БЕЗОПЛАТНА ПЕРЕДАЧА ЗЕМЕЛЬНИХ ДІЛЯНОК ЯК ПІДСТАВА ВИНИКНЕННЯ СПІЛЬНОЇ СУМІСНОЇ ВЛАСНОСТІ ПОДРУЖЖЯ (проблеми втілення ч. 5 ст. 61 Сімейного кодексу України)

Новий Сімейний кодекс України (далі — СК України) як акт чинного законодавства існує близько 10 років, однак до нього постійно вносяться зміни й доповнення. Цей процес продовжився прийняттям 11.01.2011 р. Закону «Про внесення змін до статті 61 Сімейного кодексу України щодо об’єктів права спільної сумісної власності подружжя» № 2913-VI, який набрав чинності 08.02.2011 р.
Відповідно до цього Закону ст. 61 СК України доповнилася новою частиною такого змісту: об’єктом права спільної сумісної власності подружжя є житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, та земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, в тому числі приватизації. Новели стосуються двох видів майна — житлових приміщень та земельних ділянок, які переходять у власність громадян. Особливе значення сьогодні має питання про отримання громадянами у приватну власність земельних ділянок, передусім — їх безоплатна приватизація, оскільки процес приватизації землі навіть не досяг свого піку.
Отже, в ч. 5 ст. 61 СК України встановлено правило: земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності (в тому числі внаслідок приватизації), стає об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Необхідно підкреслити, що внесення змін до СК України щодо режиму земельних ділянок не було процедурно пов’язане із внесенням змін до будь-яких інших нормативних актів, передусім до Земельного кодексу України (далі — ЗК України). Передбачалося, очевидно, що новели СК України мають логічно «вписатися» в систему норм чинного земельного законодавства, доповнити та уточнити їх. Чи дійсно сталося саме так? Відповідь на це запитання, на жаль, не є ствердною. Спробуємо це довести. Для цього необхідно визначити, наскільки правило, закріплене в ч. 5 ст. 61 СК України, співвідноситься з нормами чинного земельного законодавства.
У ст. 81 ЗК України розмежовуються підстави набуття громадянами України права власності на земельні ділянки. Серед них виокремлюються: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими правочинами; б) безоплатна передача із земель державної та комунальної власності; в) приватизація земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю). З цього випливає, що особи можуть набувати земельні ділянки у власність як за плату, так і безоплатно.
У ст. 116 ЗК України передбачено, що безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян проводиться в разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ і організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної та комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених ЗК України.
З аналізу наведених норм чинного сімейного та земельного законодавства можна дійти висновку про існування двох окремих моделей відносин подружжя щодо приватизації землі:
1) чоловік та дружина разом беруть участь у безоплатному набутті земельної ділянки у власність (у тому числі шляхом приватизації);
2) у процесі набуття земельної ділянки у власність (у тому числі шляхом приватизації) бере участь один з подружжя, а другий набуває право приватної власності на таку ділянку автоматично з урахуванням змісту ч. 5 ст. 61 СК України.
Перша модель відносин є усталеною. Її головна ідея полягає в тому, що чоловік та дружина разом беруть участь у безоплатному набутті земельної ділянки у власність. При цьому кожен з них реалізує власне право щодо такої ділянки. Таке власне право може мати різні підстави виникнення:
1) ділянка надавалася в користування одному з подружжя з урахуванням другого з подружжя (була надана раніше для ведення особистого підсобного господарства, будівництва й обслуговування жилого будинку та господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного й гаражного будівництва);
2) земельна ділянка надавалася в користування одному з подружжя, а другий з подружжя набув право фактичного користування пізніше як член сім’ї, який спільно проживав, обробляв земельну ділянку та сплачував податки.
Перша модель означає регулювання відносин, які визначаються усталеними нормами земельного законодавства України. Передусім, йдеться про такий спосіб безоплатної передачі земельних ділянок у власність громадян України, як приватизація. Відповідно до чинного на той час Декрету Кабінету Міністрів України «Про приватизацію земельних ділянок» від 26.12.1992 р. безоплатна передача громадянам України у приватну власність земельних ділянок, наданих їм раніше для ведення особистого підсобного господарства, будівництва і обслуговування жилого будинку та господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного й гаражного будівництва, здійснювалася в межах норм, установлених ЗК України. Наведений перелік цільового використання земельних ділянок, які передаються безоплатно громадянам України, був вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягав.
Передача у приватну власність земельних ділянок, що були раніше надані громадянам, провадилася відповідними місцевими радами за місцем розташування цих ділянок. Така передача здійснювалася на адресу тих громадян України, на ім’я яких раніше були оформлені права користування відповідними земельними ділянками. Саме особа, на ім’я якої було оформлено право землекористування, зверталася із заявою, складеною за встановленою формою, до відповідної ради з проханням передати їй безоплатно у приватну власність земельну ділянку із зазначенням її площі, місця розташування та цільового призначення. На ім’я заявника при передачі йому у приватну власність земельної ділянки оформлювався та видавався Державний акт на право приватної власності на землю, який реєструвався відповідною радою.
Отже, виникнення права на приватизацію земельної ділянки нерозривно пов’язане з попереднім існуванням права користування такою земельною ділянкою.
Які ж особи мали право користування земельною ділянкою?
Радянська земельно-правова доктрина в умовах виключної державної власності на землю суб’єктами права землекористування визнавала тільки осіб, яким земельні ділянки надавалися у встановленому порядку та які у зв’язку з цим були наділені відповідними земельними правами й несли встановлені для них обов’язки перед державою як власником землі. Це особи, на ім’я яких було видано Державний акт на користування земельною ділянкою. Водночас не можна було не помітити, що надану в користування земельну ділянку фактично використовувала не одна особа, а всі члени сім’ї (колгоспного двору). Отже, доводилося констатувати, що земельна правоздатність громадянина могла реалізовуватися двома шляхами: 1) індивідуально; 2) у складі сім’ї робітника, службовця чи члена КСП.
Дійсно, у більшості випадків земля юридично закріплюється за певним громадянином, але право користування нею здійснюють всі члени його сім’ї, які володіють земельною правоздатністю. У зв’язку з цим, наприклад, отримання другої присадибної земельної ділянки на сім’ю не допускалося. Відповідно до чинного раніше земельного законодавства право громадян на користування наданою земельною ділянкою припинялося у випадку зміни постійного місця проживання або смерті всіх членів сім’ї. Добровільна відмова від земельної ділянки з припиненням права користування землею всієї сім’ї в цілому можлива лише за згодою всіх дієздатних її членів. Нарешті смерть громадянина, якому була надана земельна ділянка, в більшості випадків не позбавляла членів його сім’ї права користування цією земельною ділянкою. Члени сім’ї робітника або службовця, якому була надана земельна ділянка, володіли правом землекористування лише в межах прав, наданих цьому робітнику.
Все викладене давало певні підстави вважати фактичним суб’єктом права землекористування сім’ю робітника або службовця, хоча союзне земельне законодавство, так само, як і земельне законодавство УРСР, не визнавало сім’ю робітника або службовця суб’єктом права землекористування.
Не виступала самостійним суб’єктом права землекористування й сім’я колгоспника. Її члени реалізували свою земельну правоздатність у складі колгоспного двору. По-перше, в земельному праві, як і в цивільному, не можна було ототожнювати сім’ю колгоспника й колгоспний двір. По-друге, в складі колгоспного двору іноді налічувалось декілька сімей членів колгоспу.
В юридичній літературі свого часу висловлювалися різні судження щодо суб’єкта права землекористування. Одні вчені визнавали суб’єктом цього права сім’ю (господарство робітника або службовця, пенсіонера), інші вважали, що суб’єктом права виступає не сім’я в цілому, а один з її членів — особа, якій безпосередньо надається земельна ділянка. Позиція всіх авторів полягала в тому, що виникнення й наявність суб’єктивного земельного права пов’язана з фактом надання землі в користування.
З урахуванням норм законодавства та доктринальних визначень можна виділити два самостійні аспекти права землекористування: юридичне та фактичне (опосередковане). Юридичне право на користування земельною ділянкою визнається за особою, на ім’я якої видано Державний акт користування земельною ділянкою. Щодо такої особи не виникає жодних сумнівів — її ім’я внесене до Державного акта, вона бере безпосередню участь в оформленні будь-яких документів щодо земельної ділянки. Крім цього, треба визнати як самостійне фактичне (опосередковане) право землекористування. Воно належить особам, які не прямо, а через іншу особу (на ім’я якої видано Державний акт) реалізують право користуватися певною ділянкою. До таких осіб належать члени сім’ї робітника або службовця чи члена КСП.
Незважаючи на такі проблеми при визначенні суб’єкта права землекористування, одна обставина не викликала сумнівів: право на користування земельною ділянкою набувають особи, які мають «юридичне відношення» до землі, тобто такі, які мають власне право щодо певної земельної ділянки.
Питання про суб’єкта правокористування має принципове значення, оскільки право користування є необхідним підґрунтям для виникнення в подальшому права на безоплатне отримання земельної ділянки у власність. Особа, яка була суб’єктом правокористування, в подальшому перетворювалася на суб’єкта, який має право на отримання земельної ділянки у власність.
Процедурно право власності на земельну ділянку також може бути реалізоване прямо або опосередковано. Право власності реалізують особи:
1) на ім’я яких видано Державний акт на користування земельною ділянкою;
2) які мають юридичне відношення до такої земельної ділянки:
а) робітники, службовці та інші працівники, а також пенсіонери з їх числа, які отримали земельні ділянки;
б) члени сім’ї цих робітників, службовців та пенсіонерів, які отримали земельні ділянки.
Права на земельну ділянку першої категорії осіб (на ім’я яких видано Державний акт на користування земельною ділянкою) не викликають жодних сумнівів. Права другої категорії осіб, хоча вони й не є такими очевидними (через відсутність прямого документа), також можна точно встановити. Ці особи мали власне право на користування земельною ділянкою, яке існувало до переходу ділянки у власність. Саме особи, які мають власне відношення до певної земельної ділянки, набувають право на отримання її в приватну власність шляхом безоплатної передачі, в тому числі шляхом приватизації. Про це свідчить і судова практика.
Вказані вище правила стосуються й подружжя. Чоловік та дружина мають право безоплатно отримати у власність певну земельну ділянку, яка раніше була надана в користування, тому що кожен з них реалізує власне право стосовно такої ділянки.
При цьому не має значення, на кого саме було видано Державний акт на користування земельною ділянкою. Чоловік та дружина мають власне право щодо певної земельної ділянки й прямо або опосередковано (через другого з подружжя, на ім’я якого видається Державний акт на землю) реалізують свою власну земельну правоздатність. Отже, перша модель відносин базується на праві кожного з подружжя стосовно земельної ділянки.
Друга модель відносин означає принципово інший зв’язок між подружжям та земельною ділянкою, набутою ними в процесі безоплатної передачі земельних ділянок у власність громадян. Відповідно до цієї моделі земельна ділянка переходить безоплатно у власність одного з подружжя (у тому числі шляхом приватизації), а другий набуває право власності на таку ділянку незалежно від існування свого права стосовно цієї ділянки.
Така модель набуття права власності виникає вперше. Саме вона встановлена ч. 5 ст. 61 СК України. Відповідно нові правила починають діяти, якщо один з подружжя подасть заяву про приватизацію земельної ділянки 08.02.2011 р. або після цієї дати.
В аспекті змін, внесених до ч. 5 ст. 61 СК України, розглянемо норми чинного земельного законодавства. Повертаючись до ст. 116 ЗК України, слід зазначити що одним із шляхів набуття громадянами права на землю є передача земельних ділянок у власність. Закон передбачає, що безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться в разі:
а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян;
б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій;
в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом (ч. 3 ст. 116 ЗК України).
Розглянемо вказані шляхи набуття права власності на земельну ділянку в аспекті нововведень до чинного сімейного законодавства (ч. 5 ст. 61 СК).
1. Основним способом набуття громадянами права на землю є приватизація земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян. Аналізуючи нове сімейне законодавство, доходимо висновку, що до спільного майна подружжя слід віднести земельну ділянку, яка перебувала в користуванні одного з подружжя і була ним приватизована. Отже, безоплатно приватизована одним із подружжя земельна ділянка, що раніше була надана особисто йому в користування, оголошується законом об’єктом спільної сумісної власності подружжя. Як законну підставу такого автоматичного набуття права власності закон визнає перебування громадянина в шлюбі. При цьому другий з подружжя, який стає суб’єктом права спільної сумісної власності, не має ніякого відношення до такої земельної ділянки. Перебуваючи в шлюбі, він може постійно проживати в іншому місці, ніколи не користуватися такою ділянкою, не турбуватися про землю й не доглядати її. Оскільки в цьому випадку йдеться не про майно, набуте подружжям за час шлюбу, а про одержану громадянином земельну ділянку як частку земельного фонду, то автоматичного виникнення права спільної сумісної власності подружжя не повинно існувати.
Додає труднощів той факт, що раніше вищі судові інстанції України надавали принципово інші (за нашим переконанням — правильні) роз’яснення з цього питання. Так, в постанові Пленуму Верховного Суду України від 16.04.2004 р. № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» вказано: відповідно до положень статей 81, 116 ЗК України окрема земельна ділянка, одержана громадянином у період шлюбу у приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку земельного фонду (п. 18). Пізніше в листі Голови Верховного Суду України від 29.10.2008 р. № 19-3767/0/8-08, зверненому головам апеляційних судів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, зазначалося, що земельна ділянка, право власності на яку набуте шляхом приватизації, є особистою приватною власністю того з подружжя, кому вона безоплатно передана у власність, та не є спільною сумісною власністю подружжя. Ці роз’яснення були цілком переконливими й такими, що відповідали нормам чинного земельного та сімейного законодавства.
Зміни до сімейного законодавства похитнули усталені уявлення про сутність земельних прав подружжя. Крім того, вони суттєво впливають на права інших членів сім’ї — дітей подружжя, інших родичів, які разом користувалися певною земельною ділянкою та разом доглядали її. Нова ч. 5 ст. 61 СК України принципово суперечить двом основним положенням п. «а» ч. 3 ст. 116 ЗК України (щодо приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян):
а) закріплює можливість набуття права власності на земельну ділянку за тим з подружжя, який не користувався цією земельною ділянкою й не мав до неї ніякого юридичного відношення;
б) закріплюючи права щодо земельної ділянки за подружжям, закон позбавляє права власності щодо неї інших членів сім’ї та родичів, які разом із основним землекористувачем користувалися ділянкою та опікувалися нею.
2. Другим способом набуття громадянами права на землю є одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій (ст. 116 ЗК). З урахуванням ч. 5 ст. 61 СК України доходимо висновку, що об’єктом права спільної сумісної власності подружжя є земельна ділянка, одержана одним із подружжя внаслідок приватизації ним державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій.
Особливість приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, яка передбачена ст. 25 ЗК України, полягає в тому, що здійснюється вона за клопотанням працівників цих підприємств, установ та організацій. Право на таку приватизацію мають, перш за все, працівники цих підприємств, установ та організацій, працівники державних та комунальних закладів освіти, культури, охорони здоров’я, розташованих на території відповідної ради, а також пенсіонери з їх числа. Кожній із зазначених осіб визначається земельна частка (пай).
Слід мати на увазі, що в цьому випадку йдеться про безоплатну приватизацію виключно земель сільськогосподарського призначення, які характеризуються особливим правовим режимом. Так, ці землі згідно з ч. 5 ст. 22 ЗК України не можуть передаватись у власність іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам. Приватизовані ж громадянами України земельні ділянки сільськогосподарського призначення повинні використовуватися ними лише для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Як бачимо, в основу приватизації законом покладено трудові відносини громадян України, які свідчать про персоніфікований підхід до кожної особи — претендента на приватизацію. При цьому в першому випадку це стосується працівників державних і комунальних сільськогосподарських суб’єктів, у другому — працівників соціальної сфери, що проживають у сільській місцевості або селищах міського типу. Аналогічні вимоги закон висуває і до пенсіонерів, які раніше працювали в державних чи комунальних підприємствах, установах, організаціях або в соціальній сфері на селі.
Різниця між суб’єктами приватизації полягає в тому, що розміри земельних ділянок, які виділяються для працівників державних та комунальних закладів, підприємств і організацій культури, освіти та охорони здоров’я й пенсіонерів з їх числа, не можуть перевищувати норм безоплатної передачі земельних ділянок громадянам, встановлених законом для ведення особистого селянського господарства, тобто 2 гектарів.
Стосовно ж розмірів в умовних кадастрових гектарах земельних часток (паїв) працівників відповідних державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій і пенсіонерів з їх числа, то вони є рівними й залежать від площі земель, що передаються у приватну власність, та загальної кількості осіб, зазначених у ч. 1 ст. 25 ЗК України.
Повертаючись до відносин подружжя, можна вважати, що нова ч. 5 ст. 61 СК України суперечить основним положенням п. «б» ч. 3 ст. 116 ЗК:
а) закріплює можливість набуття права власності на земельну ділянку за тим з подружжя, який не має і ніколи не мав трудових або будь-яких інших відносини з певним державним або комунальним сільськогосподарським підприємством, установою або організацією;
б) надання тому з подружжя, який не мав відношення до організації та прав на отримання землі, погіршує правове становище осіб, які за ідеєю ст. 116 ЗК України мають право на приватизацію (працівники державних і комунальних сільськогосподарських суб’єктів, працівники соціальної сфери, що проживають у сільській місцевості або селищах міського типу, пенсіонери, які раніше працювали в державних чи комунальних підприємствах, установах, організаціях або в соціальній сфері на селі).
3. До способів набуття громадянами права на землю закон відносить також одержання земельних ділянок із земель державної та комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених ЗК України. Виходячи з ч. 5 ст. 61 СК України, вважаємо, що об’єктом права спільної сумісної власності подружжя стає земельна ділянка, одержана одним із подружжя із земель державної та комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених ЗК України.
Норми безоплатної передачі земельних ділянок громадянам України за рахунок земель державної або комунальної власності передбачені ст. 121 ЗК України. Громадяни України згідно з цією статтею мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах:
а) для ведення фермерського господарства — у розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство. Якщо на території сільської, селищної, міської ради розташовано декілька сільськогосподарських підприємств, розмір земельної частки (паю) визначається як середній по цих підприємствах. У разі відсутності сільськогосподарських підприємств на території відповідної ради розмір земельної частки (паю) визначається як середній по району;
б) для ведення особистого селянського господарства — не більше 2,0 гектара;
в) для ведення садівництва — не більше 0,12 гектара;
г) для будівництва й обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) в селах — не більше 0,25 гектара, в селищах — не більше 0,15 гектара, в містах — не більше 0,10 гектара;
ґ) для індивідуального дачного будівництва — не більше 0,10 гектара;
д) для будівництва індивідуальних гаражів — не більше 0,01 гектара.
Саме для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва й обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів громадяни України можуть отримати безоплатно земельні ділянки у встановлених ст. 121 ЗК України розмірах та в порядку, передбаченому ст. 118 ЗК України.
Розглядаючи це питання в аспекті подружніх відносин, доводиться констатувати, що право на приватизацію земельної ділянки може отримати чоловік (дружина), який (яка) не мають відношення до цієї ділянки. Така особа не веде фермерське господарство, особисте селянське господарство або садівництво, не здійснює будівництво і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, дачне будівництво або будівництво гаража. Вказані дії здійснює один із подружжя, а другий «через нього» набуває право власності на земельну ділянку. Чи така ідея передбачена в земельному законі? Очевидно, що ні. Тому можна вважати, що нова ч. 5 ст. 61 СК України не відповідає також п. «в» ч. 3 ст. 116 ЗК.
Закріплений в ч. 5 ст. 61 СК України підхід є принципово новим у визначенні правового режиму земельних ділянок. Чи прогнозував його законодавець? Чи були визначені наперед наслідки нововведень? Навряд чи. Інакше як можна пояснити низку принципових відхилень від базових правил, які закріплені в земельному законодавстві та законодавстві про приватизацію землі?
1. Першочергове значення має порушення загальної концепції приватизації державного земельного фонду України. Ідея безоплатного набуття права на землю, зокрема передача земельних ділянок у власність в процесі приватизації, полягає у тому, що свої земельні права реалізують:
а) громадяни України;
б) особи, які мають право щодо певної земельної ділянки (користуються земельною ділянкою, перебувають у трудових або інших відносинах з певною сільськогосподарською організацією);
в) особи, які висловили своє бажання (прямо або опосередковано) брати участь у приватизаційному процесі.
В аспекті ч. 5 ст. 61 СК України варто зазначити, що якщо один із подружжя подасть заяву про приватизацію земельної ділянки, то другий з подружжя автоматично набуватиме право власності на таку земельну ділянку незалежно від:
а) свого громадянства;
б) відсутності будь-якого юридичного відношення до такої земельної ділянки (факту користування земельною ділянкою, перебування в трудових або інших відносинах з певною сільськогосподарською організацією);
в) свого бажання брати участь у приватизаційному процесі.
Такий підхід створює можливість по суті безпідставного набуття прав на земельну ділянку в осіб, які за загальним правилом не мали на це права.
А. Передусім, йдеться про іноземних громадян та осіб без громадянства.
Згідно із законодавством України претендувати на безоплатну приватизацію земельних ділянок можуть лише громадяни України. Іноземці та особи без громадянства такого права не мають. Разом з тим, реалії свідчать, що мають місце непоодинокі випадки, коли один з подружжя — іноземець. Питання щодо можливості безоплатної приватизації земельної ділянки негромадянином України залишається відкритим. На сьогодні воно актуалізується.
Б. Питання про необхідність існування певного «юридичного зв’язку» між особою, яка набуває право на земельну ділянку, та власне ділянкою вже детально розглядалося в межах цієї статті. Хотілося б лише підкреслити, що цей момент є принциповим і за жодних обставин СК України не може порушувати базових позицій земельного законодавства.
В. Виникають питання також щодо згоди другого з подружжя на приватизацію землі. Йдеться виключно про випадки, коли другий з подружжя не має юридичного відношення до земельної ділянки (ніколи не користувався нею, не був працівником сільськогосподарської організації, пенсіонером тощо). Якщо особа не висловлює свого бажання щодо отримання земельної ділянки у власність, то виникає питання про допустимість «примушення» її до цього відповідального кроку. Утримання земельної ділянки потребує значних зусиль, тому цілком можна уявити ситуацію, коли особа не зацікавлена набувати прав власника щодо землі (зокрема, сплачувати земельний податок та інші платежі). Без її згоди визнавати особу власником неприпустимо, оскільки це призведе до неналежного ставлення до земельної ділянки, погіршення її стану або навіть втрати корисних властивостей.
2. У зв’язку із внесенням змін до ст. 61 СК України актуалізується питання про «кількісну сторону» приватизації землі. Свого часу в Декреті Кабінету Міністрів України «Про приватизацію земельних ділянок» проводилася ідея, що передача громадянам України безоплатно у приватну власність земельних ділянок для цілей, вказаних у ст. 1 цього Декрету, провадиться один раз. Цей момент є принциповим.
Проте новели СК України створюють умови для подвійної приватизації землі. Уявімо таку ситуацію. До реєстрації шлюбу чоловік та жінка користувалися своїми (окремими) земельними ділянками, реалізуючи своє власне право на землю. Після реєстрації шлюбу кожен (один) з них вирішив приватизувати свою земельну ділянку. Відповідно до ч. 5 ст. 61 СК України в процесі приватизації право власності на землю виникає не лише в того з подружжя, який користувався землею до шлюбу, а й у другого з подружжя. Якщо другий з подружжя вирішить приватизувати свою ділянку (а для цього немає ніяких заборон), то його приватизація буде вже другою. Якщо піти далі, то не можна відкидати можливість розірвання шлюбу між такими особами та реєстрацію шлюбу з іншою особою, яка в подальшому також буде приватизувати земельну ділянку. Отже, закон створив легальну підставу для дво- або навіть багаторазової приватизації земельних ділянок!
3. Очевидно, що внесення змін до ст. 61 СК України абсолютно не пов’язувалося з існуванням такої «міни сповільненої дії», як фактичне подружжя. Як відомо, згідно з ч. 2 ст. 74 СК України на майно, що є об’єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу. Стаття 61 СК України перебуває в межах глави 8 СК. Відповідно щодо фактичного подружжя діють правила ч. 5 ст. 61 СК України про приватизацію земельних ділянок. Можна цілком передбачити ситуацію, коли визнання права на земельну ділянку буде вимагати особа, яка проживала однією сім’єю без реєстрації шлюбу з особою, яка приватизувала земельну ділянку під час такого проживання. При цьому не буде мати значення, що така особа ніколи не користувалася означеною земельною ділянкою й не має до неї юридичного відношення. Більше того, заявник (позивач) може бути іноземним громадянином (особою без громадянства).
4. Аналіз норм сімейного та земельного законодавства виходить за межі подружніх відносин. Проблема полягає в порушенні прав інших членів сім’ї та родичів, які спільно користувалися приватизованою земельною ділянкою. Як уже зазначалося, відправною позицією земельного права було визнання права на землю за всіма громадянами, які користувалися певною земельною ділянкою. Визнання приватизованої за заявою одного з подружжя земельної ділянки об’єктом права власності лише подружжя спотворює цю генеральну позицію та позбавляє інших членів сім’ї та родичів прав на землю. Такий підхід є несправедливим, оскільки пріоритет надається тому з подружжя, який, не маючи відношення до земельної ділянки, позбавляє одночасно права на землю осіб, які користувалися такою ділянкою або мають відношення до певної сільськогосподарської організації.
Підсумовуючи, можна сказати, що нова концепція прав подружжя на земельну ділянку, набуту внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності (в тому числі внаслідок приватизації), є хибною та неприйнятною. Внесення ч. 5 до ст. 61 СК України суперечить загальній ідеї приватизації, а також нормам ЗК України та законодавству про приватизацію державного земельного фонду України. Вказана ч. 5 ст. 61 СК України потребує вилучення з тексту СК України.