Постанова ВГСУ від 25.10.2007 р. Справа N 43/399

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: головуючого Грейц К. В., суддів: Бакуліної С. В., Глос О. І., розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали касаційної скарги Маріупольської міської ради на постанову від 13.08.2007 року Донецького апеляційного господарського суду у справі N 43/399 господарського суду Днецької області за позовом Маріупольської міської ради до товариства з обмеженою відповідальністю «Маштехніка» про стягнення заборгованості по орендній платі в сумі 383439,42 грн. (в судовому засіданні взяли участь представники: від позивача: [...]; від відповідача: [...], [...]), встановив:
11.10.2007 року в судовому засіданні оголошувалась перерва до 25.10.2007 року до 13-55 годин.
Рішенням господарського суду Донецької області (головуючий суддя — Зубченко І. В., судді Плотніцький Б. Д., Сковородіна О. М.) від 06.06.2007 року у справі N 43/399 позов задоволено; відмовлено у задоволенні заяви відповідача про розстрочку виконання рішення суду від 06.06.2007 року по справі N 43/399; стягнуто з відповідача на користь позивача борг з орендної плати за користування земельною ділянкою в сумі 299868,19 грн., пеню в розмірі 8996,04 грн.; стягнуто з відповідача на користь державного бюджету України державне мито в сумі 383,74 грн. та 118,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.
Постановою Донецького апеляційного господарського суду (головуючий суддя — Величко Н. Л., судді — Алєєва І. В., М’ясищева А. М.) від 13.08.2007 року рішення Господарського суду Донецької області від 06.06.2007 року у справі N 43/399 скасовано; у позові відмовлено; стягнуто з позивача на користь відповідача витрати по сплаті державного мита 1545 грн. при поданні апеляційної скарги.
В касаційній скарзі Маріупольська міська рада просить скасувати постанову Донецького апеляційного господарського суду від 13.08.2007 року та залишити в силі рішення господарського суду Донецької області від 06.06.2007 року, посилаючись на порушення та неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, а саме: ст. ст.12, 20, 96, 206 Земельного кодексу України, ст. ст. 1, 2, 15 Закону України «Про плату за землю», ст. ст. 3, 526, 629, 631, 538, 640, 648, 762 Цивільного кодексу України.
У відзиві на касаційну скаргу відповідач повністю заперечує викладені в ній доводи.
Заслухавши пояснення на касаційну скаргу представника позивача, який підтримав викладені в ній доводи, заперечення на касаційну скаргу представників відповідача, перевіривши правильність застосування норм матеріального та процесуального права в рішенні місцевого господарського суду та в постанові апеляційного господарського суду, колегія суддів Вищого господарського суду України приходить до висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Апеляційним судом встановлено, що 19.04.2005 року між Маріупольською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю «Маштехніка» на підставі рішення виконкому Маріупольської міської ради від 21.08.2002 року N 367/10, від 17.11.2004 року N 490/1 був укладений договір оренди земельної ділянки площею 2,9344 га по вул. Краснофлотській, 200 в Приморському районі м. Маріуполя (т. 1 а. с. 8 — 10). На земельній ділянці знаходиться об’єкт нерухомого майна: виробничий цех, адміністративно-побутовий корпус, які належать відповідачу.
Строк дії договору — 10 років, до 21.08.2012 року.
За умовами вказаного договору (п. п. 10 — 12) відповідач узяв на себе зобов’язання справляти орендну плату за землю щорічно у грошовій формі у розмірі 2 % від грошової оцінки земельної ділянки (за рік). Орендна плата повинна вноситися за базовий податковий (звітний) період щомісячно протягом 30 календарних днів, наступних за останнім календарним днем звітного (податкового) місяця. Розмір орендної плати за земельну ділянку змінюється у разі індексації у встановленому законом порядку грошової оцінки.
На момент укладання договору оренди землі відповідач вже користувався земельною ділянкою, яка визначена в цьому договорі, оскільки об’єкти нерухомості належали йому у той час. Отже, фактично відповідач користується земельною ділянкою з дати прийняття рішення виконкомом про виділення йому земельної ділянки.
Такі обставини зумовили включення до тексту договору від 19.04.2005 року посилання на рішення виконкому Маріупольської міської ради від 21.08.2002 року N 367/10 та п. 14 з метою отримання плати за користування відповідачем земельною ділянкою за попередній період, з часу прийняття рішення виконкому про виділення земельної ділянки і до моменту укладення договору.
Правомірність включення таких умов до договору оренди від 19.04.2005 року підтверджено постановою Донецького апеляційного господарського суду від 09.08.2006 року у справі N 43/12пд, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду від 12.10.2006 року (т. 1, а. с .83 — 84).
Законом України від 25.03.2005 року N 2505-ІУ «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2005 рік» та деяких інших законодавчих актів України» внесено зміни до Закону України від 25.06.91 року N 1251-XII «Про систему оподаткування» із змінами і доповненнями, Закону України від 03.07.92 року N 2535-XII «Про плату за землю» із змінами і доповненнями, Закону України від 06.10.98 року N 161-XIV «Про оренду землі» (в редакції Закону України від 02.10.2003 року N 1211-IV із змінами і доповненнями).
Згідно п. 8 ч. 1 ст. 14 Закону України «Про систему оподаткування» (1251-XII) до переліку загальнодержавних податків і зборів (обов’язкових платежів) віднесено орендну плату за земельні ділянки державної і комунальної власності (редакція з 01.04.2005 року).
Статтею 1 Закону України «Про оренду землі» від 06.10.98 року N 161-XIV в редакції Закону від 02.10.2003 року N 1211-IV зі змінами та доповненнями встановлено, що оренда землі — це засноване на договорі строкове, платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.
Статтею 5 Закону України «Про оренду землі» (далі — закон) від 06.10.98 року N 161-XIV в редакції Закону від 02.10.2003 року N 1211-IV зі змінами та доповненнями встановлено, що орендарями земельних ділянок є юридичні або фізичні особи, яким на підставі договору оренди належить право користування земельною ділянкою.
Відповідно до статті 13 Закону «Про оренду землі» договір оренди землі — це договір, за яким орендодавець зобов’язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов’язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
Згідно із статтею 18 вищезазначеного Закону договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації.
Відповідно до статті 21 Закону «Про оренду землі» орендна плата за землю — це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Розмір, форма і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Закону України «Про плату за землю» (2535-XII).
Справляння плати за землю, а також відповідальність платників та контроль за правильністю обчислення і справляння земельного податку здійснюється відповідно до Закону України від 03.07.92 року N 2535-XII «Про плату за землю» із змінами та доповненнями.
Статтею 2 Закону України від 03.07.92 р. N 2535-XII «Про плату за землю» із змінами та доповненнями встановлено, що плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати.
Власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі, крім орендарів та інвесторів — учасників угод про розподіл продукції, сплачують земельний податок. За земельні ділянки, надані в оренду, справляється орендна плата.
Згідно із Законом N 2535-XII (стаття 5) об’єктом плати за землю є земельна ділянка, яка перебуває у власності або користуванні, у тому числі на умовах оренди. Суб’єктом плати за землю (платником) є власник землі і землекористувач, у тому числі орендар, тобто безпосередньо ті юридичні або фізичні особи, яким земля передана у власність або надана в користування, у тому числі на умовах оренди.
Згідно із статтею 14 Закону N 2535-XII платники земельного податку, а також орендної плати за земельні ділянки державної або комунальної власності (крім громадян) самостійно обчислюють суму земельного податку та орендної плати щороку за станом на 1 січня і до 1 лютого поточного року подають відповідному органу державної податкової служби за місцезнаходженням земельної ділянки податкову декларацію на поточний рік за формою, встановленою центральним податковим органом, з розбивкою річної суми рівними частками за місяцями, подання такої декларації звільняє від обов’язку подання щомісячних декларацій.
Платник податків має право подавати щомісячно нову звітну податкову декларацію, що не звільняє його від обов’язку подання податкової декларації до 1 лютого поточного року, у тому числі і на нововідведені земельні ділянки, що не звільняє від обов’язку подання податкової декларації протягом місяця з дня виникнення права на нововідведену земельну ділянку, протягом 20 календарних днів місяця наступного за звітним.
Підставою для нарахування земельного податку, як визначено статтею 13 Закону України «Про плату за землю» N 2535-XII, є дані державного земельного кадастру, а орендної плати за земельну ділянку, яка перебуває у державній або комунальній власності, — договір оренди такої земельної ділянки.
При цьому власники землі та землекористувачі, як визначено статтею 15 Закону N 2535-XII, сплачують земельний податок, а також орендну плату за земельні ділянки державної та комунальної власності з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою.
Аналіз законодавства, яким врегульовані орендні відносини дає підстави зробити висновок, що з 01.04.2005 року орендна плата визнана державним обов’язковим платежем, строки та сплата якого здійснюється в порядку передбаченому податковим законодавством на підставі декларації; платником орендної плати за землю до бюджету є орендар земель державної або комунальної власності на підставі укладеного з відповідним органом місцевого самоврядування чи органом виконавчої влади договором оренди землі і який набирає чинності після його державної реєстрації. Річна орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності, не може бути меншою за розмір земельного податку, що встановлюється Законом України «Про плату за землю» (N 2535-XII), та перевищувати 10 % їх нормативної грошової оцінки. У разі визначення орендаря на конкурентних засадах може бути встановлено більший розмір орендної плати.
Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки (стаття 124 Земельного кодексу України від 25.10.2001 року N 2768-III зі змінами та доповненнями).
Право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами, а право оренди землі оформляється договором, який реєструється відповідно до закону (ст. ст. 126, 124 Земельного кодексу).
Контроль за справлянням орендної плати до бюджету покладено на податкові органи.
Як встановлено у судовому засіданні апеляційної інстанції з пояснень представника податкового органу відповідач користується земельною ділянкою з 1999 року і до 2005 року сплачував за користування земельною ділянкою земельний податок, у обліковій картці платника заборгованість з цього виду платежів відсутня, не рахується також заборгованості і по орендній платі нарахованій на підставі договору оренди. Касаційна інстанція звертає увагу на те, що враховуючи, що користування в Україні землею є платним, позивач, фактично користуючись землею, не мав права не сплачувати податок на землю, очікуючи коли з ним буде укладено договір оренди землі, оскільки такі дії були б порушенням діючого законодавства України.
Передача в оренду земельної ділянки відповідачу відбулася 25.04.2005 року з моменту державної реєстрації договору оренди і з цього моменту у відповідача виникло право оренди землі.
Обов’язок відповідача сплатити орендну плату за період до укладення договору оренди позивач в позові обґрунтовував тим, що відповідно до п. 14 договору оренди відповідач повинен сплатити орендну плату у розмірі передбаченому договором з моменту прийняття рішення про передання в оренду земельної ділянки, а саме з 21.02.2002 року, однак, ці обставини правомірно визнані апеляційним судом такими, що не можуть бути підставою для задоволення позову з наступних підстав.
Статтею 2 Закону України від 03.07.92 року N 2535-XII «Про плату за землю» із змінами та доповненнями встановлено, що плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати.
Тобто законодавчо встановлено, що не можливо одночасно сплачувати з однієї і тієї ж земельної ділянки, яка знаходиться у користуванні, земельний податок та орендну плату, оскільки і земельний податок і орендна плата за своєю суттю є платою за землю, яка надається у користування за різними підставами (постійне користування на підставі державного акту або на підставі договору оренди).
Відповідно до ст. 15 Закону України від 03.07.92 року N 2535-XII «Про плату за землю» у редакції Закону України від 25.03.2005 року N 2505-IV власники землі та землекористувачі сплачують земельний податок, а також орендну плату за земельні ділянки державної та комунальної власності з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою.
А як вбачається договір оренди земельної ділянки площею 2,9344 га по вул. Краснофлотській, 200 в Приморському районі м. Маріуполя між Маріупольською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю «Маштехніка», на підставі рішення виконкому Маріупольської міської ради від 21.08.2002 р. N 367/10, від 17.11.2004 р. N 490/1, був укладений лише 19.04.2005 року (т. 1 а. с. 8 — 10).
Враховуючи те, що законодавством передбачено, що плата за землю справляється у вигляді або земельного податку, або орендної плати, касаційна інстанція погоджується з висновком апеляційного суду, що позивач не довів, що у період з 21.08.2002 року до 19.04.2005 року відповідач не сплачував плату за землю.
Крім того, представником податкового органу зазначено та до матеріалів справи додана довідка (т. 1, а. с. 101) про те, що у ТОВ «Маштехніка» не має заборгованості по орендній платі за земельну ділянку з 19.04.2005 року по 05.12.2006 року.
З 1 квітня 2005 року орендна плата визнана обов’язковим загальнодержавним платежем до бюджету, яка нараховується та сплачується платником самостійно, шляхом подання податкової декларації до податкового органу в порядку, передбаченому податковим законодавством. Контроль за надходженням до бюджету зазначених платежів покладено на податкові органи.
Суд першої інстанції у рішенні зазначив, що згідно п. 18 договору оренди у разі невнесення орендної плати у строки, визначені договором, орендар сплачує пеню в розмірі 0,3 % від несплаченої суми за кожен день прострочення, яка за наданим розрахунком позивача становить 8996,04 грн. (стор. рішення 4). У рішенні зазначено, що розрахунок суми санкцій перевірений судом, є арифметично вірним, таким, що відповідає законодавству, фактичним обставинам та матеріалам справи, та прийнятий судом як доказ по справі.
Однак з договору (п. 14) оренди земельної ділянки від 19.04.2004 року вбачається, що орендна плата за земельну ділянку з моменту прийняття рішення про надання земельної ділянки в оренду і до моменту укладення договору вноситься без нарахування пені.
Місцевий суд не звернув увагу на те, що згідно з уточненнями до позову від 21.05.2007 року Маріупольська міська рада змінила позовні вимоги та просила стягнути з ТОВ «Маштехніка» за порушення зобов’язань за неналежне виконання умов договору річні відсотки по ставці 0,3 % несплаченої суми за кожний наступний день у сумі 8996 грн.04 коп. (т. 2 а. с. 8 — 11), а не пеню.
Суд першої інстанції у рішенні не розглянув вимог позивача щодо стягнення з відповідача річних відсотків.
Апеляційна інстанція правомірно відмовила у позові про стягнення річних відсотків за невиконання грошових зобов’язань відповідно до ст. 625 ЦК України та п. 18 договору, оскільки матеріалами справи не доведено, що відповідач не сплачував плату за землю у період з 21.08.2002 року до 19.04.2005 року, крім того з 01.04.2005 року орендна плата визнана обов’язковим загальнодержавним платежем, строки сплати орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності відповідно до ст. 21 Закону України «Про оренду землі» встановлюються Законом України «Про плату за землю» а не за згодою сторін договором оренди, санкції за несвоєчасну сплату податкових платежів встановлено спеціальним законом з питань оподаткування Законом України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» N 2181-III.
Касаційна інстанція також відзначає таке.
Згідно ст. 20 Закону України «Про плату за землю» (у редакції з 01.04.2005 року), п. 8 ч. 1 ст. 14 Закону України «Про систему оподаткування» (1251-XII) (редакція з 01.04.2005 року), у випадку коли орендодавцем землі виступає відповідна місцева рада, то орендар, уклавши з нею договір на оренду землі, самостійно сплачує орендну плату за землю до місцевого бюджету.
Договір оренди землі сторонами було укладено після 01.04.2005 року, а саме — 19.04.2005 року. Тому сторони в договорі погодили сплату орендної плати, у тому числі і за попередній період, до місцевого бюджету на відповідний рахунок, що відповідає діючому законодавству на момент укладення договору.
Як вбачається з позовних вимог, позивач просить стягнути орендну плату не на місцевий бюджетний рахунок, тобто не до бюджету, а на свою користь, як юридичної особи.
За умови наведеного, колегія суддів вважає, що позивачем не доведено факту порушення свого права на отримання на користь Маріупольської міської ради як юридичної особи орендних платежів, які за своєю природою, як вірно встановив суд апеляційнльної інстанції, є платою за землю до місцевого бюджету.
Беручи до уваги все наведене та вимоги чинного законодавства в їх сукупності, колегія суддів не вбачає підстав для скасування постанови Донецького апеляційного господарського суду.
Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1118, п. 1 ч. 1 ст. 1119, ст. 11111 ГПК України, Вищий господарський суд України постановив:
Касаційну скаргу Маріупольської міської ради від 06.09.2007 року N 1316 на постанову Донецького апеляційного господарського суду від 13.08.2007 року у справі N 43/399 залишити без задоволення, а постанову Донецького апеляційного господарського суду від 13.08.2007 року у справі N 43/399 — без змін.

Головуючий, суддя К. Грейц
Судді: С. Бакуліна
О. Глос

© Інформаційно-аналітичний центр «ЛІГА», 1991 — 2008
© ТОВ «ЛІГА ЗАКОН», 2007 — 2008