ЗАКОН УКРАЇНИ «ПРО АГРАРНІ РОЗПИСКИ»: БАЖАЛИ ЯК КРАЩЕ, А ВИЙШЛО ЯК ЗАВЖДИ…
Цьогорічний березень, окрім відверто не весняної погоди, подарував українським аграріям та правникам доволі цікаву модифікацію вітчизняного правового поля: 19.03.2013 набрав чинності Закон України «Про аграрні розписки» (далі — Закон), прийнятий Верховною Радою України 06.11.2012.
Мотиви, що спонукали до прийняття розглядуваного Закону, є доволі очевидними й вичерпно викладені у пояснювальній записці до відповідного законопроекту : необхідність спрощення ситуації з кредитуванням сільськогосподарських товаровиробників, особливо середніх та дрібних, які практично не мають доступу до кредитних ресурсів комерційних банків; створення альтернативних механізмів кредитування аграрного сектора економіки через специфічний фінансовий інструмент — аграрні розписки, сконструйовані за досвідом Бразилії, в якій з 1994 р. застосовуються для вирішення аналогічних питань так звані розписки-договори CPR (Cedula de Produto Rural), запроваджені на підставі Федерального закону № 8.929 від 22.08.1994 р.
Нема що заперечити — гарні та благородні мотиви, особливо враховуючи стан вітчизняного сільського господарства. Але ж біда в тому, що хоча запровадження аграрних розписок і є важливим й назрілим питанням, проте спроба його вирішення українським законодавцем залишає в будь-якого більш-менш досвідченого правника (неважливо — теоретика чи практика) відчуття гіркого подиву: люди добрі, як можна було створити НАСТІЛЬКИ неякісний законодавчий продукт, який інакше як «законотворчим непорозумінням» й назвати навряд чи можна?!
Щоб не бути голослівними, спробуємо згрупувати надто численні для повного перелічення недоліки Закону в кілька концептуальних «блоків», отже:
1) по-перше, абсолютно незрозуміло, до якої юридичної категорії належать запроваджені Законом аграрні розписки: чи є аграрні розписки цінними паперами та чи належать аграрні розписки взагалі до об’єктів цивільних прав, а якщо ні — то яка ж їх правова природа;
2) по-друге, норми Закону майже ніяк не узгоджені (якщо не на 100 %, то на 90 % — точно!) з чинним цивільним, земельним, господарським законодавством, а також із процесуальним законодавством (зокрема — законодавством про нотаріат), створюючи численні та заплутані колізії, в тому числі міжгалузеві;
3) по-третє, Закон відрізняється неприйнятно низьким рівнем юридичної техніки конструювання та текстуального викладення його норм, що призводить крім вищезгаданих колізій також до істотної неясності багатьох положень Закону, що є неприпустимим.
Розглянемо вказані глобальні вади Закону детальніше, зробивши при цьому спробу, де це тільки можливо, якось пристосувати його відверто «сирі» конструкції до потреб практики.
ПРАВОВА ПРИРОДА АГРАРНОЇ РОЗПИСКИ
В окремих публікаціях аграрні розписки прямо іменуються цінними паперами . Але чи це так насправді?
Відповідно до ст. 194 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) та ч. 1 ст. 3 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» цінним папером є документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає взаємовідносини між особою, яка його розмістила (видала), і власником та передбачає виконання зобов’язань згідно з умовами його розміщення, а також можливість передачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам. До особи, яка набула право власності на цінний папір, переходять у сукупності усі права, які ним посвідчуються.
Таким чином, ознаками, що в сукупності характеризують документ як цінний папір, є наступні:
1) цінний папір є документом встановленої форми з відповідними реквізитами;
2) цінний папір посвідчує грошове або інше майнове право;
3) цінний папір визначає взаємовідносини між особою, яка його розмістила (видала), і власником та передбачає виконання зобов’язань згідно з умовами його розміщення.
Цінний папір характеризується:
• літеральністю (володіння цінним папером дозволяє його власнику здійснювати лише буквально зафіксовані у його реквізитах майнові права);
• легітимацією (для підтвердження законності прав його пред’явника необхідне використання цінного папера);
• абстрактністю (право, посвідчене цінним папером, не залежить від підстави, відповідно до якої воно виникло);
• автономністю (особа, яка придбала документ на законних підставах, користується своїм правом автономно, тобто незалежно від волі попереднього власника документа);
4) цінний папір передбачає можливість передачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам, тобто є обігоздатним;
5) цінний папір є неподільним, тобто право з паперу не може бути передано без права на папір як повністю, так і частково;
6) цінні папери відзначаються нормативною визначеністю їх груп та видів, тобто тільки такий документ є цінним папером, який прямо вказаний як такий законом.
Саме так визначаються цінні папери та їх ознаки в чинному законодавстві України та в цивілістичній доктрині .
Чи відповідає конструкція аграрної розписки, як вона закріплена у Законі, комплексу наведених ознак? Відповідь на це питання, як уявляється, має бути негативною.
Безперечно, окремі характеристики ціннопаперової форми законодавець аграрним розпискам надав, а саме:
1) аграрна розписка є документом (абз. 2 ст. 1 Закону), який має встановлену форму та реквізити (статті 4, 6 Закону). При цьому зазначений документ:
а) видається (абз. 3 ст. 1, ч. 2 ст. 2 Закону), що кореспондує способу введення в обіг неемісійних цінних паперів;
б) відповідно до ч. 1 ст. 4 та ч. 1 ст. 6 Закону не може бути знерухомлений (товарна аграрна розписка — якщо інше не передбачено Законом, а фінансова — взагалі), що методом a contrario дозволяє дійти висновку про принципову можливість застосування до товарних аграрних розписок інституту знерухомлення цінних паперів;
в) є товаророзпорядчим (абз. 2 ст. 1 Закону), що певною мірою кореспондує із групою товаророзпорядчих цінних паперів (п. 4 ч. 1 ст. 195 ЦК України) ;
2) аграрна розписка фіксує (оформлює, встановлює) зобов’язання особи (абзаци 2, 3 ст. 1, статті 3, 5 Закону) ;
3) аграрна розписка визначає взаємовідносини між боржником (особою, яка її видала) і кредитором по розписці та передбачає виконання зобов’язань згідно з вказаними в ній умовами (абз. 2 ст. 1, ст. 3, п. 5 ч. 2 ст. 4, ст. 5, п. 5 ч. 1 ст. 6 Закону тощо). Тобто з певною мірою умовності можна говорити, що й цій ознаці цінного паперу аграрна розписка в цілому відповідає;
4) аграрна розписка є обігоздатною, адже згідно з п. 3 ч. 2 ст. 4, п. 3 ч. 1 ст. 6 Закону «умови про подальшу передачу прав за аграрною розпискою» є її обов’язковим реквізитом, а ст. 11 Закону прямо передбачає можливість та порядок передання прав кредитора за аграрною розпискою. Більше того, в преамбулі, назві розділу ІІ, а також в ч. 3 ст. 10 та ч. 8 ст. 12 Закону прямо фігурує конструкція «обіг аграрних розписок» як таких. Нарешті, механізм передачі прав за аграрною розпискою певною мірою нагадує такий для ордерних цінних паперів (векселів), що підкріплюється окремими положеннями про відповідальність попередніх кредиторів (ч. 7 ст. 13 Закону) та можливості поруки фінансових установ в порядку, встановленому для авалювання векселів (ст. 14 Закону).
На жаль, вищевикладеним ціннопаперові ознаки конструкції аграрної розписки вичерпуються й останні дві ознаки цінного паперу як об’єкта цивільних прав аграрній розписці не притаманні, адже:
• по-перше, на відміну від положень ч. 2 ст. 194 ЦК України Закон не закріплює чітко й недвозначно вимоги щодо неподільності аграрної розписки, що з урахуванням загальнодозвільного режиму правового регулювання цивільних відносин (ст. 6 ЦК України) може бути підґрунтям для висновку, щонайменше, про можливість часткової передачі прав за аграрними розписками;
• по-друге (і це найважливіше!), жодне положення Закону не відносить аграрні розписки до цінних паперів, через що конструкція аграрної розписки не відповідає ознаці нормативної визначеності.
Уже вказаних двох відхилень від ціннопаперової конструкції більш ніж достатньо для однозначного висновку про те, що аграрна розписка не є цінним папером. Але низка положень Закону дозволяє дійти висновку, що аграрна розписка не є навіть об’єктом цивільних прав, адже їй притаманні істотні ознаки договірної форми, а саме:
1) зобов’язана за аграрною розпискою особа іменується боржник, а управомочена — кредитор (абзаци 2–4 ст. 1, ч. 2 ст. 2 Закону тощо), що повністю відповідає назві сторін зобов’язання (ч. 1 ст. 509 ЦК України). Більше того, Закон неодноразово оперує конструкцією «сторони аграрної розписки» (ч. 8 ст. 7, ч. 1 ст. 8, ч. 4 ст. 12 Закону): як відомо, сторони є у зобов’язанні, цінний папір є об’єктом цивільних прав і не має сторін, адже сторони можуть існувати лише у правовідносинах (у тому числі й у правовідносинах щодо цінного паперу), а не у самому цінному папері;
2) відповідно прямого припису абз. 4 ст. 1 Закону має існувати договір, за яким видається аграрна розписка;
3) перелік обов’язкових реквізитів аграрної розписки не є вичерпним, адже ці реквізити можуть бути доповнені за домовленістю боржника та кредитора; більше того, реквізити аграрної розписки при цьому прямо іменуються Законом умовами (ч. 3 ст. 4, ч. 2 ст. 6 Закону), хоча конструкція умов властива знов-таки зобов’язанню (переважно — договірному), а не цінному паперу;
4) у випадках, коли йдеться про узгоджену сторонами зміну обов’язку боржника, Закон прямо вимагає підписання тексту напису про такі зміни обома сторонами (ч. 6 ст. 7 Закону), що властиво договірним зобов’язанням й абсолютно непритаманне конструкції цінного паперу;
5) нарешті, за текстом ст. 12 Закону вираз «виконання аграрних розписок» уживається як рівнозначний виразу «виконання зобов’язань за аграрною розпискою». У свою чергу, виконуватися може саме зобов’язання (ст. 526 і наступні глави 48 ЦК України), а не цінний папір, якому властива конструкція виконання за цінним папером чи виконання посвідченого ним зобов’язання (ст. 198 ЦК України), а не цінного паперу як такого.
То, може, аграрна розписка — це специфічна форма договору? За це, до речі, крім вищенаведених ознак договірної форми говорить й та обставина, що відповідно до положень ч. 1 ст. 4, ч. 1 ст. 6 та ч. 2 ст. 9 Закону аграрна розписка незалежно від виду підлягає нотаріальному посвідченню, яке здійснюється під час її видачі та в порядку, передбаченому Законом України «Про нотаріат» для правочинів. Відповідні норми Закону свідчать, щонайменше, про таке:
а) по-перше, оскільки в аграрної розписки є сторони (кредитор і боржник), то вона очевидно може бути пов’язана лише з двостороннім правочином (договором); такий висновок підкріплюється й тим, що «умови» виконання (п. 5 ч. 2 ст. 4, п. 5 ч. 1 ст. 6 Закону) є поняттям доволі ємким й може передбачати не тільки права кредитора, а й його обов’язки, які взагалі не можуть встановлюватися волею сторін поза договірною конструкцією (ч. 1 ст. 14 ЦК України);
б) по-друге, оскільки аграрна розписка оформлює лише двосторонній правочин, то вона має бути підписана обома її сторонами (кредитором і боржником), незалежно від того, що приписи п. 8 ч. 2 ст. 4 та п. 8 ч. 1 ст. 6 Закону вимагають лише підпису боржника. Зазначене пояснюється тим, що оскільки відповідно до Закону аграрна розписка нотаріально посвідчується в порядку, визначеному для правочинів, під час такого посвідчення слід враховувати положення ст. 45 Закону України «Про нотаріат», за змістом якої нотаріально посвідчувані правочини підписуються у присутності нотаріуса усіма їх учасниками, а також положення абз. 1 ч. 2 ст. 207 ЦК України, відповідно до яких двосторонній правочин має бути підписаний його сторонами.
При цьому якщо придивитися уважніше, то аграрна розписка оформлює лише частину складного договірного правовідношення за двостороннім оплатним договором (кредиту, купівлі-продажу, міни, поставки, підряду, надання послуг), за яким боржник за аграрною розпискою отримує фінансові або товарні ресурси від кредитора, а саме, ту частину умов такого договору, яка стосується обов’язку боржника здійснити зустрічне надання (платіж, поставку, повернення коштів тощо), абсолютно не торкаючись питань надання з боку кредитора. Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону аграрна розписка встановлює забезпечення виконання зобов’язань боржника заставою його майбутнього врожаю. Відповідно до ст. 574 ЦК України встановлено вичерпний перелік підстав виникнення застави: договір, закон, рішення суду. Оскільки аграрна розписка, очевидно, не є рішенням суду, застава згідно з ч. 1 ст. 7 Закону встановлюється аграрною розпискою, а не Законом, — це є додатковим підтвердженням договірної природи аграрної розписки.
Отже, аграрні розписки не складають і самостійного договору, оформлюючи у дозволений Законом специфічний спосіб лише частину іншого двостороннього оплатного договору (договірного правовідношення) між боржником та первинним кредитором за аграрною розпискою. При цьому для дійсності такого іншого договору немає значення, чи буде видана за ним аграрна розписка, але після її видачі правовідносини, які внаслідок цього виникають, інтегруються в договірне правовідношення, за яким така розписка видана (для зручності будемо іменувати його основним договором). Те саме стосується й договору застави, який вважається укладеним з моменту видачі аграрної розписки. З цього з очевидністю випливає, що недійсність основного договору тягне за собою недійсність аграрної розписки, через що законодавча вказівка на її безумовність (абз. 2 ст. 1, ст. 3, ч. 1 ст. 5 Закону) дійсного змісту не має.
Усе вищенаведене в сукупності дозволяє дійти такого висновку:
1) аграрні розписки не є цінними паперами і не є взагалі об’єктами цивільних прав;
2) за своєю правовою природою аграрна розписка є документом, який оформлює частину складного правовідношення з двостороннього оплатного договору (кредиту, купівлі-продажу, міни, поставки, підряду, надання послуг), укладеного між боржником та первинним кредитором за аграрною розпискою, а також договір застави, укладений між тими ж особами;
3) аграрна розписка не є окремим договором і не створює окремого, ізольованого від основного договору договірного правовідношення. Недійсність основного договору спричинює недійсність аграрної розписки.
НЕУЗГОДЖЕНІСТЬ НОРМ ЗАКОНУ
Ретельне вивчення положень Закону призводить до прикрого висновку, що вони майже зовсім не узгоджені з чинним цивільним, земельним, господарським законодавством, а також з процесуальним законодавством, створюючи численні та заплутані колізії, у тому числі й міжгалузеві. Особливе занепокоєння викликає повне ігнорування самою концепцією Закону (як і окремими його нормами, що цю концепцію реалізують) тієї частини процесуального законодавства України, яку складає законодавство про нотаріат. Зазначене безпосередньо відбивається на дієвості норм Закону, адже видача та обіг аграрних розписок прямо пов’язані Законом із вчиненням нотаріальних дій нотаріусами чи іншими особами, уповноваженими на їх вчинення відповідно до закону. Отже, розглянемо насамперед саме цей аспект суперечностей, що привносяться Законом в національну систему законодавства.
Перш за все, слід зазначити, що аграрні розписки будь-якого виду підлягають нотаріальному посвідченню (ч. 1 ст. 4, абз. 1 ч. 1 ст. 6 Закону) в порядку, передбаченому Законом України «Про нотаріат» для правочинів (ч. 2 ст. 9 Закону). Про те, що така вимога спричинює необхідність підписання аграрної розписки обома її сторонами, а не тільки боржником, ми вже говорили вище. Крім того, здійснюючи нотаріальне посвідчення аграрної розписки, нотаріус має додержуватися й інших правил, що становлять зміст порядку нотаріального посвідчення правочинів.
Необхідно наголосити, що до створення та забезпечення функціонування Реєстру аграрних розписок (ст. 10 Закону) нотаріальне посвідчення аграрної розписки є неможливим, адже відповідно до ч. 2 ст. 9 Закону внесення відомостей про аграрну розписку до вказаного Реєстру має бути обов’язково здійснено нотаріусом одночасно з її посвідченням.
Нотаріальне посвідчення аграрної розписки є нотаріальною дією за аналогією з нотаріальним посвідченням правочину (п. 1 ч. 1 ст. 34 Закону України «Про нотаріат»). Але кваліфікація дій нотаріуса щодо реєстрації аграрних розписок здійснюється Законом суперечливо: з одного боку, згідно з ч. 4 ст. 2 Закону реєстрація аграрних розписок визначається як нотаріальна дія; з іншого боку, згідно з ч. 1 ст. 10 Закону дії внесення записів до Реєстру аграрних розписок є послугами, хоча вчинення нотаріальних дій не може кваліфікуватися як надання послуг за змістом ч. 4 ст. 3 та абз. 3 ст. 4 Закону України «Про нотаріат».
Відповідно до п. 1 глави 9 розділу І Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5, тексти, зокрема, договорів (тобто двосторонніх правочинів) викладаються на спеціальних бланках нотаріальних документів з лицьового та зворотного боку цих бланків. Зазначене зумовлює те, що текст аграрної розписки має бути викладений на спеціальному бланку нотаріального документа.
Слід мати на увазі, що одночасно з посвідченням аграрної розписки нотаріус має здійснити реєстрацію обтяження у вигляді застави майбутнього врожаю, що відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону встановлюється за аграрною розпискою. При цьому застава майбутнього приплоду худоби за буквальним змістом ст. 7 Закону не може виникати на підставі аграрної розписки, хоча згідно приписів абз. 8 ст. 1 Закону, що відсилають до відповідних норм Закону України «Про Митний тариф України», продукція тваринництва може бути предметом поставки за товарною аграрною розпискою й така продукція може бути частиною формули розрахунку розміру зобов’язання боржника за фінансовою аграрною розпискою.
Для проведення реєстрації застави, що виникає на підставі аграрної розписки, кредитор за аграрною розпискою має подати нотаріусу заяву відповідно до вимог ч. 1 ст. 43 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». Під час реєстрації застави за аграрною розпискою обсяг відомостей, що вносяться до Державного реєстру обтяжень рухомого майна, визначається відповідно до п. 8 Порядку ведення Державного реєстру обтяжень рухомого майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 05.07.2004 № 830, і не обмежується відомостями про предмет застави, як це зазначено в ч. 2 ст. 9 Закону.
З дня реєстрації аграрної розписки в Реєстрі аграрних розписок аграрна розписка вважається виданою (ч. 3 ст. 9 Закону). Необхідно наголосити, що застава, що виникає за аграрною розпискою, без неї існувати не може. Тому під час нотаріального посвідчення аграрної розписки слід спочатку здійснювати внесення відповідного запису в Реєстр агарних розписок, а вже після цього здійснювати реєстрацію обтяження у вигляді застави, що виникає на підставі аграрної розписки. Тим більше, що момент реєстрації обтяжень визначається з точністю до хвилини (ч. 1 ст. 44 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»), а не до дня, як встановлює Закон для моменту видачі аграрної розписки.
Наступним етапом життєвого циклу аграрної розписки, який вимагає безпосередньої участі нотаріуса, є передача прав кредитора за аграрною розпискою. Оскільки аграрна розписка не є об’єктом цивільних прав, правова природа такої передачі охоплюється конструкціями цесії та (в окремих випадках) переведення боргу ; при цьому згода боржника за аграрною розпискою на таке переведення боргу не вимагається, що відповідає приписам ст. 520 ЦК України.
Відповідно до ч. 2 ст. 11 Закону передання прав за аграрною розпискою підлягає нотаріальному посвідченню в порядку, передбаченому Законом України «Про нотаріат» для правочинів. При цьому згідно з п. 1 глави 9 розділу І Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5, тексти, зокрема, договорів (тобто двосторонніх правочинів) викладаються на спеціальних бланках нотаріальних документів з лицьового та зворотного боку цих бланків. Зазначена обставина робить проблематичним посвідчення передання права за аграрною розпискою, яке здійснюється шляхом вчинення передавального напису на самій аграрній розписці, адже при цьому не буде використано новий спеціальний бланк нотаріального документа для оформлення правочину з передання прав за аграрною розпискою. Отже, до прямого врегулювання цього питання, доцільно вчинювати нотаріальну дію з посвідчення правочину з передання прав за аграрною розпискою тільки за умови оформлення передавального напису на додатку до аграрної розписки, який оформлюється на спеціальному бланку нотаріального документа.
Слід також мати на увазі, що хоча ст. 11 Закону прямо не вимагає для передання прав за аграрною розпискою підписання передавального напису новим кредитором за аграрною розпискою, але таке підписання є обов’язковим із тих самих причин, з яких обов’язкове підписання аграрної розписки первісним кредитором під час її видачі.
Проблемним є питання про те, чи необхідно вчинювати якісь нотаріальні дії у випадку заміни предмета застави (ч. 6 ст. 7 Закону) чи інших змін умов виконання за аграрною розпискою за згодою сторін (ч. 1 ст. 12 Закону). Указані дії сторін аграрної розписки очевидно є двостороннім правочином (договором) щодо зміни умов аграрної розписки. З одного боку, Закон нічого не говорить про обов’язковість нотаріального посвідчення такого правочину. З іншого ж, Закон також і не встановлює прямо відсутність необхідності такого нотаріального посвідчення, а згідно зі ст. 654 ЦК України зміна договору здійснюється в такій самій формі, що й сам договір. Отже, оскільки аграрна розписка підлягає нотаріальному посвідченню, то й будь-які зміни її умов
також мають бути нотаріально посвідчені під загрозою їх недійсності.
Нарешті, останнім етапом життєвого циклу аграрної розписки, який вимагає безпосередньої участі нотаріуса, є стягнення боргу за аграрною розпискою. Відповідно до ч. 2 ст. 13 Закону в разі невиконання боржником за аграрною розпискою зобов’язань за аграрною розпискою у вказаний у ній строк кредитор за аграрною розпискою має право звернутися до особи, уповноваженої вчиняти нотаріальні дії, за вчиненням виконавчого напису. Здається, все просто і ясно, але вкрай низький рівень юридичної техніки Закону дається взнаки і в цьому випадку. Справа в тому, що перелік документів, за якими стягнення заборгованості проводиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, встановлюється Кабінетом Міністрів України (ч. 2 ст. 87 Закону України «Про нотаріат»). На сьогодні чинною є постанова Кабінету Міністрів України від 29.06.1999 № 1172 «Про затвердження переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів», якою аграрна розписка до відповідних документів станом на кінець березня 2013 року не віднесена, що робить саму можливість вчинення виконавчого напису про стягнення заборгованості за аграрною розпискою взагалі абсолютно неможливою, а звернення стягнення на предмет застави за аграрною розпискою — вкрай проблематичним, адже останнє вимагатиме доведення нотаріусу того, що аграрна розписка є специфічним способом оформлення в тому числі й договору застави майбутнього врожаю, внаслідок чого виконавчий напис про звернення стягнення на предмет застави може бути вчинено відповідно до п. 1 вищезгаданого Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, та ч. 1 ст. 24 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень».
Крім того, слід мати на увазі, що виконавчий напис про звернення стягнення на предмет застави (майбутній врожай) за аграрною розпискою може бути вчинений лише в ординарному випадку, тобто коли предмет застави існує в натурі й перебуває у власності боржника за аграрною розпискою. Тобто у випадках, що складають гіпотезу норм, вміщених у частинах 3, 4 ст. 13 Закону, звернення стягнення на предмет застави (майбутній врожай) чи інше майно боржника за аграрною розпискою можливе лише в судовому порядку, адже безспірність вимог у цих ситуаціях довести неможливо.
ТЕХНІЧНО-ЮРИДИЧНІ ВАДИ ЗАКОНУ
Уже викладене вище дає всі підстави стверджувати про надзвичайно низький технічно-юридичний рівень конструювання та текстуального викладення норм Закону. У цій же частині статті зупинимося лише на очевидних і грубих недоліках у вживанні юридичної термінології, адже від цього дуже часто залежить зміст законодавчої норми. Більш глибокі технічно-юридичні вади Закону, що призводять, крім вищезгаданих колізій, також і до істотної неясності багатьох положень Закону, є настільки численними, що ніяк не можуть бути викладені в межах однієї статті.
Отже, з позицій юридичної техніки, крім викладеного вище, кидаються в очі такі специфічні недоліки Закону:
1) за текстом Закону (абзаци 2, 3 ст. 1, ч. 1 ст. 12 тощо) неприпустимо ототожнюються категорії зобов’язання та обов’язку;
2) у ч. 3 ст. 2 вжито незрозумілу та беззмістовну юридичну конструкцію «зупинення дії застави»;
3) видача аграрної розписки розділом ІІІ Закону включена у склад конструкції її ж обігу, хоча з позицій ціннопаперової конструкції, яку, очевидно, намагалися наслідувати автори Закону, ці дві категорії є абсолютно різними;
4) відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону передбачена можливість видачі аграрної розписки на кожний вид сільськогосподарської продукції, визначений родовими або індивідуальними ознаками, хоча індивідуально-визначеною може бути лише існуюча річ, а ніяк не майбутня;
5) нарешті, за текстом Закону доволі численними є зайві норми, що не мають змістовного наповнення. Наприклад, ч. 6 ст. 4 Закону ніякого істотного правила не визначає, адже містить вказівку на очевидне вирішення відповідної ситуації; те ж саме стосується положень ч. 10 ст. 7 Закону.
Підсумовуючи викладене, хотілося б наголосити, що запровадження аграрних розписок як складової інфраструктури ринку сільськогосподарської продукції України дійсно може мати позитивний ефект. Але, по-перше, запроваджувати цю конструкцію треба на належному технічно-юридичному рівні, у тому числі й щодо забезпечення взаємної узгодженості норм законодавства, а по-друге, лише у складі комплексу дієвих заходів щодо реформування аграрного сектору економіки, без чого аграрні розписки як фінансовий інструмент спіткає доля похідних цінних паперів, які в Україні істотного розвитку не отримали, хоча в багатьох країнах постають як ефективний інструмент кредитування сільського господарства.
