08 Червня 2010

ВІДМЕЖУВАННЯ ОКРЕМИХ ТРЕТІХ ОСІБ ВІД МНОЖИННОСТІ ОСІБ У ЗОБОВ’ЯЗАННІ

Галина ГРИЦЕНКО,
асистент кафедри спеціально-правових дисциплін Полтавського факультету
Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, адвокат
ВІДМЕЖУВАННЯ ОКРЕМИХ ТРЕТІХ ОСІБ
ВІД МНОЖИННОСТІ ОСІБ У ЗОБОВ’ЯЗАННІ
Визначення зобов’язання у ст. 509 ЦК України передбачає елементарну модель цього правовідношення: один кредитор і один боржник. На практиці ж нормою є, навпаки, різні ускладнення суб’єктного складу. До останніх належить участь у зобов’язанні кількох кредиторів та/або боржників, а також третіх осіб. Правовий статус цих осіб суттєво різниться і загалом не виникає проблем з визначенням, які права та обов’язки покладаються на кожного з них і в яких правовідносинах. Розглянемо випадки, коли різниця між сторонами і третіми особами стає не такою чіткою, і визначимо критерії, якими слід керуватися для їх розмежування.
Усі автори погоджуються, що залежно від функцій та ступеня управненості (обов’язку) особа в зобов’язанні є або стороною, або третьою особою. Сторони зобов’язання є основними його учасниками, а треті особи є, як правило, випадковими учасниками. Зрозуміло, що третьою особа буде вважатися залежно від того, які правовідносини беруться за основу. Поняття сторони в зобов’язанні виражає його майнову складову; поняття учасника — особистісну. Наявність кількох осіб на тій чи іншій стороні певного зобов’язання об’єднує їх більшою (солідарні зобов’язання) чи меншою (часткові зобов’язання) мірою, проте ніколи не поєднує їх настільки, щоб стерлися відмінності, що обумовлюються особистими ознаками кожного учасника. Із цих позицій інститути множинності осіб у зобов’язанні і третіх осіб є антонімами. Так, у зобов’язанні з множинністю осіб має місце єдність майнової сторони (зобов’язання) і роз’єднаність особистісної: недійсність вимог (обов’язків) одного кредитора (боржника) не тягне недійсності вимог (обов’язків) інших учасників множинності. А от у договорі на користь третьої особи розділення майнової сторони компенсується єдністю особистісної: боржник може заявити як своєму безпосередньому контрагенту (кредитору), так і бенефіціару (третій особі), заперечення, що стосуються їх обох.
Не будучи сторонами правовідношення, треті особи певним чином впливають на його динаміку . У них завжди є правовий зв’язок з однією або обома сторонами зобов’язання. Іноді вказують, що третя особа може бути в одних випадках носієм певних прав і обов’язків, у других — носієм тільки прав, у третіх — тільки обов’язків. Проте більш поширеною і переконливою є позиція, за якою в правовідносинах між сторонами треті особи не мають ні прав (за виключенням договору на користь третьої особи), ні обов’язків. Якщо і йдеться про обов’язки чи права, то вони складають зміст уже інших правовідносин . Щоб відтінити цю відмінність, деякі дослідники називають «суб’єктами (учасниками) зобов’язання» тільки сторони, тоді як третіх осіб — суб’єктами виконання зобов’язання (поряд із сторонами). Або ж сторони і треті особи, на користь яких укладено договір, вважаються суб’єктами зобов’язань, а фактичні виконавці, які не мають ні прав, ні обов’язків, — суб’єктами виконання зобов’язання.
Отже, звичайна третя особа в зобов’язанні не має ні прав, ні обов’язків. Проте можливі винятки, які певним чином наближають третю особу до статусу сторони в зобов’язанні. Почнемо з договору на користь третьої особи. Хоча така особа наділяється правом вимоги до боржника, договір на користь третьої особи ніхто не вважає зобов’язанням з множинністю осіб. Утім, недостатньо аргументувати це лише тим, що жодна з відомих цивільному праву моделей множинності осіб — солідарні, субсидіарні чи часткові кредитори — тут за загальним правилом не використовується. Слід акцентувати увагу на якісно іншому статусі третьої особи. Вона наділяється правом вимагати виконання в натурі (за винятком ч. 2 ст. 725 ЦК України).
До уваги нотаріусів. При посвідченні договорів дарування з обов’язком обдаровуваного на користь третьої особи сторонам слід роз’яснити, що ч. 2 ст. 725 ЦК, на відміну від ч. 2 ст. 636 ЦК, надає третій особі можливість вимагати виконання встановленого на її користь обов’язку лише в разі смерті дарувальника, оголошення його померлим, визнання безвісно відсутнім чи недієздатним. До цього вимагати таке виконання може сам дарувальник. Проте сторони можуть відступити від цих положень закону (ч. 3 ст. 6 ЦК).
Однак у разі порушення боржником обов’язку третя особа не може вимагати від нього відшкодування збитків, сплати неустойки, не несе жодних зустрічних обов’язків щодо боржника (не зобов’язана навіть приймати виконання), не бере участі у встановленні зобов’язання і не може змінювати чи розривати договір, укладений на її користь.
В окремих договорах на користь третьої особи остання наділяється не тільки правами, а ще й обов’язками. Такою третьою особою більшість учених вважає одержувача в договорі перевезення вантажу. У той час як третя особа може відмовитися від свого права за договором, одержувач вантажу зобов’язаний його прийняти. Відмова можлива лише в разі, коли якість вантажу через псування або пошкодження змінилася настільки, що виключається можливість повного або часткового його використання за первісним призначенням (ч. 2 ст. 310, ч. 4 ст. 314 ГК України). Саме на одержувача покладається вся відповідальність перед залізницею після прибуття вантажу на станцію призначення (п. 125 Статуту залізниць України). А в разі прибуття вантажу на адресу одержувача, поставка якого йому не передбачена планом (договором, контрактом, замовленням, нарядом та ін.), останній зобов’язаний прийняти такий вантаж від станції на відповідальне зберігання (п. 47 Статуту залізниць України). Сьогодні такі значні відступи від статусу звичайної третьої особи наводять окремих учених на думку, що вантажоодержувач є не просто суб’єктом відносин перевезення вантажів (ч. 2 ст. 306 ГК України), а самостійною стороною в договорі перевезення вантажу. А раніше стверджували, що вантажовідправник і одержувач є однією стороною в зобов’язанні перевезення і навіть є солідарними боржниками, які несуть права і обов’язки поперемінно. Утім, ці погляди не були підтримані, бо вони невиправдано розширюють рамки інституту множинності осіб у зобов’язанні. Останній охоплює лише випадки, коли в суб’єктів якісно однорідні права, різниця в їх кількості. До того ж «поперемінність» прав та обов’язків не властива множинності осіб, навіть суперечить її меті — чітко розподілити обсяг наявних на даний момент вимог (обов’язків) кожного кредитора (боржника). До моделі договору на користь третьої особи схиляється й ВГСУ (п.1.5 Роз’яснення ВГСУ від 29.05.2002 р. № 04-5/601).
Як уже було зазначено, третя особа, на користь якої укладено договір, не будучи його стороною, не має права змінити чи розірвати договір. Однак на практиці мають місце виключення і з цього правила: наприклад, договір довічного утримання і договір поставки у відносинах фінансового (непрямого) лізингу. Останній вважається договором на користь третьої особи, яка відповідно до ч. 2 ст. 10 Конвенції УНІДРУА про міжнародний фінансовий лізинг може навіть розірвати цей договір, хоча й за згодою лізингодавця.
До уваги нотаріусів. При посвідченні договорів довічного утримання на користь третьої особи (ст. 746 ч. 4 ЦК) сторонам слід роз’яснити, що він може бути розірваний на вимогу цієї третьої особи. Згода відчужувача (кредитора) при цьому не потрібна. Достатньо в суді довести, що набувач не виконує своїх обов’язків, незалежно від його вини (ч. 1 ст. 755 ЦК).
У всіх наведених прикладах участь третьої особи в зобов’язанні була метою сторін. І це пояснює наділення її звичайними (право вимоги виконання зобов’язання в натурі) і незвичними для неї правами (розірвати договір) і обов’язками (прийняти вантаж).
Інша річ — коли третя особа є випадковим учасником зобов’язання (так зване «покладення» і «переадресування» виконання (ст. 528 ЦК України)). Така особа пов’язана відносинами з тією стороною, на боці якої вона виступає і відповідно не має ні прав вимоги до протилежної сторони, ні обов’язків перед нею. Утім, і тут можливі виключення. Так, відповідно до ст. 618 ЦК України договором або законом може бути встановлено відповідальність безпосереднього виконавця перед кредитором. На думку В. С. Толстого, «тільки виконавець може відповідати за допущені порушення і, навпаки, якщо ця особа за законом відповідає за порушення, значить, її й слід вважати виконавцем». На думку М. І. Брагінського, «при покладенні відповідальності на безпосереднього виконавця у кредитора з’являються два боржники: контрагент за договором та виконавець. І тоді у кредитора з’являється право вибору між ними. Зрозуміло, що виконання одним з них тягне за собою припинення договірного зобов’язання».
У чинному законодавстві є приклади, коли безпосередній виконавець стає єдиним суб’єктом відповідальності, в інших — альтернативою основному боржнику, інколи має місце й множинність осіб у зобов’язанні.
За загальним правилом, третя особа є альтернативним суб’єктом відповідальності, зважаючи на те, що покладення виконання на іншу особу не припиняє правового зв’язку між кредитором і боржником. Така схема діє в разі невиконання або неналежного виконання платіжного доручення у зв’язку з порушенням правил розрахункових операцій виконуючим банком — відповідальність може бути покладена судом на цей банк (ч. 2 ст. 1092 ЦК України). Платник може подати позов як до свого контрагенту — банку, що його обслуговує, так і відповідно до абз. 3 п. 32. 2 ст. 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» має право на відшкодування банком, що обслуговує отримувача, шкоди, заподіяної йому внаслідок порушення цим банком строків завершення переказу. На думку Л. Г. Єфімової, позивач повинен подати позов не тільки до банка-посередника, а й до свого обслуговуючого банку, бо покладення на виконуючий банк відповідальності перед платником — це право, а не обов’язок суду. А отримувач може подати позов до платника (ч. 2 ст. 343 ГК України), до свого банку або подати прямий позов до банку, що обслуговує платника, про відшкодування шкоди, заподіяної йому внаслідок порушення цим банком строків виконання документа на переказ (абз. 4 п. 32.2 ст. 32 цього Закону).
Те ж саме відбувається і при розрахунках за акредитивом. У разі порушення виконуючим банком умов покритого акредитива або підтвердженого ним безвідкличного акредитива відповідальність перед платником може бути за рішенням суду покладена на виконуючий банк. (ст. 1097 ЦК України). Виконуючий банк бере на себе тверде зобов’язання здійснити переказ коштів за акредитивом додатково до зобов’язання банку емітенту (ст. 1095 ч. 2 ЦК України). Якщо одержувач коштів (продавець) виконає умови акредитива, кожен із цих банків відповідатиме перед ним самостійно, а сам одержувач коштів має право за своїм вибором пред’явити відповідні вимоги будь-якому з банків чи платнику. За загальнопоширеною практикою вимога адресується підтверджуючому банку. Утім, суд не має підстав відмовляти позивачу, який наполягає на притягненні до відповідальності банку емітента, як економічно більш сильного.
Згідно з п. 3 ст. 706 ЦК РФ законом чи договором можуть бути передбачені права замовника і субпідрядника заявляти один до одного вимоги, пов’язані з порушенням договорів, що укладені кожним з них з генеральним підрядником. Вітчизняне законодавство не містить подібної норми, хоча ніщо не заважає сторонам так врегулювати свої відносини (статті 6, 627 ЦК України). Для цього право пред’являти прямі позови потрібно передбачити у двох договорах — генерального підряду і субпідряду. Право на прямий позов не виключає для замовника і субпідрядників можливості пред’явлення вимог до свого контрагента за договором — генерального підрядника.
На практиці мають місце випадки, коли третя особа, на яку покладено і виконання, і відповідальність за нього, залишається єдиним суб’єктом відповідальності. Тобто функції сторони зобов’язання (боржника) розщеплюються: у боржника, який не вибуває із зобов’язання, є права (у тому числі вимагати від кредитора прийняття виконання, відшкодування збитків, неустойки за порушення зобов’язання, змінити чи припинити зобов’язання), а у третьої особи — тільки обов’язки (виконати в натурі і нести відповідальність за це виконання перед кредитором). Однак такий функціональний поділ не утворює множинності осіб у зобов’язанні. В останній права і обов’язки між учасниками множинності діляться кількісно, а не якісно.
Т. В. Боднар вважає, що до таких випадків належать: зобов’язання інвестора щодо погашення боргу (частини боргу) боржника, зокрема шляхом переведення на нього боргу (частини боргу) та його відповідальність за невиконання взятих на себе зобов’язань; виконання зобов’язань боржника власником майна боржника та його відповідальність за невиконання взятих на себе зобов’язань (ч. 2 ст. 18 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»). Видається, що останній випадок в принципі можна вважати покладенням виконання на третю особу з тією особливістю, що воно відбувається за планом, схваленим комітетом кредиторів, тобто, як визнає і сама Т. В. Боднар, недобровільно з боку боржника.
У відносинах вантажного перевезення за певних умов відповідальність покладається саме боржником (залізницею відправлення) тільки на третю особу-виконавця (залізницю призначення). Зокрема, за позицією ВГСУ, позови про відшкодування вартості вантажу втраченого, пошкодженого або такого, який прибув з нестачею, при перевезенні вантажів у прямому залізничному сполученні в межах залізниць України заявляються як вантажоодержувачем, так і вантажовідправником, а також від їх імені уповноваженою особою у всіх випадках до залізниці призначення (а не відправлення або транзитної), що передбачено п. 131 Статуту залізниць України (п. 6 Оглядового листа ВГСУ від 29.11.2007 р. № 01-8/917). Коли в одній із справ позивач намагався застосувати норми про множинність осіб у зобов’язанні — стягнути збитки солідарно із залізниці відправлення і залізниці призначення, у позові до залізниці відправлення було відмовлено, збитки були стягнуті лише із залізниці призначення (постанова ВГСУ від 18.06.2009 р. у справі № 26/348).
А от у відносинах непрямого лізингу використовуються обидві моделі: якщо вибір продавця (постачальника) здійснювався лізингоодержувачем, відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов’язання щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу покладається на продавця (постачальника). Тобто єдиним суб’єктом відповідальності є третя особа-виконавець. Якщо ж цей вибір був здійснений лізингодавцем, відповідальність покладається і на лізингодавця (ст. 8 ч. 1 Конвенції УНІДРУА про міжнародний фінансовий лізинг), який відповідає солідарно з продавцем (постачальником) (ч. 1 ст. 808 ЦК України). Тобто виникає множинність осіб у зобов’язанні на стадії його порушення. Поки що немає судових рішень про покладення солідарної відповідальності на цих осіб, хоча позови активно заявляються (постанови ВГСУ у справі від 25.06.2009 р. № 32/397 та у справі від 30.07.2009 р. № 26/462 (05-5-26/10199)).
Варто зауважити, що з економічної точки зору участь лізингодавця спрямована лише на фінансування діяльності лізингоодержувача. Його не цікавить роль власника майна, але такий інтерес є в лізингоодержувача. Відповідно йому й слід надати право безпосередньо розібратися з постачальником. Якщо ж останнього вибрав лізингодавець, то він має відповісти за свій вибір. Утім, міжнародна практика не вимагає, щоб він відповідав поряд (разом) з постачальником. А от на думку українського законодавця, схеми «або-або» недостатньо для належного захисту прав лізингоодержувача. Установлення солідарної відповідальності зумовлено цими розсудами, а не природою лізингових відносин чи призначенням інституту множинності осіб у зобов’язанні — поділити єдиний предмет між кількома суб’єктами. Предмети зобов’язань лізингодавця і постачальника, строго кажучи, різні.
Отже, виконання в натурі та відповідальність є основними обов’язками у змісті зобов’язання. Тому коли на стадії порушення зобов’язання з’являється ще один суб’єкт, у якого аналогічний обов’язок (нести відповідальність), є видимість множинності осіб на стороні боржника. Однак, по-перше, це ще не всі правомочності, якими наділяється сторона. По-друге, відповідальність у кожного боржника своя і перед своїм контрагентом. Тому більш поширені схеми відповідальності «замість» боржника і «як альтернатива» йому. Виникнення множинності осіб при покладенні на третю особу і виконання зобов’язання, і відповідальності — це не правило, а виняток, спеціально встановлений в законі (фінансовий лізинг).
У законодавстві є приклади третіх осіб, яких не можна віднести ні до третіх осіб-виконавців, ні до третіх осіб, на користь яких укладається договір. Так, неоднозначним є правовий статус осіб, які проживають разом з наймачем. Ці особи не є співнаймачами, але мають рівні з ним права і обов’язки. Однак відповідальність перед наймодавцем за порушення ними умов договору несе наймач (ч. 2 ст. 816 ЦК України), тобто у цих осіб немає обов’язків перед наймодавцем. Тому вони є типовими третіми особами в зобов’язанні найму житла, яке породжує лише права цих осіб. Хоча за ч. 1 ст. 816 ЦК України вони набувають обов’язків з факту укладення договору, проте не можуть бути примушені до виконання цих обов’язків. Примушеним до цього може бути тільки наймач. Його відповідальність перед наймодавцем за порушення умов договору особами, що проживають разом з ним, слід тлумачити як можливість пред’явлення наймодавцем вимоги про виконання зобов’язання, яке не виконується чи неналежно виконується зазначеними особами, безпосередньо до наймача .
Інші вчені вважають, що стороною в договорі найму житла є наймач і члени його сім’ї. Наймач не користується жодними додатковими правами перед членами своєї сім’ї. Права й обов’язки останніх виникають одночасно із правами та обов’язками наймача при вселенні в жиле приміщення. Або ж вказують, що такі особи фактично стають учасниками договору. Відповідальність наймача за їх дії може бути у вигляді дострокового припинення договору і виселення. Виходячи з рівності прав наймача і цих осіб, такі наслідки поширюються і на них, вони і наймач стають солідарними боржниками, у зв’язку з цим постає питання про необхідність підписання договору особами, які проживатимуть разом з наймачем, або про їх згоду на проживання на таких умовах в іншій формі.
Думається, наявність множинності осіб на боці наймача житла залежить від того, які норми права застосовуються. Так, за положеннями ЖК УРСР (статті 64, 160) на наймача та повнолітніх членів його сім’ї покладається солідарна відповідальність за зобов’язаннями, що випливають з договору найму жилого приміщення в будинках державного, громадського і приватного житлового фонду. Однак ЖК УРСР застосовується переважно перед ЦК України тільки у відносинах найму житла, що є об’єктом права державної або комунальної власності (ч. 3 ст. 810 ЦК України). Тобто до відносин найму житла в будинках приватного житлового фонду будуть застосовуватись положення ст. 816 ЦК України. Норми законів про договір найму житла в приватному житловому фонді (ст. 816 ЦК) передбачають лише рівність прав наймача та осіб, що з ним проживають. Але за буквальним значенням частини другої цієї статті відповідальність за дії осіб, що проживають з наймачем, покладаються на останнього. Обов’язки цих осіб перед наймодавцем начебто існують, але санкція за їх порушення — відповідальність наймача. Ця обставина в поєднанні з тим, що такі особи впливають на динаміку правовідносин найму лише опосередковано (через вираження згоди на дії наймача), що вони є несамостійними учасниками договору (поки існує наймач, місце якого за певних умов вони можуть зайняти), свідчить про відсутність множинності осіб у цих відносинах. Подібним чином урегульовано і найм житла соціального призначення (ч. 4 ст. 20 Закону України «Про житловий фонд соціального призначення»). Усе ж видається, що різниця між такими видами житла і житлом державної, комунальної власності не настільки суттєва, щоб встановлювати різні режими відповідальності осіб, що проживають з наймачем.
До уваги нотаріусів. Норми ст. 816 ЦК застосовуються і до договору оренди житла з викупом (ч. 6 ст. 810-1 ЦК), який підлягає обов’язковому нотаріальному посвідченню і державній реєстрації (частини 2, 3 ст. 811 ЦК). Безпосередня відповідальність перед орендодавцем осіб, що проживають з орендарем, не передбачена ні Порядком оренди житла з викупом (Постанова КМУ від 25.03.2009 р. № 274), ні Примірним договором оренди житла з викупом (Наказ Міністерства регіонального розвитку та будівництва України від 24.06.2009 р. № 252). До того ж останній не вимагає від орендаря вказати осіб, які будуть з ним постійно проживати, хоча за ч. 1 ст. 816 ЦК це його обов’язок. При посвідченні таких договорів сторонам слід рекомендувати включити до договору перелік осіб, що постійно проживають з орендарем. Крім цього, можна запропонувати сторонам передбачити в договорі можливість безпосередньої відповідальності таких осіб. При цьому вселення до предмета оренди буде їх згодою прийняти цей обов’язок (якщо вони будуть ознайомлені зі змістом договору).
Повнолітніх членів сім’ї наймача державного чи комунального житла слід вважати учасниками множинності осіб. Вони входять до її складу не тільки на стадії порушення зобов’язання (солідарна відповідальність), а з моменту вселення в житлове приміщення (рівні з наймачем права й обов’язки). Утім, здійснювати окремі з цих прав вони не можуть інакше, як через посередництво наймача (укладення договору найму). Вони також мають право в разі вибуття наймача із зобов’язання зайняти його місце (як представника інших осіб, що з ним проживають). Це є невід’ємною особливістю їх статусу.
Окремо слід сказати про зобов’язання, в яких законом передбачено множинність осіб, тоді як цілком могла б бути участь третіх осіб. Так, особливістю перевезень вантажів є те, що якщо вони здійснюються кількома перевізниками в прямому сполученні, транзитні перевізники і залізниці призначення вважаються третіми особами-виконавцями. Коли до процесу перевезення залучаються різні види транспорту, суб’єктний склад зобов’язання змінюється. У прямому змішаному сполученні третіх осіб-виконавців немає. Навпаки, спори переходять у площину, чи є це зобов’язання частковим, солідарним, як частковим, так і солідарним, не тим і не іншим, а своєрідним.
Такому стану речей сприяє законодавець, який визначає перевезення в прямому змішаному сполученні як таке, що здійснюється не просто кількома видами транспорту (ч. 1 ст. 913 ЦК України), а двома чи більше перевізниками (ч. 1 ст. 312 ГК України). Усі підприємства та організації транспорту, задіяні в перевезенні, вважаються рівноправними учасниками транспортного процесу і не розглядаються як «клієнт» якого-небудь виду транспорту (Наказ Мінтрансу від 28.05.2002 р. № 334). Хоча всі учасники перевезення сприймаються як єдиний перевізник, існує роздільність у виконанні єдиного зобов’язання з перевезення вантажів та відповідальності за його невиконання (п. 166 Статуту внутрішнього водного транспорту Союзу РСР, п. 123 Статуту автомобільного транспорту Української РСР, Наказ Мінтрансу від 28.05.2002 р. № 334). Відповідно більш вдалим видається погляд на це зобов’язання як на часткове. Обов’язок кожного перевізника виникає з договору, який укладається першим перевізником, як законним представником усіх транспортних організацій, віднесених до даного виду сполучення.
Таким чином, в наведених прикладах треті особи наділяються не властивими їм правами та обов’язками, що в теорії та судовій практиці іноді призводить до їх ототожнення із сторонами зобов’язання. Для того щоб відмежувати ці два інститути, слід пам’ятати, що треті особи в будь-якому з описаних випадків не отримують всього комплексу прав і обов’язків, якими наділяється сторона зобов’язання. Так, третя особа може мати право, але не мати обов’язків (договір на користь третьої особи); може мати не тільки право вимагати виконання, а й обов’язок його прийняти (вантажоодержувач); може отримати право розірвати договір (лізингоодержувач, бенефіціар за договором довічного утримання); може бути зобов’язана не тільки виконати зобов’язання, а й нести за це відповідальність перед кредитором, до того ж у різних комбінаціях (як єдиний суб’єкт відповідальності, як альтернатива основному боржнику, як учасник множинності осіб разом з боржником); може отримувати і права, і обов’язки безпосередньо перед кредитором, але останній не може примусити їх виконати (особи, що проживають разом з наймачем). Тобто окремі види третіх осіб за своїми ознаками наближаються до множинності осіб у зобов’язанні. Утім, у будь-якому з цих випадків залишається «але», яке не дозволяє цим двом інститутам злитися остаточно.