24 Жовтня 2011

НАУКОВО-ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК щодо відчуження майна подружжя, що перебуває у спільній сумісній власності

Експерт: Олег ПЕЧЕНИЙ

Законодавство України при визначенні правового режиму майна подружжя виходить із засад спільності майна.
При цьому в теоретичних дослідженнях спільна сумісна власність отримала назву «власності в цілості, у якій співвласники вважаються однією особою» (С. Дністрянський).
Прийнято вважати, що підхід до встановлення режиму спільності майна подружжя, будучи традиційним, передбачає об’єднання майна подружжя в єдину майнову масу та встановлення спеціальних правил щодо його володіння, користування та розпорядження .
Така специфіка стосується, зокрема, підстав виникнення спільної сумісної власності подружжя (ст. 60 Сімейного кодексу України, далі — СК), кола її об’єктів (ст. 61 СК), прав подружжя на розпорядження майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя (ст. 65 СК).
Як вказано у ст. 60 СК, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.
З приписів вказаної статті СК випливають принаймні два важливих положення.
По-перше, хоча ч. 1 ст. 60 СК сформульована як імперативна, однак у контекстуальному зв’язку з ч. 3 ст. 368 ЦК та іншими нормами її слід розуміти так, що виключення із загального правила про спільність майна, набутого подружжям за час шлюбу, можуть бути встановлені договором або законом.
По-друге, ст. 60 СК побудована як презумпція права спільної сумісної власності подружжя. Тобто, якщо майно набуте подружжям за час шлюбу, припускається, що воно є спільним. Однак як і будь-яка презумпція вона може бути спростована в установленому порядку. Причому формою спростування цієї презумпції може бути шлюбний договір.
Законодавець, враховуючи особисто-довірчій характер відносин спільної сумісної власності подружжя, намагався створити модель, у якій подружжя, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, у питаннях розпорядження спільною власністю у відносинах із третіми особами виступають нібито як єдиний суб’єкт.
Це проглядається на прикладі аналізу ст. 65 СК України. За ч. 1 цієї статті дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є їх спільною сумісною власністю, за взаємною згодою. При укладанні договорів одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Цією ж статтею передбачено, що залежно від виду майна встановлено випадки, коли підтвердження згоди другого з подружжя не потрібно або ж, навпаки, необхідно отримання письмової згоди другого з подружжя чи отримання такої згоди у формі, засвідченій нотаріально. Зокрема, відповідно до ч. 3 ст. 65 СК згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
Виходячи з цього, можливі два варіанти:
1) сторонами в договорі є обоє з подружжя як єдиний суб’єкт;
2) стороною в договорі є тільки один з подружжя, який діє зі згоди іншого, оформленої належним чином.
Відповідно до вимог ст. 3 Закону України вiд 01.07.2004 р. № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація прав на нерухоме майно є обов’язковою. При цьому обов’язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, зокрема право власності на нерухоме майно; право володіння; право користування (сервітут); право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); право забудови земельної ділянки (суперфіцій); право господарського відання; право оперативного управління; право постійного користування та право оренди земельної ділянки; право користування (найму, оренди) будівлею або іншими капітальними спорудами, їх окремими частинами; іпотека; довірче управління майном; інші речові права відповідно до закону. Державній реєстрації підлягає і право власності на нерухоме майно, набуте за договором, укладеним подружжям або одним з них зі згоди іншого. У першому варіанті, коли стороною в договорі є обоє з подружжя, державна реєстрація здійснюється за їх заявою та на ім’я і дружини, і чоловіка. За договором, укладеним одним із подружжя зі згоди іншого, державна реєстрація здійснюється на ім’я того з подружжя, яким було укладено даний договір, що обґрунтовується таким. Як зазначено в ч. 1 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», інформація про права на нерухоме майно та їх обтяження підлягає внесенню до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Відповідно до п. 6.2 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції від 07.02.2002 р. № 7/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції 18.02.2002 р. за № 157/6445, розділ Реєстру прав власності на нерухоме майно складається з трьох частин, які містять записи про об’єкт, права щодо якого підлягають державній реєстрації; право власності на об’єкт, права щодо якого підлягають державній реєстрації, та суб’єкта (суб’єктів) цього права; інші речові права на нерухоме майно та суб’єкта (суб’єктів) цих прав.
Сьогодні діє Порядок ведення Реєстру прав власності на нерухоме майно, затверджений наказом Міністерства юстиції України від 28.01.2003 р. № 7/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 12.10.2010 р. № 2480/5), відповідно до п.п. 3.2.2 п. 3.2 розд. 3 якого відповідні записи розділу Реєстру прав містять відомості про адресу (місцезнаходження) об’єкта, права щодо якого підлягають державній реєстрації; прізвище, ім’я та по батькові власника чи іншого правонабувача — фізичної особи; найменування, місцезнаходження власника чи іншого правонабувача — юридичної особи тощо. При цьому внесення до Реєстру прав запису про право власності на об’єкт, права щодо якого підлягають державній реєстрації, та суб’єкта цього права проводиться шляхом внесення відповідних відомостей про кожного власника. Однак оскільки чинне законодавство надає особам, які перебувають у шлюбі, право самостійно вирішувати питання спільної сумісної власності, у тому випадку, коли у договорі, укладеному зі згоди іншого з подружжя, як набувач вказаний лише один з них, державна реєстрація прав на нерухоме майно здійснюється за тим з подружжя, який вказаний у договорі. У юридичній практиці й літературі цей суб’єкт отримав назву «титульного власника».
Відповідно обоє з подружжя можуть бути позначені в Державному реєстрі прав лише в тому випадку, коли відповідне майно придбавається одночасно на ім’я і чоловіка, і дружини.
Однак державна реєстрація прав лише на ім’я одного з подружжя не спростовує презумпції належності майна, права на які зареєстровано, до спільної сумісної власності подружжя. Інакше кажучи, якщо у відповідному документі власником чи набувачем вказано лише чоловіка, це беззастережно не свідчить, що відповідне майно належить до роздільного.
Проте статус «титульного власника» у спільній сумісній власності має певні особливості. Так, у випадку укладання зі спільним майном договору його стороною виступає «титульний власник», який діє зі згоди іншого з подружжя. При укладанні договору наявність заборон (арешту) перевіряється лише стосовно самого майна та безпосередньо «титульного власника», а не того з подружжя, хто надавав згоду на укладання договору.
В аспекті положень ч. 2 ст. 55 Закону України «Про нотаріат» відповідну норму, за якою при посвідченні угод (правочинів) про відчуження або заставу жилого будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна перевіряється відсутність заборони відчуження або арешту майна, слід розуміти і тлумачити обмежувальним чином: при перебуванні майна у спільній сумісній власності перевіряється відсутність заборон відчуження або арешту майна лише «титульного власника», тобто того, який вказаний у відповідному державному реєстрі.

Кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного права № 1
Національного університету «Юридична академія України
імені Ярослава Мудрого» О. П. Печений