СИСТЕМА СУБ’ЄКТІВ НОТАРІАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ: ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРАКТИЧНІ АСПЕКТИ
Нотаріальний процес являє собою різновид правозастосовчої діяльності, що відбувається у формі нотаріальних процесуальних правовідносин, які складаються між нотаріусом (іншим нотаріальним органом) та іншими суб’єктами нотаріальної справи. Визначення змісту нотаріальної процесуальної правосуб’єктності викликає значний науковий та практичний інтерес, оскільки правильне визначення кола суб’єктів нотаріальної діяльності, забезпечення належної реалізації їхніх процесуальних прав та обов’язків впливає на законність та обґрунтованість нотаріального акта як результату вчинення кожної нотаріальної дії та унеможливлює в подальшому виникнення підстав для його судового оспорювання. Попри це, проблема суб’єктів нотаріального процесу до сьогодні не була об’єктом спеціальних досліджень, а висвітлювалася лише у загальному контексті поряд з іншими елементами нотаріального процесу.
У загальній теорії права розроблено погляд на правоздатність як на загальну передумову участі суб’єктів у правових відносинах, а умовою її здійснення виступає дієздатність. З урахуванням цього проблема суб’єктів нотаріального процесу пов’язана з характеристикою правосуб’єктності його учасників. При цьому необхідно розрізняти загальну (цивільну) правоздатність особи та правоздатність спеціальну (галузеву). Під першою слід розуміти здатність бути суб’єктом права взагалі, під другою — здатність володіти комплексом прав у межах галузевого режиму регулювання. Зокрема, зміст нотаріальної процесуальної правосуб’єктності визначається сукупністю процесуальних прав та обов’язків, які може мати суб’єкт нотаріальної діяльності відповідно до чинного нотаріального процесуального законодавства. Цивільна процесуальна правосуб’єктність та нотаріальна процесуальна правосуб’єктність є різними за змістом та наслідками здійснення. Реалізація першої спричинює виникнення, зміну та припинення цивільних правовідносин, а другої — виникнення, зміну та припинення нотаріальних процесуальних. Крім того, суб’єктами нотаріальних процесуальних правовідносин є не тільки особисто заінтересовані у вчиненні нотаріальної дії суб’єкти, а й нотаріус, свідки, експерти, перекладачі тощо. Безсумнівно, їхня правосуб’єктність не пов’язана з цивільною правосуб’єктністю.
Отже, нотаріальна процесуальна правосуб’єктність має самостійний характер і не є складовою частиною або проявом цивільної правосуб’єктності, а являє собою єдність структурних елементів: правоздатності та дієздатності, що дозволяє визначати її як здатність бути суб’єктом нотаріального процесу, володіти нотаріальними процесуальними правами та обов’язками і здійснювати їх. Тому можна сказати, що зміст нотаріальної процесуальної правосуб’єктності складають суб’єктивні права та обов’язки, регламентовані нотаріальними процесуальними нормами. При цьому у різних учасників процесуальних правовідносин правосуб’єктність є неоднаковою, оскільки вони володіють неоднаковими за обсягом та характером правами та обов’язками. Саме тому єдиної для всіх суб’єктів нотаріального процесу правосуб’єктності не існує, вона визначається відповідним процесуальним статусом тієї чи іншої особи — учасника нотаріальної дії. Отже, у нотаріальному процесі не можна говорити про правосуб’єктність фізичних або юридичних осіб взагалі, а слід характеризувати правосуб’єктність кожного суб’єкта, що має певний процесуально-правовий статус.
Суб’єкти нотаріального процесу — це особи, наділені нотаріальними процесуальними правами та обов’язками, на підставі яких вони вступають у правові відносини, що складаються при вчиненні нотаріальної дії. При цьому слід зазначити, що нотаріальна діяльність наразі відповідно до змісту статей 4 та 5 Закону «Про нотаріат» (далі — Закон) може вчинюватися у двох формах: у формі вчинення нотаріальних дій (ст. 34 Закону) та у формі надання роз’яснень і консультацій правового характеру (ст. 4 Закону). Процесуальною за своїм характером можна вважати тільки діяльність щодо вчинення нотаріальних дій, оскільки процедурні аспекти реалізації роз’яснювальних та консультативних повноважень нотаріуса наразі законодавчо не врегульовані.
Система суб’єктів нотаріального процесу зумовлена структурою нотаріальних процесуальних правовідносин та їх владним характером: необхідність у цих відносинах виникає тоді, коли суб’єкти права не можуть самостійно, без втручання компетентного органу, реалізувати свої законні права чи інтереси. Усі суб’єкти в нотаріальному процесі вступають у правовідносини лише з нотаріальним органом, оскільки лише він виступає у процесі як правозастосовник.
Нотаріальний орган як обов’язковий суб’єкт нотаріальних процесуальних правовідносин наділений повноваженнями щодо складання нотаріальних актів, обов’язкових для всіх інших суб’єктів нотаріального процесу. Владний характер повноважень нотаріуса (іншого нотаріального органу) забезпечує можливість залучення до процесу заінтересованих осіб, що не були ініціаторами вчинення нотаріальної дії; збирання, дослідження та оцінку доказів, а також таку організацію процесу, що створювала б умови для отримання заінтересованими особами очікуваного правового результату відповідно до закону та забезпечувала б виконання завдань нотаріату.
Усе викладене вище дозволяє визначити такі риси нотаріальних процесуальних правовідносин:
• виникнення нотаріального процесу (звернення заінтересованої особи до нотаріуса) зумовлюється тією обставиною, що досягти бажаної правової мети особа — ініціатор процесу може лише в результаті здійснення процесуальних дій компетентною особою — нотаріусом;
• тільки нотаріус може оцінити достовірність і повноту наданих доказів, зробити висновок про законність чи незаконність вчинюваних дій і з урахуванням цього прийняти владний акт застосування права;
• нотаріальні процесуальні відносини слід характеризувати як владовідносини у тому сенсі, що діями нотаріусів реалізується державна влада, але не у сенсі влади над заінтересованими особами та іншими учасниками нотаріального провадження. Владний характер нотаріальних процесуальних правовідносин обмежується диспозитивністю методу їх регулювання, а також вимогами нотаріальної процесуальної форми;
• обов’язковим суб’єктом нотаріального процесу є нотаріальний орган: нотаріус або інша особа, наділена правом вчинювати нотаріальні дії;
• нотаріальні процесуальні правовідносини складаються у процесі нотаріальної діяльності між нотаріусом, з одного боку, і будь-яким іншим суб’єктом процесу — з іншого. Інакше кажучи, всі суб’єкти нотаріального процесу з моменту виникнення процесуальних правовідносин перебувають у правовому зв’язку з нотаріальним органом, мають щодо нього права та обов’язки;
• нотаріус (інший нотаріальний орган) як суб’єкт нотаріальних процесуальних правовідносин має специфічну правосуб’єктність і особливий правовий статус.
Зазначені особливості нотаріальних процесуальних правовідносин зумовлюють специфічну систему суб’єктів нотаріального процесу, яка, безумовно, має відрізнятися від системи суб’єктів нотаріального права. Предметом регулювання нотаріального права слід вважати всі правовідносини, що виникають у сфері організації та функціонування нотаріату: між нотаріусами та іншими суб’єктами вчинюваних нотаріальних дій; між самими нотаріусами, а також між нотаріусами та органами, що здійснюють державне регулювання нотаріальної діяльності. При цьому предмет регулювання нотаріального процесуального права — процесуальні правові відносини, що виникають в межах вчинення нотаріальної дії.
У спеціальній літературі існує певна розбіжність поглядів щодо визначення системи суб’єктів нотаріального права і нотаріального процесу. Слід зазначити, що наведені вченими класифікації суб’єктів нотаріального права досить часто є невиправдано розширеними і охоплюють суб’єктів, які не наділені правами і обов’язками ані стосовно організації, ані стосовно функціонування нотаріальної діяльності, а перебувають з нотаріусом або у трудових, або у цивільно-правових відносинах. Наприклад, М.М. Дякович пропонує всіх суб’єктів нотаріального права об’єднати у п’ять груп: 1) суб’єкти, які мають право вчиняти нотаріальні дії (нотаріуси, які працюють в державних нотаріальних конторах — державні нотаріуси; приватні нотаріуси; уповноважені посадові особи органів місцевого самоврядування; службові особи консульських установ, дипломатичних представництв України; особи, які посвідчують заповіти та довіреності, що дорівнюються до нотаріально посвідчених); 2) суб’єкти, які сприяють здійсненню нотаріальної діяльності (помічники нотаріуса; стажисти нотаріуса; працівники, що перебувають у трудових відносинах з приватним нотаріусом; інші суб’єкти, які забезпечують здійснення нотаріальної діяльності, а саме: перекладачі; організації, які здійснюють страхування нотаріальної діяльності приватних нотаріусів; службові особи і органи, які дають інформацію на запити нотаріусів); 3) органи нотаріального самоврядування; 4) органи державної влади України (Міністерство юстиції України; головні управління юстиції; суди України; податкові органи; органи, що здійснюють контроль за дотриманням законодавства про працю та інші контролюючі органи); 5) особи, які звертаються до нотаріуса за вчиненням нотаріальної дії (фізичні та юридичні особи, які мають право звертатися до нотаріуса за вчиненням будь-яких нотаріальних дій, передбачених законом) [1, с. 56–58; 2, с. 197–206].
Виходячи з визначення суб’єктів нотаріального права як таких учасників суспільних відносин, врегульованих нормами нотаріального права, які є носіями передбачених нотаріальним правом суб’єктивних прав та обов’язків [2, с. 196], не можна погодитися з включенням у цю систему таких суб’єктів, як працівники, що перебувають у трудових відносинах з приватним нотаріусом; організації, які здійснюють страхування нотаріальної діяльності приватних нотаріусів; службові особи і органи, які дають інформацію на запити нотаріусів; суди України; податкові органи; органи, що здійснюють контроль за дотриманням законодавства про працю тощо.
Враховуючи наведені міркування, більш вдалою є класифікація суб’єктів нотаріального права, наведена російськими вченими, згідно з якою до першої групи належать нотаріуси, до другої — інші суб’єкти нотаріального права, серед яких виділяють помічника нотаріуса; заступника нотаріуса; технічний персонал; особи, які беруть участь у нотаріальному провадженні: сторони нотаріальної дії; особи, чиї права та законні інтереси зачіпаються вчиненням нотаріальної дії; особи, які сприяють вчиненню нотаріальної дії, але не мають у ній особистого матеріально-правового інтересу [3, с. 224].
Як уже зазначалося, система суб’єктів нотаріальних процесуальних правовідносин відрізняється від системи суб’єктів нотаріального права.
Залежно від функцій та мети участі у нотаріальному процесі всі його суб’єкти можуть бути розподілені на три групи: особи, наділені правом вчинення нотаріальних дій (нотаріальні органи); особи, заінтересовані у вчиненні нотаріальної дії; особи, які сприяють вчиненню нотаріальної дії.
До складу нотаріальних органів відповідно до ст. 1 Закону належать: державні нотаріуси, що працюють у державних нотаріальних конторах; державні нотаріуси, що працюють у державних нотаріальних архівах; приватні нотаріуси; уповноважені на вчинення нотаріальних дій посадові особи органів місцевого самоврядування; консульські установи та дипломатичні представництва України.
У сучасній науковій літературі існує й інший погляд на систему нотаріальних органів, згідно з яким до їх складу не відносять уповноважених на вчинення нотаріальних дій посадових осіб органів місцевого самоврядування, посадових осіб консульських установ та дипломатичних представництв [4, с. 120; 5, с. 6]. Така точка зору обґрунтовується тим, що особи, зазначені у ст. 40 Закону, а також уповноважені на вчинення нотаріальних дій особи органів місцевого самоврядування, посадові особи консульських установ та дипломатичних представництв не є нотаріальними органами в силу своєї компетенції.
Погодитись з такими висновками не можна, оскільки вони суперечать змісту ч. 1 ст. 1 Закону, що визначає нотаріат в Україні як систему органів і посадових осіб, на які покладено обов’язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені вказаним Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності. Отже, на підставі законодавчого визначення нотаріату можна зробити висновок, що до нотаріальних органів (як суб’єктів нотаріального процесу) належать усі органи та посадові особи, уповноважені на вчинення нотаріальних дій.
З наведених міркувань не можна погодитися і з твердженням про те, що «нотаріальні органи не є безпосередніми суб’єктами нотаріальних процесуальних відносин, оскільки нотаріальні дії має право вчиняти лише нотаріус чи особа, уповноважена на вчинення нотаріальної дії, наприклад, особи, зазначені у ст. 40 Закону» [4, с. 120; 5, с. 6]. Вважаємо, що суб’єкти, вказані у ст. 40 Закону, ч. 3 ст. 245 та ст. 1252 ЦК України, не належать до складу нотаріальних органів, оскільки наділені не правом на вчинення нотаріальних дій, а правом посвідчувати довіреності та заповіти, що прирівняні до нотаріальних. Такий висновок можна зробити і виходячи зі змісту Роз’яснень Міністерства України від 14.12.2011 «Повноваження щодо вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, посадовими особами органів місцевого самоврядування, консульськими установами України».
Слід звернути увагу на недосконалість врегулювання питань, пов’язаних із визначенням системи нотаріальних органів та їх компетенції. У спеціальній літературі вже висловлювалися пропозиції щодо необхідності звуження кола органів, уповноважених на вчинення нотаріальних дій [6, с. 12; 7, с. 221], і зазначалося, що розвиток суспільно-правових відносин в Україні показав, що квазінотаріат себе вже вичерпав, тому всі нотаріальні функції має виконувати тільки нотаріальна спільнота [8, с. 19–22].
За чинним законодавством досі залишаються у складі нотаріальних органів уповноважені на вчинення нотаріальних дій посадові особи органів місцевого самоврядування, які можуть вчиняти низку нотаріальних дій за умови, що у відповідному населеному пункті немає нотаріусів (статті 1, 37 Закону). Вбачається необхідним виключити їх із системи нотаріальних органів, надавши їм лише можливість посвідчувати заповіти та довіреності, що дорівнювалися б до нотаріально посвідчених.
Необхідність наділення зазначених суб’єктів нотаріальними повноваженнями, безумовно, є результатом неналежної оцінки (і з боку законодавця, і з боку суспільства) сутності та значення нотаріальної діяльності і сьогодні обґрунтовується лише одним аргументом: у такий спосіб держава дбає про якомога простіший спосіб забезпечення можливості кожної заінтересованої особи стати суб’єктом нотаріальної дії навіть за умови, що у місцевості, де така особа проживає, немає нотаріусів. Але сучасна судова практика свідчить, що подібне гарантування доступу до нотаріальної діяльності в багатьох випадках обертається для заінтересованих осіб суттєвим порушенням їх прав та інтересів. Наслідками вчинення нотаріальних дій особами, які не мають вищої юридичної освіти, достатнього стажу юридичної практики, діяльність яких не пов’язана з такою кількістю правових гарантій, як діяльність нотаріусів (вимоги до особи, що має намір займатися нотаріальною діяльністю; правила набуття нотаріальних повноважень; передбачена законом відповідальність нотаріуса тощо), є велика кількість судових справ, які б ніколи не виникли за умови вчинення такої нотаріальної дії власне нотаріусами.
Наприклад, 07.02.2012 Карлівський районний суд Полтавської області, розглянувши справу про визнання заповіту недійсним, встановив таке. Позивач звернувся до суду з позовом про визнання недійсним заповіту, посвідченого 21.03.2002 секретарем виконкому Верхньоланнівської сільської ради Карлівського району Полтавської області. Відповідно до змісту заповіту заповідачка все своє майно заповіла своїм дочкам. Після смерті заповідачки спадкоємиця у передбачений законом шестимісячний термін подала заяву про прийняття спадщини і при пред’явленні нотаріусу документів, необхідних для оформлення свідоцтва про право на спадщину, було виявлено, що в оригіналі заповіту відсутній підпис заповідача. Крім того, під час розгляду справи суд переконався, що заповіт не підписаний ані самим заповідачем, ані будь-якими іншими особами. На цій підставі суд позов задовольнив і заповіт був визнаний недійсним . Судова практика не знає подібних справ, що були б наслідком припущення такої грубої помилки саме нотаріусами.
Крім того, непоодинокими є випадки виникнення відповідних судових справ, необхідність у розгляді яких зумовлена не менш прикрими порушеннями основних правил здійснення нотаріальних повноважень, передбачених нотаріальним законодавством.
Наприклад, відповідно до п. 1.2 Порядку вчинення нотаріальних дій посадовими особами органів місцевого самоврядування, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 11.11.2011 № 3306/5, нотаріальні дії вчиняють посадові особи, на яких за рішенням відповідного органу місцевого самоврядування покладено вчинення цих дій (до прийняття цього наказу подібне правило відтворювалося у п. 2 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів України). Порушення цього правила, відповідно до якого має відбуватися наділення відповідною нотаріальною компетенцією посадових осіб органів місцевого самоврядування, призводить до визнання вчинених ними актів недійсними.
Так, 10.11.2011 Бучацький районний суд Тернопільської області, розглянувши цивільну справу за позовом про визнання заповіту недійсним, встановив таке. 17.02.2000 заповідачка склала заповіт, який був посвідчений секретарем Беремянської сільської ради. У судовому засіданні встановлено, що рішення виконкому Беремянської сільської ради про покладення обов’язків щодо вчинення нотаріальних дій на секретаря сільської ради не приймалося, а такі обов’язки було покладено на секретаря згідно з розпорядженням сільського голови. З урахуванням наведеного суд позов задовольнив і визнав заповіт недійсним як такий, що не відповідає вимогам закону .
Відповідно до ст. 37 Закону необхідною підставою для наділення нотаріальними повноваженнями посадових осіб органів місцевого самоврядування є відсутність у відповідному населеному пункті нотаріуса. У протилежному випадку здійснення таких функцій є неприпустимим, але практика свідчить, що ці правила також іноді грубо порушуються. Прикладом можуть слугувати наступні судові справи.
Так, 29.04.2011 Братський районний суд Миколаївської області, розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом про визнання заповіту недійсним, встановив таке. Оскаржуваний заповіт було посвідчено 04.03.2009 секретарем виконкому Новоолександрівської сільської ради Братського району. Однак згідно з довідкою сільського голови Новоолександрівської сільської ради рішення виконавчого комітету про накладення на секретаря сільської ради обов’язків щодо вчинення нотаріальних дій за 2009 рік не приймалось. Крім того, у цьому населеному пункті працює державний нотаріус. На цій підставі позов було задоволено, а заповіт визнано недійсним.
В іншій судовій справі заповіт був посвідчений посадовою особою органу місцевого самоврядування навіть за умови виїзду в іншу місцевість, де працювали і державні, і приватні нотаріуси. Так, 20.12.2010 Арбузинський районний суд Миколаївської області розглянув цивільну справу за позовом про визнання заповіту недійсним і встановив таке. Позивачка звернулася з позовом про визнання заповіту недійсним, мотивуючи свої вимоги тим, що заповідачка по день смерті проживала в м. Южноукраїнську, де працюють державні та приватні нотаріуси, однак заповіт був посвідчений секретарем Новоселівської сільської ради Арбузинського району.
Представник Новоселівської сільської ради заперечував проти задоволення позову, обґрунтовуючи свої заперечення тим, що заповідачка зателефонувала йому в с. Новоселівка з м. Южноукраїнська та висловила прохання приїхати для того, щоб скласти довіреність та заповіт. Оскільки вона була жителькою с. Новоселівка та була там зареєстрована, погано ходила, він вважає, що мав повноваження для складення заповіту на території м. Южноукраїнська. Приїхавши у м. Южноукраїнськ, він залишився з нею один у кімнаті, з її слів записав вручну заповіт, а потім поїхав у с. Новоселівка, де на комп’ютері надрукував його зміст, а згодом знову повернувся у м. Южноукраїнськ, де і був підписаний заповіт. З урахуванням таких обставин справи позов судом було задоволено і визнано заповіт нікчемним .
Отже, нотаріальна діяльність передбачає необхідність утворення системи сталих правових гарантій для заінтересованих осіб (таких, як вимоги до робочого місця нотаріуса, забезпечення таємниці вчинення нотаріальних дій, неможливість вчинення нотаріальної дії у ситуації наявного цивільно-правового спору тощо). Діяльність посадових осіб органів місцевого самоврядування щодо вчинення нотаріальних дій таким вимогам не відповідає, що призводить до численних порушень прав заінтересованих осіб та збільшення кількості судових спорів.
Нотаріальна діяльність має вчинюватися тільки нотаріусами, оскільки держава перевіряє і гарантує їх належний професійний рівень та рівень їх кваліфікації. До нотаріуса пред’являються досить високі вимоги (ст. 3 Закону), і він несе відповідальність перед заінтересованими особами за порушення вимог закону при вчиненні нотаріальних дій (статті 21 та 27 Закону). Посадові ж особи органів місцевого самоврядування здебільшого навіть не мають вищої юридичної освіти і, вчинюючи нотаріальні дії, не можуть забезпечити належного рівня дотримання законності, що може зашкодити правам заінтересованих осіб. Наведені міркування свідчать про необхідність виключення посадових осіб органів місцевого самоврядування з системи нотаріальних органів.
Нотаріальні органи посідають у нотаріальному процесі особливе місце, найбільш активно впливають на його хід та розвиток, вирішують як головне питання (про застосування норм матеріального та процесуального права), так і всі інші питання, що виникають під час вчинення нотаріальних дій (залучення інших заінтересованих осіб, витребування та оцінка доказів, зупинення або відкладення вчинення нотаріальної дії тощо).
З метою вчинення нотаріальної діяльності та виконання покладених на нотаріат завдань нотаріуси та інші нотаріальні органи наділяються державою низкою процесуальних прав та обов’язків, основні з яких передбачені відповідно статтями 4 та 5 Закону. Крім того, у нотаріуса є обов’язки, що визначені загальними та спеціальними правилами вчинення нотаріальних дій (наприклад, встановити особу та справжність підпису заінтересованих осіб, які звернулися за вчиненням нотаріальних дій; не приймати документи, зміст яких суперечить закону або містить відомості, що принижують честь, гідність та ділову репутацію фізичної особи або ділову репутацію юридичної особи; роз’яснити порядок оскарження відмови у вчиненні нотаріальної дії та викласти підстави такої відмови у письмовій формі на вимогу заінтересованої особи тощо).
Ці права та обов’язки відображають особливий правовий статус нотаріальних органів як суб’єктів нотаріального процесу: під час розгляду нотаріальної справи вони мають дослідити та оцінити докази, встановити наявність або відсутність певного фактичного складу та постановити законний і обґрунтований нотаріальний акт — документ.
Покладаючи на нотаріальні органи функцію вчинення нотаріальних дій, держава наділяє нотаріуса реальними владними повноваженнями. Саме тому правосуб’єктність нотаріуса має своєрідний зміст і проявляється в компетенції, оскільки нотаріальні органи наділяються державою не право- та дієздатністю, а самими правами та обов’язками, сукупність яких і складає компетенцію нотаріальних органів вчиняти нотаріальні дії.
Крім того, у нотаріальному процесі для нотаріуса можлива і належна поведінка співпадають, оскільки нотаріус одночасно має право та зобов’язаний вчинити певну процесуальну дію за наявності умов, передбачених законодавством. Наприклад, відповідно до ст. 42 Закону вчинення нотаріальної дії може бути відкладено у випадку необхідності витребування додаткових відомостей або документів або направлення документів на експертизу, а також, якщо відповідно до закону нотаріус має впевнитися у відсутності у заінтересованих осіб заперечень проти вчинення такої дії. Право відкласти вчинення нотаріальної дії є для нотаріуса одночасно і обов’язком. Інший приклад, якщо всі необхідні умови для нотаріального посвідчення правочину в наявності, то нотаріус у такому випадку не тільки має право вчиняти відповідну нотаріальну дію, але й за вимогою заінтересованої особи зобов’язаний її вчинити, адже не можна безпідставно відмовляти у вчиненні нотаріальної дії.
Таким чином, характерною рисою повноважень нотаріальних органів є те, що їх права нерозривно пов’язані з їх обов’язками.
Усі інші учасники нотаріального процесу перебувають у процесуальних правовідносинах з нотаріальним органом та виконують певні властиві для них функції. При цьому правовий статус учасників процесу не є однаковим, позаяк різними, окрім функцій, для них є права й обов’язки, мета участі.
Критерієм поділу інших учасників нотаріального процесу на групи є наявність (відсутність) юридичної заінтересованості у нотаріальній справі. Залежно від цього учасники поділяються на осіб, заінтересованих у вчиненні нотаріальної дії, та осіб, що сприяють вчиненню нотаріальної дії.
Особи, заінтересовані у вчиненні нотаріальної дії, поділяються на особисто заінтересованих осіб та їх представників. Особисто заінтересовані особи — це фізичні та юридичні особи, відносно яких або за дорученням яких вчинюються нотаріальні дії. У свою чергу, вони також поділяються на дві групи: особисто заінтересовані особи — ініціатори процесу та особисто заінтересовані особи, що притягуються до участі у нотаріальному процесі нотаріусом (іншим нотаріальним органом).
Наприклад, у порядку ст. 85 Закону нотаріус у передбачених законодавством України випадках приймає від боржника у депозит грошові суми та цінні папери для передачі їх кредиторові. Про надходження грошових сум та цінних паперів нотаріус повідомляє кредитора та на його вимогу видає йому грошові суми та цінні папери. При вчиненні цієї нотаріальної дії ініціатором нотаріального процесу буде боржник у цивільно-правових відносинах, а кредитор стане особисто заінтересованою особою, яку нотаріус має залучити до участі у процесі.
Аналогічна ситуація складається при застосуванні інших норм Закону у межах вчинення тих чи інших нотаріальних дій. Стаття 55 Закону передбачає, що у разі наявності заборони відчуження правочин про відчуження майна, обтяженого боргом, посвідчується лише за наявності згоди кредитора на переведення боргу на набувача. Правочини щодо відчуження жилого будинку, стороною в яких є фізична особа, та будівництво якого не закінчено і здійснюється з використанням коштів місцевих бюджетів, посвідчуються за наявності рішення виконавчого комітету місцевої ради або відповідної місцевої державної адміністрації про згоду на таке відчуження.
Стаття 72 Закону передбачає обов’язкову участь у нотаріальному процесі стягувача, якщо прилюдні торги визнані такими, що не відбулися; ст. 71 — спадкоємців померлого з подружжя в межах видачі свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя; ст. 63 — спадкоємців при відкритті спадщини; п. 5.23 гл. 2 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5 (далі — Порядок) вимагає обов’язкової згоди усіх співвласників при передачі в заставу майна, що перебуває у спільній власності тощо.
Існування інституту обов’язкової участі заінтересованих осіб обумовлено тим, що в результаті вчинення нотаріальної дії можуть зачіпатися їхні права та інтереси. З іншого боку, така участь забезпечує реалізацію безспірного характеру нотаріального провадження: якщо між названими особами та ініціатором процесу виникне спір, продовження нотаріального процесу стане неможливим, виникне судовий процес. Відсутність же спору між ними у межах нотаріального процесу виключає і виникнення судового спору в подальшому. Крім того, вважаємо можливим проведення певної аналогії з окремим провадженням в суді, де притягнення заінтересованих осіб до розгляду справи дозволяє повно та всебічно дослідити усі обставини справи, оскільки компенсує відсутність сторін спору про право.
Представники залежно від статусу заінтересованих осіб, яких вони представляють, поділяються на законних (що представляють інтереси осіб, які не мають повної цивільної дієздатності) або договірних (що представляють інтереси дієздатних учасників нотаріального процесу).
Форми вступу до процесу особисто заінтересованих осіб — ініціаторів процесу та особисто заінтересованих осіб, що притягуються до участі у нотаріальній справі, є різними, але з моменту набуття відповідного процесуального становища їх статус є однаковим і визначається наявністю юридичної заінтересованості.
Юридичний інтерес ініціатора процесу та інших заінтересованих у вчиненні нотаріальної дії осіб полягає в офіційному підтвердженні існування певного юридичного факту або наданні юридичної сили та вірогідності документам чи діям задля того, щоб у подальшому мати можливість певним чином реалізовувати суб’єктивні права. Саме тому в нотаріальному процесі немає характерних для позовного судового провадження матеріально-правових вимог до зобов’язаної особи. Мета нотаріального провадження полягає в констатації тих чи інших обставин, з якими норма права пов’язує виникнення, зміну чи припинення у заінтересованих осіб певних прав або обов’язків. Самі права будуть здійснюватися поза межами нотаріального провадження. Наприклад, право власності на спадкове майно, набуте на підставі відповідного нотаріального свідоцтва, в подальшому, поза межами нотаріального процесу, можна реалізовувати відповідно до намірів власника.
Юридичний інтерес представників визначається безпосередньо законом (батьки, усиновителі, опікуни чи піклувальники) або договором (адвокати, інші дієздатні особи, що діють за довіреністю). Здійснюючи функцію сприяння особам, яких вони представляють, у досягненні їх цілей у процесі, представники здатні впливати на виникнення та розвиток нотаріального процесу.
Суттєвим недоліком чинного законодавства слід вважати відсутність окремої норми, що врегульовувала б обсяг процесуальних прав та обов’язків заінтересованих осіб у нотаріальному процесі, оскільки належне визначення їх процесуального статусу сприяло б досягненню відповідності між волевиявленням та намірами таких осіб і їх нотаріальному оформленню, утворювало б додаткові гарантії постановлення законних та обґрунтованих нотаріальних актів і унеможливлювало б виникнення підстав для їх подальшого оспорювання у судовому порядку.
До осіб, що сприяють вчиненню нотаріальних дій, належать помічник нотаріуса (ст. 13 Закону); експерти (ст. 51 Закону); перекладачі (статті 15 та 79 Закону); охоронці, опікуни над майном осіб, визнаних безвісно відсутніми або місцеперебування яких невідоме, та інші особи, яким передається на зберігання спадкове майно (ст. 61 Закону, п. 4 гл. 9 розділу ІІ Порядку); свідки (ст. 95 Закону; п. 3.1 гл. 9 розділу ІІ Порядку, п. 1.11 гл. 3 розділу ІІ Порядку); спеціаліст — оцінювач майна (п. 3.4 гл. 9 розділу ІІ Порядку) та особа, уповноважена на проставляння підпису замість заінтересованої особи — учасника нотаріальної дії, яка внаслідок фізичних вад або хвороби не може це зробити власноручно (ч. 3 ст. 45 Закону).
Суб’єкти цієї групи своїми діями не впливають на виникнення та розвиток процесу, а тільки сприяють успішній діяльності інших учасників тим, що надають необхідний фактичний матеріал, необхідну технічну допомогу або вчинюють допоміжні дії. При цьому такі суб’єкти також перебувають у правових відносинах з нотаріусом або іншим нотаріальним органом, які на підставі нотаріального законодавства вирішують питання залучення таких осіб до нотаріального процесу. Вважаємо за необхідне висловити окремі зауваження щодо статусу двох суб’єктів зазначеної групи: помічника нотаріуса та особи, що ставить підпис за заінтересовану особу — учасника нотаріальної дії.
Помічника нотаріуса слід вважати суб’єктом нотаріального процесу внаслідок зміни редакції ст. 13 Закону у зв’язку з прийняттям Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про нотаріат» щодо державного регулювання нотаріальної діяльності» від 06.09.2012 № 5208-VI, який уперше наділив помічника нотаріуса процесуальними правами і обов’язками (хоча у нотаріальній практиці цей суб’єкт існує давно). Відповідно до ч. 4 ст. 13 Закону за дорученням нотаріуса помічник нотаріуса бере участь у прийомі фізичних осіб та представників юридичних осіб; складенні проектів правочинів, свідоцтв, інших документів, пов’язаних із вчиненням нотаріальних дій, і статистичних звітів; вносить записи до реєстру для реєстрації нотаріальних дій; веде діловодство та архів нотаріуса; готує та надсилає за дорученням нотаріуса запити до підприємств, установ і організацій щодо відомостей та документів, необхідних для вчинення нотаріальних дій, а також виконує іншу допоміжну і технічну роботу. Помічник нотаріуса не має права підписувати нотаріальні документи та використовувати печатку нотаріуса.
Визначений у такий спосіб процесуальний статус помічника нотаріуса не дозволяє йому підміняти собою нотаріуса у нотаріальних процесуальних правовідносинах. Передбачається, що помічник нотаріуса виконує допоміжну і технічну роботу. При цьому особисто нотаріус має забезпечити законність посвідчуваних дій (правочинів), з’ясовувати волевиявлення та наміри сторін і викладати це волевиявлення у передбаченій законом формі. Особисто і безпосередньо нотаріус має ознайомлюватися з матеріалами справи, вислуховувати міркування заінтересованих осіб, бо саме йому держава делегувала свої правозастосовні повноваження, і саме він несе відповідальність за законність вчинених нотаріальних дій і обґрунтованість складених у їхніх межах нотаріальних актів. Протилежна ситуація — це виконання нотаріальних функцій не уповноваженою на це особою, що у нотаріальному процесі неприпустиме, оскільки нотаріальна діяльність (тобто діяльність нотаріуса) не зводиться до суто технічних дій: підписання документів і проставлення печатки. Нотаріус має застосовувати право: досліджувати докази, встановлювати наявність чи відсутність обставин та складати нотаріальний акт з урахуванням волевиявлення і намірів заінтересованих осіб на підставі певних правових норм. У противному разі взагалі немає сенсу визначати органи та посадових осіб, які мають право здійснювати нотаріальну діяльність.
Щодо особи, яка проставляє підпис за заінтересовану особу— учасника нотаріальної дії, слід окремо зауважити, що вона не є представником особи останньої, оскільки юридичного інтересу в нотаріальній справі не має. У ст. 45 Закону прямо зазначається, що правочин за особу, яка не може його підписати, не можуть підписувати особи, на користь яких або за участі яких він посвідчується, тобто заінтересовані у вчиненні нотаріальної дії особи. Ці суб’єкти спеціально уповноважуються заінтересованими особами на вчинення однієї суто технічної процесуальної дії (проставлення підпису) і навмисне не повідомляються про зміст вчинюваних дій.
Правильне визначення кола суб’єктів нотаріального процесу, очевидно, є принципово важливим для розв’язання багатьох практичних проблем, серед яких виокремлюється проблема визначення сторін судових спорів, що виникають у справах, пов’язаних з попереднім вчиненням нотаріальних дій. Нотаріальні процесуальні правовідносини за своїм змістом та суб’єктами слід відрізняти від матеріально-правових відносин, що є предметом нотаріального посвідчення. Нотаріус (інший нотаріальний орган) є обов’язковим суб’єктом нотаріальних процесуальних правовідносин, що складаються між ним та будь-яким іншим суб’єктом вчинюваної нотаріальної дії. Матеріально-правові відносини складаються між сторонами нотаріально посвідчуваного правочину, іншими заінтересованими особами — учасниками нотаріальних дій або особами, які мали бути притягнуті до участі у нотаріальній дії. Саме тому неправильно визначати нотаріуса як відповідача у судових справах про визнання недійсними нотаріально посвідчених правочинів, заповітів, виконавчих написів тощо.
При цьому слід виходити з визначення предмета судової діяльності, який становлять спірні матеріально-правові відносини, наприклад, договірні (якщо недійсними визнаються виконавчі написи нотаріусів, нотаріально посвідчені договори купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання тощо) або спадкові (при розгляді справ про визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину, заповітів).
Склад сторін у цих справах обумовлюється особливістю цих правовідносин, суб’єктом яких нотаріус не є. Судове рішення у таких справах має містити висновок про обсяг та належність прав та обов’язків суб’єктів спірних правовідносин, а не нотаріуса. Звісно, особу, яка є позивачем, ніхто, і в тому числі суд, не може обмежити у виборі відповідачів. Але якщо нотаріус буде визначений як відповідач у такій позовній заяві, то у позові до нього в результаті розгляду справи слід відмовляти, оскільки він не в змозі своїми діями або їх припиненням вплинути на поновлення порушеного права позивача. Отже, відповідати, тобто виконувати певні обов’язки, підтверджені судовим рішенням у справі, можуть тільки суб’єкти спірних матеріальних правовідносин: інша сторона договору; інші спадкоємці; особа, яка не має права спадкувати; кредитор тощо. Нотаріуси у таких справах можуть бути лише третьою особою, що не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору. Так, у п. 26 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» зазначається, що особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину. Нотаріуси, що посвідчували правочини, залучаються до участі у справі як треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, якщо позивач обґрунтовує недійсність правочину посиланням на неправомірні дії нотаріуса [9].
Як приклад можна розглянути такі матеріали судової практики.
Так, 27.11.2006 Колегія суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Запорізької області розглянула цивільну справу за апеляційною скаргою на рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 06.09.2006 у справі за позовом Особа 1 до Особа 2, Особа 3, Особа 4 про визнання відмови від спадкування недійсною, визнання свідоцтва про право на спадщину за заповітом частково недійсним, визнання права власності на 1/3 частини квартири як обов’язкову долю в спадщині, про внесення змін в свідоцтво про право на спадщину, про припинення права власності на долю в спільному майні та виплати грошової компенсації. У цій справі в якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, брала участь Запорізька державна нотаріальна контора. Така участь у справі була зумовлена тим, що позивачка в обґрунтування свого позову посилалася на порушення закону нотаріусом при видачі свідоцтва про право на спадщину, а саме: нотаріус документ не зачитував та не роз’яснював правові наслідки його підпису. Внаслідок цього позивачка підписала заяву про відмову від спадщини, вважаючи, що підписує заяву про прийняття обов’язкової долі у спадщині. Такі дії нотаріуса можуть в подальшому слугувати підставою для пред’явлення до нього позову про відшкодування шкоди [6, с. 423–426].
У іншій судовій справі, що була розглянута Новопечерським районним судом м. Києва 10.10.2002, за позовом Д. до С. про визнання недійсним договору дарування як треті особи брали участь приватний нотаріус Є. та 9-та Київська державна нотаріальна контора. Розглянувши справу, суд встановив такі обставини. Позивачка звернулася до суду з позовом до відповідача, мотивуючи свої вимоги тим, що її брат М. був власником квартири на підставі договору купівлі-продажу. У січні 2001 року М. помер, позивачка звернулася до 9-ї Київської державної нотаріальної контори за отриманням свідоцтва про право на спадщину і тоді ж з’ясувалось, що спірна квартира належить С. на підставі договору дарування, що був укладений у лютому 2001 року і посвідчений приватним нотаріусом Є. У судовому засіданні знайшов належне підтвердження той факт, що договір дарування був укладений вже після смерті М. від його імені. На цій підставі позов було задоволено, договір дарування визнано недійсним.
У цій справі приватний нотаріус Є. правильно залучений як третя особа, що не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, оскільки саме він посвідчив договір дарування від імені особи, яка на час посвідчення вже померла, і тому існує потенційна можливість пред’явлення до нього в подальшому позову про відшкодування шкоди, заподіяної його незаконними діями. Дев’ята Київська державна нотаріальна контора неправильно залучена до участі у справі як третя особа, що не заявляє самостійних вимог стосовно предмета спору, оскільки рішення у справі між первісними сторонами не вплине на права та обов’язки зазначеної нотаріальної контори як юридичної особи [6, с. 475–477].
Неправильне визначення нотаріуса як відповідача має місце у багатьох судових справах сьогодення. Наприклад, 14.03.2012 Кіровоградський районний суд Кіровоградської області розглянув справу за позовом ОСОБА_1 до ТОВ «ОТП Факторинг Україна», ПАТ «ОТП банк», ОСОБА_2, приватного нотаріуса ОСОБА_3, третя особа Сазонівська сільська рада Кіровоградського району та області про визнання договору іпотеки недійсним. Позивачка обґрунтовувала свої вимоги тим, що на час укладення договору іпотеки вона була неповнолітньою і проживала у спірному будинку, тому потрібна була згода органу опіки та піклування, яку нотаріус не витребував. У задоволенні позову суд відмовив, оскільки у судовому засіданні було встановлено, що на час укладання договору іпотеки позивачка була зареєстрована за іншою адресою. У зазначеній справі як сторони мають виступати суб’єкти відповідних матеріальних правовідносин — сторони договору іпотеки. Нотаріус мав би брати участь у справі як третя особа, що не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, оскільки в обґрунтуванні позову є посилання на факт порушення ним закону при посвідченні договору .
Отже, можна констатувати необхідність відповідного вирішення питання щодо системи та компетенції нотаріальних органів як суб’єктів нотаріального процесу, а також належного законодавчого врегулювання процесуального статусу усіх інших його учасників.
Список використаних джерел
1. Дякович М.М. Нотаріальне право України : навч. посіб. – К.: Алерта; КНТ; ЦУЛ, 2009. – 686 с. – С. 56–58.
2. Черемных Г.Г., Черемных И.Г. Нотариальное право : учебник под ред. Дмитриева Ю.А. – М.: Изд-во ЭКСМО, 2004. – 720 с. – С. 197–206.
3. Нотариальное право России / под ред. В.В. Яркова. – М.: Волтерс Клувер, 2003. – 408 с. – С. 224.
4. Теорія нотаріального процесу [текст] : науково-практичний посібник / за заг. ред. С.Я. Фурси. – К.: Алерта; Центр учбової літератури, 2012. – 920 с. – С. 120.
5. Нелін О. Суб’єкти нотаріального процесу в Україні : окремі дискусійні питання // Юридична Україна. – 2013. – № 2. – С. 6.
6. Комаров В.В., Баранкова В.В. Нотаріат: перспективи унормування, законодавство, судова практика. – Х.: Право, 2008. – 536 с. – С. 12.
7. Данюк Л. Нотаріально-правові відносини: сутність, історія формування, перспективи розвитку // Право України. – 2010. – № 3. – С. 221.
8. Нелін О.І. Нотаріат і квазінотаріат в Україні: окремі дискусійні питання/ О.І. Нелін // Юридична Україна. – 2012. – № 8. – С. 19–22.
9. Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними : постанова Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9.
