04 Серпня 2015

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ щодо нотаріального посвідчення заповітів

Відповідно до ст. 1233 Цивільного кодексу України (далі по тексту — “ЦКУ”), заповіт – це особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Заповіт є одностороннім правочином – дією особи, спрямованою на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Згідно ч. 3 ст. 202 ЦКУ одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Застосування цього положення Цивільного кодексу України стосовно заповіту пов’язане із заповітом подружжя, який складається двома особами – подружжям.

Правові наслідки заповіту виникають тільки після смерті особи, яка його склала – заповідача.

За життя заповідач вправі у будь-який час скасувати заповіт або змінити його. Зміна заповіту відбувається шляхом складання нового заповіту.

Заповіт як правочин має відповідати всім вимогам, які звичайно пред’являються до правочинів, що містяться у статті 203 ЦКУ. Слід звернути увагу на те, що законодавець відокремив норми про заповіт від правил про правочини і договори. Це означає, що розпорядження на випадок смерті не можуть включатися як окремі положення до цивільно-правових договорів, за винятком спадкового договору та договору банківського вкладу.

Найважливіша ознака заповіту випливає з самого його визначення і полягає в безпосередньому зв’язку заповіту з особою заповідача. Ніхто інший крім заповідача не може скласти (скасувати, змінити) заповіт за заповідача. Це правило закріплено ч. 2 ст. 1243 ЦКУ, згідно якої вчинення заповіту через представника не допускається. Законом також не допускається відчуження права на складання заповіту, його обмеження або відмова від права на заповіт. Виходячи зі змісту ст. 27 ЦКУ правочин про відмову від права на заповіт або його обмеження є нікчемним.

Розпорядження майном на випадок смерті – акт, який вимагає достатньої соціальної зрілості заповідача. Тому ч. 1 ст. 1234 ЦКУ закріплено право на заповіт лише особи з повною цивільною дієздатністю.

Повна цивільна дієздатність фізичної особи настає по досягненню нею 18 років, або з моменту реєстрації шлюбу фізичною особою, що не досягла повноліття (ст. 34 ЦКУ), або в результаті емансипації (ст. 35 ЦКУ).

Таким чином, особа у віці до 18 років може набути повну цивільну дієздатність, а як результат і право на заповіт, у разі:

- реєстрації цією особою шлюбу до досягнення повноліття,

- коли вона записана матір’ю або батьком дитини,

- після досягнення шістнадцяти років у випадку, коли вона працює за трудовим договором,

- після досягнення 16 років у випадку, коли вона бажає займатися підприємницькою діяльністю.

Надання повної цивільної дієздатності є остаточним, і у випадку розірвання шлюбу чи припинення трудових відносин до досягнення особою 18 років, повна цивільна дієздатність у цієї особи зберігається, як і зберігається право на заповіт.

Як загальне правило закон встановлює письмову форму заповіту з нотаріальним посвідченням (ч. 3 ст. 1247 ЦКУ). Недодержання цієї форми заповіту тягне абсолютну недійсність заповіту.

Крім того в силу прямого дозволу, що міститься у Цивільному кодексі України, право на посвідчення заповіту мають особи, що вказані у ст.ст. 1251, 1252 ЦКУ. Також право на посвідчення заповіту у відповідності із ст. 38 Закону України “Про нотаріат” (далі по тексту “Закон”) мають Консульські установи України.

Цивільним кодексом України 2003 року введений інститут свідків, які у необхідних випадках повинні бути присутніми при складанні, підписанні та посвідченні заповіту. Їх відсутність у визначених законом випадках перетворює заповіт у нікчемний правочин (ч. 2 ст. 1253 ЦКУ).

Вимоги до тих, хто виступає свідками, викладені у ч. 4 ст. 1253 ЦКУ методом виключення. Свідками, зокрема, не можуть бути нотаріус або інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт; спадкоємці за заповітом; члени сім’ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом; особи, які не можуть прочитати або підписати заповіт. Такі особи також не можуть виступати у ролі рукоприкладчика, тобто підписати заповіт за заповідача.

Заповіт вважається вчиненим у день та час його посвідчення. Дата та час його складання (ч. 1 ст. 1247 ЦКУ) обов’язково зазначається у тексті заповіту.

Новелою Цивільного кодексу України є можливість складання секретного заповіту. У такому випадку нотаріус, відповідно до пп. 3.1 п. 3 глави 3 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, повинен роз’яснити заповідачу, що текст заповіту має бути викладений таким чином, щоб розпорядження заповідача не викликало неясностей чи суперечок після відкриття спадщини.

Секретний заповіт подається нотаріусу особою, що його склала, у заклеєному конверті. На конверті має бути особистий підпис заповідача. Якщо підпис на конверті проставлений заповідачем не в присутності нотаріуса, заповідач повинен особисто підтвердити, що підпис на конверті зроблений ним.

Нотаріус ставить на конверті, у якому знаходиться секретний заповіт, посвідчувальний напис про посвідчення та прийняття на зберігання секретного заповіту, скріплює його печаткою і в присутності заповідача поміщає його в інший конверт та опечатує. На конверті зазначаються прізвище, ім’я, по батькові, дата народження заповідача і дата прийняття на зберігання цього заповіту.

Про прийняття секретного заповіту на зберігання нотаріус може видати заповідачу відповідне свідоцтво. Секретний заповіт приймається нотаріусом на зберігання без складання опису.

Ще однією новелою Цивільного кодексу є заповіт подружжя. Законодавець, маючи намір захистити волю обох з подружжя щодо розпорядження спільним майном після смерті одного з них, надав право на складання спільного заповіту таким особам. Специфікою такого заповіту є те, що він складається тільки з зазначенням конкретного майна, що набуте подружжям за час шлюбу у спільну сумісну власність, та не може бути складений щодо всього майна, що буде належати подружжю на час смерті одного з них. Згідно із ст. 1243 ЦКУ, у разі складення спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до другого з подружжя, який його пережив. У разі смерті останнього право на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті. За життя дружини та чоловіка кожен з них має право відмовитися від спільного заповіту. Така відмова підлягає нотаріальному посвідченню. У разі смерті одного з подружжя нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного у заповіті подружжя.

При складанні заповіту заповідачу нотаріусом роз’яснюються вимоги ст.ст. 1241, 1307 ЦКУ, про що зазначається у тексті заповіту.

За життя заповідача відомості про вчинений заповіт є таємницею (ст. 1255 ЦКУ). Довідки про посвідчення заповіту можуть бути видані тільки після смерті заповідача за наявності документа, що підтверджує факт смерті. Обов’язок зберігати таємницю заповіту покладається і на свідків та особу, що підписує заповіт за дорученням заповідача. Тому, у разі вчинення заповіту за участю свідків та рукоприкладчика, їм роз’яснюються положення ст. 1255 ЦКУ, про що також зазначається у тексті заповіту.

Цивільний кодекс України окремо виділяє такі види заповітів: заповіт з умовою, заповіт подружжя, секретний заповіт.

Також у науці цивільного права виділяються й інші види заповітів, зокрема: пропорційні (залежно від співвідношення розміру часток спадкоємців) та часткові (охоплюється певна частина спадщини).

Заповідач має право в заповіті:

- призначити спадкоємців (ст. 1235 ЦКУ);

- підпризначити спадкоємців (ст. 1244 ЦКУ);

- визначити обсяг спадщини, що має спадкуватися за заповітом (ст. 1236 ЦКУ);

- зробити заповідальний відказ (ст. 1237 ЦКУ);

- покласти на спадкоємця певні обов’язки (ст. 1235 ЦКУ);

- встановити в заповіті сервітут (ст. 1247 ЦКУ).

При посвідченні заповітів нотаріус керується вимогами що встановлені Цивільним кодексом України (далі — ЦКУ), Законом України «Про нотаріат», Порядком вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (далі за текстом – “Порядок”) та Правилами ведення нотаріального діловодства (далі за текстом – «Правила»).

І. Вимоги до форми та змісту заповіту

Заповіт — правочин, для дійсності якого закон вимагає обов’язкового дотримання встановленої форми. Оскільки виконання заповіту можливе лише після смерті заповідача, коли виправити недолік форми заповіту вже не можливо, невідповідність форми заповіту неминучою призведе до його абсолютної нікчемності.

Як загальне правило закон встановлює письмову форму заповіту з нотаріальним посвідченням (ч. 3 ст. 1247 ЦКУ).

Заповіт особисто підписується заповідачем (пп. 1.4 п. 1 глави 3 розділу ІІ Порядку). У разі, якщо заповідач у наслідок фізичної вади, хвороби, або з будь-яких інших причин не може власноручно підписати заповіт, за його дорученням заповіт може підписати інша фізична особа з повною цивільною дієздатністю, у порядку, встановленому ч. 4 ст. 207 ЦКУ.

У цьому випадку, як того вимагає вищезазначена норма ЦКУ, підпис іншої особи на тексті заповіту, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє.

Заповіт вважається вчиненим у день та час його посвідчення, тому на ньому обов’язково повинні бути вказані не тільки місце, а й дата та час його складання (ч. 1 ст. 1247 ЦКУ).

Слідує звернути увагу на те, що заповіт, підписаний заповідачем, набуває юридичної сили, тобто сили заповіту, тільки після його посвідчення нотаріусом (або особами, які зазначені у ст.ст. 1251 та 1252 ЦКУ). Попередні або наступні дії заповідача чи нотаріуса, що вчинюються в зв’язку з складанням заповіту (складання проекту заповіту, перенесення його на спеціальний бланк нотаріальних документів, реєстрація заповіту у Спадковому реєстрі та т. і.) не мають вирішального значення для набуття чинності заповітом. Тому час складання, підписання та посвідчення заповіту завжди буде співпадати, оскільки, як зазначалося вище, юридичної сили заповіт набуває саме за умови його нотаріального посвідчення. Згідно ст. 52 Закону України “Про нотаріат” запис у реєстрі для реєстрації нотаріальних дій є доказом вчинення нотаріальної дії. Про всі нотаріальні дії, вчинені нотаріусами, робиться запис у реєстрах для реєстрації нотаріальних дій після того, як нотаріус зробить посвідчувальний напис на документі або підпише документ, що ним видається. Отже часом складання заповіту буде час, коли нотаріус вчинив запис про заповіт у реєстрі для реєстрації нотаріальних дій.

Нотаріально посвідчується лише той заповіт, який написано заповідачем власноручно або записано з його слів за допомогою загальноприйнятих технічних засобів (ч. 2 ст. 1248 ЦКУ). У разі, якщо заповіт був записаний зі слів заповідача нотаріусом, він до його підписання повинен бути прочитаний заповідачем вголос у присутності нотаріуса, про що зазначається перед підписом заповідача (пп. 1.7 п. 1 глави 3 розділу ІІ Порядку). У разі, коли з якихось то підстав (стан здоров’я, фізичні вади, неписьменність) заповідач не може особисто прочитати заповіт, його текст оголошується йому свідками (пп. 1.11 п. 1 глави 3 розділу ІІ Порядку). В такому випадку на заповіті робиться відповідний запис з зазначенням причин, з яких заповідач не зміг особисто прочитати заповіт. Текст заповіту також має містити відомості про особу свідків, а саме: прізвище, ім’я, по батькові кожного з них; дату народження; адресу місця проживання, реквізити документа, на підставі якого було встановлено їх особу. У випадках, зазначених у ч. 2 ст. 1253 ЦКУ, свідків повинно бути два. Також свідки можуть брати участь при складанні заповіту за особистим бажанням заповідача, але на такий випадок законом не регламентована кількість свідків, тому в цій ситуації при посвідченні заповіту може бути присутній і один свідок.

Зміст заповіту полягає перш за все в призначені спадкоємців з зазначенням майна, що буде передане їм в порядку спадкування. Закон закріпляє принцип свободи заповіту, у відповідності з яким заповідач має право на свій розсуд:

- заповідати майно будь-яким особам;

- будь-яким чином визначити частки спадкоємців у спадщині;

- позбавити права на спадкування будь-кого з числа спадкоємців за законом без зазначення причин;

- включити у заповіт інші розпорядження, передбачені правилами Цивільного кодексу про спадкування.

Крім того, заповідач може скасувати або змінити вже складений заповіт (ст. 1254 ЦКУ). Свобода заповіту полягає в тому, що заповідач не зобов’язаний повідомляти будь-кого про зміст, вчинення, зміну або скасування заповіту.

До прийняття Цивільного кодексу УРСР 1963 року принцип свободи заповіту у вітчизняному праві обмежувався можливістю залишити своє майно сторонній особі лише у разі відсутності спадкоємців за законом. Розширення свободи заповіту в законодавстві 60-х років ХХ століття та в нині діючому законодавстві безумовно є позитивною тенденцією. Заповідачу необхідний достатній простір при визначенні тих, кого особисто він хоче забезпечити після своєї смерті. Отже, вільно виражаючи свою волю, заповідач визначає “долю” спадкового майна з урахуванням фактичних відносин між ним та близькими йому особами. Причому коло таких осіб може не співпадати з колом спадкоємців за законом.

Віддзеркаленням свободи заповіту є закріплене в законодавстві право заповідача розпорядитися у заповіті будь-яким майном або його частиною, в тому числі і тим, що він збирається набути у майбутньому. Тому перевірка нотаріусом факту належності заповідачу майна, що є предметом заповіту, не обов’язкова. При цьому заповідачу законом надано право вчинити один або декілька заповітів.

Заповідач вправі встановити у своєму розпорядженні майном на випадок смерті заповідальний відказ (легат), тобто покласти на одного або декількох спадкоємців виконання за рахунок майна, що входить або не входить до складу спадщини, будь-яких обов’язків майнового характеру на користь третіх осіб (відказоодержувачів), які набувають права вимоги виконання такого обов’язку (ст.ст. 1237, 1238 ЦКУ).

Треба звернути увагу, що легат – один із видів заповідальних розпоряджень і тому поза заповітом сили не має.

Сутність заповідального відказу полягає в тому, що зі всієї сукупності прав та обов’язків, що складають спадкове майно, зазначеній особі або особам передається за загальним правилом якесь окреме право. Відповідно, відказоодержувач (легатарій) стає частковим (сингулярним) правонаступником спадкодавця.

Закон дозволяє покласти на спадкоємця, що якого переходить будинок, квартира або інше приміщення, обов’язок надати іншій особі, яка входить, а також яка не входить до складу спадкоємців за законом, право користування таким приміщенням або визначеною його частиною на період життя цієї особи або на інший строк. Треба звернути увагу на те, що право, що виникло на підставі заповідального відказу, зберігає силу і у разі зміни власника такого майна, тобто володіє ознаками речового права (права проживання). В свою чергу право користування житловим будинком, квартирою або іншим рухомим або нерухомим майном, одержаним за заповідальним відказом, є таким, що не відчужується, не передається та не переходить до спадкоємців відказоодержувача. Таке право не є підставою для проживання у них членів його сім’ї, якщо у заповіті не зазначено інше.

Предмет заповідального відказу надається відказоодержувачу у формі зобов’язання, де спадкоємець – боржник, а відказоодержувач – кредитор. Природно, що при цьому право вимоги відказоодержувач має не по відношенню до всього спадкового майна і не до всіх спадкоємців, а тільки до того, частка якого обтяжена відказом.

Захисту майнових інтересів спадкоємця служить наступне закріплене в законі правило: спадкоємець, на якого заповідачем покладено заповідальний відказ, зобов’язаний виконати його лише у межах реальної вартості майна, яке перейшло до нього, з вирахуванням частки боргів спадкодавця, що припадають на це майно (ч. 3 ст. 1238 ЦКУ).

Спадкоємець, обтяжений заповідальним відказом, звільняється від обов’язку його виконати в наступних випадках:

- якщо відказоодержувач помер до відкриття спадщини;

- якщо він відмовився від одержання легату;

- якщо відказоодержувач позбавлений права на одержання спадщини як нікчемний спадкоємець.

Від заповідального відказу слід відрізняти особливий вид заповідального розпорядження – покладання. Суть його полягає у тому, що заповідач може зобов’язати спадкоємця до вчинення певних дій немайнового характеру, зокрема щодо розпорядження особистими паперами, визначення місця і форми здійснення ритуалу поховання (ст. 1240 ЦКУ).

Оскільки покладання – це дія, спрямована на досягнення загальнокорисної мети, вимагати його виконання має право вельми широке коло осіб. Серед них, зокрема, заінтересовані особи, будь-який з спадкоємців, а також виконавець заповіту.

Заповідач має право не тільки призначити спадкоємця на свій розсуд, але й зазначити у заповіті іншого спадкоємця на той випадок, якщо спадкоємець, зазначений у заповіті, помре до відкриття спадщини, не прийме її або відмовиться від її прийняття чи буде усунений від права на спадкування, а також у разі відсутності умов, визначених у заповіті (ст. 1244 ЦКУ). Така правова конструкція називається підпризначенням спадкоємця, або спадковою субституцією.

Відповідно до п. 2.1. Порядку заповіт має бути складений так, щоб розпорядження заповідача не викликало незрозумілостей чи суперечок після відкриття спадщини.

Заповіт не може містити розпоряджень, які суперечать чинному законодавству. Наприклад, не можна посвідчувати заповіт, за яким майно передається в користування спадкоємцеві, оскільки майно заповідають лише у власність. Не можуть бути висунуті умови щодо подальшого розпорядження успадкованим майном, як-то: продаж майна та передача виручених сум іншим особам, заборона відчуження успадкованого майна протягом певного строку тощо, оскільки це обмежує право власності спадкоємця на успадковане майно.

ІІ. Алгоритм дій при посвідченні заповітів.

Нотаріальна процедура посвідчення заповітів складається з низки взаємозалежних етапів, дотримання яких є обов’язковим.

1. Звернення особи, яка бажає посвідчити заповіт до нотаріуса.

На даному етапі нотаріус, посилаючись на ст. 43 Закону України «Про нотаріат», встановлює особу учасника цивільних відносин, який звернувся за вчиненням нотаріальної дії.

Оскільки право на заповіт відповідно до ч. 1 ст. 1234 ЦКУ має фізична особа з повною цивільною дієздатністю, то нотаріус, відповідно до ст. 44 Закону України «Про нотаріат», окрім встановлення особи, що звернулася за вчиненням нотаріальної дії, має також встановити її дієздатність.

Встановлення особи здійснюється за паспортом або за іншими документами, які унеможливлюють виникнення будь-яких сумнівів щодо особи громадянина, який звернувся за вчиненням нотаріальної дії. В силу того, що зазначені документи надають можливість, як правило, визначити вік особи й, у певних випадках, інші факти, наприклад, факт укладення шлюбу, проте не дають можливості визначити обсяг цивільної дієздатності фізичних осіб, ст. 44 Закону України «Про нотаріат» надає нотаріусам наступні повноваження. У разі наявності сумнівів щодо обсягу цивільної дієздатності фізичної особи, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, нотаріус зобов’язаний звернутися до органів опіки і піклування за місцем проживання відповідної фізичної особи для встановлення факту відсутності опіки і піклування над такою фізичною особою. Окрім цього, у разі потреби нотаріусу надається довідка про те, що особа не страждає на психічний розлад, який може вплинути на її здатність усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними.

2. Складання проекту заповіту.

На цьому етапі посвідчення заповітів можливі різні варіанти, так зокрема заповідач має право подати свій проект заповіту до нотаріальної контори, який написаний ним власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У разі якщо поданий проект викладений неправильно або взагалі відсутній, нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів (ч. 2 ст. 1248 ЦКУ). У випадку, якщо проект заповіту складається нотаріусом на прохання та зі слів заповідача, п. 1 ч. 2 ст. 1248 ЦКУ містить вимогу про те, що за таких обставин заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем та підписаний, ним власноручно (як і при складенні проекту заповіту самим заповідачем).

Окрім цього, пп. 1.7 п. 1 глави 3 розділу ІІ Порядку містить вимогу про зазначення перед підписом заповідача інформації, що заповіт прочитаний заповідачем вголос і підписаний ним власноручно. Ця інформація може бути відображена наступним чином: «Цей заповіт мною прочитано вголос і власноручно підписаний».

3. Нотаріальне посвідчення заповіту.

Оскільки ч. 3 ст. 34 Закону України «Про нотаріат» вимагає при нотаріальному посвідченні викладення заповітів на спеціальних бланках нотаріальних документів, при будь-якому способі письмової фіксації заповіту, включаючи його написання заповідачем власноручно, слід користуватися спеціальними бланками нотаріальних документів.

При посвідченні заповіту нотаріусом застосовується відповідна форма посвідчувального напису (форма № 45 – 49, 49′ додатку 25 до Правил), який підписується нотаріусом з прикладенням його гербової печатки.

Текст посвідчувального напису викладається за допомогою загальноприйнятих технічних засобів та вміщується після підпису заповідача на тій же сторінці чи на звороті документа.

Якщо посвідчувальний напис не вміщується на відповідному документі, він може бути продовжений чи викладений повністю на іншому спеціальному бланку нотаріальних документів. У цьому випадку бланк, на якому викладено текст документа, та бланк із посвідчувальним написом прошнуровуються і пронумеровуються, кількість аркушів завіряється підписом нотаріуса з прикладенням його гербової печатки.

4. Реєстрація заповіту в Спадковому реєстрі.

Завершальним етапом нотаріального посвідчення заповітів є обов’язкове внесення відомостей про заповіти до Спадкового реєстру. Нотаріус вносить відомості до Спадкового реєстру в день вчинення відповідної нотаріальної дії (п. 2.5 ч. 2 Положення про Спадковий реєстр).

До спадкового реєстру вносяться такі відомості про заповіти:

1. Відомості про заповідача/заповідачів:

- прізвища та імена, по батькові (за наявності) заповідача (заповідачів) та особи, яка склала заповіт від імені заповідача (заповідачів) в іноземній державі (за наявності);

- прізвище(а) та ім’я (імена), по батькові (за наявності) відчужувача (відчужувачів);

- реєстраційний номер облікової картки платника податків згідно з Державним реєстром фізичних осіб — платників податків або причина його відсутності;

- місце проживання або місцеперебування;

- дата та місце (якщо воно невідоме — назва країни) народження.

2. Відомості про заповіт:

- вид (заповіт, заповіт подружжя, секретний заповіт);

- серії та номери спеціальних бланків нотаріальних документів (за наявності), на яких викладено текст заповіту;

- номер у реєстрі для реєстрації нотаріальних дій (за наявності);

- відомості про особу, яка посвідчила заповіт;

- дата та місце посвідчення;

- місце зберігання заповіту.

Для підтвердження факту внесення інформації до Спадкового реєстру нотаріус виготовляє витяг про внесення реєстраційного запису до Спадкового реєстру у двох примірниках, один з яких залишається у справі нотаріуса, що посвідчив заповіт, а другий – надається заповідачеві.

У разі внесення запису про посвідчення заповіту подружжя, на їх бажання, нотаріус виготовляє кожному власний витяг (п. 2.10 ч. 2 Положення про Спадковий реєстр).

Відповідно до Розділу 2 глави 3 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України у заповіті зазначаються місце і час складання заповіту, що узгоджується з внесеними змінами до Правил ведення нотаріального діловодства, а саме до форми 45 та всіх форм щодо посвідчення заповіту, в якій зазначено про необхідність зазначати у текстах заповітів місця, часу (дати, години, хвилини) складання заповіту.

Зразки заповітів

ЗАПОВІТ

Місто Харків, тридцятого червня дві тисячі п’ятнадцятого року.

Я, Заповідач Катерина Миколаївна, 26 червня 1947 року народження, місце народження: с. Чкмужовка Готвальдівського району Харківської області, податковий номер 1888888881, що проживаю в м. Харкові, вул. Іванова, 33, кв. 206, на випадок моєї смерті роблю таке розпорядження: все моє майно, де б воно не було та з чого б не складалось, та все та на що законом я матиму право на день моєї смерті я заповідаю Спадкоємцю Сергію Петровичу, 09 серпня 1988 року народження, та Спадкоємцю Василю Петровичу, 09 серпня 1988 року народження, в рівних частках кожному.

Зміст ст. 1241, 1307 Цивільного кодексу України мені нотаріусом роз’яснено. Цей заповіт складено в місті Харкові о 15 год. 25 хвил.* в двох примірниках, один з яких залишається в справах приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Нотаріус І. І., а другий видається заповідачу.

Цей заповіт у відповідності із частиною 2 статті 1248 Цивільного кодексу України за проханням та з моїх слів записаний нотаріусом за допомогою технічних засобів.

Цей заповіт мною, заповідачем, Заповідач Катериною Миколаївною, прочитаний вголос і власноручно підписаний.

ПІДПИС заповідача: ______________________________________

Місто Харків, Україна, тридцятого червня дві тисячі п’ятнадцятого року.

Цей заповіт посвідчено мною, Нотаріус І. І., приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області.

Заповіт записаний мною, нотаріусом, зі слів Заповідач Катерини Миколаївни.

Заповіт до підписання прочитаний уголос заповідачем Заповідач Катериною Миколаївною і власноручно підписаний ним у моїй присутності о 15 год. 25 хв.*

Особу його встановлено, дієздатність перевірено.

Зареєстровано в реєстрі за № 3456

Стягнуто плати за домовленістю.

ПРИВАТНИЙ НОТАРІУС

* Вважаємо за доцільне час зазначати власноручно нотаріусом без застосування технічних засобів після внесення запису про посвідчення заповіту до реєстру для реєстрації нотаріальних дій.

Зразок заповіту, складеного за участю свідків

від імені особи, яка не може підписатися власноручно

з підпризначенням спадкоємців, усуванням від права спадкування

та встановленням заповідального відказу

ЗАПОВІТ

Місто Харків, тридцятого червня дві тисячі п’ятнадцятого року.

Я, Заповідач Катерина Миколаївна, 26 червня 1947 року народження, місце народження: с. Чкмужовка Готвальдівського райну Харківської області, податковий номер 1888888881, що проживаю в м. Харкові, вул. Іванова, 33, кв. 206, на випадок моєї смерті роблю таке розпорядження: належну мені на праві власності квартиру № 206 (двісті шість) у будинку № 33 (тридцять три) по вулиці Іванова в місті Харкові, я заповідаю своєму онукові, Спадкоємцю Сергію Івановичу, 27 лютого 1986 року народження, а у разі, якщо він помре до відкриття спадщини, не прийме спадщину або відмовиться від прийняття спадщини або буде усунений від спадкування вказану квартиру я заповідаю Спадкоємець Вікторії Віталіївні, 26 листопада 1992 року народження.

Свого сина, Спадкоємець Петра Івановича, 30 липня 1968 року народження, цим заповітом я позбавляю права на спадщину.

Цим заповітом зобов’язую надати право довічного проживання у кімнаті № 1, житловою площею 9, 1 кв. м згідно технічного паспорту, виданого 23 січня 2015 року КП “Харківське міське бюро технічної інвентаризації”, та право користування місцями загального користування Відказоодержувачу Миколі Федоровичу, 23 лютого 1955 року народження.

Зміст ст. 1241, 1307 Цивільного кодексу України мені нотаріусом роз’яснено.

Цей заповіт складено в місті Харкові о 09 год. 20 хвил.* в двох примірниках, один з яких залишається у справах приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Нотаріус І. І., а другий видається заповідачу.

Цей заповіт складений при свідках, обраних заповідачем: Свідок Максима Петровича, 07 травня 1963 року народження, податковий номер 2323232323, паспорт МК № 232323, виданий 04 березня 2008 року Московським МВ ХМУ УМВС України в Харківській області, що проживає в місті Харкові, вул. Тимурівців, 23, кв. 16, та Свідок Олени Леонідівною, 26 вересня 1975 року народження, податковий номер 2432342342, паспорт МК № 242424, виданий 15 січня 2006 року Київським РВ ХМУ УМВС України в Харківській області, що проживає в місті Харкові, вул. Дружби Народів, 75, кв. 45.

Заповідач, Заповідач Катерина Миколаївна, сама підписати заповіт не може в зв’язку з інсультом. За її дорученням, у її та нотаріуса присутності після того, як текст заповіту їй був прочитаний свідками вголос, заповіт підписала Рукоприкладчик Марія Семенівна, 28 лютого 1954 року народження, податковий номер 2425272725, паспорт МК № 2525252, виданий 09 квітня 2008 року Московським МВ ХМУ УМВС України в Харківській області, що проживає в місті Харкові, вул. Нова, 26.

Зміст ст. 1255 Цивільного кодексу України нам, свідкам та рукоприкладчику, нотаріусом роз’яснено.

ПІДПИС заповідача: ______________________________________

свідок _______________________ свідок _______________________

Місто Харків, Україна, тридцятого червня дві тисячі п’ятнадцятого року.

Цей заповіт посвідчено мною, Нотаріус І. І., приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу.

Заповіт записаний мною, нотаріусом, зі слів Заповідач Катерини Миколаївни.

У зв‘язку з тим, що Заповідач Катерина Миколаївна не може особисто прочитати уголос та підписати текст заповіту (інсульт), за її дорученням, у моїй, нотаріуса, присутності текст заповіту до його підписання зачитаний уголос запрошеними нею свідками Свідок Максимом Петровичем та Свідок Оленою Леонідівною та підписаний Рукоприкладчик Марією Семенівною.

Особи заповідача та свідків встановлено, їх дієздатність перевірено.

Особу Рукоприкладчик Марії Семенівни, яка підписала заповіт у моїй присутності, встановлено, її дієздатність перевірено.

При цьому одночасно засвідчую справжність підпису Рукоприкладчик Марії Семенівни.

Зареєстровано в реєстрі за № 2344, 2345.

Стягнуто плати за домовленістю.

ПРИВАТНИЙ НОТАРІУС

Зразок заповнення граф реєстру для реєстрації нотаріальних дій у разі нотаріального посвідчення заповіту від імені особи, яка не може підписатися власноручно

2344

2345

30/06/15

Заповідач Катерина Миколаївна,

м. Харків, вул. Іванова, 33, кв. 206, 1888888881

сама підписати заповіт не може в зв’язку з інсультом.

За її дорученням заповіт підписала Рукоприкладчик Марія Семенівна,

м. Харкові, вул. Нова, 26

2425272725

Паспорт МН 234567, виданий 23.01.2011, Московським РВХМУ УМВС України в Харків. обл.

1947р. Нар.

Паспорт МК 2525252, вид. 09.04.08р. Московським МВ ХМУ УМВС України в Хар.обл.

1954р. Нар.

Заповіт та засвідчено справжність підпису Рукоприкладчик Марії Семенівни на цьому заповіті

НАН 123456

0,85

0,34

Підпис

Рукоприкладчик Марія Семенівна

Судова практика

Про недійсність заповіту від імені особи, яка не могла його прочитати, посвідченого без участі свідків

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

УХВАЛА

від 27 червня 2007 року

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гнатенка А. В., суддів: Григор’євої Л. І., Берднік І. С., Данчука В. Г., Косенка В. Й., розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом Особи 1 до Особи 2, третя особа — Кордишівська сільська рада, про визнання заповіту недійсним та визнання права власності на земельну частку (пай), за касаційною скаргою Особи 1 на рішення апеляційного суду Тернопільської області від 22.02.2007, встановила:

У вересні 2006 року позивач звернувся в суд із зазначеним позовом, мотивуючи його тим, що Інформація 1 померла його тітка, Особа 3, яка заповіла йому все належне їй майно згідно із заповітом від 08.11.2001. Іншим заповітом, посвідченим Кордишівською сільською радою 21.07.2005, зареєстрованим у реєстрі за N 1, усе майно Особи 3 заповіла відповідачці. Зазначав, що вказаний заповіт посвідчений із порушенням цивільного законодавства та повинен бути визнаний недійсним, оскільки Особа 3 була тяжко хворою людиною, інвалідом I групи загального захворювання, потребувала постійного догляду. Посилаючись на те, що спірний заповіт у порушення вимог ст. 1253 ЦК був посвідчений за відсутністю свідків, просив визнати цей заповіт недійсним, визнати його спадкоємцем після смерті Особи 3 та визнати за ним право на спадкове майно — земельну ділянку.

Рішенням Шумського районного суду Тернопільської області від 25.12.2006 позов Особи 1 задоволено, визнано недійсним спірний заповіт та визнано право на спадкове майно за Особою 1.

Рішенням апеляційного суду Тернопільської області від 22.02.2007 рішення Шумського районного суду Тернопільської області від 25.12.2006 скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову Особи 1 відмовлено.

У поданій до Верховного Суду касаційній скарзі Особа 1 просить скасувати рішення апеляційного суду Тернопільської області від 22.02.2007 та залишити в силі рішення Шумського районного суду Тернопільської області від 25.12.2006, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи позов Особи 1, суд першої інстанції виходив із того, що заповіт, посвідчений Кордишівською сільською радою 21.07.2005, зареєстрований у реєстрі за N 1, суперечить вимогам ст. ст. 1248 та 1253 ЦК.

Так, судом першої інстанції встановлено, що вказаний заповіт був прочитаний уголос секретарем сільської ради Нікітюк С. П., а не заповідачем, і не був посвідчений при свідках, хоча Особа 3 була неграмотною, інвалідом I групи, потребувала стороннього догляду.

Відповідно до абз. 3 ч. 2 ст. 1248 ЦК, якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках.

Статтею 1253 ЦК передбачено, що у випадках, встановлених абз. 3 ч. 2 ст. 1248 цього Кодексу, присутність не менш як двох свідків при посвідченні заповіту є обов’язковою.

Таким чином, постановляючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про незаконність спірного заповіту.

Скасовуючи законне й обгрунтоване рішення суду першої інстанції та постановляючи нове рішення про відмову в позові, апеляційний суд застосував положення частини другої ст. 1257 ЦК, згідно з якою суд визнає заповіт недійсним за позовом заінтересованої особи, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі, хоча позовні вимоги стосувалися недійсності заповіту внаслідок порушення порядку його посвідчення й фактично обгрунтовані ч. 1 ст. 1257 ЦК, якою встановлено, що заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.

Незважаючи на те, що Особа 1 посилався на недотримання встановленого порядку посвідчення заповіту, суд апеляційної інстанції виходив із вільного волевиявлення Особи 3 на складення заповіту, що є порушенням вимог ст. 11 ЦПК щодо розгляду судом цивільних справ у межах заявлених позивачем вимог.

Таким чином, апеляційний суд неправильно застосував норми матеріального права, порушив норми процесуального права та дійшов помилкового висновку про безпідставність висновку суду першої інстанції щодо незаконності спірного заповіту, у зв’язку з чим відповідно до ст. 339 ЦПК рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 339 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду ухвалила:

Касаційну скаргу Особи 1 задовольнити.

Рішення апеляційного суду Тернопільської області від 22.02.2007 скасувати, залишити в силі рішення Шумського районного суду Тернопільської області від 25.12.2006.

Ухвала оскарженню не підлягає.

————————

Якщо заповіт складений письмово, у встановленому порядку посвідчений нотаріусом та зареєстрований в реєстрі, підстави для визнання його нікчемним відповідно до ст. 1257 ЦК України відсутні.

ВИЩИЙ СПЕЦІАЛІЗОВАНИЙ СУД УКРАЇНИ З РОЗГЛЯДУ ЦИВІЛЬНИХ І КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ

УХВАЛА

від 8 лютого 2012 року

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого — Кузнєцова В. О., суддів: Кадєтової О. В., Мартинюка В. І., Мостової Г. І., Наумчука М. І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про визнання заповіту недійсним, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення апеляційного суду Донецької області від 9 вересня 2011 року, встановила:

У березні 2010 року ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_5, який уточнила, про визнання заповіту нікчемним.

Рішенням Маріїнського районного суду Донецької області від 25 липня 2011 року позовні вимоги ОСОБА_4 до ОСОБА_5 задоволені повністю.

Визнано заповіт, складений від імені ОСОБА_6, посвідчений 9 серпня 2006 року державним нотаріусом Курахівської державної нотаріальної контори ОСОБА_7, нікчемним.

Рішенням апеляційного суду Донецької області від 9 вересня 2011 року рішення Марїнського районного суду Донецької області від 25 липня 2011 року скасовано, в задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про визнання недійсним заповіту, складеного від імені ОСОБА_6 на користь ОСОБА_5, посвідченого 9 серпня 2006 року державним нотаріусом Курахівської державної нотаріальної контори ОСОБА_7, відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати рішення апеляційного суду, із залишенням у силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з наступних підстав.

Судами встановлено, що 9 серпня 2006 року від імені ОСОБА_6 складений заповіт, яким останній все своє майно заповів ОСОБА_5.

Вказаний заповіт посвідчений державним нотаріусом Курахівської державної нотаріальної контори ОСОБА_7, на підставі посвідчення інваліда війни серії В N НОМЕР_1, виданого 7 серпня 2006 року.

28 вересня 2009 року ОСОБА_6 помер.

Задовольняючи позов та визнаючи заповіт нікчемним, суд першої інстанції виходив з того, що заповіт складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, оскільки посвідчений державним нотаріусом на підставі посвідчення інваліда війни серії В N НОМЕР_1, виданого 7 серпня 2006 року; при складанні заповіту нотаріус вніс до заповіту дату і місце народження ОСОБА_6, але зазначена інформація відсутня у посвідченні інваліда війни; в тексті заповіту, який підписаний свідками, відсутня інформація про дату народження та проживання свідка.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції обґрунтовано керувався ст. ст. 207, 1247, 1248, 1251, 1252, 1257 ЦК України та виходив з того, що заповіт складений письмово, у встановленому порядку був посвідчений нотаріусом та зареєстрований в реєстрі, отже підстави для визнання його нікчемним відповідно до ст. 1257 ЦК України відсутні.

Відповідно до ч. 1 ст. 1257 ЦК України нікчемним є заповіт, складений особою, яка не мала на це право, а також заповіт, складений із порушенням вимог щодо його форми та посвідчення.

Згідно з нормами ст. 1247 ЦК України загальними вимогами до форми заповіту є: складання заповіту у письмовій формі із зазначенням місця та часу його складання, заповіт має бути особисто підписаний заповідачем та посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у ст. ст. 1251 — 1252 ЦК України.

Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до ч. 4 ст. 207 цього Кодексу.

Статтею 1248 ЦК України передбачено, що нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно. Згідно з частиною 2 цієї статті нотаріус на прохання особи може власноручно записати заповіт з її слів. У цьому випадку заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках.

Крім цього, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції також виходив з того, що позивачем не зазначено обставин, передбачених ст. ст. 215 — 236 ЦК України, як підстав для визнання правочину недійсним.

Однак з такими висновком суду апеляційної інстанції погодитись не можна.

Відповідно п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» N 9 від 6 листопада 2009 року вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору.

Заповіт, складений із порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, згідно із частиною першою ст. 1257 ЦК України є нікчемним, тому на підставі ст. 215 ЦК України визнання такого заповіту недійсним судом не вимагається, отже досліджувати обставини, передбачені ст. ст. 215 — 236 ЦК України, також не вимагається.

Тому посилання суду апеляційної інстанції на ст. ст. 215 — 236 ЦК України як на правові підстави вирішення спору підлягають виключенню з мотивувальної частини рішення апеляційного суду Донецької області від 9 вересня 2011 року, що однак не впливає на законність ухваленого рішення.

Керуючись ст. ст. 336, 337 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалила:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилити.

Рішення апеляційного суду Донецької області від 9 вересня 2011 року залишити без змін, виключивши з мотивувальної частини рішення посилання на ст. ст. 215 — 236 ЦК України як на правові підстави вирішення спору.

Ухвала оскарженню не підлягає.

—————————————

Не допускається визнання дійсним заповіту, який є нікчемним у зв’язку з порушенням вимог щодо його форми та порядку посвідчення, оскільки норми глави 85 ЦК України не передбачають можливості визнання заповіту дійсним.

ПЛЕНУМ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

від 6 листопада 2009 року N 9

Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсним (витяг)

14. Судам необхідно враховувати, що не допускається визнання дійсним заповіту, який є нікчемним у зв’язку з порушенням вимог щодо його форми та порядку посвідчення. У цьому разі судам слід застосовувати статтю 1257 ЦК, оскільки норми глави 85 ЦК не передбачають можливості визнання заповіту дійсним.

——————————————

Підстави для визнання заповіту нікчемним

ВИЩИЙ СПЕЦІАЛІЗОВАНИЙ СУД УКРАЇНИ З РОЗГЛЯДУ ЦИВІЛЬНИХ І КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ

ЛИСТ

від 16.05.2013 р. N 24-753/0/4-13

Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування

(витяг)

6. Право на пред’явлення позову про недійсність заповіту виникає лише після смерті заповідача. В окремих випадках суди помилково відкривали провадження у справах про визнання недійсним заповіту ще за життя заповідача.

Законодавство не встановлює спеціальних строків давності за позовами про визнання заповіту недійсним, тому до них слід застосовувати загальний трирічний строк позовної давності відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК.

Статтею 1257 ЦК визначено підстави нікчемності заповіту та визнання його недійсним, які не виключають застосування загальних норм § 2 глави 16 ЦК відповідно до встановлених судом обставин, якщо вони узгоджуються з правовими підставами та наслідками нікчемності або недійсності заповіту, зазначеними у ст. 1257 ЦК.

Відповідно до ч. 1 ст. 1257 ЦК підставами нікчемності заповіту, тобто недійсності відповідно до закону, є складання заповіту особою, яка не мала на це права, або складання з порушенням вимог щодо форми та посвідчення заповіту. На підставі ст. 215 ЦК визнання такого заповіту недійсним судом не вимагається.

У разі наявності відповідного спору вимога про встановлення нікчемності заповіту підлягає розгляду судом.

Нікчемність заповіту, встановлена в рішенні суду, має наслідком позбавлення права спадкування за заповітом осіб, визначених розпорядженням заповідача в якості спадкоємців за заповітом, незалежно від того, чи пред’являлися позовні вимоги про застосування наслідків нікчемності заповіту.

Оскільки право на складання заповіту має особа з повною цивільною дієздатністю (ч. 1 ст. 1234 ЦК), згідно із ч. 1 ст. 1257 ЦК підставою для нікчемності заповіту є кваліфікація його як такого, що складений особою, яка не мала на це права. Це, зокрема, заповіт, вчинений недієздатною, малолітньою, неповнолітньою особою (крім осіб, які в установленому порядку набули повну цивільну дієздатність), особою з обмеженою цивільною дієздатністю, представником від імені заповідача.

Також підставою нікчемності заповіту є порушення вимог щодо його форми та посвідчення. Загальні вимоги до форми заповіту встановлені ст. 1247 ЦК, а саме: письмова форма; нотаріальне посвідчення або посвідчення особами, уповноваженими на це законом (статті 1251, 1252 ЦК); зазначення у заповіті місця та часу його складання; підписання заповіту заповідачем. Відповідно до ч. 4 ст. 207 ЦК, якщо заповідач не може підписати заповіт внаслідок хвороби або фізичної вади, за його дорученням і в його присутності дозволяється підписання заповіту іншою особою. Підпис цієї особи засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на здійснення нотаріальних дій. Поряд із посвідченням підпису, нотаріус зобов’язаний також в тексті заповіту зазначити причини, які зумовили необхідність підписання заповіту третьою особою (ч. 4 ст. 207 ЦК). Недотримання цих вимог є підставою для визнання заповіту недійсним.

До заповітів, посвідчених посадовими, службовими особами, застосовуються положення ст. 1247 ЦК. Такі заповіти прирівнюються до заповітів, посвідчених нотаріусами, та порядок їх посвідчення затверджений постановою КМУ від 15 червня 1994 року N 419 «Про порядок посвідчення заповітів і доручень, прирівнюваних до нотаріально посвідчених».

Згідно з п. 2 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народних депутатів (втратила чинність на підставі наказу Міністерства юстиції України від 14 листопада 2011 року N 1298/20036) нотаріальні дії у виконавчих комітетах сільських, селищних, міських рад вчиняють посадові особи, на яких за рішенням виконавчого комітету відповідної ради покладено вчинення цих дій.

Посвідчення заповіту неуповноваженою особою, тобто посадовою, службовою особою, яка відповідно до норм статей 1251 — 1252 ЦК не уповноважена посвідчувати заповіти, має мати наслідком нікчемність заповіту (ч. 1 ст. 1257 ЦК).

Відповідно до ст. 1251 ЦК, ст. 37 Закону України «Про нотаріат» посадові особи органу місцевого самоврядування посвідчують заповіти, якщо у населеному пункті немає нотаріуса.

Відповідно до абз. 3 п. 11 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України нотаріуси не вправі здійснювати нотаріальні дії поза межами свого нотаріального округу, крім випадків, встановлених законом (п. 11 у редакції наказу Міністерства юстиції України від 15 червня 2009 року N 1062/5).

Посвідчення заповіту, що здійснюється із порушенням норм ст. 1251 ЦК, є підставою нікчемності заповіту відповідно до ч. 1 ст. 1257 ЦК.

Відсутність у тексті заповіту напису, що він складався та посвідчувався поза приміщенням нотаріальної контори, виконкому місцевої ради, але в межах нотаріального округу, не є істотною умовою для визнання заповіту недійсним, якщо судом буде встановлено, що форма заповіту відповідає вимогам ст. 1247 ЦК і волевиявлення заповідача було вільним.

В якості заінтересованих осіб, повноважних пред’являти позовні вимоги про визнання заповіту недійсним відповідно до ч. 2 ст. 1257 ЦК, можуть розглядатися виключно особи, суб’єктивні спадкові права яких, що виникають відповідно до норм книги шостої ЦК (спадкоємців за законом, спадкоємців за іншим заповітом, відказоодержувачів) порушені у зв’язку із вчиненням заповіту (ухвала колегії суддів ВССУ від 28 вересня 2011 року (справа N 6-27855св11)).

У разі складання кількох заповітів щодо розпорядження одним і тим же майном (множинність заповітів) судам слід враховувати норми частин 3, 4 ст. 1254 ЦК. Кожний новий заповіт скасовує попередній і не відновлює заповіту, який заповідач склав перед ним. Якщо новий заповіт, складений заповідачем, був визнаний недійсним, чинність попереднього заповіту не відновлюється, крім випадків, встановлених статтями 225, 231 ЦК.

Якщо судом встановлено, що спадкоємці, на користь яких були складені попередні заповіти, спадщину не прийняли, позовні вимоги спадкоємців за законом про визнання недійсним заповіту з підстав, передбачених ст. 225, ч. 2 ст. 1257 ЦК, підлягають задоволенню, якщо визнання недійсним оспорюваного заповіту є підставою для виникнення права спадкування за законом спадкоємців черги, яка закликається до спадкування відповідно до статей 1261 — 1264 ЦК (ухвала колегії суддів ВССУ від 30 листопада 2011 року (справа N 6-35578св11)).

Системний аналіз норм ЦК свідчить, що відповідно до ч. 2 ст. 1257 ЦК виключно підстави недійсності правочину, визначені у ст. 225, ст. 231 ЦК, зумовлюють те, що волевиявлення заповідача не було вільним та не відповідало його внутрішній волі.

Для встановлення психічного стану заповідача в момент складання заповіту, який давав би підстави припустити, що особа не розуміла значення своїх дій і (або) не могла керувати ними на момент складання заповіту, суд призначає посмертну судово-психіатричну експертизу (ст. 145 ЦПК). Суд не має права давати оцінку медичним документам, які потребують спеціальних знань.

Ухвалюючи рішення про визнання недійсним заповіту з підстав, передбачених ч. 1 ст. 225 ЦК, суди повинні враховувати, що для визнання такого правочину недійсним предметом доказування є та обставина, що особа-заповідач у момент складання заповіту не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними (ухвала колегії суддів ВССУ від 02 листопада 2011 року в справі N 36-29047св11). Висновок судово-психіатричної експертизи у такій категорії справ є лише одним із доказів, якому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами.

У разі складання спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до другого з подружжя, який його пережив. Тільки у разі смерті останнього з подружжя право на спадкування належить особі, визначеній подружжям у заповіті (ст. 1243 ЦК).

У порушення вищезазначених вимог закону Горохівський районний суд Волинської області рішенням від 15 березня 2011 року визнав право власності в порядку спадкування за заповітом на житловий будинок за П. після смерті батька П.

Суд не звернув уваги на те, що подружжя П. та П. склали спільний заповіт щодо належного їм майна, оскільки помер тільки один з подружжя, тому їх син, позивач по справі, не мав права на спадкування за спільним заповітом після смерті батька, оскільки відповідно до ст. 1243 ЦК його частка переходить до дружини. Позивач має право на спадкування за заповітом тільки у разі смерті обох батьків.

Якщо заповіт містить суперечливі положення, за вимогою заінтересованих осіб застосовується тлумачення заповіту (ст. 1256 ЦК) за умови, якщо відсутні підстави визнання заповіту недійсним, тобто тлумаченню підлягає лише дійсний заповіт. Для тлумачення змісту заповіту застосовуються також загальні правила тлумачення змісту правочинів встановлені ст. 213 ЦК.

———————

Відсутність у заповідача паспорта громадянина України не може бути підставою для визнання заповіту недійсним

ВИЩИЙ СПЕЦІАЛІЗОВАНИЙ СУД УКРАЇНИ З РОЗГЛЯДУ ЦИВІЛЬНИХ І КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ

ЛИСТ

від 27.09.2012 р. N 10-1387/0/4-12

Про практику застосування судами при розгляді справ окремих норм законодавства про власність та спадкування

(витяг)

2. Частиною другою статті 215 ЦК України передбачено, якщо недійсність правочину встановлена законом, то він є нікчемним і визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Відповідно до статті 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.

За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Оскільки суперечності між датами, зазначеними як дата складення заповіту (4 квітня) та дата його посвідчення нотаріусом (3 квітня), судом були усунуті на підставі оцінки наданих доказів та встановлено, що заповіт було складено та посвідчено саме 3 квітня 2009 року, тому відсутність у заповідача паспорта громадянина України не може бути підставою для визнання заповіту недійсним, оскільки в даному випадку відповідно до статті 43 Закону України «Про нотаріат» та пункту 10 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України визначальним для нотаріуса було саме встановлення особи, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії (постанова від 26 грудня 2011 р. N 6-73цс11).

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

від 26 грудня 2011 року

(витяг)

Верховний Суд України у складі: головуючого — Сеніна Ю. Л., суддів: Барбари В. П., Берднік І. С., Вус С. М., Глоса Л. Ф., Гошовської Т. В., Гриців М. І., Гуля В. С., Гуменюка В. І., Гусака М. Б., Ємця А. А., Жайворонок Т. Є., Заголдного В. В., Канигіної Г. В., Кліменко М. Р., Колесника П. І., Короткевича М. Є., Коротких О. А., Косарєва В. І., Кривенди О. В., Кривенка В. В., Кузьменко О. Т., Лященко Н. П., Маринченка В. Л., Онопенка В. В., Патрюка М. В., Пивовара В. Ф., Потильчака О. І., Пошви Б. М., Прокопенка О. Б., Редьки А. І., Романюка Я. М., Скотаря А. М., Таран Т. С., Терлецького О. О., Тітова Ю. Г., Школярова В. Ф., Яреми А. Г., розглянувши в судовому засіданні заяву ОСОБА_2 про перегляд рішення колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2011 року в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 (законного представника малолітньої ОСОБА_3), третя особа — державний нотаріус Другої Київської державної нотаріальної контори Костенко Людмила Юхимівна, про визнання заповіту недійсним, встановив:

У грудні 2009 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько ОСОБА_4, вона є спадкоємицею за законом першої черги, звернулася до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини, але дізналася про наявність заповіту батька від 3 квітня 2009 року на користь його малолітньої племінниці ОСОБА_3, 1997 року народження. Проте цей заповіт було посвідчено з порушенням закону, оскільки особу заповідача було встановлено за паспортом, який був недійсним, тому що в ньому була відсутня фотокартка, яку належало вклеїти по досягненні батьком 45-річного віку, а на день складення заповіту йому виповнилося 52 роки.

Позивачка просила визнати недійсним заповіт ОСОБА_4, посвідчений державним нотаріусом 3 квітня 2009 року, та визнати її спадкоємцем першої черги.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 9 вересня 2010 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 27 січня 2011 року, в задоволенні позову про визнання заповіту недійсним відмовлено.

Рішенням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2011 року рішення Печерського районного суду м. Києва від 9 вересня 2010 року та ухвала апеляційного суду м. Києва від 27 січня 2011 року в частині визнання заповіту недійсним скасовані, заповіт ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5, посвідчений 3 квітня 2009 року, визнано недійсним; в іншій частині зазначені судові рішення залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України 27 травня 2011 року заяві ОСОБА_2 просить скасувати рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2011 року і справу передати на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, зокрема статей 215, 236, 1247, 1257 ЦК України, що потягло ухвалення різних судових рішень у подібних правовідносинах.

…

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивачки, її представників та відповідачки, Верховний Суд України визнає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

…

Задовольняючи позов та визнаючи заповіт недійсним, суд касаційної інстанції виходив із того, що встановлення особи заповідача на підставі недійсного паспорту свідчить про порушення при посвідченні заповіту вимог статті 43 Закону України «Про нотаріат», пункту 13 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, крім того, заповіт містить суперечності між датою складення та датою його посвідчення, а тому він є нікчемним відповідно до вимог статті 1257 ЦК України і з цих підстав його слід визнати недійсним.

Проте згідно частини другої статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину встановлена законом, то він є нікчемним і визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Зазначених у статті 1257 ЦК України підстав нікчемності або недійсності заповіту в рішенні суду не наведено.

Із доданої до заяви ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 серпня 2011 року вбачається, що залишаючи без змін судові рішення про відмову в задоволенні позову про визнання заповіту недійсним, суд касаційної інстанції виходив із того, що згідно з законом заповіт повинен бути укладений у письмовій формі з зазначенням місця і часу його складення, підписаний особисто заповідачем і нотаріально посвідчений. А тому суд касаційної інстанції обґрунтовано погодився з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про те, що відсутність у заповідача паспорта громадянина України не може бути підставою для визнання заповіту недійсним, оскільки в даному випадку відповідно до статті 43 Закону України «Про нотаріат» та пункту 10 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України визначальним для нотаріуса було саме встановлення особи, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії.

Суперечності між датами, зазначеними як дата складення заповіту (4 квітня) та дата його посвідчення нотаріусом (3 квітня), судом першої інстанції були усунуті на підставі оцінки наданих доказів та встановлено, що заповіт було складено та посвідчено саме 3 квітня 2009 року.

За таких обставин рішення суду касаційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції з підстав, передбачених пунктом 1 статті 355 ЦПК України.

Керуючись статтею 360 3 ЦПК України, Верховний Суд України постановив:

Заяву ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2011 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України.

———

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

Висновки Верховного Суду України, викладені у рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, за 2010 — 2011 рр.

від 1 червня 2012 року

(витяг)

Спори про спадкове право

Підстави нікчемності або недійсності заповіту визначені у ст. 1257 ЦК. Відсутність у заповідача паспорта громадянина України не може бути підставою для визнання заповіту недійсним у зв’язку з тим, що в цьому випадку відповідно до ст. 43 Закону України від 2 вересня 1993 р. N 3425-XII «Про нотаріат» та п. 13 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 р. N 20/5 (чинної на час виникнення спірних правовідносин), визначальним для нотаріуса було саме встановлення особи, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії (постанова Верховного Суду України від 26 грудня 2011 р. у справі N 6-73цс11).

—————————-

Консультативно-методична рада з питань нотаріату при Головному територіальному управлінні юстиції у Харківській області

отримати

←назад

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ щодо нотаріального посвідчення заповітів

Реклама

Розділ "Новини"

Основні розділи