ПРАВО ПОДРУЖЖЯ НА УКЛАДЕННЯ ДОГОВОРІВ МІЖ СОБОЮ
ПРАВО ПОДРУЖЖЯ НА УКЛАДЕННЯ ДОГОВОРІВ МІЖ СОБОЮ
У правозастосовчій практиці трапляються випадки, за яких подружжя бажає укласти договір, що стосується набуття чоловіком роздільного майна, належного дружині, та, відповідно, дружиною одержання майна, яке перебуває у спільній сумісній власності. Саме такою є ситуація, коли подружжя за час шлюбу набуло:
а) право спільної сумісної власності на двокімнатну квартиру, яка придбана за спільні грошові кошти та за згодою чоловіка, але право власності оформлене на дружину;
б) право власності на двокімнатну квартиру, що придбана за роздільні грошові кошти й кожному з подружжя належить 1/2 частки в праві спільної часткової власності.
При цьому подружжя бажає укласти договір, в якому б встановлювалося, що:
а) двокімнатна квартира, яка придбана за спільні грошові кошти подружжя, повинна бути роздільним майном дружини;
б) чоловік набуде 1/2 частки в праві спільної часткової власності на двокімнатну квартиру, придбану за роздільні грошові кошти дружині. Тобто вся ця квартира має бути роздільним майном чоловіка.
При з’ясуванні допустимості укладення такого договору між подружжям необхідно проаналізувати:
(а) загальні засади договірного регулювання сімейних відносин подружжям;
(б) право подружжя на укладення договорів між собою щодо роздільного майна;
(в) право подружжя на укладення договорів між собою щодо спільного майна.
І. ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ ДОГОВІРНОГО РЕГУЛЮВАННЯ СІМЕЙНИХ ВІДНОСИН
Серед загальних засад регулювання сімейних відносин у ч. 2 ст. 7 Сімейного кодексу України (далі — СК України) виокремлено можливість врегулювати їх за домовленістю (договором) між учасниками.
Така можливість щодо подружжя певною мірою деталізується, по-перше, в ч. 1 ст. 9 СК України, відповідно до якої подружжя може врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам СК України, інших законів та моральним засадам суспільства. З точки зору змістовного наповнення ст. 9 СК України стосується визначення меж договірного регулювання відносин між подружжям за допомогою того чи іншого договору. Межею для договірного регулювання відносин подружжя є суперечливість:
(а) вимогам СК України та інших законів. Під вимогами слід розуміти імперативні норми, що встановлюють заборони для договірного регулювання відносин подружжя;
(б) моральним засадам суспільства. По своїй суті моральні засади суспільства — це певні правила та принципи поведінки етичного характеру, основою яких є такі категорії, як добро, чесність, справедливість, розумність та ін., що сформувалися в суспільстві. Оцінка зазначеної вимоги потребує «спирання» на неминущі цінності, які мають не залежати від різкого «розшарування» суспільства в сучасних умовах та наявності в ньому різноманітних соціальних груп.
По-друге, більш детальна регламентація можливості на договірне регулювання відносин між подружжям відбувається в ст. 64 СК України.
ІІ. ПРАВО ПОДРУЖЖЯ НА УКЛАДЕННЯ ДОГОВОРІВ МІЖ СОБОЮ ЩОДО РОЗДІЛЬНОГО МАЙНА
Шлюб істотним чином відображається на правовому режимі майна, яке знаходиться у власності подружжя. Наявність спільного майна подружжя зовсім не виключає можливості існування й роздільного. Втім, воно перебуває в достатньо специфічному режимі — немовби «під загрозою» трансформації в об’єкт спільної власності. Це зумовлено як загальним правилом про презумпцію спільної сумісної власності подружжя (ст. 60 СК України), так і можливістю виникнення права спільної сумісної власності подружжя на майно, що належало дружині, чоловікові (ст. 62 СК України).
Незважаючи на презумпцію спільної власності подружжя (ст. 60 СК України), законодавець визначає критерії віднесення майна до роздільного. Відповідно до ч. 1 ст. 57 СК України
особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема, майно, набуте нею (ним):
до шлюбу;
за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;
за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Причому ці критерії логічно пов’язані з положеннями ч. 3 ст. 368 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України), якими передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
При розпорядженні роздільним майном подружжя не вимагається згоди іншого із подружжя. У законодавстві лише визначено, що при розпорядженні своїм майном дружина, чоловік зобов’язані враховувати інтереси дитини, інших членів сім’ї, які відповідно до закону мають право користування ним (ч. 2 ст. 59 СК України). Зазначений підхід підтримується й в судовій практиці.
Наприклад, Верховний суд України відмітив, що при розпорядженні своїм майном кожний з подружжя зобов’язаний ураховувати інтереси неповнолітньої дитини, інших членів родини, що відповідно до закону (ст. 59 СК України) мають право користуватися ним. За таких підстав, якщо об’єктом особистої приватної власності є квартира, то право користування цим житловим приміщенням належить усім членам родини. Як вбачається з матеріалів справи, позивачка як власник спірної квартири дала згоду на постійне проживання в ній своїй сім’ї, яка складалась із трьох осіб: вона, відповідач та їхній син .
Таким чином, перебування у шлюбі не позбавляє подружжя можливості мати роздільне майно, на яке не поширюється правовий режим спільної власності. За загальним правилом майно, набуте подружжям, «стає» спільною сумісною власністю, крім тих випадків, коли щодо цього майна встановлені виключення договором або законом.
До договорів, у яких може міститися виключення з презумпції спільності майна подружжя, традиційно відноситься шлюбний договір. Ця позиція підтримується як у науково-практичній літературі , так і вищими судовими інстанціями.
Зокрема, Верховний Суд України вказав, що спільною сумісною власністю подружжя, яка підлягає поділу (статті 60, 69 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК України), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім’я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом (абз. 1 п. 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя») .
З огляду на те, що наявне майно, яке не знаходиться у спільній сумісній власності, в подружжя цілком закономірно існує право укладати різноманітні договори щодо цього майна. Така можливість — складова змісту правоздатності фізичної особи (ст. 26 ЦК України), і на неї жодним чином не впливає перебування фізичної особи у шлюбі. Причому не виключається укладання договорів між самими дружиною та чоловіком, оскільки правовий статус подружжя не «позначається» на загальному змісті їх правоздатності як фізичних осіб.
Відповідні норми знайшли втілення й у чинному законодавстві. Згідно з ч. 1 ст. 64 СК України дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.
У п. 172 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України закріплювалося, що подружжя, а також чоловік та жінка, які не перебувають у шлюбі між собою, але проживають однією сім’єю, мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, щодо майна, яке є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя . У п. 4.4. глави 1, п. 4.1.–4.19. глави 5 розділу ІІ чинного Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України , навпаки, тільки «згадується» про можливість укладення подружжям між собою договорів.
Такі положення, з позиції відсутності правил, присвячених специфіці посвідчення договорів між подружжям стосовно їх роздільного майна, не виглядають дивними, тому що це викликано наявністю майна, яке перебуває в режимі роздільного. Крім цього, з точки зору нотаріального законодавства посвідчення договору, що укладається подружжям стосовно їх роздільного майна, майже нічим не відрізняється від тих випадків, коли його суб’єктами виступають фізичні особи, які не перебувають у статусі подружжя.
Напевно, саме це зумовило появу в науково-практичній літературі твердження, що укладення між подружжям договорів щодо особистого майна позбавлене будь-яких особливостей і підпорядковується загальним засадам договірного цивільного законодавства .
Хоча все ж таки безапеляційно стверджувати про відсутність специфіки неможна. Адже завдяки тому, що суб’єкти «обтяжені» правовим статусом подружжя, договори, які вони укладають щодо роздільного майна, мають відповідати й положенням сімейного законодавства. Причому такий випадок навряд чи одиничний у приватному праві. Оскільки подібна ситуація виникає й, зокрема, в акціонерних товариствах, коли постає потреба кваліфікації того чи іншого правочину як значного або із заінтересованістю. Як наслідок, правовий статус суб’єкта так чи інакше впливає або зумовлює особливості правового регулювання щодо того або іншого договору, крім тих, які визначені ЦК України.
Слід відмітити, що ст. 64 СК України міститься в главі 8 («Право спільної сумісної власності подружжя»), що не зовсім точно відображає її зміст. Це пов’язано з тим, що ст. 64 СК України передбачаються не тільки правила укладення договорів стосовно спільного майна, але й роздільного. Тому логічним виглядало б розміщення правила щодо укладення договорів із роздільним майном у главі 7 «Право особистої приватної власності дружини та чоловіка» СК України. Однак це не повинно впливати на тлумачення норми і на її практичне застосовування.
Системний аналіз ч. 1 ст. 64 СК України та інших положень чинного законодавства дозволяє зробити висновок, що дружина та чоловік можуть укладати:
а) договори між собою. Сторонами таких договорів буде тільки подружжя, тобто особи, які перебувають у зареєстрованому шлюбі;
б) договори щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю. З огляду на те, що законодавець використовує формулювання «щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю», буквальне тлумачення не дозволяє до їх переліку віднести договори по виконанню роботи (договори підряду), наданню послуг (договори про надання послуг). Тобто подружжя має можливість укладати між собою договори купівлі-продажу, міни, дарування, спільної діяльності тощо. Проте розширювальне тлумачення не виключає укладення договорів, які не стосуватимуться їх роздільного майна. Зокрема, відсутні перешкоди для укладення подружжям договору доручення (ст. 1000 ЦК України).
По своїй суті договори між подружжям щодо роздільного майна є родовим поняттям, яке охоплює як окремі поіменовані види договорів (купівлі-продажу, міни, дарування, спільної діяльності, доручення, довічного утримання, шлюбний договір), так і непоіменовані;
в) договори, які не заборонені законом. У чинному законодавстві відсутні заборони для подружжя укладати певні договори між собою щодо роздільного майна. Проте право подружжя на укладення щодо роздільного майна договорів фактично обмежується їх сутністю. Наприклад, сутність договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу (ст. 714 ЦК України) унеможливлює його укладення подружжям. Тому в кожному конкретному випадку варто аналізувати конструкцію відповідного договору крізь призму допустимості його укладення подружжям.
Наприклад, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зауважив, що судом апеляційної інстанції визначено характер спірних правовідносин, вірно застосовано положення ст. ст. 204, 215, 744-746 ЦК України, ст. 64 СК України, та обґрунтовано відмовлено в задоволенні позову, оскільки в актах цивільного законодавства відсутня пряма заборона на укладення між подружжям договору довічного утримання .
г) у будь-якому договорі між подружжям може міститися виключення з презумпції спільності майна подружжя. Такий висновок зумовлений змістом як ч. 3 ст. 368 ЦК України, так і інших положень законодавства. Зокрема, згідно п. 4.4. глави 1 Розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України правочин щодо розпорядження майном може бути посвідчений нотаріусом без згоди другого з подружжя у разі, якщо з правовстановлюючого документа, договору, укладеного між подружжям, акта цивільного стану про укладення шлюбу та інших документів випливає, що зазначене майно є особистою приватною власністю одного з подружжя, тобто набуте до реєстрації шлюбу, за час шлюбу, але на умовах, передбачених шлюбним або іншим договором, укладеним між подружжям, за договором дарування, або в порядку спадкування, або за кошти, які належали їй (йому) особисто тощо.
ІІІ. ПРАВО ПОДРУЖЖЯ НА УКЛАДЕННЯ ДОГОВОРІВ МІЖ СОБОЮ ЩОДО СПІЛЬНОГО МАЙНА
У ст. 64 СК України також регулюється можливість подружжя укладати договори між собою щодо спільного майна. Таке регулювання проявляється в двох аспектах:
(а) подружжя може укладати між собою щодо спільного майна будь-які договори, що не заборонені законом (ч. 1 ст. 64 СК України). Чинне законодавство не містить вказівки про заборону для подружжя укладати договори щодо майна, яке є їх спільною власністю.
(б) договір про відчуження одним із подружжя на користь другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя може бути укладений без виділу цієї частки (ч. 2 ст. 64 СК України).
Тлумачення положень ч. 2 ст. 64 СК України свідчить про те, що в нормах СК України міститься спрощений механізм для відчуження «частки у праві спільної сумісної власності» на підставі договору між подружжям. Зрозуміло, що ця конструкція суто умовна й використана законодавцем винятково з тією метою, щоб спростити процедуру укладення договору між подружжям і уникнути «зайвих» дій, пов’язаних із виділом частки в натурі.
Існування цього механізму підтверджується ч. 1 ст. 67 СК України, в якій закріплено, що дружина, чоловік мають право укласти з іншою особою договір купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання (догляду), застави щодо своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя лише після її визначення та виділу в натурі або визначення порядку користування майном.
У науково-практичній літературі звертається увага, зокрема, на проблемності реалізації такого механізму і зауважується, що:
(1) передання майна від одного з подружжя до другого має здійснюватися за два етапи. По-перше, дружина та чоловік визначають свої частки в праві власності на майно (перетворюють спільну сумісну власність на спільну часткову власність); по-друге, визначають спосіб відчуження частки одного з подружжя на користь другого з подружжя (дарування, продаж тощо). Насправді має місце укладення подружжям двох окремих договорів: а) договір про визначення часток в праві спільної власності подружжя; б) договір про відчуження (продаж, дарування тощо) частки одного з подружжя на користь другого з подружжя. Таким чином, у ст. 64 СК закріплюється не окремий різновид подружніх договорів, а певний механізм здійснення правочинів з майном дружини та чоловіка, який, на жаль, не діє ;
(2) укласти договір, передбачений ч. 2 ст. 64 СК, без попереднього визначення часток неможливо. Єдиним можливим випадком відчуження своєї частки у спільній сумісній власності одним з подружжя на користь другого без її визначення є складання на ім’я другого з подружжя заповіту (ч. 2 ст. 67 СК України, ч. 2 ст. 1226 ЦК України) .
Проте навряд чи можна однозначно стверджувати про неможливість практичної реалізації ч. 2 ст. 64 СК України. Це пов’язано з тим, що договори між подружжям щодо спільного майна характеризуються певною специфікою, через що законодавець передбачив окремий механізм відчуження «частки в спільній сумісній власності». Ця специфічність проявляється в їх внутрішньому характері, який дозволяє «наділити» договір між подружжям певними виключеннями, котрі недопустимі у разі укладення договору між одним із подружжям і іншими учасниками цивільного обороту. Виключення стосуються відсутності об’єктивації «частки в спільній сумісній власності» за допомогою її виділу в натурі. Невипадково у ч. 1 ст. 67 СК України законодавець використовує формулювання «після її визначення та виділу в натурі», адже воно свідчить про те, що має відбутися дві дії: і визначення частки, і її виділ в натурі. Натомість укладення договору між подружжям про відчуження «частки в спільній сумісній власності» допускається без виділу в натурі, але з її визначенням.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація прав проводиться на підставі договорів, укладених у порядку, встановленому законом. Як наслідок, такий договір буде підставою для реєстрації речового права для іншого з подружжя.
На підставі викладеного можна зробити певні висновки:
по-перше, договори між подружжям є родовим поняттям і охоплюють собою як пойменовані (купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання, шлюбний договір тощо), так і не пойменовані договори;
по-друге, договори між подружжям можуть одночасно бути укладені як щодо роздільного, так і стосовно спільного майна;
по-третє, допускається укладення договору між подружжям про відчуження «частки в спільній сумісній власності», в якому відбудеться визначення частки і її відчуження на користь іншого із подружжя.
Як наслідок, цілком можливо укласти договір між подружжям, в якому б встановлювалося, що:
а) двокімнатна квартира, яка придбана за спільні грошові кошти подружжя, буде роздільним майном дружини. Тобто відбудеться визначення часток і припинення спільної власності на квартиру, оскільки чоловік відчужуватиме на користь дружини «частку в спільній сумісній власності»;
б) чоловік набуде 1/2 частки в праві спільної часткової власності двокімнатної квартири, придбаної за роздільні грошові кошти дружині. Тобто дружина взамін «частки в спільній сумісній власності» відчужуватиме чоловікові свою частку в спільній частковій власності, й ця квартира стане роздільним майном чоловіка.
