідоцтв про право власності в спільному майні подружжя у разі смерті одного з подружжя тощо.
Радою також утворено постійно діючу комісію, якою, у разі потреби, будуть опрацьовуватися актуальні питання, що виникатимуть в нотаріальній практиці, для доповнення Методичних рекомендацій.
Науково-експертна рада з питань нотаріату при Міністерстві юстиції України очолюється Міністром юстиції України. До складу Ради входять представники Міністерства юстиції, Української нотаріальної палати, науковці вищих навчальних та наукових закладів України тощо.
ДПАУ в черговий раз роз’яснює нюанси обкладення ПДФО вартості подарунка, отриманого неризидентом
ЛИСТ
від 27.10.2008 р. N 9082/М/17-0714,
N 21928/7/17-0717
Щодо оподаткування податком з доходів фізичних осіб доходів, отриманих внаслідок укладення договору дарування
(Витяг)
Державна податкова адміністрація України розглянула лист щодо оподаткування податком з доходів фізичних осіб доходів, отриманих внаслідок укладення договору дарування, та повідомляє.
Згідно з п. 4.1 та пп. 4.2.3 п. 4.2 ст. 4 Закону України від 22.05.2003 р. N 889-IV «Про податок з доходів фізичних осіб» (далі — Закон N 889-IV) до складу загального річного оподатковуваного доходу включаються, зокрема, суми (вартість) подарунків, одержаних від фізичних осіб, що не є суб’єктами підприємницької діяльності, які підлягають оподаткуванню згідно з нормами ст. 14 цього Закону.
Пунктом 14.1 ст. 14 Закону N 889-IV передбачено, що кошти, майно, майнові чи немайнові права, вартість робіт, послуг, подаровані платнику податку, оподатковуються за правилами, встановленими цим Законом для оподаткування спадщини.
Відповідно до п. 13.2 ст. 13 Закону N 889-IV спадщина підлягає оподаткуванню залежно від ступеня споріднення спадкоємців із спадкодавцями за ставкою:
0 % від об’єкта оподаткування — при отриманні доходу спадкоємцями, що є членами сім’ї спадкодавця першого ступеня споріднення;
5 % від об’єкта оподаткування — при отриманні спадщини спадкоємцями, що не є членами сім’ї спадкодавця першого ступеня споріднення;
15 % від об’єкта оподаткування — при отриманні спадщини будь-яким спадкоємцем від спадкодавця-нерезидента.
При цьому відповідно до п. 7.3 ст. 7 Закону N 889-IV з будь-яких доходів, нарахованих на користь нерезидентів — фізичних осіб, ставка податку з доходів фізичних осіб становить подвійний розмір ставки, визначеної п. 7.1 цієї статті Закону N 889-IV (30 % від об’єкта оподаткування).
Згідно з пп. 1.20.4 п. 1.20 ст. 1 Закону N 889-IV членами сім’ї фізичної особи першого ступеня споріднення вважаються її батьки та батьки її чоловіка або дружини, її чоловік або дружина, діти як такої фізичної особи, так і її чоловіка або дружини, у тому числі усиновлені ними діти. Інші члени сім’ї фізичної особи, в тому числі брати, вважаються такими, що мають другий ступінь споріднення.
При одержанні протягом звітного 2008 податкового року доходу у вигляді подарунка (внаслідок укладення договору дарування) особа зобов’язана включити його вартість (суму) до складу загального річного оподатковуваного доходу та подати до 1 квітня 2009 р. річну податкову декларацію про майновий стан і доходи до податкового органу за місцем своєї податкової адреси, а також сплатити з його вартості податок за відповідною ставкою.
Разом з тим повідомляємо, що згідно з абзацом першим п. 13.4 ст. 13 Закону N 889-IV особами, відповідальними за сплату (перерахування) податку з доходів фізичних осіб до бюджету, є спадкоємці (обдаровані особи).
Заступник Голови С. Лекарь
© Інформаційно-аналітичний центр «ЛІГА», 1991 — 2009
© ТОВ «ЛІГА ЗАКОН», 2007 — 2009
Інформація від ДПАУ про чинні договори про запобігання подвійному оподаткуванню
ЛИСТ
від 13.01.2009 р. N 405/7/12-0117
Державним податковим адміністраціям в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі
Щодо міжнародних договорів про уникнення подвійного оподаткування
Державна податкова адміністрація України повідомляє, що за інформацією Міністерства закордонних справ України станом на 01.01.2009 набрали чинності міжнародні договори про уникнення подвійного оподаткування з Австрією (20.05.99), Азербайджаном (03.07.2000), Алжиром (01.07.2004), Бельгією (25.02.99), Білорусією (30.01.95), Болгарією (03.10.97), Бразилією (26.04.2006), Великою Британією (11.08.93), В’єтнамом (19.11.96), Вірменією (19.11.96), Грецією (26.09.2003), Грузією (01.04.99), Данією (21.08.96), Єгиптом (27.02.2002), Естонією (24.12.96), Ізраїлем (20.04.2006), Індією (31.10.2001), Індонезією (09.11.98), Іраном (21.07.2001), Ісландією (09.10.2008), Італією (25.02.2003), Йорданією (23.10.2008), Казахстаном (14.04.97), Канадою (22.08.96), Киргизстаном (01.05.99), Китаєм (18.10.96), Республікою Корея (19.03.2002), Кувейтом (22.02.2004), Латвією (21.11.96), Ліваном (06.09.2003), Литвою (25.12.97), Македонією (23.11.98), Молдовою (27.05.96), Нідерландами (02.11.96), Норвегією (18.09.96), Об’єднаними Арабськими Еміратами (09.03.2004), Південно-Африканською Республікою (23.12.2004), Польщею (11.03.94), Португалією (11.03.2002), Російською Федерацією (03.08.99), Румунією (17.11.97), Сирією (04.05.2004), Словаччиною (22.11.96), Словенією (25.04.2007), США (05.06.2000), Таджикистаном (01.06.2003), Таїландом (24.11.2004), Туреччиною (29.04.98), Туркменістаном (21.10.99), Угорщиною (24.06.96), Узбекистаном (25.07.95), Фінляндією (14.02.98), Францією (01.11.99), ФРН (04.10.96), Хорватією (01.06.99), Чехією (20.04.99), Швейцарією (26.02.2002), Швецією (04.06.96).
Конвенція між Кабінетом Міністрів України і Союзним Урядом Союзної Республіки Югославія про уникнення подвійного оподаткування стосовно податків на доходи і капітал, яка була підписана 22 березня 2001 р. та набула чинності 29.11.2001, застосовується у відносинах України з Республікою Сербія та з Республікою Чорногорія.
Крім того, відповідно до статті 7 Закону України «Про правонаступництво України» Україна застосовує договори СРСР про уникнення подвійного оподаткування, що діють до набуття чинності новими договорами. Договори СРСР діють у відносинах України з такими країнами: Іспанією, Кіпром, Малайзією, Монголією, Японією.
Просимо довести вищевикладене до підвідомчих державних податкових інспекцій.
Заступник Голови С. І. Лекарь
© Інформаційно-аналітичний центр «ЛІГА», 1991 — 2009
© ТОВ «ЛІГА ЗАКОН», 2007 — 2009
Почалася кампанія декларування доходів, отриманих у 2008 році
НАКАЗ
від 6 січня 2009 року N 1
Про проведення кампанії декларування доходів громадян, отриманих у 2008 році
З метою забезпечення якісного проведення деклараційної кампанії у 2009 році та враховуючи вимоги Закону України від 22 травня 2003 року N 889-IV «Про податок з доходів фізичних осіб» (далі — Закон), наказую:
1. Головам державних податкових адміністрацій в АР Крим, областях, мм. Києві та Севастополі:
1.1. розробити та затвердити план організаційних заходів з питань декларування, спрямованих на створення належних умов для громадян, визначити відповідальних осіб та забезпечити його виконання;
1.2. взяти під особистий контроль організацію роботи щодо приймання та обробки річних податкових декларацій про доходи громадян та фізичних осіб — суб’єктів господарювання за 2008 рік;
1.3. провести аналіз наявної інформації про доходи, одержані громадянами у вигляді призів, виграшів, спадщини тощо, та відбір громадян, які протягом 2008 року одержали доходи у розмірі понад одного мільйона гривень у вигляді інвестиційного прибутку, іноземних доходів, доходів у вигляді успадкованого майна тощо;
1.4. направити запити до агентств нерухомості щодо надання відомостей про громадян, які скористались їх послугами та здали житло у найм;
1.5. направити до місцевих рад запити щодо отримання інформації про громадян, які здають в оренду житло, надають різного виду послуги;
1.6. продовжити практику проведення роз’яснювальної роботи шляхом залучення до неї відомих громадських діячів, спортсменів, акторів;
1.7. забезпечити систематичні виступи керівників органів ДПС регіонального та районного рівнів на телебаченні, радіо, засіданнях «круглих» столів, «гарячих лініях», у яких приділяти основну увагу добровільності подання декларацій та сплати податків;
1.8. провести масово-роз’яснювальну роботу у навчальних закладах, з представниками підприємств, установ та організацій щодо реалізації права платника податку на податковий кредит;
1.9. затвердити на період з 2 січня до 1 квітня 2009 року графіки чергування працівників з приймання декларацій, передбачивши можливість приймання декларацій у вихідні дні та вечірні години, за необхідності відкрити додаткові консультаційні пункти, забезпечити недопущення черг та створити належні умови для платників податків;
1.10. забезпечити виїзд відповідальних працівників органів ДПС на великі підприємства з метою надання консультацій та приймання декларацій від громадян про отримані доходи;
1.11. продовжити практику створення агітаційних мобільних бригад із залученням студентської молоді, зокрема на виїзних пунктах у сільських (селищних) радах (особливо віддалених районів), де в основному декларують доходи громадяни пенсійного віку, які отримали доходи від здавання в оренду земельних паїв і вирощування на орендованих землях сільгосппродукції з подальшою її реалізацією та які потребують особливого ставлення і надання детальних роз’яснень щодо декларування доходів;
1.12. організувати опрацювання інформації щодо суб’єктів господарювання, які отримали ліцензії на здійснення діяльності з працевлаштування за кордоном, з метою встановлення реальної кількості громадян, що працевлаштовані та отримують доходи за межами України;
1.13. забезпечити подання декларацій тими суб’єктами господарювання, які здійснюють діяльність у сфері грального бізнесу, торгівлі, будівництві, провадять операції з експорту та імпорту товарів, використовують працю найманих осіб без оформлення належним чином трудових відносин, проводять діяльність на ринку пально-мастильних матеріалів або отримали значні доходи;
1.14. забезпечити організацію прийому декларацій про доходи, одержані у 2008 році, згідно з додатком 1 до Інструкції про оподаткування доходів фізичних осіб від заняття підприємницькою діяльністю, затвердженої наказом Головної державної податкової інспекції України від 21.04.93 N 12 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 09.06.93 N 64, що погоджено з Комітетом Верховної Ради України з питань фінансів і банківської діяльності (лист Комітету від 19.12.2005 N 06-10/10-1254);
1.15. зобов’язати керівників органів ДПС провести відповідну роботу:
щодо інформування громадян про режим роботи органів ДПС та адреси, за якими здійснюватиметься приймання декларацій;
щодо доброзичливого ставлення до платників податків, надання громадянам послуг у заповненні декларацій, направлення повідомлень громадянам без податкових застережень, неприпустимості вимагання від громадян не передбачених законодавством додаткових документів з працівниками підрозділів оподаткування фізичних осіб, на яких покладено обов’язки з приймання декларацій;
щодо запобігання обмеженню доступу громадян до приміщень, де здійснюватиметься приймання декларацій, вжиття додаткових заходів протипожежної безпеки з працівниками підрозділів охорони;
1.16. заборонити на період деклараційної кампанії скорочення працівників підрозділів оподаткування фізичних осіб без погодження з Департаментом оподаткування фізичних осіб ДПА України враховуючи кількість декларантів, необхідність надання кожному громадянинові, у т. ч. який реалізує право на податковий кредит, інформації про суми податку з доходів фізичних осіб, перерахованого ним до бюджету, підготовки та направлення податкових повідомлень щодо узгоджених сум, а також збільшення обсягів інформаційно-аналітичних робіт;
1.17. зобов’язати начальників державних податкових інспекцій забезпечити:
обстеження приміщень, у яких здійснюватиметься приймання та надання послуг із заповнення декларацій, з оформленням актів про результати обстежень та визначенням необхідних заходів для усунення виявлених недоліків;
підрозділи оподаткування фізичних осіб необхідною кількістю комп’ютерної техніки, технічними пристроями для друкування розрахунків та бланками декларацій;
1.18. не допускати приймання декларацій у необлаштованих для заповнення декларацій місцях та без відповідних для цього умов.
2. Директору Департаменту оподаткування фізичних осіб Дусяку С. П. забезпечити:
2.1. належну координацію роботи щодо проведення деклараційної кампанії 2009 року;
2.2. взаємодію з МЗС України щодо подання декларацій громадянами, які тимчасово працюють за межами України, та в іноземних представництвах і використовують працю громадян України.
2.3. у лютому — березні 2009 року проведення перевірок з питань організації роботи з приймання декларацій від громадян та фізичних осіб — суб’єктів господарювання, виконання заходів, обов’язкових процедур, визначених цим наказом, створення належних умов для виконання платниками свого громадянського обов’язку та надання послуг із заповнення декларацій;
2.4. забезпечити організацію роботи щодо розміщення на сторінках видань зразків бланків декларацій з додатками та зразками їх заповнення.
3. Директору Департаменту масово-роз’яснювальної роботи та звернень громадян Косарчуку В. П.:
3.1. організувати розміщення у засобах масової інформації, на веб-сайтах ДПА України та регіональних державних податкових адміністрацій матеріалів з питань декларування, отриманих від Департаменту оподаткування фізичних осіб;
3.2. забезпечити організацію масово-роз’яснювальної та індивідуальної роботи з платниками податків підпорядкованими підрозділами органів ДПС.
4. Начальнику Управління реєстрації та обліку платників податків Калєніченко Н. Г. забезпечити:
4.1. формування за даними ф. N 1ДФ (за III квартали 2008 року) електронних списків фізичних осіб та направлення зазначеної інформації до ДПІ районного рівня за місцем проживання фізичних осіб до 12 січня 2009 року;
4.2. формування за даними ф. N 1ДФ (за 2008 рік) електронних списків фізичних осіб та направлення зазначеної інформації до ДПІ районного рівня за місцем проживання фізичних осіб до 5 березня 2009 року.
5. Директору Департаменту оподаткування фізичних осіб Дусяку С. П., директору Департаменту масово роз’яснювальної роботи та звернень громадян Косарчуку В. П. та начальнику Управління реєстрації та обліку платників податків Калєніченко Н. Г. провести з керівниками підрозділів оподаткування фізичних осіб і підрозділів масово-роз’яснювальної роботи та звернень громадян ДПА в АР Крим, областях, мм. Києві та Севастополі у I кварталі 2009 року семінар-нараду з питань проведення кампанії декларування та визначення напрямів удосконалення процесу декларування громадянами своїх доходів, у т. ч. тих, які реалізують право на отримання податкового кредиту.
6. Контроль за виконанням цього наказу покласти на заступника Голови Лекаря С. І.
Голова С. В. Буряк
© Інформаційно-аналітичний центр «ЛІГА», 1991 — 2009
© ТОВ «ЛІГА ЗАКОН», 2007 — 2009
