Позиція Верховного суду України щодо земельних спорів

Проаналізувавши причини скасування Верховним Судом України постанов Вищого господарського суду України у першому півріччі 2009 року, доводимо до Вашого відома найбільш суттєві порушення, які мали місце у переглянутих постановах. Із загальної кількості судових рішень, скасованих Верховним Судом України, значну частину складають рішення у справах, що пов’язані із земельними правовідносинами. Зокрема, звертаємо увагу на наступні справи.
Задовольняючи позов по справі N 2-29/7647-2007 (доповідач — Плюшко І. А.) про визнання права власності на об’єкти нерухомості, господарські суди всіх інстанцій безпідставно застосували до спірних правовідносин положення статті 331 ЦК України, яка визначає загальні підстави та порядок набуття права власності на нове майно, створене з додержанням вимог закону та інших правових актів, однак не регулює правовий режим самочинного будівництва, та не застосували спеціальну норму, що регулює спірні правовідносини, а саме: статтю 376 ЦК України. Але суди не взяли до уваги приписи статті 95 Земельного кодексу України та статті 25 Закону України «Про оренду землі», згідно з якими орендар, як тимчасовий землекористувач, з урахуванням умов надання земельної ділянки та її цільового призначення, має право споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі та споруди лише за умови згоди на це орендодавця. Суди не звернули увагу на ту обставину, що за вимогою про відшкодування шкоди, заподіяної ним внаслідок загибелі об’єктів оренди, в особі Товариства збіглися позивач та відповідач у справі, а відтак, не надали їй оцінку щодо відповідності вимогам процесуального законодавства.
Постановою Вищого господарського суду України від 27.01.2009 року, ухваленою по справі N 2-13/3505-2008 (доповідач — Рогач Л. І.), було скасовано законну постанову Севастопольського апеляційного господарського суду та залишено в силі рішення суду першої інстанції, згідно з яким за позивачем визнано право власності на самочинно збудоване майно, незважаючи на ряд порушень будівельних та природоохоронних норм, допущених під час незаконного будівництва.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення у справі N 13/93 (доповідач — Дроботова Т. П.), Вищий господарський суд України не взяв до уваги вимоги ст. ст. 104, 11110 ГПК України та те, що власниками спірних земельних ділянок є фізичні особи, а спір, що є предметом розгляду господарських судів уданій справі, стосується прав і обов’язків цих фізичних осіб.
Залишаючи в силі судові рішення по справі N 36/85 (доповідач — Гоголь Т. Г.), Вищий господарський суд України погодився з висновками господарських судів про законність вилучення земельних ділянок та надання їх в оренду товариству, які постановили рішення, не з’ясувавши при цьому форму власності на спірні землі, дійшовши передчасного висновку про законність вилучення Київською міською радою спірних земельних ділянок, зміну їх цільового призначення та подальшу їх передачу в оренду.
По справі N 9/398-08 (доповідач — Подоляк О. А.) Вищий господарський суд України скасував законну постанову суду апеляційної інстанції, який дійшов обгрунтованого висновку про те, що спірний акт на право користування землею виданий виконавчим комітетом районної ради народних депутатів на ім’я громадської організації в межах компетенції та з дотриманням порядку, встановленого законодавством, діючим на час існування цих правовідносин.
По справі N 3/506-А-36/330 (доповідач — Остапенко М. І.) Вищий господарський суд України не застосував положень статті 22 Земельного кодексу України та безпідставно застосував Рішення Конституційного Суду України у справі N 1-17/2005 за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо конституційності положень п. 6 розділу X «Перехідні положення» Земельного кодексу України, оскільки судами було встановлено, що земельна ділянка в розумінні положень Земельного кодексу України в редакції, яка була чинна на час виникнення цих правовідносин, не була відведена у визначеному Законом порядку ні у 1983 році при організації ринку, ні у 2001 році при побудові ЗАТ «Ринок Лісовий» торгового павільйону на цій земельній ділянці. Відтак, у позивача не виникло право користування спірною земельною ділянкою внаслідок придбання ним торгового павільйону.
Висновки судів апеляційної та касаційної інстанцій по справі N 32/318 (доповідач — Малетич М. М.) про те, що вирішення питання щодо розпорядження земельними ділянками належало до виключної компетенції Київської міської ради були також помилковими та такими, що не узгоджувалися з вимогами чинного на час виникнення спірних правовідносин законодавства.
Під час перегляду судових рішень у справі господарського суду АР Крим N 2-17/14202.1-2006 (доповідач — Волік І. М.) Вищий господарський суд України не взяв до уваги, що судові рішення зачіпають інтереси територіальної громади, на території якої розташована земельна ділянка, і правовідносини щодо права користування та права власності на яку безпосередньо пов’язані зі спірними правовідносинами про право власності на майно, що розташоване на цій ділянці.
По справі N 22/67 (доповідач — Полянський А. Г.) Вищий господарський суд України, погодившись з висновком господарських судів про законність продажу земельної ділянки, на якій розташоване учбове господарство льотного коледжу, та відповідність вимогам закону договору купівлі-продажу земельної ділянки, укладеного між Кременчуцькою райдержадміністрацією та ТОВ «Науково-виробниче об’єднання «АВІА», не врахував положень ст. 4 Земельного кодексу України про те, що землі транспорту та учбових господарств навчальних закладів не можуть передаватись у колективну та приватну власність.
Залишаючи без змін постанову суду апеляційної інстанції, якою було скасовано законне рішення господарського суду м. Києва у справі N 18/109 (доповідач — Дроботова Т. П.), Вищий господарський суд України не надав значення тій обставині, що на земельній ділянці, яка передається в оренду ТОВ «Промавтоматика-Т», знаходиться майно, яке належить позивачу на праві власності, і суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про те, що спірний договір суперечить вимогам чинного законодавства, а тому повинен бути визнаний недійсним.
Як показує практика, у суддів також викликає труднощі застосування ст. 220 ЦК України. Із змісту зазначеної норми закону випливає, що при вирішенні спору про визнання договору, який потребує нотаріального посвідчення, дійсним, суд досліджує, крім обставин щодо виконання сторонами умов договору, також наявність письмових доказів домовленості між сторонами щодо усіх істотних умов договору та відсутність передбачених законом обмежень для його укладення. Переглядаючи судові рішення по справі N 28/67-08-1699 (доповідач — Разводова С. С.), про визнання договору дійсним та визнання права власності на об’єкт нерухомості, Вищий господарський суд України, всупереч вимогам закону, не надав значення тій обставині, що на час підписання договору об’єднання громадського харчування не було власником спірного нерухомого майна, а тому укладення ним договору купівлі-продажу спірного майна суперечило вимогам ст. ст. 317, 319 ЦК України, у зв’язку з чим у суду не було підстав для застосування ст. 220 ЦК України.
Аналогічна ситуація склалась по справі N 2-17/9353-2007 (доповідач — Плюшко І. А.) — Вищий господарський суд України, застосувавши статтю 220 ЦК України, залишив без змін рішення господарського суду АР Крим, яким задоволено позов про визнання дійсним договору купівлі-продажу та визнання права власності. Проте в порушення положень ст. ст. 33, 34, 43 ГПК України судом першої інстанції не було встановлено та досліджено наявність обставин, які свідчили б про ухилення відповідача від нотаріального посвідчення спірного договору купівлі-продажу. Встановлення судом факту відсутності у відповідача правовстановлюючих документів на нерухоме майно, що було предметом спірного договору, і застосування за цих обставин до даних відносин вимог ч. 2 ст. 220 ЦК України є неправильним, оскільки за відсутності правовстановлюючих документів вказана норма не дає право суду її застосовувати. Крім того, відповідно до вимог ч. 2 ст. 220 ЦК України суд може визнати дійсним сам договір, який потребує нотаріального посвідчення, але без визнання права власності на майно, що було предметом спірного договору.
Також, скасовуючи законну постанову апеляційного суду по справі N 21/555 (доповідач — Шевчук С. Р.) та визнаючи договір купівлі-продажу об’єкта незавершеного будівництва дійсним на підставі ст. 220 ЦК України, Вищий господарський суд України не врахував вимог статей 657 та 640 ЦК України, відповідно до яких зазначений договір підлягав обов’язковому нотаріальному посвідченню та державній реєстрації і набував чинності з моменту його державної реєстрації. Оскільки чинним Цивільним кодексом України не передбачено можливості визнання судом дійсним правочину в разі недодержання сторонами вимоги закону про його обов’язкову державну реєстрацію, апеляційний господарський суд дійшов правильного висновку про безпідставність заявлених позовних вимог.
Необхідно вказати на справи, у яких ідеться про відчуження військового майна, оскільки Верховний Суд України, скасовуючи судові рішення у справах цієї категорії, неодноразово звертав увагу Вищого господарського суду України на порушення чинного законодавства, що мали місце при їх розгляді, проте аналогічні справи продовжують надходити в порядку касаційного оскарження без урахування раніше висловлених Верховним Судом України правових позицій.
Так, наприклад, справа N 2-7/2489-2008 (доповідач — Плюшко І. А.) про визнання недійсними договорів містить типову схему незаконного відчуження земель, розпорядження якими віднесено до виключної компетенції Міністерства оборони України: фіктивність інвестиційного договору про спільну діяльність, підписання цього договору особою, що не мала на це законних повноважень, фактичну зміну цільового призначення земельної ділянки, на якій розташоване військове містечко, відсутність відповідного рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Переглядаючи судові рішення у зазначеній справі, Вищий господарський суд України не дав правової оцінки вказаним обставинам, незважаючи на те, що вони мають суттєве значення для правильного вирішення спору.
По справі N 38/39 (доповідач — Волік І. М.) про визнання дійсним договору купівлі-продажу нерухомого військового майна судами всіх інстанцій також не було досліджено питання, чи приймалося Кабінетом Міністрів України рішення про визначення філії Центрального спеціалізованого будівельного управління (госпрозрахункового) Міноборони України «Укроборонбуд» уповноваженим підприємством (організацією) щодо реалізації військового майна, у тому числі нерухомого майна військового містечка N 226. Одночасно не досліджувалось і питання про укладення Міноборони України з підприємствами (організаціями), уповноваженими Кабінетом Міністрів України на реалізацію військового майна, договорів комісії, інших цивільно-правових угод щодо відчуження об’єктів зазначеного нерухомого майна. Також судами не в повній мірі перевірено повноваження директора філії Центрального спеціалізованого будівельного управління (госпрозрахункового) Міноборони України «Укроборонбуд» на укладення спірного договору.
По справі N 2-1/2599-2008 (доповідач — Коробенко Г. П.) Вищий господарський суд України дійшов неправильного висновку про правомірність прийнятого судом рішення щодо вилучення земельної ділянки у військової частини у зв’язку з добровільною відмовою землекористувача від права на користування спірною земельною ділянкою. Хоча, як свідчать матеріали справи, посадовими особами, яким чинним законодавством надано право передавати землі, закріплені за військовою частиною, не надавалася згода чи дозвіл на передачу цих земель місцевим органам влади.
Судові рішення по справі N 41/154-18/170-32/173 (доповідач — Шевчук С. Р.) вже скасовувались Верховним Судом України, який у своїй постанові від 12 лютого 2008 року зазначав, що правовідносини у сфері відчуження військового майна регулюються спеціальними нормами законодавства, а саме: Законом України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» та Положенням про порядок відчуження та реалізації військового майна Збройних Сил, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2000 року N 1919, при цьому спеціальним законодавством не передбачено переважного права наймача, який належно виконує свої обов’язки за договором найму майна, перед іншими особами на придбання такого майна у разі його продажу. Вирішуючи спір при новому розгляді справи, судові інстанції належним чином не виконали вимог процесуального закону щодо обов’язковості вказівок, викладених в постанові Верховного Суду України від 12 лютого 2008 року, і помилково (або умисно) застосували до спірних правовідносин норми матеріального права, які регулюють загальні правила у відносинах оренди та купівлі-продажу.
Таким чином, наведені результати касаційного перегляду судових рішень Вищим господарським судом України свідчать про те, що в окремих випадках касаційною інстанцією не дотримуються вимоги положень чинного законодавства. Прошу звернути увагу суддів-доповідачів, вказаних вище, на зазначені порушення з метою недопущення їх в майбутньому, а також підвищити поінформованість суддів про правові позиції, висловлені як Вищим господарським судом України, так і Верховним Судом України при розгляді аналогічних справ.

В. о. голови
Судової палати у
господарських справах

П. Л. Колесник

© Інформаційно-аналітичний центр «ЛІГА», 1991 — 2009
© ТОВ «ЛІГА ЗАКОН», 2007 — 2009